Іванов П. К.

Батько, отець український рідний

 

1976.12.06 – 1977.01.13

 

Переклав – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

      1. Мене як такого брали для дослідження спеціалісти психіатри в лікарні. Вони вважали мене психічно хворим, ненормальним: розвиток параноя, шизофренія. Я з ними як із такими зустрічався ввічливо. Дуже боявся й боюсь зараз їхнього режиму. Не так страшний він, як страшні там люди. У них своє самодержавство від найпростішої нянечки до найголовнішого лікаря. Усі вони – не за хворого. Їм його за системою привезли, вони не проти , щоб його прийняти. Вони – на роботі, їм треба гроші, їм за це платять. Зміна за зміною здає свою роботу, іде від неї. Я був там, зустрічався з лікарями, говорив з ними як з адміністративними особами. Ніхто з персоналу не скаже на свого лікаря, що він нічого не знає, а завжди  таку особу вона чи він похвалить.

      2. Я до них як таких підходив і завжди їх називав бідними людьми за їхнє, чого вони в своєму житті не зробили. А їм доводилось робити, але в них не вийшло. Вони стараються вилікувати хворобу таку, котру посадила природа. Це – ніщо. Перш ніж бути в людях лікарем, то треба зробити самого себе лікарем. А люди є природа,  вона не всіх  оточує своєю силою для життя свого. Вона й навчила, як треба буде іншому чоловікові ображеному, хворому помогти. Треба сил набратись у природи, щоб вона тебе освітила за твоє діло заслугами. Героя роблять люди. А люди одержали від нього небувалу користь, поміч в їхньому житті. Хіба це  було б, якби ми позбулися лікування того, котре штучним, технічним помагало.

      3.  А тепер ми доб’ємось від природи, тому що цей за дорученням природи нам про весь цей початок описав, як люди стали на ноги ставати, щоб в природі наша народна медицина, що помагає, сама себе викинула в людях заради свого життя. Це треба вірити Богові, його треба просити. Чашку борщу їдять, а потім живіт прорвався, заболів. Кого просити? Ми ж його не бачили й не хотіли знати, а взялись це все оформити теоретично. Я обізвався, у цьому є чоловік з ученою головою, виявив своє бажання для будь-якої хвороби молоти на муку властивості, щоби кусати й водою запивати, треба теоретичне знання. Ми для людей почали робили, у нас виявився свій лікар ученого характеру. Він освічений, у себе за столом у своєму кріслі. Він нічим і ніяк не хворів. До нього звернулась бабуся з хворими зубами.

    4. У нього рецепт для кожного відомого захворювання. Він пише й посилає туди, де ці ліки придбати. У бабусі зуби болять. Вона до вченого спеціаліста звернулась. Треба вірити, треба робити – це вчені говорять. Вони як учені по латині роблять за історією це діло. Лише б один чоловік у будь-якому місці зі спеціальністю - тут десь візьметься другий. Чи буде поміч у цьому, а діла для будь-якої речі розвиваються. За царя тупо це йшло й за Радянської влади. Вона визнавала на фронті цього діла такому чоловікові. Він тільки народився – зробився воїн, він не  поступається іншому. Так воно робилось, воно робиться й буде робитись царське самодержавство. Медицина, вона населення не задовольнила. Так само на зміну прийшла Радянська влада, вона збагатила сама себе.

    5. Люди в погоні зі своїм ділом лікареві дали право адміністративно командувати. Держить хворого. Хворий бачить ввічливість, він там зав’язує очі й біжить звідти геть. Лікарня – це непогане діло.  Туди потрапити будь-якому можна. Щоб гарантія була, такого чоловіка природа не народжувала. А природа – є люди, їй уже набридло так зустрічати й проводжати всіх людей. Вони природою народжувались живими енергійними дітьми, вони виходжуються до свого благополучного дня. Будь-який чоловік від свого захворювання не гарантований. Це наша неміч, вона нас накриває. А вчені люди для цього діла озброїлись. Їм лише б хто-небудь брязнув, сказав – вони зі своєю швидкою приїхали, узяли під свій контроль. Їм треба діагноз хвороби.

     6. Лише б вона не заразна. А сам хворий, говорю, захворів не на жарт. Для них це робота та ще яка. За чоловіком, за хворим доглядати тяжко. Для всіх живущих  на білому світі краще було б не хворіти. А ми, усі люди, хворіємо й мучимось до невпізнанності сильно й тяжко. Ми матеріально жили всі: у нас нема й нема де взяти. Люди за гроші купляють і за гроші продають – яка тяжка в цьому комерційна робота. Природа, вона терпить: живого народжує, а мертвого в землю хоронять – це все ми зробили самі. Треба б іти по цій ось дорозі, по котрій потрібно йти, але люди не пішли: їм треба була хороша й тепла сторона. Вони цим, що є, не задовольнили себе. Їхнє діло одне – убити ворога. А він виявився сильним.

    7. Люди самі себе не пожаліли, а царя прогнали. Їм набридло жити в неволі, вони скинули його.

    А хіба тепер хто-небудь із природною історією розбирався? Він почав проходити свої кроки, усю свою молодість у труді віддав. І також Радянській владі не жалів, а все те, що буде треба, до 35 літ віддав. А в 1933 році довелось зустрітись із умовами.  Вони мене поділили: собі забрали весь нерухомий капітал, а мене роззули, роздягнули й тягнули в природу, щоб я з ними не зустрічався. Як такий із головкою занурився й став жити. Мені холодно й погано, але моє здоров’я – прекрасне, чим я став перед усіма хвалитись. А зустрічні мене стали визнавати як такого. Свою претензію піднесли, говорять: щось ви самі загартувались, не простуджуєтесь, не хворієте.

    8. Я це все не присвоюю, нехай воно буде вам. Вода у вас є, повітря є, і земля є. А ними треба користуватись уміло, свою любов проявляти. Хто кого любить з усіх, і між ними дружба, у них є і лад. А хто не любить свою роботу, успіху не одержує. Раз лікар за свого хворого не уболіває, уже в нього реального не виходить. Будь-яка трудна робота від чоловіка потребує вміння й любові. А ми приймаємо в свої умови хворого, наказуємо нянечці, щоб вона слідкувала за ним. А сам лікар йому для чого? А хворому така постановка не подобається, у нього в голові інше. Він би сюди зроду сам не приїхав, але їхати більше нема куди. Говорять: для того є лікарня. Від такого роду умов тварина в баз сама не піде, її жене палиця. А лікар добре знає свої сили, він стоїть на черзі.

