Іванов П.К.

Паршек говорить про природу

 

1980.01

 

(Витяг з праці Паршек, 1981.09.28, с. 81 – 179.

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

    81. Зрозумійте ви, добрі такі ось люди: ми з вами сьогодні живемо, завтра помираємо, нема гіршого від цього. А ми вмирали, вмираємо й будемо вмирати – це природа примусила нас зробити чуже.  А ми пішли по тій дорозі, котра стала давати людям прибуток, не своє, а природне, зовсім чуже, чим люди радувалися. Йому як хазяїну, як ділку в цьому, де що взялось у дворі з ножа: курочка чи півник, ягнятко, поросятко. Це все людям дано для життя, вони визнали – це ось моє діло, стали користуватись цим як таким. Стали збирати, стали направо, наліво менжувати. Що він хотів, те він зробив над нею, у нього є ніж на це, у нього є позбавлення права на це. Куди хочу, туди я подіну. Природа дає мені, я заводжусь багато чим, багатію, гроші збираю в цьому, роблюсь у людях чужим, я не визнаю близько всіх у цьому.

   Власника, власності нема в людях: усе є природне спільного характеру. Якби не ми, такі ось люди, ми з вами не знайшли того, що в нас є. Це наше діло, ми почали його, робили, зробили маленьке курча, ягнятко, телятко, конячку, а вийшло із цього всього курочка, вівця, корова, кінь, не один, а багато.

    82. Це є таке хазяйство людських рук, котрому треба людський такий розум. Це все треба зберігати, щоб воно живе жило – це є зовсім інші люди. Усе краще, що треба собі, ми робимо – це солодке, жирне. У нас виходить це діло все зовсім таке, як треба. Ми розпоряджаємось цим усім, нам треба тільки хороше й тепле. А ви, як хочете. Скот вмирає, дохне перед нами. Ми розпоряджаємось, а він силами служить слугою. Йому є ярмо, йому хомут, посторонки, віжки ті, що тягнуть великий вантаж – це є сила іншої тварини. У неї більше розуму, тільки він у неї так ось не зосереджений, він не має цього хитрого в себе. Якщо це виявилось життям, то для цього діла треба таке місце, де можна брати плоди, чим жити, цей час проводити. Ми рушили в путь кочову, нам треба одне й інше – хороше й тепле. Ми оточили себе цим, за що сильно зачепились, як за це діло. Ми довго кочували,  нам таким багато доводилось шукати до тих пір, поки думка змінилась від одного чоловіка на більш широку сім’ю, багату й трудну в цьому ділі без усякого такого, на іншу дорогу. То люди кочували, а то вони вибрали таке місце й цей час прожили за рахунок свого постійного місця. Люди стали добувати потрібне на облюбованому місці, робили запас річного характеру, жили за рахунок його.

    83. Земля в людях зробилась джерелом прибутку. Цю землю вони стали присвоювати до свого імені, на що чужі стали накидатись і відбирати в інших своє. Така ідея пройшла в кочівників, хитрун відібрав віжки, він продовжив своє багатство в природі. Це місце облюбоване стало місцем розвитку цього життя. Кочівля відійшла, а хазяїн свого місця прийшов. Він тягнув у двір із природи, як охочий до цього добра, котре було непочате. Він, як хазяїн, став користуватися ним. В хід цього діла він пустив зброю, зробив приладдя, тварину запряг у цьому, а сам старався виграти, як азартний у карти. А природа не допомогла його думкам, а діло зробила. Плем’я недорахувалось, провіанту не вистачило – хоч помирай племені, а жити хотілось. Це ж у цьому ділі є чуже: племені напасти на плем’я, у нього присвоїти – це буде моє. Я захопив цю землю, своїм добром назвав, хвалився ним, як землею. Ці люди дивились, їм здавалось це чуже. Воно було першим плем’ям, яке зупинилось на своєму такому місці, воно своїм виявилось. А коли йому не вистачило, чим добути те, що треба, плем’я кинулось у полон у природу. А виявилось, у цей час десь узялось плем’я чуже інше. Воно було вперше. Це було так: плем’я накинулось на це чуже плем’я, і в нього відібрало віжки. Цим в історії люди стали нападати на безсилих людей. Вони стали терпіти від сильних, такі люди упускали своє цим самим.

    84. Інші національності бачили свого сусіда й старались на нього напасти, у нього відібрати все наявне. А сама держава держала своїх людей у великому режимі, їх мучив нестаток. Вони жили так бідно, а взяти нема де. Цар був оточений своїми підлеглими людьми, вони мали ображених кріпосних селян. Історія говорить про те, що курчатку, гусятку, каченятку треба жити та ще народитись у дворі птицею. Ягнятко, поросятко, козенятко, телятко, конячка – це тварина для людей у житті. Вони оточили себе цим, як чужим, на весь свій час вони стали багатіти, міняти й продавати зайве. На це все сусід, що знає, накидався, як на чуже, і присвоював собі його за законом. Він продавав за гроші, як своє наявне, що сприяло законному розвитку крадіжки. У житті  в природі не було свого добра. Хоча ми з вами селом хвалились, ми народилися в ньому, живемо в своєму дворі, ми вважаюсь для інших всіх людей чужими. І все те, що є в нашому дворі, є чуже, іншого імені. А за цим ось чужим зовсім інші люди полюють будь-якими засобами. Зайчик, він же не ваш, природа народила його так само, як і всіх життєрадісно народжувала. Хоч курочку ми маємо, як свою, зробили їй курятник, там її посадили, вона живе в нас.

    85. А лисиця живе в лісі, у степу розмножується. Говорить: я є така тварина, люблю курочок і пролізу через огорожу, щоб голову знімати, як чужу, говорить, добре. Це є теж така крадіжка - на звіра полювати, рибу ловити. Словом, всюди за що не візьмись, усе є таке чуже, не своє, як воно думалось так. А коли люди стали робити, то для цього віл став потрібний. Його закладали в ярмо не одного, а багатьох. Війцями чіпляли залізний плуг – це теж чуже, зроблене з надр, воно зроблене людськими руками, хитрістю, умінням підхоплено кимсь. Ця історія, ця дорога була, вона є, вона буде, тільки не чужа, а своя та, котра до цього всього була. Це перший чоловік Бог був. Він прийшов до нас на землю для життя, але не для смерті. Перший чоловік, що не потребує нічого. Він був усьому діло в природі невмираючій, вічно живій на білому світі. Тоді один Бог був між повітрям і водою на цій нашій землі. До цього приходу на цю землю ніякого з усіх другого такого чоловіка не було. Він хотів бачити чоловіка в природі такого, як він. Для чого? Він не знав цього. А природа на його заклик взяла й послала йому своє задоволення, як першому чоловікові, щоб він подивився на це все й сказав про все це діло, котре люди зробили в природі. Вони ніколи не хотіли цього.

    86. Це все сама природа зробила в людях, щоб вони самі подивилися назад. А що другий, зовсім чужий чоловік, природою прислана жінка, яку користь принесла людям новонародженим? Вона ввела першому чоловікові діло для всіх людей. Тільки що дитя народилось, появилось на білий світ, а ці люди представили йому зовсім чуже діло природне, не яке-небудь, а чуже природне - що-небудь узяти проковтнути. Для чого це все робиться?  Природа нам, усім людям, говорить: нам треба народити такого чоловіка без усякої потреби в наше життя. А це можемо відкрити на чоловікові – це є початок, це життя,  цього не було. Його треба зробити для еволюції, для безсмертя людського життя. Паршек сорок сім років проходив уперед, назад, не взутим, а роззутим, своє рідне тіло показував. Ніхто з усіх не пішов слідом і не дав свою згоду, щоб моє тіло так полюбити й згодитися зі мною бути перед природою так, як я залишився. Мені є дуже холодно, я ж терплю не для самого себе, а для всіх наших ображених, бідних хворих людей, котрі зі своєю думкою стоять на своєму місці в черзі зі своїм чужим ділом. Він хоче зробити, а природа не дає одержати йому такому. Коли він не одержує, він хворий у цьому, він томиться думкою. Він же є в природі чужий чоловік, він для цього чужий. А раз він є чужий у природі, вона  держить його у цих умовах до тих пір, поки в нього прийде така думка, котра визнає свою таку вину, що ти є чоловік живий, а вважаєшся через це все чужий.

    87. Ти хвалишся своїм чужим, ти показуєш сам себе всім, як чужий. Всі втягуються твоїм цим добром, як хорошим, ідуть за тобою за таким, робляться чужими. Він хоче шукати чуже в природі, а вона жене його геть. Зовсім чужа людина прийшла до першого чоловіка зовсім не свого. Похіть, створена між ними двома, навязала своє. У другої людини вийшов зовсім чужий прибуток, вона народила чужого  чоловіка. Чужий не буде жити із чужим, уб’є за це чуже, зроблене ним, він як перша особа цього чужого другого чоловіка. Вона потягнула його, як не свого, вони стали робити, у них вийшов зовсім чужий зародок. Він не один такий утворився на білому світі, за ним такі ж само люди стали прибавлятись. Їм, як чужим, природа стала давати через це все інше чуже. Люди утягнулися в це чуже, стали створювати стадо, землю захоплювати, нею користуватись, як джерелом, стали орати її, доглядати, робити з неї грядку, зерно чуже садити і чуже до чужого придбавати. Природа своя відмовилась від чужого, вона довго шукала своєю думкою свого любимого чоловіка, щоб він зробився таким чоловіком, котрого нема й не було, такого живого, свого любимого чоловіка, як виявився Паршек один з усіх на всьому світі.

   88. Він зустрівся по путі з природою, вона говорить йому свої слова, щоб Паршек знав це ось чуже діло, котре робили всі люди, що живуть на білому світі. Вони їли чуже, вони одягались у чуже й жили в домі зовсім чужому. Природа не пожаліла їх, як чужих, узяла застудила, вони захворіли, вони хворі, хочуть бути здоровими людьми. Природа зустріла їх усіх таких чужих поодинці. Вона взяла відібрала в усіх здоров’я, вони вмерли на віки-віків. Чужим усім людям є така дорога. Хочеш, не хочеш, а чуже – не твоє. Так природа говорить Паршеку. Валя є твоя близька в житті. Валя годує мене, вона поїть молоком, цілує в губи, як усі. Якби їй далось таке право, вона б проковтнула моє тіло. Я, як Бог усьому цьому ділу, питаю в природи: правильно ми вдвох так робимо й зробили без усякої такої похоті? Наша є природа: повітря, вода й земля. Це буде місце Чувілкін бугор, він прийме нас двох. Ми є одне ціле, терпимо від холоду, терпимо від голоду. Це є не чуже, а своє невмираюче. Тут чужого нема, у цьому ділі є природна Божа любов. Цим один одного не забувати, своєму чоловікові давати доступ до живого свого тіла без усякої похоті. Ми маємо від самого курчатка до самого верблюденяти все чуже в природі.  А люди самі чужі й чужим розпоряджаються.

    89. Через це все в природі не живуть довго. Людина, найголовніше у житті – це є мислитель, творець живого, а злякався найголовнішого – природу. Вона є всьому діло, зберігає в усьому, тільки не в мертвому і не в чужому. Усьому діло – це є тіло живе, воно показалось нам усім. Ми в цьому ділі на нього подивились як на свого чоловіка, на живого. Нас оточив страх. Ми як такі проживаємо на всякому такому місці. Ми є на ньому чужі, і так само село є чуже, ти живеш у ньому чужий, не свій. На тобі – усе чуже, навіть ходиш по чужій доріжці. Весь алфавіт від самої першої букви є чужий. Уся історія всієї теорії є чужа, навіть ти думаєш про чуже. Тебе як такого оточує чуже. Так що свого нема в житті. Треба нам, таким людям,  навчитись у природи в житті. Я є чоловік з усім чужий між усіма такими людьми, облюбував це місце. Воно не твоє, а чуже. Ти  обгородив його зовсім чужим, дім поставив на цьому місці. Скажеш, цей дім є твій? Його всього зроблено з чужого матеріалу, з природного. Усе чуже є не твоє. Ти є оточений чужим. Повітря є не твоє, а сам маєш думку свою, вона тобі чужа. Ти розпоряджаєшся нею, як такий. Ти є чужий чоловік, живеш з усім чужим – це є не твоє, а чуже.

   90. А ми є люди такі, котрим не треба відходити від такого діла – погане, холодне – це життя характерне, живе, пробуджуюче, воно невмираюче, вічно живе. А тепле, хороше довго не живе, і зі своїм добром себе веде до поганого, холодного – це кінець йому всьому. Далі одне ціле – це нашому тілу буде смерть, кінець на віки віків. Це наше діло, ми живемо в цьому всьому, нас усіх таких зустрічає природа з чужим. Вона не радується всьому, що ми знайшли розумом, зробили руками. Ми, всі люди, є технічні, оточені штучним, з введеною хімією та самим, що називається чужим, щоб так ось похвалитись, як своїм. Нехай люди похваляться в природі так, як доводиться хвалитися Паршеку. У цьому ділі вся почата така природа: повітря, вода й цілинна початкова земля – це Чувілкін бугор – це є місце всього світу всіх людей. А ми, як свої люди, повинні поклонитись йому і попросити своє здоров’я в житті. Це наше, це перше початкове таке тіло своє, воно ніколи не буде вмирати, буде жити завжди вічно, як своє тіло. Старайтесь попасти на нього, бо це є живе тіло з усіх. Я малюю таку картину всім людям. Нам треба вчити і показувати всім нам, таким ось людям, котрі стануть на цю ось путь, на таке наставляти, котре нас усіх приведе до одного життєвого діла. Ми будемо жити за ділом Паршека. Він знайшов це місце, ним оточив себе.

    91. Ця історія – це така дорога, така путь, від котрої нам усім не піти. У капіталістів земля чужа й місце чуже, люди чужі, а своїх нема в природі. Так що не живи з чужим, все рівно програш вийде, рятувати нема кому. Так само й у соціалістів, у комуністів нема своєї землі, усі люди чужі. Усе це природне явище. Люди підуть за природою, їх оточить правда. Люди перестануть боятися природи, а будуть дружити, зробляться близькими друзями. Між ними не буде чужих людей, ворог не буде народжуватись у людях, милі вічно невмираючі друзі будуть. Ось що Паршек знайшов, він оточив себе одним. Для нього всі люди є однакові, любимі, між усіма однаково. Усі люди прийдуть на це місце, на цей ось бугор. люди поклоняться йому, попросять його і скажуть: ти прости нас усіх грішних, ми сильно помилились у цьому, діло наше примушувало тебе. Ти ж, земля така наша, терпиш від нас так. Твоє діло - нам, таким ось людям, сказати свої слова. Чого ви лізете до мене, я обросту й сама бур’яном? Якби не ти, наша така земля, ми б не були чужими людьми. Ти є наше джерело, вони задовольняються тобою, то одне даси нам, то інше. А найголовніше, ми, усі люди, живемо тобою. Ти є наша всіх земля, а ми є для тебе чужі. Ти годуєш нас, ти одягаєш нас і ставиш нам дім житловий.

    92. Це було наше таке ось село Оріхівка Екатеринославської губернії, Славяносербського повіту. Мені, Паршеку, випало, як своєму, народитися між усіма чужими людьми. У кожної людини на нашій землі була протоптана дорога. Сусід сусіда знав, як близького, ходив до нього по якійсь нужді. У селі всі хазяї свого двора жили. А їм наділили це місце, у котрому нас жило 700 дворів. Один ховався від одного, не хотів так признаватися за своє щастя на цій землі. А він, такий хазяїн, хто її мав, як багач був на все це ось наше село. Усі були чужі, так даром ніхто не давав. Його знали, як чужого, його називали по-вуличному Абрамчата. Лисеї не хотіли ріднитись, така суєта проходила по селу, хто - кого. А по землі люди топали ногами, робили доріжки по вулицях, а ними можна було так попасти, вона приводила прямо до нього. Це жили на самому краю Путакіни з Єрмолаєм, Синякіни з Пуриченами, Крилови з Бірюковими, посередині Сапуни, Сергушкіни. Їх, як чужих людей, знало все село, вони були спритні в торгівлі. А нас усіх, бідних, нужденних у цьому ділі, земля гнала. Ми так думали про час і його чекали, от-от він прийде до нас зовсім інший. Земля, як така в людях, змінить свою форму через атмосферу.

