Іванов П. К.

Загартування і люди

 

1967.05.27

Учитель Іванов

 

Редактор – Ош. Переклав – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

        1. 1967 рік 2 квітня 12 годин ночі, проходить наше число. Я починаю переходити описувати про загартування.  Постараюсь до 50-річчя Жовтня молоді показати свою роботу, своє вчення, яку я одержав у цьому користь й іншому чоловікові що дасть це потім. За моїм викладом, за висновком Іванова, ми, усі люди, повинні за це діло взятись усіма спільними силами, і, може бути, не це розкриємо в природі, що нам знайшов Іванов. У нього мисль не така, як у нас із вами: воюємо з природою й хочемо природі своїми  індивідуальними силами доказати.  Іванов говорить: наша велика в цьому помилка. Не треба нам любити одну сторону, а треба любити обидві сторони.

 

                                                                                        Іванов П. К.

                                                  

      2. Читачу, глянь на наше сонечко. Воно нас будить і воно укладає всіх нас у постіль. Ми через нього все залежне життя в природі на чоловікові сколотили. Це наше улюблене добро, наш із вами   є труд, з котрим ми лягаємо й устаємо, не забуваємо, що я сьогодні робив і недоробив. А прийде завтра, чоловік говорить: дороблю. Цьому ділу нема кінця, і щоби був край. Ми, усі люди, неправильно йдемо по дорозі нашій: весь вік  без любові в природі й однобоко живемо, не рахуємось ні з якими особливостями. У нас є свої сили, зроблені людьми на поміч нашому життю. Ми маємо в себе штучне, складене все нами. Проти природи ліземо на рожен, на гострий, через це ми вмираємо.

      3. А нас за це природа не жаліє, своїми силами – бах по голові та по наших руках і ногах. Пробирається до внутрішності й починає там хазяйнувати всякими шляхами. А в неї це є не одне, так і друге чи третє – і прививається яке-небудь захворювання через наше з вами одне хороше й тепле. Ось що ми полюбили й ждемо – цей ось час. Він починається, а комусь він кінчається. Ми, усі люди, хочемо, щоб від нас сонечко із своїми променями не йшло й не кидало нас обігрівати. Але в природі, та ще такій багатій, не одне між нами процвітає. Ми знаємо хороше тільки про підвищену температуру, котра  на рік раз приходить і відходить. Ми б не хотіли цієї кліматичної зміни в погоді. Але це все робиться без нас, а як законне явище.

      4. Сьогодні хороша, тепла погода прийшла. Ми з нею без нічого не зостаємось, щоби нічого не робити, без усякого діла жити. Таких людей природа в себе не держить, жене від себе подалі. А от таких, хто не спить, день і ніч думає про природу та про її джерело: хто звідки й як він брався й для чого його здобували? З-під голови мужик землю не витягував, так із нею на ходу ділився. Щорічно на неї наступав і щорічно відступав. У бідного, неімущого в житті такого бажання не було, а от у багатого, імущого в цьому ділі, така мисль не виходила з голови. Як ця місцевість заставляла в суспільстві бути. Люди звикли споконвіку збирати в цьому ділі такі сили. Вони свою розвідку прокладали по бездоріжжю прямо в степ, де моя підготовлена ще з осені площа.

      5. Я її зорав вчасно, на неї рано ліг сніг і всю зиму пролежав на ній. Тільки тепер підвищилась температура, створила наші селянські умови. Кожен із нас у цю хвилину – індивідуаліст, власник, хазяїн належної ось цієї землі. Я рано пробирався, не хотів, щоби хтось знав про мій приїзд. Я спішив, мене вчорашня мисль заставила сьогодні це робити, час такий злодійський. Я – чоловік, та ще який не колективний, сам по собі – під свій ніс, щоби ніхто не бачив і не чув, а в мене гора багатства росла. Про це скажуть усі наші близькі й далекі люди.  У них до цього діла великі очі й довгі язики про моє малювати. Це все моє, що я із собою захопив, пригнав у ярмі, у хомуті. Тварин держав і заставляв робити.

      6. Я – хлібороб цього часу, я – ділок цього місця, вирощую врожай. Не один я, багато інших, кращих і хитріших по своїй дорозі повзають. У них одне – краще за  всіх наїстись та тепліше одягтись, щоб красивіше від усіх себе показати. Та більше за всіх наїстися солодкого, жирного. А в хорошому домі затишно пожити, щоб ніхто не сказав про мене як про не робітника. Від цього всього осудження люди біжать, відходять. А от приходу до добра нема, ніби башту Вавілонську люди хочуть зробити своїм умінням і своєю добротою. Я сюди приїхав попереду всіх, а туди приїхав інший. Ми – не такі, як усі; дивляться як на нехорошого й завидують, ніби йому за щось його хороше Бог дав.

      7. А в природі тільки люди так думали й хотіли в неї даром одержати, їх бажання було в цьому всьому думати й сильно просити. Які були перед чоловіком молитви, їх доводилось запам’ятати, усно напам’ять читати. А щоб із цього всього розбагатіти, ні одному чоловікові таке хазяйство не довелось у житті одержати, крім якогось випадку на війні, роблячи подвиг. Людьми людей образив, його за це особа розпорядник нагородив. І ця слава довго   з ним не жила: умер цей чоловік, як усі повмирали за всяке залежне діло. Нікому, ніякому чоловікові, не довелось чесно оточити себе, щоб усім цим пожити легко. Збоку стояла й дивилась сама мати-природа з повітрям, з водою та землею. Вона ці якості ні від кого не ховала й не вважала це все своїм.

      8. Вона не радувалась людським таким учинком: на велику відстань посилати свою мисль, щоби вона там самовільно захопила своє місце й стала як своєю власністю користуватись. Цього права ні одному чоловікові ніякий Бог не давав. Усе це зробив на землі сам чоловік, силою своєю зумів підкорити людей і природу заставив умінням служити джерелом, котре давало через людські руки прибуток. Вона зберігала, держала чоловіка в цьому всьому. Чоловік цьому всьому вірив, надіявся й ждав цього часу. А раз у нього була така велика віра, і на це була немала надія. Чоловік у цьому ділі готувався й ждав.  Він розум клав, ці діла провертав заочно. Будь-який чоловік не зміг без цього зоставатись. Він був хазяїн цього діла, починав це.      

      9. Будь-який історичний чоловік починав це. Усі маленькі й великі люди зі своїм розвитком починали робити в природі всяке своє діло, але щоби його закінчити, це ні одному чоловікові не довелось у себе одержати. Усі до одного без усякого досягнення вмерли, і будуть вони вмирати з таким однобоким життям: хороше й тепле треба, а погане й холодне не треба.

      Природа від чоловіка не ховається й не відходить від чоловіка. Треба погане – іди з поганим, треба хороше – також іди з хорошим. А от від поганого, холодного йдуть. Це чоловікові неімущому воно для чого? Не треба. Чоловікові треба багатство, уся погоня за цим ділом. 

      10. Уся історія дивиться прямо чоловікові зробитись таким. А в природі  вік один – з дороги забрати із собою всіх. У мене, як у матері рідної, вистачить сил для всіх. Мої дні для цього діла приходять і відходять для того, щоб себе міняти: і хороше, і погане ставити на арену для того, щоби не вмирати, а жити вічно.

      Цього між людьми не народжувалось. Так народиться чоловік, він сам себе покаже, як треба буде чоловікові жити й  робити те, від чого йому  не буде в природі шкідливо. Цей чоловік уже на порозі стоїть, себе показує не таким, як усі люди: простуджуються й хворіють.

      11. Я, говорить Іванов Порфирій Корнійович, не такий, як усі люди є залежні; не такий, як вояки, борці з природою. Я – незалежний чоловік, любитель природи. Не відходжу зі своїм. Збоку місця вистачить – ставай, і роби те, що треба буде робити нам усім без кінця й краю: не мати нужди ні в чому, бути багатим чоловіком, щоби в природі не втрачати ніде й ніяк здоров’я.  Ця можливість у природі є, тільки чоловікові треба її заслужити, щоби природа чоловіка полюбила за його хороші якості. Чоловікові треба їх шукати, вони для нього поки що лежать у природі таїною. Вони були й є, вони й будуть, якщо ми за це все візьмемось і будемо загартовуватись.

      12. Перше – чоловікові треба зародити мисль і спитати в себе: для чого одягаєшся, їси та в домі живеш? Ми природу, як це треба, не любимо, а вважаємо її за все мачухою. А за всім видно, що повітря, вода й земля – найближчі друзі. Вони були, є й будуть вічно; перед тобою невмираючі тіла. До них треба ближче та рідніше,  з ними разом невідривно. Де повітря, вода й земля, там і чоловік - це  мої милі й не вмираючі ніколи  чотири світоглядних друга з кругозором, котрі для людей  у природі зможуть зробити все, лише б захотів чоловік, і не буде шкідливо всім людям. Чоловік – це є все для природи. Якщо він захоче загартовуватись, то вона йому буде помічниця в усіх відношеннях, зародить таке міцне здоров’я, котрого не було ні в одного чоловіка.

      13. А тепер природа пішла назустріч і пожаліла його, дала силу волі, дала право цим ділом займатись.    

      Наша доля в природі була така. З маленького робити велике, жити бідно в природі не хотів. Для чого, якщо можна й треба жити не так, як ми завжди про це думаємо? Радуємось завжди, коли прибавляється наш сім’янин, це чоловік. Ми йому ім’я на весь час свого життя пришиваємо й записуємо його прихід у книгу. Для того він стає в свою чергу, щоби про нього близькі й далекі знали як про нашого народженого в природі живого чоловіка. Нам усім хотілось, щоб він не був у житті нещасливим чоловіком і не ходив на своїх ногах і не топтав нашу рідну землю. У нього дорога лежить одна така довга.

      14. Ми її почали вводити, заприбуткували днем, сказали самі собі тихо про нього чи про неї: «Слава Богу, що йому довелось народитись на білий світ». Наші люди спершу скажуть: «Та він народжений не дурнем, бачить далеко, а чує більше». З першого дня така заздрість, що не замовкає. Є кішка одна в кімнаті та собака надворі, не враховуючи вже весь дім, - тебе вважають усі не з дурнів, як й інших наших людей. У свій власницький двір тягнемо все, що попало. Природа про це знала, але вона мовчала. Її діло одне – прийти показатись, навіть не поздоровкалась, тут же зібралась і пішла. Люди не бачили, як наш такий літній день приходив, ні однієї краплини не дав дощу.

      15. Зійшло сонечко понад нами всіма високо, просвітило й поволі, воно на своєму місці не стояло. А коли кинулись у себе на цій землі що-небудь хорошого придуманого зробити, уже сонечко сховалось, нема його. Ми всі як один чоловік збираємось зустріти ніч. Нас заставляє природа, щоби ми з вами знаходили вічно належне місце й на ньому всю ніч хазяйнували. Нікому не заважає в цей час, коли мозок нічого не мислить. Сам себе уклав без усякого сонця, весь час всю ніч прокидався та спав. Слова нікому не сказав, а звечора закрив очі, руки поклав поряд, ноги не забув біля себе держати. Ми, говорять усі люди, такі народжені в природі, піввіку живемо, а піввіку робимо що-небудь у своєму житті. Не спав та що-небудь робив – такий перед усіма нами закон розвинутий.

      16. Учитись треба та думати теж треба, не погано це все робиться, без цього не живеш.   А коли ти подумаєш сьогодні, то завтра вже цей час даремно ніколи не проходить. Ми його вбили цим ділом, треба було доробити. Це наш початок, а ми його почали не так даремно – з великою метою.

      На цьому місці хіба таке було село, як тепер себе показало, говорить чоловік двадцятого віку?  Нехай би подивились наші предки, люди дев’ятнадцятого віку. У них також не так це все даремно по природі. Ми, усі люди, не одного нашого розвинутого села, прожили, але не нажились. У всіх їх як одного чоловіка в такому житті, більш хорошому, ніж поганому, відібрала їх сили й повела їх із собою всіх.

      17. Які на білому світі мужики були, старики з бородами нестриженими, себе держали, фізично не падали, руками все створювали, це село городили, думали в ньому жити. А коли кинулись жити, час чоловікові завадив: чоловік із маленького зробився старим. То він ріс і думав про природу, а тепер у цього старика розум не робить. Усе, видно зі цього всього, відходить до поховання. Вічного нема в чоловіка. Є одне - час пожив та поглядів на це сонечко, тільки вболівав чоловік. Скільки ріс, воно сходило та заходило. Ми за це не брались. Нам для чого за це братись? Прожив свої літа, а тепер збирайся. А раз   ми такі в природі виявились на білому світі хазяї, що в нас таких утворилась кішечка із собакою, а чому не зможе бути в нас поросятко, ягнятко, телятко, конячка? Усе це треба буде нам.

      18. Ми повинні все це мати, виходити самі в нашому великому труді, що нам і дає в природі це наше багатство. Ми не одну нашу землянку змайстрували на городі, там де в нас водиться за законом скот. Ми, як Нестерята, по-вуличному на Горі так нас називали за народним руським словом, коли це наші предки жили в Курській губернії. А тепер ми перебрались на це місце, де виявився ніким не зайнятий Чувілкін бугор, котрий мене народив у житті своєму. А ми жили після смерті мого дідуся дуже тяжко, не так, як жили інші. Особливо зі мною ріс не один рік Писарєв Микола. Такого отця треба мати, як дідусь Іван Емілянович, хто свої дні знав не так, як їх знали всі.

      19. Мій дідусь Іван Тимофійович не такий був у житті щасливий. Сам поставив дім на всю вулицю, не так, а в довжину; черепицею білою накрив. Здавалось, хороше. Кому? Та моєму дідусеві не довелось у ньому доживати, дуже рано вмер. А нам, як таким братам Федору й Корнію, доводилось поділитись через деревяні ложки. Ми жили в землянці, а дядя Федір жив у новому домі. Не догнати нам, хоч мій отець і не вилазив зі шахти, цю копійку колупав. Не так, як Писарєви, їх прізвище звучало через це існуюче хазяйство. Він жив, можна сказати, за титаревським імям. Хоч і невеликий прихід, але зате дохід був Божої руки. Копійки так даремно в руки не давались.

      20. Яке було в житті горе: жити на одному місці, а потім переїхати. І там не гірше від цього діла будували, але не пішли від залежної сторони. Який підходящий грунт, чорноземна земля, вона до себе ждала нас, таких шибеників. Ми в житті зразу такими людьми не були, усе народила наша природа. Робити ми дуже сильно любили. А тут, можна сказати, було що робити: цю ось грядку на землі, котра приймала зернинку, а відпускала купу.       
      21. А ця купа робилась не нами одними й не одним нашим хутором чи селом. Звідки на це взялось між людьми такими, і як економічну політику на це щастя ввели? Люди, як навмисно, росли вгору, повз інших пробігли, а від того, що слід, не пішли. Зустрілась нова загальна колективізація. У колгоспи практично за цим ділом самі прийшли. Та поговорили літературно: такими не треба було б людям робитись. Одне було таке в природі діло.

      Хотілось людям розкрити в природі таїну. Вони задумали зробити Вавілонську башту, котра багато літ у цьому робилась. А  кінця свого не діждалась – пропали зосереджені сили. А це все наше почате й зроблене за 50 літ. Ми не мали того, що тепер ми маємо. Наша залежність заставляє  й хоче, щоб ми не кидали це все почате.

