Природу не обдуриш. 1969.10.ч.2

Іванов Порфирій Корнійович

 

Частина 2. с. 101 - 192

 

Редактор, перекладач – Ош. Редагується з благословення Іванова. (Див. Паршек. 1981.02, с. 115, 127).

 

101. А коли чоловік думає, він до цього ще робить, у нього на цьому місці швидко робиться. Тільки треба знати природу, у ній поспішати треба. Ніколи з силою не програєш, лише би не забував про це діло, а брався робити з любов'ю. У нього на цьому місці в цей час неначе хтось йому в мішку носить. Він робить, а у нього воно пливе, як по воді. Якщо тільки доведеться в це добре вникнути, то можна завжди це мати. Ми з вами це мали, маємо, і будемо мати. А от цього ми не пробували – найменшу людину виховати по новому характеру в житті. Ми цю людини зустрічали так, як і завжди буває, індивідуально. Ще не народжувався, у животі в матері знаходиться. 

 

102. А ми за своїми засобами зустрічаємо і проводжаємо. У нас цьому допомагають гроші. А от треба зустріти цю новонароджену людину небувалу по-новому, як ніколи. Не шматком і ганчіркою, та в домі. Треба думкою. Якщо це так нам потрібна ця людина, то ми її по-природному збережемо. Про це знайдене в природі не одні наші люди узнають, що їм від цього всього буде краще, ніж до цього часу було. Мало того, що цим людям зробиться добре. Вони знайдуть дорогу, по якій люди наші не ходили. Вони підуть по іншій такій дорозі, якою всі птахи і звірі проходять, і роблять у природі те, що їм цікаво.

 

 

103. Хіба людині буде погано від цього, якщо вона не буде робити те, від чого їй було завжди шкідливо. Ми з вами звикли робити те, що чоловікові треба, він його потребує. Чоловік звик, він без нього ні кроку, і так чи інакше треба було йому робити. Він рано піднявся з ліжка для того, щоб в хід пустити свої руки без будь-якої хитрості, без усякої технічної здібності. Ми в природі на цьому місці, на ось цій огорожі, де довелося всякого роду робити. Спочатку не було такої наукової теорії, все це бралося з голови практично. Все робилося руками, силою фізичною.

 

104. А коли чоловік за це все хороше, то у нього вийде. Природа – це є чоловік. Він не один такий у природі зародився в нашому селі, нас усіх дуже багато. Якщо порахувати, сімсот дворів. Всі ці люди жили за рахунок свого шматочка землі. Вона його оточувала біля самого села, куди стікалися всі належні яри з джерельною чистою водою. Наша ця от земля, вона не змогла обходитися без участі в ній чоловіка. Він про неї не забував, як про матір рідну. Вона завжди хотіла його бачити на своєму такому місці, і з ним говорить, як з рідним сином. Вона каже йому. Ти знаєш, яка є твоя мати. Аби ти подумав: а що буде треба на ось цьому місці посадити, щоб на сьогодні наша земля добре вродила цьому нашому селу.

 

105. Тут на цій землі ми посадили квасолі стільки, скільки хотіли. Поруч з нею вкинули в землю буряк, а його було три сорти. Один червоний, його називають буряк столовий. А є буряк кормовий, його сіють для худоби. А ще сорт цукровий, з якого нам роблять білий цукор. Ми на цій землі і їжу збираємо, і одяг створюємо. Словом, що ми не візьмемо робити, нам природа ніколи не відмовить дати. Якщо ми раніше кидаємо в землю в приготовлену грядку чисте зерно пшеницю, вона у нас на першому плані. Ми її сіємо раніше від усіх культур. Швидко хапається за землю, і тут же починає рости.

 

106. Це наш сільський хліб, наше, всіх людей в природі золото. Ми за ним дивимося, як за якоюсь особливістю. Говоримо. Якщо тільки ця наша земля вродить нам пшеницю, та ще огрядну в цьому році, то ми з вами тоді будемо жити. Вона завжди на приймальному пункті приймається за першу якісність. Хіба наша ця от земля дає врожай тільки однієї пшениці. Дає під рік урожай ячмінь, це не основний є хліб, з нього багато дечого такого роблять. Пиво варять, це ячмінна мука, вона вигодовує свиней. Словом, за цим ячменем йде культура овес, це для коней. Люди багатого характеру сіяли, щоб коня годувати для того, щоб він був ситий і сильний. Людині не це одне потрібно в господарстві. Він сіє, крім цього, баштан. 

 

107. У нього на це народжений природний ризик. Він не зможе залишатися на ось цій землі, яка нам не відмовляє давати. На тому місці, де чоловік задумав посіяти, він там дочекався сходів проса або гречки. Це людська є каша, яку треба доводити до діла. Люди сіють насіння, вони на маслоробні б'ють масло. Словом, треба від природи не одне це отримувати. Треба заводити природну худобу, щоб через це сказали: ти вмієш жити. Цінувався у нас такий чоловік у житті своєму за вміле утримання господарства. А в селі ти нічого не доведеш, що ти живеш краще від усіх. У тебе чого тільки немає, ти не такий, як є інші. Люблять у природі довше спати та легше працювати. А у кого є на це земля, є до неї тварина. Він не знає, що таке мати, щоб на нього сказали: от людина, так людина.

 

108. Можна буде сказати, це універсал. За що тільки він не візьметься, він вміє робити і робить. Для таких умілих людей потрібна не одна земля, про яку людина багато раз думає. Це є джерело, вона без неї ні кроку. Це її мати рідна, по ній не одна людина ступає своєї взутою ногою. Є й тварина така, як кінь, вона теж в копита одягнена. Вона не як корова, у якої з двох половин копита. Сама не така, як є кінь. У корови роги, та ще який у неї рев на що-небудь таке. Коню вся надія на копита. Правда, вона, як кобилиця, народжує нам жеребців. Не так, як корова народить бика, а потім вже його роблять волом. І підставляють йому пару, іншого такого вола для того, щоб на них надіти ярма, як великій рогатій худобі.

 

109. Особливо їхня ця сила вважалася. Ми вважалися господарі через одне наше. Ми вміємо по хазяйському виходжувати одне й інше. Якщо тільки вродить хліб, то у нас є на це тваринна сила. Ми господарі є свого добра. Для нас таких є такі люди, хто вперед нас турбується, що треба нам. Ми з вами гнемо спини під час нашого зростання хліба. Буває, заглушає сміття, бур'ян росте, і не дає хлібу підніматися. Особливо введений осот, він нашого брата сильно цим мучить. А нам, таким хліборобам, простий практичний мужик навчився залізо тягнути, з нього зробив залізний гострий багнет. Ми з ним боролися легко. Тільки до нього, він вже впав. Як людина від кулі на війні, так він від наших таких фізичних рук.

 

110. Хіба ми ними одну цю роботу робили. Перед руками лежала робота, треба буде сапати, та ще підряд. Траву вбивали, а сходи залишали. І на це діло треба було ковалю зробити сапку, вона допомагала в цьому ділі. А коли ти, як людина, знаєш, що тобі треба буде картопля. А її садять під плуг в землю. А вона заростає дуже сильно бур'яном. Ми його – з дороги, а на дорозі залишаємо картоплю бути. І от так воно виходить. Не встигне чоловік у своєму дворі повернутися, у нього під руками залізний дюймовий плуг. Це кожному чоловікові таку зброю треба, лише б чоловік це робив, що роблять всі на цьому місці. Ми для цього діла народжені. Не треба було продавати свою придбану річ. А тебе як хлібороба очікує в одному місці спеціально зроблений базар цього всього району, куди їдуть люди з усіх чотирьох кінців.               