    93. Сонечко зовсім не таке прийде до цього місця. Йому як такому доведеться направляти промені свої на землю впритул. Вона лежала вся в снігу, морозом оточена. Десь тепло  взялось, вода десь узялась тут, стала заповнювати свої рівчаки, і земля стала набиратися вологи, людям несла діло. Так поле готувалось, усе прибиралось від снігу. А травичка вже пробивала свою зелень, на що людям доводилось дивитись і цьому радуватись. Це їхній річний прибуток був, вона росла в цьому щохвилини. Люди готувались на це все таке діло, діло гнало їх у природу в бій. Вона представила їм діло, вони морочились із снастю, спішили зустрітися з таким ділом, а його треба було робити швидко. Дні приходили, дні проходили, а людям треба було робити зранку до самого вечора. На землі вони робили грядку, кидали зерно, старалися примусити землю, щоб давала ріст, а в людях через це  така радість засіяла. Ми народилися для цього діла, нас оточило це діло чуже. Нам необхідно треба робити це чуже діло, за зеленню доглядали. А земля – природна, вона не наша, чужа, зовсім не наша. Ми примушуємо її, як чуже таке місце. Воно приймає чуже зерно для того, щоби хороший урожай був, а люди вирощують його для життя. Їм не доводиться дрімати, вони рано вставали, пізно лягали, а про це не забували, їм не забути в цьому. А який день прийшов до нас і що він приніс нам таким? Він не приходив без нічого.

    94. Він представив своє сонечко з променями для людей для того, щоб ці люди дивились, бачили далеко, розбирались, що може зустрітись у дорозі. І для чого це місце таке показало саме себе їм. Люди підготувалися бути на ньому, а природа несподівано радить і хоче сказати свої такі слова, щоб знали про це діло. Природа є матір, вона радить людям не ховати тіло, а вони, навпаки, бояться. Воно живе, розумне, але не підготовлене наступати так із цим ділом. Люди добре знають близьку ту місцевість, завжди готові бути там із своїм наміром. Вони подумали про це діло вчора, а зараз вони пробралися, їм доводиться робити. А в природі змія десь узялась або інша тварина, блукаюча по цьому місцю. Люди часто бачать зайчика або лисицю, вовка, вони не нападають, а відходять. А чоловік же живий, він знає про це, у нього вихід такий берегти самого себе. Він через них оточує себе страхом, усе це діло було. А скільки інших таких діл, котрі були в природі такого дня. І те буває в людях до самого заходу сонця, ми  проводжали його. А стихія така бралась у людях, вона створювалася природою. Звідкілясь дощові хмари з грозою, блискавкою взялись, із своїм таким розвитком напали на незаслужених у природі людей. Вони цього не думали, не гадали, від цього всього не пішли.

    95. Його як такого чоловіка вбила природа. Вона вдарила грозою й убила чоловіка, він загинув у природі. Ця історія робилась, вона завжди робиться й буде робитись. Вона зробила чуже не одне, так воно вийшло. Стихія – не за горами, завжди їй є місце в тебе за плечами –  ось яке діло проходить у людях. Вона не жаліла; чим хотіла, тим ображала. У нього є в руках камінь,  велика палка, він заверне нею всяку худобу в будь-який гурт. Вона слухається її, де б вона не була. А палка є палка, всі бояться її, а каміння тим більше –це фізичні такі життєві умови. Весь день, весь час люди ходять весною на ногах, ходять назад і вперед. З голови  думка не виходить: а що сьогодні доведеться робити? А сонечко не стоїть на одному місці, гріє теплом своїми променями в упор. Це все природне багатство йде на користь у житті людям. А вони примушують самі себе цілий день свого такого часу, думають про це. У них таке бажання з’явилось  спитати в усіх людей. Ви цим ось, що робите в природі, задовольняєтеся чи ні? У вас одне бажання – цю ось штуку треба продовжувати. У вас усіх залишилось ваше діло, воно живе  з вами; його скільки не роби, а помилятися буде треба. Ми вмираємо самі в цьому ділі. Нас оточило величезне незнання. Природа так сказала мені про нашу, зроблену нами, історію життя людей – наша, усіх людей, велика така помилка.

    96. Ми помилились, це перше. А друге, нас ображає сама смерть. Ми вмираємо в цьому і будемо вмирати  в цьому ділі. Чуже таке ось діло наше – робити все без кінця й краю з природи. Це енергія непочата, а ми дістали її всякими способами, своїм умінням підняли на-гора. Це все визначили, куди це треба – це горюче єство. Цьому всьому ми побудували завод, домну поставили, для цього знайшли руду й виплавили чавун. Він випустив у себе продукцію залізо, сталь. А із цього всього люди навчились робити все те, що треба їм у житті. Вони довго думали про це все, і все-таки вони додумались, як треба буде зробити голку. А коли люди зробили голку, то нею навчились шити всякий одяг. Усе це нитка в’язала форму, вона зроблена з прядива, у мочку прядуть кустарю-одинаку на руку. Він склав собі, що йому треба для того, щоби бути в людях кравцем, шевцем. Їм треба їхній початковий інструмент. Кравцеві треба було в цьому, щоб зробити для людей, зшити. Йому треба ножиці, голка й аршин – усе це треба йому. Швецеві треба шило з молотком, дерев’яні шпильки та дратва, смола. З людей простих виходили на арену майстри кустарних умов  без усякої теорії. Практика в усьому була початком у житті. Усе це люди робили для себе в житті. Вони робили в процесі цього всього технікою. Учені люди створювали їм диплом.

    97. А штучне допомагало їм зробитись у природі чим завгодно, до цього всього вводили хімію. У цьому всьому також розум людей прогресував, вони усе це почали робити в природі для свого такого життя. Воно пхало їх на це діло, вони йшли. Їм давалось це, вони починали, у них це виходило. З дому вийшов інший дім, з курочки вийшла інша і так далі. Сусід до сусіда недаремно прийшов. У нього стала така в злі неймовірна ненависть. Інші люди вважають хутір також чужим. Для чого ми йому, якщо ми живемо в своєму такому місті. От ми, усі люди, є чужі. Лише б тільки не в нас, не в нашій сім’ї, наш чоловік умер, нам таким ось не боляче. А завтра горе  пробралось до нас, біда оточила нас. У нашому домі батько захворів, найстарша особа. У житті це було, це є в житті, воно буде через цей розвиток. Ми розвинули це життя із самого першого маленького такого пискляти. Люди зробили його, він примусив їх так ось думати про нього, не одного, а про багатьох. Їм хотілось, щоб не одне таке пискля було. Їм хотілось, щоб у них, як у хороших хазяїв, було все в дворі не маленьке, а велике. За ним треба був більший догляд, і треба утримувати в затишку, накормити досита, це все робилося людьми. Їм хотілось, щоб у них за їхній догляд такий прибавлялось. Вони робили свій такий великий догляд за цим. Воно прибавлялось один час, вони радувались цьому.

    98. А коли воно падало, вони плакали. Природа все дає до пори. Без кінця не буває, а колись крах приходить. Приватна власність держалась, більше всього вона держалась батьком рідним. Він командував сім’єю, йому підкорялись усі: чи то син, чи то донька. А тепер революція ввела життя, радянська влада перемінила право. Батько не вдержався, син став командувати правами. Батько держався на видуманій особі, вона примушувала батька йому кланятись, його просити. А син не визнав цього, цю істину, вона була в усьому неправдою. А самі поклали всі свої такі сили  брати без кінця й краю. Капіталісти нападали з Богом, вони вважали: Бог допоможе їм за їхню силу таку. Вони ввели в природі – перемагати безсилих. А на це у руських народився Бог на землі. Гітлер прорахувався своєю упевненою силою. Бог то Бог, але не будь сам плохим. А Іванов є руський, він є із своїм поняттям чоловік. Природа народила його для цього діла, показати дії всі на Паршеку. Німець не думав, а запросив Паршека без усякого такого візиту до себе в тил у Берлін. Що він хотів зробити над ним у житті? Але природа виявилась на боці Паршека. Вона не схотіла цього Паршек, що німець думав у цей час. Вони сумнівались, везли, як і всіх руських. А природа зробила Паршеку дорогу. Вона кинула його у військовий состав до офіцерів.

    99. Потім українські поліцаї, вони практично узнавали Паршека як такого. Але  їм не довелось знати його таїну. Паршека везуть у Дніпропетровськ разом із офіцерами. Йому довелось запевняти їх своїм загартуванням. Холодно, вони мерзли, а Паршеку було так, що він хихотав через це все. Наш руський солдат був на арені усього ображеного народу, а ображеному допомагав Паршек. Коли німці везли його по Дніпропетровську на мотоциклі, він терпів і просив природу, щоб вона пішла на його таку просьбу, котра просила природу допомогти руському солдатові. Так думав Паршек, так воно виходило в цьому. Німець потерпів у двох напрямах: під Москвою розбили, під Волгоградом оточили – усе це наробив Паршек. Він упросив природу, вона забрала в німців ініціативу. Німець не мав успіхів – це була ініціатива Паршека. Він природою народжений для цього всього. Йому не хотілось, щоб люди з людьми так ось воювали. Це у ватажків зародилась  така ворожа ініціатива – убити ворога якогось. Де б він не був, який він не був, ватажки брались за нього, старались обнародувати його такого. Якби не природа, не її таке джерело. Вона озброїла на це діло чоловіка, він узяв свою національну расу німецький народ, підготував його технікою. Він вважав себе законним чоловіком напасти на руських, напасти несподівано. Цього руські не очікували, що такий ворог виявиться. Гітлер розбив армію руських силою своєю.

    100. Але він не знав природу, що її не обманеш. Вона була за Бога, а Бог був на боці руських. Вони не знали, кому вірити. А Паршек був ініціатор у цьому. Він знав горе з бідою, брався допомогти в цьому всьому. Він оточив руських. Паршек – руський чоловік, він шукав вихід цьому всьому помогти своїм авторитетом, своєю любов’ю. Я говорив з природою, і буду говорити всюди про це все. Я запитую в природи: люди задоволені цим усім, що вони мають? Вона  сказала мені: «Ні». А що можна буде сказати людям нашим, природа говорить мені як Паршеку, лише б я  спитав у неї. Вона говорить мені про свою доброту. Вона знає, хто ти такий: хороший ти чоловік чи ні; чи правильно говориш ти? Я напишу яку-небудь фразу кому-небудь, у неї спитаю: можна послати? Вона не дає згоди, щоб я їхав туди. А це говорить: «Був такий час, я їздив, а тепер нехай вони їздять сюди». Я запитую в неї: мені цю писанину продовжувати? Говорить: «Пиши». Я в неї запитую: можна не їсти, зовсім нічого не їсти? Вона мені говорить: «Не прийшов такий час». Не можна їсти печений хліб, не їсти м’ясо, рибу, ніякого вареного, ніякої води, навіть чаю. А молочне, фрукти – це можна їсти. Якщо мені треба буде щось зробити в житті своєму, то я спитаюсь у неї. Вона скаже точно, покаже місце. У нас родилась думка спільно колодязь вирити. Де? Вона вказала місце.

    101. Ми вирили його, камінням його виклали, кільце поставили, зруб огородили, покрівлю, вороток. Тепер повно води – все це природа допомогла вказати. Люди москвичі робили ради Учителя. А Учитель запитує про те, що треба. Якщо люди задумали куди-небудь поїхати, у людей дорога одна – з Богом можна було їхати. Якщо в нього горе, уся надія на щастя – це діло є в кожної людини, вона нічого не знає про це. Він живе з ним разом, доведеться жити йому як чоловікові. Він живе від цього всього, як живуть усі до одного чоловіка. Його навчила жити сама природа, вона ж є наша матір. Вона  народжує нас, поїть, годує. А людям цього мало, весь рік, весь час думають. Вони жили самі, так ось думали весь день. А таких днів тижні сім різного характеру, назви. А скільки діл в них, їх не переробити. Хоч знаєш роботу, а доводиться помилитися на якомусь ділі. А це буває один раз та на вказаному місці. А люди  не знають про це, як це виходить у житті. День у тижні приходить на рік один раз, ніколи не забуває про своє таке діло, своє наявне діло зробить у людях. У ньому сонечко рано-вранці показало себе. А в природі одне не буває, атмосфера міняє себе. То було тихо, погода стояла тепла така, усі люди були раді цьому.

    102. Вони зустрічали такий час, а тут, як на якийсь гріх, інше природне діло десь узялось. Це, що було, зникло, а інше, не таке, прийшло в житті. Нам, таким людям, доводилось тікати від цього всього. У нас, у таких людей, зроблено умови такі. Ми робили їх у природі з природи – сховище. Ми, такі люди,  морочилися над ним. Лише б тільки один чоловік зробив це діло, а інший зробив краще від цього всього. Це нам буде треба в житті. Скажемо ми про перший такий початок нашого облюбованого місця. Ми знайшли його, ми зробили його з чужого, свій дім або хату поставили. А в природі є все. Лише б тільки чоловік захотів, то він обов’язково добється своєю думкою від іншого чоловіка. В одного хата не одна виявилась, до хати що-небудь інше. Хутір показав себе в житті, його зробили із чужого природного. На землі чужа будова є, де тварина перебуває. Двір був свій, а тварина не своя, чужа. А  з чужим чуже не в контакті – це мертве. А чуже, воно є мертве, вони живуть не на рівні. А в природі так воно й робилось і буде робитись. Хата – усьому діло, вона зробила це все в житті. А діло наше таке живе в житті. Мертве тягне до себе живе й робиться таким, як це треба в житті. Діло пришивається до діла.

    103. Раз хата, вийшла інша хата. А з хати вийшов хутір, а з хутора вийшло село або місто. А потім до цього всього вийшла дорога сполучення, щоб ці люди прибували й відбували. Вони радувались цим, старались повчитися в цьому всьому, і зробитися такими, як усі вони. Ось із чого життя почалось – із цього пискляти, цього верблюденяти. А скільки їх є на білому світі, не верблюденят, а верблюдів та теперішніх машин. Для цього всього техніка зробилась така ось, такі хирляві люди є в ній. Ти не встиг зануритись у природу, а вона прийшла не з тим, що треба. У ній дні йдуть один за одним, стараються встигнути зі своїми новими небувалими силами. Вони прийшли вперше такими ось. У них є чуже діло для цих ось чужих людей. Ми не задовольнили себе цим усім, зробленим нами, а це діло робили, не переставали робити це. А смерть гналася за ними, вона наганяла, потім путала ноги, не давала сил, можливості жити. Ми вмирали з таким ділом, ми будемо вмирати. Це наше почате діло – діло чужих рук, чуже діло чужих людей. Їдуть на конях козаки по дорозі, пісні співають перед рідним батьком. Здрастуй, батьку. Здрастуй, мій сину. Розкажи, синочку, про службу свою. Син відповідає: служба, слава Богу. А батько сказав йому про сім’ю. Усе робилось у людях людьми. Люди  прибавлялись від людей. А коли люди втрачали здоров’я своє, то все воно збавлялось.

    104. На це ось сльози на очах текли. Люди такі були оточені горем. А кулачки люди робили на людей, це була створена така ось злоба. З дитинства чужі люди були в ненависті, хоч одного села. Віросповідання розділяли їх. Одні кланялися православній церкві, а інші поклонялися церкві старого обряду. А всіх було чотири церкви. Між усіма була православна церква, вона визнавалась царем, вела за собою більшість людей. Їхній був обряд: вони брились, вони палили, звали їх по-своєму «хантеї». А старовіри були «бородачі». І от одного управління цар-батюшка одному ділу ввів брати податок за землю. Люди між усіма не всі були багаті. У кожного була своя вулиця. У селі нашому було три великі вулиці. Одна була Гора, від усіх відрізнялась, там очолювали Абрамчата, Бочари, Меносовці, Полехіни, Нестерята, Іванови. А дві вулиці розташовувались у низині - Забушкіна й Сергуткіна. На середині села жили Сапуни, вони мали лавку. Були Хоменкови, а по краях жили, були провулки. А в Крилових ветушки та вітряки, джерело було. Уся земля зручна родила людям хліб. Кому що доводилось зробити в себе по своєму такому розуму, хто як примушував себе. Ні від ного не відбиралося бути в цьому селі показником сільського хазяйства. У кого які свої прагнення були.

    105. Всім людям давалась своя мудрість. В усьому селі є сімсот дворів. Хазяї не залишались без корови, цьому хазяїнові  обов’язково треба коник. Він старався догнати цим людей і перегнати на одному місці. У кого який був розум та які його прагнення. Бідність нікому не треба була, вона робилась природою. Люди не хотіли цього робити, що робив у селі Абрамченок. Він мав у себе не одну курочку, не одну свиню, були й вівці, запліднювач, не одна корова або кінь. Були бики, свій плуг, своя земля, не одна десятина, а багато десятин, про що доводилось не забувати, а думати. Таке величезне хазяйство мати не погано, а добре. Не всім давалось це ось у житті. А хто як, комусь якось ішла ця історія така, їм везло в цьому ділі. Він народився щасливим на це діло, а тут він не звик залишатися без усякого такого діла. Самі умови такі оточили. Весняний день приходив для всіх, а ми тягнули його, тільки ми були не такі добрі до нього. В одного було, чим зустрічати. А час, як і завжди, так приходив без нічого. У ньому було сяюче сонечко, воно охопило променями всю місцевість, а повітря вітром дуло. Люди жили в цьому, дивились на місцевість на землю, яка вона там була. Їхня надія була на те, що робилось у житті. Люди спішили, їх примушували умови цього другого дня. А люди приготувались до нього так, як ніколи. Щоб виїхати в степ, природа не дала їм. Дощ пішов для цього всього, і люди не зробили те, що слід.