      22. Я – чоловік народжений у дев’ятнадцятому віці в останніх роках, у 1898 році 20 лютого. Де подівались ті люди, котрі свого діла недоробили?  А куди ці люди двадцятого віку діваються 67 літ. Отець мій умер у 1923 році, коли Кірова вбили, йому гудки ревіли. І батько не бачив сліз дітей, унук Андрій та зять Михайло мовчки похоронили. Слідом – мій син Андрій п’ятої ударної армії. На полі міна розірвалась ззаду, міна зробила йому струс мозку, про що написано. Брати Тимофій та Ісак теж загинули, невідомо де. А сестра Варвара від туберкульозу вмерла. Слідом у 1945 році мати закінчує в природі своє життя. Це мої такі, не зуміли в цьому ділі себе зберегти.

      23. А скільки близьких і далеких не стало між нами, такими хоробрими, такими, як моряк із Кронштадту, лейтенант. Із своїми близькими й далекими доводилось воювати. Багато загинуло й невідомо де подівались. Велике вороже бомбардування повбивало. Люди бідними зробились і не стали більше жити. Уся ця місцевість усипана трупами. Нема цьому ділу обліку, бій – за боєм, залишалось без усякого підрахунку. Ми самі цю штуку ввели. Снайперами зробилися на деякий час, убивали ми його легко.

      24. Він – нас, а ми – його, так робимо. А ворог здавався, не знаходив собі спокою, ліз угору, йому хотілось у цьому вбити іншого. Між нами такий бій. Така історія – від заходу й до самого сходу. Люди вчились, як треба буде свого близького по життю вбивати, це було треба, весь у цьому ділі такт зробив. Немало доводилося терпіти й робити те, що треба. Люди втратили своє здоровя, не захотіли жити – узялись за смерть. Вона робила неприємність, кров текла, а вожак усякого народу робився в цьому ділі, це показувало, як буде треба не воювати. І Німеччина, і Росія, й Америка з  Англією хочуть війни. Воювати хочуть Японія й Китай. Усі азіатські й африканські сторони не проти того, щоб повоювати. Також не проти того й соціалістичні країни, котрі ніколи не хотіли бачити в себе програш.

      25. Кожна мала й велика національна держава не хотіла, щоб у себе не було того, що чоловікові треба. У кожного національного діяча є свої люди, котрим треба буде зробити так, як робилось нашим руським багатієм. Своїх зібрав і хотів їм чесно розказати. Ми – люди теж, узяли  по  жмені  муки – муки не стало. Хазяїн питає: “Де мука є?” Мовчать. Так робилось усяким у всякого багатого чоловіка. Між капіталістичними країнами порядки одні, але між соціалістичними порядки інші, тільки в кожного чоловіка нема того, що є в природі. У ній дві сторони: одна – хороше й тепле, друга – холодна й погане.

       26. Ні Азія, ні  Америка, ні Європа на приймають цю сторону (холодну й погану). Живущий чоловік не навчений не воювати лише тому, що в кожного є залежність. А раз чоловік від закону залежний, значить він підвладний чоловікові близькому, діячу близькому. Тому всі люди всіх національних народів добували для себе в необхідності мати те, що для кожного чоловіка на землі було треба. Природа  - усім  мати-годувальниця, вона зберігає всякого чоловіка на своєму місці. Чоловік так живе чи буде починати жити для того, щоб у нього було як в інших своє ім’я, багатство, котре  цілий рік щодня чоловік не кидав, а все думав, щоб у нього хазяйство росло.  

      27. Чоловік – це така одиниця: сказали, треба жити – він буде за це братись, за це воювати. Змінити такі якості доходні - ні. Ми помремо, а цього, отцями завойованого, не упустимо. Ми – вояки один раз пожити, один раз сваволити. А от за правдою ми жити не хочемо. Ми всі навчились, як треба буде тяжко мені вмирати в цьому порядку.  Ми знаємо, хто на землі є Боги, нам нічого не говори. У нас є своє. Для чого ти мені  в природі здався такий некрасивий, кого я не люблю. Я не хочу тебе в цьому ділі бачити. Що ти є для мене? Та ніщо. Я живу сам, а ти – сам. А потік один лежить від порогу до кладовища. Яка чиста й пряма дорога, ніколи не вмираюча. Один раз вона дається в житті, більше такої дороги не одержиш. 

      28. А вмирати треба й обов’язково, для цього існує в людей війна. Не жити за рахунок природи, а треба вмирати. Чоловік не навчився жити без війни. У нього мисль така. Для чогось рив у землі яму. Сьогодні не дорив, так завтра дориє. Не доробив деталь – завтра доробить. У природі нема страшного. Ми йому дали волю. Не треба б сонцю так погано зранку підійматись. А люди є мудреці, знають, що від цього сонечка виникає якась стихія й якось буде робитись людям, але ми не віримо минулому. Пішли назустріч своєму місцю. Своє не побудували, а чуже зруйнували. У природі такого не буває, перемога через це не отримають. А коли не будеш іншому заважати своє протягувати, природа такому ділу помагає й поможе цьому в будь-якому місці.

      29. Це буде його як якась невмираюча особливість. Ми, усі люди живущі на землі, шукаємо життя не таке, як ми його стали мати. Ми натикнулись на смерть, проявили її за рахунок самих себе в природі. По нашому всьому ця картина продовжувалась і буде продовжуватись до тих пір, поки ми не замінимо в себе потік. Це буде й обов’язково буде через нашого одного початкового чоловіка, котрий цим ділом став займатись. Він займався цим ділом, займається й буде займатись до тих пір, поки це все зруйнує. Він уже народжений, робить для цього всього тридцять літ, озброюється не штучним, а природою. Природно вчиться, як треба буде без усякої зброї підкорити в цьому ділі ділків – розсікти всі бажання.

      30. У людей бажання одне, а в мене інше. Що хочете, робіть, а нестаток буде. У Ростові перед професором у  тридцятих роках  сказано: «Моє діло буде праве, моє буде. Богом я стану, судити старе почну». Ми, люди, - не з багатої сторони, а з бідної й незнаючої, що в цьому  ділі треба буде робити, щоби заслужити увагу бути таким чоловіком, хто сам себе заставив через діло Богом бути.

       Я, говорить чоловік усякої сторони нашим людям. Джерело дає всім нашим багатство. Але все рівно один має багатство, інший дивиться на нього. Але природа сама через порядок і всі права нічого не зробить. Як кожен день нам приносить не те, що ми хочемо!  

      31. Ми ждали такий рік, у котрому  яблуні повинні сильно вродити, а виявилось не те. Так і наша людська війна з природою: ми – її, а вона – нас. Нам треба колесо, нам треба мотор і причіп – ми зробимо руками. Це наше діло: узяти трактор, заїхати, зорати. Ми думаємо, що в нас одних так це все робиться чи думається нашим чоловіком. Це все діло в усіх відбувається, школа в усіх відношеннях. Автор описує про сільське господарство, про вболівальника за землею, але не про того чоловіка, хто вимагає й заставляє чоловіка темного початкового, він  у хазяйстві лише б що-небудь умів робити. У нього є любов – не відірвеш. Він за свою роботу гроші одержує, йому як чоловікові чоловік не такий, як він, за це платить.

      32. У нас - система капіталістична, зовсім не така форма розкрила себе. А у вас – нова соціалістична. Людям це все не те, чого вони ждуть. У нас мрія одна – бачити між собою чоловіка не такого, як ми його маємо. Ще хто його знає, де  ця осінь, а чоловік зі своєю думкою тут як тут на арені. Цього природа від нього не ждала. А маленьке чи некрасиве – це йому не треба. Він вибирає місце хороше й зручне. Кому таке діло не буде по душі? З хорошим можна попастись у всякій державі, зробитись поганим і негідним. А от із поганого треба зробити хороше! Залежність людська цьому ніде не навчила жодного чоловіка, щоб легко прощалось, від цього було хороше жити. 

      33. Природа людям не так даремно. Вода з-під нічого не потече. Зайве не завяжеться без труда. Уведено в людях труд, а як не хочуть люди трудитись, у них апатія. Вони хороше знають про те, що робиться в природі. Люди роблять для себе те, від чого їм шкідливо. А без цього люди не навчились безсмертними жити. Смерть без нічого в житті не приходить. Ми так робимо: устаємо з постелі, очі протер направо й наліво - уже яку-небудь різницю виявив і до неї став зі своєю силою готуватись. Чоловік це робив для того, щоб у нього не одна кішечка на печі лежала й не одна собака надворі берегла хазяїна за те, що її хазяїн задовольняє.  

      34. Хазяїнові це тільки хвала є між нами всіма. А природа – така річ: без стихії нічого не зробиться. У баранячий ріг зверне, а своє зробить. Мені не треба, вона говорить, багато й хорошого. Я люблю, щоб на моєму тілі на рівнинній землі пролежала зелена трава, а потім замінилась білим снігом, тобто хороше пішло, а погане – на арену. Хіба нашому чоловікові земному, залежному в ній, недостатня картина перед ним розкрилась. Вона показала в себе курочку з півником. Це не в одних нас народжується така радість – у всіх людей. Вона дає йому це, щоб у себе мати й заінтересувати. Їм хочеться діждатись і подивитись на це все, як вони будуть розмножуватись. Весь інтерес у тому, що чоловік обов’язково повинен бачити й мати, хоч і не в одну хвилину.  

35.  Наше ранкове сонечко появилось і стало свої промені прокладати.

Воно мало право своїми променями обігрівати однаково всіх і воно могло сховатись. Такого тепла ми не одержали – для нас уже великий нестаток вчасно одержати те, що слід. У людей тільки не було тієї колишньої мрії: нічого не знали, а страшились для себе здобувати. А в природі без нічого не робиться. Злочинність, вона в усіх людей була, є і буде через нашу в кишені копієчку. Її чоловік має й несе її в кишені без усякого. А в нас професіональність для цього діла не лягала спати й не збиралась від чужого відходити. Це було легке й заінтересоване. Люди мали, у  людей було та й люди людям навчились заважати.  

36.  Бачив, як приїхав Сулінський автобус. Я стояв без шапки, а потім надів білу шляпу. Жінка

готувала сніданок на стіл, а гості спали. І раптом прийшов із дітьми, я їх проводжав. Бачив у отця  рідних і нерідних дітей. Люди все самі роблять: і хороше, і погане. Коли хто-небудь із нас зробить показово, то всім говориться одне: ніби всі не вміють, а він зробив. Завжди доводиться сказати про це хороше. Воно чутно й видно за часом, що робиться чоловікові в цьому ділі хороше. Він вважає: раз клімат на сьогодні випав  непоганий, тобі хороше. Що може бути від цього діла краще?

    37. У людей є земля, вони цим джерелом розпоряджаються. У них на це сили кожен ранок уставати й самих себе озброювати для того, щоб не боятись відриватись йти в природу й там шукати для себе що-небудь новеньке. А перш ніш що-небудь новенького мати, треба нам з вами не забути про старе. А старе – це є люди. А в людях – повітря, вода й земля, - що й зробило для чоловіка. А чоловік не є один без людей. Треба поле для війни, тому він мислить у природі про час, що йде. Він за декілька років іде, коливається, про це діло нікому не говорить, що він іде по цій ось місцевості між цими залежними людьми. Вони не хотіли, щоб час за кого-небудь зачепився. 

38.  Але сам час не рахувався ні з якими особливостями, усіх людей за одне вважав, де б

він тільки не був і що не робив. Час його вважав маленьким чоловіком, якої б він не був національності чи місцевості, з ним рахувалась природа, як з усіма. Весна йде, люди зустріли. У них найголовніше – їхнє здоровя. У людей - уся багата мисль з усяким ділом. Їм захотілось зробити в себе ярмарок. Вони це діло ввели – один з одним зустрічатись і кишенею хвалитись та обдурювати самих себе, особливо бідняка, що не вміє жити.  Баришник, що має цінні папери, - комерсант. У нього кишеня багата. Якщо треба купити пару волів, йому це нічого не варто. Він без усякого прибутку нічого не робить. Харчевню має для того, щоби голодного годувати.

39.  Люди свою мають місцевість, нею один час перед іншими хваляться, бережуть,

держать, живуть багатіють. Говорять серйозно, що це місце належить йому, як хазяїнові. Він не одну хату в себе ставить на своїй належній землі. Чого тільки не доводиться йому будувати? Огороджується від близького сусіда, ставить йому яку-небудь огорожу. Чужого чоловіка не хоче. Якщо він іде по дорозі, а хто-небудь стихійно загубить сто карбованців. Це сума не мала, а велика. Її рідко хто загубить. Не дай Бог, така буде знахідка – він нею озолотиться.

      40. У чоловіка чуже не сховаєш, покажеться відразу на факті. Так робилось людьми, вони тільки спішать. А найголовнішого нема – це все хвороба початкова, перша. Хотілось, але нема де його взяти. А раз нема, ми не вміємо зробити те, що нам як людям треба, то ми без цього не досягаємо – через це хворіти починаємо. Це все люди роблять: вони хочуть, щоби жилось хороше за рахунок природи. Між нами в природі процвітає нехороше, неприємність. Люди діляться наполовину: одні живуть у достатку, інші живуть у нестатку. Природа не прикрасила – чоловік починає губитись. У чоловіка одне тільки – знати треба, що втратив.

      41. Якщо тільки люди хочуть, вони цього доб’ються. Якщо вони не хочуть, щоби навколо них процвітала неосвіченість, у них родиться не те, що було до цього. Якщо тільки люди забажають, на арені навіть покажеться будь-якого виду квітка з ароматним запахом, куди прилетить лебідь. Свою довгу шию протягне й скаже свої слова нам, щоби ми від нього йшли подалі. Яка буде радість у природі між людьми й лебедем. Цього люди хотіли, щоби по-їхньому робилось. Воно робилось до тих пір, поки прийшла на зміну людям небувала стихія. Вона стала чоловікові, людям, заважати, не такі дні підсилати. Треба клімат як належить, а природа тут як тут – візьме своє й уведе, свої неприємності.    

      42. Зима, така годувальниця, не стала людей у себе зустрічати й проводжати так, як вона робила раніше. І робить вона тепер: рано кладеться, землю закриває, щоби вологу задержати. Раніше ми надіялись на Бога: яку погоду зронить, таку й зустрічаємо. Ніякої підготовки, ніякої зимової роботи, крім як люди на людей з кулаками ганяли, вулиця – на вулицю, край – на край. Їхнє діло одне – це заводитися, викликати. Один проти одного до тих пір вони зможуть битись, поки в цьому люди не змиряться. А більш за все в себе під час свят увели. Ми самі хотіли цього на собі розвинути, нас ніяка особливість не примирить.

      43. Між нами всіма проходить як якась дитяча звичка із самого дитинства до самого повноліття, до старих літ, до непізнаності. А люди – це є все.

      Люди – усьому діло. Вони побудували історію. У них виявилось дві дороги: одна – залежна, друга – незалежна. Однією пішли й стали йти й шукати для себе існування. Людям потрібно було в житті одяг, їжа й житловий дім, що стала давати природа. А чоловік став брати для того, щоби задовольнити себе один час, іншого ждати. Людям мало того, що природа дає. Вони все життя весь, час шукають, хочуть знайти стільки, скільки їм хочеться. А природа на їх відгуки не йде, бере та урізає, не дає.