 

111. А туди люди не везуть що-небудь. Їм гроші дають за жирне, за солодке. Словом, людина знає, що вона везе. А коли люди сіють у землю своє чисте зерно, то вони кажуть: ми сіємо не для самих себе. Нехай це народить для нас усіх, таких господарів, та не забуває про тих ділків, хто нам робить за гроші зброю. Ми в цьому ділі виграємо. Привозимо своє добро сюди на базар своєю підводою. А на нас, як на селян. Ті люди, яким ми були треба, до нас підходять, у нас запитують, що ми їм привезли хорошого. А господар каже на свою виходжену індичку, її не прирівняєш до курки або качки. Вона важить п`ять кілограмів. Ну і індичка, так індичка. Це господар цього добра, у нього не одна є ця індичка, чим він хвалиться. У нього коров'яче масло.

 

112. Є свиняче сало. Значить, ми говоримо, це мужик не з поганих господарів. Він яку пару коней має, у нього скільки є в посуді масла, сир є, і також не худе сало. Людина живе багато. Йому в житті щастить, він лише б хотів. У нього все окремо по сортах лежить, і по сортах на землі сіялося, і так само воно росло, і звозили в один. А коли це все молотилося, та віялося в чисте зерно, можна буде сказати про кожну дану природою річ. Нею хвалився на базарі чоловік. Особливо йому народилося маленьке біленьке порося. Ним доводилося робітникові цікавитися, як своїм, вигодуваним на сало. Ми всі цим живемо. І хочемо сказати, все нам дає природа. Вона в землю прийняла зернятко, і вчепилося за неї, і росло швидко.          

 

113. А коли в степу зеленіє, зростає, і показується для нас, погода всіх нас своїм ділом збагачувала. У господаря є не одна конячка. У нього є воли, їх треба годувати, поїти, і ними доводиться володіти, як технічною силою. Вони землю орють, вони навесні роблять грядку. Вони скошені снопи возять, і зв'язують в одинки. Їм доводиться хвалитися борозною, яка робиться під зиму, чорна оранка. Це життя наше всіх, воно нас примушує зустрічатися з такими людьми, з такою чоловіком, як є господар. Він привіз на базар нам багато продуктів, і їх розклав, показує, як якийсь один з усіх. Ми такі є люди, один одного своєю роботою і грошима підтримуємо. Говоримо. Продай нам свій продукт, а ми приготували тобі граблі, гостру сталеву косу. Це було у нас, як зроблене нами руками.

 

114. Ось що треба буде мені, як ковалю, своїми руками для хлібороба зробити. Природа є чоловік, і природа є сировина, і в природі стоїть завод. Вона від чоловіка дуже сильно вимагає, щоб у нього не одне шило було, і не одна стирчала голка. Йому треба вогонь, чим розпалити, і треба йому вода, в чому готувати їжу. Це все робив чоловік, він робить зараз, і буде він робити завжди. Природа жене в бій. Якщо людина не піде по тій дорозі в ліс, і там не назбирає дров, вона залишиться без усякої їжі. Та й ми без неї ніде нічого не розживемося. Селянин цю роботу робить сам не собі. Ця робота за законом робиться усіма нами взагалі. Нам всім треба хліб, без чого не можемо жити. А йому треба плуг, борону. Ми це все робимо для того, щоб у нас було, і залишилося, що буде треба для дня, що прийшов. Ах, яке є життя.

 

115. Я в будинку у своїй кузні тягну залізо. А він у степу із землею возиться, йому треба жити. Це було в природі. А воно між людьми проходило в 1933 році. Я теж був чоловіком таким, як усі такі люди. Мені тоді було 35 років. У мене народилася природою свідомість до всього поганого. Я звернувся з проханням до природи. Вона мене зустріла. Вона мені, як чоловікові, в цій справі допомогла. Вона почула мій такий голос до неї. Я сказав: «Природа, ти дай мені життя моє і моє вчення для того, щоб я навчився в тобі природно сам себе зберігати від твоїх природних сил». Я тут же моментально кинув вживати алкоголь, тобто не став спиртні напої пити. Що й допомогло моєму здоров'ю поділитися в природі з людьми.

 

116. Я став у природі жити не так, як люди живуть все. Мені моя шапка (волосся) дуже багато дала, і дає зараз моїй голові, роззброєній від самозахисту. Я сміливо став ходити по холоду. На мене за це – вся громадськість, сказали люди через цей весь вчинок, що я перед ними ненормальний. Я не переставав про своє говорити. Ця дорога, по якій я в той час проходив, вона не людська. Я зроду в житті своєму не ходив по снігу та по холоду своїми босими ногами. Я про те, що мені довелося роззутим ходити. Мені мої милі друзі, вони дуже багато дали практично. Я через це діло поставив на ноги людину, одну хвору жінку. Вона страждаюча, 17 років ногами не ходила. А після мого відвідування пішла.

 

117. Як же так тепер мені не йти по снігу роззувшись, якщо я сказав: тільки від мене підніметься, я повинен в природі по снігу піти роззутим. Ви думаєте, що я від цього злякався. Природа цьому всьому мати. Вона мене в 1898 році народила, як і всіх народила мати. Вона мене вчила штучному, хорошому, теплому. Вона мене пхнула, щоб я йшов у природу, і там робив те, що всім шкідливо. Я від цього шкідливого пішов, мене там не стало. Так що ж ви, шановні вчені. Коли я з вами, як психіатрами, зустрівся, то ви мене за це вважали божевільним. Думали, що я з глузду з'їхав. Я ніколи не з'їжджав і не з'їду. Для цього діла виступав, доводив, і доведу завжди, що я в цьому ділі буду правий.

 

118. Моє загартування є в природі. Мною написані слова. Перемога моя. Через це діло є. Джерело – загартування-тренування. Я працюю сам на благо здоров'я всього людства.  Навчаюся у природі, хвалюся перед світом. Хочу правду сказати за самозбереження особисто свого тіла. Моє здорове молоде загартоване серце – 25-річної людини.  Мій вихід у світлі.  Я не боюся ворога, не боюсь нічого, навіть своєї смерті. Я чоловік землі, дихаю сильно, але говорю різко не про якесь диво. А про природу, про фізичне, про практичне явище. Найголовніше, чисте повітря, вода, вдих і видих, снігове пробудження.  Миттєве одужання центральної нервової частини мозку.

 

119. Люблю я і вболіваю, але ніколи не забуваю про хворого, знаю його душу і серце. Хочу йому допомогти, через свої руки струмом убиваю біль. Це нам не слова говорять, а все робиться ділом. Рука владика пише, але ніколи не забути, дуже справедливе. А просьба яка? Мене треба буде просити, будеш від цього здоровий.  Кому це не буде треба, юнакові молодому? Це буде світоглядне значення. Природу як матір свою треба любити і просити. Не слова це говорять, а правда говорить.  Не хвороба грає ролі над людиною, а грає ролі людина над хворобою. Нам треба вчитися у вчення Іванова, щоб не потрапляти у в'язницю і не лягати в лікарню. Не лізти на рожен, жити вільно.

 

120. Яка нам буде слава любити самих себе. Старикам, стареньким кланятися, і дядькові, і тітці, і молодій людині.  Сказати: «Здрастуйте». Це життя моє важке, для всіх воно. Зрозумійте моє терпіння, загартуйте своє серце. Милі мої люди, гляньте ви на сонце, побачите правду, своє одужання.  Бути таким, як я, Переможець природи і Учитель народу. Раз моя ідея не сподобалася нашим психіатрам, вони стали заперечувати моєму тодішньому вчинку. Вважали, це є ненормальність. Взяли і дали першу групу, інвалід праці. Я як людина цього їхнього рішення і тоді не визнавав, не визнаю. Вважаю, що щодо мене помилка, та ще яка. Вони мене примусили визнати на собі хворобу.

 

121. І завжди їх називав бідними людьми, які думають про того ображеного, хворого, і дуже сильно хочуть йому допомогти. Але у них так не виходить, як вони роблять. А хвороба розвивається. Для цієї справи треба ініціатор цього всього, щоб він був мудрець. Тому я пішов у природі його шукати. Зустрічаю я попа, настоятеля церкви. Я його виявив за мантією. Форма мене примусила перед ним вибачитися. Сказати: «Ви мене вибачте за моє все. Може бути, я вам своїм надуманим заважатиму». Він мені не став своїм обрядом заважати, говорить свої ввічливі слова. «Нічого, – він сказав, – люди всякого діла бувають». Я йому став говорити як священику.