    106. Що природа хотіла, те вона й робила. Вона схотіла, щоб я, як Паршек, служив, був солдатом, пішов на війну. Я був в окопах, а ворога не бачив. Частину зняли з позиції, більше ми не повернулись. А коли я приїхав додому демобілізований, то був відпущений за першою статтею. Воював, відвоювався. Що робити доводилось? Сам був шахтар більшовицького звання. Я не старався воювати за владу, а от життя комерсанта робив. Я не сидів на місці, гроші робили. Гроші тоді – життя молоде, треба батькам допомагати. А батько був зроду шахтар, його дражнили Шишкін. А в мене виходило це щось не так. У мене було тіло бадьорого чоловіка, хоч не такий син, як інші в батьків. Батько мій завантажує казенні вагони, і Паршек не  поступався, слідом за ним. Жили в бідності, а Паршека молодість підганяла, треба було женитись. Люди свої питали в Корнія Івановича, в батька Паршека: «А куди ти його будеш дівати, коли жениш?» Він сказав їм свої слова: «На Чувілкін бугор». Ось, де залишилися на це закладені сказані слова. А життя це, котре в нас на арені було, робилось людьми: йому доводилось бути в селі таким, як люди представляли самі себе. Хто як обгородив свій двір з усіма умовами власницьким іменем. Він по-сільськи зайняв своє місце.

    107. Він багато поклав свого труда для цього діла. У нього було таке облюбоване місце, де він зробив усі зручності для такого життя, котре це село робило за своїм обрядом. Людям індивідуально доводилось заповнювати це ось місце своєю забудовою. У нього, як у хорошого хазяїна, дім на куті поставлений, а біля комора, погріб, викладений камінням, та інші сараї для тварин, колодязь у дворі, виїзні ворота. Земля, що належала цьому селу, лежала навколо цього села, межа проходила. Із чотирьох сторін були хутори, були села й містечко Успенка. Меліковські коксові печі. Був металургійний завод, стояли домни, розташовані шахти, що куріли – це таке місце, де можна бідноті рятуватись, копійку можна легко добувати, від нашого села 15 верст. Добиратися можна тільки пішки або на будь-якій підводі. Дорога лежала через Супин і через Круглик на північно-західну сторону. Домна давала вночі завжди своє яскраве світло вогню. На південній стороні за сім верст було село Щетове. У ньому був пан Умордин Павло Васильович, він мав свій капітал шахти антрациту, куди наші батьки ходили в найми на роботу 15 верст через це село. Кожну суботу йшли додому, а в неділю йшли на рудник. На східній стороні була Голубівка, південніше Македонівка й Ребрикове 10 верст. А на заході було село руське Петропавлівка без усякого пана.

    108. А в селах були пани. Кріпосне життя тяжке. Про це добре говорить Паршек, про свої дії в дитинстві. Ми пасли биків по балках, у нас було стійло Сколоватський бугор. Там ми, діти, жили, харчувались, готували їжу самі; як уміли, так робили. Додому в село нам доводилось ходити один раз на тиждень, доводилось держати свою молодість у балках. Словом, літом ми доглядали за скотом, а зимою була школа, із чого не виходили. Весною ми робили в степу для того, щоб сіяти зерно в оранку. Ми вирощуємо його врожаєм, а він годує нас рік. А коли роки дитячі пройшли, стала прибавлятись дорослість, саме становище гнало, кудись треба діватись. За слухами інших хлопців, вони працювали вже в пана. А чому я, як Паршек, не зможу бути їздовим на парі коней? Умію хомут на шию надіти, посторонки, запрягати, у руки взяти віжки й батіг. Дорога одна – це економіка панська. Ми возили сіно зі степу, робили селяни, накладали й кидали в скирту. Твоє діло – уміти поїхати в степ під копну для того, щоб у гарбу накласти, і під скирту теж. Це робота твоя, я робив її, говорить Паршек, весь тиждень. А на другий тиждень хлопці свої затягнули мене на скирту. Їздовий одержував  65 копійок, а на скирті одержував один карбованець. Скирта – не віжки, треба вилами кидати. А в пана - це не дома батько з матір’ю. Та й тут хохол мужик розпоряджається, у пана осавул сказав – зроби. За це ти одержиш.

    109. Нас жаліти нема кому. Сам вставав, сам лягав. А умови: подушка солом’яна, солома - постіль. Тебе охороняють борзі собаки, черкес у дворі ходить, борзі собаки відпущені, звечора водою запасайся. Словом, це не дома, а в пана. Твоє діло: коли сонечко піднялось, іди на роботу, коли сонечко сіло, заходь в умови спати на всю ніч. Увечері сухий хліб водою запивай. А одяг який? Самі знаєте, що гірший. Це ось не свято неділя, а всі дні будні, в них доводилось робити. Одну годину обідали. Робота не якась, а тяжка. Це умови панські на наказах, та скоріше – твоя звичка. А за це все твоє добре діло й хазяїн не відмовиться вважати тебе своїм чоловіком. Ми є в нього, як найняті робітники, весь день, весь час робимо. А в самих із голови не виходить ця селянська така робота. Тепер осінь ясна, тепла погода, вона йшла зі своїми днями до зимового часу, може атмосфера інша попасти. А ми які худі, на нас одяг не як одяг. Ми не були раді цій погоді, але самі готувались до цього і думали про інші умови. Це нас чекав рудник Мордина. А на ньому всякого роду будь-якому чоловікові за його фізичним  трудом, так що ми належали цьому. Наші батьки – шахтарі, і ми, усі ці хлопці, стаємо на ці ось ноги. Ми проробили два тижні в пана, нам дали получку в суботу. Далі ми не стали продовжувати, нам захотілося життя шахтаря.

    110. У нього не такі умови: казарми, нари двоповерхові. В умовах печі заведені, клопи, прусаки, блохи є. У цьому всьому робітник як перебував? Він був день і ніч на своїй роботі, баня є, можна купатися завжди. А щоб сказати про це все: на цьому місці дуже добре. Тут люди не на волі, робота відбувалась під землею в шахті. Та ще яка в тебе робота.  Найголовніше, зарубник, відбійник, вагонник, саночник – це люди артілі. А Паршеку довелося носити від вибірки породи з решета, вручну ганяв вагони по ходу, та ще котив вугілля по воді, санки таскав у відбійника, бурильник, словом, усі спеціальності пройшов. А потім мені дали можливість, я кинув шахтарську роботу й улаштувався на завод російсько-англійсько-французького товариства. попав на роботу старшим апаратником. Там мене держали умови до тих пір, поки сама природа не зробила. Нашу заводську місцевість, весь завод оточило бурхливими тучами, сильним дощем. Так що мою зміну, котру я очолював, природа не допустила до роботи – це моя робота.  Тільки дві дівчини вийшли: руська й полячка. А в цей час для війни треба був порох шнедерит для збройових снарядів. Бігунки робили, треба робити вивантаження, котре виконувалось декількома людьми парами.

    111. У цей час полячка звернулась до комісії зі сльозами, нібито я бив її. Англієць Пуссель, директор, дав наказ французу Емілю Паршека звільнити. Він кинувся вліво, він кинувся вправо. Учився на м’ясника, узявся за патент, на Чурильному руднику робив м’ясником, там за це отримав два роки позбавлення свободи. Через це він попав у лісорозробку, був звільнений комісією спостереження. Робити доводилось. Після цього всього працював тяжко на металургійному заводі не на життя, а на смерть. За моє все зроблене природа  поперебивала ребра – це моє таке розп’яття в житті. Я пройшов суд народний. Природа пустила мене службовцем. Мене хотіли вбити чисткою, але природа не дала: більшовиків не чистять. Мені дали таку роботу, де люди відповідали за це: приймаю по акту і здаю по ньому. А потім дійшло до самої ручки: роботи нема, хоч повертайся назад. Шахта тягне до себе.

    112. А природа говорить. Я підготувала тобі, такому тверезому чоловікові одному з усіх, твої промисли в районну, споживчу спілку лісової системи – це артіль, профспілкова система. Вона хотіла, щоб Паршек поробив у лісах, по Кавказьких горах від Армавіра до Адлера. Сочинський союз й інші близькі, як Лазарівка й Туапсе, Апшерон, Майкоп і Лебинська. По цих місцях, по станціях клепка-дошка відвантажувалась. Моя ініціатива – це вагони були. Я дружив з начальником станції, з диспетчерами. Лише б тільки я появився, то тут десь візьмуться ці вагони, лише б дошки були. А сам пишу одне, описую Даховській. Природа давала мені дорогу, і скоро вона забрала її. Тільки мене приймуть, стану працювати, а тут люди десь узялись. Паршек зроду не був священиком. Природа говорить мені. Колись батьку свого зародка новонародженого хотілось, щоб дитина була хлопчиком. А він не знає, хто ж буде. Йому хочеться хлопчика. Він звернувся із цим питанням до Учителя. «Учителю, скажи мені, будь ласка, а кого мені моя дружина принесе, хлопчика чи дівчинку?» Я запитую в природи, як у матері рідної. Вона довго мовчала, не говорила, а потім вона сказала: «Хлопчик». Так ми будемо чекати, тоді ми скажемо точно. У нас було таке запитання: коли в 1979 році сніг ляже на землю?

    113. Природа сказала, ми дочекалися його 23 листопада. Запитуємо багато про що, але ще час не прийшов. Якщо тільки це є правда, вона говорить нам про цю історію, котра починалася з пискляти й верблюденяти – це неправильний шлях, зроблений людьми. Вони   сильно помилились у цьому ділі. Ми вважали: природа є джерело, а ми всі є її люди. Вона зобов’язана давати нам, що  буде треба, начебто люди є утриманці для неї. Вона  не хотіла цього, їх не вчила цьому. Вони є самовільні, облюбували це місце, стали робити свої умови. Вони вважали природу своїм ворогом, нехорошою до них. Вони стали відходити із своїм здоров’ям, зробили свій самозахист, одяг зшили, для цього всього оточили себе власністю, двір обгородили, поставили на розі свій дім. А до дому кінця не видно, треба була будова тварині, чим ми жили й цьому всьому вірили, надіялись на це все, що вона врятує нас таких ось. Ми йшли в природу, для цього всього готувались своїм умінням, озброювались проти цього всього. Ми знали цей час, коли цей ось прибуток появиться, старались зайняти  це місце. Для цієї зробленої вогнепальної зброї у нас є порох, дріб, куля, точний приціл. Ми  вбиваємо його, яка є радість –  це наше діло, ми його зробили в природі, усе чуже. Ми скористались чужим. Чуже – на арені. З чужим ми живемо, носимо на собі чуже, й у чужому ми живемо, а самі не гарантовані.

    114. Ми стоїмо на місці в черзі, чекаємо дня завтра. А він не скаже нам, із чим він прийшов і для чого? У нього є сили свої природного характеру, люблячі, а ми капризуємо ними. Ми боїмось дихати повітрям, холодної води  боїмось теж, ми боїмось землі. А як же Бог, який прийшов на землю, не боїться цього. Він зустрічає холод і проводжає його, любить природні сили, а природа любить його як такого. Він надіється на цю любов, живе нею. Вона ніколи не вмираюча, вічно живе з нами. Це ж Бог Землі, сама природа довго говорить про це, що не треба заважати йому. Інші люди бачили його, чули його слова. Він проспівав нам свій Гімн:

Люди Господу вірили, як Богові,

А Він Сам до нас на землю прийшов.

Смерть як таку вижене,

А життя у славу введе.

Де люди візьмуться? На цьому бугрі.

Вони гучно скажуть слово.

Це є наше райське місце,

Чоловіку слава безсмертна.

   

    Таке життя нами робиться дуже багато часу при всякій такій ось зустрічі наших людей. Це діло ми починали для всього світу. Цей Гімн створено самим Учителем, щоб ми знали про цей час. Він обов’язково прийде до нас, ми дочекаємося  живого факту, він розкриє свій рубіж. Це люди, ми гучно скажемо про це. Ми шукали самі це, знайшли, про це ось довго думали. А врешті-решт, прийшли стали збиратися в одну купочку, і те ми робили на цьому бугрі.

    115. Учитель прийняв нас усіх, ми пішли в колдибаню скупатись. А на бугрі ми прокричали три рази «ура» – ці дії зроблено нами для життя. Паршек – це є все наше благо для життя. Ми з вами прожили 1979 років, а наперед нічого не знали, що буде завтра. Паршек передбачив, природа сказала йому про всю стихію п’ять років неврожаю, щоб люди знали цю стихію, за що покарала їх як таких цим неврожаєм? За діло Паршека. Природа обрала його з усіх, вона доручила йому ці якості – з ворога зробити любимого друга. Щоб люди бачили його вчинок, а він є любов. Паршек любить природу, він любить усіх людей, їх усіх розціловує, їм допомагає в усьому, хоче, щоб вони жили вічно в цьому – це така ідея Паршека. Перемога – над природою. Учитель народу. Я – Бог Землі, Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий – це історія така є. Вона була, вона буде вічно, вона є ніколи не вмираюча.

   Я розкажу билицю вам як таким людям. Мене поклали в психіатричну лікарню Новошахтинська. А мої люди, які знають мене: Варя, Дуся й Марія - задумали відвідати мене. Їхня дорога була від Москви до Ворошиловграда, а потім Свердловськ, хутір Кодрючий. Вони їхали на 20 лютого. Вони прийшли в аеропорт 19 числа, була тривога, три дні не було польотів. А потім команда далась першим рейсом.

    116. Людей було багато, а ми втрьох стояли просили дорогого Учителя. А він поміг нам як жінкам, і в нас вийшло. Нас умови примусили, природа оточила нас радістю, хоч небагато, але побачились, погостювали. Нас таких природа не забула за нашого Учителя, він держить нас як таких за наше все таке діло. Ми всі – не забуті. А в Паршека нема нічого, крім одного Святого Духа. А він є з ним усюди, хоче зустрітися з природою, з днем, що йде, ніколи не бувало такого в житті. А він прийшов таким до нас на арену, ми подумали одне, а інше в нас вийшло тут же. Ми не подумали про це діло, що наша така природа дасть тут же в одну хвилину своє інше, зовсім не таке, як воно було. Ми відчули не так, як було до цього. Спершу було дуже тепло, добре було нам, ніякий самозахист не треба був, ми були раді цим ділом. А нашому цьому всьому природа взяла та інше прислала, зовсім не таке. Ми перестали радуватись цим усім. Нас оточило горе, нам, таким людям, стало погано; зовсім не те, що було треба. Ми відчули в природі свій такий нестаток, біда оточила нас таких. До нас думка не така ось прийшла. Ми стали лазити по природі по умовах. Нам хочеться, щоб цього не було, а воно ще більше й більше прибавляється,  ми тікали від цієї стихії.

    117. Природа наробила  нам це, у неї є одне, є інше. Хорошому - радість, поганому - сльози. Коли сонечко вранці появилось, усі комахи пробирались до нього. А люди по ось такій погоді спішили зробити що-небудь таке в житті, щоб людям був величезний прибуток у цьому ділі. Цього вистачало не на один день, а на тиждень, на місяць, на весь рік. Таке ми хочемо зробити в житті, більше за все стараємося захопити площу землі, зробити грядку більшої площі. А ця грядка дає багато зернят. Це все робилось людьми, вони робили самі це, цей запас створювали – це було в їхньому таке величезне багатство, чим люди один час веселились, цим ось жили в природі добре і тепло. Але це діло недовго продовжувалось, цій радості прийшов кінець. Люди пішли так один за одним, природа позабирала їх. Вона народила людей для цього, щоб ми були раді в цьому ділі. Їм здавалось, що буде добре з ним, а коли він такий народився в них психічно ненормальний, то в природі чужий. Чужим Його виховувати тяжко, як чужого. Він став вимагати в них, чого хотів. А його бажання таке: треба буде краще від цього всього. Він є живий чоловік, смачне розумів своєю потребою, примусив доставляти йому це все.  Він гидує тим, що йому треба і необхідне, не хоче бачити цього. Він норовить знайти це все, чим треба задовольнити його.