      44. Люди  мученицькі зостаються незадоволеними природою. Людям треба – вони не дивляться ні на які особливості, ідуть, ламають, рвуть на шматки, а самі не зупиняються. Людям треба місце не погане, а хороше для того, щоби вони на ньому росли й збагачувались, тобто жили хороше. Люди цю сторону любили, з нею жили, у них до цього була любов. А от загартування люди не хотіли бачити, воно зі своїми діями не прикрашає, від чого доводиться відказуватись, і не хочеться на це дивитись. Ми позвикали за природою бігати, ганятись за нею, особливо за днем, що йде. Він зі своїми видами прийшов на землю таким, як хотіла бачити сама природа. А людям усім не по душі.

      45. У людей місцевість заселена тим, що треба. У них будова, видно здалека, не така. Ми для цього діла жили й робили для того, щоб на всю місцевість було видно, що непогано. У людей і дні не такі, як це йдуть по порядку. У році багато свят великих. А маленькі щотижня і в будні для чоловіка приходять і відходять, ними ніхто не залишається задоволений. А от саме життя прокотилось. Ми, усі люди, цього не хотіли. Та й хто хоче, щоби себе змінювала природа? Це тільки люди, вони на одному місці не стояли, у них один був напрям – сісти на хорошому місці, хороше огородитись, сильно показати, щоби було на що надіятись як на когось без усякого такого.

      46. Ми тільки думаємо, а як ждемо час. А ось цього небувалого? Особливо холод – людям найгірші умови. Люди звикли на білому світі нечесно жити, чужому вони завидували, а на не своє поглядали. Це був сусідський близький через стінку двір, чого не хотілось упустити. Хотілось своїм і сусідським скористатись, на це було моє око, воно швидко схоплювало. Чоловікові хотілось, і люди мали таку звичку в житті своєму чим-небудь хорошим у природі похвалитись. А щоби вони взялись за це, за загартування, за те, котре треба було всім! Чоловік не навчився бути без цього. Чоловік одягає на себе прекрасний одяг, найкращий з усіх, чим він красується, як квітка.

      47. У цьому всьому його бачать, він ним далеко сам себе показує таким великим обрядом. А загартований чоловік – у цьому ділі мученик, можна сказати. Його умови не такі, як якогось хазяїна, хто жити без залежності ніяк не зможе. У нього ідея королівська, він без денного прибутку не дихне. У нього віри нема в свої сили. Він вірить тому чоловікові, хто йому помагає. А загартування-тренування – така фізична практика. Чоловікові не дає так даремно сидіти, щоби нічого не робити, а все те, що треба, від природи отримувати. У природі чоловік загартований думає не так, як думає чоловік залежної сторони. Для залежності треба буде джерело.

      48. Чоловік залежний не зможе  залишатись без промислів. У незалежності - велика надія на природу, на день, що йде по природі. Незалежність – велика, величезна; ніким вона, ніяким чоловіком не вивчена. (У залежності) однобоко любиться. А от незалежність любить усі сторони світоглядно, у кругозорі бачить. Ось це наші людські сили є.  Між людьми в природі нема того, що рятує для того, щоб у цьому жити загартованим.

      Загартування – непогана в житті річ, котру доводиться в себе мати. Вона ні на кого не дивиться, заставляє по природі швидко бігати, для цього в чоловіка виходжується його молоде серце. А люди ті, котрим доводилось із природою воювати, цією приватною власністю оточили себе, зробили те, що було всім хороше.

      49. Незалежна сторона своє право потребує, для неї людей нема, котрі відходять від хорошого. У нас, людей, є. Ми шукаємо смерть для нас у житті й смерть отримуємо – у людей таке право.

      1965 рік 14 лютого. У ці умови приїхав у трусиках. Мене поклали як хворого, щось хотіли над моїм тілом зробити. Я тут же свої незалежні якості лікарям представив, як ніхто пробував ходити в трусиках. Я думав: зі цього народу хто-небудь згодиться й стане по-моєму жити. Люди цього не захотіли, а пішли дорогою своєю.

      50. У них дорога непогана в житті. Помиляються в своєму розумінні чоловіка. А в лікарів як учених людей до мене особисто стільки, оскільки мій розум може заочно лазити  для того, щоб їх розум повернути на свою сторону. Я попав у те відділення, де ніколи не був. За все: за догляд, за порядок – мене люди між чумними не держали. У них була перша палата від кухні. Де лежали люди непоганого розуму з десятирічною освітою, також лежав директор школи. Мені це був перший початок, моєму листу. Я писав про своє особисте життя, писав про людське, просив, молив я їх, щоби вони мені помогли.

      51. У них як у вчених людей зявилась охота мені помагати, бо моє все для них і для мене – це небувале на людях діло.  Лікар цьому не вірить, навіть психічно хворі й персонал тягнуть на себе шкуру – бояться природи. Життя обдаровує їх. Вони вважають: якщо їм залишитись без цього всього, то їм доведеться нелегко розмовляти й розплачуватись у цьому ділі. Як тільки ввійшли в цю систему: тут же тюремний режим свій придуманий.  Військові собі дорогу кладуть, а медичний персонал – собі.

      52. Команду подав військовий старшина, щоби ми сідали стригтись. Одного постригли. Я повинен сісти, на стілець тільки сів – на моє щастя забігає й говорить: «Лікар велів Іванова не стригти». Я тут зрозумів хороше, що я недаремно сюди попав. Треба буде цей час хороше зробити не таким, як усі люди  себе заставили не такими бути.  

      Як я себе заставив у природі так робити. Я не забув про людей тих, котрі самі собі розумно жили. Чоловік, тобто люди, один від одного не хотіли залишатись як деякі. Вони робили десь і як робили. Я свою ідею ніде не ставив уперед і не говорив нікому з людей, що вона така хороша, у ній жити можна буде тепло. Це мій був би обман між людьми.

      53. Це війна між людьми. Вони самовільно краще місце зайняли й стали горнути до себе. Люди не рахувались ні з якими особливостями.

      Це мій перший день. Доводилось не залишатись. Усе було й робилось людьми. Вони цим оточили себе, у них була така сила, така дорога. А в природі без цього люди не залишаються. Ми, такі люди, учені й невчені всі люди, тут не бачили.  Середа зробила те, чого ніколи ця лікарня не бачила й не приймала. Це було вперше. Такої середи люди не зустрічали. Це був початок мій терпеливий і мислячий. Я – чоловік, та ще більше бажаю, краще було б.

      54. Якщо чоловік за це діло візьметься, люди, то цього життя не стане. Ми, усі люди, живущі на білому світі, міняти не забажаємо. Вони звикли робити в житті те, що самі люди. У них у руках діло, люди ним майструють,  хочуть природі своїм умінням доказати. Цього люди не знали, поки не прийшов сюди цей чоловік. Він практично людям не те показує – це для всіх є загартування. Воно не перестає чоловіка просити, щоб він сюди не повертався. З підлабузницькою головою краще так.    Другий день мого вступу, я зустрічаюсь із ним. Щоби без усякої мислі – у мене так не поставлено.

      55. Я за сніданком так, як усі люди; ті також сідають зі своєю ложкою, зі своєю чашкою, із чим-небудь. Цей лютий – усього два тижні. Він мене примусив зустрічатися з лікарями цього відділення. Їх система: у девять годин один або двоє роблять обхід. Вони питають про здоровя. Якщо вмієш відповісти, відповідай, або їм став по своєму ділу запитання. З лікарем можна говорити на всяку тему, особливо в кабінеті один на один. Можна писати всякого роду фрази. Лікарі мене познайомили з Ганною Іванівною й Глібом Глібовичем у кабінеті завідуючого, де в неї спитав: «Що ж ви не могли мені на мій вам лист? Я вам особисто писав». Вона мені на ці слова не сказала нічого. Психіатрія, нічого не зробиш, крім одного - треба згоджуватись.

      56. У психіатрів на всяке діло є свої права. У них – контингент. За кожного чоловіка відповідає той чоловік, кому це довірено. Він готується зі самого ранку, у нього це робота. А раз це робота його, уже залежить від нього все. Ми залежні люди в цьому знаходимось. Ми ж із природою весь час воюємо, ми в природі – творці від малого до великого. У нас нема границь, щоб жити й нічого не робити. На все ми маємо свої сили, ними базуємось. Попав у цю базу – терпи, не клади ні на кого гніву. Це – твоє перше практичне явлення в житті. 

      57. У січні 1965 року тут походила комісія. Треба вісім місяців, а потім за своє діло відповідай професору, доки тебе перевірять. Він – чоловік учений, доктор психіатричних наук, чоловік знання. А наше діло – сюди попадати; не так це даремно – міністерська путівка. Чоловік – чоловіком, а природа – природою. Мені рекомендували підстригтись. Я їхні права не  відбирав, але щось у цьому якась таїна лежала й не давала їм руку прикласти. Я думав: це мій був виграш. Лютий заставив мене про загартування говорити. Ніхто не знайшовся, щоби моєму протилежним стати. У чоловіка будь-якого всякого роду є свої висновки до життя.

      58. Ми не хочемо цього. Як можна сказати й згодитись із цим великим для мене вступом. Ця система вже давно свою силу на людях показала, вона й уводиться тепер не на таких людях,  як у цих умовах, куди я приїхав. Мене не те повинно зустріти й провести мене. Маргарита Леонідівна вела сама історію, чому я так не кланявся. Знаю хороше, що вони зайвим  не повинні таке тіло держати. Але ми – підлабузники, живемо в природі всі залежними. Без сніданку, без одягу на прогулянку не любимо ходити. А от коли нахлебтаємося того продукту.  

      59. Більше від цього діла не одержиш, менше можна одержати. Одягнешся хороше, тепло – відійдеш від природи. А раз відходиш, уже ненормальність. Ця ненормальність на людях носиться, вона видна здалека і в лютому, і в березні з першого дня, з понеділка. По історії всій нема від нього тяжчого дня. Як він почав сам без вівторка залишатись. А людям одне треба було робити. Березень – місяць не зимній, як це думає дехто незнаючий природу. У них перед очима лежить великий білий сніг. Він усім нам – не зелена трава й не ясне у висоті сонечко, котрому треба зосередитись і набирати сил, щоби це поле форму змінило. У природі це так і робилось.

      60. Ми сьогодні дихаємо не таким духом і не такою атмосферою. А самі готуємось, ждемо в житті не поганого, а хорошого. От спитайте в самих себе: за що нам давати це? Ми лютий прожили не по-новому, як це хотілось зробити в природі. Ми самі винуваті: у нас самих іграшка, цяцька, чим ми заінтересувались, стали самі її робити й нею в природі хвалитись. По історії це не виграш, а програш. Березень з днем, що вмре в останніх числах. А ти це робиш не психічно, а свідомо. Ніхто з персоналу на це не пішов і також не кинулись хворі. Усе це робилось одним чоловіком, а всі дивились, говорили. Це ненормальність наша, з котрою не згоджувались лікарі.

      61. За вченим ділом, це не їх однобоке. А всього світу чоловік, котрому довелось жодного дня не пропустити, щоб не думати про нове. Це нам не треба. Як ми з вами без цього чоловіка половину лютого провели. Він нам говорить про старе історичне. У нього мисль хапається за живе. Хіба можна ходити по такому чистому  пухнастому білому сніжку? Я як ініціатор цього діла хочу сказати про це нове й початкове. Нема від цього більш легкого й здорового, від чого чоловікові робиться хороше. Що можна сказати, коли моїм, не чиїмсь оком дивляться? Видна інша історія, уся нехороша на чоловікові дорога лежить?

      62. Хіба я тоді в перший раз сюди лягав у зв’язку з іншим ділом?  У мене із цим ділом не розходилась мисль. Я не заважав нікому й не буду заважати надалі всьому.

      1965 рік історії. Вона нас усіх поклала в  ліжко, а потім – у могилу. Поки що вона сильна над нами. Ми в цьому ділі – люди безсильні. Час не прийшов, а ми вже приготувались. За нами діло. Живіт, тобто шлунок, у повному порядку, є по чому проштовхнути. Зуби вкусили, із слиною прожували, а проковтнути повітря помогло. Це процес. Це хороше. Ніхто нікому не скаже: за що нас годувати тут? Та ще не можна сказати погано. Здається, треба шапки скидати, кланятись у пояс, говорити не знаючи що.

      63. Треба буде бачити хворого. Чоловіка боїтесь. Хворий чоловік – це ми, усі люди. Завтра вже не цей день приходить, котрого ми з вами проводили. Для нас він залишив свою історію. А ми тепер про нього свій вік не забудемо, що він був, а потім пішов. Ми, усі люди, так робимо, від природи одержуємо, нас за наше це природа не жаліє. Цього року дні березневі весняні непогані з усіх, міняють атмосферу з однієї на іншу. Усі дні березневі причеплені один до одного, так тримаються міцно, їх нам не розняти. А в природі та між такими простими днями десь береться міжнародного значення жіноче свято, воно восьмого березня проходить так само, як усі 31 день.

      64. Вони себе втратили, і не побачили, як зустрічали і проводжали. Особливо важливий уведений День жінки. А от загартування, воно не сходить із колії, щоб один день вийшов, а інші – ні. Цього й лікарі за собою не замічають – його доброту й совість. Узявся за гуж – не говори, не дужий. Що дав мені березень? Я в ньому написав «молоде серце». За що я скажу цьому часу спасибі?  За те, що мені далось у природі мати таку мисль і таке терпіння, і таке здоровя з таким народом. А він вважається нашими людьми у першому відділенні. Їх це робота, вони в цьому ділі процвітають. Разом із нами на одній дорозі живуть, а от любити не хочуть це діло, вони відходять від цього.

      65. Якщо тільки що-небудь таке, як над цими людьми зараз же інша, десята, палата, одна з усіх режимна. Люди звідти не виходять. А я то цю зроблену на людях історію продивився за 58 днів. Моє серце в цей час не було таким, як воно треба. У цих людей виходить так: сьогодні хороше, завтра ні. Я бачив, як цей піднос, кожна чашка поповнювалась і біля неї не було вболіваючого. Ми, люди цього характеру, - наша з вами любов. Я бачив цих людей, але сказати не зміг: у них у руках зброя. Я мовчав, дрижав, від цього всього вчинку відходив зі своїм серцем, ніяк не хотів дивитись.  

      66. А душа чоловіка була. Те, що робилось у першому відділенні, це все робили люди. Вони й будуть так робити до тих пір, поки не кинуть бути такими. Я думав: вони хороші, у них є серце. А в них його нема, є тільки, котрому треба здоровя. А його ніхто не може дати. А здоровя всюди можемо втрачати легко. У квітні довелось написати: моя – у чомусь перемога, її треба в людях зберегти. Вона тільки не треба нікому з усіх. Ми, усі люди, направлені до одного – діждатись часу в році, підготовленого нами, всіма людьми. Ми хороше знаємо природу, вона на одному місці не стоїть, а рухається з нічого. Вона в труді чоловікові на землі, як джерелі, родить урожай.    

      67. Усього цього добились люди в процесі. А в людях уся сила знаходиться. Вони побудували в природі першу початкову залежність, нею оточили себе, вічно стали її в себе мати як штуку, що шкідливо впливає, котра наносить усякого роду захворювання. Ось що природа чоловікові зробила за його мисль. А в мислі – діло. Чоловік не став визнавати в себе Бога. Самовільники – усі люди, на землі поселились для того, щоби багатіти, а багатство це накопичувати. Ми з природою воюємо. Ми – на неї, а вона – на нас. Багато думаємо. Дуже хороше доглядаємо, хочемо зробити грядку на плантації й посіяти на ній зернятко. Рости ти,  наше зернятко, не в одне, а в багато зерняток, щоб одержати врожай.