 

122. А що, якщо вам у житті представити таке от право, яким я користуюся. Мені люди все йдуть назустріч моєму здоров'ю. Я у них користуюся без оплати грошима. Заходжу в ресторан або в їдальню, мені як такому чоловікові дають їсти, я гроші не плачу. Навіть вони самі зазивають. Їду поїздами без квитка, і всіма видами транспорту. Навіть я не працюю, як усі. Вам це ось. Як би ви захотіли залишатися зиму і літо в трусах? Він більше не став зі мною про цю пропозицію говорити. Я зрозумів його думку, він не хотів підтримати мою ідею. Але за те він повинен не хворіти, не застуджуватись, а бути завжди людиною здоровою. Раз наш настоятель від цього всього відмовився, то з цього всього не знайдеться такого в житті чоловіка.

 

123. Він повинен у нас такий один. Ми його повинні в природі мати як такого. У чоловіка не написано на ньому, якої він кваліфікації, і хто він за професією. Я його зустрічаю, як чоловіка такого, як всі є. Перед ним свою ввічливість ставлю. Кажу йому: «Ви мене вибачте». Він мене слухає. «Ви хто будете в житті своєму за людина» .– «Я, – він каже, – руський чоловік, по-руському розмовляю». – «Я бачу, що ви руський чоловік, але не знаю вашої майстерності». Він зрозумів мене, каже мені: «Простий практичний в кузні коваль, тягну залізо, і роблю деталь за своїм знанням». – «Це добре». – «Так, – він каже, – не зовсім добре, дуже важка і гаряча робота». Він був незадоволений нею.

 

124. «Але що ж поробиш в нашому такому предками створеному житті. Мене вчила природа, я сам це зробив. А раз сам це зробив, тепер мене вже ні до чого не повернеш. Це моя тепер спеціальність. Я ковалем і помру». А я йому кажу: «Навіщо помирати, якщо можна буде жити. Тобі треба умови, я тобі їх дам». Погодився, він каже: «Будь ласка». – «Для тебе будуть всі послуги в житті представлені, працювати ти не будеш, а їсти будеш. Але в трусах, як ось я, у будь-яку і кожну погоду». – «Ні, – коваль так сказав,– краще від усього, як мене змусила природа з цим ось залізом возитися, так я і буду свій вік доживати. А твоїм, – він мене милим чоловіком назвав, – тобі заважати не стану. Краще займайся сам».

 

125. Так коваль сказав. Я далі йду, шукаю людину іншу, не коваля. А мені, на це щастя, попався тесля сокирного діла. Скільки він за своє життя наробив будинків. Все стругав дерево, та пригладжував. А от щоб погодитися з таким ділом, як я йому сказав, він на це погане і холодне не пішов. Залишився доробляти своє те, що він має. А з поганого і холодного витікає все нове життя. Мабуть з моєю думкою ні один чоловік не погодиться. Я зі своєю думкою йду далі. Зустрічається зі мною швець, вічний слуга.

 

126. Нашим людям шиє чоботи нові, лагодить старі. Словом, людина слуга нам. Вже йому цю роботу треба, за його словами, змінити. Але якоїсь іншої не знайдеш. Я йому, як шевцю, своє наявне представив, щоб він за мною пішов без усяких чобіт і без шапки. «Ми, всі люди, – він сказав, – такими народилися. І мабуть я шевцем помру». Я далі йду, наскакую на кравця, хто шиє одяг. Він каже мені: «Навіщо ж я кравець зі своїм майстерністю. Я для цього діла навчався, тепер шию багатьом людям цей прекрасний одяг. Ні, не заміню ні на кого. Ця майстерність залишиться за мною».

 

127. Це все проходило в селі між багатими і бідними. Ніхто не дав своє таку згоду. А взявся я один між такими людьми, пішов шукати свого любителя, якого-небудь чоловіка, ризикового чоловіка. Не такого хлопчину, який до мене звернувся. І хотів він мабуть, щоб я його вивчив такому ділу. Він мені сказав: «Я тобі заплачу». Це значить, треба взяти гроші, і з ними біди набратися. Хлопець простудиться, то робити вже нічого, провина за мною.  Я йому кажу. Гроші не треба буде тут. А от роззувайся, роздягайся, і за мною слідом. Він відмовився. Хто ж піде за таким ділом, за такою наукою, як я за нею йду. І хочу, щоб і хтось з усіх знайшовся і пішов.

 

128. Сказав про це моє хороше. Всі люди хочуть жити, і щоб їм було добре. Образа їхня. Вони не хочуть бути такими людьми, як я зустрів слюсаря. Він непоганий мудрець, не який-небудь є, він високого розряду. А коли з ним став говорити про вміння, він мені сказав: «Я будь-яку річ прироблю, і точно вона буде застосована». А от щоб з моїм таким ділом погодитися, це він мені сказав: «Тобі від цього добре, сам так роби, але мене, майстрового, не змушуй. Краще я помру, ніж мені доведеться по-твоєму жити». І слюсар не дав згоди, і токар теж таке право не дозволив моє на себе взяти. Так колись їхав у вагоні військовий підполковник, у нас з ним слова.

 

129. Я їхав якось Московською залізницею від Рязані до Острозька. Мене військовий зачепив. А між нами був один майор. Він цієї дороги охоронець, а я в той же самий час був любитель в проїзду. Коли цей майор сказав: «Я тебе такого зсаджу». А я йому сказав: бідні ви люди. Він розлюченим на мене залишився. Приходить мій поїзд на Острозькому, а до мене підходить один міліціонер. Я йому як такому дав акт про неповноцінність свою. Він взяв, пішов до начальника, щоб він переконався, і більше мене не турбував. Так воно і вийшло з таким хвальком начальником, якого я назвав «бідна людина». Я надіявся на свою особисто силу. А вона в мене була захищена вченими. Їх як психіатрів не просив, вони самі за мене взялися, як за якогось ненормального чоловіка.

 

130. Зустрічався я з такою природою на рівнині в степу. Переді мною лежали дві викладені дороги. А по одній мені доводилося йти в те місце, від якого я повинен потрапити в те місце, де треба. А точно я не знав, я закрутився. На моє це все, що створене, природа відгукнулася, як Богу. Підіслала чоловіка, якого я дочекався, запитав у нього, як у земної людини. Він від мене мою ввічливість почув. Я перед ним вибачився, сказав: «Скажіть мені, будь ласка, як прямо потрапити на Сінейнікове?» Він мені рукою показав, його дорогою йти треба. Я йому сказав спасибі. Сам не пройшов 10 метрів, згадав, повернувся подивитися: а цього чоловіка не виявилося. Як ви тепер подумаєте, хто ж він був, чоловік чи природа?

 

131. Це природа, вона мені в цьому допомогла.  Вона мені цю дорогу показала.  Я з нею зустрівся, і тепер іду по ній.  Для мене лише б звернувся чоловік.  Я його зустрів своїм розумом, оточив його тіло думкою.  Далі я зустрівся з піонером, він біля мене проходив, але свою ввічливість забувся.  Його довелося зупинити, і вибачитися перед ним.  Ви що ж образили мене, я в нього запитую.  Він зупинився, сказав: «Чим я вас образив?»  Та тим, що треба вітатися, шана від тебе.  Він тоді каже: «Здрастуйте».  Це означає, мені вас попереджати завжди?  Він мене заспокоїв своїм вибаченням.  Я їхав поїздом.  А в цьому вагоні їхав капітан далеких кораблів.

 

132. Він зустрівся із зацікавленістю. Став розмовляти на ту тему, яка змусила всіх слухати не так, як це думалося мені.  Вони хотіли моєму довести.  Але мені доводити, це було краще померти.  Люди слухали про це мої слова, не хотіли вони погоджуватися, з таким ділом залишатися.  Не хочуть жити по-моєму.  Воно веде мене і всіх до свідомого всього. Не лізти на рожен, а жити в природі вільно.  Ось яка буде ідея.  Треба себе поважати, і зберегти своє тіло, щоб жити, а не вмирати.  Ми є такі люди.  Не віримо життю чоловіка, яке він у природі знайшов. Тепер ним хвалиться.  Ось, мовляв, я так я, такий чоловік, маю своє зроблене загартування.

