Іванов говорить про початок Божої дороги

 

Витяг із книги Іванова П. К.  Паршек. 1982.11, с. 34 – 103.

 

Розповідь Учителя Іванова Порфирія Корнійовича про початок

Божої дороги, як Він  став робитися новим живим чоловіком

 

Переклав Валентин Ош

 

      34. Я – письменник про життя, але не смерть. Хочу молоді сказати про їх діло. Вони його роблять для життя, щоб за рахунок цього всього, зробленого ними, пожити один час, а потім у природі здатись, втратити свої такі природні сили. Діти ви мої рідні, я як такий вас усіх народив для життя, але виховати по своєму вмінню я не зміг. Люди наші не дали ходу в моєму житті. Я став робитися в природі новим живим чоловіком, про що багато писав слів, про історію, яким я повинен стати на арені чоловіком. Я працював і вчився в природі практично, для цього всього відпустив шевелюру волосся, бороду – головний убір. По виду всьому, я не цивілізований чоловік.  

      35. А сам зустрівся з природою, вона мене так спитала. Чому це наші люди земні? Я їх усіх до одного народила, зробила на білому світі для їжі. А вони багато в мене знайшли такого добра, такої слави для життя. Самі створили їжу, одяг і житловий дім. Здавалося б, у цьому всьому жити, жити, а я як така визнала їх у цьому помилку. Вони стали жити за рахунок мене, мого добра. А мені ж від цього всього стало тяжко. Я за цей їх учинок взяла й покарала своїми силами, посадила на тіло болячку, грибок, від котрих вони не змогли в мене знайти засобів, щоб позбавитись від цього всього. І взяла я на себе ці якісні сили для того, щоб допомогти цим людям позбавитись від цих недуг.

     36. І як мати твоя рідна, я обираю тебе одного з усіх, і довіряю повне право займатись із цим ображеним  чоловіком, котрий хворіє, а йому треба допомогти. Так ось, ти мій найдорожчий чоловік, іди всюди й проповідуй їм їх здоров’я, як треба нам усім позбавитись від цього всього. Я ж не лікар і не знахар. А мені наша матір, що народжує, наша велика, доручила те, що я ніколи в житті не чув і не бачив. А тепер доводиться по шляху свого цього розвитку зустрічатись із цим ображеним, нужденним, хворим чоловіком.

      37. У мене нема ні диплому, у мене нема того доказу, котрий мені допоміг. Але раз природа мені доручила, вона цю дорогу дала. І я повинен це все робити лише тому, що це треба людям. Люди в житті гублять своє здоров’я. Я їм, таким людям, як вони стали кволі. У житті не знайшлось ніяких засобів, і нема чоловіка, щоб допомогти цьому всьому. Я працюю, не покладаючи своїх рук, пишу багато про це, говорю людям про це, але мені як такому чоловікові не вірять. І її через це все на собі випробую. Чистим тілом органічним пішов я в природу для того, щоб їм, як таким людям, своїм досвідом довести, що я є такий у житті чоловік, котрий не побоявся ніякої природи.

      38. Через це все те я робив, сам себе примусив ринутись у природу. Вважав: все те, що ми, всі люди, робимо, це все даремно, я це визнав чужим природним явищем. Ми як такі люди, самі все зробили, знайшли в природі, цим оточили себе, і живемо, користуємось один час, а от у другий час ми в цьому всьому губимо своє здоровя. Я, як такий Паршек, народився в природі для цього діла, не визнав і не визнаю це все своїм, а це все є природне, чуже, зовсім негоже, нікуди не годне, щоб ним користуватись як таким. А природі як такій видні мої дії, моя тактика, вона старається мені в цьому допомогти.

      39. Вона хоче мене позбавити від цього всього труда. Вона шукає в себе вихід знайти таку дорогу, котра б допомогла мені в цьому ділі зробитися в людях корисним чоловіком.

      Взяв я й приїхав на свято 1 Травня в своє місто, свої умови. Де люди зустрічають 1 Травня, я теж туди приїхав, теж зустріти це в усьому ділі. Моя робота – реалізувати свіжу і морожену рибу. У вмію цю роботу вести, і дав слово це робити. Ніколи ніяк не подумав, що за мою таку роботу люди зробляться неприємними. Вони не озлоблено це зробили, а сильно вони помилились. Я в житті своєму не був у людях попом.

      40. А їх примусила мисль написати заяву в райком союзу, нібито я в них в ОРС є піп. Я свою роботу знав, після свята їду у відрядження я, а мені всі телефони побили, шукають у тилу моєї роботи. І раптом знайшли, попередили про мій приїзд у контору ОРС, я повинен терміново бути там. Я, як така особа підлегла, їду. А в дорозі своїй зустрічаюсь із людьми, розповідаю, що таке здоровя. А сам думаю, чому мене викликають у контору? Не знаю, не можу навіть слово сказати про це.

      41. А в самого мисль робить, чому це так? І ось приїжджаю, приходжу до директора Мясникина і голови профспілки Михайлова. Вони мене зустрічають, як попа, нажимають на мене, нападають: “Ти це звідки взявся?” Те підноситься, чого в житті не чув. А раз історія, вона відчинила свої ворота, то вона повинна кудись і подітись. Я їм своїм практичним учинком доводжу, що я не піп, я шахтар самої фізичної роботи. Я у вас працюю за заслуги свої, і хочу працювати, щоб усе було добре. А вони зі мною згодились і послали знову на ту ж роботу, котру я вів. Але все це робилось на користь мого здоровя.

      42. А якщо я здоровий, то моє здоровя доведе в усякому і кожному місці. Директор М’ясників і голова профорганізації Михайлов, вони одне не зробили. Треба написати відповідь у райком, вони навіть цього не зробили. Райком союзу – директору догану за те, що вони цього не зробили. Мене знову турбують, знову шукають по телефону, де я є. А я на селі продукцію заготовлюю, я і до хворого заходжу, відвідую їх ліжко. А по телефону дзвонять даремно. І все ж мене знайшли, попередили, зробили те, що треба. Знову я відвідую цю адміністрацію цього діла. Вони хотіли від мене позбавитись, у них сил на це не було.                  