    9. Він буде там скоро. Хто там хоче бути? Такі люди не народжувались. У природі для цього треба робити, щоб нам не хворіти, не простуджуватись. А те діло, що ми зробили й це маємо, нас не задовольнило. Два варіанти ми прожили. А щоб між нами не було тюрми й лікарні! Ми свою ненависть зживемо, лише введемо 33 карбованці всім. Буде мало – усім прибавимо. Солдат буде з душею служити, він буде славний. Ми, усі наші люди, для цього ось робимо самі, щоб усі люди так робили, щоб у них вийшло. Образу класти на кого-небудь за щось не треба. Ми народились нею, ми хотіли бачити, а нам природа за нашим розумом все давала. Чоловік цього захотів, він у людях таким зробився, вона йому не відмовила. Люди цього самі хотіли, у природі простору досить.

    10. Це є розум людський життя, воно чоловіка оточило його думкою. Він щось у цьому загубив, йому треба в природі знайти. Він багато часу в цьому хворів, а йому природа як такому чоловікові не дає. А в нього як у такого чоловіка – народжене. Він же це все одержав через своє тіло в природі, вона повинна йому дати. Чоловік хотів побачити те, чого він не бачив. Йому одному хотілось мати якийсь прибуток, у нього розвивалась мисль. Але другого такого ж самого чоловіка вона ледь-ледь посадила на землю. Один чоловік хотів, по його не вийшло. Вона дала йому мисль на його діло. Нехай він у своєму житті сам це робить.

      Коли він був на білому світі один-єдиний чоловік, то природа була непочатим джерелом. Чоловік нічого не потребував, а сили були Божі. Що треба було йому для розвитку його життя в людях, природа нічого не пожаліла.

    11. Узяла й як жінку йому до ніг вкинула. Він з нею зустрівся вперше, був цим задоволений. Тільки не за його такого думкою в природі вийшло. Здавалось би, треба мене як першого чоловіка слухатись і берегти все добро природне. Вона мені говорить: ми з тобою є хазяї, нас природа для нашого життя народила й показала нам перші початкові плоди – це природне на дереві яблуко. Вони оточили себе запахом аромату, у них виробився апетит. Зуби вони мали, їм захотілось це діло покуштувати. Вони стали кусати, вони стали жувати й ковтати. У них стало технічне всередині робитись, а в тілі не стало. Вони почули холод, неприємне в тілі почуття. Вони вже оточили себе нестатком. Вони звернулись до Бога зі своїм гріхом. А він їм голосом сказав своє слово: Адам, Адам! Що ти зробив? Йому відчинив ворота, щоб іти й відшукувати для себе хороше й тепле.

      12. У зв’язку із цим не треба класти образу на когось. Самі люди пішли в природу й стали зустрічатись із поганим і хорошим. Їм стало прищеплюватись. Вони стали розуміти, стали ждати час. Він не стояв на місці. Стали до того як такого готуватись. Були тяжкі в природі дії: їм треба, а природа їм не дає. А люди є люди, їх треба годувати, а природа не пожаліла їм дати овечку, корівку, коня, вола. Словом, оточили себе люди живим. Вони - мисливці, вони - риболови, вони - хлібороби. Комусь був урожай – комусь посилався голод. На все треба було чоловікові труд тяжкого характеру. Це чоловікова мука. Природа виє, природа просить, вона на цей заклик відзивається, жадаючому посилає, а в ситого відбирає. Хитрун убиває, а заєць бідний відповідає. Його жене лисиця, а вовк жде.

    13. Це природна кровожерлива боротьба. А чоловік, він у цьому хворіє. Якщо в нього невдача, він гине. Природа, і це вона в себе має.

       Я, говорить Паршек усім нам, не мисливець, не рибак і не який-небудь  будівельник, не геолог, і в експедиції не беру участь. Я – уболівальник за людей у біді, за що природа мене такого вибрала, мене цим освітила. Я не лікар, котрому треба діагноз. Він ним помагає, чоловікові легше стає, він іде на фронт свого життя. Що він для цього робить, щоб не хворіти, не простуджуватись? Усі люди не гарантовані, вони зможуть у будь-який час захворіти. Це є природа, вона їх зобов’язала для себе. Такому чоловікові, що захворів, побудували лікарню з усіма зручностями. Місце це технічне, у штучному, де введена хімія.

    14. Чоловік оточується людьми чужими. Це діло зроблено людьми не для когось, а для самих себе. Сюди можеш потрапити без повернення. Це така міжнародна організація Червоний Хрест, її звеличує сам персонал. Він приймає нового, що надходить. Не скажеш на зручність, поганим не назвеш, а скоріше від усього похвалиш. Ми такі є люди: стараємось похвалитись. Усі ми чужі, цим усім ми хвалимось. Стараємось щось в житті побудувати, щоб люди сказали: от, мовляв, хазяїн, уміє жити. Інших таких він учить, і так люди від людей навчаються добру, хорошому. А погане – це не наука, а природа. Вона в люди приходить, наробить свого в житті. Люди поплачуть, їх оточило горе, біда одна з усіх, а потім люди про це забувають. У людей народжується інше – радість.

    15. Вони вже звикли до хорошого й поганого. Люди не звикли до холоду. Він у них приходить один раз на рік. Ми, люди такі ось, до цього холоду готуємось. Цей час не прибутковий, а збитковий. Природа нам не дає врожаю, присилає звіра. Ми тварину ростимо, її ріжемо, продаємо – гроші будуть треба. А за гроші ми робимо мертвий капітал. Він у нас є села, хутори, міста. А ми, усі люди, один за одним – у землю. Нам, усім людям, гріш ціна. Ми ловимо, ми крадемо, ми знаходимо, ми тягнемо на-гора – убиваємо ми самі себе. Заводи ставимо, фабрики вводимо. Руки засукуємо, починаємо робити, а в ділі виходить живий факт. От ми так ми - зробили самі супутник, догодили своїм підготовленим у невагомості людям. Вони літали в атмосфері, повернулись назад на землю благополучно.

    16. Фокус технічний нам, людям, показували – це все не те є в житті своєму. Ворог лютує, валяє наших людей. Маленькі, великі люди – ми з вами вмираємо. Споруда не помогла. А як був між нами ворог, так він і зостався між нами.