 

133. Воно мною породжено не для самого себе, а для всієї нашої молоді.  Але капітан мене вважав чужим.  Свого підлеглого примусив мене з вагона вивести.  А надворі, тобто на підніжках, при такій швидкості природа мала холод 27 градусів нижче нуля.  Я сам це побажав людям показати, що я вмію обходитися з людьми будь-якого звання.  Приїхали в каменоломню, де перебувала група працівників міліції.  Я до них звернувся зі словами про це, щоб уповноважений перевірив за це капітана.  Він тоді-то дізнався про моє загартуванню, і прийшов, вибачився. Це так роблять завжди, після бійки чешуть кулаки.  Так і це діло.  Цього добре, що я дотримав, залишився в живих.  

 

134. Один час якраз було при фронтовій смузі. Я зустрівся з водіями винищувачів на аеродромі.  Вони всі до мене прибігли. А я їм говорив. Я не який-небудь, як ви думаєте, що я святий. Я такий же чоловік, як ви, тільки не воюючий, незалежний ніяк ні від кого.  Я без політики, без економіки. Мені ваше не треба. Я за Червоний хрест, за міжнародне задоволення, за здоров'я всіх нас. А комісар готує до вильоту на фронт. А водії мене слухають. Я своєю поведінкою завадив їм. Він мене в штаб, червоноармійцеві доручив.  А в штабі був майор.  Він мене туди по снігу повів, веде.

 

135. Я в нього запитав. Солдат, я його назвав, кого ти ведеш? Він каже: «Мій такий обов'язок, я повинен слухатись старшого командира». А командир по указці все робить. Приводять в штаб по снігу, по холоду. Там мене вже жителі такого знають. Їм про нього змалювали картину. Тоді-то майор виходить з будинку, наказує, щоб я за 10 хвилин забрався з цієї місцевості. Не зумів далеко піти, як вся авіація винищувальна прибралася через прорив на фронті танків. Це не те, що робилося у людей, а що зробилося в природі зі мною. Люди на нього дивитися не хочуть, бо це для них не мода, а смерть у природі. У Донбасі є шахта, тобто шахта Шварца.

 

136. А на ній працював у житті циган. Коли він мене побачив, моєму вчинку був радий. Взявся мені про своє життя-буття розповідати. Я, мовляв, гроші заробляю, але не привчений, хліб є куплений, не свій. Дружина моя ходить, просить заради Христа. Це хліб мій предковий. Він каже, миритися можна. Але з тим, що це робиться, дуже важко дивитися. Шатер стоїть на просторі в природі, циган в ньому святкує, горн розводить. Він каже: «Я все одно кину, мене це не влаштовує, російська історія. Та й за тобою я не піду, занадто безсилий».

 

137. Це було в Новочеркаській в'язниці. Був один засуджений, 25 років строк. Я з ним у камері зустрівся і запропонував свої всі послуги для того, щоб жити. А він не погодився. Він каже: «Краще я помру у в'язниці». По-моєму ніхто не хоче. А природа є природа, вона мені в цьому допомагає. І допоможе тій людині, хто хворий, забутий усіма нами. Я як такий був у природі один-єдиний чоловік, у кого знайшлися для цього сили, воля, і в мене виявився засіб на це діло. Після того, як мені довелося зустрітися з хворою, я ходив взимку і влітку роззутим. Мене такого природа народила, і доручила зустрічатися з хворим у будь-якому місці з будь-яким захворюванням.

 

138. Нехай люди не хочуть моєю гідністю огороджуватися. Вони не хочуть, щоб іншому було легко. У Красному Лучі був Кобзін Іван Павлович, а у нього був десятником комуніст, у якого на руці великого пальця розвив себе волос. Це хвороба знахарська. Але мені не треба його ніяка хвороба, а мені треба чоловік, та ще такий невіруючий ні в кого. Я його просив, щоб він мені дав свій палець для того, щоб я цьому пальцю зробив легке. Він багато часу не давав, а потім дав цей палець. Я його своїми руками взяв, і тут же миттєво цей палець перестав боліти. Хоч і не вір ти, але правда моя, за мною вона і залишилася перед усіма нами, вона і буде залишатися. Це не перший і не останній.

 

139. Хіба мені не треба ходити, це в людях робити? Я ж ділок, з усіх таких ділків ділок. Вмію пробуджувати нервову центральну частину мозку, миттєво людина сама собі повертає своє колишнє здоров'я. Я зустрівся з людьми Кіровоградській області не дарма. Я їм, людям, давав своє наявне здоров'я, це все я зробив. А мене за це охоронець порядку Бобренецького району начальник міліції до рук прибрав. Це все наробила природа, щоб я пройшов через цей весь режим, і зробився правим перед вченими. Якби у мене не було правди, я б не зміг видалити цю ракову хворобу після операції лікарів. Я видалив, вона не стала існувати. Ось що стало переді мною, і буде таке.

 

140. Ось моя така має відбутися зустріч з нашими вченими щодо лікування на будь-якій людині хвороби раку, тобто злоякісної пухлини. Я, Іванов Порфирій Корнійович, прошу весь наш радянський народ в цьому ділі брати участь, розбиратися з цією системою. Вона на сьогодні нашу людину валяє, не дає їй легко жити. Я прошу всіх з будь-якими захворюваннями в цьому ділі брати участь. Там буде проходити історія нашого практичного явища, де повинен бути мій досвід.

 

141. Ті люди, які отримали від мого фізичного тіла своє особисте здоров'я, повинні виступити перед народом, і свою наявну правду розповісти нам, людям усім, що живуть на білому світі. Я прошу народ цього діла намітити місце, де будуть проводитися збори. Там прогресувало на людях це діло. І де люди повинні виступити зі своїм тим, що вони в природі отримали. Вони нам розкажуть, як вони мучилися в природі. І він нам розповість, як буде треба нам за це взятися, щоб ми в природі так от не мучилися і не хворіли, і не застуджувалися.

 

142. Моя одна пропозиція. Треба буде зробити в Україні в Донбасі Луганської області, Свердловського району. Шахта 1-2, колишня імені Шварца. Ось там свою викладену практику між людьми здорового характеру покажу, щоб чоловік не хворів так, як він хворіє. І щоб він не застуджувався. Для цього діла не один я повинен про це всім нам розповісти. Виступлять мої пацієнти, мої люди ті, які мучилися багато років. 

 

143. А тепер вони хоч легко, без усякого болю лежать. Я, як ініціатор цього діла, хочу себе присвятити цьому ділу. Я не вчений чоловік, я практик. Не штучним своїм розпоряджаюся, а я єство в природі знайшов. І хочу, щоб воно було у нас, людях. Я з багатьма людьми зустрічаюся, і буду завжди зустрічатися в природі. Цього мало, що мені доводиться про це без кінця розповідати. Нехай про мене скажуть люди ті, які отримали своє особисте здоров'я. Вони моїм вченням вчилися практично, все це робили, відчували на собі для того, щоб бути здоровими.   

 

144. Я вам розповім про Антоніну Токарєву. Вона москвичка, начальника міліції дружина. Вона хворіла такою хворобою, від якої страждала. У неї важке, і легке не трималося. Народжувати дітей не могла, порада така була лікаря. А коли сюди на допомогу прийшло вчення Іванова. «Я, – каже, – визнала його істиною, і стала пораду його виконувати. У мене двоє дітей, я вже народила з Івановим. Словом, Іванов у своєму ділі прав. Я кажу людям, не одна така є в Москві, нас у Радянському союзі дуже багато таких каліків». А скільки ще таких, які його не бачили. А бачити їм хочеться таке лікування, яке сіє Іванов.