      43. А в мене щодо цього сама мати природа, що нас народжує. Вона не хотіла, щоб я повертався назад і в ній трудився для того, щоб когось у цьому годувати. І я за заслуги її, тобто природи, все стараюсь для чоловіка хворого здоров’я дати. Вона не боялась мене викинула із цього труда, нібито я в цьому всьому відмовився від їх роботи. А тоді був такий закон: хто не хоче працювати, йому вводиться шестимісячний строк, ніде не поступиш на роботу. Директор М’ясникин був здивований, він так сказав: «Навіть суд, і то вирішив зняти, послати на цей шестимісячний режим всієї діяльності». Я не відмовився.  

      44. А тут як так вийшло? Роль відіграла книжка хлібна. Вона держалась на виробництві, а секретар директора Мясникина прийшла до моєї сестри на квартиру і відібрала цю книжку. Я тут не причетний, все це зробила природа. Вона не хотіла, щоб я повертався назад. Вона показувала мені дорогу прямо, путь її життя. Кидаю я сімю, діток, жінку, і йду туди, куди сам не знаю. І чому йду, і що хочу знайти, теж не знаю? А йти-то треба було. Я зібрав свою всю експедицію в портфель, це порятунок усього самозахисту, одягу. Якщо природа зміниться, то я міняю одяг.

      45. Прийшов час той, що хотілось. Природа, вона своє зробила, послала Паршека по своїй дорозі. Він залишив місто Красний Сулін, а пішов у природу. Вона його зустріла як ніколи своїми ділами, а в неї було дуже багато хорошого і поганого. Погане – це були в ній колючки суцільні. Весь путь занятий, його можна було обійти, але я цього не захотів, пішов прямо на них своїм енергійним тілом. Це були голки, вони кололи моє тіло до самої крові. Коли я вийшов із цих умов, то мені страшно було дивитись на це все, кров лилась рікою. Що я міг зробити? Та нічого, крім якої-небудь зарази. А попереду недалеко тягнула себе балка Юта. Вона мала в себе воду лікувального характеру.

      46. Я тоді її узнав, коли занурився в берліг, калюжу свиней, де було набрано води повно. Я туди із своїми ногами ліг, полежав трохи, заспокоївся. Несподівано піднявся я на ноги, а в мене вони виявились начебто їх ніхто не турбував. Вони стали від цього почувати ще краще і легші, ніж було. Іду по бездоріжжю, а з лівого боку до Горної себе показали вовки. Я пішов далі. Я не боюсь, не лякаюсь. Мені доводилось думати про місто Шахти, воно ждало мене, такого молодця, котрий прийшов у нього. А люди стояли біля крана в черзі за водою. Я ставлю перед собою таке діло: якщо ці люди дадуть мені напитись, то я далі не піду, вернусь назад.

      47. Я вибачився перед ними, у жінки спитав води напитись. Вона мені відмовила, говорить: «Кружки нема». Я тут же зрозумів, що вона безсила перед природою. Природа хотіла – вона і зробила. Я йшов по місту по вулицях, вони були безлюдні, а люди сиділи на балконах багатоповерхових будинків. Із мене, такого чоловіка, сміялись: ха, ха, ха. Я це чув, але не міг примусити, щоб вони цього не робили. А  купка п’яниць, що сиділи, випивала, хотіли, щоб я до них підійшов. Я від них пішов; хотів, як ніколи, щоб вони цього не робили. Сам своєю дорогою пішов через каменоломню, попав у Пересиянівські землі, там де лежала цілинна трава.

      48. Я по такій своїми босими ногами пройшов, придивився. А коли це було, що чоловік із цього всього починав своє життя робити. Довго я про це думав, а сам у цьому ділі сил природних, через моє тіло проходила електризація. Прийшов я в сільськогосподарський учбовий заклад, продивився, прочитав тут, де люди закінчували диплом агронома. Після цього всього мені довелось попасти у Хартунок, із Хартунка я перейшов через залізницю, через ріку Тузловку, попав у Новочеркаськ, і по вулицях чужих пробирався. Десь узявся міліціонер, йому моя особа була підозріла, він хотів знати, куди ж я такий запилений, весь у пилу пробирався.           

      49. Я йому говорю свою адресу, куди я йшов. Базарна, 15. Там жив Іван Семенович Захаров, він був близький, мені рідний. Матінка – двоюрідна сестра матері моєї. Він мені не повірив, а пішов слідом за мною і переконався, що я є їм родич. Вони від мене не відмовились, а як Паршека свого села прийняли гостем. Я попросив у них постіль, утомився, мені треба було думати. Мені матінка Акулина постелила цю постель, я в неї ліг спати. Сам не сплю, а думаю: куди ж іти, для чого йти, і що я із цього повинен отримати, що я такий зостався? Думаю, я не збирався далеко відходити, а старався свого близького друга дитинства відвідати.

      50. Він був начальник 11-ї дільниці шахти ГПУ в Новошахтинську. Я повинен його відвідати, така у мене думка родилась. У 12 годин ночі я піднімаюсь, весь одяг залишаю в них їм для того, щоб знали, що я був. А де дівся, не знають. Крім них, не можна відчинити ворота, вони в них були на секреті. Ніхто не міг відчинити, а я вийшов. А вони мені дали дорогу, були відчинені зовсім. Я пішов по місту в той бік, де розташована станція Грушівка, сонечко мене освітило. Я побачив по дорогах людей, що йшли, вони були жінки, несли у відрах молоко. І так їм хотілося з мого вчинку сміятись.    

      51. Я це дуже добре чув, розумів, що вони сміялись не з мене, а із самих себе. Я пробирався до станиці недовго, а через станицю протікала ріка Тузловка, я через неї пробрався. А мене туман, як молоко, оточив, він не давав сонцю моє тіло зігріти. А пташки жайворонки злітали вище туману, і там по сонцю свої пісні співали. Я ждав, от скоро сонечко появиться, піднявся на те місце, де побачив це тепле сяюче сонце, воно мене оточило. Я пішов у той бік, де був Новошахтинськ. І десь узявся зайчик, порхнув з-під моїх ніг. А йому як зайчику вслід пустив свої слова: чому ти тікаєш, я тебе навіть не думав чіпати.  