      68. Ми робити починаємо з початку й вирощуємо до кінця. Уся наша турбота – рано вставати щодня, пізно лягати – це людська робота. Така путь у природі. Якщо ми, люди, це перестанемо робити, то нас заклюють мухи з комарами. Це не час буде такий, у котрому безвинних ображати будуть. А от час сам прийде в захист ображеного. Не люди людей будуть захищати, а прийде в цьому ділі на землю Сам Бог зі своїм загартуванням, зі своєю силою. Він і спитає в нас, у таких молодців, котрі не рахувались ні з якими особливостями, а йшли в природу, знаходили, що треба. І вбивали її як хотіли, це їх була спритність своєю зброєю володіти.

      69. А природа в цьому не пішла їм на вдачу, а прислала їм чоловіка живого енергійного, між ними поставила. Він живе, а вони всі вмирають і будуть умирати. Їх одна для всіх неправда оточила, веде за собою всіх. Ми з вами йдемо по тій дорозі, по котрій  усі предки пройшли, а порогу такого не минули. У них у кінці виявився кінець життя – могила вічного праху. Лежать у землі. Це не люди в себе добились, а вояки, борці зі своїм тілом. Вони не думали помирати, у них була мисль, щоби жити, але їм природа не дала й не дасть за їх хороше, котре вони кували з ранку до самого вечору. А вийшло: вони в цьому одержали по заслугах  смерть одну.

      70. Для них – чоловік, незалежний ніяк ніде не від кого. Він  завжди каже правильно всюди.

      У першому відділенні не було ніякої різниці між днями, а між замазаними людьми залежної сторони була велика різниця. Між незалежною стороною вона не була однакова. А  була велика різниця, вона й зосталася різницею між людьми. Без усякого одягу не змогли жити, і без приміщення теж не змогли зоставатись. А от Іванова незалежність примусила без цього жити й буде вона жити, не через людські діла, а  через Божу дорогу, вона врятує Іванова від усяких погибельних умов.

      Я, говорить Іванов, недаремно сюди в ці дні попав і недаремно їх поодинці приймав.

      71. Дні по першому відділенню по порядку залишені й зроблено те, що слід.    

      Хоч у цьому місці атмосфера мінялась у хорошу сторону, із зими переходила у весну, вона людей заставляла готуватись і робити те, що буде треба. Земля лежала джерелом – треба було робити грядку та за нею доглядати, як за матірю рідною. Вона – усьому діло. Мати хоче зробити – те вона й зробить. Схоче засушити – засушить, схоче промочити – промочить.  У неї все – у руках, одне й друге. А от цього, що хочуть люди, нема, а є величезний нестаток. Я її любив, люблю й буду в цьому ділі все робити по-своєму, по природному, по тому, чого люди хочуть усі.

      72. У них не такі мислі, з котрими треба рухатись. Я не боявся ніякого людського великого свята, воно для мене було таким мислячим, як ніколи давало іншу мисль, котра примушувала писати те, що слід. Треба буде за природу братись і робити те, що роблять усі, щоби було хороше, але не погано.

      Мій перехід із першого в п’яте. Думалось: такі люди, такий медперсонал й охорона порядку – залежати все буде від самого себе. Люди ні при чому. Вони йдуть по своєму  руслу, їх одне діло – мислити по-своєму для себе особисто, щоби було кожному чоловікові хороше й тепло.

      73. Люди всі схильні до одного – люблять у себе живе, але не мертве. Живий чоловік  з живим чоловіком зустрічається. Вони один одного примушують разом дружно жити й дружно любити в своєму такому житті, котре було між залежними людьми. Чоловік чоловікові ніколи не довіряв своє власницьке, індивідуальне хазяйство, побудоване ним. У нього – своє, а в іншого – своє. Щоб зважитися це надбання в природі. Чоловік уб’є сам себе в цьому ділі, але його не дасть нікому в своєму житті іншому. Це – його в природі на  його місці тимчасово побудована таїна.

      74. П’яте відділення виявилось людяним і вболіваючим колективом. У кожного чоловіка своя  палата, своє ліжко, свій матрац, наволочка, рушник, два простирала. Для людей цих – процедура старшої сестри, кабінет лікарів, сестра-хазяйка, роздягальня персоналу. Психоневрологічний кабінет, 12 окремих палат, ванна, умивальник, їдальня, туалет. Такий побудований для людей цегляного кольору  дім кому треба в природі, та ще такий? Як воно зародилось між ученими й невченими людьми? Люди в природі воювали, люди із своєю хворобою себе в цих умовах оправдували перед лікарями, що він робив, хворий. Люди ці хворі лікуються, хочуть своє здоров’я вернути назад.

      75. Комусь буває вдача природна, лікарі помагають назад вернутись у свої сім’ї. А комусь як людям із такою хворобою доводиться проститись із білим світом. Люди – ніхто. Хоча такий відхід непоганий для всього  персоналу, але не те, що хотів чоловік – волі. 86 чоловік на фронті лежать, усі ждуть повернення до життя та ще скоріше щоб звідси вибратись. Волі нема тут та ще режим людський над людьми. Лише б  став психував, на це діло рук у людей вистачить, лише б це діло терпів.

      76. Мами з папою нема, усі люди чужі. Ми – 86 чоловік, усі ми відчинили свої ворота. Дорога одна – вернутись назад додому, до сімї. Але природа не пускає, у неї свої сили. Вона держить усіх поодинці, не бажає відпускати. Через хворобу вона держить чоловіка. Заставляє дуже сильно мислити, не забувати про отця й матір, уболівати за всіх близьких, рідних, хто хороше знає цього чоловіка в житті за його діло, зроблене в цій місцевості, у котрій не треба було робити так, як зробив він. А тепер доводиться лікуватись і знову думати про той початок, котрий чоловік спершу починав.  

      77. У природі діл вистачить на таких ділків, котрих відкрила природа на незалежному чоловікові, на загартованому чоловікові. Вона говорить: я поклала наглядати в перше відділення, щоб чоловік робив не по-залежному. Треба було снідати зранку, у що люди вірять, на це надіються, як на порятунок у житті. У них це є початок.

       Вони хороше знають день, що прийшов, особливо нехороші зимні та весняні зміни. Ось у чому причина: у нових небувалих умовах. Весна розчинила двері, показала дорогу прямо до врожаю. А він нас, усіх людей, жене в бій на фронт нашої боротьби з природою. Ми зі зброєю в руках вступили в джерело, стали робити з неї грядку.

      78. Усі дні належні в цьому році, і квітень такий хороший і нехороший, з чим не доводилось проститись. Я теж провів день Перше травня. Я жодного дня не зоставляв без мислі. Я йду, повзаю по землі, а в самого мисль піднімається у висоту небес і спускається вниз, у глиб землі. Я – в оточенні, не виходжу й не збираюсь іти, бо природа є, вона й буде однією. Ми її як зустріли, так вона й буде перед нами. У нас вона незмінна. Люди бачать, людям хочеться вхопитись за цю штуку, але їм сам закон не дозволяє це робити. Природа любить того чоловіка, ту любов, котра разом із нею живе й робить те діло, що роблять усі.

      79. Ми з вами йдемо по дорозі одній, ступаємо по землі. Ми без усякої зброї не зостаємось, спішимо; захопити треба джерело продуктів, будівельні матеріали та все решту. Люди дуже багато починають нового.

      Цим, що медицина ставить, жити не можна буде в природі. Квітка росте одна і дуже енергійно, але коли до неї прилазить пилинка, дуже їй тяжко й погано – сохнути стає. Наша пряма задача – зробити хороше, одягнутися тепліше. Ми звикли зустрічати так час, нам це ні по чому. Ми до цього діла готові, знаємо хороше: крім цього всього, нічого не одержимо, а лише захворіємо або простудимось, а із цим умремо.

      80. Ми, люди, не навчились, як буде вміло жити. Наша дорога всіх. Ми зробили одного майстра і йому довірились, що він у нас один. Такого чоловіка, залежного в природі, не може бути, бо це неправда є перед чоловіком. Він може в своєму ділі помилятись і на віки-віків погибати. Чоловік такого діла – вмираючий, недолюблює своє почате діло. Він ні себе, ні іншого не зможе задовольнити; безсильний говорити свої слова. У нього одна хвала є перед собою. Перемоги нема, а є один програш у цьому ділі. Люди всі не навчаються на життя,  а навчаються на смерть свою. Це не люди, і не їх ця дорога, по котрій вони повинні ступати.

      81. У людей одне – багатіти, рости, розширяти поля з-за джерела. Землі людям мало. Людям нашим чашка одноманітна з їжею не треба, одяг одноманітний теж не треба й дім житловий не треба одноманітний. Треба місце та ще прибуткове, хороше. Ми однаковий час не любимо. Ми в своєму зробленому штучно ховаємось, боїмось, як би не захворіти. А хвороба наша нас, людей, не просить. Ми в ній утрачаємо здоровя, падаємо жертвою в природі. Які ми є люди в житті, якщо ми безсильні жити. Ми в природі живемо один раз, а в другий раз ми вмираємо як і не жили. Простились на віки-віків через своє невміння, через своє незнання в природі. Ми не є люди ті, котрим треба жити.

      82. У них дорога перервалась далі: розум не мислить, серце не бється. Цього люди не хотіли, але їх природа примусила, узяла й оточила їх війною із собою, із природою. Дала можливість зробити для цього зброю й навчила їх нею володіти як якимсь ділом.  У природі люди стали вчитись, навчились, як треба буде іншого кого-небудь стріляти, убивати для того, щоб він не жив. Це не людей така дорога, а кровожерливих людей, до котрих попав Іванов і став учитись у них за їх прикладом так робити, що вони зранку починали робити. Життя як такого не бачили. І не захотів їхнє приймати, узяв відмовився, а взявся за своє, за загартування квітневе.   

      83. Перший день хотів так, як у першому. Лікарі не протистояли. А тут завідуючий Алмаз Разеєвич у це діло втрутився, став по-своєму робити. Коли в кабінет свій зазвав після прогулянки, в Іванова спитав: «На пляжу знаходишся? – Говорить сам. – Це психіатрична та ще спеціальна лікарня, знаєш? – спитав він. – Обстрижу, обрию, ні на що не подивлюсь».

      Я, Іванов, і прикусив свій язик. Що поробиш, крім як треба вибачитись і по-новому треба йти. Я перед Алмазом вибачився, визнав свою помилку, що інших заставив слідом за собою бігти.

      84. А хворим покажи дорогу – вони лоб розіб’ють. Це – люди залежні. У них руки – робити, а ноги – носити.

      А в незалежного чоловіка Іванова – ні на ногах, ні на плечах, ні на голові, а тільки труси одні з ним зустрічаються й проводжають. Дорога одна, і Божа вона є, а не людська: один час пожити, а інший умерти. Бог умирати за свій учинок не буде. Перш ніж обявити самого себе Богом, треба завоювати місце в природі для того, щоб тебе природа не непокоїла ніде ніяк. Я два роки й два місяці, 770 днів, готувався, трудився практично, ішов проти природи, проти нехороших днів. Не боявся я їх як нехорошу пору, а йшов і думав про самого себе: лише б я був хороший чоловік природі.

      85. Свавілля не проявляв, убивати не збирався, красти теж ні. А любити природу приходилось, не розбираючись із часом. Весну покинув, літо залишив позаду, узявся за вересень, за приморозки, за ті дні, котрі зі собою вели білі мухи. Мені такому одному чоловікові не хотілось зустрічатись із природою: дуже тяжко. Але зате коли прийшлось зустрітись із приморозками, то сміло було зустрічатись із снігом на землі. Трудно як понеділок починати доводилось із першими днями зими, але знав, що буде після хороше. 1965 зимову першу пору провів, тепер доводиться від самого жовтня й до першого січня 1966 року.

      86. Наше діло людське - відходити треба. Тільки я один не йшов від природи: любив, люблю й буду любити завжди. Літня пора в природі проходить, а осінь наступає. Бог не боїться осені, не ховається від зими. А люди ховаються, недолюблюють природу. А раз недолюблюють природу, значить життя нема. У природі цього нема – є одна для всієї природи любов невмираюча. А я люблю, як Бог, природу, не боюсь її, і не боюсь нікого. Ось які мої природні діла. Приходить перший осінній день із заморозками вранішніми. Я як загартований у цьому ділі чоловік зі своїми рідними силами, з волею однією  хочу сказати про правду, котра не сказала про неправду.

      87. У незалежного чоловіка є свої сили для того, щоби один час залишити позаду, а з другим зустрітись, третього ждати, щоби діждатись і разом із ним жити так, як не доводилось людям. Люди залежні – люди безсильні, борються з природою, не в силах розмовляти з природою, ділитись з нею думкою для того, щоби природа не клала ні на одного чоловіка своєї образи. Природа не гнівається на одного Бога й не хоче нікому кланятись, крім як одному Богові. Він не відвертається від природи, він любить її дуже сильно й не відходить від усіх умов її.   

      88. Читачу моїх фізично зроблених слів! Як тяжко було  мені жити й підніматись угору при пониженій температурі. Це тільки подумати про холод. А коли діждешся та в нього ввійдеш своїм тілом і буде тобі не тепло, а холодно, з кімнати – надвір.

      Це не піч руська й не українська грубка, а природа й всесвіт такий, котрого не можна буде ніяк пережити. Легше від усього цього й легко вмерти, але природа такі якості не допускає: у неї свої сили. Вона з нами, такими людьми, не хоче розмовляти. А от накинеться й зробить те, що буде треба. Ми тільки молимось і просимо Бога, а от робитись ним не хочемо. У нас із вами – велике незнання, і ми не вміємо робитись у природі Богом. Ми – хвальки, ми – безсилі люди.

      89. А в Іванова знайшлось уміння, знання розвилось для цього. Ми, усі люди, не заслужили уваги й нічого цього не зробили, крім його одного. Він узявся за це діло, Боже діло на своєму місці. Воно ніким не захоплено, лише б захотів. Це залежить від самого чоловіка. Богом бути непогано, лише б тільки захотів, одне треба – за Божим ділом робити. У Бога поганого нема, він не вчить шкідливому. У нього всі висновки дуже хороші. Не заважати іншому, а загартовуватись треба щодня, приймати й робити по-загартованому. Цього життєвого діла вистачить у природі, лише б чоловік терпів. У нього, як у хорошого хазяїна, на путі все приготовлено, щоби робити, холод приймати, і дуже терпіти треба, як ніколи треба.

      90. Я цьому ділу є Бог всемогутній і знаючий, що робити для того, щоб іншим не заважати, а своє ставити. Ось які Божі розпорядки, вони дуже сильні й хороші. Тільки ніхто цим порядком не інтересується й не хоче братись. Якби ми всі за це взялись і робили те, що робить Іванов, у нас би вийшла для всіх користь, ми з вами не боялись і не втрачали своє здоровя, а навпаки, узялись і зробили те, що слід. Ми зробилися б не ті люди, котрі були до цього. Ми всі дивимось тепер на Іванова й дивуємось його ділом. Як же так йому не холодно? Він говорить: у тисячу разів мені холодніше, але я терплю це все свідомо, роблю для того, щоби Богом бути. Люди не бажають і не хочуть, щоб це імя було й воно розвивалося між людьми.  