 

145. Треба буде визнати, як початкову роботу в природі. Вона нашого на землі чоловіка примусила фізично з нею борсатися. То лопата рила, то соха колупала, то плуг став живою силою орати. А працювати було треба, бо годувати себе і також іншого. У цьому ділі ми жили при власності індивідуально, доганяли і переганяли один одного. А так чи інакше як був бідний, так він і залишився в природі, ніхто йому не допоміг. І також Радянська влада прийшла. На зміну цьому нестатку, цьому важкому життю став своїм розумом чоловік. Він узявся за природу технічно, став змушувати, щоб вона нам давала  багато сировини з надр.

 

146. Особливо кора земна стала швидко в п'ять лемішів оратися трактором, і робиться агрегатом грядка. Сівалками сіяли через тарілки зернятка в землю для того, щоб вхопитися за вологу і дати швидкі сходи для того, щоб нас природа прибутком оточила. Ми цією силою хліб в ній ростимо. І хочемо ми, всі наші люди, сказати в одне, що ми вміємо робити. Воно із зернятка починалося, із зернятка стало. У одне місце купою збиралося для себе точне і для іншого зайве. Це вже була сторона комерційного характеру.

 

147. Ми вміємо. А раз вмію в цьому ділі я, торгаш, що хочу цій купі, зібраній у природі, те і зроблю. Це наше є золото, а в золоті все наше життя. Ми його, як світову цінність, в землі копаємо, шматочками збираємо. За це золото люди жертвою себе клали. Бо це в природі не доказ, і не яке-небудь у природі життя, що спасає. Багатими бути, у золоті ходити, не одні люди народжувалися такими. Вони через це вмирали, і помруть так завжди. Ось що нам усім Іванов каже, особливо нашій молоді. Вона ні від кого цього не чула, і не хотіла чути, бо в природі такого не народжувалося.

 

148. По-різному між собою не жити, і не показувати самих себе. Я показав, вже 35 років моєму ідейному існуванню. Я зробив у природі, ні один чоловік за це не брався робити. Я сам без кого-небудь цю історію розкрив. Ми з вами від неї йдемо, не хочемо пробувати. Хіба не можна буде ходити в природі без головного убору, або не можна ходити без взуття роззутим, або без всякого одягу за любої погоди в природі. Тільки треба бути завжди не ївши. Ми так себе привчили в природі. Як тільки вдосвіта піднявся з ліжка, вже свою думку прокладаємо в природу за чим-небудь таким, що краще поїсти, та напитися ситніше.

 

149. У тебе під руками все є. Природа розкрила свої дороги, вона йому шлях показала. Шлях у житті створила через мого дідуся Івана Тимофійовича. Він поставив будинок, під білою черепицею. Це було тоді, коли він був збиральником у суспільстві. І взяв казенні гроші і побудувався. А віддавати недоїмкою, заборгував державі. І от, на це моє улюблене щастя, приїхав до нашого села старшина. І відразу до мого дідуся під вікно цього будинку прийшов наш сільський десятник, він йому сказав, щоб платив недоїмку. А грошей у Івана Тимофійовича не було, одні тварини.

 

150. Івану довелося не прибутком користуватися, а збиток його оточив. Він бере всіх своїх овечок, кладе на віз їх, і запрягає свого полохливого Білогривчика. Це було моє перше, за що було треба природі поклонитися і сказати їй. Я їду по дорозі тій, якою ні один чоловік не проходив, я від дідуся по дорозі. Коли ми їхали по селу, нас зустріла маленька собачка. Вона нас не пускала, щоб ми туди їхали. Ми трималися базару, але день був понеділок. Дідусеві треба було гроші. Я вважав, їх люди видовбували в надрах.

 

151. Куди ми з дідусем їхали, було все зайнято шахтами, і Успенський металургійний чавунний завод, де англійці орудували. Там був для людей базар, він завжди у неділю. А нам, як на гріх, трапилася ця селянська біда у дідуся. Він мені розповідає про одного багатія Забугу з нашого села, як він розбагатів. Йому чуже допомогло стати перед усіма господарем. У нього своя народилася думка запрягти три пари волів, і поїхати в степ у неділю, коли люди всі віруючі Богу моляться в церкві. А Забуга вибирав копиці в'язаного  характеру, їх як свої накладав на гарбу, і віз їх у своє тік. Там клав одинки. І так мій дідусь, він не знав про мою здібність, що вона допомагає нам у біді.

 

152. Дідусь не думав, що йому доведеться цих овечок продати. Цьому був онук ініціатор, він дідусеві в комерційній стороні допомагав. І дідусь від своєї радості для свого онука купив фунт цукерок, це був його подарунок. А потім дідусеві довелося взяти з собою на ту скупщину панську, з якою я зустрівся в Чистяківських балках. Дідусь та інші селяни звозили на волах сіно в скирти. І для випивки до пана Іванівського повезли сіно. А ми як пастухи малюки на таборі сиділи, чекали теж якихось подарунків. Ми діти, та ще сільські, нам треба гостинці. Мені дідусь купив пряників, і поклав їх в чашку, та 20 копійок. Це подарунок з подарунків.         

 

153. Тут вже я перед матір'ю рідною всі свої сили представив, щоб вона за ці гроші тоді купила шарф. Яке було молоде діло. Мене дідусь у той час примусив свій скошений хліб звозити. А про свою долю він не знав. Його як стару людину взяла природа, і вихором за це вбила. Дідусь пожив до Михайлового дня і помер. Я в підпорядкуванні дядька Федора, став з ним селянську роботу в полі робити. Хоч що роби, а доводиться школу церковно-приходську кидати. Вона мене за мої витівки ставила на коліна на жужелицю. Ось як я важко навчався в третьому класі. І російській мові, і слов'янському приклонялися, і всі напам'ять. За що від учителя отримав по лобі залізного ключа.

 

154. Я був на все своє щасливець. Без обіду в школі залишався, але зате мене хлопці ровесники любили, жаліли мою бідність. Я намагався потрапити на роботу до пана сапати соняшник. І потім ще був молодий, у шахту потрапив. Спочатку мене зустріла штопорна плитового робота. Потім катального, а з катальної я став тягати в лаві санки з кутом – кінська робота. Вагони ганяв, а це ще гірше. Відбивав, рубав. Словом, всі підземні роботи провів, що мене змусило в Ростов потрапити. Ми троє, один косар, два в'язальника, у господаря працювали, хліб косили. Я і Луганськ відвідав. З рідним батьком повезли зерно наявне продавати. А не вміли бути комерсантами. Дали зерно хороше, а в мішках було гірше.

 

155. Приймальник обдурив нашого брата. Я звертався до жандарма, він мою скаргу не прийняв. І так я став їздовим, возити вугілля з Білої в Луганськ, що мене і підтримало тоді. Я в цьому ділі довго не знаходився. А взяли скоро на війну 1917 року, нас як рекрутів забрали. Я свої гроші програвав у карти, я не був у цьому азартний. Мене в цьому примусила зустрічатися з життям таким, яке бідність піднесло. Це моє непорозуміння, де довелося на заводі виробляти амонал шнідеріт, порох артилерійський. Я цього діла не був ініціатор. Завжди хотів залишитися на заводі, щоб не воювати з людьми. Природа мене взяла разом з капіталістами вигнала з виробництва їхнього.

 

156. Моя доля змусила йти на війну, і там служити батюшці царю. А його Гучков, Мелюков з сіллю, з хлібом, відірвала від престолу революція. Прийшов тимчасовий уряд. Есери, меншовики кричали: «До перемоги продовжувати війну». Але Ленін пішов проти війни з німцями, замирив світ, влаштував братання на фронті. Буржуазії це не до душі. Прийшов сам робітник, став просити в оточуючих капіталістів допомоги, і це не увінчалося. Ленін закликав учених, під контролем стали на землі будувати не індивідуально, а колективно. Більше стали примушувати природу, щоб вона все під одне давала колективу.