    118. Через це все люди робляться в природі хворі, нужденні. Він ріс, він піднімався, він бачив, він чув, як інші говорили про нього. Це дитина хвора, нужденна. Йому одне – дай, інше не таке. Він завжди плаче в цьому. А люди предкові такі ось є в житті. Вони б купили йому, але не знають: що й якої воно якості є? Між людьми є велика різниця. А перші початкові такі люди, вони народжують нових людей для життя. Вони попали в старе таке місце, де життя рветься в бій. Він  кинувся туди, як не бувало. Усе таке чуже - це вкрадене, убите, мертве – це значить, в людях чуже заважає своєму тілу. Виходу нема ніякого в цьому, люди із своїм здоров’ям задихаються. А завдяки Паршековому такому ідейному ділу, його серце виходжується. Воно робиться молодим достатньо та досить живим, енергійним для того, щоб роки свого життя продовжувати в природі. Цю славу Паршеку дав Чувілкін бугор. Він приймав у себе не одного Паршека, а багатьох таких людей. А вони приходили сюди з Духом Святим. Вони приходили, кланялись йому як такому, його просили, щоб він дав їм збереження сил, щоб вони оточили себе цим і жили в природі так, як їхній Учитель. Його ідея веде своїх не до старого потоку, а до нового, до безсмертя. А він живе в людях і буде жити вічно. Цим Паршек оточений, із цим усім він живе і веде нас усіх до порятунку всього нашого життя.

    119. Він 47-й рік так ось ходить, як не ходив жоден чоловік. А він ходив так, він ходить так, він буде ходити так ради всього світу всіх людей для порятунку їхнього життя. Це Паршек знайшов сам у природі. Він скаже нам усім правду свою, щоб ми, усі люди, знали про це й ним огородились. Це все робиться, і воно буде робитися в житті Паршеком. Він поки що один такий, і Валя друга на арені ці слова кричить по всій нашій матері природі. Я, як Учитель дорогий, запитую в неї про всю    писанину, створену мною: правильно це буде в нашому житті? Вона підтвердила, словами сказала: «Правильно й пиши, продовжуй». У мене люди інші просять мене, щоб я не призупиняв свою цю думку. Вона пише точно й ясно, цьому бути. Паршек перед людьми відповідав карою за побудову при новій економічній політиці. А коли покупці приїхали на село, Паршек не забув про ідею більшовиків. Він зробив у житті те, що треба. А тепер він зустрічає своїх ображених, хворих  людей. Вони до цього стояли  у черзі, чекали дня завтрашньої пори. А він є небайдужий до нас, зі своїм добром прийшов. У нього інші висновки: нас, таких ображених, покарати. У ньому є добре й багато, воно приходить саме  горем, а нам є тяжко в цьому. Ми знаємо про це хороше, що це все веде нас до загибелі. Вона погано оточує нас таких. Ми, всі такі люди до одного чоловіка, живемо на білому світі.

   120. Людям треба народжувати нас для життя, бо умови примушують нас умирати. Ви, усі люди даного характеру, оточили себе чужим ділом. Вам дано місце, не своє облюбоване, а ви оточили себе природним, ним огородились. Щоб кого-небудь пустити – це моє вічно живуще, невмираюче. А я, такий чоловік у житті, вперше народився із своїм тілом небувалим. Люди наші предки зустріли. Я народився в природі без усякої потреби. А вони думали, що я вмру без цього діла, стали застосовувати рідину, а потім дійшло до твердого, до їжі. Вони стали напихати, дитя стало обжиратись. Йому не сподобалося держати це все, і погнало виділення смороду через задній прохід. Дитині довелось, це необхідно, воно стало гнати сморід із штучного діла. Чоловік не задовольнив себе цим за раз, тільки поїв, йому треба була ще їжа. Це часто – звичка, вона навчила робити це. Сьогодні їж, завтра треба їсти це. А раз ти їси, колись треба лопатись – система введена  людьми. Ми робили самі це в житті. Ми тільки встали на свої ноги, як нам треба було взуття. А воно робиться нами із шкіри. А одяг шиють з мануфактури від самої спідньої білизни до самого верхнього піджака. А шапка робиться з якої-небудь шкіри. Діло робиться красотою, фасонно, вона прикрашала людину. Його посилали до людей, говорили їй, як такій дитині, щоб вона була акуратна в цьому ділі.

    121. Йому доводилось берегтись. Він ступав по своїй такій прямій дорозі, вона вела його разом з іншими дітьми. Це приходив час для них дуже холодний. Вони, як один чоловік, старались за своїми старими людьми. До нас із ранку приходив такий час. Ми зустрічаємо таку штуку в природі щорічно, також ми проводжаємо. А діти так завжди приходили, за парти сідали, брали в руки книжки, їх читали. Люди женуть своїх дітей як таких у бій у природу. Вони хочуть, щоб діти вчились. Вони не хочуть бути безграмотними. Вони робляться технічними. А технічні люди в цьому ділі – це люди, котрим доводиться так бути й від природи своїм ділом терпіти. Вони всі бояться холодної води. Їх, як таких людей, природа веде дорогою прямо зі своїм розвитком, із своєю думкою. Вона веде їх усіх до великого збагачення, щоб їхнє таке життя розросталося з маленького початкового діла. Ми знайшли в природі це ось місце кустарного характеру. Ми сильно думали про нього, самі вирішили. Ми зробили це в житті - це наша з вами помилка. Ми взялись за це ось величезне діло. Ця історія починалася нами всіма так – це місце обгородили, своїм іменем назвали. Чи своїм іменем ми огородили його? Та чужим природним. Знаємо добре, що це місце не моє, а чуже природне.

    122. А ми думаємо про нього, гадаємо, тягнемо до себе такий час, ми готуємось до нього. Це місце дає річний прибуток через наш такий фізичний труд на землі, догляд за нею. Ми наперед думаємо про весь рік, наш розум направлено до тієї мети, котра нас веде до розмноження. Ми облюбували самі це місце, без усякого такого сусіда. Ми старались жити однією сім’єю. Воно давало в своєму житті те, що буде треба, а потім протиріччя  взялось десь. Одного цього не стали слухатись, вони вибрали свою дорогу самі, стали жити по-своєму, не по-сусідському. У них стало своє хазяйство, а інше - чуже. Те й інше є природне. Вона стала прибавляти, рядом садовити чужих людей. Усі люди мають свій одяг, а він же є чужий. А раз люди  оточили себе чужим природним, то й хутір чужий. Він виявився не один такий збоку. Інший – це вже є чужий, він робить по-своєму це. Земля оточила нас таких усіх до одного чужим. Якесь село, воно чуже. Усі двори природою зроблені в чужому краю, у чужій області, у чужому районі. У чужій національності інша мова, той самий предмет називається по-різному, а діло одне. Руки робили це, а розум створив. Люди одні, а діло є інше. Люди всі одного покрою: вони бояться холоду, зробили від цього всього самозахист мертвий, бездушний.

    123.Вони зробили з природи, як мертвий капітал. Це все є в людях чуже, зроблене людським розумом, споруджено на один час. Воно живе свій час, а потім воно також щезає, в інше переходить. Це все, що робилось людьми, щезне, забереться свідомістю. Ми визнаємо ідею Паршека. Вона протилежна всьому цьому мертвому початку. Це є діло людського розуму. Найперше початкове в житті пискля – це його діло. Інше чуже не зупинялось, а прибавлялось, чим ми радувались один. А коли це діло стало рости одне за одним – це наше таке в цьому тисячне економічне багатство. А із цього всього виходить не прибуток, а збиток – одні лише збанкрутілі сльози. Паршек ходив по землі недаремно таким, з думкою такою своєю шукав місце своє. А воно було батьком назначене. До цього часу я був таким, як усі люди. Вони побачили мене між собою не такого. А я – освітлений Духом Святим. Ми з людьми прийшли на це місце, на цей бугор. Учитель сказав свої слова три рази: ура, ура, ура. Перемога за нами. Це слава – райське місце. Слава чоловікові безсмертна. Але люди вчені злякалися цього місця. Законники не схотіли цього діла з моїм висновком, не схотіли залишатися з моєю ідеєю без усякої потреби. І вони не дали мені вийти на цей бугор, моєму народові вийти на це місце. Це так і треба буде? Природа не залишить це так, своє, що треба, візьме.

    124. П’ять років підряд урожаю не буде. Ядерна, воднева всесвітня війна буде в 1983 році. Вона буде за те, що Духу Святому не дали. Це буде визнано всіма людьми в 1989 році. Паршек так говорить нам усім. Умирайте, там місця всім вистачить. А ось, що нам треба всім – жити треба буде навчитись – ось чому нам всім треба це діло. Ми не задовольнили себе тим, що було в житті нашому. Ми з вами як жили? Чужими. А чуже не зможе жити зі своїм. У своєму тілі є струм, є магніт. Вони женуть чуже геть від себе. Своє – живе, невмираюче. А чужому мертвому нема  життя, воно щезає геть. Паршек кричить по всьому всесвіту, істинно говорить людям про все. Ніхто з чужих нічого не виграє в цьому ось ділі своїм озброєнням у житті. Воно є чуже, воно ж накинеться на своє живе тіло. Природа не хоче, щоб люди так підвладно воювали з людьми. Вас, ватажка вашого, умови женуть у бій. Ви в нього – не свої, а чужі. Він розпоряджається вами, як своїми людьми, пальцем показує на тих людей, котрі йдуть на вас, чужих. Природа не хотіла цього, що зробили самі люди. Вони пішли проти природи самі зі своїм озброєнням, стали колупати її, сировину давали людям. Вони топили її на метал, із чого робили сталь. А із сталі робили голку, ніж, сокиру, пилку, чим можливо було зробити з чужого чуже. Ми робимо для чужого чужим, у цьому ми, як чужі, помилились.

    125. Природа жене нас, як чужих людей,   геть далі від себе. За чуже діло вона не дає  нам життя. Паршек питає у вас, як учених. Хто давав вам право робити джерелом надра? І для чого відкривати? Ви є самовільні злодії й убивці, лицеміри, фарисеї. Вам треба золото, брильянти. Що ви хотіли в житті, це не порятунок, а ваша смерть за це діло. Ви гляньте на це ось діло – це ваша невмираюча смерть, вона оточує вас на всякому й кожному місці горем і бідою. А вам нема кому допомогти в житті. Ми з вами не отримали, щоб людям було від цього всього діла добре, тепло й легко. У нас нема засобів на це і нема таких людей, щоб цим людям допомогти. Вони у нас такі бідні, нужденні. Вони завжди думають про це, завжди тягнуть це й хочуть, щоби було. Якщо буде – це моя істина в цьому. Вона була, вона є, вона й буде. А коли вона введеться, то від цього діла буде всім.  Тим людям, котрі шукають по природі діло своїх рук, хороше й тепле, природа дає своїми силами. Ми ж є люди технічні, нам дай у цьому ділі. Ми готувались до цього всього, нас так примушують умови. А раз це треба, у нас у таких людей є все те, що буде треба в житті. Ми почали робити із цього облюбованого нами свого місця. А воно нами знайдено, облюбовано, зроблено те, що в житті треба.

    126. Ми обгородили його, чуже місце визнали своїм. Усі люди робили так ось у природі. Без цього всього ми не лягали спати, а свою думку такого свого діла держали в своєму розумі. Завтра нам доводилось робити ще. Ми жили й думали про те, що нам доведеться зробити. Наше таке є бажання, а ми чекали його, воно приходило до нас, ми готувались до нього. У нас усе було таке, щоб це зробити. Нам у цьому ділі природа не дала можливості, ми захворіли іншим, стали думати не про це, а про інше, про те, чого ми ще не думали зробити. Які ж ми є такі ось люди. У нашому житті ми робимо одне, а коли підходить час зовсім інший, ми вже готові до нього, щоб зробити. А природа так сильно прогнівалась на це діло, узяла змінила атмосферу на таке явище. Це діло треба було робити, а природа не дала, ми стали  займатись іншим. То ми робили одне потрібне, а тепер придбали інше. Ми смажимо, варимо, поїдаємо - це є теж таке діло, ми робимо його. У цьому ділі ми зустрічаємо зиму з приготовленою зброєю. Ми запасаємо природне багатство, такий її продукт поїдаємо - це така наша звичка. Ми так робимо її: одяг шиємо, носимо його до зносу. Дім ми будуємо, у ньому живемо з усіма такими вигодами. Це в цьому вся наша така сторона технічна, у штучному життя.

    127. Ми живемо один раз у цьому. Природа не дає нам життя, застуджує, ми хворіємо, що нас таких тяжко мучить. Від цього всього тяжкого ми не знайшли порятунку в природі. А нам хочеться жити, а ці якості є в природі, їх знайшов Паршек. А ми не хочемо й не вміємо. Нам – гріш ціна за це. А щоб наше життя таке продовжувалось, ми не огороджені від цього. Ми продались у природі, ми найнялись у цьому, хочемо одержати багато грошей за це все, зроблене нами – це наше таке завдання. Ми з вами менжуємо, продаємо, купляємо в природі, хорошим дорожимо, погане женемо геть. А природа не дає робити цього, у неї є своє. Хочеш, не хочеш, а треба буде жити. Я, говорить Паршек, живу в природі не так, як усі. Я не думаю про прибуток, він не треба мені – треба природне життя. Природа: повітря, вода й земля – вона нас годує, вона нас цим ось поїть, одягає й учить. Ми робимося спеціалістами, ученими людьми. Нас як таких попросили, ми стали будувати те, що в житті треба нам, як сину рідному, своє ніколи не бувале таке ось хазяйство. Ми не будемо жити по-отчому, щоб людей не вчити. Ми взяли землю в свої руки, стали доглядати за нею, як за своїм наявним добром. Вона дає нам сировину. Ми примушуємо її площу вирощувати врожай. Для цього ми замінили коня, вола, а пустили в борозну трактор, машину, силу, енергію створили робити в полі оранку.

    128. Ми замінили ручну косу на комбайн, старались посіяти агрегатом, комбайном зібрати швидко – це була робота наша технічна. Ми робили все для того, щоб наша кукурудза давала нам багатий урожай; землю орали глибоко, бур’ян різали бритвою, не давали заростати. Це робилось людьми, вони старались економічно багатіти в цьому. У людей відбувалось за рахунок техніки, росло багатство. Вони жили добре і тепло. А люди не задовольнили себе цим, що мали в природі. Це була робота, вона виконувалась тяжко. Один робив, а інший не хотів робити. Батько із сином не вдержались із своїм напрямом. В батька була своя стара кустарна така в людях стратегія. Батько не поступався синові своїми такими правами, за котрими він залишився жити на своєму місці. В батька є свої люди, а в сина є свої. Вони поставили між собою живу людську межу не допускати до них своїх людей. В батька є свої люди, вони займаються своїм ділом, а в сина є свої люди. Вони живуть по-історичному, у них між собою така ось ненависть. Вони – чужі, натягнуті, один одному не довіряють. Мова – не своя, любові нема між собою. Обидва відходять від природи. Самі не жили на білому світі, а самі вже  придбали свою власність, бережуть, щоб вона десь не ділась. А її треба берегти від когось. Ми не упустимо це діло зі своїх рук.

    129. Це все ми держимо, як своє. Як таку природу не обдуриш, вона є вся своя. А ми, усі люди, перебуваємо чужі в цьому ділі. На нас – усе чуже природне. Ми глитаємо чуже, йому як такому сильно віримо, на нього ми надіємось – це все не рятує. Ми маємо житлові будинки, у них ми живемо, вважаємо – це все є порятунок. А ми є діти батька, а в сина є люди, вони чужі зовсім, не свої, озброєні проти природи. Ми маємо зброю, нею добуваємо, стараємось відібрати від землі, а потрібне послати на переробку, щоб продукцію отримати. Ми робимо її, а з неї деталь робимо, а потім складаємо потрібну машину. Вона возить нас, вона робить нам. Ми одержуємо якусь користь від неї, вона допомагає  нам, таким людям. Ми легко робимо це діло, чим живемо один час, цим задовольняємось. У нас є все необхідне в нашому житті, воно треба в житті. Ми  живемо ним, смачне поїдаємо, а смердюче викидаємо геть. Куди? Це природа отримує усе ненормально від нашого вчинку. А раз недобре природі, то чому нам буде краще. Ми з вами харкаємо, плюємо на землю. За що вона буде жаліти нас? Це наше є в цьому порушення, зроблене нами. А ми робили це, робимо й будемо робити через наше незнання. Ми з вами присвоюємо собі чуже, говоримо: це наша земля. Ми самі оремо її, кладемо під сніг. Ми хочемо, щоб вона набиралась вологи. Ми хочемо обдурити природу, а вона зможе заростати квітами і без нас.