      91. Для нас ця історія нова небувала. Ми бачили чоловіка, як він одягається тепло й хороше. Ми на цю фразу дуже пильно дивились, але були сильно вражені. Кожен день усе робилось і робиться чоловіком. У кожному дні, що приходить, дуже багато перемін усяких і різних – це для чоловіка велика причина, котру не доводиться знати. Ми знаємо те, що між нами живе. А його доводиться щодня зустрічати й проводжати не таким, як він був, а все новим, небувало новим, як цей час, він не стоїть, а рухається без кінця й краю. А в часі в природі не враховані моменти, котрі треба буде знати. А ми в цьому ділі мало знаємо й хочемо. Це пізнати – наше пряме завдання. 

      92. У цього завдання лежить одне – із теплого ми переходимо в холодне. У нас у чоловіка властива температура, він сам захищений штучним. А штучне зроблено з природи, так що зі цього всього не виходить хороше. А в природі для чоловіка дуже багато хорошого. Якщо чоловік робить у природі хороше, то й природа буде для нього хороша. Якщо тіло чоловіка чисте, не захищене, воно енергійне. Йому хороше – і природі хороше. А хто може сказати: це погано чисте тіло або йому тяжко. А тілу легко й хороше – і також природі непогано. За цим усім висновком, діло Іванова процвітає в природі й робить те, що буде треба. Ми звикли дивитись і бачити на собі якісь висловлені нестатки. У нас вони появляються часто кожен раз.

      93. Я зі своїм здоровям  нікуди не дівався, завжди почував хороше. Вважав, за кожним днем день не такий, як ми його ждали. Він сам себе показував таким, як ніколи його не ждали. Холодно і сильно холодно – ми цей холод не хотіли в себе бачити. А от природа, вона нам давала й дає ніколи  не бувале нове. Знаєте, що це таке є для чоловіка холод? Таке почуття, така можливість, вона однакова ніколи однією не стоїть. Ми, усі наші люди, маємо сказати в один голос за тепло, котре між нами любиться; хочемо, щоб воно було між нами.

      94. Але в природі такий час так себе ставить для того, щоб не було в природі тепла. Ми самі зі своєю кволістю зробили. Якби ми не одягались і  не ховали самих себе, ми б не хворіли, не простуджувались. Видно з усього цього: у природі на чоловікові так усе робилось і робиться. Холод десь, а ми вже одягнулись. Наше діло одне – ждати й готуватись. А незалежного чоловіка діло одне – діждався, цей час прийшов – який би не був у природі, від нього ховатись не треба. Ми, усі люди, хороше цю атмосферу розуміємо, готувались зустріти з таким наміром, щоб самі захистити себе і зробитися чоловіком озброєним, щоби природа не робила те, що вона робить завжди.

95.  Вона в цьому ділі хвалиться й хоче в цьому ділі сказати. Я, мовляв, у цьому всьому -

пані й вихователька в такому дусі, що лише б захотіла, усе – чоловікові. Тому чоловікові, котрий згодився й став по природному жити. Чоловік перестав по природі шукати для себе неприємності, а взявся й став  у природі своє тіло пробуджувати. У чоловіка – своя атмосфера, а в природі – своя. Чоловік своїм тілом іде в природу і з нею згоджується, сильно в ній терпить, вважає: усе це ним зроблено для нього хороше в цьому ділі. Чоловік не живе по-людському, а він живе по-природному, по тому загартованому ділу.   

      96. У природі нема того, що має в себе чоловік. У природі робиться кожного дня нове й буде в природі нове. Воно не вивчено в ній. Тільки що появилось у природі маленьке холодне почуття в морозному ділі. Як же відчутно охоплює кінцівки. Які почуття, тіло моє таке робиться, у котрому віра одна є. Тільки по холоду треба буде ходити й своє почуття до холоду розвивати. Ми, люди, це діло не привчені переживати й не хочемо цього мати.

      97. Ми маємо в себе осінню пору, зовсім не таку, як інші. Ми всі живемо по-людськи, ходимо своїми ногами. Не думаємо про погане, завжди в нас одне хороше. Прийде день завтра, ми не знаємо, який він буде, тільки збираємось його зустріти так, як зустрічали наші предки. У свій час вони готувались, робили одяг, їжу готували, дім ремонтували. Їм дуже хотілось це робити, вони в цьому ділі знаходили задоволення. Хоч годину чи більше часу витратити в природі надворі, де чоловік робить у себе яке-небудь діло. Ми так звикли, заставили самі себе це робити.

      98. Ми, усі люди, так і живемо й розвиваємось зі своїм багатством. Ішли зі своїм розвитком угору, їм хотілось бачити нове. І нове в житті робилось, робиться. Їм хотілось робити в природі, щоби було що одіти, їсти, у домі хорошому пожити, що й треба чоловікові в його житті.

      Це тільки не треба буде Божій дорозі, вона не шукає в природі таїну, вона – у ній. Дорога одна в чоловіка – треба розкрити таїну – не за рахунок штучного жити, а за рахунок природи, за рахунок почуття в ній. Чоловік цього доб’ється. У людей залежних нема того, що має незалежний чоловік.

      99. Він не готується зустрітись із зброєю в руках із весною. А з весною всі люди зустрічають неспокійно, спішать час захопити. У людей нема свідомості. Усі люди незадоволені цим ділом.

      Свідомість має чоловік загартований у тренуванні. Він жодного дня не пропустив без усякої риючої мислі. Про це діло завжди говорив, говорить про це діло. А діло таке холодне, неприємне, а його треба приймати, на своєму тілі це все випробувати. Ось що хоче сам Бог. Усі існуючі хвороби, вони (мають) пройти  через одного незалежного чоловіка. Хто хоче, він доб’ється мети, щоб у природі заслужити й у природі вічно жити.

      100. Це все робиться чоловіком для того, щоби бути впевненим одним з усіх. Дуже тяжко зоставатись у живих. Він відмовиться зовсім від залежності, від людей зовсім відійде, їхнім не буде задовольнятись. Тоді ви скажете про це діло, що це правда, коли це все вийде живим фактом. Чоловік буде від природи заслужений. Йому треба буде камениста місцевість, де він займе своє місце, буде живим чоловіком. За моїм висновком, чоловік Бога не буде бачити, і з ним буде говорити всюди на різних мовах у всякій національності. Він це діло між людьми завоює й буде таким чоловіком, котрого природа ще не бачила й такого чоловіка не було.

      101. Самі люди його народять, він буде між ними. Але ми поки що не хочемо його. Два роки два місяці бути в такому вигляді, у котрому я, Іванов, опинився й робив так, як жоден чоловік не зможе жити: без їжі, без одягу й без житлового дому. Так що ж ви, усі люди земної кори, тепер хочете, щоб я не робив те, що роблю свідомо?  Ми, усі люди, цього діла не хочемо й не хоче всякий наш чоловік  зоставатись без  цього. Я – самородок, за  ділом. Джерело – загартування. Труджусь я один на благо здоровя. Учусь у природі. Хвалюсь перед світом. Хочу правду сказати про самозбереження клітини. Моє здорове загартоване молоде серце – 25-літнього чоловіка.  Мій вихід – у світі. Я не боюсь  ворога, нічого не страхаюсь, навіть своєї смерті.   

      102. Якби цього в мене не було, то не було мого життя. Я – чоловік землі, дихаю дуже сильно. А різко я говорю не про якесь чудо, а про природу, про фізичне та про практичне явище. Найголовніше – це чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової  частини мозку. Люблю й уболіваю, але ніколи не забуваю про хворого. Душу його знаю, хочу йому помогти, через свої руки струмом убиваю біль. Це не слова нам говорять, а все робиться ділом. Рука пише Володаря, нікому про це не забути. Дуже справедливо. А просьба яка? Мене треба просити – будеш здоровий. Кому це буде не треба, юнаку молодому? Так, ні. Шановні, це світове значення. 

      103. Нам треба кланятись природі, її любити. Не мовчати словами, а правду говорити. Хвороба не грає над чоловіком, а грає чоловік над хворобою. Нам треба вчитись в  Іванова, розуміти його вчення. У тюрму не сідати й не лягати в лікарню. Жити вільно, не лізти на рожен. Нам велика буде слава за те, що ми голівкою низько кланяємось старому й старенькій, дяді з тітонькою й молодому чоловікові, свою ввічливість показуємо. Ех, ти таке тяжке життя, зрозумій терпіння, серце своє  загартуй. Милі мої всі ви люди, гляньте на сонечко – побачите правду, своє оздоровлення, свій обовязок бути  Переможцем природи й Учителем народу. Учити людей новому небувалому, щоби чоловікові жити, не по такій дорозі ходити, по котрій усі йшли. 

      104. Коли сюди сів, із волі люди написали в листі, що два роки буду тут. Дві комісії представлялись, лікарі хотіли виписати, але не в силах були.  Люди ждали пори, коли Лунц дав своє слово. Дві комісії жінка проводила. А Лунц за рішенням інституту виписав. 8 лютого за Лунца прийняла й 16 лютого Лунц прийняв через лікарню. Я дав слово Лунцу як професору, що мною не буде зроблено державі ніякого порушення. Це була мисль не одноденна, проходила між людьми. Я думав дуже багато не про одне повітря, у котрому наші люди рились, у ньому так само, як у воді, шукали таїну, котра була сильна відчинити ворота чоловікові та дати йому доступ до таїни, не тій, котру шукають у повітрі через це діло, у котрому за цей час зробили подвиг і за це йому дали знак відмінного героя.

      105. Я зразково сам себе примусив у природі шукати, як не пробував ні один простий та озброєний богатир. Я без усяких сил, без усякої зброї в природі знайшов свої ці якості для всіх людей. Бог для людей – це одне лише щастя. Його треба знати і йому треба вірити як істині в природі. І це ждати – обов’язково вийде. Божі якості  не є якась дика чи домашня птиця або звір лютий, або тварина домашня привчена, чи площа землі, котра служить чоловікові джерелом. Ми, такі люди, примусили свої руки зі цього всього зробити свою небувалу техніку, відкрили для цього в землі надра пальної нафти, стали качати для використання в машині. Це все послужило у великому труді для розвитку тимчасового явища життя.

      106.  Бог не повинен думати про такий розвиток. І багато хороших птиць, котрі по природному в домі плодяться чи щезають.   Про це прибуття й убування чоловік тільки й думає. Він на завтра готується й хоче представити своє життя краще, ніж сьогоднішнє. Це кожного нашого чоловіка, усіх наших людей. Вони розуміють і ростуть угору на цій площі. У них так виходить, як ні в кого робиться в житті.

      107. Я, говорить Бог. Це не моє таке надумане діло, як люди огородились і живуть так, як їм завгодно. Є курочка з півником – це в нього перше, з голови не виходить початок цей. Тільки так думають усі люди на землі, якби назавтра в нього опинились кабанчик та свинка з поросятком. Про це Бог ніколи не думає. А якщо собі скаже як про якийсь небувалий народжений прибуток. Хіба проти цього буде хто-небудь із людей, щоб у нього була хороша овечка з бараном? Це для чоловіка небувале росту ще в природі багатство, котрим люди на всю місцевість гордяться й говорять про це діло.

     108. Давно, давно їм хочеться, щоб жити непогано. Вони просять тихо й хитро Бога, щоби він їм прибавив. Хіба цього в житті Бог хотів? У природі народились два брата Дорцових, Олексій з Павлом; і їх рядом на одному провулку поселили понад таким крутим яром. В одного син народився, а в другого були син та донечка. Жили вони не однаково, уся надія була на земельку та на те, що в житті з живого прибавиться. Сам їх ріст у цьому ділі показував про все багатство. Було відомо всім, що в Олексія такий двір, по селянському треба давно лише похвалитись, що він є більший зі своїм наявним хазяйством, що він живе хороше, до чого люди всі горнуться.

      109. Адже це не їх, двох братів, слава. Вона між людьми проходила кличкою: жили два брати Сергушкіних. Вони славу, навіть вулицю вічного характеру ввели в нашому великому селі. А в селі було не два таких брати, котрі своїм прізвищем славились. Вони показали своїм багатством, що вони вміють починати, як треба буде хороше жити. А люди це все самі зробили й хочуть ще краще зробити, як жив на іншій вулиці Сапун, торговець, комерсант. Заволодівши всім, він кинув кланятись своєю головкою сільському хазяйству, а став на це діло руки застосовувати й на копієчку став копієчку в своєму житті прибавляти з-за вміння свого та мозкової системи.

      110. А третя вулиця не хотіла називатись такою, вибрала спільною силою назву Гора. Понад рікою, що вічно протікає, розташувались зі своїми дворами садиби. Яка була слава всім людям на цьому місці рости. Це тільки люди зародили без усяких провулків, там де цьому чоловікові не жити. А в цій місцевості сам себе приклеїв на куті останню хату, поставив чотири стіни та двері. Кожному доводилось  відчиняти й зачиняти за самим собою. І від цих усіх спільних людей доводилось не жити в умовах, а дні свої зустрічати й ночі проводжати як якусь у цьому селі особливість. У мене тут час так даремно не проходив. Я бачив здалека, як наше село росло й піднімало свої вуха за рахунок людей.

      111. Люди зробили вулиці, і людям дісталась така місцевість, у котрій не одні ці люди зародились, їх було дуже багато. І інтересно в житті своєму.

      Я, говорить Гурянович Логвин, в одній церкві був денний і нічний сторож. За мною були замки й двері від дзвіниці. Якщо це треба за природним явищем продзвонити в дзвони так, як дзвонять завжди в негожу погоду чи за нашого земного чоловіка, котрий жив та своє домашнє розводив у своєму початому ділі. І от прийшов такий час: треба чоловікові зі цією місцевістю на віки-віків проститись. Він немало прожив та немало продумав про цю свою небувало народжену місцевість, у котрій одна річка без усякої назви, зібрана з різних джерел і протік.

      112. Вона держала, поїла, годувала й обливала людей. А скільки вона мук принесла, особливо тим бідним людям, у котрих мало було.

      Ми, говорять Колгонята, котрим довелось предковий порядок ввести в життя. Ми цю витушку поставили для того, щоб сказали: ну й село це ж майстерне, чого тільки в них нема такого, як перед нашими очима розташовано. Особливо кожний своєму близький і своїм близьким огороджений, і тим самим утягнутий. Знає хороше свою місцевість, кожному назва є своя, особливо зі своїми ярами в рослій траві й трясовині. Вважають новою цю місцевість, так як вона народила це все. За порядком,  свій показ людський робився.

      113. Ми звикли називати за своїм прикладом. Нас це все оточило, ледь не показує вказівним пальцем чоловік чоловікові. А в селі не менше всіх дворів. Хоч кінь та корівка є, це рідко буває. У хазяїна сільської місцевості в дворі нема нічого, крім самого та жінки. А вищий від цього всього – до коня примазується другий чи пара биків. А потім за цим усім – дві пари  та кінь – це люди в середняки зійшли й переробились. Зійшли в крупного власника, хорошого багатого хазяїна хлібороба, на котрому держалась ця вся система й жила залежно.    

      114. Вірили сильно Богу, а от виконувати не захотіли. Тепер тільки не цим людям довелось із своїм умінням із своїм ділом розбиратись. Тільки тепер у цей час чоловікові довелось добитись від природи. Вона з ним згодилась і стала на його таку велику просьбу, котрою довго в природі зі своєю ввічливою мислю випрошував. Чоловікові пішла назустріч і стала в його житті помагати. Чоловік свою наявну залежність залишив позаду, не захотів зустрічатись із такими днями, із такою ніччю, котра заставляла не забувати про те місце, на котрому чоловік весь час жив та думав вернутись на це минуле місце.

