Іванов П. К.

Люди. Прод.

 

1976.06.29 – 1976.08.09

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

    1. Люди наші земні живуть у своїй національності, на своїх місцях сидять, свої закони звершують, щоб їм там було від цього всього хороше й тепло. У них на це є своя техніка, вони навчаються по-своєму, вони добиваються спеціальності, що-небудь у своїх людях показати, яку-небудь цяцьку. Вона людям треба лише тому, що ця штука помагає в їхньому житті. Люди всі користуються землею, водою й повітрям, без чого чоловік не зможе в природі продовжувати. Із цим ось він як чоловік появляється живим, але нерозуміючим чоловіком. Його люди по-своєму учать, говорять по-своєму, але в житті в їхньому в якої-небудь іншої національності положення одне в природі – їм хочеться примусити природу, щоб вона їм давала за їх покликом, але вона їм дає по можливості.

      2. Вони на своїх місцях так живуть, і те вони роблять самі, щоб у них не було захворювання ніякого. Ми, всі люди, є штучним огороджені від природного характеру. А в природі, що має у себе велику різницю, між собою люди ділом огороджені. Вони трудяться, у цьому воюють люди з природою, від неї відбирають якості, ними користуються один раз. А в другий раз на них, на людей, накидається сильна природа. Вона не зважає на щось, на якусь особу. Хто б ти в житті не був, природа тебе такого в житті не народжувала, розумного і технічно розвинутого. Для неї всі люди в природі однаково безсильні жити, їм природа не дає можливостей в цьому спокійно жити.

    3. Вона на технічне, захищене тіло саджає болячку чи грибок, вона в цьому сильна. А ми, усі люди, у цьому безсилі в ній жити. Тому ми гинемо. Дорога асфальтована довга, вона багато автомашин по собі пропускає. Водій, він завдання виконує, везе з місця на місце вантажі, він поспішає цю  роботу зробити, а в цьому копійку заробляє, цим живе. Та ще поглядає на легкову машину. У всіх людей така звичка, така путь, сам себе в цьому збагатити. Своєю машиною хоче на колесах поїздити. У нас вантаж доставляється. Люди відправляють людям на замовлення цей матеріал на те виробництво, котре робить для машини деталь. Всякого роду є люди, роблять для себе, вони конструюють, щоб усе краще та зручніше було.

     4. Ось чого люди в природі добиваються, їм треба в житті їхня красота. Вони  минуле залишають позаду, за хороше беруться. Вони не знають, що їм буде треба завтра. Земля – це є джерело їхнього власного життя. Вона людям дає у вигляді сировини все,  найголовніше – пальне. Воно без кінця й краю в моторі горить, водою охолоджується, все діло робить людям повітря, воно штучно на колесах всю природу возить. Без цього машина не поїде по землі. Люди розмістили залізницю по цій землі, зробили колесо, ввели в нього гальмо Вестенгауза. Повітря діє, шість або десять вагонів на будь-якій швидкості зупиняє. Все це робиться людьми. Вони риють канали, зупиняють греблями моря, водою роблять енергію, по залізних свердловинах протягують дріт і по ньому струмом живлять, що дає чоловікові легко станком зробити деталь.

      5. Ми цим багатством торгуємо з іншими державами національними. Своє під руками ми бережемо, особливо бережемо землю, як око своє. Уважаємо ми: це земля наша, завойована нами. Ми в цьому помиляємось: земля є спільне джерело. Ми, усі люди, за неї самі воюємо, убиваємо в цьому природу, вона від нас сильно терпить. А в людях у цей час народжується герой щодо цього життя. Люди після війни, такої розрухи будують міста, стараються більше на землі щось зробити. Люди не перестають у природі на своїх місцях без усякого діла сидіти. Вони на цій війні загубили близьких. Їм доводиться в природі шукати що краще та солодше, та тепліше,  щоб у природі одягтись. Як нам довелось після Вітчизняної війни. Ми приступили до відбудови того місця, де нам наша зброя зробила неприємність.

      6. Вона наші будови зруйнувала. Ось що ми в цій війні вчинили через нашу людську ненависть. Все це робилось на землі людьми. Скажіть спасибі Іванову Учителю, що він узяв на себе цю штуку. Він виявився між людьми за свою роботу Переможцем природи. Він був німцем окупований, його фашисти оточили своїм учинком як руського чоловіка, не такого, як були всі руські люди. Вони зацікавились ним, це було для них у війні велике диво. Усі люди нашої землі ходять по землі взутими, одягненими, всім холодно, всі бояться природи. А Іванов, він такий один на білому світі, сам розкрив на собі ці якості, ці засоби, через кого не став простуджуватись і хворіти. Він став за це все, зроблене ним, між руськими людьми Переможцем  природи.

      7. Люди радуються теплому весняному дню, а від білого в снігу зимового дня ідуть. Їм радісно, вони дякують Богові після хорошої їжі. Коли цар чи управитель народу не заслужив із сусідом у мирних умовах жити, вони оголосили один одному несподівано війну, не стали жаліти своїх озброєних людей. Вони стали  застосовувати свою бойову техніку, вона стала громити свого суперника. Він йому не давав опам’ятатись, а тільки нападав. Сили, що чинили опір, оточував, брав їх у полон. А сам продовжував заглиблюватись у тил. Війна продовжувалась. Я, як руський чоловік, був фашистами оточений. Мені було в них добре, німці мене поважали за моє діло: я – земний Бог. Вони мою ідею визнали. Те, що я написав людям свою просьбу, генерал Паулюс оформив своїм шрифтом, гербом завірив. Я був ними визнаний як загартований чоловік, по-їхньому – Бог землі.

      8. Вони мене годували на своїх пунктах. І в один прекрасний такий час вони, офіцери німецької армії, мене запрошують у Берлін. Я не німець, а руський чоловік, думав, чим нашому солдатові допомогти? Німці й руські борються, воюють за Москву й Сталінград. А техніка в німців була переважаюча в порівнянні з руськими. Вона громила до того часу, поки я не поїхав у Берлін із нашою молоддю. Я їхав з ними до Знам’янки, а в Знам’янці німці змінили думку. Мені показали дорогу в поліцію України, стали вивчати, питати в мене як у руського чоловіка. Я їм кажу: «Це моя робота, мій труд, я загартовуюсь тренуванням». Вони, німці, через мій учинок зупинились, не стали мене далі везти. Я зрозумів їхню в цьому всю слабість. Діло було – їхній програш. Вони мене поважали: я – Бог землі. Але самі були проти його ідеї. Він так не хотів, щоб люди з людьми воювали. Він був проти цього всього.

       9. Поліцаї такого в житті не зустрічали, це їм було не на руку. Німцю був у цьому виграш. «Скоро Москву візьмуть, Сталінград, через Волгу переступлять – кінець руським», – так держав Гітлер в голові. Він не знав, на чиїй стороні стояв Бог. Він себе шкідливим не видавав, але говорив усім зустрічаючим: він – помічник у біді, горі. А на руського солдата вони напали. Їм Бог не простить за їхній такий учинок над ним, вони його женуть назад у Дніпропетровськ у гестапо. Це був початок Гітлера, він одержав поразку на двох напрямках. Люди про це почули по радіо. Іванова не треба було запрошувати, а потім його на мотоциклі возити по Дніпропетровську. Це не так була проведена компанія самого Гітлера, він не став мати успіхів. Армія Паулюса оточена,  не так це просто – така  перевага. Усе наробила природа.

      10. Вона недаремно Іванову його сили ввела. Він такий між людьми один є. Він прийшов на землю для порятунку людей. А війна у природі на людях продовжувалась уже на користь наших військ. Гітлеру доводилось відступати на свою землю.

       Я повернувся додому. А мені говорять люди, щоб я  поїхав у Москву до Сталіна, і його треба попросити від імені всіх людей, щоб він перестав воювати, убивати людей. А в них між Сталіним, Рузвельтом, Черчілем і Де Голем була своя домовленість не жаліти людей, ворога треба знищити. Я послухав людей, поїхав розказувати про своє перебування у німців. А мене, як такого посла, узяли як ненормального в інститут ім. Сербського, запровадили до Віденського. Я йому про це сказав, а він мені так відповів: «Нас із тобою за таку пропозицію Сталін постріляє». Я старався перед психіатрами себе оправдати в своїй ідейній роботі.

     11. Якраз була зима, намети, де лежали хворі, не опалювались. А лікарі робили свій обхід. Я стояв, терпів, а в лікарів було своє, у мене спитати: холодно мені чи ні? Я їм усім відповідав: «А ви попробуйте самі». Вони на це посміхались. Ось які мої були діла. Я акт отримав через лікаря відділу здоров’я Ростовської області. Я ним хвалюсь, як атомою, він мене беріг. Люди при цих обставинах не задовольнили себе. Як війна робилась. Вона змінювала характер у житті. То вона була психічно наступальна, люди від такої сильної техніки дуже сильно терпіли, їх бомбардування громило. А я від своїх повинен одержати подяку за все зроблене мною. А мене охоронець – по голові. Три місяці за цих людей при Сталіні посидів ради того, щоб німець із своєю ордою покотився назад з великими наступальними боями. Я за це три місяці пролежав.

    12. Причому тут наші руські, що з боями погнали? Така жертва – це є ніщо. Люди були для бою однакові, тільки віра була не одна. Сильно вірили румуни, вірили чехословаки, вірили угорці, німці. А самі не виконували. Краще зовсім не вірити, ніж вірити, але не виконувати. Це проти закону Бога. Він не пішов за ними, став їм заважати в боях. Люди за цей час війни озлились, незадоволені вони стали. А зброю в тилу робили, готували люди для того, щоб її витратити на людях. Це все зробила мати природа, вона в цьому більше за все сама терпить. Їй треба давати для цього діла площу землі, де люди фізично самі себе примушують за цей шматочок землі вмирати. Людям треба було на це діло їхній розум, вони його закладали. Їм доводилось думати, яку зробити для чоловіка цю зброю, щоб його на цьому місці сполохнути.

   13. Люди уже роки пускають ескадрони літаків, вони бомблять мирне населення. Що ти зробиш у цьому ділі, якщо літаку треба буде не одна вода для охолодження мотора? І треба для колеса повітря, чим льотчик старається його з місця рушити по цій рівнині-землі. Льотчику як чоловікові треба, щоб у природі було таке повітря, і таке йому треба щастя, у котрому треба буде залишитись живим і не розгубитись, а зробити в бою що-небудь таке показове. Люди його хоробрість бачать на ньому, не жаліють зробити в цьому цяцьку, це – орден. Він чоловіка учить, він його тренує, люди за гроші в природі дні свої рахують. Вони живуть так, як велика артилерія. Гармата своїм снарядом стріляє, у неї розрахунок математичний. Все це робилось у природі оком, і точно приціл зроблений по об’єкту. А політ у повітрі різний – це чи переліт, та буває недоліт. Точного не буває. А коли буває ця стихія?

    14. У людей розрахунок свій, а природа має – свій, вона жива. Від їхнього вживання терпить, а сама ці якості людям дає, утягує. У природі таке величезне джерело, котрого не вичерпати. А кінець буде, ми діждемось. Війна, вона закінчиться на користь руських солдат. А в природі робиться не на добрий бік, а на поганий. Ми живемо й користуємось природою, вона нам дає для землі вологу, щоб родити врожай. Люди хотіли б, щоб не воювати. А вожді примусили своїх людей, щоб вони воювали. Їхнє діло – перед природою довести, жаліти в цьому ділі не доводиться. Люди його будували й вони це все руйнують. У будь-яких діях люди не рахуються ні з чим, треба витратити гроші. Люди не захотіли себе тримати в умовах, щоби було їм погано.

    15. Це люди самі все роблять, їм усім захотілось цього. У них вийшла війна. А війну з природою люди щодня роблять. Тільки що встали, глянули на білий світ, уже у них запрацювала про це думка. Їм треба буде їсти, їм треба буде одягатись і в дім заходити. Уже це забаганка, відходять від природи, вона від них терпить, вони її пожирають. У них – у голові, а потім у руках –  діло, все знаходиться в людях. Вони самі це в природі майструють. Це вже є в цьому ділі труд, ми його самі створюємо, нам природа сама це дала. Весь рік безперервно ми про це думаємо та все ми робимо. Ми на це весь день тупаємо, діло потім створюємо. У себе  всередині кипить, кисне, жар, як у печі вогонь. Яке б не було усередині, є воно тіло, воно ж не буде стояти, від цього продукту тіло псується, уже є хвороба. Її нічим не вилікувати, усередині болить.

   16. А наші спеціалісти лікарі шукають на ньому свій діагноз. Він лопнув, як бульба. Йому дихати важко, він скоро лопне. Хіба бідняку було цікаво йти до пана на роботу? Його гнали до нього умови. Він заробляв те, що йому було треба в житті. Він їв, він одягався, він усього потребував, для чого й треба було в цьому ділі де-небудь трудитись. Це наша необхідність. Ми без цього жити не зможемо.

      Це все наробили люди самі, вони народили в цьому дитинку й побоялись її залишити без потреби. Стали її вчити всьому цьому. Він як чоловік не вимагав від них, вони це все самі зробили. Словом, виростили до повноліття, а потім його пхнули, сказали: ти уже можеш сам себе в житті берегти. Він і пішов по природі шукати, як його вчили, що дається після труда хороше й тепле. Вони, люди, стали це робити, а за ними пішов він.

    17. Він же є чоловік такий, як вони самі себе виховали. Він же по їхньому ділу став у цьому виховуватись, став робити,  як і всі люди роблять. Хочеш – не хочеш, а робити треба. Без діла життя нема. Я, як Учитель, учу людей для того, щоб вони не простуджувались, не хворіли. У ці рамки не входить їжа, чоловік у цьому помилився. Хто мене примусив таким бути? Люди. Вони мене обстригли, поголили й скоротили. А по ділу моєму, розвитку ідеї моєї, це люди-психіатри за мою роботу, за моє діло мене визнали психічно хворим, дали мені по труду першу групу. Я – інвалід. Що я повинен робити? По-вашому, за мною догляд треба був. А я, як гренадер, бігав по природі, шукав ті сили, котрими я оволодів, як засобами. Я став у цьому людям бідним, хворим помагати. Я заслужив від природи, вона мені довірилась одному з усіх такому.

    18. Я про це діло не зможу сказати, що це діло, чим я зайнявся, – погане діло. Ви самі мене заставили. Я між вами, людьми, такий народився. А ви бачите мене такого, підходите питайте: «Ви що ж самі загартувались, ходите не простуджуєтесь і не хворієте? А нам чому не даєте своє вчення?» Я від них не відмовився. Кажу: «Ось вам порада моя для вас всіх, робіть». А ви звикли з природою воювати, убивати її, вона ж від вас терпить. Ви їй робите погане, у вас у руках ніж, ви ним володієте. А якщо ви цим озброєні, уже ви воюєте. З ким? З природою. Ви – її вогнем, а вона вас – водою, повітрям, землею. Ви ж у цьому боягузи, боїтесь, ховаєтесь, тікаєте. Куди? Та в природу. У яку? Та в живу. Самі мертві. Хто ж вас таких буде берегти? Ви ж – убивці природи, ріжете на шматочки. Вона від вас сильно терпить, боліє в цьому, але ж не задовольняється. Вона бере свої сили й посилає нам їх, ми їх отримуємо й починаємо хворіти.

    19. Не те, що ми, бідні люди, маємо  так хворіти. Сюди потрапляють і багаті, усі вчені люди. Різниці ніякої в цьому. Тому я й народився такий між вами чоловік. Це моє місце. Ніхто в природі не має права сказати на сьогодні, що це місце моє – індивідуальне, своє місце. Я, як чоловік, ним розпоряджаюсь; що скажу, те й буде в природі. Люди мої команди виконують. Це моє слово, лише б я сказав, вони мене слухаються, як вівці. Одну кину у воду – усі підуть за нею у воду. Так і люди: одного поставили на ноги, а всі підуть за ним. Люди йдуть у бій з природою за життя. А якщо розібратись гарненько, вони вмирають у цьому всьому.  Їхнє штучне не помагає, а сильно заважає. Технічна частина – не фізична, а вмираюча.

    20. Ми, люди всі, ідемо по цій дорозі, ідемо в бій через одного чоловіка. Він нас жене в бій не на життя, а на смерть. Ми нікому не віримо, крім однієї зброї. Вона нас примушує в ній умирати. Ми не хочемо, не вміємо жити. Нас із вами теорія жене в бій, вона нашій молоді показує хороше й тепле. А щоб вона нам істину показала, вона сама боїться цих якостей: холодне і погане. Ось що ми з вами в природі знайшли – не життя, а смерть. Це все зробила розумна голова, вона не визнавала Божу силу, увела в життя свою людську: технічну,  залежну, нелегальну, чужу, – чим ми хвалимось. Ось, мовляв, ми так ми, такі люди! Пожили один час хороше й тепло, а потім пішли від цього, на віки віків умерли. Нас люди закопали  в землю. Ми лежимо в праху. Що ми ждемо? Не знаємо самі. А життя таке ось, воно продовжується. Ми, усі люди, ідемо по цій дорозі, нас магніт тягне.

    21. Не хотілось умирати – ми помираємо. Місце це чоловіка – не його особисте, а природне. Воно було, воно є вічно невмираюче. Жило воно, живе й буде воно жити, як воно жило. А люди не захотіли, увели свою форму, свій закон, назвали місце своїм ім’ям. Довго вони там жили, але природа їх бажання з дороги своєї зрушила. Вони пішли під копил, їхнє діло змазалось, пішло вниз, примусило хворіти. Похворіли й умерли. Їхнього місця не стало? Воно перейшло в інші руки. А ось Божі сили ніхто не хоче зайняти, вони ніким не займались і ніхто не займає. Найгірше від усього – це погане й холодне, воно живе вічно. Його зрозумів Іванов, ним оточив себе, хоче всім людям сказати: «Будь добрий, зробись таким чоловіком, як зробився сам на своєму місці Іванов».

      22. Він одного разу відповів доктору медичних наук. «У мене нема ніякої таємниці, – я йому сказав, – а ось роззувайся, роздягайся, і слідом за мною за таким Богом – будеш сам Бог». Моє – це є ваше все живе й мертве. Я, як Бог своєму місцю, умирати не збираюсь. Мої сили для людей живуть, для користі людей.

      Місце це наше, котре нами зайняте. Я на ньому роблю, дістаю гроші, мені за мій труд їх платять. Я їх реально витрачаю на те, що мені треба буде.  За всім законом  у житті своєму стараюсь не зловживати. Живу так, як усі живуть, розсудливо, щоби було мені хороше й тепло. Це моя, як усіх, сторона. У природі є таємні сили, вони з нами не говорять. А якщо тільки хочуть свої сили направити на будь-яке місце кожного чоловіка, вони легко цю болячку чи грибок на тіло саджають. Чоловік цього не чекав, а в нього це вийшло. Він у черзі ждав, він їх діждався. А засобів проти цього нема й нема  на це діло чоловіка.

      23. Ми безсилі допомогти при цій хворобі, цьому горі. Приймаємо всі існуючі в природі сили: вода, повітря, земля – нам це все дало нашу цю техніку, ми нею володіємо. А як був між людьми ворог, тобто хвороба, так він і залишився. Нема між нами такого Учителя, щоб сам себе загартував у природі, щоб він не простуджувався й не хворів. І до цього всього діла він практично природним порядком через свій організм, через своє тіло передає силу свого здоров’я. Будь-який чоловік, він після цього всього хоч у море може йти. Це є істина одна з усіх, її нікуди не дінеш. Вона жила, вона живе, вона й буде жити в природі між людьми. А те, що ми з вами в своєму адміністративному ділі зробили, ми в цьому одержали на чоловікові смерть. Ось чому я у вас, у психіатрів, є ненормальним у житті своєму.

    24. Яке величезне грандіозне є будівництво, ми з ним приходимо до комунізму. Це добре. Спитайте в нашого чоловіка: а що він робить у природі, щоб не простигнути й не захворіти, щоб існуючі хвороби від цього зникли, а нові, що йдуть по природі, були безсилі напасти? Ось що нам треба, але не те, що ми з вами зробили й стараємось самі зробити на цьому місці. Воно з початку життя між нашими людьми робиться: до вбивства боротьба, сильний – безсильного. На цьому місці люди живуть по-своєму,  по-людському, вони не залишаються на цьому місці без усяких грошей, їх дуже трудно й важко між людьми придбавати. А потім треба велике вміння в природі їх витрачати. Гроші – це вода. Щоб у житті вдержати – це неможливо. Я, говорить чоловік людям, живу в такому суспільстві, де треба самому себе показати.

    25. Ці ось люди не навчили себе без них залишати. У них життя проходить весело. Один для всіх своїх близьких друзів і приятелів збирає в себе не якийсь бенкет. Йому це коштує немало грошей, він їх на своєму місці добув.   

      Розкажу я про князя Воронцова. У нього був маєток 40 тисяч десятин. Під час російсько-німецької війни прийшов солдат поранений по чистій відставці. Це село було, а в селі жити важко. Говорить сам: «Дай, піду до князя наймусь». Князь його послухав, пішов назустріч, як солдатові. Узяв його кучером, возити. Догодив солдат своєму князеві, він його запрошує на свій княжий бенкет з дружиною. Солдат не відмовився побувати на цьому бенкеті. А коли вони їхали вдвох, то солдат спитав у князя: «Скажи ти мені, будь ласка, звідки у вас береться чи взялось таке джерело». Він йому говорить: «Ти мені поставив важке питання в цьому ділі, але я тобі як солдатові скажу.