      52. А  птахи жайворонки по своїх місцях так співають, веселять мене в моїй дорозі. Я побачив: по польовій дорозі пробиралась собака, пес сірого кольору, величезний. Я її назвав Мальчик, вона хвостом завиляла. Я зрозумів, що це природа дала мені в дорозі милого друга. Він мене такого ніколи не бачив, та і я такого не бачив, а тепер довелось подружити. Він голодний, а також я без їжі йду. Сам думаю: якщо природа взяла і підіслала такі життєрадісні умови, щоб я подивився. Я побачив, точно собаку прислала другом природа. Я з нею подружив, по спині погладив і сказав: ти, Мальчик, друг мій по життю.

      53. Він так і зробився моїм другом. Я його примушував те робити, що мені хотілось. Собака з душею і серцем все це виконувала. А тут після цього всього десь узялась червоноармійська палатка. Трактор орав землю. Я – туди, а там був офіцер. Я йому розповідаю історію цього створеного діла: цю собаку треба погодувати, вона голодна, я пожалів її. Офіцер відрізав дві скибки  хліба, собаці й мені, котрі дає мені в руки і говорить: «Годуй ти її сам, вона далі за тобою не піде». Я так і вчинив, як мені офіцер сказав. Я взяв цей хліб, віддаю собаці, вона їх з’їла. Я зву її: «Мальчик». А вона дивитись не хоче, і далі за мною не пішла зовсім. Тут я зрозумів: що я її просив, у природі загубилось.

      54. А раз загубилось, знаходити не було де. Треба було кидати собаку і йти туди, куди я намітив. Я з-під ніг витягнув перепілку, а там виявилось три яєчка. Я їх зїв ради того, що за мною далі собака не пішла. Іду далі, а  сам думаю. Як мене зустріне мій товариш? Я не гість, як це робиться, а шукач чоловікові здоровя. Іду, крокую, а сам не перестаю думати. Як це мені довелось відірватися від цих людей, котрі живуть по своїх місцях? Я теж так сам жив, як живуть усі. Не тією дорогою пішов, не тими умовами зайнявся. Все ж я добрався до Новошахтинська на Євдокову вулицю, де жив мій товариш.  

      55. А жінка побачила мене. У чому ж справи, що Паршек таким залишився, яким вона ніколи не бачила? Я її старався заспокоїти, говорю: а може у вас є люди хворі? А вона стала жалітися на свою хворобу. Я взявся їй допомогти, і тут же примусив її робити те, щоб було добре. Вона зробила, потягнула повітря, подивилась на біль, де у неї є – і десь біль ділась. Тепер, говорить, подзвоню чоловіку, скажу, що у мене дорогий гість Паршек. Він зараз прийде, він на роботі. Бере телефон, викликає комутатор: «Дайте 11-у дільницю». Їй дають: «Хто це?» «Я», – говорить Іван Олексійович. «Я Феклуша, хочу сказати тобі, що у нас гість».

      56. «Добре, – він відповів, – зараз прийду». Це недовго було. Приходить Іван Олексійович, побачив свого друга Паршека – він злякався від такого вчинку. Не лякайся, я йому кажу. А Івану Олексійовичу діватися нема куди, він став слухати Паршека. А він йому згадує дитинство, що вони колись робили, у них виходило. А тепер Іван Олексійович учений чоловік, інженер, начальник дільниці, вірить техніці. Щоб повірити, він не зміг своє кинути і піти слідом за Паршеком. Паршек його розумів, що він не зможе таким бути, як Паршек. А Іван Олексійович хотів, щоб Паршек у нього був слугою. «Не зрозумію я тебе, до чого ти ведеш, сам привів себе до такого, якого не бачив ніколи», – говорить Іван Олексійович.

      57. Я вже багато засобів на це заклав, щоб твоїй дружині це здоровя було. До цього я пристосований, допомагати хворому чоловікові. Дочекався ночі, залишив свого товариша і пішов далі. Мене тягнула земля Привальська, там була зовсім неорана цілина. Я повинен туди попасти. Весь день весь час я йшов пішим ходом до тієї місцевості. А там були бабаки, вони сімями розводились. Мені доводилось по своїй дорозі пугати. Я коли йшов по цій траві, то люди мені говорили: «Як же ти тут ходиш, тут же змії повзають?» Я їх не бачу, вони не для мене тут живуть. Я старався вибратися на гостру могилу на курган і там палити себе під сонцем, а сам природу, щоб вона мене не забула.  

      58. Так вона мене вела. Я попав на шахту один-два Голицинську, Свердловського району. А знайомий мені Фірс Іванович Носов побачив мене і назустріч мені виніс свої брюки. Я їх надів, бо люди страшаться. Я йому говорю: і кожух надіну, лише б пустив до себе в дім. Надів я брюки його, начебто став я чоловіком. Заходжу в дім, запитую: як ви живете? Воно говорять: «Погано». У них у шахті підготовлене поле роботи, беруться робити осадку, а їх примушують туди лізти і давати ходку добичі. Страшно в такому виді робити. Ми сидимо без роботи. А я їм говорю: а як же я, свою сімю кинув і прийшов до вас?

      59. Запитую: тут є у вас хворі? А мені цього дому хазяйка Євдокія говорить: «У мене радикуліт, болить спина, пити, їсти не можу, я мучусь нею». А я їй говорю: я проти твоєї хвороби помічник. І послав її на поріг, щоб вона просила того, кому вірить. Вона пішла і зробила те, що було їй сказано. Звідти приходить і говорить: «Ти Христос, ти мене спас, я вже не хворію». Починає мені смажити сало з яєчнею, я заробив цю їжу. Поїв я добре, подякував цій хазяйці. Вона мені говорить: «А сваха Євдокія Панкратьєва, вона п’ять років мучиться, не ходить ногами, лежить у постелі».