      115. Там його в один прекрасний час знайшов і став користуватись один час, але цього всього для нього було мало. Він думав, його мисль не зупинялась одне мріяти,  не це, що знайшов. Він сильно хотів побачити не те, що він бачив. Йому хотілось більше й цікавіше побачити й скористатись, як скористались усі. Як люди ввели себе в цей час. Вони споконвіку свого життя в природі вчили самі себе між природою. Як хотілось їм бути розумнішими, від інших хитрішими, щоби жити й діла людськими руками творити. Ми стали відходити один від одного, стали думати й гадати про це, що в природі доводилось чудесно зробити.

      116. Це був у людях майстер-ділок, він зробив машину, осідлав її й став нею користуватись як якоюсь незвичайною. Чоловік навчив сам себе нею робити на землі грядку. Він зробив таку хорошу, приємну й у неї посадив зернятко, не одне, а багато простих зерняток,  для того щоб зібрати безліч цих зернят. Із цих зернят навчився сам собі робити муку, а потім цю муку в тісто привести. А з тіста запущеного спекти хліб. А цей хліб тоді кусати зубами й глитати через живильний канал, щоби досита наїстись. А раз досита чоловік цим добром наїдався, то треба цьому тілу й одягатись.

      117. Ми, люди, і показали самі себе на ось цій незайнятій землі всякими національними народженими людьми. Земля лежала пустою. А люди так учились жити, озброювались, робили те, що їм не слід. У людей захоплювалась своїми людьми місцевість і вона своєю зброєю охоронялась. Люди силою показували самі себе, що вони є люди. І свої в цьому ділі мали силу й накидались на інше, на чуже. І це існуюче чуже присвоювали і робили його як свою власність огороджену.    

      Були прості підлеглі люди, а були з них бояри, сімями жили князі, лицарі. Усякого роду люди були в цьому ділі зі своїми людьми.     

      118. Руські люди заснували свою руську державу під Романовим племенем у синоді церкви. Люди руські багато разів зазнавали нападу від багатьох інших людей інших національних держав і багато разів воювали між собою. Руські люди навіть були частково завойовані, особливо татари взяли шефство над руськими. Але так чи інакше руським довелось зробити перевагу своїми людьми й знову стати на чолі руських людей своєї держави, котра зробилась великою державою, котрій усі права політичні здали. Цілком і повністю була зайнята людьми, котрі стали самі розпоряджатись як люди своєю землею.

      119. Вони не хотіли бачити в природі над собою Бога, зробились у цьому всьому скептиками. Не хочемо розуміти в цьому ділі, що є чоловік, і він своїм учинком зробиться між людьми Богом. Цього люди не хотіли й не хочуть тепер через своє таке колективне, зроблене людьми в природі діло. Це люди хочуть, людям хотілось би  жити в природі без усякого захворювання, щоби було в житті людському легко. А їм це все в природі не дозволялось, у природі такого права не одержали. Вони як жили по-своєму, так вони живуть тепер: воюють із природою. Сьогодні люди – її, а завтра людей валяє природа.

     120. І так люди цього права в природі не одержали, жили, тимчасовим явищем вони користувались, а між собою не одержали сил Божих.

      1965 рік був. В особі в людському житті зародився в природі Бог через своє діло: не одягався, не споживав їжу, не потребував житлового дому – що й підказало одержати в природі ці природні сили. Вони Божою дорогою йшли, ідуть, але нею ніхто не бажав ступати й не хоче сам учинок створювати в себе. Він не людський у природі, а Божа дорога. Такої дороги жоден чоловік у своєму житті не випробував, вважає: це непристойно, ні в якому разі не можна цього добитись. А от Іванов вивів підсумок у своєму житті, визнав: діло саме Боже можна одержати.

      121. А люди наші є люди, народжені на землі. І вирили яму, поставили стовп, протягнули дріт, зробили розмову, ввели енергію, ріки перегатили, зробили море. Також побудували станцію, зібрали атомну енергію і зробили ракету, потім її пустили в Космос для вивчення атмосфери. А чоловік як жив зі своїм поняттям, боровся з природою, воював із нею, так і до сих пір він воює з нею. І хоче в неї відібрати все своє те, що він знайшов у ній, і хоче ним скористатись.

      122. А от у життя своє не ввів те, що слід. Аул свій і хороший хутір, село, місто, поселення, але от тих людей, того чоловіка нема. Є, і вони були уведені людьми в природі, зроблені залежними людьми могили, кладовища. Людям доводилось не одну таку хорошу весну про неї думати. Вони довго ждали і все таки діждались із такою в себе величезною   технікою. Вона в них усю зиму весь час робилась, ремонтувалась для того, щоби машина була гожа для роботи. Чоловік цього хотів, йому це необхідно. Він не кінчає це все робити, а тільки починає закладати в землю зернятко.

      123. А земля спокою не має і їй нема коли з-за людей відпочити. Ми знаємо хороше її, що вона дає нам щорічно врожай. Ми, люди, у цьому ділі закладаємо сили свої і те ми робимо, що нам щодня треба. Ми не хочемо без нічого в природі жити. Вишукали таку дорогу: з нічого та щось треба буде на землі зробити. У зв’язку із цим усім треба буде сорочки із штанами зробити. Ми не одну землю заставляємо, щоб за нею доглядати. А хіба ми чоловіка народжуємо так? Це не пройде без усякого догляду, навчання. Люди народжуються, люди навчаються в природі, як треба буде по-їхньому жити. А ми хороше знаємо за тіло чоловіка, воно багато чого потребує у своєму рідному селі.

      124. І тоді треба буде знати всю належну землю, на котрій доводиться дуже багато працювати, щоб з неї зробити грядку. Ми з ранньої осінньої оранки, з першого дня. Тілу треба буде все те, що в житті необхідно. Палку й ту треба вміло в руки взяти. І для чого треба буде взяти, і це треба знати.  

      Я, говорить незалежний чоловік, він загартований для всіх нас, людей. Камінь мені не треба буде й не треба буде ніяка палка, бо я зможу без цього зоставатись. Я не маю права, щоб у мене був загороджений на землі двір. І не хочу, щоби була яка-небудь птиця та яка-небудь тварина. Мені для мого тіла не треба буде й земля, на котрій треба буде що-небудь для життя сіяти.

      125. Мені не треба голка або шило. Для чого мені треба яка-небудь річ? У мене річ або є якесь багатство – це моє тіло живе.

      Воно між людьми тими, котрі збоку жили. Вони  споконвіку залежними в природі воювали, воюють і будуть воювати.  Вони довоювались і так залежними повмирали. І вони скрізь будуть ображені в природі тим, чим ці люди зостались і від неї одержали свої різні захворювання. У своїй путі його заставила хвороба. Здоровим людям, котрі з путі не збились, тому чоловіку суспільство довіряє між ними жити та робити те, що робили всі. І вони повмирали до одного.

      126. Ці люди вмруть так само, як усі повмирали. Я один такий зустрівся з багатьма, вони мене проводили й не хотіли, щоб моя ідея процвітала. Я надіявся на свої сили, їх ждав дуже довго. 20 лютого прийшли. 3 квітня 1967 року п’яту спустили в Москву. Ви думаєте, спокійно все проходило ці два роки й три місяці, котрі доводилось зустрічати, я їх проводив. Ми, люди, цьому не віримо й усе готуємось хороше й тепле зустріти. Ми, люди, такі, як і не були. Під час нашого нещастя стихійного поранило, ми своєю хворобою захворіли. Те діло, що люди зробили й роблять, не зроблено до самого кінця. Це діло залишилось ще дороблювати.

      127. Ми з вами, живі люди всякого характеру, у своєму житті виявили в Кіровоградській області чоловіка не такого, як ми з вами, народжені для життя, а в путі своїй зустрілись зі смертю, ми вмерли через свою залежність. І ось у 1964 році на території своєї області виявили чоловіка, що ходить при будь-якій обстановці, погоді в природі. Він ходить в одних трусах, не боїться природи й обявив між людьми ледь не Богом. Він може все зробити, навіть зганяти з людей хвороби, різного роду захворювання. Ми як адміністративні люди цієї місцевості не повірили цим байкам, а взялись на живому факті це діло перевірити через учених.

      128. Цього чоловіка задержали, узнали, що він хворий чоловік зі своїми датами. А він сам не визнає це все наявне захворювання. Говорить: я роблю це іншому ображеному, хворому чоловікові, забутому всіма. Закаляюсь, щоби знати, що робити, щоб не хворіти, не простуджуватись у цьому ділі.

      Ми, учені люди, згодились із ним, узяли й через ізолятор кинули в Одеську експертизу перевірити, на 35 днів поклали його для обробки. Думали наші всі люди: це є чума, ненормальний чоловік. Ми його – у спеціальну приймальню. Він сам там показав, як треба швидко бігати. Бігав біля садка дитячого, поки його перевели в Знаменське КПЗ. Він і там від цього не відмовився, узяв на себе ініціативу все робити, і співав пісні, і промовляв свої слова.

      129. Ми, говорить прокурор області й начальник міліції комісар Кирко, до нього в Знаменку приїхали й стали з ним тлумачити. Він виявився, сам сказав: «Я здоровий». Ми його просьбу виконали, послали туди, де він опинився.

      Ця дорога – одна з усіх, ми всі по ній не схотіли йти, а взяли та звернули, пішли по-своїй.

      Незалежного чоловіка держали дві зими, у котрі він сам себе показував як якогось небувалого в житті чоловіка. А його держать за це діло як злочинця, його викрили як лікаря знаючого, котрий нічого не зробив, а гроші забрав ні за що.

      130. А гроші взято правильно. Якби хто знав про це діло й робив, як було сказано, то за це все треба живе й мертве віддавати. Якщо тільки хто в цьому ділі розуміє як незалежного чоловіка: у цього чоловіка не діло залежного людського життя в природі, а правда. Є слова сказані: не хвороба відіграє над чоловіком ролі, а відіграє роль чоловік над хворобою. Подумайте ви, люди, за що вам платять гроші? За ваше вміння, що ви можете зробити яку-небудь штуку. Ми з вами були такі початкові будівельники. Ми взяли владу в царя як хазяїна діла, щоб робити. А вчених у цьому ділі не виявилось у нашій країні.   

      131. Ми стали збирати та примушувати їх у цьому ділі міркувати, не бажаючи того, що треба було для них. Вони повернулись на нашу сторону, пішли нам помагати. У нас пішла взаємна бійка, з природою стали воювати. У них був розум, допущений розбиратись у природі, а в нас – руки, ноги.   Ми стали слухати їх і те ми стали під їх указівку робити, що вони нам говорили. Скажуть: треба яму рити – ми яму риємо. У яму ставимо стовп із пристосуванням, і на стовпі протягуємо дріт. А дріт один заставляє на велику відстань розмовляти. Ми це діло через це розвинули. А інший дріт заставляв гнати по собі струм, енергію електричну.

      132. Для цього нам потрібні були механіки, техніки та інженери різного будівництва. Ми ж їх стали самі робити для того, щоб у них учитись і знати те, що знають вони. Ми, люди, стали шахти укрупнювати для великого розвитку, щоби більше брати вугілля. І транспорт важкий стали водити. Металургія стала рости. Заводи будували, фабрики, електричні станції побудували, зробили машину, увели в сільське господарство. Стала вона помагати людям всюди зі своїм мотором із пальним. Стали в повітря на велику висоту підніматись і швидко літати. Стали на морі швидко плавати. Ми в цьому ділі від інших віроломних неякісних людей озброювались.

      133. Ми воювати з ними не хотіли. Вони перлись самі, але природа їх страшила, вони боялись у цьому всьому. Думали, щоб помилитись. Просили в уряду підтримки. Але природа, як на гріх, на їх надумане щастя  взяла та пішла на їх таку пильну історію, розчинила їм у цьому ділі ворота. Про що вони думали, те вони в природі одержали. Їм була доручена робота в цьому ділі, вони недаремно мислили про це, про що мріяв Ленін. Він не думав про бідність у природі, що природа їм у цьому ділі не дасть того, що їм хотілось у житті. Цього не було, щоби не хазяїн такий, як був початковий раніше. Люди не думали це робити, що вони в процесі зробили.

      134. У людей складалось таке, ніби їм хтось весь час заважає й не робить те, що треба – шкодить їхньому. За всім висновком незалежного чоловіка, те, що зробилось між природою й людьми, це небувале нове від початкового діла. У капіталістів відібрали їх віками набуте, це такого порогу, такої політики не було в залежності. А тепер вона прийшла на зміну. Трудом і розумом  поділились, не схотіли один одного слухати й розуміти. Якби ми люди розумні, не йшли за своє місце від темного чоловіка. Тому ми всім зостались незадоволені. У кого є, ми завидуємо. У кого нема, ми його проганяємо. Між людьми введена така ненависть. Ми, такі люди, - усі хворі, хворіємо.   

      135. Перше, направляють. Друге, садять у тюрму. Третє, у лікарню. Четверте, фізично трудяться, а розумово навчаються. П’яте, умирають на віки-віків. Одні народжуються, ідуть – інші їх доганяють. І так ця петрушка між нами людьми в природі введена, ніколи її не змінити.

       Говориться так незалежністю. Краще нам так не народжуватись, як ми народились. Нас, усіх людей, неправильно виховали в дусі залежності. Нам треба людей народжувати не по-старому, по залежному, як це робилось і робиться тепер. Треба буде народитись таким: яким він був, таким залишився. Не треба буде одягати, не треба буде їсти й не треба заходити в дім. Це буде, воно було до цього діла, так воно й зосталося. 

      136. Дитя енергійне живе. Пам’ятаєте, як малюка  підібрано, він  не претендував, щоб йому давали. Кожне дитя народилось у природі, старалось своїми силами між такими людьми жити. У нього вони були направлені в природі тільки по-природному жити й дні з ночами зустрічати й проводжати для того, щоби робити в житті своєму те, що не робили. Це всі народжені в залежності люди, вони без цього жити не змогли, щоб зоставатись у природі незалежними. У них таких днів не народжувалось, вони їх не зустрічали й не проводжали так, як це чоловікові в природі треба було.

      137. Маленьке дитя зустрічали люди один раз у житті своєму так неспокійно, розірвавши на білому світі. Воно цих якостей, котрі в природі вже є народжені людьми, злякались. Воно в своєму житті з такими положеннями зустрічається вперше, і хочеться йому це страшне для нього не робити – він ридає. А ми його не розуміємо, хочемо його ридання заспокоїти своїм ділом. Ми приготувались, уже ми зробили для того, щоби дитя одіти, зробили сорочку – самі захистили його.  Це його тимчасовий у природі спокій. Ми, люди, це самі в природі зробили, вирішили це питання в житті – стали сміло одягатись.

      138. А раз на тіло зробили продукт, то чому не можна придумати їжу для живота. Дуже вільно, лише б дитя терпіло, усе можна було зробити. У природі чоловіком робиться для чоловіка, починаючи від одягу, кінчаючи житловим домом. Чоловікові треба – він його придбаває. Чоловік без цього жити не зможе, у нього на це є віра. Він вірить цьому й хоче діждатись, коли він буде мати. У природі діл на кожну річ вистачить. Що-небудь треба зробити чоловікові – він робить і буде робити. Чого тільки не треба залежному чоловікові в природі? У природі дуже багато таких діл, котрі треба чоловікові. Він їх знайшов, ними оволодів, а от кінця цього всього він не побачив. Треба дуже багато всяких діл.