    130. Я народила тебе, такого молодця, але не вчила робити цього. А ми додумалися зробити, чоловіка народили природного, а він не повірив цьому. І син не став вірити батькові. А сина, як спадкоємця, вона тягне до цього всього, він уже на посту свого діла хоче зробити своїм умінням. Йому хочеться таке, він лізе на рожен. Яка це є така турбота його, він робить себе таким. Ми перестанемо жити по-старому, візьмемось за нове. Нас зустріне те, чого не було. А тепер воно є, воно буде як ніколи таким, як треба бути. Мені хочеться зробити краще, ніж батько над своїми людьми. Вони жили, вони живуть, вони будуть жити такими, як вони є. Ми з вами йдемо дорогою, хочемо бачити те, що нам треба. Ми є заінтересовані цим, ми хочемо цього. А нам, таким людям, не подобається, ми шукаємо краще від цього, а природа не дає таким нам. Ми робимось хворі в цьому ділі, хворіємо. Нас оточила нужда, нас тягне до цього. Ми живемо один раз, нас оточує це, а іншого разу нас оточує погане. А погане дається природою саме, а хороше відходить через погане, люди шукають його. Природа не дає його, хоче перешкодити своїми силами. Вона не хоче, щоб люди добре жили в природі. Природі дуже тяжко від цього, що хотіли всі люди. Вони так примушують природу, щоб вона так давала їм, як ніколи.

    131. Їм мало цього, а люди мають у себе таку думку, її пускають у хід, одне думають – це їхня така хвороба. Люди так живуть для цього ось, наперед вони нічого не знають. Їхнє діло одне – до цього дня треба буде готуватись. Він зустріне нас зі своїм таким ділом, а ми повинні робити так, як це треба. Ми ще не жили в цьому, а самі вже робимо, ми зробили це. А раз ми зробили, щось вийшло в цьому. Це історія старого характеру. Батько рідний народив своїх дітей народив, і що він хотів, те він зробив з ними –  це його була така воля. А синові давалась така команда, не добре від цього діла, люди терпіли й чекали чого-небудь іншого від цього. А царський порядок яким був, таким він і залишився. А люди так народжувались, вони жили так, як усі люди. Вони застуджувались, хворіли в цьому. Вони довго були хворі, а потім такий час приходив у природі, вони розставалися з білим світом, умирали на віки-віків. Вважали: це все відбувається в людях природним шляхом, це так треба. Люди жили до свого часу. Перед ними стояло й досі стоїть щастя, на що вони надіються. Якщо буде їм від цього всього добре, вони із цим жили тоді й тепер живуть добре. А буває, історія міняється, вона переходить, люди жили тоді й тепер живуть погано, чого люди не хотіли тоді, і тепер не хочуть.

    132. Вони довго шукали по природі, вони думали про це, вважали винним батька рідного. А тут вина була в житті самої людини, він узявся за природу, як за свою, став розпоряджатись нею, як кусочком землі. Дім поставив на ній з усіма вигодами, як своє, огородив, завів на цьому місці маленьке й велике хазяйство. За ним треба буде доглядати, як за своїм. А це все - природне чуже. Як дитина твоя, вона бачить, не таке хоче. Їй хочеться показати в житті те, чого не було в неї. Ні батько, ні син не отримали цього в житті. Не було кому заступитись і сказати цим людям: що це ви робите зі своїм таким розвитком? Ви самовільно захопили чуже, присвоїли до свого імені, що ви хотіли, те зробили – це ваша сила. Уся історія усього людського життя, початкового в природі. При батьку самодержавстві, царському управлінні, усі люди, живущі на білому світі, які б вони не були, вони всі були чужі, приватновласницького характеру, оточили себе своїм облюбованим місцем. Як люди робили це вічно в житті. Вони шукали по природі свою істину. Так вони до сих пір своєю технікою, своїм штучним, хімією розклались по всій нашій землі від Арктики до самого Космосу.

    133. Вони хотіли знайти в природі легке й хороше людям. А знайшли? Саме воно прийшло до них. Самі люди стали робити це діло, недоробили його, умерли на віки-віків, лежать усі люди в праху, у землі. Чого вони чекають? Природа підказує мені їхнє велике в цьому мовчання через це діло, котре вони робили й роблять досі. Вони роблять у природі озброєння, хочуть довести своїм озброєнням капіталістичній стороні. А нам, як комуністам, на це не промовчати. А спитайте в природи: хто ж із двох буде в природі правий: капіталісти чи комуністи? А природа не дала такої згоди довіритися кому-небудь із двох, а указала своїм пальцем на Паршека: «Ти залишишся в перемозі». У мене, як у такого в природі, нема такої зброї, я – голий і босий, природного порядку. Сили мої - на Чувілкіному бугрі, це місце моє природне. Там для життя всіх людей є повітря, вода, земля – мої милі невмираючі друзі такі. Між ними й мною живе любов, істина невмираюча в них. Вона  говорить мені те, що треба робити в житті. Я не роблю нічого такого в своєму житті. Моє діло робиться в природі в людях усього світу. Моя ідея веде за собою до безсмертя. Це не село й не місто, там де люди вмирають в один час. Паршек із своїм тілом не захотів бачити цього.

    134. Природа допомогла йому кинути все це й піти в природу шукати ті засоби, котрі будуть треба для порятунку всіх наших людей. А вони самі допомогли йому знайти цю дорогу й по ній іти. Він залишив сімю напризволяще. Які перешкоди були, без самої природи не обійшлось. Вона слала для моїх ніг по землі килим із колючок, до самих кривавих ран порізався. А тут у балці в Юті у воді лігвище було, на сонечку нагріта вода. Вона дала порятунок у житті, це одержав. Я, як ніде не був, свою дорогу продовжував, енергійно я йшов по бездоріжжю, попав прямо в місто Шахти. Тут люди з водою примусили самі йти далі. Люди не дали напитись по жарі такій, через це пішов далі. Дорогою зустрічалося те, що не треба, вино пити запрошували, а я не дав згоди. Потім із балконів сміх лунав через мене. Дорога була бита тваринами, я йшов по ній. А люди їхали на коровах, на бугаях, вугілля везли. А я йшов у Новочеркаськ через Хотунок, утомився. Мене зустрів міліціонер, він привів мене до мого земляка, до Івана Климовича Захарова, хто від мене такого не відмовився, мене прийняв за свого. В цей час я не мав потреби ні в чому, навіть залишив одяг свій весь. А сам вийшов із дому, а ворота відчинені в 12 годин ночі. Уночі по місту що я бачив? Кішок, що гуляли, вони бігали одна за одною. Я продовжував путь –  це моя така священна експедиція.

    135. Я не боявся нічого, бачив одну зорю в небі та солдатів, що бігали по тривозі. Усе це відбувалось до сходу сонечка. Тоді люди пішли по своїх ділах, а я брав свою дорогу через Грушовку, прямо через ріку Тузловку. Молочниці, що йшли, сміялися з мого тіла, а я пробирався на той бік до Новошахтинська по туману. А пташки жайворонки пробирались крізь гущу туману у висоту, співали пісні. А в цей час я вибирався з туману на високий простір, мене зустріла видимість, іду й думаю про свого товариша дитинства Івана Олексійовича, він є мені друг по селу Оріхівці. Що ми з ним тільки не робили, нам давалось. Хлопці були сільські, ми були хазяї в них. Слово не брали з кишені, так і робилось у житті. А тепер він закінчив інститут, теоретик, немало тепер він знає. Це діло Паршека розкривається природою по цій дорозі. Вона хотіла зробити це в людях: скинути цей ось одяг. Цією дорогою без усякого одягу я рухаюсь по бездоріжжю, а в самого така думка прийшла: як би від природи одержати таку допомогу живу. Вона показала мені зайця, він злякався мене, побіг. А потім собака борзий сірий біжить дорогою, ріже мені дорогу. Я звертаюсь до нього зі своїм словом, його називаю «Хлопчик», він тут же зупинився, дає знати,  хвостом виляє.

    136. А я гладжу йому спину. Він стоїть, слухає мою команду. Я запрошую його йти за мною. Він не відмовився, а став так слухатись, як ніколи. Я лише б тільки щось сказав йому, він кулею старався робити – його було діло. Він був мій друг по природі, його дала мені природа. Так він допомагав мені, як ніколи в цьому. Що може бути краще від цього. Якщо я прошу природу, вона тут як тут представляє. Я отримую від неї те, що треба. Вона веде мене дорогою, каже: «Кинь свій одяг», я кинув його там, де ночував – це небувале. Вона освятила мене цим. Я – Дух Святий. Лише б я сказав щось у природі, мені дається в природі. Я пожалів цього собаку, що він не їв. Десь військова частина взялась, палатка. Я звернуся туди, а там офіцер. Він не відмовив дати мені дві скибки хліба. Щоб я знав, це великий відступ. У природи я випросив друга по життю, а він залишився в того, у кого був хліб. Це небувале. А  перепілка знесла мені два яєчка, я з’їв їх – ось де жива поміч у природі. Я знайшов її, а не зміг удержати. Вона дала, вона й узяла. Іду я по дорозі далі. А в природі не таке є, а краще, тільки треба походити та придивитись природа на все багата. Якщо я залишився в природі голий і босий, для цього я знайшов усі сили в природі – це історія Божа, вона треба людям. Вони всі – бідні, нужденні, без здоров’я, вони стоять у черзі й чекають завтрашнього дня.

    137. А він приходить, нашого брата із собою забирає. Усі люди не гарантовані, усі хворі. Вони нічого не роблять, щоби бути здоровими, щоб не застуджуватись і не хворіти, цього ми, усі люди, не маємо. Без усякого такого ми беззахисні, нам, як таким, нема місця, щоб жити, і ми вмираємо. А раз ми вмираємо, нам - гріш ціна. За Паршеком істина в житті. Він знайшов місце в природі, ним оточив себе, він указав його нам. Дивіться, воно – наше, ми маємо його для життя, старайтесь указати це місце в житті всіх наших людей. Кому він буде треба? Це нам, людям усім: хворим, здоровим, жадаючим у цьому. Таке було, таке воно є, таке воно буде. Це не Паршекова така сторона. Він роздягнувся для цього всього, він став бути таким. Він робив у людях те, від чого робилось легко, тепло й добре. Це в житті тільки один Паршек знайшов. Він прийшов через це ось, його діло доказує всім зустрічним людям, котрі хотіли показати мене між собою таким. Я хотів, щоб люди зрозуміли мене такого ось і слідом за мною таким пішли. Я хотів уговорити свого друга, йому, як ученому, розказати про це все. Він дасть свою згоду кинути все, слідом за мною піти так. Ми робили в дитинстві, а тепер діло не те, котре було.

    138. Тоді ми нічого не знали, а тепер ми розумні стали. Між мною й ним є велика різниця. Він вірить техніці. А тоді, коли ми були в дитинстві, для нас усі дні були однакові. Ми не боялись так природи, ми жаліли бідноту. А тепер мене як такого жене допомагати людям з горем і бідою. Мене Природа створила мене такого для раю. Вона  доручила мені зробити в людях те, щоб їм було легко й добре. Тому мені треба друга рука, поміч Учителеві. А такого свідка нема, щоб він бачив, які я отримаю дари від природи. Я пробираюсь сам по умовах, іду туди, де люди є. Вони воюють з природою, їм треба вугілля, вони живуть цим, колупають у землі, а тягнуть на-гора, заводу посилають. Я й пішов по своїй такій дорозі, сам пробирався в степу. Цю ось картину зробили самі люди, вони допомогли мені в цьому ділі, щоб я  протягнув свою ідею між ними. Це моя така була в людях робота, природа послала мене. Уночі кинув живущих на білому світі, вони залишались, а я йшов, шукав те, що треба було в житті. Іван Олексійович бачив мене такого, а зі мною не згодився. Він жив у достатку, а я приходив до убогості. Йому хотілось, щоб я залишався жити в нього. Але я так сказав йому: це все є чуже, а мого такого не видно.

    139. Природа любить мене так ось за моє все те, що є живе. Це місце є не моє, а тіло є моє, воно пахне ароматом, воно освячене. Я зі своїм запахом був усім їм у цьому потрібний. Природа не відмовилась від мене такого у такому ось житті, котре я робив у природі. Я пройшов уже немалу відстань. Що я бачив у цьому ділі, природа давала мені, я не зміг удержати. А тепер моя така мета – попасти своїм тілом на Привальську землю, де вічно лежить від часів Адама цілина. Вона ніким не зайнята, а всі зручності там є: повітря, вода, земля - що мені такому допомогло в моїй дорозі в усьому. Я йшов один, у цьому всьому терпів нужду, щоб людям було легко й добре в житті. Я чимало прийшов по природі, але не так, як усі люди. Я йшов навмання, старався попасти на бугор, вийти на високу вершину. Мені десь узялась наймізерніша сіра змія, вона від мого погляду десь ділась. По-моєму, це ворог здався. Я не їв, мені не хотілось їсти. А жара вдень так палила, а мені було так, як це треба. За сонцем доводилось рухатись, а дорога вела прямо на шахту № 12, колишні Голіцина, Шварца, там мої земляки-односельці. Вони злякалися приходу мого. Дядя Федір Іванович зустрів мене з такими словами, мене попросив одіти брюки, щоб їм було в цьому добре.

    140. Я одів це все без усякого. Цієї картини цього моменту ми не мали, а тепер природа говорить нам. Ми проводжаємо цей час, котрий іде до нас. Це небувале, а тоді так воно робилось, давали знати. Я прийшов не знайти місце. Це вже робиться природою за їхнє, зроблене ними. Того, чого вони хотіли, природа не давала їм. Вона бурила їхнє, підготовлене до роботи, вона людей не допускала робити діло. В цей час я прийшов до них. Вони не чекали такого гостя, а цей гість був Паршек, його не знали, чого він хотів. Йому хотілось у них спитати про їхнє нездоров’я, котре їх мучило роками. П’ять років Фірсиха страждала радикулітом. А коли я послав її в природу, там де повітря йшло по своєму руслу. Він їй сказав, що треба буде зробити для цього початку, щоб цей ворог пішов від неї. Вона пішла туди, і сказала свої слова, вона повірила Паршеку, як Богу. Вона стала просити його, як Бога – хвороба на ній щезла. Вона повернулась із цього місця, говорить йому: «Ти Господь, прийшов до нас», стала готувати йому, як Богові, їжу. Він сам не повірив цьому, а в нього вийшло це. Він робив людям те, що треба – здоров’я давав. А люди вважають, що це діло його є незаконне, йому треба за це діло режим. Він, мовляв, робить не те в житті.

    141. Вони викликали міліцію, під конвоєм у божевільний дім, попробуй доведи цьому всьому. Хоч кричи в увесь голос, довести нема кому. Паршек в умовах не те бачив, старався його пережити. Він робив це не для самого себе. Його зустрічало не те. Йому ж сам проводжатий – це не те, а ось це буде те в людях. Я добре знав це, готувався в цьому, що сказати в цьому людям, не лазив у кишеню за цим словом, я представляв їм як ніколи свої небувалі дії. Хто  може атрофоване тіло привести в живе тіло? Хвора п’ять років не ходила. Я примусив людину ходити по землі. Тепер мені треба ось цей проводжатий, від нього не втечеш. Це, по-нашому, захід. Він є сьогодні всім законом оточений. Уся міліція – за нього. А за мене – розум, уся природа. Я дав не одному чоловікові поміч, від горя й біди врятував, а в цьому ділі всі люди стоять. Їх усіх стихія близько держить до горя й біди, від чого ми не відгороджені, тут же рядом стоїмо, і думку свою так розвиваємо мати те, що ми шукаємо в житті. Це їхнє пройде істину прибрати з дороги. Про це діло довго думалось, і нарешті це діло природа знайшла. Вона довірилась цьому чоловікові одному з усіх – це є Паршек.

    142. Він є для цього діла народжений, він оточив себе нею. Вона освітила його на ці ось усі такі діла, вона дала йому сили зробити цю штуку. А тепер про нього, такого народженого чоловіка, така чутка йде. Він один такий зародився, він уболіває за це, хоче сказати всім людям свої слова від самого початку про все життя. Ми починали це місце облюбовувати, знайшли його, оточили, зробили своїм, його огородили. Іншому чоловікові так сказали: ти сусід мій хороший, біля мого двору поселився, але заважати не рекомендується. Треба жити, цьому треба допомагати – це є наше всіх живущих людей. А ось ця ненависть робиться. Кому дається щастя на це діло, у природі в житті небувалий такий прибуток. Чоловік цього життя любитель, він ішов на полювання, день проходив, а природа нічого не дала йому. Так у сусідському такому житті. Сусідові повезло, який-небудь прибуток у нього появився живий, а сусід бачить цю штуку, а щоб самому це діло зробити, у мене, такого ось сусіда, не виходить. Сама природа не дає цього, чоловік не заслужив цього, йому не везе в цьому. Він не має щастя, а горе з бідою прийшло. Стихія в людях жила, вона живе, вона й буде жити через людський такий учинок. Вони як такі живуть на білому світі горді, ненависні. Вони не вміють, вони не роблять, їх це губить. Вони роблять те, чого не треба робити. Те, що люди в цьому ділі зробили, це їхнє було таке діло.