     60. Я її посилаю, щоб вона туди пішла і розказала свою історію своєї хвороби, як вона вилікувалась, щоб вона запросила до себе. Я тоді піду і дам їй своє здоров’я. Вона пішла туди, розказала цій свасі. А свасі теж треба здоровя, щоб вона ніжками пішла. Вона пішла, це зробила. Приходить звідти і говорить: іди, мовляв, вона хоче, щоб ти прийшов і поміг їй у здоровї. Я до цього готувався, ліг у постель відпочивати, а сам думаю про неї. Потім представив, яка вона повинна бути. Це важка жінка, зв’язався своєю думкою з її внутрішнім органічним тілом. Вона жде. Я вночі до неї приходжу в квартиру.

   61. А сват Федір зустрічає мене з недовірою, начебто я чужий, і не пускає мене в свій дім, тюкає на мене: «Куди ти прешся». Я його впізнав, а він мене не впізнав. А сваха почула цю історію, стала свого чоловіка умовляти. Це, мовляв, іде до мене сват Паршек. Я проходжу в дім, вона лежить на ліжку чистим тілом, тільки ноги не ходять. Вона рада б піти, але не може, у неї атрофовані ноги до колін. Я починаю з нею займатися, змінюю атмосферу в кімнаті, розчинив усі вікна, двері. Взявся одною рукою за голову, за ноги – другою рукою, потримав деякий час, ноги стали енергію відчувати.

      62. Раз вони стали відчувати, я старався їх поставити, щоб вони ходили, з допомогою повітря. Що я тільки їй не робив, чого тільки не доводилось робити, і все-таки до шести годин ранку  я її вивів надвір. Я їй дав сапку, і вона стала сапати картоплю. Людям небувале таке лікування. Я став приймати людей і давати їм здоровя. Я хотів, щоб про це знала радянська влада. Послав хворого, щоб він пішов у райздороввідділ і там розказав про це все. Він пішов, про це розказав, а вони говорять: «Нехай іде до лікарів у поліклініку». Раз люди цього захотіли, Паршекові доводилось робити те, що людям хотілось. Паршек пішки до Свердловська біг попасти в цю поліклініку.

      63. Послав туди до лікарів чоловіка, щоб він повідомив усе їм. Мовляв, прийшов чоловік, котрого лікарі хотіли бачити. Вони йому сказали: «Нехай заходить». Паршек іде по коридору, а хворих повно, забито, стоять на прийом до лікарів. Я приходжу, мене приймає лікар жінка, вона мене запитує: «Ти був коли-небудь лікарем?2 Я їй відповідаю: ніколи, і не стараюсь бути лікарем. Я сам практик, мене навчила природа, вона мені допомагає усьому цьому ділу. Довго ми говорили, але до практичного діла не прийшли. Треба було поїхати на місце і подивитися на цих хворих, котрі одержали здоровя. Лікар зі мною погодився і дав слово поїхати на місце. А самі взяли зробили мені умови в кабінеті лікаря. 

      64. Я відпочиваю, жду головного лікарям, ми з ним поїдемо на це місце. А лікар і не думав їхати, а подзвонила в міліцію, і мене міліція прибрала до рук, як порушника. І зробили справу, нібито я на цьому руднику займався незаконно лікуванням. Мене як хворого послали в Сватове в дім божевільних, так і вчинила міліція. Держать мене у себе у дворі, годують, поють, хочуть з проводжатим відправити поїздом, котрий ішов із Зверева до Києва. А мені їхати до Дебальцева на Сватове, а там ці психіатричні дома. Я на ходу поїзда зіскочив і пішов у Кадієвці, і до самого Ворошиловграда пішки біг через Словяно-Сербськ на Родакове. А в Робаковому мене поїзд товарний підібрав. 

      65. Я домовився з механіком, щоб він зупинив біля семафора поїзда в місті Луганську. Єлизаветівка, вулиця для Луначарського, дім 2. Там жив брат моєї дружини Федір Федорович Городивитченко. Он мене вперше таким побачив, злякався в такому виді. А я йому кажу: «У тебе є сорочка, є брюки, давай я надіну, а потім будемо розмовляти далі». Він мені дає сорочку, дає брюки, я зробився чоловіком. У нього запитую: є у вас хворі люди близькі? Він мені говорить: «Є по Первомайській вулиці, дім 11». Я прошу його дружину Марію, щоб вона пішла за нею і сказала про мене, про такого чоловіка, хто людям дає своє здоров’я. Вона пішла, їй розказала. Вона веліла, щоб я прийшов. Я пішов і дав свою пораду, щоб вона не їла доти, поки я не прийду. 

      66. Я до неї прийшов через ніч на ранок. Вона мене ждала, я з нею став займатися весь час через повітря. Вона стала ходити. Вийшов з нею надвір, де був дощ із снігом. Вона стала відчувати як ніколи добре. Уже сама дітям збирається готувати їсти. Я повернувся до шурина, йому говорю: іди дивись. Він пішов туди подивитись, поговорити. Приходить звідти, говорить мені: ти, мовляв, щодо цього Христос. Я йому кажу: «Я перед тобою твій Паршек, кому природа дала ці дари. Я йду в міськвиконком і ставлю це питання перед культ…, його прізвище Іванов. Він мене вислухав, став скликати лікарів. А лікарі коли зійшлись, їх діло одне – мене покласти в лікарню. Жодного слова не кажучи, я від цього пішов.  

      67. Старався піти від цього. Залишив їхнє все, а сам зайшов до шурина, віддав їх одяг, а сам пішов у трусиках. Мене природа огороджувала. Я по ній пішов якраз аеродромом, а літаки кукурузники літають один від іншого у висоті. Я перед найвищим літаком ставлю питання: якщо тільки цей літак, найвищий, сяде біля моїх ніг, то моя ідея буде у славі. Так воно і вийшло. Цей літак, найвищий, у цю хвилину став опускатися, і недалеко від мене робить посадку. Я підходжу до цього літака і запитую у пілота: в чому справа, причина посадки? Він відповідає: «Невідома». Я йду далі, мене зустріли дві дороги.