      139. Починаючи від самого себе, чоловікові треба й маленькому,  і великому, чого тільки не треба. Повітря треба, вода теж треба й земля теж треба, щоб чоловікові стала родити. І тварину, і рибу, і зерно. У повітрі літати,  а у воді  плавати, а по землі доводилось повзати. Тут невмолима людська потреба в житті. Того, що хочуть люди, кінця не видно. Люди це в себе зробили.

      Незалежній стороні довелось дати дорогу із цих умов, де я випробувався вченими лікарями. Мій організм свою діяльність проявив між людьми так: я без усякого одягу, усякої їжі зі своїми силами з волею прийшов у ці розпорядки.    

      140. Моє тіло тут відпочивало. Щодня доводилось зустрічати й проводжати таких добрих людей, що незгодні, котрим доводилось часто доказувати. Я стояв за свою ту сторону, за котру я стою тепер. Пишу про те місце, де мені доводилось бути. У мене негожою стороною вважається залежна історія людського життя. Він де й як не знаходився б, виправдовував свою сторону. Йому це треба й обов’язково, він жде собі кращого в житті. А йому за це все чіпляється на тіло його неприємність.

      141. Люди цього не хотіли й не думали завтра захворіти, а несподівано довелось. Ми, усі люди зі своїм поняттям, хіба про це діло думали, що ми своїми сили здамо перед природою? А довелось. Хіба можна нашим людям сказати про такий прожитий час? А ми устояли своїми силами, такими людьми, таким чоловіком, котрий у цьому ділі нічого не зробив, щоб сказати нам видатне. Ми, люди одні з усіх людей, ні на що не дивимось, особливо в даний такий час, у котрий не стали в природі жити й тужити, як це говориться. Ще хотілось би пожити, але природа не дала.

      142. А от дані люди, до котрих довелось уже не таким попасти, тут мають строк, сидять від дзвінка до дзвінка. Їх одна мисль примушує про це діло мріяти. Ми з вами, люди, - одні сидять, інші їх охороняють, бережуть, щоб ніде не дівся. Це так робить база. Це чоловік винуватий у цьому ділі примусив себе бути... Ми, люди, такі всюди знаходимось, а все робимо по тому зразку, як це завжди залежно робили. Для нас природа – джерело, особливо для нас усіх лежить площа землі, без котрої жити ми жодного дня не зможемо. Це наше право про це діло завжди думати, як ми думаємо. 

      143. А знати про це хочемо. Це наш такий час був і він буде, де б він не знаходився.

      Я – живий енергійний чоловік. Наші люди не такі, на віку своєму думають, як усі решта мислять про життя, що зустрічають, котре ніколи не бувале. А прийде, все рівно нікуди не дінеться. Хоч хороший чи поганий, а ми його повинні озброєно побачити. Ми тільки неоднаково й не на одному місці, ми з вами не однаково навіть дихаємо, дивимось. У нас не одне робиться. А що в нас робилось, те й тепер робиться. Це наше всіх діло є.

      144. Ми, люди живущі на нашій землі, поки що не навчились, як  будемо в природі жити. Ми дуже багато й хорошого для себе мислимо. Але от, можна сказати, у ці ось хвилини, що настали, нас не похваляє життя. Ми – це велике суспільство, по нашій дорозі ходимо, повзаємо, а от те, що треба, ми з вами не знайшли й не придбали, щоб ним похвалитись. По-старому живемо. Нам не треба буде нове. А нова дорога – таке нове.  Без усякої зброї нас із вами не приймає дорога, котру ми з вами маємо, і по ній ходим тяжко. Що за наша така звичка, не знати нам добре життя.

      145. Милі мої ви всі люди!  Ви гляньте на наше таке полум’яне сонечко, а там є велика й невмираюча правда, з котрою ми прожили 1967 років. Щоб сказати про це все наше: ми не жили по-природному та по фізичному, по практичному явищу. Це – чисте повітря, вдих і видих. Ми цьому не віримо, не хочемо розуміти. А беремось та ще як робимо. А в нас нічого не виходить. Ми з вами як жили, боролись, воювали, так ми й будемо однобоко жити. У нас є одне право одержати в природі хороше й тепле. Людське право в житті таке одне з усіх: пожити в природі, та покористуватись не поганим, а хорошим.

      146.  Не одна ластівка й наш соловей, та орел з вороном, і бик із жеребцем вирізані. Вони рвуться від людського життя й від чоловіка такого, як на сьогодні народжений із своїм знанням і поняттям про нашого Бога, котрого в себе створили, і всю початкову техніку в ділі розвинули. Завдяки  всьому нашому він нам  це все через просьбу до нього створив. Уся історія минула говорить, що Бог є, був, і він буде тепер. А ми – скептики, не віримо й не хочемо своїм розвитком зрозуміти, що Бог поганого не бажає людям.

      147. У Бога всі наміри  хороші. Він тільки не помагає старому, багатому чоловікові. Його діло – помагати бідному, ображеному, хворому, забутому всіма людьми. Бог прийшов нас, усіх людей, поділити через здоров’я наше. Ми, усі люди, такі: хотілось, але нема можливості цього одержати. Ми, люди, бідні чим? Та одним здоров’ям. Лише б тільки захворів, дорога одна в усіх людей лежить, вона нас усіх закопає в землю. Ми нічого такого хорошого не зробили. Ми не навчились жити, а навчились умирати. Ми з вами вмираємо через наше одне незнання. А що буде завтра? Чи ми готові зустрітися з нестатком? Нам природа не дасть того, що ми хочемо. Ми хочемо хороше й тепле.

      148. А от поганого й холодного! Ми з вами не навчились з ними нарівні жити. Ми живемо по-старому, по гнилому, нікуди не годному. Хіба це наше життя дане: задовольнив себе сьогодні, а завтра думай, як би краще та солодше й жирніше? Ми це діло щорічно від природи одержуємо. І хочемо ми жити тривало за те, що ми трудились. Ми без усякої мислі нічого не робимо. Весна цього року йшла до нас не скоро. Як готувались до неї. Прийшла. Люди наші всі жили в природі так, як захотіли самі на нашій землі жити.

      149. Ми – самовільники зі своїм апетитом. Зі своїм умінням своє місце зайняли, на ньому живемо, будуємось і в цьому ділі збагачуємось. Усе в себе маємо, особливо будуємо дім. Це для життя є велика таїна. Ми в ньому радуємось, живемо та ще думаємо, щоби здобувати  для себе хороше й багато. Ми без цього жити ніяк не вміємо. У нас така звичка, з нею кожен – розум. Ми її робили, і в нас люди вчені виходять. Із землі всяку річ виробляють, хочуть поставити на колеса машину. А потім вибирають рівнину місцевості, вивчають землю на цьому місці, ставлять яку-небудь будову. А в цій будові яке-небудь виробниче діло.

    150. Ми там майструємо різного виду таку інтересну цяцечку, за котру багато грошей можемо одержати. Вона в цьому ділі дуже економна, з нею легко здобувати для себе необхідне. Нам, людям, це треба. Ми ж ділки. Лише б намітили, обов’язково зробимо, поставимо, і тоді любуємося. А ось цього не вміємо робити. Між нами розвинута велика неприємність людська хвороба, від чого ми, всі люди, не здихались. Це хвороба рак – таке в житті, нема від нього гіршого. Лише б тільки нав’язалась, зараз же прилипає. У неї сили свої. Платівка гучномовна, так і це діло для чоловіка всякого.

    151. Вона підлазить тихо, спокійним чином. Сідає на тіло маленький пуп’янок, зернятко. Повільно розмножується, хоче у вас права завоювати. Ми такі люди виявилися зі своїм розвитком: не можемо це зробити, таку річ освоїти, це в житті показати. Ми ж, люди, не з пустими руками добиваємось, а зі зброєю, із приладдям хочемо учепитись за таке діло, і в цьому ділі самих себе показати.

    152. Ось чого ми з вами, всі люди, одного не вміємо робити. Наше незнання нас мучить. Тільки одне наше випробуване загартування робить не по-людському, своє тіло заставляє. Йому хочеться залишитись в історії таким чоловіком, котрого в житті не було. Це ж ділок із ділків випробує у самого себе недоліки тіла. Ми, всі люди, так думаємо про те. щоб у своєму житті не хворіти ніяк, а виходить в житті не так.

    153. Ми хворіємо і простуджуємось. Не так наше загартування. Зі своєю думкою й ділом своїм хочу й зроблю, ніхто цього не зробить. А загартуванню не треба ніяка особливість, а треба йому день, не такий, якого ми, люди, ждемо й готуємось зустріти.

      Як ми зустрічали між людьми чоловіка небувалого, нового. Він ніколи не був народжений, а тепер його ці люди народили, а по-своєму, по-залежному послали шукати по природі життя. Люди, ми не такі, як наше загартування. Воно між нами, усіма людьми, народжено й так воно себе в дусі цього виховало, воно саме себе зробило таким.     

      154. Ми, усі люди, такі зародились і в цьому всьому зробились, ми такі стали люди, як якась більша від усіх трава. На ній не один причеплено листочок і живе, тільки ніхто з людей цієї місцевості стільки не збирався жити. Ми на цьому місці, котре облюбували, довго думали й мислили, що на ньому сіяти – це наш ризик. Ми не спиталися ні в кого, а ось так узялись і по-предковому сіяли. Як угадали в цьому ділі. Нас, людей, примусила ця земля хороша з нею разом дружити через великий наш труд. Ми за цим усім стали доглядати, як зі своєю говорили.     

      155. Не про збиток, а про прибуток. Одному як не хотілось це починати й не хочеться в такій самоті жити. Ми – це не загартування таке, до котрого не клеїться ні одна мала душа. Бояться зі своїм розставатись, особливо з розвитком, з такою величезною введеною на землі технікою. Вона нам дорогу стелить прямо по природі. Хоч і трудно і в недостачі ми з вами живемо, зате цупко й міцно. Нас ніякий вітер не вижене, ніякий дощ. А як причепились зі своїм великим багатством, нас це все оточило. Ми дістали в цьому ділі одне й друге, а за третім пішли.     

      156. Шукаємо, але ніяк у цьому ділі не зможемо знайти. Це буде не те людське захворювання, котре між нами народжено й уведено нами. А от жити разом та творити. Як воно починало на цій землі ходити, ми, усі люди, усього цього не хотіли бачити. Нас усіх таких лякало, ми так ні в якому разі не пішли й не схотіли це робити: для нас буде дуже погано й нехороше дивитись на таку одиницю, як себе заставив між нами, усіма людьми, наш руський чоловік, виявився такий сміливий. Йому не треба, як нам треба квітка духмяна.  Ми в неї втягнулись і хочемо сказати: це не одна тільки з квіток, буде між нами  таких квітів.     

      157. Це будуть наші такі живущі люди, кому не хочеться так загартовуватись, як усякому нашому рідному чоловікові хотілось жити. Ми – ті люди та ще які, не хочемо про своє вчення говорити. А воно таке між нами введено. Як би не робив, а діло робиться все рівно.

      На це місце народиться не такий чоловік, як ми з вами, що проживають. У нього не таке є. Він своїми руками, своєю головою, розумом розробить краще, ніж це все. Ми цим заінтересуємось і візьмемо в себе зробимо.

      158. А от загартування боїмось, і дуже сильно нас лякає. У наших людей є все. Вони добули в природі через свій улюблений труд, котрого люди створили. Але загартування цього не має, воно не хоче в себе мати. Йому в цьому ділі дуже погано. У нього нема того, що мають усі. Ми, усі люди, добре знаємо про всю нашу недостачу, як тяжко доводиться з нею жити в природі. Ми знаємо про те, чого нема, і нема, де взяти. Ми те знаємо, але нічого не зробимо із цим ділом. Думаєш, ідеш до свого близького сусіда. Хочеться цю штуку мати, а її нема ні в мене, ні в сусіда. А як тяжко жити без нічого в місцевості у такому стародавньому глухому селі, котре починалось із самого початку в цій області.     

      159. Ми жили дуже погано, узяти не було де, особливо тяжко доводилось чоловікові нашому діставати для себе що-небудь таке хорошеньке, інтересне в своєму такому любимому житті. Раз один цю штуку став мати, вона досить хороша й щось у цьому робить. У нас, усіх людей, проявляється велика охота це зробити. Ми кладемо свої всі сили на це й стараємось самі це зробити. У нас зародилось нове діло. То ми застосовували фізично, більше надіялись на наші руки.      

      160. Коли до нас приходить на своє таке місце, де всю свою бутність пролежує наш, білішого від нього нема в житті. Як лежить перед нашими очима сніг. Ми на нього всю зиму, як на дзеркало, дивимось, а що будуємо, то про це знає тільки наша велика мати-природа. Вона знає, робить усе, щоб чоловік  про це все не одне думав. Він у цьому ділі робить і буде робити. У нього сили на це. Він жде в себе це й хоче діждатись для себе не погане, а хороше. Особливо ми, усі люди, не хочемо, щоб лежала наша холодна морозна зима. Ми від неї йдемо подалі. Не хочемо з нею нарівні.     

      161. Побудували собі яку-небудь не погану, а хорошу хату з вікнами, з дверима. Витягуємо трубу для витягування диму й покрівлю криємо будь-яку за своїми засобами. Гіршого нема, ніж це робити тому чоловікові, хто живе бідно. Хіба в нього нема такої мислі чи в нього нема,  що робити. Сам чоловік імущий у цьому – бідний теж чоловік. У нього душа є, своє серце теж є, але такому чоловікові, який у нас є, ми його бачимо, помогти не навчились. Так жити, щоб між нами не народжувались такі багачі, котрі нарівні з бідними не хочуть жити! Від нього, як від бідняка, так біжать...     

      162. А в нас є такі люди, котрим наша природа або є Бог не помагають, а сильно своїм нестатком заважають. Нам доводиться дивитись хороше на такого чоловіка, хто непогано між нами живе. Особливо хто хитро й уміло створив своє таке хазяйство, на котре нам, таким людям, рідко доводиться дивитись. Ми не бачимо таку скромну одиницю, котра збирає по одному мізерному зернятку й складає їх багато. У нього зроблено хороша покрита білим залізом комора, а в ній лежить його золото – зерно.     

      163. Він нічим не базується, крім нього, і збирається за це зерно придбати багато грошей. Ми так у цьому ділі робимо й будемо робити, тільки не всі ми такі в житті своєму зародились. Це в нас робив один він на все таке велике село. Від усіх він відійшов, став оточуватись тим, від чого став багатий. У нього все таке не знайти хороше й, можна сказати, небувале нове, на що як на таке пахуче можна не дивитись. Як ми звикли цьому всьому завидувати. Ми, люди такі, втягуємось у це діло; лише б чоловік який-небудь із всіх що-небудь таке став мати, уже на це все всі ми дивимось як це треба. Ми на хороше зразу свій зір звертаємо.

      164. Ми далеко бачимо, хочемо в себе мати як якусь особливість. Такий час приходить, таке життя вводиться один раз на рік. Ми з вами живемо в ньому, ми робимо, творимо один перед одним у цій місцевості, вона в нас так розташувалась у селі легко, тягнеться з усіх сторін, з усіх країв. Особливо той, хто сильно живе. У нього є, чим тягнути, і в що накладати, він уміє, жити між нами він уміє. У нього руки золоті, а розум дорогий. А очі швидко дивляться, хороше він чує, як що-небудь таке. Це природа, вона не рахується ні з чим таким. А своє все в цьому людям вводить. Люди – це не щось таке, а чоловік, та ще який він є, органічний у цьому ділі.     