    143. У них це не відбере батько своєї сім’ї, він розпоряджався цим ділом один час, за природою слідом ходив, кочував. Крім одного місця облюбованого, він нічого не знайшов. Найшовся один з усіх цих ось людей, він зупинився, до кінця він робив для цього діла. Людьми  починалося в природі з наймізернішого діла, а прийшли до одного такого діла, котре нас учило, як бути в цьому ділі. Воно робилось у житті для того, щоб нам  було добре в цьому ділі, ми стали це діло робити. Якщо тільки подумати про це діло. Ми тяжко робили із своїми силами це діло. Як це робилось нами? Не будемо брати приклад із далеких предків. У цьому ділі наше самодержавство нашого руського царя. Він вводив і визнавав приватну власність у цьому ділі через близького нашого сусіда. Він ховався, вважав: його все надбання належить йому. Хазяїн цього першого початкового діла, ми його так зустріли, наше початкове було це. Якщо тільки розібратись і подивитись, як це було: ми не знаємо, із чого, а діло прийшло в життя, котре починалось і робилось нами. Нема чим, а воно так зробилось. Ми зробили перше діло. А що воно вийшло із цього діла? Сім’я була перша початкова. Це було так. Цьому хазяїнові, цьому ватажкові або ж цьому батькові, або ж такому чоловікові, хто добре знав природу, вона давала знати свої дії. Вона вчила, вона вела плем’я. Хто як її розумів.

    144. Стояти на місці не доводилось. Їм доводилось свій час знати. Їм як таким доводилось утрачати. Вони робили дорогою  те. Люди не хотіли цього діла від природи, а вона заважала їм своїм ділом, тому в цьому доводилось попадатись. Їх топило, вони топились. А щоб позбавитись від цього діла, не знаходилось таких людей. Люди хотіли іншого, не такого, як їх мучила доля. Вони сьогодні так жили, а щоб задовольнити себе, цього в житті вони не одержали. Плем’я своїх таких ватажків, воно рухалось по природі. Воно мало  людей у себе, вони жили цим. Їхня біда така – незнання. У них нема ніяких букв, теорія була відсутня, ніякої цифри нема. Кому це треба? Люди фізично розвивали самі себе. А щоб вони думали й намагались зустрітись із цим - як такою технікою, штучним і введеною хімією – цього вони не змогли зробити. А в даний такий час діло в процесі цього всього кустарно починалось, робили власність, індивідуальність. Вони стали робити самовільно, облюбовувати в природі, землю вивчали, примусили, щоб площа оброблялась нами,  доглядали, робили грядку, а в неї сіяли зерно. Воно, зернятко, багато давало зернят, чим люди жили, вони задовольнялись цим трудом.

    145. Я починаю писати так, як ніколи. Так мрію 82-й рік. 1979 рік – це початок моєї ідеї. Мені підказала природа, вона точно сказала, хто ж у цьому початку винуватий? Ми самі. У цьому ділі 365 днів писав. Але щоб забути про нашу смерть, не забував. Вона образила цих наших людей, вони в нас чужі. Їх як своїх природа забрала. Така в людях є звичка щорічно стільки людей забирати із собою, ми повмираємо самі. Так само ми вмремо в 1980 році. Нас усіх природа прибирає до рук своїми силами. Вона ж є матір, що народжує, і вона годувальниця. Вона заклала розум першому чоловікові для його такого розвитку. Цього чоловік не думав, він не знав, що вийде із цього процесу. Раніше коліс ми не мали з місця в інше тягали, жили та ще як люди жили, діло за ділом відкривали. А це все відбувалось на людях у процесі. Природа давала це саме діло, котре треба було робити. Це перший початок у всьому цьому житті. Воно починалося з тяжкої сторони, воно нами починалось. Думка закладалась, а потім прийшли так робити, як ніколи. Скоро люди це зробили, там у них це вийшло, зробили дім, поставили на розі. Це тоді стали техніку вводити, коли кинули кочувати, стали землю обробляти, техніку робити, сировину брати із землі, робити залізо, з нього робити сталь, а із сталі робити деталь, а з деталі робили машину, тобто зброю для проїзду в далечінь.

    146. Це є початі в житті прилади, вони зроблені штуками для вживання такого діла. Ми знайшли його таке в природі, ним так хвалимось. Він хворий цим, чоловік із самого цього початку став нужденним – це вже хворий, у цьому ділі є нестаток. А раз нема де взяти, уже це страшна хвороба. Ми є багаті до крайності люди. У нас техніка велика, штучне як ніколи, а хімія введена. Здавалось, що ще треба людям в житті – труд один, треба буде робити. Ми копаємося під землею в надрах, беремо сировину, виливаємо чавун. А з чавуну робимо залізо, сталь, а зі сталі будь-яку деталь точимо для машини. У цьому ділі нема ніякої нужди. А раз у нас є це ось, ми готові зробити для всього технічну частину. Ми є такі в цьому ділі творці, охочі на всяке і кожне облюбоване місце. Це ось місце вважається його, воно попалось, як це робилось у людях так, лише б знайшлась сила бідного чоловіка образити, його таке добро відібрати. Для цього є зброя, силою своєю накидаються всякими засобами й усе це відбирається у свої руки. Це все робиться тепер і буде робитись до того часу, поки люди не приведуть себе до свідомості. Усі визнають по його життю.

    147. Він оточив себе тим, що в нас, у таких людей, є. Це, що ми маємо, це наш присвоєний на землі маленький хутір, село велике або місто маленьке й велике. У них люди жили, вони огороджувались індивідуальною власністю у себе, вводили своє ім’я на цьому місці, держались через стіну. Вони говорили: це моє добро. Воно щастям оточувалось, прибутком росло. А коли приходив збиток, то люди плакали за цим. Людям тяжко доводилось наживати у природі це добро. Природа давала через пальці, люди трудились у цьому ділі. А інші бились, як риба об лід. У них не було нічого – таке було в людях життя. Воно зберігалось у щасті, воно жило й не робилось, а в природі воно йшло, як завжди. Одному так давалось, дається й буде даватись. Раз еволюція прийшла до цього всього, то тут робити нема чого. Все рівно природа перешкодить цьому всьому, вона держить усіх нас у себе, говорить нам таку штуку. Техніка почала себе показувати із самого початку тих років, коли взялась перша початкова буква азбуки. Ось звідки взялась голка і так далі і тому подібно. 1980 років люди проіснували та проробили це діло. А хто почав його таке, йому треба було таке в житті –  це така в житті потреба, це його в цьому свавілля. Він огородився такою приватною власністю, місце своє таке оточив, пішов у природу, став добувати, це його промисел.

    148. Він озброївся для цього, став убивати цією зброєю іншого, надра відкрив, заводи побудував, і став потрібне направо, наліво продавати. Ці гроші примусили багатіти в цьому ділі. Як хочете, мене осудіть, я й сам не втечу, і хочеться на волю, на життя таке. Я своє візьму, як не стану робити. А природа мені говорить: а робити доведеться мені, такому чоловікові, хто прийшов на землю для порятунку всіх людей на Землі, щоб люди жили легко й добре. А вони дуже тяжко жили до цього часу без усякої техніки. У них були фізичні руки, більше всього кустарно все робилось. У цьому всьому вмирав безвісно цей бідняк і не залишався багач. Люди робили чуже таке діло. Чужим ділом він оточувався, чуже глитав, чуже одягав, у чужому жив. А своє боявся показати  природі. А раз він ховався, він відходив від неї, вона доганяла його такого.  Ні на що таке вона не дивилась, нападала й робила йому в цьому нестаток, на такого чоловіка озброєного нападала, своїми силами чіпляла. У нього появилася температура, він захворів. Для цього всього засобів не було й не було людей. Як хворів цей чоловік, так він хворіє, і буде він хворіти так.

    149. Ніяка техніка, ніяке штучне, ніяка хімія не допоможе, а тільки перешкодить. З першого разу він захворів, він хворіє тепер, і буде він хворіти – чужий чоловік, своє не живе із чужим. Вони є чужі, беззахисні вмирають на віки-віків. Люди свої закопують їх у землю. Там вони вічно лежать у праху. А в природі так даремно нічого не пропадає. Лише б думка народилась, а діло буде. Вони чекають мого приходу, моєї ідеї. Люди є такі, умирати не хочуть, хочуть жити, а не вміють, умирають – їхня така помилка. А раз вони зробили це діло, його недоробили, умерли. Уже це діло завадило їм. Якщо ви вірите мені, як Богові, місце йому підготовлено Чувілкін бугор. Це райське наше місце. Чоловікові слава безсмертна. Тут діл ніяких нема, щоб чужим наїстись, чуже одягнути, і в чужому жити. Мертвого нема. Усе є живе, природного характеру. Діл ніяких. Життя вічно не вмираюче, вічно живе. Ось де Бог  народився, тепер він живе без усякого діла. Його, як такого, зустріли, бачили, про нього говорила сама природа. Валі говорить матір її рідна. Вона так сказала: «Бог на землі ходить», вона бачила в Дебальцевому. Я курсував по всій місцевості, а люди зустрічались, я, Паршек, їх проводжав. Вони в мене питали: тобі, мовляв, холодно? А самі в одязі, їм холодно. Йому теж сильно холодно.

    150. А він терпить холод свідомо заради всіх людей усього світу. Вони жили в природі, користувались не своїм ділом, а чужим. Вони брали у природи сировину, її переробляли, а зайве іншому продавали за гроші. Це їхня була до цього своя ненависть між собою. Вони жили погано через це. В одного було, а в іншого не було. А життя таке було вимогливе. Це починалось із самого початку, а з краю не було нічого, а люди жили без цього всього. Як вони так жили, у них не було нічого, один Бог про це знає: їхнє одне є таке свідоме терпіння. Вони не носили пуди в цьому, у чужому не мали потреби. А своє – живе природне таке тіло, у ньому й на ньому чужого не було. А своє природне: струм, магніт, електрика. Як у ванні, жилось легко. А жити доводилось без усякого такого прибутку. Плодів ніяких. Живому енергійному не треба були в цьому ніякі нужди. Життя в цьому квіткою цвіло. Живому тілу не було ніякого холоду. Такого життя в природі не було, щоб вони жили так технічно, штучно, у хімії. Життя бралося з нічого, робилося з природи діло зовсім чуже, інше. Чоловік-самець придбав для себе самку для розвитку людського життя. Раз чоловік у житті своєму прибавився, то прийшла сюди нужда, треба було шукати якості по природі.

    151. А в природі вони є, їх треба зуміти так узяти, на  це все хитрість породжувалась. Люди самі роблять це, беруть у землі надра, саму землю орють, за нею так доглядають. А був такий час, люди кочували, рухались по землі, коли мінявся природний клімат. Вони розводили тварин, одяг придбавали, їжу робили – так вони жили в природі. Вони не задовольнялись цим: гинули в цьому сім’ями. А потім такий період часу став, люди вивчили існування протягом усього року, стали добувати на облюбованому місці природний продовольчий продукт. Вони добували сіно скоту, а собі сіяли зерно, урожай збирали, годували себе й тварин, їх різали на м’ясо, поїдали, а із шкіри робили одяг. А потім ввели техніку, а техніка захотіла штучного, а зі штучного ввели хімію – це все розвинуло в людях смерть, вона залишилась звичкою. Паршек не хоче бачити цього в себе, ці явища. Він є за це діло гнаний. Паршеку природа говорить через його живе таке тіло. Ми, усі люди, живущі на білому світі, є бідні, страждаючі в цьому ділі люди. Ми примусили природу своїм умінням, щоб вона давала нам необхідне в житті, щоб ми отримали від неї в житті своєму хороше й тепле через наше діло, зроблене в природі. Вона віддала без усякого нам ці якості, ми скористались ними як джерелом, цим самим живемо один раз. Через це діло ми, усі люди, помилились.

    152. Одне зробили, а інше діло забули: ми не стали любити холодне й погане діло. Воно є в природі непочате невмираюче, живе вічно з такими ось людьми, без усякого діла проходить у природі, і накидається на людей озброєного характеру. Від них проганяє своїми силами їх тепле й хороше з тіла, а своє холодне і погане вводить. Люди є безсилі із цим боротись, здаються, робляться кволими, їх оточує неміч, тіло робиться не енергійним, . люди хворіють у цьому. Щоб на це все знайшли засоби природні призупинити, людей таких не знайшлось, щоб природу полюбити, щоб вона віддала свої сили для цього. Повітря, вода й земля – усе це мають, хочуть дружити з людьми. А люди відходять від цього ось, чужим скористалися, став жити, чуже поїдати, чужим одягатись і в чужому жити. Це все природне, це холодне й погане, що в житті Паршек полюбив, цим самим живе він. Вона допомагає йому як близькому другові в усьому його бажанні, вона наперед говорить йому про все. Він знає про життя й про смерть. Вона мені правду завжди скаже. Вона мені про Брежнєва сказала: у 1980 році його не стане, він не буде секретарем – це точно буде. Природа є друг Паршека в житті. Він дав свою обітницю ради всіх людей усього світу. Бо те, що він зробив для себе, у них є це все.

    153. Вони економічно збагачені. А як був ворог, так він і залишився в людях через їхнє діло. Вони самі зробили його чужим. У природі всяке кожне діло є чуже. У природі земля є чужа, її доводиться орати чужою силою, про неї так думати. Вона є чужа людям, чужим орють, робиться з неї грядка, чуже зерно саджають. Люди просять Бога, щоб він послав їм для цього діла сильного дощу. Він знає їхню цю звичку, що люди   просять у нього для хорошого врожаю сильного дощу, а він не дає їм. Природа говорить: «Ти ж є Бог землі, хазяїн природи. Земля твоя й вода твоя. Ти ж хліб зовсім не вживаєш, води не п’єш ради цього всього». У 1979 році я хотів відсвяткувати з людьми ради своєї ідеї 25 квітня, а люди Радянського Союзу, адміністративні особи, охоронці порядку не дали. У цьому всьому вони сильно помилились, Паршека прийняли за сектанта, і, як сектанту, не дали йому можливості на Чувілкіному бугрі бути Переможцем природи, Учителем народу, Богом землі; залишити своє ім’я безсмертним. За це все, зроблене людьми, їм 1979 - це початок, не дає дощу. Рік попередження, щоб люди про це ось знали, що природа покарала їх неврожаєм п’ять років. У 1980, 1981, 1982, 1983, 1984 році - ніякого врожаю. А в 1983 році світова війна, будуть битись у 1983 році. у 1984 році війна закінчиться. Щоб перемога кого-небудь була, цього не буде, а буде визнаний Бог Паршек.

   154. Він чекає визнання свого року. А він прийшов для цього діла, йому призначено в природі місце – це є Чувілкін бугор безсмертного характеру. Паршек проходив для цього діла, про це все він думав, а найголовніше – доводилося робити. Жити треба, а тобі вчені-психіатри дали діагноз «ненормальний». Мені треба робити в житті, а хто ж тебе прийме. Я закрутився, завертівся в цьому ділі. Мені як такому Природа говорить мені, щоб я не тужив у цьому. Вона знімає із себе вину. Чого ти горюєш? Я не карала тебе як така своїми силами – це на тобі велика помилка вчених. А ти із цією помилкою йди в природу в люди по профспілках. Там їм  показуй себе, говори чисту правду, а вона є в тебе, істина. Ти не бійся мене. Мої дні всі, що йдуть, вони нічого не зроблять тобі. Я є всьому діло, народжую це все. Мої сили є в тебе, ти є мій любимий друг у житті. Я освітила тебе своїм таким здоров’ям. Я слухався, завжди робив те, що вона мені скаже. Я роблю те, у мене успіхи виходять. Я прошу її, говорю їй: природа ти моя мати рідна, дай мені життя й учення моє, щоб я ученим людям своїм практичним знанням довів. Вона не відмовилась від цього, свої сили вона дала. Я є той чоловік, у котрого є заоби для всіх нужденних, хворих.