      Люди наші, вони вмирали й вмирають, вони й будуть так ось умирати, поки ми не змінимо свій потік. Однобоко ми не станемо жити, а візьмемось за кругозір. Любов свою ми проявимо. Усе буде нове,  для нас красиве щезне як таке. А появиться не білий світ розове тіло, воно буде для нас однаково живе енергійне. Мого не стане - буде воно природне, ніколи воно не вмираюче. Це буде між нами такими.

    17. Ось що люди фізично знайшли, вони зробили все, щоб у природі жити. Вона їх як таких не стала турбувати, а пожаліла, своїми силами взяла обдарувала як Паршека одного як такого. Він тепер радується. Йому як такому ворота відчинені. Він тепер – завойовник своїм здоров’ям. Він заслужив своїм учинком, своєю любов’ю, своїм тілом. Воно не моє особисто, воно, тіло таке, природне. Своїм воно не може бути, воно зможе бути всесвіту небувале, але початкове. Це робити, що зробив я за 43 роки, можна зробити всім. Це не смертельне, а любовне природне явище. Природа – це є все для життя людського тіла. Воно в ній так живе легко й весело.

    18. Легко чоловікові буває тоді, коли є міцне здоров’я. Він його в процесі не втрачає. Він іде на злочин, він іде на рожен. А тіло є тіло – йому рожен не в моді. А от спокійне життя треба зробити. Ми не пробували це все зробити. Спершу будь-якого чоловіка на його такому місці треба попросити, він на цю ввічливу просьбу сам піде й поступиться. Цю ввічливість, котру я знайшов у природі, людям я представив. Вона зустрілась на путі між піонером і мною, Переможцем природи. Він мене вперше побачив. А я знав його такий зроблений ним учинок: він як піонер мені головку свою не поклонив і не сказав «Здрастуйте». Гордість у цьому всьому проявив. Я його назвав: піонер? Він обізвався, сказав: «А що ви від мене такого хотіли?» Я йому говорю:
 нічого, тільки ввічливості. Він тоді-то сказав: «Здрастуйте».

       19. Піонера вчить минула обстановка. Гордість у людях не завойовує, вона програє. А от любов робиться нами всіма, вона схвалює в усякому своєму місці. Красти – усі крадуть, тільки одні ловляться, інші – ні. В одного є, а в іншого нема. Цю ось хворобу не проженеш із тіла. А коли цим усім ти як чоловік хвалишся, до свого імені ти присвоюєш, говориш усім нам: це є моє. Поки в руках воно є, ти зможеш на весь голос кричати й говорити: це мовляв, моє. А де ж це все є моє? Я його не ловив, не прив’язував і не продавав, як це все робилось людьми.

    20. Люди людей продавали; що хотіли, те вони робили. А тепер з людей у труді для слави роблять героя, лише б робилось більше. А щоби була в цьому ділі яка-небудь користь. Ми з вами зробили діло, а в ділі – живий факт. Це все наше стоїть на землі. Ми ним користуємось. У селі своєму живемо в своєму дворі, ми це місце облюбували. Усі мої прадіди народились там, і всі вони як один там повмирали. Люди тяжкого труда - хлібороби, ремісники. Ми живемо в місті в своєму домі, робимо деталь яку-небудь. Особливо мужику шиємо робочі чоботи, гроші одержуємо за це. А вмираємо ми всі до одного теж. У цьому лікар ні капельки не помагає: сам такий він, на черзі стоїть. Його теж ждуть наші умови лікарні, вони скоро звідти вискочать.

    21. А щоб він водою облився, водою холодною! Цього ось люди не роблять, їм дуже трудно. Вони бояться природи, не знають її властивостей. Говорять на неї «ворог». Вона народила хлібороба й коваля в селі народила, ремісника створила в місті. Особливо тепер теорія в людях поширилась, вона примусила всякого чоловіка, узяла свій верх. Узявся вчений за це діло, що йому доручили робити. Він за це одержує гроші й старається вчитись далі, йому хочеться бути в людях професором, академіком. Знання велике так поставлено бути між людьми дипломованими. Особливо хваляться червоною книжкою, вони – іншої назви люди. Їх природа не виділяє.

    22. Треба його зняти з життєвої путі – вона його так само, як і всіх людей, під одну гребінку рахує. Вона держить у землі, мирно й тихо лежать у праху. Вони не потребують там комунізму, він їм не треба там. А нам, ученим, треба тільки еволюція, свідомість до всього діла. Якщо це треба буде, то робіть. Що відбувається? Один живе – інший умирає. Це було, це є, це буде. А Паршека діло? Він один є протилежний. Він – за ображеного, хворого чоловіка. Розумні люди вченого характеру всіх людей оточили своїм теоретичним знанням, примусили їх своїм умінням підкорятись. Вони стали робити із себе патріота. Бригадою що треба й не треба роблять, лише б архітектор своє.

    23. Це теж учені люди розпустились із своїм знанням. Вони так само проектують, як машинобудівники всякого роду, залізничники, конструктори. Водії – усьому діло, крокують по землі зі своєю швидкістю. Їм не тяжко розбити себе. Велика погоня в людях за грошима, вони пхають чоловіка робити всякого роду річ. Вона треба й державі, треба й професіоналу. Ми це все продаємо й купляємо. Природа на ринку – природа в грошах. Вона в людях, на неї люди харкають, плюють, а найголовніше – це примушують. З нею ведуть розмову як із джерелом, ніби вона повинна нам цю кількість давати. Ми нічого не знаємо і не відаємо. Нам дай більше, не менше.

    24. Так жити, як ми всі живемо, не в своєму, а в чужому. Ми дуже цим хвалимось: самі це все зробили, от ми так ми. Ми, учені, своїм розумом оточили їх, змусили, щоб вони всі йшли вчитись  у школу примусово. А дитя є дитя, воно своє бере, у нього пустощі невмираючі. У них вони були, вони є. А вчителям це не на руку, вони це дитя загнали туди, де Макар телят своїх не пас. Таких дітей немало в житті, їх відсіюють. Вони йдуть на ліжко в лікарню з головою, їх там умови держать, той відсоток. Вони своїх не втратять, їм їхнє місце зостанеться, воно ними заброньовано. Вони добре, не добре навчаються в інститутах – їх усіх пропускають.

    25. У них трудність є одна – це первинне початкове, де оцінка потрібна за його добру роботу. Його умови заставили, він теж хоче, щоби бути вченим. Де-небудь сидіти на місці командувати або розпоряджатись якимись цінностями. Так перед усіма вченими стоїть їхнє питання. Учення це їх тягне. А вчитись треба, але в голову не лізе. Це не фунт ізюму поїдати, а треба кожну букву чи цифру усно оточити й так треба написати, щоб вона прибавила логічний смисл або якесь число в додаванні. Без однієї букви слово не виходить, треба точне писання або точне розв’язування. Читання руської мови, треба вміти як читати. І математичні викладки точні від цього учня потребуються на уроці.