      68. Одна дорога вправо, а друга вліво. Я не міг попасти на Синельникове. А чоловік показався, що йде по правій стороні. Я його жду. А коли підійшов, я перед ним вибачився, говорю йому: «Вибачте мені, будь ласка, скажіть, як мені попасти на Синельникове?» Він мені відповів: «Іди по ось цій дорозі, по котрій я йшов». Я пішов, п’ять кроків пройшов – дай гляну, що за чоловік? А його і слід простив. Що це за чоловік був? Я не знаю. Де взявся? Я теж не знаю. Приходжу на цей рудник, де людей вилікував, а вони говорять, що я в лікарні вікна повибивав, за це мене послали в Сватове. Я зрозумів, що лікарі не хотіли слухати моє діло. Я йду далі за своїм одягом, котрий був у Новочеркаську.  

      69. А в них ворота відчинились на цей прихід мій. Вони самі не в собі, що за причина, ніхто не відчиняв, а ворота відчинені. Ці ворота відчинились для мене, щоб вони знали. А вони подумали, що ворота відчинились за рахунок одягу, що ми не говоримо, де він дівся. Мій одяг взяли  повезли в Сулін, а я тут же прийшов до них. Говорю: це ворота відчинились для мене. І я поїхав у Сулін слідом за одягом. А мати Акулина привезла її туди для моєї дружини, розказує, як це було. А я десь взявся перед ними. Це не все діло моєї історії. Ніде не працювати, ніде не поступати. Я повинен це практично зробити на хворих. Їду в Красний Сулін.

      70. Мене як такого везуть безплатно поїздами. Я приїхав, кажу: є у вас хто-небудь із хворих. А брат мені говорить: «Ось у мене виконроб, волос у нього на пальці». Я до нього, а він говорить: «Я нікому не вірю». Я, мовляв, комуніст. Хто б ти не був, а мені дай свій палець. Я його взяв подержав, а він тут же перестав боліти. Я йому кажу: «Ну як, вірите?» А він говорить: «Вірю». А якщо віриш, то тоді йди і працюй здоровим чоловіком. Я не сидів на місці, старався попасти в Сніжне. Все ж я когось там знайшов, дядю свого Михайла Єгоровича, а він мене прийняв як ніколи добре. Я його жінку вилікував... (71 нема)

      72. Дощ проливний проходив, мені закривав дорогу. Я згадав про свою сімю, про свої умови – де взялось сонечко, тепло, і мене обсушило, як ніколи. А тепер дорога прямо додому. Я йшов Чистякове, Сніжне, Красний Луч. А в Красному Лучі Іван Потапович Кобзин був дядя, він мене одягнув у сорочку і брюки. Я став чоловіком і поїхав додому в Красний Сулін. Там мене ждали, як отця своєї сімї. Я повинен був поїхати в Ростов до самого прокурора і розказати свою історію, як мене люди визначили попом. Він мене вислухав і тут же сказав: «Іди, шукай роботу, я допоможу тобі влаштуватись».  

      73. Все це робила природа, вона підготувала мені цю роботу. Я йду по місту і дивлюсь на обяви, бачу написано: «Потрібний на роботу уповноважений децентралізованого порядку заготовок». Я туди, а це залізничний транспорт імені Ворошилова залізниці, по Енгельса, 43 відділення. Я туди до начальника експлуатаційного відділу, там Соколов якраз був. Я – до нього, а він мені говорить: «Ти знаєш, куди прийшов?». А я відповідаю: знаю. А він говорить: «Іди підстрижись, побрийся, а потім буду розмовляти». Я взяв у прокурора телефон, в разі потреби подзвонити. Я викликаю Кузьміна, він слухає, я говорю: ось начальник не приймає. А він йому говорить: «Прийми зараз же».  

      74. Значить я свого добився. Мене природа призначила на це місце, я був і без атестаційної комісії прийнятий на роботу. Видали мені відрядження, видали гроші, і я поїхав освоювати цю зону. А в цій зоні все є, лише б тільки твої руки, твої ноги, твій розум. Всякого роду продукція, а найголовніше, продукція моя – це хворі люди. Приходжу в комуну, а мене зустрічає член правління, і по першій зустрічі запрошує до себе в дім. Він начебто знав, що я йому в його домі його матері помічник. Заходжу я в дім, бачу, чую, на його печі щось ворочається. Питаю: що там таке? А він мені говорить: «Це у мене мати малярією хвора». Це вже моє діло. 

      75. Говорю я йому: «Дозвольте мені до неї». А вона, бідна, наділа на себе десять панчох, від холоду укрита шубою, задихається від холоду. А я зняв з неї панчохи, скинув шубу, спустив на землю, і кажу невістці: мила дитино, дай мені холодної води. Вона приносить, і я мию ноги до колін. Вона пробудилась і стала на ноги. Я їй говорю: «Іди на сніг, іди в природу і проси: «Учитель, дай мені здоровя». Вона звідти приходить і примушує свого сина смажити яєчню із салом і годувати мене. Це мій був перший в Овечкіне початок. Я поставив на ноги такого чоловіка, від котрого пішли всі відгуки хороші. Мені і колгосп з довірою став усе продавати, і люди стали продавати продукцію.

     76. Я став відправляти залізницею, прийшла в Ростов, у мене закрутилось колесо. Люди стали з району їхати натовпом. Я вдень працюю, а вночі приймаю. Раз люди почули про це хороше, то й інші, лікарі почули райстройорс. А природа довго мене там не держала. Нашій організації дали вказівку цю зону здати. Як би я не робив, що б я не робив, все йшло за вказівкою природи. Я там зроду по снігу не ходив роззутим. А коли я прийняв хвору, 17 років не ходила ногами, я перед нею поставив питання: якщо я її тільки на ноги поставлю, то я по снігу піду роззутим. І от завдяки цій жінці я розкриваю перед людьми таку картину.

      77. Я йду в степ за 12 кілометрів і там роззуваюсь. А мені холодно, а мені морозно, а люди побачили і з мене сміються. Але ж я чоловіка за це на ноги поставив, природа мене береже. Мені більше не треба нічого, я тут людям робив добро. Раптом мене в Ростов викликають. Їду поїздом Баку – Київ, зустрічаюсь у купе з головним лікарем лікарні Мінводи. Він мене величав так: кустар я, одинак. І дав мені своє слово запросити в свою лікарню, там його хворі не отримують ніякої допомоги. А я дав йому слово поставити їх на ноги. Одна була з атрофованими ногами по коліна, а друга паралізована.