      26. Це в турецьку війну мій прадід генерал у царя це місце завоював, він лежить, у сквері йому пам’ятник». А солдат йому сказав: «Мій прадід теж у турецьку війну воював, солдатом був. А де він свою голівку склав? Один ворон знає». Воронцов йому ні слова такого не сказав. А сильно про це задумався.

      І ось у цю війну безладдя пішло, царю запропонували Гучков і Милюков, капіталісти, відмовитися від престолу. Хіба ці вісті не дійшли до Воронцова? А Ленін із своєю соціалістичною ідеєю з робітниками й бідними селянами десь узявся, став виступати. Цим панам на своїх місцях не полегшало, а погіршало. Воронцову довелось признатися за своє місце. Але скоро щодо цього між людьми ввели революцію. Ленін собою в цьому очолив, узяв на себе разом з робітниками, бідними селянами цю неправду в людях зжити, щоб її не було в наших руських людей.

    27. Подумайте ж ви, як адміністратори, над своєю хворобою, вона вами не зжита. Вона на людях як була, так вона й є. Біда це, горе — на чоловікові хвороба, вона його мучить, він кінчається, він умирає. Що ви, учені, зробили на своїх місцях, скажіть мені, Іванову? Він прийшов із силами своїми в природі еволюційними довести. Треба не хворобу, як це робиться в людях, лікувати, а треба чоловікові помогти здоровому, щоб він не простигнув  і не захворів. А хвороба як така, вона сама щезне, піде від цього діла. А та хвороба, котра йде по природі, вона буде безсильна напасти. Разом це на людях зробити, шановні учені, робіть, ні – відмовтеся. Природа, вона сильна це на людях зробити. Все це буде робитись мною самим, Івановим. Мені не потрібні хворі люди, вони захворіли при вашому командуванні. Ви – цього діла ділки. Умирав чоловік, умирає чоловік і буде вмирати при такому праві. Скажіть «ні» ви самі.

      28. Ученим людям доводиться своє невміння в цьому ділі визнати й свою рецензію на цій писанині накласти. Нехай люди живі енергійні читають. Від них віри не буде потрібно, треба буде робити. А коли ми, усі люди, за це ось діло візьмемось, у нас вийде в природі живий факт. Ми з вами в природі оточимо себе силою одного чоловіка, він нам її через руки своїм умінням передасть. Ми з вами так жити перестанемо, хворіти ми не будемо й простуджуватись. У нас люди непотрібними виявляться, своє місце вони залишать, візьмуться за чесний і добрий фізичний труд, якщо він нам буде треба. Ми не будемо мати потребу таких грошей. У нас зародиться істина в природі. Ми одержимо від неї велике терпіння. От вам життя буде,  не таке, як було в природі. Чоловік навчиться без цього всього жити.

      29. Ми, люди всієї нашої природи, повіримо цьому чоловікові, хто до нас прийшов на землю для порятунку всіх земних людей. Вони перестануть вірити якій-небудь нісенітниці. А візьмуться за природу, за живий факт, за своє живе тіло, нею вони оточать себе. Більше не будуть так страждати ці люди. Їм не будуть потрібні заводи, фабрики, шахти, автомашини, електровози, мотовози, літаки та супутники – чоловік свідомо відмовиться від цього всього. Йому не треба буде це колесо чи мотор, туди не піде повітря, і не полється вода для охолодження мотора. Чоловік повірить чоловікові живому, але не мертвому. Він уже стоїть на черзі, жде свого дня, він в ньому захворіє, похворіє, сили підуть і йому кінець життя. Та хіба це життя наше земне, якщо ми з вами в природі смердимо? Ми – її палицею, вогнем палимо.

      30. Вона – нас природно духом обливає. Ми з вами не бачимо, як ми вмираємо. Усім людям не бажалось умирати, але саме діло підказало в природі бути таким чоловіком,  безсильним у природі. Здоров’я загубив, а без здоров’я й життя нема. Ми до цього йдемо, нас природа в це веде як таких. Ми сили загубили, нам прийшов кінець. Треба б жити в цьому, а нам природа не дала. Ось що ми в природі отримали – життя, а не смерть. Ми в ній пожили, сваволили, нас оточив кінець. Ми так усі помираємо.

      Дім у Свердловську ми спільними силами для експерименту нашому хворому, скривдженому хворому, тому чоловікові, хто Учителя не знає, а думає й хоче з його силами зустрітись, щоб в природі не хворіти і не простуджуватись, щоб хвороби існуючі в цього чоловіка щезнули, а інші, що йдуть, не в силі були на це тіло напасти.

      31. Учені таку ідею корисну в людях не підтримують. А своїм учинком у лікарні хотіли вбити, кров силою брали з вени й пальця, тому я в них здався. Учені люди додумалися з чоловіка живого зробити: одного в бригаді чоловіка патріота оточити нагородою, а потім всіх решту гнати в бій з природою, щоб люди не доживали до пенсії й умирали на віки віків. До цього Учитель із своєю ідеєю не веде своїх людей. Він просить: по можливості трудитися треба до свого часу. Ми знайдемо інше, замінимо труд. Люди все зроблять, вони ім’я Учителя піддержать своїми силами. Природа їх пожаліє, їм не дасть свою гибель. Люди одержать від природи те, що треба. Їх потік життя змінить путь. Люди по Учителевій дорозі підуть.

    32. Вони ареною оточать себе, і не будуть одержувати те, чого не слід.

    Я скривджений адміністративними людьми. Мене прокурор області Кузьмін улаштував на роботу. Мене, як такого в шевелюрі, не хотів начальник оперативного відділу заготовок уповноваженим у район Невиномиський, де я відповідав за свою доручену роботу. Я там брав продукцію один час, клав свій труд на виробництво. Старався прийняти чоловіка хворого, давав йому здоров’я. Потім цю зону здав, перейшов робити в Тихорецьк, стояв на квартирі. Більше всього про цю путь, про цю дорогу, про чоловіка я писав і боровся на ринку за ціну, а потім не забував про хворого колгоспника. Його піднімав і відсилав на фронт його труда. Я був чоловікові помічник, а про мене радіо прокричало як про лікаря, про знахаря.

    33. Цього мало, запрошує робітник НКВС у свої умови. Ні слова не кажучи,  усю ніч держать, можна з розуму зійти. А вранці в залізничне перевели й запропонували обстригтись, поголитись, це і зробилось. А потім наказ – скоротити з місця. Я на цій роботі босим бігав по зоні, треба на коні, а я все сам. За це виписував гроші й подавав до звіту, а завіряв житловим управлінням. Після цього удару я в контрольну комісію в Ростові заяву подав. Вони викликали господарчу сторону, Черников, він вів діло. А господарник зробив свій виступ: він, мовляв, у нас нічого не робив. Я бачу їхні насмішку: скинув одяг і з міста – у степ. Там я зустрівся з пастухом сліпим, я йому очі відновив. В хуторі  Н… жінці нацменці підняв повіки, що не працювали. Сам вийшов уночі на курган і розмістився, щоб простояти ніч.

     34. А мене як такого знайшли трактористи. Прийшли вони до мене замащені, одні зуби блищать. Питають у мене, хто я є такий? Я їм кажу: «Я прийшов на землю врятувати людей від ворога, тобто від захворювання». Цим трактористам я міг не говорити правду. А коли будеш брехати, то в тебе нічого не вийде. Я був перед ними такий уперше. Вони зласкавились наді мною, запросили в свою польову будку, де з ними був портрет Сталіна. Я й від цього не відмовлявся. Вони мене кашею нагодували, і це я зробив, утомився, спати захотів. Говорю: «Хлопці, дайте мені спокою». Заснув. А тоді боротьба з безпритульними, і я, по їхньому ділу, є такий. Із села генеральського на парі коней приїхав секретар партійної організації, приїхав голова сільської ради. Вони прибрали мене до рук, не дали мені ходу в природу. На лінійку примусово посадили, і в село. Ради мого діла місяць світив, хоч голки на землі збирай. Молодь гуляла в селі.

    35. Ми їхали втрьох. А в мене питає секретар: «Ну як там на небесах?» Я йому кажу: «Так само, як і на землі. Колективні господарства, трактори й комбайни». Цього не було, щоб скривдженого чоловіка, його так непокоїли. Вони мене віддали в конюшню до конюхів. А в них на стіні в домі рушниця. Я питаю: «Що це таке?» Вони мені відповідають: «Рушниця». «Так заберіть її геть, а то я вас постріляю». Вони забрали. От де я їм виступав, про своє зроблене розказував,  що робив і від цього одержав. Їм що не говорив, вони цьому не вірять. А слова в природі лякали, вони їм щось говорили всю ніч безперервно, не заснули. Я їм говорю, спитаю що-небудь, мовчать – значить, вони згодні. Я їм кажу: «Прийде такий час, я вас осуджу за ваш учинок, за ваше нехороше діло». Ви, люди, всі залежні в природі, стоїте на черзі, завтра захворієте. А хто ж буде помагати? По-вашому, у вас є лікар. Він сам бідолашний, з вами разом стоїть на черзі, завтра захворіє. Він же такий, як і ви, бідні люди.

      36.  Не встигла атмосфера замінити себе, як у нас соплі потекли з носа. Вони, вчені – люди технічні, вам за це люди видали дипломи лікаря. Він над своєю лікарнею адміністратор, кому підкоряються. Ми – люди такого характеру: лише б показався начальник, уже є інше. Він нас учить, він нас лає, вважає нас за ніщо: ви його є хворий. Він з вами говорить, а сам про це забуває. Він чоловік та ще молодий, у старого – склероз, він забуває. Щоб чоловікові помогти, він цього права не має.

    Я їм говорю те, що є в людях. Я не такий, як ви є самі. Знаю добре: це не ви винуваті, що з вами доводиться всю ніч про це говорити й спати не спати. Наші такі діла з вами, не заснеш. Так я їм сподобався. Ранок настав. Я став своїм займатись, з водою холодною дружити, обливатись, повітрям задовольнятись, а по землі босою ногою ходити. У них понад водами постелені плити. Я ходив уперед і назад, а сам зупиняв мисль, голосно говорив про хороше. Нічого ніхто не зробить.

    37. Люди помилились і помиляться на мені на такому. Адже я народжений так, як усі люди, жив і виховувався так, як усі люди. А тепер з ними, з такими ділками, їхнє їм залишаю, а своє знайдене беру із собою, несу. Хто б це сам зробив? А мені природа помагає, вона мене оточила й дала свої сили мені.

    Під’їжджає автомашина полуторка, хочуть мене в район до дільничного доставити. А начальник МТС вилазить з кабіни. Я його зустрів перший, питаю: «Чия це машина?» Він мені як такому відповідає: «Це є організація МТС. Я, – він говорить, – начальник». «А ви мене знаєте?» Він так сказав: «Ні». «Так я таких начальників 50 чоловік убив». Він тут же поїхав. Спасибі тобі, такий начальник, він помилився це зробити. Я бачу хлопчика, що йде до мене, на своїх руках пампушку масляну несе, хотів віддати мені. Я в нього спитав: «Хто це тобі дав?» Він мені сказав: «Татко». Я його посилаю, щоб він відніс її йому назад. Я не той, котрий потребує. Я той, котрий має. Це природа, у котрій ми всі живемо.

    38. Тучі, що йшли, через моє слово щезнули. Треба мене везти до дільничного, коні сільської ради повезли. Комсомолець везе, йому доручили, він мною розпоряджається. Я бачу по місцевості: мене везуть туди, куди треба. Привезли до дільничного, комсомолець доповів. Іди, мовляв, мене посилає в його кабінет по коридору. Стукаю в двері, а він, як побачив мене такого, розлютився, став сильно лаятись. Що тільки він не нагадував, кого він не закликав, лаявся, лаявся, утомився. Я в нього питаю: «Стомились?» Він мовчить. А по боках на стінках висіли портрети: Каганович, Сталін, Ворошилов і Мікоян. Я в нього спитав: «Що це за люди?» Він зрозумів, що я не той, про кого він подумав. Я йому кажу: «Так то ви на селі людей виховуєте?» У нього спитав про ОРС господарство. А він говорить: «Кого ви там знаєте?» «Директора Алімова, щодо фінансової частини Берецького». Він став туди дзвонити, йому агроном сказав: «Це наш є робітник Іванов».

    39. Я відчув свободу, наближаючись до вчених. Голова Контрольної комісії одяг здав міліції, вона шукає мене. Я в господарстві перебуваю, бачу ув’язнених, мучеників. Агронома діло – мене доставити на машині в Ространсорс, я приїхав, виступив за Радянську владу, але не за людей. Люди мене зробили таким. Я перед ними як скривджений став  виступати, а  міліція тут як тут десь узялась. На машину, у перше відділення. А ОГПУ тоді був Попов, він – до себе в управління. Я виявився робітником Роспроморса, вони мене випустили. Я пішов на базар, а там забирали безпритульних, і мене – туди як безпритульного. Я розумію, що робиться над моїм ділом. У міліцію 2-е відділення, а там був мій одяг, він мене ждав. Начальник карного розшуку говорить: «Іди до Чернова, до голови». Він мене знову прийняв. Я йому малюю правду за свою ідею, вона народжена природою. Я ж,  чоловік,  цією користю оточив себе. Він визвав доктора – психіатра Покровського, хто зі мною зустрівся вперше.

    40. Він мене примусив адресу свого життя написати.  Я йому написав, він хотів знати про моє здоров’я, а чому я скинув одяг. Я йому кажу: «Настав час, еволюція повинна бути». Я в нього як у психіатра питаю: «Ви не ходили босим і не пробували?» Він мені так сказав: «Боюсь природи». Який же ти лікар? Ти такий само, як і всі люди, що стоять на черзі й нічого не роблять. Так само психіатри в особі цього всього, вони бідні люди в цьому. Я й тоді був протилежний, кричав у весь голос. Наша медицина, усі її спеціалісти, вони – технічні люди, теоретики буквам. Їм буде треба на чоловікові хвороба, вона може від поганого вчинку вводитись. А при хороших обставинах може жити. А от чоловікові щоби був спокій, цього лікарі не роблять. Хвороба є тимчасове явище на чоловікові. А чоловік, коли вмирає, – це вже природний бік.

    41. Ми, люди, не врятували самі себе в цьому.

      Треба нам усім те, що необхідно. Це треба ватажок чоловік, щоб він сам це робив. Учителеві не повірили, що є він, узяли та не дали народити такого чоловіка в нашому житті. Скажіть мені, будь ласка, що вас примусило мене брати в лікарню? Я вам поганого не зробив, крім хорошого. Це мій був подарунок партії РС. Чоловіка нам треба загартувати, щоб він не хворів і не простуджувався, а всі нові захворювання були не в силах напасти на чоловіка. Я цього в природі досяг, ці засоби знайшов, сію їх у людях. Вони мені за це дякують. Що може від цього краще, якщо чоловік у цьому не губить своє здоров’я? А вам, таким ученим лікарям, стала потрібна для історії моя кров. Ви присилували моє тіло, узяли мою кров.

      42. Мої сили занепали, я зробився у вас кволим, мене оточило безсилля, я ледь не вмер. Спасибі треба сказати природі, вона мені повернула назад, це зима, це холод. Сам лікар, що лікував, Олександр Іванович, він свідок цьому всьому, як я ходив по снігу по морозу, сили свої природні набирав. Ось що ви мені зробили в процесі. Я вам як лікарям говорив та й люди вам про це говорили. Невже вам не доходить. Ви думаєте, що я чума, я все це роблю ненормально. Ви в житті сильно помилились, і тепер ваша помилка – на мені.

      Я за всім ділом є Бог, ходжу босим по землі, учу людей здоров’ю, щоб вони не хворіли, не простуджувались, були сильними. Ось що людям буде треба для їхнього життя. Люди повинні це діло зрозуміти й піддержати ці якості на людях. Вони не хочуть умирати, а це їм життя дасть.

     43. Я вам, як ученим, ввів свою пропозицію. Це моя праця «Загартування і люди», де про все сказано, що чоловікові треба буде робити, щоб не простуджуватись і не хворіти. А Єлизавета Петрівна Нікогосова взяла й поклала під сукно, не хоче рецензію дати, їй, мабуть, два віки жити. Шановні ви вчені люди, ви знаєте добре, що істина в природі ніколи не щезає. Як вона жила в ній, так вона й буде жити вічно. А ми знаємо добре за природу, вона не вмираюча, а така, що зберігає. Це повітря, це вода, це земля – кого люди не визнають своїми близькими друзями. Люди визнають їх у своєму житті ворогами. Вона садить на чоловіка болячку чи грибок. У нас проти цього засобу нема, щоб поміг у цьому горі чи біді, щоб чоловік як такий знайшовся й поміг.

    44. Ми з вами зустрілися з діагнозом, з хворобою. Вона є природа, це ж самі люди – ворог, і досі він продовжується між нами, такими технічними людьми. Ми в неї залежні, нелегально живемо чужим, хвалимось своїм хорошим і теплим. Це пройшло в нашому такому житті. Ми з вами вмерли, нас таких не стало. Ми всі лежимо прахом у землі, інших людей тягнемо своїм розвитком. Це наше, ми це самі зробили, люди. А щоб від цього піти, ми з вами нічого не робили й не робимо. Як сиділи на своїх місцях, старалися ми командувати людьми. Ми їх пхаємо, примушуємо, щоб вони робили, створювали те, що треба. Ми фізично самі це робили. А мене як такого відірвали від цього діла. Мені треба було трудитись.

    45. А у вас вистачило розуму за моє загартування визнати мої якості неповноцінними. Я залишився незадоволений вашою помилкою, ви мене цим убили. Але за мене заступилася природа, вона мені підказала, що мені доводилось такому робити. Я хворий чоловік, мені дозволялось у будь-якій місцевості профспілкам написати заяву,  щоб голова видав мені допомогу. Це було не все моє задоволення, а в мене були органічні сили розуму: через руки я передавав своє здоров’я. А мені за  це дякували, що мене й урятувало в житті. Я цим став доказувати вченим, своїми здібностями. Мені ваше місце не треба. Я сьогодні тут, завтра – там. Якщо тебе як хворого підніму на ноги, ти станеш ходити на них. Це є чудо. Люди скажуть, не поганим, а хорошим назвуть.

      46. Ось що ми повинні зробити в природі – через одного чоловіка в природі одержимо здоров’я. Є на людях живий факт – хвороба. Це є в чоловіка початок. Він нею хворіє годину, другу годину, один день і другий, добу, другу хворіє, тиждень, другий, місяць, рік хворіє. І так далі лише тому, що люди нічого не роблять, щоб не хворіти й не простуджуватись. Із цим нестерпним болем умирають. Бідні й безсилі ми люди, ми в цьому ділі помираємо. Вибору такого нема в людях, усім чара однакова. Ми всі такі люди є.

       Лише б тільки одного з них нам поставити на ноги свої, йому дати силу, а потім він, як хоче.  Це – його діло, він є хазяїн становища. Хочеш жити, – будь добрий, живи. У природі дві дороги. Одна – людська, друга – Божа. Хочеш жити по-людському – живи.

    47. А хочеш – для тебе ці ворота не зачинені. Можеш стати на арену  сучасного чоловіка в його техніці – ставай. Не хочеш ним бути – для тебе є Божа дорога, вона ніким не зайнята. У Бога в природі – природна сторона, незалежна ні від кого, а любляча всіх, все. Дуже багато ввічливості. Щоб капризувати? Цього нема.

      Для нас іде день однаковий, ми його не бачили, а хочемо його зустріти. У нас тіла живі – і живий день. А ми, як такі люди, його зустрічаємо й проводжаємо не однаково. Які були ми, люди нашої землі. Були хазяї, політики одні з усіх розумні. Теоретики в природі не одержали в себе життя, їх природа зустріла своєю стихією, вона на них посадила, на їхні тіла, болячку чи грибок. Люди в цьому ділі не знайшли в природі засобів, і нема такого чоловіка, щоб у цьому горі чи біді чим-небудь поміг.

      48. У людей на це діло, котре розвилось, –  на чоловікові його хвороба. Вона томить тіло чоловіка. Її, як таку хворобу, вони цьому чоловікові старалися своїми предковими словами як-небудь заговорити або водою збризнути, або ж чоловіка такого напоїти. А потім з травки сухої зробити порошок або хімічно зварити, а потім  ложками вживати. Хвороба не припинялась, а більше на людях прогресувала, робила чоловіку каліцтво. Люди старалися ввести їй діло шприцом, через голку рідину вливали. Дійшли до самого до ножа: чоловіка ріжуть, чоловікові відрізають. А хвороба на людях як була, так вона й залишилась на них. Вона більша стала на чоловіку через техніку.

      49. Вона прогресувала, вона й буде прогресувати через наше невміння жити в природі. Ми з вами нічого такого не робимо, щоб не хворіти й не простуджуватись. А як робили з вами це діло самі, у ньому ми самі помилялись, нас за це природа спалювала. Ми, усі люди, робились у природі технічними людьми, безсильними, що борються з природою. На шматочки рвемо ми, тягнемо на-гора й це все палимо у вогні, руду плавимо на залізо й на сталь. Словом, точимо на станку деталь будь-яку, машину складаємо, телескопи, мікроскопи, всякого роду апарати. Дійшли до супутника Землі, посилаємо на іншу планету людей, вони роблять там свою розвідку. Самі не живими себе показують, хочуть у живому вигляді мертвим доказати. А аварія як була в людях, так вона й залишилась. Усі початкові ділки, вони повмирали, їх не стало в нас, у людях. Ми з вами, усі люди, стоїмо на своєму місці й ждемо своєї хвороби.