    155. Це було, це є, воно й буде разом із нами. Це наші всі люди, з котрими доводилося зустрічатись, з ким доводилось розставатись, але не на завжди. Люди мають жити, але не вміють. Ось чого ми добиваємось. Хочете чи не хочете мене визнавати за того сильного чоловіка, котрого вибрала в себе природа, вона доручила це йому в житті. Він прийшов і до нас для порятунку всього такого життя. Він  прийшов до нас і став робити те, що нам було треба, а нам усім треба здоров’я. А це все природа доручила йому й сказала свої в цьому слова. Вислужуйся в людях, завойовуй авторитет свій. Близькі люди не будуть визнавати тебе, як діяча, за це діло. Ти для них є не той, кого вони чекали в себе. Він має прийти для них не таким, не з такою формою, не з такою думкою й не з таким ділом. А Паршек не піднімав у цьому всьому руки, гучно не говорив. Він боявся великої матері-природи так само, як усі люди її бояться. Вони не гарантовані, для них день приходить не такий, як вони хотіли. Він даремно не приходить до нас, а когось із нас забере із собою. У нього сили для нас природні, вони ніяк не жаліють нас за наше таке діло. Ми проганяємо її кусочками, а вона проганяє нас духом, не хоче таких, як ми всі є.

   156. А Паршеку  вона говорить: хто  він такий є в людях, і що він  одержить від них? Вона давно сказала йому: усіх покладу в могилу за їхнє діло, ними зроблене. Вони  помилились і на віки-віків умерли. Як же я буду карати тебе, якщо ти в мене один-єдиний, хто з усіх не побоявся любити. А я ж холодна, я ж погана для всіх людей. Твій батько шахтар зародив тебе як Бога, йому  указав місце Чувілкін бугор. А ми, усі люди,  заперечили цьому, не дали йому своєю ногою поступати. Я, як мати рідна, усіх вас народила, усіх вас нагодувала, а тепер вашому всьому буду заважати. Я не дам вам урожаю п’ять років, і в цьому всьому війну введу. Ви повбиваєте самі себе своєю зброєю. Ви не знаєте свого ворога, що йде: він звідки прийде й який він є? Паршека, як такого, – люди за те, що самі робили в природі. Люди в людей крали чуже, до чужого присвоювали, а своє в чужому зберігали. А Паршека били за це все, сміялися з його такого тіла, примушували. Він був перед усіма ображена особа. Його природа послала разом із людьми робити це, такі ж само люди продали його, він став винуватий. Це добре, природа була на стороні. Природа робила зрушення, людей збила, вони  розсіялись. А Паршек був вояком, він і залишився. Його таке діло свідоме – своєму батькові шахтарю допомагати.

    157. Він узявся за селянство, таку приватну власність вводити. Паршек хотів жити, як усі люди, по-приватновласницькому. Вони індивідуально жили, та й тепер вони без усякої крадіжки не залишаються. А Паршек був здібний на це. Він знав, як предки жили, чужим добром багатіли, і досі вони багатіють цим добром, але цьому всьому приходить кінець. Чуже скасується, його зовсім не буде, а буде життя одне з усіх живе, енергійне, вічно живуще, без кінця й краю. Його принесе на собі Паршек. Щоб це все простити, тут Паршек у цьому ролі ніякої не має, все зроблено природою. Вона нам говорить: моє діло – це було вибрати в людях одного чоловіка для початку. Я, як природа, бачила, на вас вашу правду: ви робили чуже діло. А щоб вам заборонити, я не змогла так зробити. А перший початок є; перше діло тільки закінчували, а інше обдумували, як його починати. А раз бажання є на це діло, то природа не заперечує це. Поки  звичка є в людях, люди ходять по дорозі так, а на діло своє натикаються. Може бути, і не став би цього робити, а час такий до нас на арену прийшов. Сьогодні несподівано такий день, краще не може бути. Вранці сонечко показалось на тобі, хмарок зовсім не було. А діло в землі лежало, як небувале діло.

    158. У руках лопата, а потім санки, ти робиш на цьому місці хорошу м’яку грядку для всякого зернятка. А вона робиться людьми на весь рік. Ми копаємось у цій зелені, що росте, річ вирощуємо. Вона появляється в нас ягідкою, ми зустрічаємо її, стараємося скористатися нею на всякий смак. Свіжа така, породжена в природі, вона обґрунтована нами. Ми стараємось проковтнути її, як смачну штуку. У нас є такі ось у роті зуби, ми кусаємо ними, стараємося жувати із слиною. Вважається, це все є наше таке добро. Ми  виходили його як таке в природі, довго тягнули його, поки воно не виросте й стане нас своєю квіткою втягувати. Ми берегли її до пори. Ми починали живитись цими плодами, вони годують нас. Ми живемо цим, стараємось зробити у цьому ділі все для того, щоб ці фрукти зберегти й ними скористатись, наїстися досита. А природа є яка? Вона облагороджує нас до пори одна, щодня свої сили нам дає. Ми складаємо їх в яке-небудь місце, робимо запас на всю зиму. У нас усі дні є на обліку, ми чекаємо їх. У нас одне – діло робимо, щоб добре поїсти та тепліше одягнутись, красоту цю показати. Нехай люди подивляться на тебе такого й скажуть про тебе своє хороше. Чому ти маєш сам про себе сказати? Це твоє таке діло, воно робилось тобою. Ми, такі ось люди, знали діло добре.

    159. За всім цим висновком мого такого діла, у всіх зоологічних парках усіх звірів давно треба звільнити від такої науки – це буде в людях така велика просьба. Вони не винуваті в такому безумстві, так будуть гинути разом із людьми. За це ми легке одержимо в природі. Вона зробила все людям своєю справою, щоби бути озброєним у людях. Вони зробили це безумство. Люди зробили це безумство в природі проти наступаючого ворога в природі. Вона обдарувала людей своїм для цього діла. Люди бідні в цьому ділі, хочуть удержати, а сил таких не мають. Вони шукають по природі те, що треба. Чужі національні люди зляться за своє діло, між собою торгують, вони купляють, вони продають наявне, вони хваляться, хороше держать у руках. А погане їм для чого? А природа має свою образу на це. Вона робить усе те, що треба. Паршек є в природі народжений у людях правильно для порятунку цього ось діла. Ми, такі люди, самі зробили, щоб нам було добре, а вийшло погано. Природа зробила сама нам це. Що може бути гірше від цього, якщо  люди так жили, а потім вони вмерли на віки-віків.

    160. А раз це ось робиться людьми в житті, тут нічого не поробиш. Це життя введено природою, вона не захотіла, щоб люди довго жили без свого діла, а його робили самі люди. Їхнє діло одне – це діло робити. У них одна надія на щастя. Це їхня звичка: так вони жили в природі, так вони живуть у цьому. Коли люди живуть добре, вони радується цим, коли живуть погано,  вони плачуть. Це діло буває в житті. Для цього діла народжується він або вона. Чоловік своїм ділом займається. Це діло робиться завжди, так воно буде робитися в людях, ми не зможемо жити без цього. У нас така в цьому дорога, по котрій ми ступаємо зі зброєю в руках, нас примусили такі умови. Якби не ці умови! Наше таке діло – устати зі свого такого ось місця, а ти спав на ньому всю ніч. Тобі приснились сни, а уві сні, як у наві. Особливо чоловіку в своєму цьому житті в національності. Він не збирався жити бідно, а хотів, щоб він пожив у достатку багато уві сні. У нього був повний двір худоби, земля своя, робітники. А пообідати не довелось йому, він був у гостях. Коли проснувся, його зустріла колишня бідність. Кому подобається це ось таке діло? Ця система проходить у житті, через свої сили робиться в природі управителем національності, їх присвоює, по-своєму вчить без усякого діла не залишатись, жити на своєму місці, котре ми з вами спільними силами робимо.

    161. Ми всі живемо на одній планеті, робимо для всіх життя, а потім лягаємо спати, просипаємо своє здоров’я. Хто як хворіє на якусь хворобу. Так краще нам, усім живущим на білому світі людям, так жити. Треба відповідати один за одного, а всім – за всіх. Звертаюсь до вас усіх, живущих на білому світі людей, щоб ви згодилися з моєю думкою, котра вас як таких просить, щоб ви на це все запрошення прийшли й прийнялись моїм тілом для того, щоб я передав вам свої людські сили, а потім ваше тіло пробудив, щоб нервова частина мозку вашого спокійна була, щоб у природі в будь-який час жили й не застуджувались, не хворіли. Щоб ми, усі такі люди, як один, усе це робили. Ми доб’ємось самі від природи цього. Через це діло ми не будемо вмирати так, як ми раніше вмирали через наше таке в природі незнання. Що ми з вами робили? Ми оточили себе чужим у природі, чуже брали, їли, ним наїдались, і в чуже одягались, носили його, ним хвалились. Це люди, вони роблять людям погане діло, їх примушують, як безсилих ображених у цьому. Хворому треба помогти, а ми не робимо цього. Природа образила його, а ми сміялись з нього, йому неприємну кличку дали, його по-своєму дражнимо. Це вже йому робиться через нас у природі погано. Такому чоловікові краще не народжуватись у житті. А його народила природа для того, щоб люди знали про це діло, що в них у житті така штука буде.

    162. Це все робиться в природі в людях, вона має одне й друге. Одне в житті – хороше, а друге буде погане. Коли люди народжуються, вони радуються, а коли вмирають, вони так плачуть. І так життя таке ось проходить, а інше, котре треба, залишається позаду. А попереду всі люди, що йдуть по землі, вони шукають небувале. А коли вони знайдуть, будуть учити, зрозуміють, почнуть робити із цього всього те, що треба в житті нашим людям. Вони між собою ведуть торгівлю. Хто як і за що торгував – це лад. Спочатку ладить, а потім кидають і починають не ладити. Усе буває в житті. Коли продає, ним хвалиться, за це гроші бере. Усе побудовано на грошах, а гроші створюють їм багатство. А багатство приймається усною копійкою. Люди кланяються грошам, вони хочуть одержати їх від нього. А це чи буде? Погана із цього такого ось слава. Коли Никодим прийшов узнати: «Чи ти Бог є в житті?» Я йому сказав: це є він, кого ти в житті шукав. Він, лежачи в постелі, Никодиму відповідав на його слова. Йому хотілось Бога повернути в сторону свою. Але Бог є Бог. Він не пізнаний так, як ніколи. У Бога тіло одне, котре хоче жити. Він і самому й іншому хоче життя. Усі такі ось люди, що прибули, хотіли нас слухати. Никодим своєю думкою шукав, хотів Бога побачити. Його істина привела. Никодима прислала природа за своїм таким ділом, він його знайшов. Їм це він по ділу оточив себе.

    163. Держіться, кричіть, як хочете, але природа своє візьме. Вона народила для цього людям для того, щоб його звали Богом. Уся сила перейшла для того, щоби бути таким чоловіком, як Паршек. Він став відомий у колах учених таким чоловіком, котрого в людях не народжувалось. А тепер у цей кипучий, напружений такий час, котрий поділився пополам, хочуть своєю економікою між собою довести. Люди всієї планети держать у своїх руках свою сторону, своє добро. Їм доводиться берегтися від нападаючого такого чоловіка, хто несе цю ненависть. Образа – за образу, гнів – проти гніву. Люди не хочуть жити бідно. У кожного чоловіка народилась думка така в житті допомогти людям від цього всього. Вони проти самих себе через ненависне діло ватажків. Людям нема спокою. Природа через їхнє зло не дає своєї згоди обом сторонам, щоб комусь із двох довелось залишитись у перемозі. Природа не хоче, щоб за ними виграш був у цьому. На це природа не дає згоди, щоб люди людям підкорялись. Низько кланяйтесь і просіть усіх людей, здоровайтесь з усіма людьми – це сама природа зробить у житті без усякої зброї. Учитель зробив своє в людях. Вони прославили Богом його за це діло зроблене. У цьому всьому людям треба допомогти, щоб цього не було в людях.

    164. Паршек просить, благає людей  своєю просьбою, нам усім кричить в один голос: киньте підкорятись управителям. Нехай вони поживуть самі без нас. У житті все є. Вона даремно не скаже про це діло, що буде з вами так. Це ж матір рідна, вона народила  нас усіх до одного. Ми вчимось у ній і те ми так робимо. Ми робимо й будемо робити те, що ми з вами робили в житті. Це було, це є, і це буде. Ми так робимо все для інших людей, іншої особи, а він живе між нами. Ми бачимо його таким, від нього хочемо отримати здоров’я. Він має сили свої для цього діла. На це діло він шукав сам у людях цього чоловіка в його такому тяжкому житті. Це такий у природі в усіх умовах ворог,  а він був у людях, він є в людях, він і буде в людях до приходу самого Бога, такого чоловіка в житті, як Паршек. Він народився в природі цього ворога відвернути. Цього ворога люди не мають наміру бачити в себе. Він саджає для цього діла розум, він робить своє  діло не на хорошу сторону. Усі люди хочуть цього самозахисту. Їм така ідея Паршека є не по душі в житті. Ученим людям треба їхній прибуток, а прибутку таке життя, воно ними робиться в природі людьми своїми. А чужі люди не свої, їм треба діло чужого характеру. Раз їм захотілось, вони ж цього діла хазяї, вони є не люди без цього діла. Їм сильно хочеться їсти й красиво одягатись, жити в своїх національних будинках. Ми бережемо це добро, як своє око. Ми живемо в своїй національній сім’ї, чужі не лізьте. А чуже є чуже.

    165. Чоловік живого характеру є не огороджений чужим, а своє він показує, він хвалиться тілом своїм та ще не літом, а зимою. Ось чому треба не відходити від людей, а близько до них звертатись, що вчить нашого такого чоловіка. Він  доб’ється цього й він буде робити так у природі. Вона це робить у природі, вона допомагає цьому всьому, а людям це буде треба. Ми робили, а цього не вийшло в нас. А от це є, котре приходить. Ми прийняли його як таке, ми дочекались. Він у цьому році один раз свою атмосферу розкрив. Один буває час, у котрому сонечко свої сяючі промені розповсюджує. Це все робилося нами. Його такому приходу люди зрадіють. Вони гучно скажуть: це ми такі ось люди, з ким не одне сонечко зустрілось. Ми відчули в цьому інше, нас оточило зовсім не таке, десь узялись густі суцільні тучі, через них сонечко сховалось, через це все таке діло ми відчули зовсім не те, що було до цього. Звідкілясь холодний вітер узявся, він подув. А нам доводилось захищати самих себе, що-небудь одягати, не легко було в цьому, а тяжко, але жити так чи інакше треба. Таких діл такого ось дня як ми з вами  стараємось дочекатися. Він має зустрітись з нами, як наш Паршек, всіх приймає, з усіма однаково зустрічається, всіх, як одного, він любить, який би він не був.

    166. День, що прийшов у життя. Паршек  низько кланяється йому, говорить йому, як милому другові. Ти ж є природного характеру, від кого Паршек із своїм тілом не відходить, а близько він ступає, не так, як усі люди такі, живущі на білому світі. Вони нічого не знають про це діло і не роблять, а робити можна буде. Усе це день, та ще він який. А ми хотіли бачити його не таким, як він прийшов до нас. Це він тепер образив своїм приходом. А він без усякого вибору взяв тих людей, котрі самі собою пішли з життя. Паршек не хотів бачити цього. На цьому місці він несподівано вмер. А смерть робиться дуже багато часу, готувались у цьому ділі. Таке ось життя на цьому ось місці. Він готує це для того, щоб у житті вмерти. Ми нічого не робимо й не вміємо робити, через це незнання наше, через це діло ми гинули в житті. Людей оточила невдача, та невдача, котра створює свою стихію, вона заважає нам у цьому всьому, ми не отримуємо в цьому успіху, а от від того, що ми робимо, отримується смерть. Паршек оточив себе тим, що треба. Усі люди думають про це не так, як Паршек. Це ж є такі люди, їх зустрічає природа, вона хлиснула по їхніх тілах. Вони є в житті не такі, як це буде треба.

    167. Пишу цю історію, котра говорить про життя наше. Нема нічого такого в житті нашому. Це тіло живе належить життю нашому. Воно може жити, а в житті це є, що невмираюче, воно живе життям вічно – це повітря, вода й земля - що нам дає в житті все. Починай від маленького й до більшого. Ми починаємо жити в природі так, як наше сонечко, що сходить. Вона створюється нами зі самого ранку, і весь день весь час під наші ноги ці, що ступають, котрими ми повзаємо по землі, і думаємо про те, що буде треба в житті. Ми є для цього діла, що ми робимо. Ми живемо завдяки ньому так ось на цьому місці. Воно наше, ми облюбували його, на ньому зупинились, щоб жити так, як ми характеризувалися своїм таким у природі добром. Ми самовільно облюбовали його, присвоїли до свого такого імені. Воно було, воно є, воно буде. Це буде наше діло, котре робиться нами. Ми своїм ділом підняли все людство на білому світі. Нам не треба командувати. Цього, що було в природі, більше не буде. Це буде природа, вона через Учителя пожаліла всіх ображених людей. Вони примушуються, учені багаті купляють їх за гроші, женуть їх у бій для самозахисту в своєму житті. Це було, це є, це більше не буде. Ми, як учені, озброюємося проти чужих. І  вони будуть озброюватись проти людей, а вони так хочуть жити. А життя нікому не дається, його треба буде зробити. А природа говорить: краще й легше не робити.