       78. Я дав слово це все зробити. Він мені обіцяв відрядження оплатити, я сказав: не треба мені ніякого відрядження. Мені дає все природа. Коли я приїхав у Ростов, мені дають відрядження в Пятигорськ через Мінводи. Я цього Данилова знайшов у його робочому дворі, він мене привіз у лікарню, надів на мене білий халат, прикріпив до мене нянечку. Вона повела мене в ізолятор. А я коли зайшов, сказав хворим здрастуйте, і став малювати хворим картину, як я допомагаю хворим. Потрібно повітря, вода, земля. Ця жінка, котра не ходила п’ять років, дала згоду цим зайнятись, а паралізована не згодилась. Ця жінка стала ходити, і хворі стали вимагати до себе такого лікаря.

      79. А лікарі… Це живий факт. Я тут був маленький чоловік. Я підкоряюсь тут лікарям і хворим, і всім людям. Моє діло було допомагати хворим, і тут мені не повезло. Данилов відмовився від свого відрядження. Я був такий чоловік, якби мені тільки дозволили, то в одні двері ввійшли, а в другі двері б вийшли всі здорові люди. У П’ятигорську я здав свою зону, повертаюсь назад, у Ростові  мені дають нову зону Тихорєцьк, Архангельськ. Я повинен вивчити цю зону, зрозуміти. Я не побоявся ніяких перешкод у цих станицях, у цих районах багато хворих, з котрими я займався. А для мене малярійні люди були в пошані, туберкульозних ставив на ноги, астма відходила, простуда була не почому.        

      80. Я робив те, що людям було треба – здоровя. А за здоровя чіплялись усі. Куди я не піду і що не ввожу, стараюсь цьому чоловікові поміч зробити. А мене як такого лікарі лікарем визначили. Я – загартований чоловік, нехай ті люди, котрі зустрічаються зі мною, скажуть, що я над ними робив, якщо погано. А від поганого здоровя не дається, тільки від хорошого. Я був відомий перед усіма, вивчав зону, розумів, де, що лежить і робиться. Я був чоловік з кругозором. Я бачу, що в нього рука перев’язана на платку, я – до нього: у чому справа? Він мені говорить: у мене на великому пальці волос. Я йому дав роз’яснення, тягну за собою в управління, там з ним займаюсь.  

      81. У мене руки золоті, а розум дорогий. Лише б тільки взявся за чоловіка, де дівається малярія. Я не боявся нікого, а робив своє діло так, як говорить закон. Укладав договори з колгоспами. Якщо бачу, то тут же допомагаю чоловікові, щоб він став здоровим і міг робити. А мною адміністрація зайнялась через органи пізнати, що я такий за чоловік. І затримують мене в своїх умовах. Я ніч сиджу, думаю, що ж я зробив поганого? А щоб допомогти мені, нікому не доводилось. Я робив це не сам, а все це зробила природа, вона мене держала в умовах. Мені було холодно, я по цих умовах ходив сміливо.

      82. І от зі мною адміністрація вчиняє під умовами їх, стрижуть мене, бриють і скорочують з роботи. Що робити? Не знаю. Азово-Чорноморська комісія, я – туди. Там Чернов голова, я йому про це обмалював всю картину, що утворилась. Він викликає мене, викликає мого колишнього начальника Багачева и разом з ним юриста, щоб зі мною про це говорити. Я бачив їх напрям, що вони вирішили мене прибрати від себе. Я наважився зробитися  таким, як мені природа підказувала: весь одяг скинути і піти в природу. Вона мене зустріла за містом, за Ростовим. В одному радгоспі я звернувся до директора як чоловіка, щоб він зробив у себе мені спокій.        

      83. Він мені указав у експедитора свого пункту кімнату, де мені довелось одну ніч переночувати. А дорога-то моя довга, не видно її кінця. Від самого сходу сонця і до його заходу я йшов і думав, з ким же я зустрінусь. А мене після мого купання у воді зустріло овець стадо, і між ними пастух стояв сліпий, на дотик він їх пас. Я – до нього, мене вівці в своєму стаді пропускають. Я в нього питаю: в чому справа? А він мені: «Я сліпий, а овець пасу на дотик». Я став його учити, що робити: тягнути повітря і дивитись у вічі. У нього очі відкрили видимість, він побачив своїми очима мене, що я за чоловік такий. З кишені витягує шматок хліба, хоче, щоб я його з’їв.   

      84. У цей час було свято Трійця, а три молодих дівчини, одягнені святково, ішли по дорозі та зацікавились мною. Питають: «Звідки ти, дядьку?» А я хотів знати, звідки були ці дівчата. Вони були з Нецветаєва, Кошкине вірменський хутір. Я з ними йшов, вів мову про яких-небудь хворих людях, чи є вони в них. Дівчина мені сказала: “Є в нас хвора сліпа, очима не бачить. А як не бачить, ми все розкажемо. У неї очі правильні, але віки не піднімаються. Вона світу Божого не бачить”. Я з ними до неї прийшов. Вони її як вірменку представляють, вона по-руському не розуміє. Я в них попросив перекладача. Цей чоловік став їй розказувати, що треба робити. Я з нею став займатися, як з усіма іншими. Дихай повітрям і дивись у вічі.   

      85. Вона моїм стала займатися, у неї очі відкрились. Я довго там не був, природа мене не держала там. За мною погоня, що за чоловік? Я через річку пробирався до Генерального села, люди сапали соняшники, побачили мене і всі засміялись: ха, ха, ха. Я подивився на них, що я міг сказати? І пішов я на гострий курган на могилу, зупинився, стою. А до мене підходять три трактористи замазані, як шахтарі. Питають: «Що ти є за чоловік?» Я їм став розказувати. Я чоловік такий, моя мета шукати для чоловіка здоровя. Вони зацікавились, мене слухають, я їх втягнув своєю розповіддю. Вони жаліли мене, запросили в свою будку тракторної бригади.