      165.  Ми не щось таке в житті є,  а такі само люди, як вони є тепер. Для цього діла ми рано встаємо, а пізно лягаємо – це наша зароджена звичка. Ми, такі люди, не хочемо визнавати самих себе, що ми в цьому ділі вояки й ділки. Можемо з вами почати будь-яке діло в природі. Чи хороше в житті, чи погане – ми про це узнаємо  після. Перед нами стоїть завдання: у себе зробити те, чого в житті ніколи не було. Хіба нам, усім історичним людям, тоді було в природі погано? Ми з вами задумали в житті своєму побудувати Вавилонську башту.      

      166. Вона не одним чоловіком була обдумана так упевнено. У всіх людей був такий час, що ми з вами, такі спритні в цьому люди, вважались тоді не такими людьми, як тепер. Наші люди, можна сказати, з таким великим поняттям тепер розуміють не так, роблять не так, як робили ці люди раніше. Ми тепер зі своїм розумом не так зосереджені. У нас, у таких людей, лежить під руками не те, що лежало в тих людей, котрі колись до цього часу на нашій землі жили. Вони в своєму житті були так само ногами приклеєні, а голови внизу себе держали.      

      167. Щоби вони загартовувались, у них цього в голові не зароджувалось. І не мислили вони тоді, що треба робити. У них народжувалось не те, що народилось тепер у деяких наших людей. Ми в цьому ділі, котре тепер самі робимо в житті, говоримо: це наша з вами ніяка не помилка, ми, такі люди, свого добились у природі. Ми для цього діла зробили для самих себе таку зброю, таку снасть, завдяки котрій ми не стали на нашій землі терпіти нужду. Ми для цього діла маємо свою здібність.       

      168. Лише б намітили, що треба було робити для людей у природі, ми не кинемо, а робити будемо діло, котре нашим людям буде треба. Ми, усі люди, у цьому ділі зароджені й хочемо сказати в один голос: якщо ми взялись за діло, то ми з вами його доб’ємось. Ми з таким розвитком зі своїм поняттям ніяк не відходимо від тих наших давніх людей, котрі жили в природі. Вони в себе ніяк не думали й не створювали таку погану мисль, котра вела по тій дорозі, по котрій усі люди проходили, тобто вони повзали не для того, щоби бути в житті бідними, незнаючими.     

      169. Вони так само народились, так само вчились у житті. Хіба їм хотілось поганого, не хороше в природі жити чи холодно, як тепер виявилось на білому світі  одне з усіх нас загартування Іванова? Практичне вчення, котре вчить усякого нашого чоловіка не по-старому жити, а по-новому. Раніше ми цього не мали, що маємо в даний такий час, котрий заставив чоловіка обов’язково це робити, що ми робимо тепер. Ви подумали про це, що ми хочемо або хотіли наші всі такі предки.     

      170. Вони зі своїм таким розвитком, з такою мислю ніколи не збирались так жити, особливо так, як ми в цей час самі живемо й думаємо від цього діла йти й більше не повертатись. Ось що наша вся історія показує. Це небувала нова історія веде нашого чоловіка, тільки одного в цьому житті.     

      Я, говорить сам Іванов, про це ніколи не думав і не збирався про це сказати. Мене мій розвиток заставив про це говорити. І я не прагнув робити те, що робили до цього  й тепер ці ось люди, котрим не хочеться залишатись у природі так, як люди давні жили.

      171. Ми тепер хочемо сказати: ми не задумали цю Вавилонську башту відбудовувати. Наше – це нічиє таке є в природі. Ми дуже багато й сильно думаємо, нас заставляє час, і ми цей час ждемо, готуємось, тягнемо його до себе не поганим, а хорошим. І в ньому часто не так виходить. Ми – про одне, а робиться інше. Треба сонечко, щоб гріло тепло. Суховію східного не було, а по низу стояв. От що нам, людям, робити з такою шкідливою природою? Ми повинні своїм ділом добитись і доглядом не того, що було раніше. А ми повинні від неї взяти те, чого нам земля не давала.     

      172. Наш такий розум не кидає про це все думати й робити. Усі роблять не дрібницю якусь, а от саме для нас, для людей, комунізм. Він нас заставляє зробити всю нашу техніку. Усе те, що для цього діла буде треба, ми, усі люди, повинні зробити. І ми майструємо те, що для цього буде треба. Велика й уміла база має нас усіх так зберегти. Ми, усі люди, це в природі добуваємо,  і ми доб’ємось обов’язково через наше джерело – через нашу землю. Це наше багатство.     

      173. Ми робимо одяг, ми робимо їжу й будуємо дім, у чому б найкраще жити нашому чоловікові, залежному від природи. Вона нам народила все й показала сама себе небувалими новими днями. Ми їх діждались і так мило зустріли, це треба про це діло комусь розказати. Ніхто з усіх цього не мав, та куди там щоб мати. Народилось маленьке дитя зі своїми прикладами, не з принципами, а з такою вдачею, котра є в нас. У цих людей буде для чоловіка те, що треба в його житті. А життя саме потребує. Ми хороше знаємо, що чоловікові треба буде прекрасний час, що сама природа зі собою несе щодня й не забуває ніч.     

      174. А вночі чоловіком робилось завжди кожен раз. Дивишся: і народиться в природі в такому житті чоловік маленький у процесі. Ми його зустріли не з пустими руками. У нас було те, чим зустріли його. Одягнули, нагодували й поклали спати, ледь не сказали цій дитині: мовляв, ти спи, не піднімайся. Це не наказ наш,  а невміння це зробити. Ми зробили це все цьому чоловікові залежність, котра розвивалась на нас не користю, а шкодою. Ми, усі люди, самі себе заставили, щоб наші тіла так робили в себе: один раз один час  пожили хороше й тепло та подумали про це діло.         

      175. А діл у природі й різних для людей... Є, на що подивитись, як на якусь зроблену людьми красоту. Одяг наш, ми його зробили руками, його оділи на живе тіло чоловіка. Тільки нам подивитись і полюбуватись здаля. Який він у нас хороший з усіх сторін! Якщо придивитись, то побачимо: на ньому й у ньому є не його особисте, а чуже природне. Ми з вами все це зробили в нашому людському труді, що нам і дало вічно бачити на чоловікові не живе, а мертве. Живому нема доступу.

      176. А мертве ми бачимо, навіть тяжко носимо на собі. Самі захищаємось в умовах у ділі, у чотирьох стінах та в одязі – це не порятунок людського життя в людській дорозі. Ми, люди, не одним так розпорядились. Тільки наш розум примусив себе розпоряджатись, щоб у природі робив те, від чого робиться людям усім нехороше. Ми, люди всі, утрачаємо своє здоровя в цьому всьому. А от знаходити нам з вами не довелось: дуже тяжко доводиться робити в природі нам, людям усім. Ми нічого не робимо  для того, щоби чоловікові не хворіти й не простуджуватись.     

      177. А це в природі для всякого чоловіка нашого є, воно було весь час не для наших людей. Його підібрала в природі незалежність, завдяки котрій  став чоловік загартовуватись і став робити для здоровя.  А ми маленького чоловіка взяли в свій полон, у своє незнання. Що ми робили й що зі цього всього в нас вийшло? Ми, усі люди, не жили, як це нам хотілось, а нас із вами сама природа зустріла своїми якостями й заставила здаватись. Чоловік не став здорово жити, утратив у цьому ділі своє існуюче.     

      178. А раз чоловік не знайшов у себе здоровя, що могло вийти? Та нічого в житті, крім однієї смерті. Чоловік став із самого початку вмирати. Ми, такі люди даного часу, не пішли від того самого, що в нас сьогодні. Ми, люди такі, тепер у себе маємо не те, що наші предки мали. У них були фізичні сили чоловіка, у  його руках майстерних. Вони на ногах повзали  й робили те, що їм подавалось у природі такій. Як вона себе так показувала? Це її є велике багатство в повітрі, у воді, у землі – це є чоловікові в житті наймиліші друзі, з котрими усім людям доводилось по одній прямій дорозі йти й робити.

      179. У них голови дуже сильно думали, а доводилось робити діло те, котре людям було треба. У людей усіх така дорога: у будь-який час діло почати й спішити його зробити. А діло наше розвинуте. У цьому ділі ми так спішимо, беремось, а в нас не виходить. Ми заінтересовані це зробити живим фактом, а природа – бах, і не дала. Узяла завадила в цьому ділі, своє поставила, не дала робити.     

      180. У людей у будь-якій науці заведено одне – як би від свого близького сусіда зі своїм добром піти подалі.  Ми завжди такі люди: щоб поділитись і без усякої просьби дати – це ми не навчились робити. А от нелегальність велика введена між людьми, особливо між хитрунами й розвинутими людьми, котрі не хочуть жити нарівні з іншими. Ти нічого не знаєш, а берешся вчити. Учать людей ті люди, котрі знають те, що робиться в природі. Вона – годувальниця землею, як джерелом, у людському  житті. Ми з вами – люди всі такі: не любимо нестаток, ідемо від цього всього. А багатіти дається один раз і то стихійно.

      181. А стихія, вона буває різна в людях. Стихія буває велика, це треба йти всяким засобами з життя. Усякі люди роблять і все про це говорять, але зробити цього ми не навчились. Ми, усі люди, так навчились, так робимо вміло, щоб інший чоловік не відійшов. Це так робиться всіма людьми, не хочуть чесно трудитися. Усі люди хочуть одне – щоби було легко. А природа – така мати, наша годувальниця, вона нас таких, як ми для неї виявились і те зробили в процесі. Наші люди такими зробились один для одного чужими. Усі ми робимо для всіх добро. А якщо розібратись із цим людським добром, то природа взяла цьому смертю завадила.     

      182. Ми з вами – це люди, у котрих і двір як двір, і побудова, як палац, для підсобного хазяйства. Земля на сад. Своє й колективне хазяйство в полі, так усе снастю оточило себе. Людям у природі треба буде не одна земля, котра для них є джерелом. Ми, говорять у цьому люди: якби тільки не вона, нам би не народжуватись. А коли один день у році почав свої сили показувати, то слідом за  ним десь і  якось появилось – не зразу, а по одному зробилось – багато людей. Особливо тепер вони взяли своє господарство, своє діло на усіма. Їм природа на чотири сторони розчинила двері й стала пхати одного за одним.     

      183. Куди? Та туди, куди це не слід. Ми більш, ніж це діло, нічого не навчились робити, крім як це. Нас природа сама вчить усе своє життя людей туди пхати, де не треба бути. А їм здається: тут треба чоловікові своєю ногою поступати. Людям треба історія, цьому початок. Люди не хочуть, щоб історія відбулась минула. У них для цього сили народжені, щоб у природі чимось похвалитись. У людей це є, і буде в них таке відбуватись між ними до тих пір, поки зміниться цей великий для них потік, котрого доводилось людям довго сколочувати, щоб він між ними розростався.

      184. Люди в цьому всьому нітрохи не винуваті. А так воно склалось у людях, що лише б тільки одному довелось почати, а двері на це діло зразу відчинились. Час для цього прийшов, чоловік у людях проявив своє господарство над усім. У природі він би ніколи  так не жив, як йому доводилось тепер жити. Не дуло, не кувало, а своє діло нікуди не ділось. А прийшло на арену – ми дивимось на це зовсім безсильно. У нас, усіх людей, нема того, що треба для життя в природі. Ми тільки це шукаємо, нам треба буде й обов’язково в природі треба  через нашого внутрішнього й зовнішнього ворога, з котрим ми боремось і воюємо.      

      185. Це наша з вами в житті своєму мета, та ще яка. Ми не звикли робити для іншого чоловіка хороше, а взялись за таке діло, у котрому ми, усі люди, чужі. Перед цим ми поклонились природі за її послуги, за її діло, що вона нам не забула ці двері відчинити. Як трудно було цю історію починати, але разом ми з великим трудом у себе завоювали. Наше з вами в цьому велике й улюблене полювання, для чого ми з вами зробили зброю. Для цього нам треба була така величезна снасть, наша з вами техніка.      

      186. Ми з вами люди, а самі маємо малий відсоток учених. Учитись не в силах та не всім це дається. По землі ходять своїми ногами, або вони повзають – це вони вміють робити. А ось цього вони не навчились знати: як це вийшло між усіма людьми народитись?  Ми народились від самих себе й зростали також, росли вгору та жили до свого такого віку, коли не виявилось далі сил у житті. Став чоловік із ними ділитись: усе наше зроблене кинув і не став далі жити. Визнав себе в цьому: дуже тяжко одне за одним брати й брати. До яких пір ця історія повинна проходити? Хіба це наш початок: народитись у природі, а потім нам же самим доводиться вмирати?

      187. Куди годиться й для чого це діло таке нехороше? А самі це робимо. Такий може бути чоловік, але йому якимись силами завадила наша велика природа. А в природі не одна така хороша для людей сторона – їх дві та ще які вони інтересні для всіх наших людей. Але ми з вами від цього всього відвернулись, не схотіли зовсім займатись. «Бачиш ти яка, хочеш нас усіх до одного поморозити. Ми, усі люди, не такі, як ти один зародився. Ти такий сильний, у всьому - твоя Перемога».      

      188. Якби я ввів на вас силу, я б вам не говорив. Хто це все зробив, як не ви? А ви боїтесь з ним розставатись. Як же так виходить у нашому житті між вами всіма й мною? Ми не бачимо того, що для чоловіка треба, щоб він у природі жив, а не хворів, не простуджувався. А такою дорогою нас природа не схотіла пустити, щоб ми по ній ішли. Вона знала, що з нас там нічого хорошого не вийде. Вона для того цією дорогою людей, щоб ішли, щоб узнали вони базу й на ній базувались. Що це нам дало в цей період життя? Ми зробилися зі зброєю в руках хазяї всьому.     

      191. Земля, ми говоримо, вона наша. А самі йдемо від неї всередину.  Уся вона залишається природна, так що вся сила, весь момент у ній. Слава в перших початкових днях, самі вони - з усіх, у котрих ми зі своєю силою людською не побоялись нічого в житті своєму. А своє все те, що почали в житті, узялись сильно ці якості створювати. Ми без усякого діла нікуди не йшли й нічого не робили. А от коли після шести днів неділя в нас проходила, ніхто з нас нікуди не  дівся. Ждали наше свято, а воно в неділю буває в людях один раз. Коли ми його зустрічаємо, ми стараємось нічого такого не робити.      

      192. Люди всі визнали і ввели це свято найголовніше в нашому житті – відпочинок, ми його - як світило. Після тяжкого труда ми в ньому готуватись не те, що готували в простий день. А от коли проходив для нас місяць із 30 днями, декого з людей ми закопали. Він із нами, такими чужими людьми, не згодився жити. Узяв вічно невмираючу дорогу й став по ній іти шукати, йому хотілось знайти. Він і до сих пір у природі шукає, але ніяк не знайде таїни в природі. За висновком залежності, природа нам багато дала, але не дала того, що слід, щоб ми жили, не скорочували, а продовжували.     

 

1967 рік 27 травня

Іванов

Набор – Ош. З оригіналу. 1302. (в1412)

 

      6705.27   Тематичний покажчик

Хороше, погане  10

Нестерята  18

Учитель історія: дитинство 19, 22

Залежність і війна  26

Потік замінити  29

Бог  30, 86,100,105, 120, 146,147

Дві сторони: хороше і погане  43, 44

Залежність  48, 80, 174

Загартований чоловік  47, 48

Незалежність 48, 124

1965г. лікарня  49

Лікарня, Кіровоград  128

Народження чоловіка без потреб. 135,137,138

Рак  150

Навчання  180

Любов до природи  78, 86