     26. Учневі без підказки дуже тяжко вчитись, і це знання нема в кого випросити, він сам тут. Йому треба стороння поміч, вона нашого брата мучить.

     Ми ж - індивідуальні діти, живемо на утриманні батьків. Вони або дадуть, або ні. Буває в житті гіркота. А задовольнити - не кожен раз. Батько його такого народив, він міг ображатись. Це наша в цьому ділі зміна, вони прийдуть на наше це місце й скажуть: ми готові вас як таких замінити. Ви втомились, вам треба перепочити. Ваша така доля. Підкорили самі себе, та до цього вас не вчили корисного, вас оточило незнання. Ваше погане від себе гнали, а тягнуло вас усіх хороше й тепле, як і робилось усіма.

    27. Ми, учені люди, знаємо добре, що із цією молоддю, котра нас повинна змінити.  Вона більше назад в житті не вернеться, вона йде своїм напрямком на гибель. Їй труд – це втома, люди втрачають усе своє здоров’я в тілі. Люди ждуть від вас правди, котра йде разом із Паршеком. Його ідея нас усіх пробуджує, дає нам таке право мати в природі гарантію, вона будь-якого чоловіка попереджує, щоб він не попадав в умови тюрми й умови лікарні. А раз він це в природі одержує, він буде легко жити. Так є на що опиратись, на фізичне пробудження. Це найкраще, у цьому ось наша дорога, чим ми з вами повинні прийти до свідомості.

    28. А свідомість визначає буття. Він робиться в природі не таким, як він був. Його мучила природа, він був оточений, останні сили він утрачав. А коли Паршек сили свої будь-якому чоловікові передає, то він тут же йде небувало під воду під холодну – йому робиться тепло. Чим більше води ллєш на себе, тим краще робиться. Це діло моє особисте, я його перевіряю щодня й прошу природу, щоб вона мені  помогла від цього ворога позбавитись. Коли будеш моїм ділом займатись, тоді ворог у тілі щезає, а новий, що йде по природі, безсилий напасти на чоловіка. Це все є діло не моє, а ваше. Ви його мені усно передали. Я прошу сам природу, щоб вона мені в цьому помогла. Вона ж терпить у цьому сама, але нічого вона не зробить. Люди – усьому діло, роблять.

    29. А коли природу попросиш, то після цього виходить так, як вийшло в природі з Гітлером. Він же є не хтось такий, а чоловік із німецької раси, воїн виявився зі своєю ордою. Німці для цього діла технічно озброїлись, усі невеликі національні держави до рук своїх прибрали ради того, щоб подавити, тобто розбити своєю зброєю комуністів. Вони всім на душі сиділи горем. Гітлер віроломно на руських солдат напав, став із повітря бомбити. Перевага була на стороні Гітлера. Він весь світ підняв на ноги, Рузвельта, Черчеля примусив визнати Сталіна, тобто руських ображених солдат. Усе це зробила природа, вона між людьми не за це терпіла.

      30.  Вона подружила з одним чоловіком, з Івановим, йому дала сили в людях робити те, що робить один Бог. Його визнав Гітлер, йому  дав його написаний рукою, що він є такий, і приклав на свій шрифт свій герб. Гітлер Іванова запросив у Берлін. Він іде по території окупованій ,по Україні, заходить до чергового по станції, де сидів німець. Іванову вигукнув «гут пан», «гут пан». Паршекові не тепло було. За нього природа. Вона Паршека не допустила, щоб він їхав до них у Берлін. Німці свій план щодо Паршека змінили, їх природа змусила його як руського чоловіка. Вони його передали українським поліцаям. Вони стали його вивчати як чоловіка. Він їм свої карти розкрив, їм  говорить: це  моє  загартування, моє тренування, мій Червоний Хрест - міжнародне здоров’я.

     31. Їм їхати не було куди, а треба визнавати. Війна була під Москвою, під Сталінградом. Гітлер не на жарт запросив як Бога Паршека. Він їхав із душею, із серцем, а природа цього не дала, узяла українцям передала. Українці його перед 22 листопада 1942 року послали в гестапо за пропуском. Я між офіцерами, німецькими солдатами був один. «Гут пан» – це німці на своє горе кричали. Паршекові не в одному Дніпропетровську природа помагала. Вона помагала руському солдатові на фронті під Москвою розгромити німців, і під Сталінградом природа помагала руським солдатам німців оточити. Вони свою перевагу на всьому фронті втратили. Їх природа за Паршека в баранячий ріг скрутила. Люди в усьому світі стали знати, як гітлерівські успіхи накрились несподіваною невдачею. Люди разом із природою. Руські гнали німців на захід. Він з боями відступав. Цим Паршек не був задоволений. Він хотів, щоб обидві сторони договорились і визнали в цьому самих людей у природі винуватими й склали цю всю бойову зброю, і переплавили її на потреби людям. Війни не хотіли ні руські, ні німці, і не хотів Паршек, щоб руські з німцями воювали. До Паршека як такого люди односельці звернулись із просьбою своєю, щоб поїхав у Москву до Сталіна і зробив їхню пропозицію: воювати не треба. Б’ють людей, б’ють – куди це годиться? Раз люди звернулись із просьбою потрібною, треба людей послухати. Я беру на себе це все: поїду я, їм розкажу. Вони мене знають. Москвичі по приїзду моєму мене без діла привезли як хворого в інститут.

А він не приймає, говорять: «Треба діло». Начальник Казанського вокзалу Литвиненко, він цю

«петрушку» завів. А все таки мене поклали. Я зустрівся з психіатрами. А тоді інститут, саме приміщення, не опалювався. Було холодніше, ніж на дворі. Але я приїхав просьбу людей задовольняти, а опинився в умовах охоронця, він мене прибрав до своїх рук. Я лежу в умовах, зустрічаюсь із лікарями, просьбу людей я вношу. А вони до мене вранішньою порою зайдуть у палату, у мене спитають: «Тобі не холодно?” А я їм скажу у відповідь: а ви попробуйте.
      Вони, як учені, цікавилися. А щоб вони ради мене одного запалили піч, і зробили в палаті тепло, у них це в голові не вкладалось. Вони вважали мене, як і всіх, там лежали на експертизі, як убивці людського життя. Я говорив їм не в захист, а істинну малюю їм картину.