      86. Я від цієї пропозиції не відмовився. Діло йшло до ночі, стало темніти. Я в них на запрошення поїв пшеничної каші, і тут же попросив спокою заснути, я стомився. А із села на лінійці на парі коней приїхав голова і секретар партійного осередку. Їм про це донесли, а в цей час була боротьба з безпритульними. Я сам себе їм показав, котрого, вони вважали, треба доставити дільничному. І кричить: «Хто вам давав право в цю будку сторонніх людей запрошувати?» А я говорю: «Ніхто не давав право, я сам прийшов». Я пішов у природу, а мене ловлять, за руку ведуть до лінійки. Посадили мене в лінійку і повезли в село.

      87. Везуть мене при місяці по місячній дорозі, як вдень. А вулицею молодь якось вона в цей час гуляла, старалась мене зустріти. У мене секретар питає: «Ти от упав з неба, скажи, як там на небі?» Я став розказувати їм, що є на землі: і колгоспи, і радгоспи, і МТС. Вони зрозуміли, що я особа, яка не розуміє, привезли і віддали мене до конюхів у конюшню – такий був дім. А в цьому домі були люди, води доглядали за кіньми. Я коли зайшов у приміщення, то побачив, на стіні висить рушниця. Питаю: «Що це таке?» Вони кажуть: «Рушниця». Я кажу: «Приберіть її зараз же, бо я вас нею перестріляю». Вони прибрали її. Я їх посадив біля себе і став розказувати свою всю історію. Мене люди образили.     

     88. Я їм пожалівся. Ось ваша адміністрація організації привезла, а сама поїхала додому спати, а мене доручила вам: ви, мовляв, є варта. За що? Я вам скажу. Я теж працював, і трудився так, як усі трудяться. Я хворим людям допомагав, давав їм здоровя. А мене взяли і скоротили, і я пішов по цим слідам, і попав до вас, тепер розказую це. А що буде завтра, я не знаю? Зійде сонечко, настане день, люди підуть на свою належну роботу. А за мною, за таким ось, як я, підкотить з МТС машина. Вона приїде з начальником, а я цього начальника в житті не бачив. Лише тому, що ця картина розкривається вперше. Я питаю: чия це машина?

       89. А мені відповідають: «Це машина МТС, державна». А директор цієї машини сказав: «Хочу, щоб вона довезла тебе до місця». А я в нього питаю: а ви мене такого чоловіка знаєте? Він відповідає: «Ні». – «Так ось що, я таких командирів, як ви, уже десятка три погубив; я – убивця». А він сів у машину і поїхав від мене, а я залишився на місці. А тучі грають, як ніколи. Я малюю картину, вона була людей. Люди дивились, а я пальцем показував: ось ця туча зараз щезне – вона щезала зовсім. Я був у своєму ділі правий. А хлопчик, років три віком, іде до мене і несе масляну в сметані пампушку. Я питаю: дитино, хто тобі дав цю пампушку?

   90. Він говорить: «Тато». Я говорю йому: так іди і віддай її своєму папі, нехай він її з’їсть. А в цей час уже до мене підкотила пара коней сільської ради. Я в людей питаю: чиї коні? Вини відповідають: «Сільської ради». Я не хотів ними їхати. А голова з кучером коней: привезти на лінійці. Я хотів пішки. А раз мене привезли люди, то вони мене і відвезуть до дільничного. Я їх подражнив, зіскочив з лінійки, і пішов у степ. Вони мене догнали, привели до лінійки, посадили і держать. А їхати було до дільничного приблизно кілометрів 12. Везе мене, як доручено, комсомолець, я йому підкоряюсь повністю.   

      91. Коли ми приїхали, він пішов у приміщення повідомити, кого він привіз дільничному. А дільничний підготувався мене зустріти. Комсомолець показав мені його двері й велів мені туди заходити. Я заходжу, мене зустріли виховальні слова, я їх ніколи не очікував. Ну що ж ти зробиш, я перед дільничним виявився безпритульним. Він мене – і в бога, і в матір. Кого він тільки не представляв. Мене старався облаяти всякими словами. Я мовчав, нічого не говорив, надіявся на час його втоми. Він довго лаявся і клявся, а сам не знає, а хто я ж такий є. Я йому не говорив, а спитав: чиї це в тебе за портрети висять з чотирьох сторін?   

      92. Він мені сказав: «Уряд». «Так ви що ж не знаєте чоловіка, а виховуєте по-своєму. У вас хазяйство ОРС є, підсобне хазяйство з Ростова?» Він говорить: «Єсть». Телефон до нього проведений, і спитайте, є у них такий чоловік чи нема.  Він спитав мене: «А кого ти знаєш там?». Я йому кажу: «Алімова директора и директора фінансів Борецького». Він зрозумів, що я не з таких, як він думав. Він бере трубку і дзвонить по телефону, і викликає це хазяйство: «У вас є такий чоловік Іванов П. К.?» Йому відповідає агроном: «Є». Далі йому не було чого сказати, а тільки треба було вибачитися преді мною.

      93. Він цього не зробив, а дав слово в це хазяйство доставити. Там більшість ув’язнених. Час ішов якраз  сінокосу, косарки косили сіно, як із кулемету строчили, нібито це фронт. Я був доставлений, дільничний здав мене агроному, а агроном повинен доставити мене в управління цього хазяйства міста Ростова. Я був доставлений на машині, котра везла сіно в Ростов. Зі мною проводжатий, привозить на вулицю Енгельса, де наше відділення. Мене люди побачили вперше, я був у трусах, і більше нічого. Мій одяг був десь у міліції. Я з образою виступив і став лаяти не радянську владу, а чоловіка, котрий мене затримав і хоче, щоб я на білому світі не жив.

      94. Десь узявся міліціонер, викликав міліцію, посадили в машину, повезли в 1-е відділення  міліції. До начальника на верхній поверх піднімаюсь, а за мною біжить начальник ГПУ і кричить: «Контрреволюціонер, давай мені його». По Енгельса мене повезли, а сам іде слідом і кричить… Міліція виконує свій обов’язок, і мене до машини женуть. Я туди попав таким само, як і по всіх усюдах, але поганого на мені не знайшли. Навіть у мене в кишені був лист, що я робітник райстройорсу. Мене випускають, я виходжу, як ніколи не було.     