 

157. Всі стали в одного вчитися. Стали розуміти іншого, що ми, отакі люди всієї нашої землі, не брались в природі, щоб від цього діла з користю жили в навколишньому оточенні. Ми чоловіка в природі примусили, щоб він трудився так, як він не трудився свідомо в цьому. У чоловіка дорожче всього є життя одне для всіх. Він хоче вміти зробити, він хоче від цього багато отримати. Але землі, повітря, води не потребує. Вона теж жива енергійна, і сильна нам давати спільною складністю на землі жити. Ми без води і повітря ніяк не навчилися жити. А земля – це материк, що може без людини жити.

 

158. Земля говорить. Я росту зеленню, одягаюся я білою сніговою пеленою. А ти, людино, до мене лізеш, хочеш прибуток отримати. Я цьому ділу не рада.  Каже. Сильно заперечую проти самовілля. Все те, що люди роблять, природі й людині шкідливо. А раз шкідливо людині, то вона хворіє і застуджується. А потім вона мучиться. Доти її тримає в умовах, поки у неї сил не стане. Вона починає вмирати. Все це зробила наша природа, наше повітря і наша вода. Ми самі цим користуємося, самі з цього все робимо для життя.

 

159. А чоловік не думає про те, що в природі є те, що є в чоловікові. Як ми з вами жили до цього, так ми і тепер живемо. Це не нове, а є стара картина. Пожити за рахунок води. Ми з вами вміємо пити воду, з неї варити їжу, і також у ній купатися, та прати одяг. А повітрям задовольнятися так, як ми хочемо чистим повітрям дихати. Цього вчинку всі люди бояться. Повітря б'є людину, і б'є вода. А чим можна буде захиститися, якщо тільки не способом. Ми з вами зустрічаємося один час із землею, коли вона безкорисна лежить. Ми її тримаємо у себе в голові, як джерело, про неї дуже сильно думаємо. Вона нікому така не потрібна. На ній люди готуються. Кажуть.

 

160. Зустрічаємося один час з водою, коли сонце пече жарко в спину. Зустрічаємося з повітрям як ніколи в приємну погоду. Це буває рідко, але буває. Тепло всім дає право зайняти місце своє. Як мені, такому практику, люди повинні представити місце для того, щоб хворий, забутий нами чоловік цього не потребував. У хворого чоловіка велика нужда. Він хоче цього позбутися, у нього є якийсь нестаток у житті. А ми не вміємо і не хочемо допомагати, бо вважаємо, у цьому винна природа. Вона нашому вчинку не рада. Я, говорить природа, ясна для всіх зі своїми силами. Хочу, щоб люди любили мене так, як я завжди хочу. Потрібно не боятися мене.

 

161. Я зустрівся один час з військовим полковником, як царським служителем. Він нас усіх, молодь, закликав, щоб ми послужили батюшці царю. Це було у війну руських з Німеччиною. Мені доводилося потрапити у гвардію в царську армію. Я з Луганська потрапив на Міллерове. З нами зустрічалися жандарми. А по дорозі до Воронежа нам сказали: «Впав престол царя». Значить, правда моя в природі засяяла. Якийсь Олександр Федорович Керенський зайняв пост царя. Я тоді в цій частині не розумів. Саме будувалося в природі. Від робочих ліз на престол Ленін, він був за кордоном.

 

162. Ми їхали через Воронеж на Мічурін, через Рязань, Москву. Нам як петроградців влаштували в Москві карантин витримку. Я бачив одного заводу від Курського вокзалу. Демонстрували нам, як солдатам, щоб ми теж знали цей подвиг. Царя немає. Говорили старенькі: «Якщо царя не стане, то кінець усьому». Ми цьому вірили. Але чути про це лекції не доводилося. Наша була зустріч у манежі в Петрограді з офіцерами, зустрічали нас, як овечок. Купками по горизонтах розбирали. Вони хотіли, як новобранці, послужити Тимчасовому уряду, хто вів до мети: до самої перемоги воювати. Їх було прагнення знищити ворога. А робоча ідея кричала: «Геть з колії війну. Потрібен мир».

 

163. Дзвони на церквах дзвеніли, наша була перемога. Я під час навчання чомусь дуже сміявся. Мене за це саме командир відділення карав. А взводний командир Подюдний українець прощав за мою стройову ходьбу. І так я хотів на практичного командира брати знання, на виду маршового руху. Керенський сам проводив парад. І між нами такими, вибраними в комітети, щоб слухали, що буде після перемоги. Я хотів залишити Росію, і виїхати за кордон воювати. До мене підходить руський простий солдат, у мене запитує: «Ти де народився?» Я йому сказав: у Росії. – «Так зумій у ній померти». Я зрозумів, що мені не треба інша якась нація.

 

164. Коли проводжали з села наші люди, то мій голос прокричав: «Тільки ми війну замиримо». Ми їхали на фронт за заслугами: нам треба хрести або ж голови в кущах. По всьому видно, була плутанина. Самі панівні люди нам не показували хороше, на нас будували неприємність. За це все були такі полководці, їм давалося воювати. А генерал Корнілов кинув фронт, і гайда з солдатами на Петроград на Тимчасовий уряд. Куди, навіщо це треба? Але був такий маневр. А ось установчі збори чекали, кожна ідея свій номер. Я був на фронті, але не бачив я німця, він був мені не потрібен. Я не вояк був, а прагнув потрапити додому, матері з дітьми допомагати.

 

165. Зустрів я в гуртку безбожників. Він нам, дурним, говорив про всесвіт, природу. Але нам, таким слухачам, нічого не сказав про Бога, є він чи ні? А зірки, атмосферу ми бачимо очима, чуємо словами. Ось які були справи мої: провоював на війні, але ворога не бачив. По приїзду додому, мене зустріла комерційна система, я за неї взявся сам. Без крадіжки нічого не поробиш. Треба було спасти себе і всю сім'ю свою. День і ніч не спав, та думав про життя. Попадався, а мене природа захищала. Вона до мене не допускала ворога, це людину, він був мною переможений у природі. Я взявся писати з перших моїх кроків, що я робив у житті своєму. Коли моя ручка по паперу повзала, то мені було страшно, що я таке робив.          

 

166. Я зі своїм здоров'ям ліз на рожен, хотів комусь у житті своєму довести. Від людей, від бідноти, не відмовлявся, а брав на себе те, що було потрібно в житті. Горілочку не пив, не курив. Найголовніше, трудився на заводі з напарником Федоренко. Як ми з ним працювали жахливо, не треба буде таке в житті згадувати. А треба думати про майбутнє в житті. Сьогодні не знають, і завтра не будуть знати. А потім дізнаються про мене як такого, будуть вважати за потрібне для них вирішити це питання. Люди це природне фізичне практичне явище приймуть. І будуть просити мене одного, як просять люди ті, які мають спосіб.

 

167. Моє життя пройшло, все побачило, і дуже багато хорошого життєвого, і бачило мертве. Але не зустрічалася зі мною так маса молоді. А їм потрібно це, вони чекають, і хочуть побачити це. Я чоловік, як усі наші люди зі своїм напрямком. Як це робилося? Вони не боялися в житті погане для себе робити. А думати доводилося одне, щоб потрапити довелося в наш вічно не вмираючий рай. А для цього всього ми, ніхто з усіх людей, нічого не робимо, щоб ми в природі заслужили бути такими людьми, щоб нас природа за це все полюбила, і не стала нам заважати. Ми які були раніше віруючі люди в цьому ділі, такі ми й залишилися перед природою.                    

 

168. Бога як такого не визнаємо, що він був таким. Як ми, віруючі, говоримо про нього. Дуже сильно віримо, а виконувати не зовсім ми хочемо. Дуже важко. А в природі говорять так старі люди: «Треба своє наявне віддати, тоді можна отримати царство небесне». А у нас був багатий чоловік фарисей, він всю молитовну церкву простояв, та обіцяв Богові, він повинен дати те й інше. А давати, він не пробував давати, було шкода. У природі виявилося два світи. Одні віруючі, інші скептики. Але якби йому сказали, стань на сьогодні Богом, він би по суті не відмовився бути Богом між нами, усіма людьми.