    50. Це була наша така черга, вона така й залишилась у нас. Ми з вами не вміємо жити, нас оточила техніка. Ми залежні в природі, чужим ми хвалимось, знаходимо, з нього робимо смачного велику кількість. Є здоров’я, на що чоловік надіється, він старається до самої ситості наїдатись. А потім після цього всього треба тепліше вдягнутись, щоб у чоловіка була красота. Чоловік цим усім хвалиться, що він є чоловік, кому потрібно дім з усіма вигодами. А коли його примушують у природі що-небудь у труді зробити, він дивиться на це не так, як йому доводилося за стіл сідати. І поклали йому його велику ложку та скибку білого хліба. А чашку сімейного характеру налили борщу. Тут у кожного є свій апетит, старався поспішити. Їж стільки, скільки треба. Це таке діло в усіх.

    51. Гроші це все в людях вирішують. Вони без них не можуть жити. За гроші їжу купують, одяг купують і дім будують. Гроші трудом добувають. Життя чоловіка оточується грошима. Ми, люди, це життя будуємо самі в природі. День буває, ніч настає. Люди весь день роблять діло, а ніч приходить – треба буде спати, оскільки ти в цьому відпочиваєш, набираєшся сили. А коли ти працюєш, у труді твої сили губляться, ти робишся в природі кволим. А от без усякого відпочинку трудитися неможливо, і відпочинок робити завжди неможливо. Сон розвинутий на чоловікові – це теж недобре. Краще було б, якби чоловік сам себе примусив у природі залишатися без усякого всього. На це треба буде мати своє таке в житті терпіння. Воно дає в природі чоловікові силу.

    52. Ми оточуємось у природі почуттям, але не продуктом і не товаром, а духом. За гроші можна буде купити будь-яку тварину, навіть можна нагодувати, чим треба. Усе це залежить від природи, вона народила в себе цих людей, вони стали в житті за ці гроші шукати ті якості, котрі для чого-небудь будуть треба. Ми їх знаходимо в землі, надрах; сировину ми технікою добуваємо, тягнемо її на-гора. А потім направляємо це все, знайдене в природі, на наші заводи. А в заводах люди роблять усякого роду продукцію, вона замовником для свого діла замовлена. Люди стараються, усі сили в цьому ділі кладуть на фронті своєму зробити замовникові його точну деталь. Люди в цього хазяїна споруджують за указом науки, вони майструють цю машину, котра треба буде в людях. Люди тренують, готують у цьому людей.

     53. Земля належить сільському господарству, людям, вони її доглядають, роблять з неї грядку. Все це техніка їм помагає в їхньому житті. Вони цю техніку замовляють, по своєму слову конструюють. На цій землі вирощують великий урожай, цьому всьому люди помагають, якусь їм треба зручну для поля машину, вона робить, створює в себе економіку. А ця економіка людей учених примушує в природі багато над чим думати, і тоді вони починають ці засоби витрачати на всі їхні потреби. Ми людьми разом з машиною на будь-якому місці стараємось побувати. Ми, учені люди, свою експедицію, як послів, у природу посилаємо. Вони передбачають в природі для людей знайти легке, щоб чоловік так сам себе не примушував у природі на своєму фронті в труді хворіти, простуджуватись, а потім стогнати сильно. А ми, усі люди, ідемо до цього.

     54. А щоб сказати нам, усім людям нашого Радянського Союзу, вони потребували від науки медичної своє задоволення, котре ученими лікарями зроблено. Ми не задоволені цим. А робити ми робимо, хочемо сказати добре, у нас наука, вона не стоїть, а рухається.

      Бідні ми люди, стражденні в душі й серці. Не хочемо ми вірити Божій силі й не робимо ми нічого для порятунку свого життя на землі. Ми з вами як умирали, так ми, усі люди всього світу, будемо без його сил умирати. Він прийшов до нас на землю, з нами зустрічався, на руській мові говорив, учив усіх нас природному вчинку, хто для нас є в житті нашому корисною стороною. Це є повітря, це є чиста вода та чорна ґрунтова земля, що нам дало все.

    55. Вона нам посадила на землю для життя чоловіка, щоб він у природі жив без усякої зброї. А він від цього діла взяв і відмовився, став своє енергійне життя позаду залишати, став робити діло, і в ньому він помилився. Проти природи з неї зробив зброю й став її на шматочки рвати й з неї робити у вогні деталь. І вона нежива стала чоловікові в його труді помагати, він цим став збагачуватись, став базу мати цього добра,  запасатись, цим жити. У нього є віра в це. Якщо він поїсть, він одягнеться й у дім зайде, буде там жити, це його є порятунок у цьому житті. Королі, царі, рицарі, князі всього народу, де вони подівались? Їх природа так само, як усіх людей, природно з життя познімала й не дала їм життя, умертвила.

      56. Це їхнє таке діло на них зробило, вони в ньому сильно помилились. Не треба було йти проти Божих сил. Він чоловікові не велів їсти й не велів одягатись, дому  потребувати. Є життя природне незалежне, холодне і погане, від чого все життя йде. Природа, цим вона дихає, ледь нам про це не скаже: «Від мене ви не відходьте». Адже ми такі є люди на білому світі: не треба буде відходити, а треба звертатись. У нас велика недовіра, ми віримо тому, що своїми руками робимо, щоб смачне, солодке, жирне, щоби було тепле й м’яке, красиве. А дім був з усіма внутрішніми зручностями та із зовнішньою красотою. У ньому доводилось жити певний час, у ньому всі можливі штуки робили й недоробили, умерли на віки віків. Їх закопали в землю.

    57. Якби в людей не було грошей, що б вони робили в житті? У них думка така: треба їх придбати побільше – погоня така. Ми без них у людях не люди є, нас суспільство не прийме. Бідні, нужденні в цьому ділі люди. У них  купляється ложка, чашка, вони куплені за гроші лише тому, що їх робили людські руки. Вони нам не одне це зробили. Якби не це все  в людях діло, у нас не вводилася б у життя наука. Вона нами поставлена на ноги. Ми розум свій в цьому розвили. Говоримо: це буде треба нашому чоловікові. Він у нас у природі своє здоров’я втратив, він безсилий у людях, щоб жити. У нього тіло утомлене. Йому люди знайшли для цього діла таке місце, там усі природні багатства застосували, усе своє для цього поставили. Учений, технічний світ звернув увагу, вони цей аналіз визнали й кричать у цих людях, що це нам дає хороший результат у лікуванні людей.

      58. Начебто це все робить наше місце, нами знайдене, воно нас таких людей врятувало. Ми ж винахідники, нам як таким людям для цього діла природа підказує, що буде треба для цього діла, щоб воно в чоловіка не боліло. А хвороба є для чоловіка в природі ворог, це є такий тихий підхід, він робиться нею.  Вона це місце указала, він по ньому пройшов і там обкутав. Ти ж у ній вояк, хочеш її, таку величезну, сильну, примусити. Ти на цьому місці, на котрому опинився, тебе зустріла вона. Може бути, рано вранці сонечко зійде, свої промені – на твоє тіло, через велику відстань ти від нього отримаєш приємне почуття, не довіряйся цьому всьому. Твоє тіло є організм, він же мислячий і далеко бачить, і визначаючий із цього всього. Ми такі є люди, ми нічого не знаємо в природі. А що буде для  нас у природі завтрашній день?

    59. У гірській станиці на Кубані в лісах козаки жили. Вони там займались мисливством, на всю станицю прославилися своїм індивідуальним мисливством. А в станиці такій десь збоку ліс. А в ньому – хижий звір ведмідь, він свою доріжку знає, це місце в свій час відвідує. Мисливці – здобувачі цього всього, вони передчасно про це діло один з одним говорили, вирішували в житті своєму питання, вони в цьому багатіли, ледь не сказали, якого звіра їм доведеться вбити. Це була в цьому ділі їхня помилка. Мисль їхня примусила в цьому готуватись. Вони мали двоствольні рушниці, заряди робили ведмедячі, щоб цього звіра довелось без промаху вбити. Вони збирались до цього часу дуже довго й усе таки озброїлись. Прийшло, діждались свого часу, ідуть по дорозі, а з ними зустрівся старик. Їм був для чого? Вони були повністю готові до бою.

    60. А старик це не простий, а щось їм у слід залишив. Вони йому навіть «здрастуй» не сказали, через це вони в житті програли, щоб удачу одержати їм. На їхньому місці, де розташувалось, вони не побачили звіра. Він їх не обрадував, вони не заслужили бути там. Природа, вона не пішла назустріч. Чоловік думає, а не виходить. Ведмідь не прийшов, даремно просиділи. Такого не було. Вони один одним не задовольнили себе. Образа між ними пройшла. А час не стояв, рухався, треба їм залишати це місце й без нічого рухатись. А природа, вона багата цим. Цьому старикові мисливці «здрастуй» не сказали. Їх за це природа покарала, узяла й не дала їм звіра. Вони йдуть з полювання додому, між собою гризуться. Один на одного всякі слова. А природа бачить їх такий учинок, узяла, як на гріх, їм ведмедя показала. У них є для цього діла рушниця двозарядна. Мисливці зразу в нього своїм ділом стріляти, і його сильно поранили. Він пішов у кущі, лізе. А мисливцям пізно, сонечко сідає, вони з ведмедем не впораються. Вирішили його до ранку залишити, а вранці рано прийти і з ним справитися. Так мисливці вирішили, самі розійшлися по домах. А в одного з двох з’явилась охота свого товариша в цьому перехитрити. Узяв та озброївся до самих зубів, із собою узяв ніж і пішов сам один із цим ведмедем управлятись. Прийшов на те вчорашнє місце, став цього ведмедя шукати. А ведмедя було діло одне – рану лизати, чує шелест мисливця, він іде з рушницею. Що робити доводилось ведмедю? Уставати на ноги й проти мисливця треба йти. Він же з рушницею, уб’є цього ведмедя. А природа взяла й дала свої сили, рушниця відмовила стріляти.

    62. А ведмідь на ногах до мисливця зі своїми кігтями. А в мисливця – ніж, він йому під пузо – ніж, а ведмідь йому череп зняв. Дві в природі жертви двох суперників, один одного вбили. Це все наробила природа, вона людей учила озброюватися проти її живого тіла? Вона ледь чоловіку не скаже: «Що ти такий робиш, ти хочеш хорошого й теплого?»

    Люди всі, живущі на білому світі, нічого вони не зробили в житті своєму. У них гроби в землі. Який би він не був у житті герой, він помирав безсильно. Це не заслуги людей, а програш один з усіх. Через п’ятдесят років нас таких не буде ні одного в живих. А ми з вами, учені люди, пропозицію не хочемо його визнати як такого. Ми не відмовляємось, ми самі хочемо щоб жити, а природа нам не дає. Вона сильна все зробити, у неї є люди, а в людях сам народжений Учитель, він нас учить здоров’ю. Ми повинні вчитись у нього.

    63. 15 числа липня місяця 1976 року ми вчотирьох їдемо в люди із законною своєю природною експедиційною ідеєю. Вона їхала в Ростов на «Побєді». Це був бік еволюції: нас дощик проводжав, а приймала природа в сяючому сонечку. Ми приїхали на вулицю Чехова в обласний відділ охорони здоров’я. Полякова Володимира Петровича не було. А сама директриса, вона була зайнята, доручила адміністративній особі, заступнику. Там був лікар і секретар партійної організації. Вони моє, Іванова, хотіння спитали. Іванов є Учитель. Він сказав: «Я хочу, щоб люди були в природі здоровими людьми, не штучними, а природними». Повітря, вода і земля – ось що нам дало в житті все. А те, що ми зробили, у нас воно є технічна допомога. Ми навчились помагати не чоловікові, а хворобі. Вона посаджена природою на тіло чоловіка,   вона може бути, вона може не бути, сама прогресувати без усякого.

    64. Він терпить, стогне. Ми йому нічого не зробили, крім одного – він у нас умер. Ми з вами наше населення не задовольнили. Це значить, наші з вами місця. Вони багато років сидять, адміністративно свої діла творять, а користі ніякої людям. Ми, люди учені такі, нам треба хворий чоловік, ми його держимо в базу. Держіть, лікуйте нам цих людей, дуже багато їх, цих хворих. Вони народжуються природою на трудовому фронті. Їхнє діло – робити й у ньому помилятись. Адміністратор став щодо цього говорити. Я, мовляв, із цим ділом не знайомий, нічого не знаю. Прийшло ще троє лікарів, вони моє тіло не раз бачили, чули слова, сказані мною. Це істина, вона була, вона є, вона буде. Але ми, учені, повинні погодитися з ідеєю Іванова. Узяв слово Сашка шахтар із силікозом, він прямо сказав, що люди нічого не роблять і не хочуть це робити, щоби бути здоровими людьми.

     65.Сашка говорить: «Я дихав тяжко, а зараз бігаю, як футболіст. Це все дала система Іванова. Вона має бути обнародувана». Це люди молоді, вони хочуть жити, та ще як здорово. Став розказувати про «моржів», він з ними купався в Москві на ріці. «Вони в рукавицях, а ми…»,    він говорить. Це є дискусія, вона робилась між двома сторонами. Одна – перші із обласного відділу охорони здоров’я адміністративні особи, учені люди, лікарі, вони слухали ідею новонародженого практика Іванова. Він зі своїми пацієнтами, учнями їм наносить своїм ділом нищівний удар по старому, по гнилому, по тому, що ми, учені медичні спеціалісти, сидимо на своїх місцях. А щоб людям зробили яку-небудь в житті користь.

    66. Іванова сторона лізе зі своїм нагору, хоче їм як ученим сказати. Ми до цього часу технічним займаємось, оточені в природі залежністю, нелегально живемо, своє місце нікому в житті не упускаємо. «Це місце моє, я на ньому роки проробив, ним я живу».

      Цього ось свого нема в Іванова. Це все є природне, людське, всіх. Просить цього чоловіка, щоб він на це місце ставав і таким був, як він, і він робив у житті те, що робить у своєму ділі Іванов. Він між людьми є Учитель, він навчився в природі свої сили на людях розвивати. А потім цим людям хоч у море йди. Для тебе дорога не шкідлива, а корисна. Ти як чоловік повинен разом з природою бути на рівних основах.

      67. У тебе живе тіло й у природі теж. Тільки треба робити свою ввічливість між людьми так, як треба в житті. Не дожидай від зустрічного чоловіка його милостині, ти твори сам її. Ось тоді й природа буде за нас, за таких заступиться. Ми всі такі люди зробимося з вами, ми будемо струм, електрика, магнето. На нас ніякий ворог природної сторони не нападе. Ми всі будемо сильні дати опір будь-якому ворогу. Уже болячка чи грибок безсилі будуть у цьому на нас напасти. Ми, такі люди, одна сім’я будемо в природі. Нам не треба буде юстиція як така, вона від нас таких відпаде. І не буде між нами таких учених, котрі живуть нашими ділами. Ми не будемо робитися злочинцями й не будемо хворіти. Усе це буде в житті нами зроблено в природі.    

      68. Говорилося хазяями капіталістами, що ми, робітники-бідняки, не зможемо так хазяйнувати. А тепер учені хваляться, що вони – ініціатори в усьому. А ми як були герої, так і залишилися ними. У нас є Учитель мудрець, він знайшов ці засоби, ними оточив себе, говорить, це буде нам усім здоров’я без усяких учених. Ми робили без них практично, ми будемо практично самі робити. Це така стара історія, у котрій доводилося всім людям умирати, це наші в природі є не заслуги. Ми в житті йдемо по тій путі, по котрій всі наші люди йшли, вони йдуть, нічого не роблять такого, щоб від цього діла було їм добре. Вони вмирали в цьому, умирають у цьому ділі, що вони роблять.

    69. У цьому ділі наша велика помилка, що ми караємо, але не прощаємо чоловікові. Учитель нам, грішним усім, він прощає й не карає. Просить нас, щоб ми цього не робили. Вся його історія ідеї, вона ввічливістю оточена, і робляться всі люди цим. Ідеш по дорозі, а з тобою зустрічаються люди, що йдуть не по своїй дорозі з думкою,  він задумав її здійснити. А в цей час – зі своєю ввічливістю із словами «здрастуй». Він почув, призупинився й сказав: «Є люди такі, і про мене не забувають». Він уже робиться добрим чоловіком, а погане відходить. Чоловік по природі ходить, шукає в ній людей скривджених, нужденних. Перед ними пробачається, питає: «Вам можна допомогти чим-небудь?» Чоловік цих слів не чекав і не думав у себе від людей, а вони йому пішли назустріч чим-небудь помогти. Йому помогли ради того, щоб йому було.

      70. Сашка Брежнєв, він за це стоїть стіною. Нам треба буде, молоді це треба загартування-тренування. Воно – наша практична наука. Ми, він говорить, з Учителем робили, робимо й будемо робити для молоді. А молодь наша, вона цієї дороги не знає й не робить і не хоче вона цього робити. Слідом за ним виступає  Петро. Так ми дечого зі мною в житті робимо й зробимо, але того, що треба, ми не зробили. А в нас, у таких учених людей? Вони добре знають, що це діло не погане, а хороше. На себе речі понадівали й косяться, бутять. А щоб сказати та зробити на користь цього всього, вони мовчать. З Ярославля Сашко виступає, говорить: «У мене визнали лікарі рак шлунку, списали в тому році, а я живу та роблю за системою Іванова». А в цьому наша непристойність, ми не хочемо про це ось написати, щоб люди прочитали.

     71. Адміністрація хоч суперечила, але задавала запитання: «Ви нам скажіть, що є в цьому ділі нове?» Як же не нове? У житті є пробудження центральної нервової частини мозку, що треба буде не хворому чоловіку, а найголовніше це здоровим людям. Що ми робимо в житті своєму, щоби бути здоровими людьми? Ми тільки сидимо на місці та гроші одержуємо, ними живемо. А якщо з ними розібратись, то ці  гроші, їх важким трудом заробляють, а ось ними користуватися, ми не реально їх у себе витрачаємо. Гроші є горе наше. Ми, люди, зробили кров’ю свою революцію, зняли з дороги самодержавство, ввели радянську  владу, а форму життя в природі не перемінили. Узялися за природу, з нею стали воювати, хороше й тепле залишили, через нашу економіку режим політичний залишили в людях.

     72. А зберегти самих себе не змогли, як тільки ми з природою не воювали, сильно трудились, гроші заробляли тяжко. А за хуліганство? Не забували робитись у житті. Природа від цього діла сама терпіла. Люди в цьому науку юстицію ввели, медичну науку із своєю спеціальністю розвивають. І через це залишили тюрму, чим люди не задовольнили себе. Як був ворог між нами, так він між нами залишився через наше хороше й тепле. Ми зустрілись із юристами через наше діло, з ним учені люди розбирались як з історією в житті цьому. Одним дісталась тюрма, досі сидять, томляться. А в лікарні лежать, стогнуть. Люди не живуть, вони вмирають. А щоб засоби в цьому були або знайшовся чоловік, урятував людей у цьому, такого нема, крім народженого при радянській владі Паршека.

    73. Його прізвище Іванов. Товариші за його діло, зроблене на людях, прозвали його Учителем. Він між цими людьми виріс через діло своє. Він був покараний юстицією за 69 статтею Кримінального кодексу на 2 роки виховання тюремним ув’язненням. Я в Каменському через ріку Донець пересипав гравій своїм бригадирським управлінням, за що мене конвоювали в Архангельські Холмогорки на ріці Низовка. Я там трудився, був перший у колонії лісоруб. Моя бригада – я й Гордієнко, нас двоє, виконували й перевиконували, за що я був потім бригадир сплаву, потім бригадир шпани, потім мене як видатного адміністрація, начальник Свєтов, представив наглядовій комісії, вона мене звільнила. Я пішов на фізичний труд, робив у транспортнім цеху вантажником, був в бригаді Федоровських ударників. Мене природа вдарила:  перебила ребра. Тому люди зглянулись, узяли комірником лісового діла.

      74. Я приймав лісоматеріали й відправляв на точки. Своєю тверезою головою заслужив бути в «Червоному Партизані» завгоспом всіх матеріалів, що надходили. І зберігався комбікорм через мої руки. Я був разом з директором  Уязовим, він мене любив за мою справедливість. А коли я його жінці відмовив вершків з молока, він пішов проти, до тюрми, хотів посадити. І тут природа – вона заступилась. Сам суддя послав на Кубань, щоб я там зустрівся з козаками, як вони там радянську владу берегли. Я був у Кононова на сіно пункті експедитор комбікормів, відправляв по всьому союзу. Після чого мене в Лобанський радгосп запросили роботу завгоспа виконувати. Я там недовго попрацював. Мене скоротив, звільнив директор Романенко. Я хотів за спеціальністю здорової деревини, що йшла в експорт. Моє випробування не пройшло.   

      75. Скоро я повернуся на своє місце в Армавір. Мені довелося прийняти роботу в Вірмендеревпромсоюзі агентом по відправці лісопильного матеріалу й клепки по усьому Кавказу. Від Армавіра до Адлера всі мої промислові артілі. Я мав право купляти за готівку клепку в артілі.

      Я старався вчитись писати від самої Звірової. Мене технік елеватора, Звіровський будівельник,  він мене вчив, щоб я писав сперш букви, ставив цифри. Щоби бути літератором, треба писати істину, одну з усіх правду, котра була в людях. Я її шукав у цій писанині в природі. Багато читав, любив «Правду», вона багато статей писала. Своїм виступом вона критикувала в своєму чоловіка. Він хотів упросити уряд не карати їх за помилку в роботі. А мені в цю хвилину – бах у голову з висоти мисль, вона мені говорить: «Чому це так у природі робиться людьми, вони їдять, одягаються, вони живуть у домі хороше й тепло, а природа їх карає своїм холодним і поганим,  вони захворіють, хворіють і умирають у цьому?» Що може бути від цього гірше?