      95. Іду на базар, тільки показав ногу, а мене хоп і забрала міліція в комендатуру. А там уже сиділи всякого роду люди: і безпритульні, і хромі, і слабі, і п’яні, і тверезі. І я туди попав. Ніколи такого не очікував, а мене разом з ними у 2-е відділення міліції. Уявляєте, як це було тяжко. Але якщо попав у воронячу стаю, значить каркай. Тільки зайшов у міліцію, до мене підходить начальник карного розшуку. «Як твоє прізвище», – питає. Я йому кажу: Іванов. Він мене бере і веде із собою наверх, там лежав одяг. «Це твій одяг?». Я йому сказав: мій. «Одягай». Я одів і став таким чоловіком, як і всі живущі.  

      96. Він мене посилає до Чернова, провулок Семашка, Азово-чорноморського краю Контрольна комісія. Тебе жде Чернов. Я туди. Мене зустрічає секретар, на котрому були очки пенсне. Чернов ще не прийшов на роботу, як я цьому чоловікові очки зняв, він уже без них бачить. Значить, говорить Чернов, недаремно йому довелось у моєму кабінеті одяг зняти. Переді мною поставив усю психіатрію, усіх світил міста. Микола Миколайович Корганов, Артемов та інші. Я їм біле, а вони чорне. Вони ж на місцях своєї роботи, їх запросили, а мені як такому довелось доводити. У мене була перед ними практика.   

      97. Мене виправдати перед їх законом. Вони мене образили, не дали далі трудитися, скоротили. А психіатри знайшли свій вихід мені від цього позбавитись. В них ввійшла мисль природи зробити мене перед усім світом ненормальним чоловіком. Я з ними вів розмову ніч і день. Вони путали мене в ході своєї ідеї. Я вільно пішов у природу, пустив своє тіло в море Азовське утопити, така мене мисль оточила, я й пішов. Весь одяг із себе скинув, вклав у портфель і залишив його в ярку в балці, а сам направився через Мясницький район. Зі мною зустрівся вірменин, він мене назвав дитинкою: «Куди ти йдеш?»

      98. Я йому відповідаю точно так, як подумав. А він мені говорить: «Зупинись, твоє все життя попереду». Я від нього відірвався, а за мною погоня на конях, автомашинах. Я біг, пробирався до свого одягу. Мене піймали на конях і привели до міліцейської машини. Я послав їздового на коні, щоб він мій одяг привіз. Він поїхав, скоро повернувся і привіз мені мій одяг. Я надів і говорю: тепер везіть, куди хочете. Вони привезли в районну міліцію. Я по приходу в міліцію побачив, лежить на землі кожух. Питаю: чий це кожух? Вони мені відповідають: «Це кожух наш». Так дозвольте мені в нього завернутись. Черговий цього не відмовив. Я завернувся  і всю ніч проворочався з боку на бік, та сам все думав, що мене непокоїть.   

      99. Я ж не розумів, що я роблю. А вони, адміністратори, життя не дають. Я зостався без роботи, а без роботи життя нема. Я їм розказав, що зі мною зустрілось. А хто може допомогти цьому горю, крім тільки міліції. Мене конвоюють у Ростов. Я міліціонерові говорю: приїдемо в Ростов – нас зустріне гроза з блискавками і сильним дощем. Це говорять слова, а по дорозі чого тільки не зустрінеш. До Ростова довелось їхати поїздом. Кожному чоловікові на це моє діло дивитись погано. Вони вільні, а я арештований. За що? Сама не знаю. В міліції управління Азово-чорноморського краю послало в психлікарню перевірити моє здоров’я.

      100. Я ж цього не зустрічав, а зі мною зустрілась залізне ліжко без матрацу. Я бачив народ ненормальний: тут співали танцювали, тут же виступали, говорили. Все це є діло їх прикладом. Я звертаюсь до санітара: скажіть мені, будь ласка, хто розпоряджається тут усім цим? А вони мені говорять: «Сестра». Вона передає лікарю про це, що ти про це скажеш. Я попросив сестру, сестра пришла, сестру прошу, щоб вона викликала лікаря. Повідомила лікаря, а лікар приходить. І я йому обмальовую всю картину, як в цьому ділі все вийшло. Я попросив його, щоб він перевів мене в спокійне відділення. Вона  дала вказівку, перевели мене в спокійне відділення. 

      101. Я цілий місяць пролежав та продумав про це. Я їх вважав пастухами, вони нас в цьому пасли. Прийдуть на роботу і спитають обов’язково, як твоє здоровя. Ніколи не думав цього випробування, а лікарі це зробили. Я готувався ними для ВТЕК, у них мій діагноз параноя розвиток особистості, шизофренія. Словом, стопроцентна ненормальність. А закон їх потребував, це і природа не заперечила, таке захворювання мати. Вину взяли на себе лікарі, вони цей діагноз представили. Пролежав я місяць, мені вказівка до лікарів  району в Ростові залізничного транспорту. Там мені робили ВТЕК, дали 1-у групу, діагноз шизофренія. 

      102. Загорював я в цьому, що ж це за діло, якщо себе почував добре, а я хворий чоловік. Мені природа говорить. Чого ти тужиш? Як же не тужити, я в людях залишився без усякого труда. Ну що ж, твоє діло тепер – ученим доводити. Це зробили вони, їх витівка, нехай відповідають. А твоє діло – іди по профспілкам, міськкомам, вони тобі будуть допомагати, ти і проживеш.    

      Ходжу, розказую, як це вийшло між лікарями і мною. А сам пишу заяву, щоб міськком допомагав мені в житті. Мені виписують гроші. Я цим недовго оточувався. У мене були золоті руки, а ум дорогий. Я допомагав хворим, давав їм здоровя. Я відмовився від цієї допомоги, а пішов трудом добувати.

     103. Став людям давати здоровя, вони стали мені дякувати. Але це не все. Десь взялись охоронці, приклали свої сили, і стали мені не давати, щоб я давав їм здоров’я. Ця боротьба була до тих пір, поки я зі своїм здоровям не попав у психіатричну лікарню, і там випробувався три роки. Мене держали, думали, що я роблю ненормально. Я один був такий, не боявся холоду і жари. Я загартовувався, як сталь. Я всьому ділу є в природі Переможець  її і Учитель народу, Бог землі.  Моя в цьому всьому є Перемога.