 

169. Тільки треба чоловікові зробитися таким чоловіком, хто повинен з людьми своїм здоров'ям поділитися. Своє особисто тіло взяти, і зберігати його в природі так, як не зберігали його всі люди, за рахунок природи, за рахунок єства. Каже Бог. Мої друзі є повітря, вода і земля. Вони мені допомагають вчитися для цього діла, щоб бути в природі свідомим чоловіком до всього того, що мають всі люди наші на нашій рідній землі. Богу не треба буде те, що мають всі люди. Їм треба одяг не поганий, а хороший і теплий. Людині треба їжа, і до того треба житловий будинок. Ось що зневажає в природі Бог.

 

170. Він каже. Цього мало, що я нічого не потребую. Мені треба живі люди, я повинен з ними, як з молоддю, розмовляти стосовно свого здоров'я. Як це вийшло, що я народився в природі живим, а мене в процесі зробили мертвим. Я став жити за рахунок того, що на мене одягнуть, на моє рідне тіло, якусь зроблену руками людини неживу шкіру. Це було, воно є з природи зроблене полотно, розфарбоване квітками. І зшита сорочка, чим дитя або стара людина, як новенькою, перед усіма хвалиться. Вона її тягає доти, поки вона стане гнити. Вода і повітря допомагає цьому. І роблять люди для себе їжу, яка потрібна всім нам хороша, смачна, солодка і жирна.

 

171. А дім який ми хочемо поставити, і на якому місці. Ми його будуємо з чого? Все робиться з природи в природі для зберігання самих. Люди ні кроку не можуть жити без цього. Вони з природою для цього воюють. Їм треба одне, їм треба друге, їм треба третє. Вони лізуть на рожен, озброюються, роблять для цього техніку. Хочуть зробити в природі так, як на сковорідці смажиться для нас усіх яєчня з салом. А вона придбавається  для чоловіка озброєного з природи, він її, як природу, поїдає. Бог народився між нами, цим не радіє, що люди в природі навчилися жити добре і тепло. Бог не заперечує їм своїм вчинком.

 

172. Бог говорить. Ваше право при вас все. Ви, всі люди, що живуть на землі, для цього в природі озброїлися. Робите для себе зброю, і знайшли вихід, куди її дівати. У вас на це в природі існує комерційна справа. Ви всі цигани, які без шатра жити не зможуть. Вони коней міняють. А ви між людьми природою торгуєте. Ви такі цінності зробили з природи, їх людям продаєте, як корисну річ. Хіба одяг чоловіка спасає, або він обігріває. Потребує хорошу солодку їжу. Також йому треба для цього всього з природи зробити хороший дім.

 

173. А коли у чоловіка є це все належне живому тілу, то він на цьому не зупиняється. Він своїми кроками шукає в житті інше. Від цього чоловік у природі красується. Він це робить для того, щоб інші на нього дивилися. І вчилися у нього так, як робиться зараз нашим земним чоловіком. Ми, люди, не визнали того, що робимо все наше життя. Ми з вами вже не визнаємо земне життя задовільним. Ми живемо, як і всі такі люди, один раз. А інший раз ми вмираємо. Все це нам зробила природа, вона нас з вами втягує. І хоче, щоб ми на Землі це життя залишили, а за інші планети взялися, як за небувале діло.

              

174. Людина не сидить на одному місці, шукає інше, що краще є. На землі не знайшла задоволення. Хоче переключитися на Місяць, на Марс, на Венеру і так далі. Бог – це є чоловік. Він дорогу знайшов свою, нею перед усіма хвалиться. Треба буде шукати не чоловіка, озброєного в природі, вояка з нею. Треба буде нам усім шукати в природі живого природного в тілі своєму здорового вояка, хто не боїться природи. Йде по ній без усякого самозахисту, без усякого одягу, без усякої їжі і без усякого дому. Ось якого нам треба в житті чоловіка.                

 

175. Він буде нам треба для нового загартованого в тренуванні життя. Не буде застуджуватися, не буде хворіти. Ось що нам треба буде. Каже Бог, це чоловік Іванов Порфирій Корнійович. Народжений в 1898 році, коли народилася наша комуністична партія. Його одне є бажання – попросити наявну молодь у природі, щоб вони взялися за це видатне в природі діло. Людині треба буде в процесі свого життя зробитися Богом. А Бог є в природі переможець ворога. Чоловік, він для цього діла тренувався, гартувався, щоб бути таким, як він є перед усіма людьми, один-єдиний такий у природі.  

 

176. Він роззутим ходить не так даремно по снігу. У нього одна мета – від природи через це діло добитися продовження в житті. Якщо ми тільки візьмемо це діло, будемо вчитися цього діла, ми навчимося всі бути Богами. Не будемо ми природі своїм учинком заважати, а будемо ми природу любити, як любить її Іванов своїм тілом. Він не йде від природи, і не ховається від неї. Що для цього всього зробив Іванов? Він таку думку в природі зустрів для себе. Чому це так є, що люди всі до одного живуть? І одягаються до самого тепла, а їдять щодня досхочу. А в дім свій заходять, і там усіма благами користуються, навіть людину в цьому ділі народжують.

 

177. Живуть один час, потім умирають, їх у трунах виносять. Ніщо таке їх у природі не спасає. А я взяв на себе таку місію не по людський дорозі ходити. А я пішов дорогою, якою людина не пробувала. Я шапку, тобто головний убір, зняв. Його вміють всі люди знімати. Взуття теж вміють знімати. Влітку вони ходять, а от взимку бояться, ніхто не ходив. Людина звикла одягатися, взуватися. Без самозахисту свого від природи вона безсила це робити. Чому це так виходить? Якщо Іванов почав це робити сам, без усякого учителя, ніхто йому це не підказав. Та у кого ти запитаєш, якщо всі люди індивідуально задовольняються. Вони хочуть жити добре і тепло.

 

178. Природа цього не хотіла дати, в ній дорога лежить незайнята. Хіба чоловік не вміє в природі зробитися через свій вчинок Богом? Він не надягає на голову убір, щоб бути красивим чоловіком. На ноги хороші чоботи не надягає, і не хоче ними хвалитися. Ходити взимку по снігу по морозу дуже холодно, але зате здорово. Ноги без взуття не замерзають, відчувають дуже енергійно і здорово. Завжди не сідає, а стоїть. Стіл завжди за ним не гониться, не їсть. Можна це робити всім. Якщо ми все це зробимо, що для себе зробив в природі Іванов, ми завоюємо в природі славу, нам природа дасть все.           

  

179. Ми не будемо так природу примушувати, щоб нам давати і давати без кінця.  Ми будемо як матір рідну всі спільними силами в один час просити. Це прохання буде нами природі представлено для того, щоб чоловік від природи не боявся нічого робити в ній для виходжування свого серця. У нас усіх будуть природою виходжені серця для того, щоб серце в тілі не працювало погано, і не старіло воно між нами всіма. Ми будемо у вчинка Іванова вчитися.  На рожен перестанемо лізти.  Свободу, легке в життя будемо мати.  Хворого від режиму лікаря відберемо.  І військовий не буде режимом зберігати в своїх умовах людину. Нам природа відчинить для цього ворота.

 

180. Ми всі підемо по ось цій дорозі в природі.  Вона наша, ніким не займалася, а тепер ми будемо по ній сміливо крокувати.  Нам життя через це відкриється нове небувале. Ми важко не будемо жити.  Іванов вносить свої практичні зроблені ним слова, щоб чоловік наш земний змінив свій напрямок, і почав по-новому жити.  Ноги є для будь-якої людини довільні.  Він на них завжди вдень і вночі ходить, сам себе носить.  Та ще хвалиться взутим чоботом.  Нога в ньому пріє, стомлюється.  А на ній доводиться ходити, та ще сумку з поклажею носити.  А буває, піднімає і пуди, треба скоро перекидати.  Все це втому робить людина сама собі.