    169. Люди повинні бути такими. Як вони роблять у дану хвилину. Якби вони не розуміли, вони не робили цього. Ми б простили їм таким. А коли на це все дивитись, то тобі здається: так це й треба. А коли ми прийшли й упевнились у цьому ділі: а ми його зробили самі. Хтось починав це діло, а ми, така вся решта людей, підтримали. Ми рили фундамент, по всьому цьому ділу виявився фундамент. Туди ми почали закидати бетон і каміння. Це закладка житлового будинку не з одним під’їздом і не з одним поверхом. А скільки в цьому домі квартир! Нам у такому багатоповерховому домі доводилось поодинці так, як я, чоловік маленького характеру, від своєї рідної матері й батька утворився на білому світі. А ми, такі ось люди, життя своє побудували в ньому в цьому ділі. Від самого порога наша протоптана така дорога лежить, вона веде нас усіх туди. Ми приходимо туди й починаємо спішити, а в нас цих діл дуже багато різних. Люди організували зосередились у спеціальний колектив, котрий зібрався в природі своїм ділом, робиться бригадою. Ми, учені люди, у цьому ділі з самого першого класу. Ми провчились сім років, десять класів закінчили, але не всі попали в інститут. У зв’язку із цим зробленим ділом, люди звідси виходять, їхні тіла із цих умов виходять, як ховрашки.

    170. Їм доводиться дивитись, хто як себе бачить, що він одягне на своє тіло. Це все люди людям готують. Вони міркують у цих домах, як самих себе показати при зустрічі на цій дорозі. Через становище в життя вводяться знаки для всіх, вони примушують самі себе в своєму ділі, роблять усяке діло. Він є майстер на це, ділок у всьому робити яку-небудь деталь. Таким людям доводиться все робити. Він робить за станком, його розум примушує, щоб за ним гнатись. А фізичні такі люди є, їм треба лопата, молоток. А розумові такі люди, вони свою майстерність, свою роботу залишають нам позаду. Ми робимо ось це в наших будинках, ми з вами, як такі люди, хочемо зробити. Це наше таке діло, а воно починалось від самого порога до самого Космосу. Ми, усі люди цієї однієї держави, довго думали про таку роботу, це діло організували разом із технікою, штучним огородились, а хімію ввели. Усе це зробили самі люди. А їм треба в житті не те, що тепер роблять у цьому всьому. Люди хваляться вченням, свою гордість показують між усіма. Це їхнє, можна сказати, шалене озброєння в людях. Люди дивляться на людей таких, а як вони там думають. Це їхнє діло таке, воно проходить між нами.

    171. Ми вважаємось у них за чужих, вони  не визнають нас за своїх – це є не люди, котрі себе визнають у цьому ділі й не хочуть людей іншої сторони. Вони теж такі мислителі й ділки. Такі ми, усі люди, так ідемо по дорозі. А хутір лежить. Скільки будинків? Ми не знаємо. У нас є такі люди, вони без усякої такої ось науки. Нам треба буква, нам треба номер. Ми це все за історією пишемо, а все підряд рахуємо. У нас є прибуток і збиток. Це залежить від нашої матері природи. Вона  примушує їх все робити від самого цього ось місця, облюбованого нами. Ми облюбували його, як своє власне огородили, своїм місцем назвали, стали умови такі робити. Нам треба був житловий дім, ми створювали його дуже багато часу. Це робилося з каменю, мазали все глиною, це все було в дворі. Наше діло, що є, берегти. Воно ж є все по ділу наше. Ми з вами бачимо, ми чуємо це, але щоб це зрозуміти, цього в нас нема. Наш хлопчик, він у нас таким ось народжений, від матері відірваний, від самого живого тіла  людини. Він занурився у ванну, там де атмосфера лежить вічно невмираюча. А ми, люди технічного характеру, це ось діло побачили, його істина є на ньому, котрий сюди попав уперше. І він чи вона закричав у нас від цієї несподіваної такої зустрічі.

    171. Йому здавалось: він попав у невдале явище. Люди ці є огороджені неправдою, їх оточило чуже, воно вбите, украдене, як своє, присвоєне. Він не претендував на це, а його стали годувати, його стали одягати, він став жити в домі. Це все є природне. Вона не хотіла цього в житті, а люди стали робити силою. Дитина повернула слідом за ними, вони стали задоволені цим. А робили бенкет, не знаючи, який він є. А він робився батьками помилково, вони не знали, кого вони народжували. Їм хотілось, щоб їхня дитина була одна з усіх розумна й розвинута. Кожні батьки цього хочуть, але не в кожного це виходить. У нас на це є мати-природа, вона всіх живими народжувала для життя, а вийшло не те, не пішов, потік потягнув за собою. А потік  є в житті не один, у цьому ще процес є, а процес люди створюють. У них є своє місце, свої будинки й пороги свої такі, як треба. Чоловік тікав зі своєю думкою від цих умов, як і раніше: він біжить за нею. Йому хочеться зробити це ось діло в природі. А перешкодити цьому всьому може наша матір природа. У неї для цього є все, лише б чоловік захотів. Його бажання – це зробити. У нього є що. Природа є багата матір: і надра, і ліси, і ріки, озера та земля рівнинна. Вона чекає нас.

    172. А коли до неї чоловік прийде зі своїм приладдям, зі своїм озброєнням, у нього не один плуг, не одна борона, не одні війці або хомут. А жива сила: кінь або віл, не одні вони, а багато є. За ними треба розум та око дивитися та думати. Це сила чия? Та чоловіка. Вона робиться нами. Вони стояли та чекали цього часу такого, як вони хочуть. Якби сонечко та з теплими такими променями, з таким ділом він увесь день, увесь час на своїх ногах простояв та проходив уперед та назад. Ми самі не ходимо, з нами разом ходять не порожні коні, воли тягають за собою належне приладдя. То вони плуг за собою тягнуть, то вони борону тягнуть, роблять із землі грядку. Це дане явище в природі діло, воно робиться для життя, а через це виходить нестаток. Люди хворіють у природі через це все. У них нема того, що треба. Природа не дає їм. Вони хотіли б отримати й зробитися такими, як Паршек. Це його діло. Він першим вийшов на цей Чувілкін бугор, він сказав про це діло: це є наше райське місце, чоловікові слава безсмертна. Якщо хочете, це ось діло перевірте. Це місце ніким не зайняте, а жило з нами, з людьми. Він є свідок цьому. Він бачив, як це село себе розвивало. Він бачив, як люди звідкілясь появлялись і що їм доводилось робити. Вони робили, вони творили, а потім з життя сходили.

    173. Паршеку доводилось оволодіти силою Бога всього діла. Він став помічником у цьому ділі. Це зробилось одного часу, щоб люди знали про цю матір природу. Вона образила людей у цьому. У неї є такі атмосферні сили, вони стали впливати на людей. Вона не дала ці засоби, людям доводилось відшукувати їх. А хто ж тобі дасть їх, якщо ти капризуєш у цьому, ти не любиш умови, а від них усе залежить. Вони не зачеплять цих людей. Ці якості є в природі, у людей, вони разом живуть. Ніхто ні від кого не відходить, а близько один з одним вони живуть. Це не сусіди свого двора свого добра – це найгірше. Самі собі робимо  своїм, а ти - чужий, коротше кажучи, не наш. Це природа поділила нас. Вона дала нам своєму тілу свої природні умови. Ми захопили це ось облюбоване місце, його визнали своїм. Чуже стали тягнути з природи, присвоювати, нікому його не давати. Це було, це є. А бережуть, як око. У тебе росло, піднімалось і розвивалось від маленького до більшого. Людям доводилось знати та доглядати, як за своїм, чим є можливість. Ми самі їмо чуже, чужим оточуємось, а своїм ми не хочемо хвалитись, не вміємо – це все природне, воно нами знайдено. Ми маємо його, як своє, хочемо задовольнити себе ним. А воно – не своє, а чуже, воно не допомагає своєму. Своє з чужим мирно не живуть.

    174. Наше завдання – своїх близьких захищати, а на чужих нападати –  це буде діло для нас, усіх таких людей. Ми привчились робити самі це, щодня те ж саме – це наша щоденна їжа. Ми звикли снідати щоранку що-небудь таке на нашому ходу зі смаженого, що в цьому краще. А коли 12 годин приходить,  робимо спільного блага обід. У нас є на це діло людина, котрому довіряється все в себе мати. Він розпоряджається всіма продуктами, він майструє їжу, йому доводиться робити всяку таку ось страву зі смаком. А наше діло таке – думати, яку ж їжу доводиться поїсти в цей час. Ми розвиваємо апетит. У нас шлунок здоровий, зуби є, ними кусаємо, жуємо. А раз ми беремо руками це діло, ми робимо це діло. У нас є процес у цьому, він не стоїть на одному місці, сьогодні робиться одна їжа, завтра інша робиться. Люди готують її собі та її поїдають. Ця ж їжа – природна, зовсім чужа, яка-небудь інша. Люди піймали її, зарізали як живу, по шматочку зварили, засмажили, вкусили зубами, прожували зі слиною, а глитали з повітрям: без нього не пожуєш і не проковтнеш. Усьому діло - це воно. Якби не природа, у нас нічого цього не вийшло б. Ягідка зачервонілась, вона втягнула нас грішних у цьому, вона дала запах, красоту показала, нас примусила своїми діями.

    175. Вона примусила звернути увагу нас усіх. Вона де така взялась? Природа оточила своїм зір – це ж природне таке явище. Що ми раніше мали, коли були живі? У нас технічного не було. Усе ми починали робити з нічого, а зробили щось, у нас вийшло діло, та ще яке. Ми стали одягатись. Ми ж є люди, котрі самі себе так любимо. Вони  зберігались самі, відходили від неї. Вона так гналась за ними, доганяла, своїми силами оточувала, давала такий ущерб. Він чи вона залишилися незадоволені цим усім. Природа покарала їх цим. Вони  оточили себе цим, їм стало погано в цьому ділі. Він або вона втратили все  своє, що думали. А щоб знайти, ми не зможемо цього. На нас найшла неміч – ось що природа чинить нам. Ми для неї є такі люди, котрих нам у ній не знайти. Ми зібрались спільними організованими силами – це наша така експедиція, вона склалася з таких ось підготовлених людей. Вони самі дали згоду в цьому ділі. Ми задумали, у цьому всьому з’явилося наше таке бажання того, що робили в житті. Природа не пожаліла нам передати свою сировину. Що ми зробили в ній? Це заводи. Вони створили своє литво, метал зробили, пустили в хід, деталь зробили, склали машину. А із цього можна буде на путі цього всього знайти таких людей, як вони так народжувались.

    176. У них на це десь бралась така людська сміливість. Вони кидали напризволяще свої сили. Щось примушувало їх зробити це в житті. Їм доводилось, як таким людям, залишати позаду цю нашу матір землю, котра дала людям життя. Ти  учепився за неї, ти повзав по ній, хотів жити добре і тепло, але тобі цього мало. Наш такий дитячий час. Хочеш гратись – грайся; ні – іди, куди хочеш. А життя таке проходило між нами. Хочеться  в житті побачити або цього попробувати, у тебе є бажання на це все твоє, воно оточило тебе так, як ти цього захотів. Слідом за твоїми друзями, за тими людьми, котрі дали свою згоду там побувати та якийсь час там пожити. Ми, люди, є до цього діла підготовлені, дали своє таке слово - це треба зробити в житті, та ще не так даром. Ця задача пророблена вченими людьми, треба узнати, що ж за така місцевість - лід вічного характеру. Ми готувались на це. Яка зустріч там буде, історія нашого життя скаже про це. А зараз нам дали для експедиції криголам «Челюскін». Ми не їхали без усякої зброї, нас озброїли. Ми ніколи не збирались і не їхали без мішка в дорогу, у нас був повний мішок того, що треба. А коли є в мішку, то буде в животі.

    177. Коли чоловік здоровий, він збирається їхати в експедицію в Арктику, землю рідну кидає напризволяще. Земля не дала такої рентабельності людям, вона примушує нас день і ніч думати про неї. Ми трудилися від самої весни до самої осені, за землею доглядали. Ми робили це зерно чисте з урожаю. Ми садили в землю зернятко для швидкого сходу. А ріст давався при умовах сильного дощу, він давав вологу, щоб ріс хліб. Ми робили це, самі вирощували цей урожай, за зрілістю дивились, вчасно його косили, у погоду молотили, віяли, без полови чисте зерно отримували. А хлопці з дівчатами  зустрічають зиму, як завжди. У них тіло не підготовлене, а чогось вони страхались, відходили від цього діла. Сніг – це холодна одиниця. Це людська така звичка – відходити  від нього такого. Не те що малі діти, а й усі старі люди, не зможуть бути таким, як він. На це діло нікому не давали такого права. Я, Паршек, не сам придбав ці якості. Предки народили мене для цього життя, природою зростав у цьому ділі. Я пішов у найми до пана не сам, а через бідність батька шахтаря. Вона зробила це в природі. Вона Федора Мойсеєва, близького сусіда, підіслала. У 15 років пішов у це турботливе, складене кимсь. Воно мною робилось, і буде воно мною робитися для того, щоб люди не сказали про це діло.

    178. Сам робив разом з вами, з такими ось людьми, котрі разом зі мною кидали свій дім, своїх рідних. У чому тільки їм не доводилось іти пішки відстань від села Оріхівки. За селом Картушине була Лебедівська економія. Ми, односельці, до неї пробирались. На плечах ми несли мішки з хлібом - запас на весь  цей тиждень, а більше нічого не було. Жили із холодною водою, без приварка, та ще від сонця до сонця. У пана я їздив їздовим на конях. Що це берегло нас, таких ось хлопців? Без чогось не обходились, жити було треба. Але так жити, як ми жили тоді? Що нас тоді зберігало? А які умови тоді в нас були? Я – як і всі. Наше сховище було у кошарах овечок, тільки солома. Воду брали в балках. А вночі ніякого гуляння нема, собака борзий бігав по хазяйству. А щоб по двору пройтись, цього не було можливості. А погода стояла ясна ці дні. Ми проробили два тижні, навіть довелось на скирті поробити – це було моє таке в труді діло. За два тижні всього цього ось труда, за це все я одержав десять карбованців – це всього. Вони допомогли моїй матері отримати в себе цю зайву копійку. Вона примусила забувати свій батьківський дім.

    179. Ми, усі люди, є такі само трударі у цьому чужому ділі. Ми з вами трудились: нам треба буде жити. Ми не жаліли себе в цьому всьому. Одне зі своїм здоров’ям, ми його кидали – це було погано в цьому.  Він чи вона старалися від цього всього відмовитись. Ми шукали кращого від цього. Мені або їй доводилось цю чужу роботу кинути. А нам хотілось зустрітися з іншим, якимсь кращим або, може, гіршим, але не таким, а іншим. Він не посадить за цей стіл. Його діло одне – у нього будувати. Як чоловік працюючий,  він – трудар. Не тут, так там, а робити буде треба. А хазяїн хорошому робітникові старається всі послуги зробити добре. Я, Паршек, не бігав по виробництвах. Хазяїн був один, у нього роботи для нас таких вистачає. Одне треба - таке вміння, така спритність цю саму роботу робити. Моє вміння – це шахта, вона хотіла, щоб я там робив. А природа взяла відчинила ворота моєму здоров’ю. Завод військового характеру під час війни 1917 року імперіалістичної. Вона не відігравала ніякої ролі в мене. Я не мав права робити цю продукцію. У мене була природна ідея за все таке братись. Паршек міняв умови в житті своєму. То він сидів у темній шахті, завжди міг зустрітися зі стихією, вона висіла на одному. Він був зобов’язаний, як така особа. Природа не держала на своєму тому місці, це природа брала на себе те, що в житті хотіла: подержала, подивилась і прогнала. Тут же Паршек робив своє діло.

 

1980 рік 20 січня. Учитель Іванов. Набір Ош з оригіналу.

  

 8001.20  Тематичний покажчик 

Власності нема, все спільного характеру  81

Кочове життя  82. 83

Перший чоловік  85,87,150,175

Народження ЧБП  85-87

Похіть 87,88

Валентина Леонтієвна  88

Чуже  89,113,122-124,129

Погане хороше  90,130

Бугор  90,91,106123,149

Учитель історія:

Шахта, завод  122

Село  92, 104,178

Дитинство  108

Історія життя 33г.  134

Війна  124,98-100,153

Помилка людей   95,113

Незадоволення  100

Не підкорятися  104

Бог  136,145,149,150,163

Спасіння Учителя  118,119

Перемога Учителя  133

Дух святий  116,123,136,145

Безсмертя  149

Звільнити звірів  159

Прийом, здоровя  161

Сніг  177