      76. Я став добиватись навчання, написав Сталіну листа, щоб він мені поміг у цьому вчитись. А йому воно, мабуть, не надійшло, секретаріат відповідає: «Учитись – можна працювати й учитись». Після чого мені в цьому трапляється дві книги професора Ранке про чоловіка, про її організм і всі клітини. Я й вникнув у це діло, став придивлятися до мозку з двох половин, до розміщення його по всьому тілу. До аорти, до вени, до м’язів, до волосся, до нігтів. Словом, мій інтерес був весь на серці, на легенях, на животі й тому шлунку, через котрий приходила й виходила їжа, що псувалась. Вона не давала спокою людині. Вона у природі цього добилася трудом.

      Як я трудився. На ногах усе робив, а потім я за свою чесну роботу став гнаний. Мене люди незлюбили через мою шевелюру, я їм здавався священиком. Навіть військова частина мене в цьому звільнила через волосся. Я носив бороду й волосся на голові.

   77. Роблю в Суліні в ОРС у директора Мазилкіна, він давав команду своїм робітникам, щоб мене убити,  як священика. Я рибу реалізував свіжу на вагах, а люди мене прийняли за священика, і подали в районну профспілку заяву. А райком – директору: звільнити з роботи Іванова. І привели до того, що нібито я відмовився від роботи. Мені шість місяців не ставати ніде. Я цей час використав на хворих людях, їм помагав. Вони одержували здоров’я, за це вони мені дякували, натовпом ішли. А я їм говорю, що про це лікарям треба сказати, нехай вони цьому ділу поможуть, щоб люди про це діло знали й до мене за цим ішли законно. Це все пророблено на Кавказі між сніжними горами та в лісах понад бистрою рікою. Не доводилося так без усякої мислі залишитись, вона в мене на місці не стояла. Міг бути на Кавказі, а мисль моя була в Україні.

    78. Я зміг думати про тих людей, котрі старались моєму труду в моєму житті перешкодити, особливо в моєму молодецькому житті. Я ніби мав такого отця, як вони його показали, начебто він був деякий час ковбасник, своє виробництво він мав. А він був вічно шахтарем, копійку в шахті добував, а я – його син. Заслуговую, щоб мене як такого не чіпали. Заступилась Гуковська, вона із своїм визначенням висновок істинно сказала. А комісія обласна – остання, доказувати нема кому. Хоч тоді повертайся назад, іди в шахту. А в Ростові була для всього Кавказу чистка, вона першого визвала мене. Я їм листа показав, вони здивувались, сказали: «Є велика неправда, помилка людей». І тут же виходять оголошувати всім людям: він, мовляв, відновлений на старе місце.

    79. Як ви думаєте, читачу, можна про це ось забути? А тут нова зустріч, нова путь над тобою будується, людям несу купу багатств. Це здоров’я, це є життя, воно робиться мною. Я в цих є умовах, зустрічаюсь на арені їхнього місця з хворими. Їм треба здоров’я, а його я їм даю. Вони від мене одержують та іншим передають, це діло розвивається на людях, моє життя у цьому живе. А лікарі поставили собі за мету, вони мене як знахаря визнали. Їм не хотілось, щоб моя ідея процвітала. Вона мене, це медицина, запросила, стала вести розмову. Їхнє діло одне було – мене слухати як нового чоловіка. Прийшов на цю землю для порятунку людей. Люди теж є лікарі, вони були не згодні із цим висновком. Їхнє діло було вирішувати, після цього всього прийому лікар пише свої слова й завіряє печаткою, в аптеці медичні ліки. Вони вживаються всіма, але допомоги – ніякої.

      80. Хімія, вона зроблена в природі людьми. Вони, учені люди, слухають нас, але щоб цьому відмовити, не можна ніяк. А треба із цим учинком згодитись. Лікарі про це діло знають, що це треба. А самі в міліцію дзвонять, говорять: «Цього чоловіка треба прибрати до рук». Діло це не на жарт. Він сіє зерно на людях, а їм треба начудити, ніби він повибивав вікна в поліклініці, за це його забрали й послали в Сватово в психіатричний дім. Я цього не злякався, узяв на ходу поїзда зіскочив, і гайда в місто Луганськ в Єлізаветовку. Там на початковій, тобто Майській вулиці одну  хвору, зовсім розслаблену, поставив на ноги. Щоб це не пропало, пішов у міську раду, куди запросили учені лікарі. Вони мої здібності визнали як психічно хворого чоловіка.   

      Я пішов від них. Мені природа підказала, що моє буде в житті. Я бачив літак кукурузник, він був вище від усіх. Я говорю: «Він повинен сісти коло моїх ніг».

    81. Це все стосується цих учених людей, вони мою історію прослухали, я торкнувся. Дорога одна – вліво, а друга – вправо. Не знав, куди йти. Стою й жду, хто появиться. Десь узявся чоловік з правого боку. Він порівнявся зі мною, я вибачився, говорю: «Як мені попасти на Синейкино». Він сказав: «Іди по моїй дорозі». Я п’ять кроків пройшов, оглянувся назад. А цього чоловіка нема. Він де дівся? Нема його.

       Я роботу будь-яку старався робити й її описати, а мені природа помагала, вона знаходила такий принцип в адміністратора. Він гнав з роботи. А щоб мені помогти, цього  ні один чоловік із своїм технічним розвитком. Він, за розумом свого знання, був у нас і в капіталістів адміністратор свого місця. Я з ними в молодості на їхньому підприємстві в російсько-німецьку війну. Англійці, французи і росіяни робили порох на Штеровському заводі. І в цій Шнедиритній будові доводилось у них робити.

     82. Старший апаратник бігунків. Я там, за законом усієї діяльності, не повинен у них робити, а мене умови примушували. Природа цю нашу всю місцевість оточила, ввела хмари дощові та грозу з блискавками. Усі люди моєї зміни з хуторів на роботу не поприходили, їх примусили умови: пройшли зливи. А на роботу прийшла одна дівчина росіянка й одна полячка, з ким я домовився разом порох з бігунків вивантажувати. А в цей час увалилась комісія – директор англієць Пустель і француз завідувач Еміль, і були росіяни. Полячка звернулась як ображена мною, зі сльозами сказала, ніби я її бив, примушував. Англієць Пустель дав указ Емілю французу мене звільнити. Вони були бідні в природі люди через це. Що їх чекало? Мене не встиг цар узяти на службу, як його капіталісти з престолу зняли.

      83. Став служити буржуазії меншовик Керенський, він вів роботу царя із капіталістами з Англією і Францією. А Ленін був у підпіллі. Я в цій політиці не розбирався: а що хотіли в цей час ці люди? Ленін – месник, ображена царем особа. Він свою ідею направив правильно до людей, ображених самодержавством. Це робітники й бідняки селяни. Природа за їхнє терпіння помогла опутати всіх генералів, котрі боролися за свою владу. Вони не вдержались у Росії разом із зарубіжними військами. Революція – більшовики їх прогнали. І  німцю не дали скористатись Україною. Я купив хліб у Таврії, усе на підводі на конях. А німці озброєні на конях їхали й узяли в мене мішок зерна. Я з ними на фронті просидів в секреті, жодного пострілу не зробив, і також вони на мене не стріляли. Я цей фронт залишив завдяки ідеї Леніна, він говорив всім: «Не треба воювати».

    84. А моя ідея не за юстицію, не за медицину. Це науки старого типу. Люди людей карають, держать чоловіка в тюрмі та лікарні. А для того щоб цього не було й не треба було брати на службу солдата, треба бути на все еволюційним чоловіком. Всі муки повинні зжитись умінням, треба розпустити ув’язнених, не треба нам тюрма, нам ця лікарня не треба й не  треба нам солдат. Нехай  офіцери воюють самі, без солдатів. Бог протистоїть усьому цьому. Треба не робити те, що роблять усі люди самі. Божа ідея – старе зжити, а нове народити. Місця для цього Бог не має, і нікому він його не рекомендує мати. Усі люди вчені сидять на своїх місцях, одержують гроші, ними живуть. А щоб корисне знайшли? У цьому всьому одне шкідливе.

    85. Розпоряджатися чоловіком, примушувати чоловіка, щоб він те робив, що нам хочеться. Ми з природою воюємо, вона – нас природним, а ми – її штучним. Вона нас усіх устигне покласти в землю. Ми туди магнітом всі тягнемось, не до життя йдемо, а до смерті. Бог цього не хоче. Ми самі себе закопуємо. Для чого я такий прийшов на землю? А люди моєї появлення не хочуть бачити. Я це діло, цю історію провів між руськими людьми в одному місці однієї області. Люди з моєю ідеєю не розібрались і не зрозуміли вчені. Я зі своїм усім потрібен ображеному, хворому чоловікові. А адміністративному чоловікові я чужий. Тому в цьому ділі я був лікарями попереджений, вони мені, як такому Учителю, не вірили, що я народжений природою  в цьому. Я – до них, а вони – до мене з міліцією. Я їм говорю своїми словами: це ж є природа, вона сама це зробила.

    86. Вона мене цим оточила, щоб учені про це подумали, що чоловікові такому вона свої сили ввела. Їй уже набридло гроби з мертвими тілами до себе в землю приймати, вона від цього діла дуже сильно терпить. Люди побачили такого чоловіка вперше, вони з такою природною допомогою не зустрічались. Це є для чоловіка зерня, воно між людьми маленьке, але початкове. Це небувалий момент. Я про це діло труд написав «Загартування і люди». Звернувся до письменників Ростовської області, вони його прочитали, дали свою згоду зі мною разом послати в Москву у видавництво «Знання». А люди із «Знання» отримали, прочитали, не дали свого позитивного висновку,  вирішили надіслати на мою адресу. Я його одержав, став про це думати. В чому справа? Причина потрібна. А вони, ці люди, її не пишуть. Я – туди, у видавництво в Москву до цього чоловіка.

      87. Він мене люб’язно приймає. Я йому говорю: такий-то труд у вас був? Вона мені відповідає: «Був». – «Що за причина», – я у неї спитав.  Вона сама не дала відповідь, пішла до вищого. А той, кому вона донесла, говорить мені: «У тебе мисль нова. А раз вона нова, її треба починати з місцевого видавництва з Ростова-на-Дону». Я більше не став з ними говорити, а став думати про ростовців, вони мої близькі, знають добре, буду починати з місця.

    А шість місяців свого режиму відбувати треба. Я свій руський люд хочу кинути, а піти на захід. Така мисль підскочила: «Свої люди із цим не погоджуються, саджають у лікарню, а там – капіталісти власницького характеру». Їду  в Красний Луч в Крандичевку, там мене, як ображеного племінника, зустрів дядя Іван Потапович Кобзін. Він мене своїм будівельним прийомом оточив.

    88. Добре я живу й думаю зустрітись у Чистяковій з Михайлом Єгоровичем, він у базі робив. Я – туди по балках, по горах, через річки. Зустрівся, були моїм приходом раді. Я довго не гостював, іду я далі. Мисль мене не зупиняє, я просувають до Інакова. А по путі моєї дороги в балочці в ліску зустрівся наполовину роздягнутий старик. Я йому свій одяг, як з голочки, скинув. Йому велів скинути його одяг, я йому кажу: «Кидай на гілки». Сам пішов далі. А в природі пішли хмари з дощами, а гроза по місту стала бити, мене не пускає далі йти. Я крутився, я вертівся. Не встиг мисль свою повернути назад, як сонечко десь узялось.

      Я зайшов у міський виконком, а до мене підійшов агроном. Я йому за себе змалював картину, що я – дослідник у цьому ділі користі чоловікові. Він мені побажав усього хорошого.

    89. Їду поїздом до Дебальцеве, а прокурор із своїм прив’язався до мого тіла, примусив міліцію взяти мене. А я їм кажу: «Ви мене покладіть на його плече, нехай він несе мене». Я все ж себе примусив працювати, а шість місяців проходив у природі. Вона мене по-жаркому. Я підготувався будь-яку роботу прийняти. Зносив усе, а поповнити буде треба. Заходжу до прокурора області, йому змалював картину про це. Він мені каже: «Знаєш що, іди ти, знаходь роботу». Дає телефон. «Дзвони, я тобі, – він каже, – допоможу». Я йду по місту, читаю об’яви. Мені як такому було приготовлено з виїздом у район. Я до начальника, а він мені говорить: «Ти піди пострижись, а потім приходь». Я попросив телефон, а прокурор Кузьмін на телефоні. Я його слова передаю, він йому як прокурор області: «Цього чоловіка прийми».

    90. Хочеш, не хочеш, нікуди не дінешся, приймати треба. Я одержую направлення зайняти зону Невиномиського району, станція Овечка, вона мене оточила. Я там показав себе уповноваженим і помічником людям. Я себе пустив у замети в сніг роззутим через одну жінку. Я став не боятись природи, такого білого холодного снігу. У мене утворилися природні сили. Я не боявся зустрітись з головним лікарем залізничної лікарні Мінводи. Ми з ним домовились, він дав мені слово дати мені ізолятор хронічних хворих, їм медицина безсила помогти. Я їм сказав, що ваш діагноз мені не треба, мені треба буде чоловік, я приймаю живого чоловіка. А їх в ізоляторі двоє: одна з ногами до колін атрофованими, жінка не ходить ногами, а друга – паралізована, вона не дала згоди мою систему прийняти. А ту, що з ногами, я відновив, вона пішла ногами. Головлікар Данилов велів покинути лікарню.

    91. Хіба тільки лікарня мною проходилась. Я всяку хворобу з чоловіка виганяв своїми засобами. А за моє все те, що я роблю, адміністрація мене держала в умовах одних та інших. Я – через свою роботу, котра мною зроблена. Вона мною підготовлена, а господарська сторона сказала, що я нічого не робив. Мені довелось через це діло весь свій одяг зняти й піти в степ. Після чого я зі своєю ідеєю зустрівся з психіатрами. Я дві доби їм про це саме доказував, ледь із себе не виходив. Вони кинули напризволяще. Я – знову в степ чистим тілом. Вони – мене в лікарню психіатричну, потім ВТЕК дала першу групу інвалідності по труду. Я не злякався, став своє практичне загартування робити, щоб люди знали, що я корисний чоловік, роблю те, що було треба всім людям.

    92. Це – люди, вони в себе хотіли, щоб міліція на нове накидалась. Я жінку роздягнув, оточив її здоров’ям, вона запросила до себе в гості на Кавказ у Моздок радгосп «Балтійський флот». А тоді садовили опортуністів Рикова, Зінов’єва, і мене посадили, як диверсанта, в камеру з 150 чоловіками. Я там просидів три місяці.

    Раптом війна, мобілізація, а мене не беруть як хворого чоловіка. Німець, перевагою він оточив себе, гнав наші війська, громив, бомбив. А допомоги – ніякої. Я не став евакуйовуватись, жив, як і всі, на місці. А німець входив у наше місто й штабом нашу вулицю зайняв, мотузкою обв’язав. Я – туди, мені німець: «Ком», і забрав мене. Мене обгородив наш німець, він про мене розказав. Генерал погодився, став мені в моєму руському ділі помагати. Я був не за те, щоб німці над руським панували. Я мав слово, щоб далі не пустити Гітлера.

    93. Я був руський чоловік, мої сини захищали Росію. Я думав про це, говорив. А в самого мисль бурувала за те, щоб не дати Гітлеру скористатись. Я не за війну був, а за мир всесвіту, щоб такого бою не було. Це є вічне самозахоплення, воно робилось Гітлером. А йому треба знайти рецепт такий, щоб у нього успіхів не було. Вони зустрілися зі мною довірливо, вони мені вірили, старалися мені все зробити. Я ними зберігався, вони мене запросили в Німеччину в Берлін з таким окликом «гут пан». А «пану» треба було їхати, відмовитись не можна було. Німці офіцери хотіли, щоб я поїхав. Для чого? Про це ніхто не знав. Їду я, як їхали всі руські люди, вони нас везли ешелоном. Я доїхав до Знам’янки, німці стали сумніватись, одумались. Їх природа примусила, щоб я далі не їхав. Мене такого залишають поліцаї в Знамянці.

    94. Вони мене своїм політичним режимом оточили. Вони такого чоловіка не бачили. Їх природа примусила слухати мене такого, як я перед ними зимою по холоду появився. Вони вирішили мене вільно доставити в гестапо Дніпропетровська.  А  до Дніпропетровська я їхав з офіцерами й солдатами без усякого  перед  22 листопадом 1942 року. Я в солдатській  столовій виступив із словами, хотілось їм так сказати, як ніколи. Вони мене слухали, кричали «гут пан». Значить, моє брало, їх у цей час оточувало. Моє вчення між ними здійснилось, вони були моєму раді. Я не за них, а за ображеного руського солдата. Він був у цьому ображений, мене усно просив. Я в цей час був німцями оточений. Вони мене на мотоциклі по морозу возили по Дніпропетровську, а на фронті їх оточили. Мене недаремно вони запросили: вони програли, армія оточена.

      95. А я в гестапо на випробуванні по холоду всю ніч весь час терпів і рився в Гітлера в голові, щоб йому як такому вдачі не було. Так і вийшло між природою. Ми, вояки, довоювались, нас без усякої зброї осадили. Це Божа ідея, вона не хотіла, щоб люди воювали. А люди почали – вони її повинні закінчити. Як про це люди говорять: «Бог поможе». Він уже руським поміг. А зараз люди руської землі добиваються, лізуть на рожен, з боями відступають, а люди від цього діла терплять. Їм треба битись, так командування вирішило, перемогти ворога. А солдатові треба буде робити. Люди людей убивають, вони від людей терплять. А природа, вона їм усім своє дає, а вони це все одержують. У людей Бог народився,  рятує в житті, їм дає в природі здоров’я. Вони в нього одержать, ждуть від цього діла кращого.

     96. Люди ждуть мого приїзду й мого прийому дати їм здоров’я. А мені за моє таке здоров’я поставили такий діагноз. Доктор Шней з  інституту ім. Сербського акт склав через обласний відділ здоров’я, він мене оточив, як ненормального. Люди вчені на мої дії розлютились. За це корисне діло посадили й держали мене в лікарні доти, поки до них у голову не прийшла свідомість. Охоронці порядку держали в тюрмі, відправили в Ленінград у першу психіатричну лікарню. Я кажу лікареві: «Для чого вам кров моя?» А він мені говорить: «Ти куди попав» Я згадав Єжова, він мене поклав у «Матроську тишу». Я там пролежав 67 діб, прийшов час – треба буде випускати. Так і тепер у цих умовах. Я їм ввожу загартування-тренування, а вони мені сунуть 58 статтю 10  пункт.

    97. Я їм практично показував на собі особисто, так не поможе ніхто в житті. Шинель, черевики, брюки, одна калоша довша за другу. Люди сиділи біля тюрми, чекали мого звільнення. А їм треба це діло, їхнє діло – убити мене. Просидів я в лікарні в Ленінградській, у Казанській, Чистопольській три роки десять місяців, а своє не загубив, більше знайшов, оточив себе цим. А люди пішли ще більше. Я став у цьому Переможцем природи, Учителем народу всієї землі. Я це заслужив. Хочу сказати людям. Якби не я в цьому ділі, Гітлер виграв би в цій війні. А раз я страждав від їхньої насмішки. Офіцери мене самі запросили, щоб я поїхав у Берлін. Для чого? Я сам не знав, але здогадувався. Вони вважали: я був для них Бог. Вони хотіли, щоб я у війні їм поміг. Я ображеного чоловіка зустрічаю й проводжаю з хорошим.

     98. Ось у чому лежать мої сили, вони між людьми прогресують користю. Я за це, що роблю в житті, вважаюся в людей учених-психіатрів хворим чоловіком. Я цього діла боявся, що охоронці заганяли. А природа, вона була за мене й буде вона за мене. Охоронець порядку, сам обласний прокурор, сказав своїм підлеглим, щоб мене постригли, поголили та в тюрму посадили. Я ні на кого не надіявся, як тільки – на природу. Вона мене цими ось силами наділила, я їх маю. Скажу людям: ви винні в усьому. Треба буде робити в природі за своє все це. Кому ця дорога закрита? Вона споконвіку ніким не зайнята. Це тільки мені далось таке право в житті. Я став у всьому терпіти й сильно. Люди чули, люди мене бачили, а сказати не змогли. Я з ними сидів у тюрмі, лежав у лікарні, з ними розмовляв.

    99. В інституті імені Сербського академік Віденський аналізував моє здоров’я, а адміністратори Кіровограда хотіли засудити за людей, котрі отримали від мене здоров’я. У цьому їхня велика помилка. Треба прославляти за це. А в них є гострий ніж. Вони хотіли мене зарізати. Питається: за що? Та за людей, за здорових людей, котрі мали свої хвороби, а від мене одержали здоров’я. Воно в них було втрачено, а тепер я їм допоміг, вони стали здоровими. Охоронець порядку направив мене в тюрму, я попав за це діло між людьми в ці умови. Як ніколи люди питають: «За що тебе такого посадили?» Я їм відповідаю: за вас, за злочинців. Я з вами разом сиджу, а в самого мисль робить: за те, що робиться в юстиції, їх треба порозганяти.