 

181. Ми люди такі є на білому світі, не хочемо нове природне практичне для тіла виробляти. Ми такого в житті нічого не робимо, і не хочемо своїм ногам робити. Я, Іванов, чому такий у природі став?  Тому що я природу пізнав через любов свою, як милого друга.  Як у матері рідної ці сили випросив, вона не пожаліла мені віддати.  Як я життя отримав, і своє вчення не теоретичне, як це роблять усі, а практичне.  Мої ноги взимку і влітку ходять для того, щоб людині не було за її вчинок режиму.  Людина буде новою, вона буде за собою доглядати в природі практично.  Вчення Іванова не веде за собою в тюрму людину, не веде за собою в лікарню. А це треба буде робити будь-якій людині, що робить наш Учитель дорогий.

 

182. Учитель практично доглядає за самим собою. Вранці ноги холодною водою миє до колін для того, щоб тіло пробуджувати, і тілу давати доступ до повітря. Лягаєш у ліжко – теж помий ноги холодною водою. Це система вироблена людьми всіма в процесі всього загартованого життя. Це перше, яке повинні любити і робити. А друге, треба буде не забувати про свою ввічливість. Куди її треба кидати? Іншим старим і дорослим ми, як молодь, повинні сказати: «Здрастуйте». Це наша така буде перед ними свідомість. Не очікувати, поки вони скажуть, а треба братися самим.

 

183. Наше діло – сказати, а їхнє діло – як вони хочуть. Але ми їх повинні примушувати, щоб вони нас таких знали, і з нами віталися. А потім третє. Шукати між собою бідного, нужденного чоловіка, кому треба допомогти від душі і серця. Сам собі скажи: я цій людині даю для того, щоб мені не хворіти, тобто добре, легко жити. І без усякого такого віддай. Четверте. 42 години не їсти, це субота. У п'ятницю ввечері повечеряти о шостій, а потім у неділю о 12-й треба буде їсти. Ти повинен тягнути повітря з висоти і просити Учителя: «Учителю, дай мені здоров'я». Три рази попроси, три рази потягни повітря.

 

184. П'яте. Це треба не харкати на землю, не плювати, вино не пити і не палити. Це все треба вивчити усно, і миттєво перед природою все робити, як свято. Це робить для цього сам Іванов. За що його природа таким допустила? За це, бути перед усіма Богом. Він допомагає, у нього природні сили, він друг її. Тому він переможець природи, хранитель самого себе. У нього серце молоде загартоване, здорове 25-річної людини. Таке ми повинні всі мати. Учитель не для того гартувався, щоб самому користуватися. Він учить нас усіх. Все наше погане відпаде само, а народиться в природі на людині хороше через погане і холодне в природі.

 

185. Ми говоримо: без науки жити не зможемо. А от практика природна, в єстві людині можна буде жити. Ми повинні цього добитися через чоловіка одного в природі. Він чудесами нашого брата змусить схилитися. Нам як таким важко доводиться дивитися, коли людина жила, красувалася, а потім померла. Це не наша така дорога, по якій доводиться крокувати, у природі робити те, що нам шкідливо. Він трудиться важко, але не задоволений так, як це треба. У нього не вистачає. Він цим хворіє, страждає від свого нестатку. Ти знаєш добре про цю хворобу.

 

186. Дуже важко її в природі лікувати тоді, коли немає засобів для придбання, і немає чоловіка такого, щоб він умів допомагати ображеному, хворому. Це тільки народжений у природі незалежний чоловік. Для цього він і гартувався, загартувався, навчився природу пізнавати, і любити її сильно за її видозмінювані якості. Сьогодні настає природа зі своєю холодною якістю, з такою неприємною погодою, яка сьогодні проходить між нами в природі. Ми зі своїм багатством зробленим готові зустрічатися з зимою.  У нас   одяг, як одяг, він теплий, ми готові цей час зустріти. Кому це треба померти, йому ніякі особливості не допоможуть.      

 

187. Ні одяг, ніяка їжа, і ніякої житловий будинок не допоможе залишитися в природі живим. Такої людини в хорошому та теплом не народилося і не народиться для життя. А от такого чоловіка, як є в природі, ще не було між нами. Він 36-ю зиму на собі відчуває на своєму тілі всі природні неприємності. Чого тільки не доводилося бачити з боку системи охорони порядку. Вона мій учинок зустріла, і хотіла мені своїми силами довести. Взяв комітет державної безпеки по політичній 58 статті. Вони мене до Ввіденського привезли, вони мене, як хворого чоловіка, в Ленінградську 2-гу психіатричну лікарню поклали. Там я лікарям своїм тілом доводив.

 

188. Їм говорив: це біла сторона, а вони кажуть: чорна. Я знову кажу: це чорна, вони кажуть: ні, це біла. Не вірять, не хочуть зрозуміти. А я чоловік, загартований в тренуванні. Я прошу практично показати. Вони є лікарі, не допускають. Коли хотіли брати кров, то я Андрію Павловичу кажу: «Не треба брати кров». А він мені так сказав: «А куди ти потрапив». Я знав, в режим безпеки. Але не знав я, за що. Я загартований чоловік, а вони мене тримати по 58-й статті. З Ленінграда повезли в Казань. Там пролежав, потім в Чистополь поклали. Нас перевезли в Казань. Після смерті Сталіна стали випускати, мене звільнили в 1954 році 25 грудня.

 

189. Я приїхав, як не був ніде. Три роки 10 місяців протримали. Я дуже багато досвіду здобув, став ображеному, хворому допомагати. Люди стали здоровіти від мого вчення. А кореспондентам стало не ясно, вони у пресі критикували, як знахаря. Але в цьому правди не знайшли. Взяли в Кіровоградській області, як Бога, йому не дали на землі місця, хотіли вбити. Але моя хвороба змусила в психіатричний інститут імені Сербського, де зі мною займалися. Від хвороби не відмовилися. Поклали в Казань на лікування, де вирішили спустити на місце в Гуківську психіатричну лікарню Ростовської області. І тут своєю правдою довів, у трусах взимку при 46 градусів нижче нуля.  Холод.

 

190. Я стою в трусах. А той, хто підходить в кожушку, запитує: мені холодно чи ні. Я кажу: спробуйте хоч на один день, тоді узнаєте. Він каже: «Я помру». І тут лікарі погодилися, дали характеристику повного одужання. Я в 1968 році 26 квітня як чоловік виписався. Я перебував у лікарні, а сам приймав хворих, а хворі отримували здоров'я. Це було тоді, коли мене вважали хворим. У 1968 році 31 грудня моє те, що робив свідомо, моє мислення і моя таку порада практична на наших людях хворих, вони своїм вченням медичною радою визнали, як дійсно корисне лікування.

 

191. А раз визнали мою таку правду, вона весь час робила всім нашим людям користь. Ми повинні за це діло Іванова на руках носити. Він уміє представляти в природі свій знайдений у природі засіб. Вона одного чоловіка знайшла, і йому дала своє право це робити чоловікові хворому. Він просить як Учителя, щоб він вчив хворого, щоб він більше не хворів і не страждав. Це вміє наш рідний і любимий Учитель. Він хоче своїм вченням, щоб не потрапляли люди в лікарню і не сідали у в'язницю. Ці люди, які зло роблять навколишній державі, вони за це відповідають.

 

192. А тих людей, яким вчення попало, воно навчить. Людина більше  не буде своїм вчинком туди і туди потрапляти. Ось що ідея Іванова принесла для того, щоб жити, і не вмирати ніколи.

 

1969 рік 16 жовтня. Іванов

 

:6910.16  Тематичний покажчик

:Чому нас смерть оточила   23,56

:Час    66

:Не думати про смерть    67

:Як створилася хвороба   68, 70

:Хвороба    77

:Три історії, шляху    90

:Народження дітей    95

:Народження   ЧБП    102

:Учитель історія 115,137,150-165,176,177,187-190

:Перемога моя    118

:Погане, холодне    125

:Людина, що вказала дорогу на Сінейнікове 130

:Ідея вчителя   132, 134,169-180

:Рак   139,140

:Незадоволення    173

:Учитель Бог   174-176

:Молодь    175

:Зробитися богом   175, 176

:Чому так виходить    177

:Серце    179

:Що буде   178-181

:5 порад, система     182