    34. Починаю з першого початку, а він був у природному. У природі живе енергійне тіло зустріло техніку, вона штучним оточила нас усіх, а хімію ввела. Я їм як ученим малюю свою історію. Люди це все самі зробили, вони це самі роблять і будуть вони так робити. Між ними й природою живий невмираючий факт – весь на землі неживий капітал, уся економіка. Людський режим, у чому чоловік красується, звеличується, сваволить. А потім його як чоловіка живого зустрічає силами своїми природними, початково навіть нечутними явищами. Вони були, вони є, вони будуть нашого брата зустрічати, і будуть вони зустрічати через їхнє погане. Люди це самі захотіли робити. Сама земля, вона сама лежить, не давала ніякого прибутку.

    35. А сам простір, ми в цьому знаходили на поверхні ліс, ріки, моря, озера. Звіра зустрічали, чим і втягнувся чоловік. Він природу зустрів. Це є ученого характеру люди, вони побажали нашої зустрічі в цьому місці на цій арені, де я як такий повинен виступити зі своїм практичним знанням. Я перед ними зобов’язаний сильно вибачитись, їм як таким подякувати, їм сказати своє спасибі за їхню пильність, за турботу про мене, щоб я їм сказав своє слово. Я не зміг так зосередитись, як це треба, сказати істинно про те, що сюди зібрались. Уже це є для мого виступу. А всім вам хороше, що ви як один і скажете самі собі. А що я повинен вам таким людям сказати?

      36. Ви ж є учені люди, провчились багато літ, і досі не знаєте про третій період людського життя. Він прийде на нашу землю зі свідомістю душу й серце врятувати нашого чоловіка від біди й горя. Вони самі це зроблять через цього чоловіка. Його люди назвуть за його заслуги.

    Я вам як таким повинен сказати про велику природу. Яка вона була спочатку така сильна, енергійна. Вона відкривала чоловікові, лише б захотіла. Він був мислитель, він  розв’язував свої всі зародженні питання. Вони були перед ним легкими й вирішуваними наперед. Усе робив чоловік, оточив себе цим ділом. А діл у природі дуже багато, їх нам, людям, не переробити. Одне починається, інше закінчується, отож у житті нашому кінця не видно цього діла.  

      37. Ми їх із самої весни як хлібороби, ми з перших днів першого року за землею доглядаємо. Люди весь рік весь час одне роблять, інше починають. Це було тоді, коли моя мисль із природи ввійшла в голову й стала бурувати мене такого чоловіка, як я тоді був гренадер на своїх ногах. Я ходив туди-сюди. А в самого мисль не стояла, вона, як вітер, що йде проти мене, як голка, моє тіло пронизувала. Не літньою порою це  було, а зимовою холодною порою. Мені в цьому було дуже холодно, але я терпів ради  вас, що зібрались в ось цьому прекрасному місці в цій аудиторії. У ній усі учені зібрались прослухати цього практичного чоловіка, що він нам новенького в нашому житті скаже.

      38. Він нам говорить. Я є ваш безпосередній уболівальник, я уболіваю за кожного нашого чоловіка. Він у нас – технічний чоловік, штучним оточений, з хімією введеною. Він з нами живе так, як усі наші люди. Вони тримаються в природі найкращої сторони, їм треба, щоб хороше й тепло було. А сама така є в житті: вона має в себе дві сторони. Чоловік живе на білому світі однобоко. Любов проявляє одному, а другому ні – уже це наше не життя. Ми з вами її недолюблюємо. А раз у нас є каприз, хто на тебе зверне увагу?  Лікарі в нас - учені люди, вони своєї хвороби не уболівальники, вони не люблять її. Руки спиртом миють – уже гидують. Це їхня робота.

    39. Вона не дає чоловікові ніякої реальності, природа не піде цьому назустріч. А моєму практичному ділу – вона через любов. Я цілую, хто б ти не був і з якою б хворобою до мене не прийшов, я його люблю. Особливо з природою дружу  й люблю. Я - з кругозором, цілую я всіх – цим моя робота виграє, і всюди струмом забирається біль. Я як такий чоловік живу близько до природи. Вона мене за це вибрала, довірилась. Я в ній цим – заслужений чоловік. Вона мені свої сили доручила, я ними володію. Через органічне тіло сили природні переходять як здорового характеру. Чоловік ці сили одержав, а тоді хоч у море йди із цими силами, не простудишся й не захворієш. Ось що природа на тілі Іванова, вона – друг йому.

    40. Сказано в людях: не треба сто карбованців, як сто друзів. А в мене до вас, усіх людей, є п’ятикутна зірка, я вам її вношу, як ваше це здоров’я. Треба вам усім це робити, це вчить ідея наша всіх нас одному. Еволюція таке бажання має, щоб ми всі до одного чоловіка пішли за прикладом Паршека. Нікому з усіх не заважати, й образи нікому не зробити, а своє знайдене в природі небувале в людях поставити. Перше, що треба чоловікові робити,  щоб не простуджуватись і не хворіти. А  друге, що він зробив, у нього вийшло, він заслужив від людей, чим бути йому. А тепер ви як такі повинні знати про перший у житті початок. Ми з вами по всій історії, котра на людях пройшла. Люди вчились, їх учила природа.

    41. Ми самі почали й весь час робили, рук своїх ми не покладали. Нам хотілось одного, щоб наше таке власність у руських людей ввело. Ми з вами народжувались у природі живі, а потім нас старі люди старались одягнути, взути, нагодувати й у постіль спати укласти. Сказати милі слова: «Спи, моє дитя прекрасне, баю, баю». Цій дитині ми, кожна матір, це робили, старались зробити краще від цього діла. А дитя все це ось розуміло, старалось розуміти краще від цього. А в ділі так нічого не виходило, дитя стало психувати, воно стало нервувати. Воно ридає, плаче. Мати – і те й інше. А щоб зрозуміти, не довелось. У дитини це зосталось, вона фізично хворіє. До лікаря. Вони йому роблять технічно всі аналізи.

    42. Це робилось, робиться. Народжено в природі, а загасити це нема кому. Про перше явище, котре зробили ми самі живому енергійному тілу. А видалити геть ми не навчились. Це все сторона проходить технічна.