    100. Люди кіровоградці мене ждали до себе  в місто, триста чоловік у черзі стояли. У них одна мисль – дождатись Учителя рідного, одержати від нього здоров’я. Нехай наш Учитель за нас, таких людей, котрі жадають своє здоров’я вернути назад. Учителя ув’язнено в тюрму. Його везуть в Одесу, в ізолятор для психічно хворих. Там він зустрівся з Аллою Павлівною, завідуючою цим ізолятором №14. Він мене держав у себе тридцять днів. Я там істину говорив. Мені повірив лікар, що я не хворий психічно, а здоровий фізично чоловік. Я весь час для цього діла загартовувався тренуванням, працював над собою. Я не боявся цих умов, котрі виявились на моєму тілі. Лікар помилився, сказавши свої придумані слова в ізоляторі. Вона говорить: «Іванов здоровий, але він нічого не робив, він – дармоїд».

      101. І стали мене судити. Говорить мені: «Суду доводь». Я відчував і бачив у цьому ділі свою силу. Я вмів говорити. Давав я відповідь на будь-яке задане питання. У мене питає лікар, як я лікую рак. Я відповідаю їй як ученому чоловікові, щоб вона мене зрозуміла як така особа. Хворобу ніяку ніхто не має права лікувати так, як лікуєте ви її. Вам треба точний діагноз. Ви всі сили покладаєте на цьому чоловікові, хочете знайти на ньому його хворобу – їй ви помагаєте. А ви знаєте добре, що ця хвороба посаджена природою природним шляхом. А ми з вами всі є спеціалісти науки медицини, намагаємось не чоловікові помогти, а хворобі. Ми все штучне, всю техніку для цього представляємо, хочемо ми позбавитись від неї. А вона як була на чоловікові, так вона залишилась.

    102. Ми такі в цьому ділі безсилі. Ми своїм ділом людей не задовольнили. Наше діло програло в цьому. Треба було визнати цим лікарям. Вони не знають: з ким діло мають. А юстиція коли почула про моє здоров’я, весь свій штат поставила на свої ноги: «Цього шарлатана осудити». Всіх людей для суду підготувала, не моє тіло судити, а той одяг весь, чужий обряд, котрий був осуджений усією юстицією. Сам прокурор готувався із своїм судом, у котрий входить лікар. Він був підготовлений мене осудити. Я був на суд представлений не чоловіком, як мене забрали. А на мене наділи опудало, хотіли осудити. Я з ними не став говорити, а промовчав, тільки сказав: «Я вчений чоловік». І більше ні слова. Що вони не робили, а вирішили послати мене етапом у Москву в інститут імені Сербського до вчених лікарів, котрі заплутались над моїм здоров’ям.

    Я всіх учених людей називав бідними людьми. Вони нічого не роблять, щоби бути їм у природі здоровими людьми. Я знав через свій сон: люті звірі мою шевелюру оточили, вони заплутались у моєму волоссі. Я був упевнений і готувався зустрітися зі своїм бажанням із будь-яким начальником тюрми, через котру я проходив. Він мене слухав, я в нього питав як в інспектора тюрми, цього ніхто не питав, один я тільки. Говорю: «У вас між вами, усіма людьми, було поставлено питання, щоб це діло, у котрому ми, усі ув’язнені, знаходимось, реалізувати?» Вони цього питання лякались. Що робити з хуліганством? Воно в нас так прогресує. Я говорю: «Треба їх виховувати. А не вмієте їх виховувати – відмовтесь, але чоловіка не держіть у цих умовах. Я цьому ділу буду початок». Злочинець робиться людьми, вони свою кишеню розпустили, туди поклали гроші, а самі про них забули. Хіба ви не знаєте про те, що в нас є професіонали злодії.

      104. Ми їх самі цьому навчили, це хворі наші люди. Ми їх не вчимо, щоб вони це не робили. Скажи ти мені, будь ласка: якби ти вмів цим ось займатись, ти теж сидів би у цій тюрмі? Це тюрма наша. Ми її побудували – ми її й зруйнуємо. Я не побоявся ніде про це говорити. Я – вихователь, я – спаситель, тільки люди мене не розуміють і не хочуть знати через діло моє Богом. Я цей такий час, що перебуваю в тюрмі, їду етапом у Москву. А ув’язнені криком кричали, щоб Хрущова прогнати з керівництва. Я не доїхав до Москви, як Хрущова вже не стало. Я через Бутирки проходив, вона мене конвоювала в інститут імені Сербського. Усе це наробили кіровоградські люди, охоронці порядку. Їм набридло на своїх місцях сидіти й розпоряджатись людьми. Вони мене на муки послали, щоб я їм сказав те, що вони ніколи ні від  кого не чули. Я говорив усім тюремникам і всім адміністраторам цієї тюрми, котрих зустрічав: коли я в славу свого здоров’я ввійду, тоді ви самі від цього відмовитесь.

      105.  Не вчені будуть учити людей, щоб вони не губили своє здоров’я, а практика за це діло візьметься. Чоловік практично за собою всіх нас поведе в природу. Ми від неї навчимось, як буде треба, щоб не потрапляти в тюрму й не лягати в лікарню. Цього ми самі доб’ємося.

      Як  зараз ми, охоронці порядку, Іванова оточили своєю неправдою, послали його до вчених, щоб перед ними істину сказати. У мене на комісії спитала жінка професор: а як я лікую рак. Я їм кажу, як і завжди. Рак ніхто не має права лікувати. Це хвороба, вона може бути, а може не бути. Рак пробуджується на чоловікові. Мене знову через Бутирки послали в Казань. Я туди приїхав по тридцятиградусному морозу. Конвой не брав, а мене взяв начальник. Я йшов  роздягненим до Волчка, куди попав уже вдруге. Мене впізнали, хотіли поголити, постригти, а сестра відвернула їхній учинок.

    106. У Казані я лежу. Мене не збити нікому. Я десятки років цим практично займаюсь. Моє діло – це холод, це погане. А їхнє діло – своє спитати в мене: холодно мені чи ні. Полежав, поговорив, а своє не доведеш. Їхнє – технічне, а моє – фізичне. Хто буде прав: я чи вони? У них – зброя, а в мене є природа. Вона є в нашому Суліні в Ростовській області. І в Кіровоградській області, у Москві, у Казані такі само люди вчені, невчені. Люди сидять на своїх місцях, і те вони роблять, що робили раніше. Їхнє діло – це наші гроші, це порятунок від усього. Багато хто з людей їх має й у цьому легко живе. А від стихії вони не відгороджені, усі до одного чоловіка стоять у черзі. Вони ждуть того дня, у котрий їх накриє природа. Від цього й раніше, і тепер люди не пішли, а прийшли до нездоров’я. Вони захворіли, хворіють. А щоб уникнути цього, не можемо ми поки що.

    107. І раніше, і тепер засобів таких не маємо й не можемо мати. Як ми з вами не жили, але такого чоловіка в житті не бачили, щоб на нього було таке гоніння з боку вчених. Питається: за що? Та за діло його, він будь-яке захворювання на чоловікові своїми силами пробуджує. У людей старі хвороби щезають усі, а нові хвороби не в силах на чоловіка напасти. Це в людях не проявлялось, а тепер це діло Іванова проявилось за цю поміч. Той раз він також проходив лікування зовсім не за призначенням. У Москві по Тополевському провулку стояла велика черга хворих до нього, за що його міліція взяла. Він опинився в комітеті державної безпеки. Йому пришили політику, 58 стаття 10 пункт, нібито я щось торкав. Я мало на собі це показував, по морозу, по холоду чистим тілом ходив на прогулянку, а хворому, ображеному природою помагав. Це є істина одна з усіх у природі, вона мені як такому чоловікові помагала й у будь-який час вона мені поможе через любов мою.

    108. Якщо тільки розібратися з моїм життям і поставити перед людьми минуле й сучасне.  Ми, усі люди, живущі на білому світі, нічого такого для здоров’я свого не робили, не робимо, і не будемо. Ми при такому потоці не робили й не збирались. Внаслідок цього всього я й потрапляю сюди ось вдруге. А ви ж спеціалісти, лікарі, до того ж психіатри. Якби ви бачили таке діло, воно розвивалось і розвивається на нас, на таких живущих людях. Ми ж це одержуємо, ми йому за це дякуємо. Він у нас не винний, його нема за що держати. Ми таке зустрічаємо вперше. Я, говорить лікар Алмаз Розаєвич Дербеєв, він за національністю татарин, завідуючий п’ятим відділенням республіканської психіатричної лікарні. Він був мій лікар. Коли зустрівся зі мною, він нову мисль мою почув: старе треба гнати з дороги. Ці мазила людей не задовольнили.

      109. Медичним ділом хворобу стали шукати на чоловікові. Ми, усі спеціалісти, узялись за свою хворобу, ми в цьому розділились. Узялись штучно хворобі помагати на чоловікові. Ми – люди технічного характеру, озброєнні мертвим, зовсім неживим. Хімія – це повна шкода чоловікові в природі. У нього є запалення всього організму, йому треба спокій. А ми його колемо голкою, ріжемо тіло, а з хребта викачується. Скажіть мені, будь ласка: для чого? А живіт розрізають теж. Для чого, якщо біль точно не відрізається й не виганяється, а відновлюється? Для чого ми держимо чоловіка хворого, якщо він від неї біжить? Він не хоче вмирати, а ми його тримаємо – він у нас там умирає. Ця платівка – не до душі чоловікові. Сам хворіє, а лікаря просить його випустити. Він звідти біжить, як від води холодної, боїться. Йому хочеться жити. Чоловік так вихований, йому все одно, де вмирати.

    110. Ми з вами були в Москві в онкологічному інституті експериментальної клініки. Там лежать люди з раковим захворюванням. Їх там ріжуть, їм там не дають вільно дихати. Вони звідти не повертаються. Та й взагалі люди в лікарні хронічно томляться – гіршого, ніж це, не може бути. Наша медицина не в силах була цій хворобі допомогти. Це наш розвиток поганий, ми там умираємо, а в тюрмі томимось, сидимо, ждемо свого строку. Ось що ми, учені, зробили – не життя, а смерть. А тепер ми повинні прослухати мої природні, у природі незалежні якості. Я йому як лікареві про свою хворобу кажу. Мені не потрібна ваша, зроблена вами, техніка чи ваша хвороба. Мені потрібна буде сам чоловік, його органічне тіло живе. А все інше – мертве. Я приймаю живим своїм тілом живе тіло, через руки передаю іншому чоловікові сили свої, котрі в мене є. Я не хворію, не простуджуюся, інші хвороби не в силах до мене пристати. Ці наявні сили я через руки передаю – інший чоловік їх одержує й моїм ученням користується природним порядком.

    111. Водою купатися, повітрям задовольнятися, а по земельці босим ходити – це електризація одна з усіх. Нам як людям треба за це братись. Ми в цьому – бідні люди, нічого цього не робимо. Не купаємось, повітрям не задовольняємось і не ходимо босими по землі. Ось що я людям несу в природі. А всі люди, особливо адміністративні люди, не хочуть, щоб я робив це їм.

    Люди якщо прочитають мою цю писанину, вони будуть згодні з моїм висновком. Хворобу лікуєте ви, вона вами розвинута на людях. А я її усуваю. Не вірите мені – повірите своєму лікареві, котрий у мене лікувався. Вона вам скаже: їй від мого вчення стало легко. Її мучив радикуліт, а тепер у неї нема його. Я вам як лікарям говорив, говорю й буду говорити про своє, про природне. Для чого ви такі лікарі мене такого в лікарні держите? Моє здоров’я є люди. Вони мене запросили, вони мене й зрадили як такого Учителя. Я всіх людей так приймав, так приймаю, так і буду я всіх до одного приймати.

    112. А ви бачите на мені правду, для чого держите?  Я у вас один такий живий. Як би не держали й що б не робили, а випускати ви випустите. Мої сили – у мене практичні. Допустите до мого діла. Моє діло – є ваше діло. Хочеш бути в природі здоровим – у тебе є близькі твої друзі: повітря, вода й земля.

     Найближчі вони, ніколи не вмираючі друзі, не мають початку й не мають кінця. Так це робиться в природі людьми, вони народжені для життя, щоб у ній пробуджуватись, тобто повітрям задовольнити себе, а водою купатись, по землі ходити босою ногою. Це милі й незабутні друзі, вічно живуть у природі. Вони не стоять без зміни, а підвищуються й знижуються без кінця й краю. Ось із ким ми подружили. Ми любимо їх. А вони нас пожаліли, не стали нас ображати, хвороби не стало в нас і простуди – теж. Що люди від Учителя дорогого одержали, тепер користуються.

    113. Це наше людське є життя. Воно нас примусило визнати нашого Учителя за діло його Богом землі. Він до нас прийшов і хоче цими силами врятувати всіх нас людей. Ми це діло зробили самі. Люди в природі добилися від неї, вона нас пожаліє й зробить нас усіх людьми безсмертними. Ось до чого наша ідея веде. Ми ж люди та ще які, у нас із вами є віха – сонечко. Ми – це є усі. Людей не буде в нас – сонечка не буде треба. Найголовніше – це є люди. А в людях є сила. Вони роблять в собі героя. А він був, він є, він буде між нами. Ми, усі люди, оточили себе істиною. Нас, таких людей, природа чекала й нам свої сили представила, ледь слова людським голосом про це не сказала: «Я не хочу вашого, зробленого вами з живого мертвим». Ми взялись за сировину, послали на заводи, там перетопили, із цього всього заліза сталь вилили. А з усього цього руками зробили деталі. А з деталей склали машину, вона покотилась на колесах, а мотор заревів. Пальне зігріло, вода охолодила, масло змастило.

    114. Робити пішли. Тільки чоловіку не говорить, нехай він сам подумає та нею покомандує. А мертве живому не служить. Ми в себе ввели в життя своє транспорт, зробили для себе з усіма зручностями. Ми зайняли місце своє, сидимо на ньому, як наші королі чи царі нашого минулого життя.

   До них заходить Іванов зі своїм живим природним тілом. Для нас це історія незвичайна. Йому холодно зимою й погано, для нас красоти нема. А є в нього гарні слава. Який він є із своєю ввічливістю! Усім нам голівку поклонив і свої слова сказав усьому нашому колективу: «Здрастуйте». Усі ми йому як такому відповіли: «Здрастуйте». Він місця не потребує. У нього – довільні ноги, вони його по цих умовах носять. І в холодну пору сам себе обігріває. Не буде в них тепла – не буде життя. А потім він у нас спитав: як ми тут поживаємо. Ми йому сказали: «Ми живемо добре, і нам тепло».

     115. А він нам говорить, а мені дуже холодно. Я живу так один, а ви живете не так,  як я. У вас є, що їсти, й у що одягнутись. Ви їдете додому, а я їду на запрошення тих людей, котрих зустріла стихія. Вони захворіли, лежать у ліжку, стогнуть. У них нема засобів і нема чоловіка, котрий би їм допоміг. А я такий народився в природі чоловік: я знайшов ці засоби, котрими людям нужденним помагаю. Хочу, щоб ви, такі люди, за це взялись і зробилися такими, як я, корисними в людях. А ми з вами живемо для самих себе. Для чого нам хтось, якщо ми стоїмо на черзі, ждемо завтрашнього дня? Ми в цей день захворіємо, будемо лежати й думати: як би знайти в цьому такого чоловіка, щоб він нам поміг. Ось так ми з вами живемо. Надіємось на когось, а його між нами нема. Ми всі люди такі є. Нам мало того, що є. Ми думаємо про  інше, як би його одержати.

   116. А його нам люди не дали – ми від цього хворіємо. У нас цього нема. А раз цього нема, значить, ми хворіємо. Для цієї хвороби є наші люди, вони думають про нас, нам готують, за наші гроші купили, це приготовлено ними. А наше діло – на нас це все реалізувати. Ми його купили для свого здоров’я. У нас є для цього апетит, смак. Ми робимо, потім це все, зроблене руками, стараємось прибрати за призначенням. А ми це робимо в житті своєму, у ньому ми хворіємо. Похворіємо й умираємо на віки віків. Це діло відбувається не в одних нас у цій місцевості однієї національності. Це робиться всюди. Ми здоров’я своє купляємо, а люди наші нам продають. Вони своє добро хвалять, а самі хочуть грошей. Якби не було грошей у людей, то не було б і життя. Вони втягнулись, зробили за гроші. А таке діло самі не знаємо. Думаємо: законом цим будемо жити. А нам природа не дає.

    117. Усьому діло є природа: повітря, вода, земля, – у чому ми знайшли все для життя. Природа нам дає їжу, одяг і дім житлового характеру. Це наше необхідне життя. Ми – люди технічного характеру, залежні від неї. Жили не за рахунок мислі. Чужим хвалимось, говоримо: «Це є моє». А коли присвоюємо до себе це все, це вже не природа є. Воно не твоє, а природне. А ми такі люди навчились робити те, що нам шкідливо. Ми їмо досита, ми одягаємося до тепла й у домі живемо з усіма вигодами, у чому ми й помираємо. Нас це не врятувало. Це не людське діло, а просто незнання нас, таких людей.

       Мілерове запросило як таких. Учитель дав свою згоду бути в них третього липня в суботу, там скільки буде людей. Ми їх повинні  як ображених природою без усякого такого прийняти.

    118. За моєю ідеєю по-природному, здоров’я купляти, продавати – ніхто не має права робити. А тільки має право здоров’я легко втрачати. Учитель наш дорогий у природі знайшов ці засоби, у природі сили, їх чоловікові будь-якому передає легко. Люди їх у цьому всьому одержують. Якщо їм від цього всього буде легко й добре, вони тоді самі разом обміркують і, якщо це треба буде, Учителеві зроблять свою подяку.

    Люди всі землі, живущі на білому світі, вони борються з природою. Люди на неї наступають зі зброєю в руках, штучно примушують, щоб вона їм давала багато свого добра. А людям цього мало, вони хочуть більше й краще, ніж це діло. А природа нам, таким людям, не дає. Ми, усі люди, через цей нестаток робимось безсилими. У нас є фізичний нестаток. А раз нема нашого задоволення, значить, ми думаємо, ми шукаємо по природі в людях такого чоловіка, хто б у нашому горі чи біді нашій поміг.

      119. Для цього всього народився в природі в умовах своїх наш Паршек. Він по всьому світу, по всій природі сіє, як зерна, свої сили, котрі треба нам усім. Його знайшли в місті Червоний Сулін Ростовської області. Живе він по вулиці Перша Кузнечна, 12.  Усі люди, ображені, хворі, їдуть з усіх кінців. Він їх зустрічає своїм поцілунком, питає: «Чому ви до мене приїхали?» Люди йому говорять: «За здоров’ям». Він добре знає, що люди нічого не роблять для того, щоби бути здоровими людьми. А я такий народився чоловік, котрий за цих людей уболіває. Хочу, щоб вони визнали на мені та приїжджали. Я їх прийму й дам своє здоров’я. Людям, йому чи їй, з перших хвилин робиться від мого прийому легко й добре. А потім ми, відвідувачі цього всього, попросили Учителя, щоб він до нас у Мілереве приїхав. У нас є багато хворих. А Учитель від цього всього не відмовляється, а дає своє любиме слово приїхати. Пишіть листи, просить  Учитель.

    120. Учитель, для цього він народився, для цього прийшов на білий світ, щоб нам усім: добрим і недобрим людям – помагати. Я знаю, говорить Учитель, що люди земні живущі на білому світі всі стоять на черзі, ждуть завтрашнього дня. Вони в цьому повинні захворіти. Куди підеш? У лікарню до лікаря? Він сам, бідолаха, такий, на котрого дивиться природа погано; він – бідний, як і всі люди хворі. Він теж хворий, нічого не робить у житті своєму.

      А Учитель – наше сонце, що зігріває нас усіх. Ми від нього сили одержуємо природні, ними володіємо, і тоді хоч у море йди сам, і роби те, що робить Учитель. Він сам купається у воді холодній зимою, задовольняється повітрям, просить природу. Це повітря, вода й земля – милі мої незабутні друзі, вони ніколи не вмираючі. Як ви, усі люди, думаєте самі: поможе цим Учитель? Він говорить: любіть мене, як я люблю природу, і просіть мене з душею, із серцем.

      121. Прошу природу, щоб вона мене зберегла й научила мене, щоб я навчився цьому всьому, щоб сили природні залишилися при мені. Я просив її, прошу її й буде просити її завжди й кожний раз. Любив її, люблю її  й буду любити її. А про всіх людей ніколи не забуду, завжди готовий помогти. Я їх усіх до одного цілую. Говорю: ви мої милі в житті є друзі, робили шкідливе, а тепер ви не робіть, а робіть те, що нас учить Учитель. Він не краде наше й не вбиває нас. А як учив нас хорошому, легкому, так він і вчить. Учитель учився в природі. А ми училися для чого? Ми в цьому є інженери – технічні люди. Нас навчили минулі люди, ми їх наслідуємо, як вони нас учили без усяких грошей не залишатись. Ми з ними живемо хороше й тепло. Це все нас із вами веде до поганого й холодного. У нас із вами всередині нема такого тепла, щоби бути без усього цього, чим ми живемо.

    122. Які ми з вами є інженери? Ми – залежні в природі люди. Якщо тільки вона нам не дасть, ми від неї не одержимо, то й не привеземо на ринок зі своїми грошима, котрі в нас є. Ми їх здобуваємо в труді. Вони знають добре, що цим людям буде треба. Вони ж – інтелігентний народ, без цього всього жити не будуть. Ці гроші в державі – мірило. Їм платить держава за їхню роботу. Вони добиваються розумовим трудом. А це все природне багатство нам дає земля. Ми, учені люди, для нашої землі представили всякого роду техніку, вона нам нашому чоловікові в усьому помагає. Вона землю глибоко й швидко оре, під зимній сніг цю оранку кладе для того, щоб вона набралась вологи. Це підготовка, щоб весною із цього всього люди могли робити грядку.

     123.  А в цю зроблену грядку ми саджаємо зернятко. А це зернятко береться за землю, і стебло женеться наверх у повітря. Земля жене стебло у висоту й робить колос із багатьма зернами. Пора така приходить. Люди в цьому ділі не сплять, а готують приладдя. Учені сконструювали комбайн, ним косять, молотять і віють чисте зерно. Конвеєр зерно подає в машину без усякої втрати. Водій цю масу везе на елеватор. А до елеватора під’їжджають залізні вагони, їх завантажують, за призначенням його транспортом доставляють. Зерно мелють на муку, а мука доставляється на хлібозавод. Він випікає хліб, усякого роду кондитерські вироби. Усе це продається за гроші людям, вони для цього трудяться, заробляють копійку. Вона реалізується людьми, цим живуть. Ми, учені люди, ввели, сконструювали нашу техніку. Вона нам помогла на своєму місці стати й зробити те, що в житті треба.

    124. Ми поставили для людей селища й міста. Гляньте назад: ви побачите яких людей! Вони були стратеги цієї Вітчизняної війни. Сталін, Жуков, Маліновський, Рокосовський. Словом, їх не стало. Усе це наробила наша техніка. Люди збилися з путі, злякалися такої техніки, котра була в Гітлера. Вона була призупинена людьми. А люди є природа, вона нашому інженерові розчинила свої ворота: іди, мовляв, роби те, що тобі шкідливо. Ти ж у цьому захворів, ти хворієш, а в тебе засобів нема – ти, бідний чоловік, у цьому помираєш. Тебе як інженера люди закопали як простого. Ти лежиш у землі прахом. Що ждеш? Сам не знаєш. А ріст твоєї мислі, вона тебе веде до того, щоб це все було втрачено нами на місці. Ми йдемо до цього всього.

    125. Уся техніка на колесах стоїть, земля під нею дрижить, а чоловік у ній сидить, він є водій цього всього. Його примусив учений чоловік інженер нею управляти. Вона підкоряється його розуму. Вона буває там, де люди їй покажуть. Він її, як живу одиницю, слухає й з нею на відстані розмовляє. Він – до неї, а вона – від нього.

      Земля дає нам із вами все. Ми від неї одержуємо їжу, одяг і будівельний матеріал. Ми добуваємо це все. Руки людські нам роблять. Це все дорогу вказує інженерові, він у цьому намітив свої плани. Його знання примушує темних людей, щоб вони не зупинялись, а робили. Ми – такі люди, особливо теоретики: вони весь світ примусили своєму вченню служити.

      126. Вони людям ввели техніку, примусили чоловіка з нею робити та нею як такого управляти, для чого й треба усне технічне знання. Воно треба для вчених, вони з колії самі з розуму сходять через погоню за грошима. Їм як теоретичним ученим люди мають вірити. Вони займають адміністративні пости командира, він командує всіма людьми. Люди стали вчитись у людей  учених, вони примусили вчитись у людей учених, вони примусили всю молодь воювати, лізти нагору, щоб розум свій ламати. Діти стали самі вчитись у вчених, вони стали відмовлятися від Бога. Узяли на себе, що це все робиться не якимсь Богом, а ми це робимо самі. Учимось у людях, готуємось стати на своє місце, щоб людьми командувати. Він чи вона на це все тратили свій розум. Їй хотілось бути інженером, лікарем чи управителем цього діла.

    127. Учились без усього цього ці кадри. Вони підбирались, їм учені довіряли місце. Не всім ця вдача попадалась під руки. Один досягав, інший залишався. Один переганяв, інший доганяв, а догнати – не виходило. Усі хотіли стати на путі свого розвитку технічними людьми. Щоби бути фізично мудрецями, корисними в людях – це не робилось. Їм хотілось командувати, бути адміністративною особою свого місця, Бога в цьому не визнавати.

    А Бог – це є твоє діло в природі. Ти його робиш і повинен його зробити, щоб вийшов живий у людях корисний факт. Ось чого треба буде в природі добитися своїм терпінням фізичного тіла – себе примусити зустрічатися з природою однаково: як із теплом, так із холодом. Треба вчитися жити холодно й тепло.

      128. А ми прийшли до хорошого й теплого, а від холодного й поганого ми в природі відходимо. Ми так природу недолюблюємо: своє тіло оточуємо зсередини та ззовні чужим, не живим, бездушним. Хочемо ми жити в цьому здоровими, сильними – це люди всі хочуть, але в них ця чара не виходить. У них усіх бажання жити хороше й тепло, а природа підсовує своє погане й холодне. Вони потрапляють у біду, часто хворіють і завжди вони вмирають. Це вважається не кругозорі, а однобокі умови життя. Людське, але не Боже. Люди не захотіли Богом бути, а жили по-людському. Бог то Бог, але не будь сам поганий. Це найгірше, коли сам хочеш те, що людям не треба. А треба побажати людям те, що сам хочеш. Бог – це Іванов, він своє місце не присвоює. Дуже просить, запрошує: будь ласка, ставайте й робіть ви, усі люди, за цим ученням.

    129. Людське бажання – це вчитись, щоби бути в природі інженером, лікарем, професором й академіком. А Іванову здається: це чуже, природне, щоб усе знати, а користі людям не давати. Іванов поставив собі мету Богом зробитись, пішов тією дорогою, по котрій люди не ходили. У Бога своя дорога – холодна, погана. А для всіх людей вона не хороша, а погана й холодна. Її Бог полюбив, став добиватись від природи, щоб у людях бути корисним, перемагаючи їхні хвороби. Я своїм учинком люблю людей хворих, їх своїм поцілунком розціловую. Лише б вони мене так полюбили, як я їх люблю своїм тілом. Я з них через це струмом знімаю хворобу. Ось, які є в цьому мої сили для наших людей. Я для цього в природі купаюсь, для цього загартовуюсь. Я не простуджуюсь, не хворію. Своє здоров’я їм передаю через руки. Учу, що треба зробити, щоби бути здоровим чоловіком.

    130. Люди вчені в природі зробили для людей величезну техніку й примусили їх нею володіти. Вони на ній втрачають здоров’я. Вони в цьому ділі навчаються без кінця й краю. У цьому ділі вчені заслужили увагу: за рахунок цього живуть і гроші одержують. Якби не гроші в цьому, то люди не вчилися б. Їх примусили умови – це наші гроші. За них люди живуть хороше й тепло. Вони забули про те, що в природі є погане й холодне. Воно заважає хорошому й теплому. Що є найголовніше в природі, від чого твориться все людське життя? Повітря, вода й земля, що нам дає все в житті, ми одержуємо.

    Теорія себе утворила в капіталістів, вона стала себе на доступних дітях розвивати. У цьому всьому люди багаті жили за рахунок бідних, котрі тяжко трудились, вони розвивали на собі це хороше й тепле. А погане й холодне залишили біднякам.

    131. Це була між людьми розвинута неправда, її викрила в людях сім’я Ульянових. Діти побачили цю неправду, пішли в житті своєму на смерть. Один син робив замах на царя, його як такого розстріляли. А в другого сина думка залишилась: за будь-яку ціну ідею брата загиблого продовжувати з допомогою своїх батьків з достатком. Володя пішов на це, узяв на себе політичну історію й став з людьми іншими продовжувати цей початок  його брата. Треба прибрати з дороги царя. Володя пішов для цього в підпілля. Він віддався всій природі про це думати. Раз її визнано в людях неправдою, вона так чи інакше повинна в людях умерти.

    Адміністратором був над хворобою чоловік. Він її шукає на чоловікові, хоче їй у цьому помогти. Вона тут не причому. У природі самі люди на собі розвинули її через свої діла.

    132. А ми зі зброєю в руках технічно ліземо їй помогти. А хворобу посадила на чоловіка за його витівки природа. Ніхто не має право це зробити, крім одного народженого заслуженого в природі чоловіка, котрий пішов для цього в природу на жертву. Він знайшов ці засоби, ними огородився, загартувався тренуванням,  досягнув. Його не стала природа тривожити через любов до неї. Він не став простуджуватись і хворіти. Свої сили одержав Іванов, він став на людях робити в природі користь, учити людей здоров’ю. Ось, де правда виявилась на людях, її знайшов Паршек. Він народився разом із партією. Вони його як такого помічника в житті не визнавали. А він був, він є, і він буде між нами. Він своє життя присвятив цьому. Його природа полюбила, для цього сили ввела. Він ними володіє, їх не жаліє людям передати. Їх через руки передає нам, усім людям. Тому, хто з душею й серцем ставиться, він, не жаліючи, передає.

    133. Ми з вами, учені люди, не встигаємо створювати для нашої хвороби цю конструйовану техніку. Ми її зробили й чоловіка ввели, щоб він на ній робив. Це наша в природі велика помилка. Природу не обдуриш. Вона жила, вона живе, вона буде жити вічно. Але чоловік не навчився жити, він від неї потребує, щоб вона йому давала й давала без кінця й краю. Учені люди роблять у природі цю техніку, на ній роблять, але не задовольняють себе. Люди сильно хворіють через свій виріб. У людей є зброя, вона їм у природі помагає розвивати ворога. Він був, він є й буде між ними таким, як він був у житті. Це природа, вона ці якості дала чоловікові через його розум. Він не дає спокою, він безперестанно думає, а робить ще більше. А в цій справі помиляється і на віки віків він іде з життя.

    134. Таке вчення людям – негоже: боятися природи, ховатися від неї. А природа є все. Раніше лікаря в природі возили до хворого на конях, а тепер – на автомобілі “швидкій допомозі”. Не встигли домовитись із пацієнтом, як лікар – на квартирі. Лікарень вистачає, тільки місць нема. Конструктор думає, а будують лікарню, це людська база, архітектори, учені люди: фізіологи, біологи, математики теж із своїми розрахунками. Додумались у Москві поставити стіни для онкологічного інституту експериментальної клініки. А туди адміністратором цього закладу поставили Блохіна. Він туди призвав армію лікарів на боротьбу з раком. А мої пацієнти через Підгорного, 56 чоловік, написали листа, у котрому виклали свої фрази, як лікується хвороба рак природним порядком, шляхом  природи: повітря, води і землі.

      135. Мене  як ініціатора ці люди послали в цю установу. Прибув я до них якраз у той час, коли в них конференція проходила. Я був у своєму костюмі природного характеру. Мені на зустріч виділили групу лікарів, очолювану Борисовим, котрий був заступником міністра ОЗ РСФР. Я туди прийшов із народом своїм. Лікарі дали мені слово, я виступив у них зі своєю практичною критикою. Я їм сказав. Для чого ви побудували для чоловіка таку базу? Ви її тут тримаєте й над цією хворобою експериментуєте. Ви ріжете тіло хворого, йому боляче, але він хоче жити, йому хочеться життя. Ця рана навіть заростає, а потім свої сили поновлює. Чоловік залишився незадоволеним. Він знайшов мене. Ви йому зробили операцію, побачили безпомічне своє діло – узяли зашили. Ця історія давно робилася вами. Я її приймав – результатів не одержав.

      136. А ось Качаліна Сергія Івановича, я його прислав до Борисова, він з ним бесідував. Це була перша така зустріч. Мені заявили, щоб я другий раз у живому тілі не приходив. А від мене ховали своїх хворих, закривали в палати. Я їм зі своїм не сподобався. Лікарі моїм не зацікавилися, а я їхнє знав, що цьому ділу прийде кінець. Моя ідея своїм умінням замінить їхнє. Їм треба буде на чоловікові їхня хвороба. Лікарі – технічні люди. Вони природі так не вірять, як Учитель її любить. Природа є повітря, є вода, є земля (не треба ніякі гроші). Це Учителеві милі незабутні, вічно живуть. Вони будь-якому чоловікові в його житті помагають. Ці сили, цю можливість має в організмі чоловік, котрому Учитель як живому тілу помагає й буде він помагати. Своїм учинком чоловік перед Учителем заслужив.

    137. Учитель – цьому всьому діло. Учителеві за його любов до неї вона в цьому помагає й поможе за його довіру. Він один такий зараз: усьому  мертвому протилежний, за живе енергійне йде. Він написав людям свою пропозицію, як треба буде нам зберегти будь-якого чоловіка. Цього листа надіслав на XXV з’їзд КПРС. Він практик, у нього щодо цього нема ніякого диплома. Його копійка не вчила, він ці засоби знайшов сам у природі, ними оточив себе, вони йому помагають. Це повітря, це вода, це земля, що нашому чоловікові дало мати в себе копійку. Якби її в житті не було, архітектора не було б і не було б фізіолога, і також ученого чоловіка. Батькова копійка його вчила, зробила агрономом і вчителем школи. Я, говорить Іванов, цього вчення не проходив. Мене учені люди цьому не вчили. Та моєму ділу Учителя не знайти. У мене Учителем є природа.

    138. Вона в себе копійки не має. Місце це ніким не займається, диплом не дається. Усе це робиться без усяких грошей свідомо. Ти привів сам себе до такого терпіння, ти добре знаєш природу, що вона не однакова. У ній дві сторони для життя чоловікові: одна – хороше, друга – погане. Учений чоловік має в своєму напрямку засоби до хорошого й теплого. До цього всі учені прилучаються, усім помагала копійка. Учені вчились за неї та вчили інших цьому. Гроші – це мірило, не порятунок, а втягування. За ці гроші ти живеш, тебе вони зберігають. Ти купуєш здоров’я, і його люди продають. Вважають: це законний бік. Гроші – це тимчасове явище в житті: один час за них пожив, а в інший час ти захворів, похворів і вмер. Це тебе не врятувало. Ти на віки віків ідеш із життя. Усе це наробила копійка. Теорія чоловіка запросила це робити: чоловік учений прийшов помагати чоловікові темному, щоб він не був таким завжди, а вчився на агронома, на лікаря, на вчителя.

      139. Усе це стара історія. Ми хазяйнуємо на цьому місці в цій роботі. Адміністративно завжди говоримо: «Це хворий мій, він мною вивчався. Я ним розпоряджаюсь, я його приймав, брав на облік цього діла. Що захочу, те зроблю. Захочу я – його держати буду, а захочу я – його випущу. Я – йому хазяїн, він у мене випробується».

    Учений держить усе в себе. Вони вчились за гроші. А я вчився в природі без усяких грошей. Я навчився для людей користі. Учитель – чоловік   безгрошового характеру. Здоров’я ніде не продається й не купляється. А ми його продаємо й купляємо, вважаємо, що гроші милують. Ні, гроші нікого не помилували, а вони чоловіка примушують тяжко трудитись. Гроші має держава, а вона їх так не дає. Треба буде попрацювати, а потім їх за цю роботу одержати. Гроші так не мають, а за який-небудь наявний продукт. Вони мають цю базу, ними люди довірені розпоряджаються, їх видають за затрачений труд.

    140. Так робилось раніше, так робиться тепер. Ученого чоловіка зберігає копійка. Учитель розумів те, що було в цьому житті такому. Ми, темні люди, зробили те, що вимагала від нас теорія: усіх нас примусила робити те, що ми до цього робили. Старе прогнали, а своє не поставили. Як була над людьми адміністративна особа, котра хазяйнувала над людьми, а люди темні трудились, так і досі люди підкоряються їй. А щоб у них була свідомість діло робити без усякого, то треба знати природу від кінця до краю. Ось що треба знати чоловікові: повітря, воду, землю. Вони були такими, вони є такими й будуть такими. Ми в них здобували, здобуваємо й будемо здобувати цьому чоловікові, котрий у житті своєму потребував. Він із перших днів свого початку помилився: чуже став мати й ним хвалитись. Я, мовляв, наївся досита, одягнувся до самого тепла, у дім зайшов з усіма вигодами, і там живу.

    141. Усе в нас є й дуже багато, але ми в цьому – технічні, залежні в природі, нелегальні люди, безсилі, умираючі люди. Гріш  - нам ціна.

    Хочете в природі жити по-еволюційному, незалежно в ній – фізично сильно терпіть від холоду й поганого. Вам показати на фактах у житті можна буде. Старе минуле – гниле, воно нам не треба. Ми обійдемось без усього цього. Як легко й життєрадісно буде, коли чоловік не буде їсти, не буде одягатись і в домі жити не буде. Це – першого початкового нашого земного чоловіка. Він був Бог землі, зберігав сам себе, як робить тепер Іванов.

   Звідки взялось у нас горе й біда? Нас природа – за наш такий учинок, а ми його без душі й серця зробили удвох між собою. Наше погане, холодне відійшло, ми звернулись до хорошого й теплого – ось що ми в житті полюбили. І досі ми його продовжуємо. Це все наробила нам наша похіть, розвинута нами. Ми зробили чоловіка живого, але не захотіли ми жити по-природному.

     142. Два брата було на білому світі, вони через добро природне не поладили, а вбив один одного. Зараз ми не ладимо один з одним, за землю воюємо. А щоб мирно жити, нас помирить Бог – це Іванов. Він ці засоби в природі знайшов, ними оточив себе, хоче сказати всім нам. Я люблю природу, через любов свою подружив. Це мої ніколи не вмираючі, незабутні друзі. Ось чого я добився в природі: я випросив у неї цього хворого чоловіка, щоб йому помогти в житті. Цього в природі Паршек добився. Він хотів у своєму рідному селі Оріхівці, Лутугинського району, Ворошиловградської області. Я знайшов матір, котра погодилася з моєю ідеєю, щоб чоловіка без потреби на Чувілкіному бугрі при відкритій атмосфері народити. Але голова цього села не розібрався, а нам сильно перешкодив. Зв’язався із секретарем райкому КПРС, у міліцію мене посадив, у комору, а матір цю – у пологовий дім. Мене як такого оштрафували на 30 карбованців за моє ходіння в трусах. Я заплатив – мене випустили.

    143. Я цю історію не покинув, люди цю історію бачили, але помогти не змогли, а тільки вчені перешкодили. Я – живий чоловік, підняв на ноги Ростовський обласний відділ охорони здоров’я, щоб довести цю правоту за цю дитину. Я написав працю «Загартування і люди». Учені письменники читали. А коли треба в життя пустити, редактор видавництва Ростовської області, теж прочитавши, мені говорить, що треба рецензію від лікарів. Цю працю читав Едуард Федорович Холодний. Я в нього як автор спитав: «На кого можна опиратись?» Він мені сказав: «Опора твоя вся – це ти. Живий факт – твоє тіло. Воно робить у житті те, що не зроблять усі». Я йому як лікареві вірив і старався цю працю - до адміністратора медицини обкому партії тов. Несторенка. Він її читав, і тут же повернув її після домовленості з ним по телефону. Він мені через місцевком партії висилає. Я її одержав із договором, щоб продовжувати писати.

      144. Я пишу, а сам думаю: що за причина, що люди вчені читають, але не розуміють? Висилаю працю знову Несторенку. А він зв’язався з Нікогосовою Лізаветою Григорівною. Вона як психіатр диспансеру області читала чи не читала, незгоду свою мені говорить: «Міністерство  охорони здоров’я РСФСР не хоче визнати». Я мовчу, терплю, жду свого. Десь є зарито, щоб виконати. Не знаю. Свою історію не кидаю, роблю на людях. Люди мої, вони задоволені мною. А вчені психіатри, світила Ростовської області доктор Покровський, доктор Артемов і професор Корганов, вони зустрілись уперше зі мною. Через те, що я робив своєю ідеєю й роблю, вона в природі мною написана. Я став чоловікові допомагати. А їм у цій історії видалося щось не так. Я з ними щодо цього вмів говорити.

      Чому й що мене примусило в житті моєму ходити по снігу зимою при холоді роззутим? Це мої були заслуги в природі. Я дав своє слово перед хворою жінкою, вона ногами не ходила 17 років.

    145. А коли я її прийняв, вона стала ходити. Мої слова були такі: якщо вона піде ногами по землі, то я піду зимою по снігу роззутим. Я був упевнений у тому, що перед моїм тілом не устоїть ніяка хвороба. А вчені люди психіатри визнали на мені хворобу параноя розвитку особистості, шизофренію. Цього в житті ніколи не було, щоб чоловік свідомо це робив, а його визнали лікарі хворим. Я із цим діагнозом не боявся ніде виступати й зустрічатися з психіатрами. Вони  своє багатство розклали по всій землі всюди. Держать в умовах доти, поки він чи вона не зійде з путі. Те, що я знайшов у природі, було, воно є, воно буде перед усіма. Треба свою любов проявити до цього діла. А в природі, та ще такій, як вона є в житті своєму, я її не боявся зустрічати всюди дорогою, а говорив, говорю як із друзями і роблю. Це повітря, це вода, це земля, що є природне явище в житті чоловіка, поміч при всіх хворобах. Вона створює все те, що треба в її житті. Вона буває там, де це треба буде.

    146. Ученим людям уже давно треба визнати себе в цьому винуватими. Вони помилилися з перших початкових хвилин, коли чоловіка зустрічали за одягом, а проводжали за розумом. Я їм говорив про це: все одно десь прорветься дірка, й полється вода по рівнині на користь, благо людей. Я був, я є, я й буду між усіма. Для чого мене непокоїти? Я знаю добре, що чоловіка народила природа: повітря, вода, земля. А ми не захотіли це сприйняти, узялись за штучне й технічне діло. Ось чим ми з вами й помилились. Я чоловік такий, як усі люди живі, але в мене нема того, що мають люди. Вони своєю дорогою йдуть, а я йду своєю. Мені дуже холодно й без краси мені погано: я ходжу без одягу чистим тілом. Залишилось розібратись із цим ділом: чому Нікогосова взяла на себе такий підсумок?  Вона не хоче визнавати ці всі якості. Я їх маю не для себе, а для всіх тих, кому це треба. Цього нема, щоб недоступно було. Природа є природа, вона хоче бачити чоловіка в його житті. А життя людське проходить, як на південній стороні та ще при сонечку, так на морі у воді.