    Природа так його не зустрічала, вона його зустрічала природно. Водою слід промила, а повітря його виштовхнуло, земля прийняла, як це й треба. А ми цього робити не схотіли, узяли своє видумане ввели. Цим чоловік оточив себе, він не зміг зостатись без усякої хвороби, вона нами зроблена. А тепер над ним крутиться, вертиться наш учений лікар. За всім цим йому треба його точна хвороба, а в нього на це є рецепт, стандарт, вказівка, на чому медична наука базується. Їй треба в цьому таблетка, їй треба шприц, їй треба ніж. Ми помагаємо не чоловікові як такому – ми  помагаємо хворобі.

      43. Вона його оточила, він від неї страждає.  А щоб цим ось помогти – це неможливо. Технічне з живим не можна зрівняти. Обплутались, оточили себе ми цим до самої хвороби. А хвороба є хвороба, її посадила на тіло чоловіка природа. Вона на це все діло свої сили мала. А тепер цьому чоловікові треба виплутатись. Для цього є знання. А знання живому чоловікові – не технічне, а треба знання природне, живого чоловіка сили. Треба живому тілу – це повітря, це вода, це земля. Що тебе народило, то тебе й збереже, і збереже від усякого захворювання. Нам від цього всього принесла наша нова еволюція. Вона морями, горами і лісами літала, свого виду вона не показувала. А те, що було в людях, вона на своїх очах продивилась. Вони за землю, за природну, до крові бились, до свого імені її присвоювали.

      44.  Вони, ці люди, на своїх місцях ждали щодня й щоночі цей час. А він приходив і так само відходив. А земля наша лежала, нас - до себе. Ми мусимо до неї зі своїм приладдям приїхати та з нею зустрітись. Ми такі є люди зі своєю зброєю, з живою силою до неї. Восени ми її оремо, під сніг кладемо, про неї ми думаємо, під головами держимо, з нею на відстані говоримо. А про весну ми не забуваємо, знаємо добре, що є наше ясне тепле сонечко, воно до нас прийде, воно високо підніметься. А промені освітять снігові поля. І сніг де дінеться? Розтане,  вода по яркам побіжить, як такою великою й бурхливою хвилею прокотиться. Уся земля висохне, і покаже нам працюючі поля.

    45. А ми на цю оранку накинемось, станемо її волочити, робити з неї грядку. А потім ми візьмемось за зернятко, ми його посадимо глибоко в землю вологу. Ми скажемо слово тобі. А сходи наші накриють зеленню наші поля. Ми теж від цього всього ждемо врожай. Сама природа нам помагає в цьому, дощ посилає, і врожай росте й цвіте. Ми ним радуємось. На наших місцях робиться яке-небудь діло, прибавляється. Це наше всіх є в цьому багатство. Будинок на будинку ставимо. Говоримо самі з собою: які ми є люди, з таким розумом, з такими руками. Ходимо ногами, дивимось очима, бачимо далеко, чуємо ми всякий шерех. Кожен день нам приносить нове небувале. А ми з ним з таким стараємось разом жити, та від нього, від такого часу, плоди одержуємо ми з вами. Це все нам дає цвіт.

    46. Це все робилось нами, усіма людьми, за приватної індивідуальної власності за пригноблюючого суспільства. Це все робиться тепер комуністами й буде це все робитись людьми. Ворог був, ворог є, і ворог буде між нами, такими людьми. Ми з вами звикли шукати по природі, щоб від нього було хороше й тепло. Це ми раніше так робили, і так ми з вами досі робимо. Це свого роду є життя, що йде по природі. Це ми, учені люди, вони жили, вони живуть, покладаються на все це. Ми з вами якщо перестанемо так мислити, не будемо бачити це все хороше. Це наша з вами тяга. Ми з вами хочемо, ми від хорошого не відходимо. Наше діло – думати, а потім це все робити. Ми робимо самі й будемо ми робити самі.

    47. Я народився в цьому році, коли наша партія організовувалась,  20 лютого вночі в п’ятницю, якраз на масляну, три дні до великого посту. Мене як такого люди зустріли так, як усіх, технічним способом. Мене близькі матері рідної на руках виняньчили. Моє ім’я прозвучало по всьому селу. Я - Паршек. Мій батько отець Корній Іванович від предків шахтар. Він любив горілочку попивати. Отець його - теж любитель горілочки. Між ними такими я своє початкове молоде життя провів. Воно мене примусило з дідусем Іваном Тимофійовичем сільським господарством займатись. У пана недоїмка за землю, сіно в скирту складували. Я був йому помічник, пас на паші волів під час відпочинку.

    48. Це було зовсім мало часу. Скоро мій дідусь від своєї стихії сконав, вона на полі під час вивезення хліба. Ми були вдвох на двох парах волів і на гарбах. Одну випрягли. А в першу, на котрій їхав мій дідусь Іван, він копну під мої ноги в гарбу вкинув. Під’їхали під другу копну – за другим навильником десь узявся вихор у природі, мого дідуся вбив. У нього сили впали, він здався неживим. Що мені доводилось робити? Якби не ця природа, у ній всі для цього є люди. А без них хоч кричи караул. Два пастуха з однаковим ім’ям Іван. Один – Митюня, другий – Горюха. Митюня пас волів абрамчат, а Горюха пас волів М... Вони ображеного природою дідуся поклали мені в гарбу, а мене посадили. Обидві гарби вивели не дорогу, я поїхав додому з хворим дідусем.

      49. Він погано в житті робив, йому доводилось мене з малих літ, щоб я робив, для цього він мене брав із собою. Він успіху не мав. Він теж заборгував державі недоїмку. Поставив дім. Був збиральником податків. Гроші уклав у дім, а платити не хотів сам. Приїхав з іншого села старшина, прислав десяцького, пам’ятаю, бив палкою по закінченню. Діло було в понеділок, від базару відстав, платити було треба. Я в нього внук-помічник горю його, біді. Він  кладе в  драги  овечок в Успінку, там де був базар. Промисловий район, ми - туди. Дідуся за це хотіли посадити в кордегардію. Він з унуком у місце на конях. Мені на дорозі розказує, як люди в людях багатіють. Ви мені про Забугу розказував, про одного багача. Він жив, мав три пари волів. Під час косовиці люди збирали хліб, багато хто возив, клали в хрести. А в неділю свято, усе живе кидають у полі, самі - гайда святкувати, Богу молитись у церкву.

      50. А він – як за своїм, запряже три пари волів, їде за снопами. Бере снопи, і як свої накладає на свій тік – це його був такий заробіток.

      Я виводжу підсумок усього історичного надуманого життя. Приватновласницьке індивідуальне - самого самодержавного царя Миколи. Революція, Радянська влада - комуністичної партії. Іванов - природного характеру. Природа: повітря, вода, земля – визнано одне з усіх. Люди робили, зробили, воно вийшло. За все погане прощати, а хороше, тепле визнати.