    147. Ученому треба буде місце та ще воно яке. Він до нього готується своїм хитрим знанням. Йому треба гроші, вони його зберігають, вони йому дають розум, він учить інших, щоб інший таким робився. А ми, усі люди вчені такі, учимось на це. Нам це місце готують люди. Вони знають добре, що їм доведеться свої місця при старості здати. Тому ми молодь учимо й надіємось на неї, що вона нас таких змінить і буде наше все це продовжувати. Люди вчені своїм ученням гарантовані, їм за це платять гроші, вони цим живуть і надіються місце вище, ніж це, зайняти та ним як своїм розпоряджатись. Учений для цього діла вчився, набирався свого знання. А люди це на ньому бачили, його в цьому підтримували й давали йому це місце. Без рекомендації чоловік не одержує своє місце. Люди в процесі цього всього робляться теоретиками, вони на це все вчились, досягали вершин своєї науки, вона їх оточувала. Ставали на ноги й говорили самі з собою: я, мовляв, цьому місцю – хазяїн.

    148. А раз він – хазяїн цьому всьому, йому підкоряються всі нижчі за нього.   

      Я, говорить Учитель: у мене нема підлеглих. Усі ми, невчені такі люди, помагаємо своїм ділом один одному. А замість того, щоб його примушувати, ми просимо. Якщо  він із  душею й серцем не зробить, то він тоді нехай не ображається. Учитель місце своє не присвоює. Чому він не присвоює? Це місце – природне. Вона – усьому діло, хазяйка, мати всьому цьому. Захоче – обдарує, захоче – скасує. Якби вчені люди в природі були чимось корисні, вони були б у цьому ділі нагороджені. Робимо цяцьку та її пускаємо в хід. Ми її людям продаємо за гроші. Цим добром хвалимось, говоримо: це робимо ми людям. Ми збагачуємось, говоримо: бідніти не маємо наміру. Мисль веде до верху, до мільйонів. Це розростається наша людська економіка. Ми з хутора створюємо село, а із села – містечко, а із містечка – місто районне, а потім – обласне.

    149. Люди на своєму місці цим добром незадоволені. Природа за їхнє діло, зроблене ними на живому  тілі, залишилась незадоволена. Їй це не до душі. У неї сили природні в тілі. І напала на живе тіло. Узяла за це образила його: посадила виразку чи грибок. Для цього захворювання вчені засобів не знайшли. Цього хворого чоловіка держать у базу, експериментують. Це ображене тіло ріжуть, відрізують і не дорізують. А хвороба є хвороба така: поновлюється, починає прогресувати. Ми як учені люди для цього ставимо стіни високі, ми ставимо чоловіка. Ми кладемо в ці умови, вона тут не виживає. Так у таких умовах умирає. Його як такого чоловіка хворого, вмерлого списують. Ми такого, щоб легше стало, не зробили й не думали робити.

    150. Тепер перед ученими не мовчу, а про своє прямо скажу: ніякого горя я не робив, біди нікому не вчиняв, а тільки робив людям легке. Мій історичний цей учинок, він мене оточував людьми. Якби не люди. Вони цього від мене хотіли. Я був такий, як магніт, я їх як хворих людей тягнув і буду їх тягнути. Учені москвичі додумались, прийшли до висновку, стали вирішувати свою задачу. Вони самі як учені люди побачили, що в науки медичної є великий нестаток. Уряд щорічно відраховує велику суму грошей, ці гроші йдуть на придбання ліків і всякого роду техніки. Вона нашим ученим потрібна. Нашим бідним, ображеним людям ставлять стіни, споруджують лікарню, збільшують кількість ліжок. Лікарів готують до бою боротися з нашим ворогом – хворобою.

    151. На утримання всього персоналу для догляду за хворими потрібно в житті великі гроші. А як був у природі ворог, так він і залишився на людях. Гроші зробити нічого не змогли, люди залишилися без задоволення, до цього прийшли вчені. Вони почули про мою таку природного характеру ідею. Прислали посла Левіна Бориса до мене в Красний Сулін, де я мешкаю. У мене є холодна джерельна вода, а повітря – як скрізь, є земля. Це милі незабутні друзі, вони мені в цьому помагають: у горі людському й у біді. Ми з ними зустрілись, стали про все це говорити. Що можна сказати доброго, якщо нас, людей, оточило погане. Ми, усі люди, залишились у природі ображені   цим учинком. А засобів ми з вами не знайшли, у нас між нами нема такого чоловіка. Говорить Борис: «Ми як учені для цього збираємось, зустрічаємось із іншими такими людьми, хто старається в цьому сам себе показати.

      152. Особливо люди є учені, їм треба буде в ділі точний діагноз хвороби чоловіка. Лікарі їй технічним, штучним помагають. У них так гладко не виходить. Чоловік захворів, він хворіє і з хворобою вмирає. Є в нас практики, котрі теж хочуть себе в цьому показати. Стараються, роблять, у них дещо виходить, але не зовсім. Ми, учені, почули про вас, такого чоловіка. Я приїхав узнати, що є у вас новенького».

    Я йому як такому послу став про це все розповідати. У мене  нема ніякого нового, усе є старе; як було, так воно й є. Холодний і поганий бік в природі, вона досі живе, нікуди вона не дівається. Вона є, вона й буде, тільки ми з вами за це все не брались і не беремось. Я йому як ученому чоловікові говорю: у мене загартування-тренування в природі є. Треба загартовуватися, не хворіти, не застуджуватись. Ось це й усе.

    153. А найголовніше – це любов до цього діла. Я сам люблю й роблю для того, щоб не застуджуватись і не хворіти. Ось це й є лікар. Його діло – свої сили передати іншій людині. Ось це буде діло наше нове для всіх. Ми, усі люди, повинні взятись за це діло й робити його з душею й серцем. У нас це вийде, ми від природи доб’ємось, вона нас пожаліє за це, не стане на нас нападати. Я звертаюсь до темних підлеглих людей, їх я прошу як минулу історію цієї нашої землі, щоб ви як люди мене так зрозуміли, що я з вами поділився. Узяв не ваше добро, а своє, непочате, природне, незалежне, легальне, котре вам не треба, – холодне й погане. З ним ви, усі люди на білому світі, жити не зможете: вам треба наїстися досита, а потім одягнутись до тепла, дім треба з усіма вигодами. Якщо цього не буде в житті, ми жити так, як один на білому світі, не зможемо – умремо.   

      154. А для цього діла в середу після дощу на ранковій зорі 4-го серпня 1976 року я перестав зовсім жити по-вашому. Із природою перестав воювати, не хочу природної смерті. Я живий енергійний чоловік, живу з повітрям, з водою, із землею. Це мої милі невмираючі друзі, живуть вічно на білому світі. Так само живуть разом зі мною рядом. Не вживаю їжу, не одягаю одяг, дому ніякого не потребую – живу за Божим покликом. Люблю я чоловіка, особливо хворого, залежного від неї. Хочу його призупинити й узяти із собою. Сказати слово одне: живи ти по-моєму, по-природному, як живу я. Зустрічаюся з нею щодня й щоночі однаково. Мене до столу так не тягне, як вас. А ви сідаєте за нього по три рази та встаєте теж. Не треба робити цього, а в нас із вами сил таких не вистачає.

      155. Наше діло одне – їсти до смороду. Ми смачне поїдаємо, а смердюче кидаємо в очі їй, природі: повітрю, воді, землі. Ми їх вважаємо ворогами: вони нас простуджують, від чого хворіємо й у цьому вмираємо. Гріш – нам ціна. Тому я як чоловік такий є проти того, щоб хвороба відігравала роль у чоловіка. Чоловік має відігравати роль щодо хвороби.

      Не треба нам у житті нашому вчитися на стратегів наших війн, не треба робитися начальником,  щоб розпоряджатись адміністративно над чоловіком хворим. Треба до цього чоловіка готуватись, щоб мати свій здоровий учинок. Це все залежить від самого чоловіка.

      Він учиться на це: щоб у природі робитися залежним чоловіком, технічно розвинутим, щоб жити чужим, оточити себе нелегально, бути в природі безсилим; нічого не робити чоловікові, щоби бути йому в природі здоровим чоловіком.

      156. Ми – люди всі хворі: учені та невчені. Війни нема, а в нас робиться зброя. Ми ще не зробилися злочинцями, а статтю зробили. Ще чоловік не захворів, а йому підготовлено рецепт. Ми, учені люди, у всьому зберігаємося ділом. Сидимо на місцях своїх, думаємо про це діло: як би одержати грошей  більше нам. Щоб фізично зробити свою бистроту для того, щоби бути здоровим чоловіком, ми нічого не робимо. Щоб не хворіти, не простуджуватись, ми такого вчення не маємо. Наше діло – це гроші. За них можна будь-яку річ купити. Це ж наше діло, щоб у нас була техніка. Нас оточує ворог. Ми не знаємо його в природі, який він для нас є, і звідки він візьметься. Ворог нашого життя людського був, він є, він і буде, якщо ми для цього нічого не робимо. Наше діло – учитись бути вченим чоловіком, своє місце зайняти.

    157. Та щоб їх більше одержати – це наше діло, з усіх діл діло. А те, що ми думаємо для цього. Ми з вами озброюємось. Проти кого? Самі не знаємо. Це є наша всіх помилка, вона була. Віруючі люди в Бога дуже вірять, але щоб виконувати, жоден чоловік у цьому не виконує. Я теж так думав на білому світі. Не вмів я м’ясником різати тварину та продавати приватно м’ясо. А патент взяв, справу відкрив. Думаю, поторгую на руднику. А патент не здав, робив від шахтинського робочого кооперативу. Думав, так прийде на адресу. Знайшли, 169 статтю застосували судову. Я одержав покарання під час колективізації виправних колоній на два роки. Тюрма моя була в Кам’янську. Я був у ній по труду. Ми переїхали Північний Донець. Бригадир нас ешелоном у Холмогорки Архангельська. Там на ріці Низовки Верхні в бараку своє лісорубське життя  на всю другу колонію показав. Був бригадир сплаву, обліковець лісу в кубатурі. А потім бригадир – звідси за одинадцять місяців. Я один з усіх  показав у труді своє звільнення.

    158. Але тепер, думаю, по прибутті додому я повинен доказати свою правоту в труді фізичному. По торгівлі я не пішов, поступив у Сулін на завод у транспортний цех, двоє із Федоровським у бригаді ударники труда. До того часу ми з ним були ударниками, поки не одержав травму. Об рейку перебив восьме й дев’яте ребро з лівого боку. Легко довелося вилізти. Прораб Тарасов узяв до себе на будівництво завгоспом. Я там свою роботу завгоспом показав: ледь не посадили в тюрму. Суддя народний сам послав на Кубань у козаки свою істину показати. Я вже пити вино перестав, голова моя – тверезого характеру. Я йду до науки, щоб писати що-небудь таке краще. Ось я й пишу про своє таке прибуття в Армавір. Мені як такому довелося зустрітись у Кононовому в сіно пункті. Я прийняв склад комбікормових продуктів на станції  Чехауза. Завод Успенський давав цю продукцію по всьому Союзу. Я вагонами реалізував. Старався працювати чесно. За мною була експедиторська робота.

    159. Жив я тоді непогано: копійка легко діставалась. Скоро мене перетягнули в Лобинськ у радгосп. Я там хазяйнував. Потім перейшов у Армавір. Там прийняв роботу в Армліспромспілці агентом по постачанню по артілям пиломатеріалів і клепки по всьому Кавказу від Армавіра до Адлера. У горах, у лісах біля Чорного моря я зустрівся з думкою з такою реальною: чому це так, що люди живуть і їдять, і одягаються та в домі мешкають, а простуджуються, хворіють і вмирають? Подумав: для чого так жити? Став шукати вихід цього всього уникнути. Поступово спочатку головний убір зняв, потім взуття й усе решту. Я залишився в трусах. Мені як такому вчені пришили хворобу. Я через це все «зробився ненормальним». Я довго ходив по місцевкомах, себе представляв хворим. Усі люди, що зустрічалися зі мною, мене лякались. 1933 року 25 квітня природа мене освітила тим, щоби бути в людях корисним чоловіком у житті.

    160. Я не боявся зустрітися з адміністратором у будь-якій лікарні та йому як уболівальникові будь-якої хвороби доказати, що мені треба не ваша хвороба, а мені треба чоловік. Я допомагаю не хворобі вашій, а чоловікові живому. Мої сили через руки переходять струмом. Усяка хвороба щезає на чоловіку. Я в людях не боявся будь-яку роботу приймати, я вважав її здійсненною. І ту, котру доручили мені, я зробив, і там теж помагав людям. А мене як знахаря та навіть шарлатана хотіли в Бобренцях судом убити. Я не дався їм у руки, пішов їхньою доріжкою. Не став на суді говорити. Що ти будеш робити, якщо люди вчені не підтримують істину? Вона була, вона є, і вона буде – повітря, вода, земля. Від чого нікому не відмовитись. Я їду в Москву й зустрічаюся з багатьма вченими в клубі медпрацівника. Мене вони зустріли складно,  я перед ними як ніколи виступив із своїми словами. Люди,  я їм сказав. 

    161.  Я прочитав їм напам’ять «Перемогу мою». За ділом я – самородок. Джерело моє – це загартування-тренування. Я один труджусь на благо всього світу. Учусь я в природі, хвалюсь перед світом. Хочу вам істинно сказати про самозбереження своєї клітини. Моє здорове, молоде загартоване серце – двадцятип’ятилітнього чоловіка. Мій вихід – у світлі. Я не боюсь ніякого ворога, навіть своєї власної смерті. Якби цього не було, я б давно вмер. Я – чоловік землі, дихаю дуже сильно, говорю різко, не про якесь чудо, а про природу, про фізичне, про практичне явище. Це найголовніше: чисте повітря, снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Я люблю й уболіваю, ніколи не забуду про хворого. Душу із серцем знаю добре. Хочу я йому допомогти. Через руки вбиваю біль. Це не слова говорять, а робиться ділом.

    163. Рука пише, вона – Владика. Ніколи про це не забути. Дуже справедливо вона говорить. А просьба яка? Мене треба просити – будеш завжди здоровим. Кому це не треба буде, юнаку молодому? Та ні. Шановні, це світове значення. Природу треба любити як матір рідну, це буде чиста правда. Роль не відіграє проти чоловіка хвороба, а відіграє чоловік проти хвороби. Нам треба вчитись учення Іванова, щоб не потрапляти в тюрму й не лягати в лікарню. Жити вільно, не лізти на рожен. Яка буде нам слава, якщо з нами зустрінуться дідусь, бабуся, дядя з тітонькою чи молодий чоловік. Ми скажемо: «Здрастуйте». Ох і життя наше таке тяжке. Зрозумійте ви моє терпіння, загартуйте свої серця, милі мої ви люди. Подивіться на сонце: побачите свою правду. Бути таким, як я: Переможець природи, Учитель народу, Бог Землі.

      164. Проси поради в того, хто вміє одержати перемогу над самим собою. (Леонардо да Вінчі).

                                          Незабутнє

Лежав я в затишній і теплій постелі,
А мислі то плавно, то сміло летіли.
За темним віконцем заметіль завивала,
То співала протяжно, то глухо ридала.
І згадав я зустріч з одним чоловіком
У січневий ранок у степу, що під снігом.
Стояв він босим у трусах темно синіх
З густою бородою, з волоссям, як іній.
Йому не страшні ні жара, ні хуга.
Заметіль йому стала любиміша друга.
А спекотне сонце його потішає.
І як по килиму він по снігу ступає.
Пройшли, пролетіли літа молоді.
Мене з ним зіткнула природи стихія.
Зустрів його знову в вагоні випадково.
Хотілось узнати мені:

          165. Так в чому тут таємниця?

Спитав я в нього: як же ви жили,
Що сили природи вас так загартували?
Вся сила, синочку, у великому бажанні.
У вчинках розумних і в слова дерзанні.

Капризи, зазнайство та гордість – пороки.
Ти їх подолай у короткі строки.
Будь ввічливим скрізь із старим і малим.
Усе це послужить хорошим початком,
Здоров’я дасть тобі догляд за собою.
Ти повинен дружити з водою джерельною.
Ти роби це з метою здоров’я.
Тоді побачиш: у природі нема таємниць від тебе.
Роби все з свідомістю цілі добитись.
Тоді з тобою нічого не трапиться.
Простуду всяку й будь-які болі
Ти все подолаєш свідомістю волі.
У свідомому терпінні, у труді – твоя слава.
Вона забезпечить на життя твоє право.

         166. Всіх слабких природа жорстоко карає.

А в розумі – сила, хто нею володіє,
Той з нею по житті сміло крокує.
З тих пір зберігаю поради суворо.
І знову він крокує босим по дорозі.
Несучи зцілення хворим,
Нещасним від страшних недуг.
Навіки запам’ятаю, поки живу я:
Як у зимову пору, у погоду лиху
З одним чоловіком природа зіткнулась.
Переможена ним відступилась,
І в ноги йому поклонилась.

 

 Казка.  Говорять, що це було

 

Дідусь, розкажи нам улюблену казку.
Нам хочеться знати скоріше розв’язку.
Ти нам говорив, що він нам пораду давав,
Важких хворих зціляв.
Ну що ж, як сподобалась казка,

      167. Залишилось трохи – й буде розв’язка.

За горами, за лісами, за широкими морями,
Нині було чи давно, знає сонечко про те.
Іще знає хуга й вітер.
Знають дорослі та діти.
Тільки ранок настає,
А Учитель в путь іде.
З непокритою головою, із невзутою ногою.
Тільки трусики на ньому, без сорочки, босоніж.
Грудьми вітер розсікає.
А заметіль над ним грає.
Сміло по снігу ступає,
Слід ногою не залишає.
А бувало, в море входить,
Очей із нього ніхто не зводить.
Раптом щез, пішов на дно.
Ждуть, хвилюються давно.
Пройшла година і друга проходить.
Раптом він з води виходить.
Радий вас бачити, говорить.
А народ стоїть мовчить.
Він на воду спати лягає і хропить:
Так солодко спиться. А хвиля його пестує.
Вітер пісні наспівує і колише ледь-ледь,
Як дитину в колисці.
Говорять: таке було.

      168. Три доби злива лила.

Затопила все навколо.

Що творилось? Щось жахливе.

Плачуть і старі, і діти.

Ніби стогне все на світі.

Плачуть чоловіки й дружини.

Що творилось? Жахливі дзвони.

Але Учитель появився, і народ весь здивувався.

Тільки руку він підняв, злива тихіша й тихіша стала.

Поступово затихала і зовсім раптом перестала.

А ще таке було: сонце ясне палило.  

Спалити посіви всі грозило.

А без хліба скрутно було.

Але Учитель як прийшов,

Поглядом небо обійшов.

Поплили по небу хмари,

Гримнув дощ на землю з кручі.

Напилась земля досита,

І від пилу все умито.

Всі Учителя любили,

На пораду до нього ходили.

А порада його така,

Щоб кожний був здоровий.

Вранці, ввечері мити ніжки.

Цілий день не їсти ні крихти.

Навіть краплі в рот не брати,

Щоб хворобою не страждати.

А які були люди: що за сила, м’язи, груди!

Волею смерть переможена –

Цим людям життя дано.

      169. Ех, і життя, скажи, яке, наче в казці золоте!

Треба дощик для посіву 

Він один хазяїн неба.

Тільки руку піднімає – дощик поле поливає.

Ураган десь появився – він один би з ним боровся.

Тільки рученьку підняв – ураган і перестав.

Дідусю, що ж у нього ніхто не спитав,

Як він природу перед собою перемагав?

Ну як же, спитали, знайшлись смільчаки.

Відповів?

Відповів!
Дідусю, розкажи.

Нема чудес, сказав, на світі.

Чоловік за все відповідає.

Перед ним – земля багата.

У ній є пальне і золото.

Тільки треба труд людський,

Щоби вік був золотий.

Тільки руки трудові принесуть плоди великі.

Дар безцінний від природи відкриваю для народу,

Випробуваний в боротьбі, наче золото в вогні.

Всю неправду – геть з дороги,

Не потрібна вона в природі.

Всім заважає вона в світі:

Старим, юнакам і дітям.

Породжує білоручок, пройдисвітів, недоучок.

Жадність, пишність, багатство – геть все,

         170. Щоби було братство.

Загартовуй в боротьбі терпіння,

Силу розуму – у навчанні.

Чесність, смирність, поважання.

Старому віддай шанування.

А дитині – настанову.

Буде легким той, хто в силі.

Той, кого природою били.

Хто пройшов випробування,

Загартувався  у дерзанні.

І хороше знайшов через погане, що пройшов.

І узнав, що значить щастя.

Чоловік він – справжній.

Чесний, сміливий і простий.

Кожен має бути такий.

Життя однією сім’єю буде.

Хто ж вас тоді осудить?

Буде ні за що судити:

Всі ж у дружбі будуть жити.

Волею смерть переможена,

Ось вам казочка яка.
Буде істина така.

 

                          Хуга

... Він є, як видно, всім Спаситель.

Коли прийде на морське дно,

Розійдеться запах ароматний

І риби скажуть всі в одне:

До нас прийшов чоловік Спаситель,

Пливімо й станемо перед ним.