      1976 рік під 15 грудня так бубновим червоним покажчиком юнак, молодий чоловік прийняв, показав усім людям, що це було, це є, і це буде на віки віків. Хто чим згодиться, той нехай і буде таким, як самі люди хочуть.

    51. Еволюція – за всіх. Це було, це є. Нікого не треба в цьому звинувачувати. Живіть так, як живе природа: повітря, вода й земля.

    А дідусь мій по отцю, він похворів, мова відібралась, на Михайлів день він умер. Його хоронили, у церкву носили, біля дому несли, зупинились, простились. І навіки його не закопали, його буде піднято.

    Я й двоюрідний брат жили разом, але мені, як більшому дурню, доставалось. Треба дядеві Федору Івановичу в його хазяйстві, він брат мого отця, йому доводилось батьківським добром розпоряджатись. А отець мій – шахтар, його хазяйство – це його наплоджені люди, його діти. Їх любила й виходжувала Мотря, мати наша, та була помічниця бабуся Олександра. Вона нас величала внучками, завжди вона з нами. Її любиме ім’я – Корній.

    52. А в селі, знаєте, які є люди негожі. Щоб заступитись, цього нема. Ми жили посередині біля дідуся Єгора Тимофійовича. Він торгував бакалією, гасом, дьогтем, сіллю. А ми ж є діти пронозливі. На що подивитись, те ми зробимо. Я був більший від брата, завжди його ображав. Бачу його: іншим він себе показав, їсть копійчаний пряник. Я – до нього, а він не дає. Я – фізично, він посміхається, дав мені попробувати. Я цим не попробував. А він мені хоче сказати. Це був збоку наш скарб. Ми вдвох це діло почали. Він мені говорить: я, мовляв, узяв у лавці. А до неї треба підходити, до зовнішніх дверей, із вулиці. Вона була до Чувахіних вікон. А фільончасті – на замку зовнішньому прикрашеному. А до замка був ключ, Іван брат підібрав від материного сундука. І пішов він сам, украв, та повів мене теж красти.

    53. Що, а це прищеплюється. Хороше яке-небудь, воно не прищеплюється. Щоб сказали: діти молодці. Удвох пролізли, узяли, що треба, і пішли – це крадіжка чужого, за що б’ють. А ми свої руки протягнули в церкву - зошитів поминальних набрали, прийшли додому на піч свою. А наші замітили нашу тишу, до нас, та й підгляділи. А ми ці книжечки листаємо,  думаємо на них щось написати. А мати моя Мотря це діло побачила, тут же вона злякано закричала: «Що ж ви зробили?» Стала пробиратись до нас на піч. Ми злякались. Що робити? А вона, моя така мати, за сорочку за полотняну сама держить, а сама кулаком під мої боки. Я від неї заробив, і брату теж дісталось. А школа передбачалась нам, треба йти в школу вчитись. Пішли записались, ходимо учимось. Нам видали буквар.

    54. Ми, можна сказати, сільські пустуни. А в школу ми ходимо за буквами, слова ми читаємо, а от їх робити нема чим. Нам купили чорнило й ручки з пером. А паперу нема, і ходимо вперед-назад. А в мене народилась мисль своя: треба свої видики поставити в букварі. Мало того, що в своєму букварі, я поставив видики й у братовому. Я мовчу, і мовчить мій брат. Я йду в школу, і йде брат. Я не читаю, і не читає брат. А всі школярі читають. А вчитель іде, він бачить, що в його класі робиться. Він замітив нас: ми не читаємо. Він усіх через нас зупинив, питає: «Чому не читаєте?» А ми мовчимо: проштрафились ми. Ні слова не говоримо, а ждемо однієї відповіді. До нас у сумку вчитель поліз, а в букварі: матусю моя! «Хто ж це?» - спитав учитель. Хто ж, як я особисто.

    55. А діти, усі учні, свідки цього всього, як учитель бив мене та велів на коліна на вугілля поставити. Ну видики, так видики – значить заробив. Є, чим похвалитись.

     А попереду не те буде зустрічатись, ще краща буде зустріч із людьми з такими, як ми, у природі та ще в такій, як вона є. Сьогодні вранці свято неділя. Упав на воду великий мороз, лід на ставку утворився. А ми, як такі діти маленькі, зробили ногами, і провалились ми у воду як один. Особливо ми, брати, у нових сюртуках у воді поплили. Куди діватись? По-нашому, та на город, там бабуся Олександра, як унуків, зустріла й обсушила. А слідом дядя прийшов із хворостинами нас за це бити. Одяг не винуватий, а по голому тілу сік. Він, як хотів, так стьобав. Мені дісталось, як здоровому дурню, а Івану – більше.

    56. А коли б’ють когось, то заступатися нема кому.

    А тоді-то й власність у селі – така молодь, як був великий неосвічений хлопчик Паршек. Він учив російську мову, щоб читати, писати й розв’язувати. Йому заважала слов’янська, котра була зв’язана з Євангелію і Псалтирем, що й заважало Паршекові вчитись далі. Важливі уроки підходили до весни, їх доводилось запам’ятовувати, а чисто писати. Мучили Паршека церковні молитви, особливо молитва була тяжкого характеру: «Помилуй, Боже...» А друга: «Вірую в єдиного Бога творця», що не йшло в голову: так це має бути. А дяді в хазяйстві доводилось помагати Паршекові, він пас волів, він їх водив, робив по оранці грядку, сіяв зерно. Приватна власність росла.

    57. Вона держала селянина в кулаку, у режимі. Перед ним стояла на своєму місці церква, але вона з Богом зустрічала і проводжала чоловіка. Скоро піднявся на ноги свої в свого отця, він разом із братом не захотів жити та тужити. У нього була шахта. Розділились вони пополам. Корнію землянка дісталась, він скоро хату побудував, огородився життєво, чим Паршек не був задоволений. Йому доводилось відриватись, іти до пана робити. Уже від мене ця індивідуальність, приватна власність, вона від Паршека відходить, а починаю я приходити до найму. Я робив уже в наймах панського буття. Я за день заробляв гроші 67 копійок. Живу на своїх на бідняцьких правах. Щоби було сало – цього ми в отця не заслужили. Сало поїли багачі, а нам дісталось ячного помелу хліб  недопечений. Життя було бідняка шахтаря.