Ловити більше нас не стануть,

Не будуть люди ворогом таким.

 

    172. Ролі не відіграє хвороба проти чоловіка, а відіграє ролі чоловік проти хвороби. Людям не треба тюрма, не треба лікарня. Чоловікові треба здоров’я, поняття життя. Ось що несе наш дорогий Учитель. Несе життя нове невмираюче. А це обов’язково буде. Той, хто цьому ділу не повірить, не буде вважати мене Богом. Я його не прошу, щоб він мене вважав таким, як він є. Я їм про все своє знайдене скажу в словах: відійдіть від мене від такого, котрого ви бачите, і створіть для себе таке благо. Я ним жив, живу зараз і буду жити із цим. Вам – ваше, а мені буде моє. Я – протилежний у всьому живому першому початковому в природі народженому чоловікові. Я один за те, щоб чоловіку передчасно… Він ще таким не народився, на білий світ не прийшла, ми його не бачили, а одяг від природи зшили.

      173. Самозахисту він від нас не потребував, а ми самі додумались. Раз ми захотіли його зберегти, то ми з вами його примусили, щоб він їв. Він теж не їв і не потребував від нас. Ми йому рідину давали. Ми й дім свій для цього спорудили.

    У нас є поросятко, у нас є ягнятко, у нас є телятко й конячка, для них є умови свої. Нам як людям – подушки, ковдри, а тваринам – земля, голі стіни, зовсім не такі умови їх утримують. Вони хазяїна, тобто людину, своїм тілом держать. Ця тварина – як своє добро. Якщо захоче, заріже й використає. Це за віком визначають. Йому надівають хомут, йому надівають ярмо, орють землю. Збирання роблять, зі степу возять урожай, молотять катком. Це все робилось кустарно, а тепер учені перейшли з живого на мертве.

    174. Спорудили з сировини величезну техніку. Вважали: це все відстало, ми як люди через це все тяжко жили й умирали. Так учені люди вважали. Люди через це все вмирали. Ввели в життя техніку й зброю для зовнішнього ворога в природі. За землю, за своє місце люди на людей нападають  через це діло. Ось чому я й надумав народити людину одну з усіх на природному місці. Я вибрав таке місце, котре від самого  Адама. Від самого початку люди на це місце дивились, бачили його таким, яким воно є. Воно зимою покривалось снігом, лежало під снігом усю зиму. Тільки зайчик по ньому пробіжить та мисливець по ньому пройдеться, так воно терпить від умов до самої весни. Люди, наші односельчани, не знаходили, що на ньому зробити, крім тільки одного – молодь на свято Христа – Паску – туди збирались і там грали в м’яча весь день безперервно. Ми по ньому бігали й втоми не мали. А зараз я все це обдумав і сказав: тільки на цьому місці треба буде народити людину нову.

    175. Учені вважають мене психічно хворим чоловіком, від чого я як такий не відмовляюсь. Я вважаю учених правими. Психіатри видатні Ростовської області доктор Артемов і професор Микола Миколайович Корган мене зустрічали в місті Ростові. Вони зі мною вели розмову не мало часу, а багато. Вони на мені сильно помилились. Я їм як ученим своєю практикою прощаю за те, що вони написали своїми словами в психіатричному збірнику про те, що мій діагноз – параноя розвиток особистості, шизофренія. Мені у ВТЕК дали по труду першу групу інвалідності. Із зарплати 200 карбованців СОБЕС виділив 138 карбованців 87 копійок. Відсотки моєї роботи не врахували. Я внаслідок цього повинен по цих грошах одержувати 18 карбованців з копійками. Я із своєю хворобою не завагався, і за мене заступились усі шахткоми по Донбасу, бо я шахтар усіх спеціальностей.

    176. Під землею кустарним способом пройшов і також у транспорті своєю роботою я їх годував. Вони мною зберігались. Я до них у профспілки  йшов як до своїх людей, їм писав заяву на допомогу в зв’язку з моєю хворобою. Я ходив зимою роззутим з шевелюрою волосся. Ніхто мені в цьому не відмовляв, а зі мною погоджувалися. Ту суму грошей, яка була написана, голова ради шахткому давав. Спасибі вам усім, дякую. Я, може, цим ось учинком помилився. Я цю копійку беріг як око своє, вона мене й мою сім’ю годувала. Я довго нею не користувався й не зміг. Я повинен продовжувати – у мене розум дорогий, а руки золоті – помагати нашими нужденним хворим.  Їхніми хворобами я не цікавився, я був радий зустрітися з людиною. Вона мене просить як такого, щоб я їй в цьому поміг. А в мене є своя просьба. Я прошу природу, щоб вона мені помогла цю хворобу на людині прогнати своїми загартованими силами. Я їх у себе  мав.

    177. Прийшов до цього кустарно. Ще раз скажу спасибі всім тим, хто не жалів державну копійку, і тим хворим, хто теж мені давав за мою роботу копійку. Спасибі їм усім.

      Я дім для всіх учасників побудував у хуторі Кондрючий Свердловського району Ворошиловградської області. Будували його Марко Іванович Пономарьов і дружина Ольга та Валентина Леонтіївна. Вона –  найголовніший борець із борців за Учителя. Вона цей дім увела в життя тим людям, котрі Учителя знають, і тим людям, котрі не знають, але Учитель їх жде до себе на прийом свого здоров’я. Він його не жаліє нікому передати. А про Чувілкін бугор, про це місце, де має народитись ця нова людина, про нього не забуває. Де б Учитель не був зі своїм здоров’ям і що б він не робив, а перед ним стоїть, як на арені, цей Чувілкін бугор, не виходить із голови цей дім. Там моє фото  є, у цьому домі завжди є.

    178. Я сам мешкаю в Ростовській області, місто Червоний Сулін, по Першій Кузнечній, 12. Наїздом буваю в Кондрючому. У Москві в мене є приміщення, де я приймаю людей хворих, даю їм здоров’я в Мєдвєдково. Москва, вул. Полярна, дім 4, корп.1, кв. 4, Єрмолаєва Тетяна Федорівна; Болотніковська 42, корп. 3, кв. 115. Дівчата. Якщо тільки комусь треба зберегти своє фізичне здоров’я, воно нам усім треба: малим і старим, – особливо хворому вмираючому чоловікові. Йому я потрібен буду в усіх місцях. Я цим обдарований і цим я освітлений. Де б я тільки не знаходився і що я не роблю, а в самого в руках в організмі –  усе це хворому, котрий лежить і стогне. Він відходить із життя, я за це вболіваю, думаю про це. А в самого є сила, уся можливість, вона направлена на те, щоб до нього підійти; його треба поставити на ноги. Ось це буде слава, не мені, а всім.

    179. Я про це пишу, не хвалюсь цим, а говорю істинно, що це – моє заслужене в природі. Якби не біднота, вона обрала мене ходаком на Провальську землю. А багачі від себе вибрали Бочаренка. Ми з ним в експедиції були в парі.  Ми з ним удвох по путі свого проїзду про що тільки не говорили. А багач із бідним їде, а в самого хитрість з’явилась: як би цю бідноту від себе прогнати. Земля виявилась у Шахтинському земельному управлінні в місті Червоний Сулін. У Гуківській сільраді земля була козацька, Новочеркаського юрту, вона ніким не займалась, окрім нас, підійшла під руки. Це було моє таке щастя. 470 гектарів – такий шматочок. Він підходив десяти дворам, куди ввійшли найбагатші з усього села люди. За собою – мого отця Корнія Івановича. Він – шахтар, як і всі бідні люди.

      180. Набридло йому цим хліборобством у такому великому селі своє життя продовжувати. Ці багачі повели за собою сина Паршека, як ініціатора, з ким землемір Трухін, у минулому селянин, зміг домовитись, щоб на цьому шматку землі десять хазяїв посадити. Сюди входили Бочарови, Полєхіни, Лазарєви, Токарєви, Слюсареві та Іванов, іменем кого названо за жеребкуванням хутір Іванов. У ньому уповноваженим був я, Іванов. Він так і залишився на батьківському прізвищі. Приватна власність шалено розвивалась, і робили її так індивідуально люди. Я від усього батьківського господарства відмовився, став батькові допомагати. Ми сіяли саджалкою зерно, а лобогрійкою косили, зразу все молотаркою молотили. Хлібом засипались ми в цей час. Треба сказати всім цим людям спасибі.

     181. Він весь свій хліб – на закупівельний пункт. Він заслуговував на увагу через сина Паршека. А на нього як на бідняка та ще шахтаря обрушились за цю закупку хутірські, хотіли бити, але не довелось їм. Скоро Паршек із хутора перебрався в Красний Сулін. За його участь у цій роботі отець зробив Уляні Федорівні дарчу. Я як такий не мав повного права себе вважати хазяїном цього дому. Я працював на Лихій чистильником усіх паровозів: Щук, Еховських. Я, шахтар у минулому, згадую свою найману силу в пана Лебедєва. Ми були хлопці сільського управління. Нам потрібні були гроші. Заставляли умови йти таку відстань – 15 верст. Ти на собі мішок хліба тягнеш та ще туди кладеш кавун. Словом, такий вік його, особливо тепер такі люди, їх не заставиш ні за які гроші. Якби ви глянули на мою ту молодість: вона була схожа на опудало.

    182. Мене запросив на цю роботу сусід Федір Мойсейович, він мені запропонував. Я від цього  не відмовився, умови були такі. Мати від цього діла не відмовилась. Дала, щоб надіти, свої штиблети та кофту свою розірвану. Я як парубок одягнувся. Я не думав, що від цього буде погано. Я старався свою матір у цьому слухатись. Вона ж мене народила такого слухняного. Як ми з вами придбали конячку чи телятко, вони ж між нами росли до повноліття. Я теж досяг віку 15 років, мені в руки дали віжки й батіг. Я керував парою коней. У пана як багатого чоловіка ця система проводилась, він кричав на весь свій голос, бідноту до себе закликав. Мовляв, ідіть до мене в мою економію свій труд на цьому фронті закладати. А умови нам як сільським людям, кошарні умови надав. Ми його як пана слухались, весь день надворі у полі зі снастю віжками робили йому скирту сіна. 

   183. Він нас за це не годував. А вода в нього була в балці, її треба приготувати вдень, коли люди вільно ходили. А вночі чоловік від собак у приміщенні ховався. Я вже зрозумів, що мені не потрібна кофта й черевики мамині. Старався бути, як і всі сільські хлопці. Їм сказали: місце ваше – це ось на соломі  в кошарі. Будь ласка, лежи до свого часу. Тебе береже панська собака. Сам пан усім нам сказав, щоб ми по економії не вештались. Це в нашому селі була можливість така усіх нас, дітей, весь день. Ми своїм отцям, матерям підкорялись, робили те, що нам вони говорили. А коли приходив на землю вечір, ми це кидали живе й мертве, бігли зустрічались із іншими дітьми. Ми своїми нестатками в житті один з одним ділились, розказували, що я робив у свого отця й матері, чим нас вона годувала.

    184. А тут у пана не зберешся ходити вночі по всьому двору через собак. А нам пан волі не давав – нам робив свій у цьому режим. Собаки не давали ніякого ходіння по двору. Ми лежали та думали про своє село. Воно було все розташовано по балках, свої вулиці, свої провулки й свої хати. Ти можеш по них ходити, не боятись нікого. А тут пан, його слово – закон нам. Ми всю ніч безперервно лежимо та казки слухаємо, хто з нас уміє розказувати. А собаки на дверях постають, стоять і слухають наші слова. Я виростав у селі так, як усі росли. Лише б твій близький товариш замітив. А раз в одного є, а в іншого нема, то треба мати нам. Ми сюди посходились копійку заробляти, але умови нікудишні. Ми найнялись – значить, продались. Якийсь час попрацювали й покинули. І пішли туди, куди наші всі бідні люди ходять: на рудник, і там заробляють гроші.

    185. Якби не гроші, ми б у пана не були. Ми два тижні попрацювали, нам пан заплатив. А час іде до осені, дощу, холоду. А одяг який, умови які? Ми ж є люди та ще які. Нам треба тепло, а його люди проводжають, уже літо проходить. А наближається пора зими. Ми, усі хлопці села, не схотіли в пана робити. Застрайкували: дай нам наші документи, ми підемо на шахти. А тоді людей дай. Ми говоримо всім: ідемо на рудник Мордена, він нас жде. Ми там будемо працювати наверху, точити вугілля: лопатами брати, на решето кидати, породу відкидати. Це наша така робота. Ми туди самі приходимо, наймаємось, щоб чесно робити від сонця до сонця. 12  годин за цією лопатою, за цим решетом тяжко нам таким людям доводилось у свою сільську красоту зодягатись. Я працював, по батькових слідах пішов трудитись. Нашого брата копійка не саджала за стіл і не давала ложку велику, і не говорила, щоб я їв побільше. Одна робота сходила з рук, а інша приходила.

    186. Наверху, тобто при сонечку, добре робилось усе. А коли заступила негода, навіть не хотілось із приміщення виходити. А в шахті під землею, у таких умовах як на брайзері на плитах, ми вдвох вагони пересуваємо. Де брались на це сили? Вони в молодості появлялись. Карбованець у день даремно не давався. Це не все. Вони були раніше на таких інших роботах. Ми з вами для цього діла жили та дні з ночами проводжали. А труд наш тягнув до себе, він нам показував дорогу. Ми всю дорогу вершили свій труд, з котрим ми залишались. А потім приходить субота, ми піднімаємо ноги і гайда в своє село, нібито ми скучили. А в суботу ти приходиш додому. Не встиг ти скупатись, а вечір прийшов. Кому ти треба? Завтра треба вже збиратись: тебе жде твоя робота. Вона всіма такими людьми робиться весь тиждень. І так ніякої зміни, проходить місяць. Ти зароблені гроші одержуєш, їх реально витрачаєш, куди слід.

    187. А потім без кінця й краю колотиш. Труд є не мій у цьому ділі, тяжкий він для всіх. А ми його весь тиждень безперервно робимо. Приходить свято – неділя, ми його зустрічаємо як відпочинок. Прийшло тепле літо – ми його не бачили, коли воно між нами пробігло. Усе перебування – у цій тяжкій роботі. А приходить зима люта, холодна. А коли приходить весна на землю, сніг зовсім сходить із поля, ми, усі люди, по дорозі знову йдемо, по тій дорозі, по котрій зимою ходили та  придивлялись до цього діла. Гроші щоб так одержати – їх ніхто не давав і ніхто не дасть. Я за цими грошима не знав, куди кидатись із своїм здоров’ям. Хотілось карбованця легко заробити. А тоді показують вугілля, а до нього підігнали тисячопудові вагони. Говорять: навантажиш – одержиш, ні – не одержиш нічого. А гроші – це вже щось: треба навантажити. Удвох із Бочаровим ми його за день навантажували.

    188. Коли навантажимо вагон, нам є два карбованці. А тоді за цей карбованець жилось тиждень. А ті, що залишаються, несеш матері віддаєш. Вона з ними розмірковує. Штани, сорочку купляє та чоботи шиє хромові. На вулиці показуєш сам себе, як парубок. А щоб женитись, треба мати на це все силу. Я хотів був узяти зі свого села. А мені говорять: у тебе мати з багатьма дітьми, туди страшно йти. Мені в житті везе й тут. Природа берегла мене такого, у цьому щастя неждано подала: де взялась дівчина Уляша. Вона за мною пішла, стала зі мною жити. Вона ні з чим не порахувалась, узяла все на себе. Не зважала ні на що: треба було жити, їй набридло в наймах бути. А тепер вона живе як живе, але з Паршеком. Він свої сили всі кладе на фронті, добивається цю копійку зберегти. Йому теж це життя буде треба. А тут десь узялась у цьому ділі революція. Я був у цей час партизаном. 

      189. Мене хотіли козаки за мою діяльність знищити. Моє діло – доводилось Радянську владу захищати. Я зривав мости, пускав поїзди під укіс, палив літак. А за мене батько відповідав, його били шомполами, 25 ударів. А я десь у козацькому тилу в хазяїна робив. Я робив те, чого не робили всі. Хотілось у шахті робити. Мене там влаштовувала війна. Про Радянську владу не забував, горнувся до неї. Сам народжений у тому році, коли організували партію. Я про це діло й трохи не знав, що зі мною зустрінеться по дорозі така мисль. Вона мене оточила. Я кинув зовсім трудитись тяжко, узявся за розумовий труд. А хто в бій ішов завойовувати Радянську владу та бідноті в цьому ділі багато обіцяв. Вони так думали, що біднота вмре, її більше не буде. Я цього не думав, але старався не забути шахту. Я був відбудовник, вугілля старався рубати зарубку. Мене робітники привели на шахту. За це шахтарям привезли мануфактуру, тільки дай нам вугілля. А мене потягнуло селянство.

    190. Як мене просили, щоб я став бригадиром. Я цю дорогу не підтримував, ішов далі. Люди мене гнали з тієї дороги, по котрій я йшов. Я не хотів, щоб зі мною в природі зустрічалось погане. Що може бути гірше, ніж це, якщо доводилось у шахті робити. Я був за спеціальністю відбійний лави. Нас двоє. Дають нам завдання. Зарубники зарубали направо-наліво по вугіллю зарубку. А ми повинні в штреку це вугілля відбити, й зміна має видати на-гора. А зверху цього вугілля йшов суцільний сланець. Діло тут небезпечне. Ми, як і всі шахтарі цього діла під землею, не знаємо, що буде з нами попереду. Залазили в цей штрек зверху, ішли ми по ньому, і виходимо на нижній хід обговорити, що й як із цим відбоєм зробити. Мій напарник курить. Ми сіли, а своє світло поставили попереду – і ці всі умови, по котрих ми вдвох пройшли із сланцем вугілля, завалились. Наші лампи погаснули.

    191. Ось де природа мене від цього врятувала. Я сидів і сидів. Мій напарник говорив: значить, ще  будемо жити. Це мої останні умови життя в шахті.   

      Природа й тут мене зберегла, хотіла, щоб я поміг російсько-німецькій війні. Я як шахтар Іванов вступив у англійсько-франко-російське товариство, у ту будову Шнедерит, де для війни виготовлявся порох амонал. І хотіли його розширяти. І тут мене попередила природа, вона заставила царя моє тіло як рекрута забрати на фронт цієї бойні. Я так людям сказав, вийшов на бугор перед прощанням з ними й свої слова промовив: «Тільки ми цю війну замиримо». Поїхав у Петроград служити. Через Москву я їхав, бачив, як робітники на наш набір молоді з прапорами бігли й криком кричали: братці, ура, ура, ура! Я не розбирався в цьому ділі, що хотіли більшовики. Їхав до царя, щоб побачити його до самої маршової роти. Бачив одного Керенського.

    192. Він нас, солдат-гвардійців, закликав до розгрому німецького ворога спільно із союзниками. Я був обраний у солдатський депутатський склад, як барон. Не розумів, що до чого йшло. А в карти я обіграв навіть усіх солдат маршової роти, котра нас везла на фронт. Я не їхав на фронт воювати, а їхав свою голівку в кущі, щоб вона не жила; а за це все моє бажання – груди в хрестах. Я кричав за продовження цієї війни. А сам був на передовій, у секреті сидів, у розвідку пробував, а німця близько не бачив. Була команда зустрічати німця, він обіцяв іти в наступ – не пішов. Була команда наших військ іти в наступ – не пішли. Я як гвардієць був знятий із фронту, посланий у тил для приборкання Каледіна. Не знав нічого, крім одного. Ішов полк із своєю зброєю, а три гуски летіли. Усі стріляли цього гуся, крім одного мене. Я заступився, і ні одну ніхто не вбив, це моя ініціатива.

    193. Ось чим закінчив цю війну – демобілізацією. Я своїм учинком, своєю силою заставив військового начальника в Луганську зробити це. Він викликав лікарів і став цю компанію проводити.

      Я прийшов з війни в це село і йшов з нього в свій бій із природою. Вона мене, такого молодця, зустріла, зберегла, і все моє життя береже. Хоче сказати про мої такі сили одні з усіх. Вони були, вони є, вони будуть  такими перед усіма нашими людьми, котрі в один голос скажуть: це тільки він є один з усіх, прийшов до нас разом з Чувілкіним бугром. Я повинен як Учитель перед усіма вченими свою ідею виправдати. Це є істина моя, вона ніколи не вмираюча, вічно жила, і буде жити вона з нами.

 

1976 року   9 серпня.

Іванов Учитель

 

Набір – Ош. З копії оригіналу. (1302). (в1412).

 

    7608.09   Тематичний покажчик

Війна   6-12,93,97

Віра в Бога  7,12,128

Дорога людей смерть  18-20

Учитель історія  17-19,33-40,75-110,145,

156,157,177,190

Бог  21,47,54,56,84,127,129

Труд  31

Бог дорога  144,145

Бог ідея  113

Терпіння  51,52

Здоровя  27,52,54,71,75,101,105,111,

121,132,152,159

Прийом  40

Юстиція  49

Холодне, погане  56,141

Милостиня, ввічливість  67,69

Прощати, не карати  69

Еволюція  84,141

Нема тюрми і хвороби  84,103

Медицина помилка  40,111,132,146

Хороше, нога  121,127,138,141

Незадоволення  133

Гроші  138 

Старий потік  139

Перший чоловік  141

Народження чоловіка без потреб.  142,172

Народження  1975г.  на бугрі  143

Труд «Загартування і люди»  144

Медицина, помилка   109,146,175

Інженер  125

Бажати людям, що сам хочеш  128

Похіть  141

Помилка начального чоловіка 146

Дім у Кондрючому  175