    58. Куди б міг звернутись із просьбою, щоб хто-небудь дав муки. Та ні. Тебе вважають не своїм, вважають не селянином, а просто пролетарем, бездомним чоловіком. Хоч кланяйся, проси, а помогти тобі такому не поможуть. От тому й не витерпиш, і будеш красти. У мене родилось таке здоров’я, його лишки. Люди заставляють його в пана здихати. Я несу на плечах на тиждень хліба. Якби не вода та не сіль, жити не було чим. Робота роботою, а їжа їжею. Можна було б жити, якби із цим хлібом й сіллю можна було б робити. Усьому діло – це їжа. Її не їдять, як треба. А води вволю пий, вона не п’ється. Більше живеш даром. Гроші пан не заплатить, у нього свій розрахунок.

    59. А робити можна. То я їздив на конях, а то мене взяли на скирту. Я з хлопцями разом дві неділі поробив, заробив 10 карбованців. Їх матері приніс, віддав. Яка була отцеві рідному тоді допомога! Я, Паршек, уже робив, цю копійку в кишеню клав. А в хлопців склалась своя хитра мисль, вони зробили страйк. Пан гроші заплатив, а вони кинули: умови примусили панські. Осінь на каменях приходила, а житло – кошари, вони мали в себе солому, вона нас як таких берегла. Ми в ній як у перинах спали. Пізно лягали, рано вставали, на це було в нас будило – ранкове сонце. Ми хоча були люди молоді, нам треба була вулиця. Це не в селі, а в пана. У дворі собаки вночі випускаються. Ходити по двору побоюється черкес пан.

    60. Навколо живуть у селах вільно люди. Вони будуть життя своє як тільки хочуть. Вони як свого роду хазяї жили в своєму великому нестатку. Вони в цьому ділі весь рік бились, колотились у природі в своїх умовах, у котрих жив цей пан. Його маєток розмістився недалеко від Картушене Лебідєва, куди ми як такі ось діти з Оріхівки попали. Нашою групою командував сам Петро, його дражнили Булан. Він ці слова нам обдумано сказав про такі панські умови. Грубки нема, а осінь дощова може бути. Куди підеш, і кому що скажеш? Мами тут нема, тата теж нема. Один управляючий цієї економії, він розпоряджається нами всіма, щоб ми в нього: як кури своїми ногами сміття гребуть, так ми за роботою. Вона нас примушувала й пхала всіх, щоб ми з вами робили, творили в нього своїм трудом.

      61. А ми ним гуртом артіллю самі розпоряджались. Сказав нам усім Петро. Ми одного села є люди, і влаштували цьому всьому страйк. Ми цьому панові не стали служити.

      Це наш початок, ми йдемо туди працювати, де наші отці. Наші всі люди заставили хазяїна бути в славі. Це була перша початкова в моєму житті шахта. Її хазяїн був Павло Васильович Мордин, штатський радник генерал-майор. Він був моїм експлуататором. Я в нього цю копійку колупав, кожну лопату брав, фізично це вугілля кидав на решето. Він мені за день платив один карбованець. Сьогодні хоч наробись, а завтра ордер бери, виписуй і гайда в магазин. А в магазині – чого хочеш, за карбованець тиждень можеш жити. У такі умови я попав, де ми жили, відпочивали як своїм селом. У нас казарма була, спільна парна, де поміщались 70 - 75 чоловік.

      62.  Це так умови всіх людей держали. Були татари, були з Орла й Тамбова. Кожен чоловік на своєму місці. Він приходив і йшов із роботи. Так жити, як жили в той час, - вони не жили, а мучились у грязі. Ми кожну суботу, кожний раз додому ходили, нас там вода з милом обмивала. Це наша така проходка 15 верст - ходьба така, а робити треба. Умови бідняцькі, вони чоловіка пхали, жити ж треба; не вмієш - так підеш красти. Я працював недовго, точив вугілля, а потім спустився в шахту. Вона мене прийняла бути плитовим. Я в ній вагони пересував навантажені, вони мені фізичну силу розвивали. Я тут теж недовго був. Скоро мене взяли катати в лаву, вона мене примусила по ній вугілля кидати лопатою.

    63. Таке моє життя, воно для практики між людьми проходило, з ним я всю молодість віддав. Проходив по ось цій дорозі, одне думав, щоб таку молодість кому-небудь не віддати. Боявся я смерті, вона була над головою в шахті. А та смерть, котра брала із собою людей, вона нібито й не була. Я став зустрічатись із другом дитинства Сурином. Він мене називав Паршеком, а я його – Іван. Ми дали слово один одному не забувати до самої смерті. Він і я, були ми двоє, невідривно ходили по вулицях до дівчат. А село яке. Якщо треба бути в цьому краю, скажімо, кінець Калинчової гори або, скажімо, від Синякіних до Хрилових або до Бірюкових. Я про ці місця ніколи не забував і не забуду. Ми там свої пісні починали, і там ми їх кінчали. Наші голоси криком кричали: «Ох життя та буття, солдатське горе».

      64. У селі так буває: молитись так молитись Богу. Усі люди вірять, але коли доходить до виконання його, то надто тяжко. Ось чому в людях говориться, і непогано: «Бог то Бог, та не будь сам поганий». А ми, усі люди, живемо однією думкою, вона не хоче, щоб ми по-своєму, по-людському робили. Ми не бажаємо іншому того, що самі не хочемо.

     Я своє фізичне здоров’я поклав. Вручну всі підземні роботи пройшов. Найголовніше – це відбивати лаву, ставити під покрівлю клітки. А потім прийшов час такий: попрощався, шахту залишив позаду. Мене мій близький, мій дядя Іван Потапич, через Криліна улаштував на заводі старшим апаратником. Забув я в цей час усіх. А природа за моє зазнайство, за моє все нехороше, зроблене мною, як негожого до цього життя. Я не повинен робити порох. Як не бувало полетів.

    65. Війну російсько-німецьку треба було знищити як таку. Німець вліз, німець тоді вигравав, і тепер його переваги. Німець зі своїми вершниками в Паршека взяв мішок зерна коням. Його стали з усіх сторін жати, особливо Махно й петлюрівці з більшовиками. Німець заважав революції, і тоді союзники їм як німцям завадили. Усе це робилось на користь революції, вона таку територію оточила народом. Люди капіталістів до себе не допустили, Радянську владу для прикладу в житті відновили. Він був у цьому заводій, його як така шабля на ньому блищала. Він спалив заради повстання цей козацький літак. А за це їхні батьки постраждали в Новочеркаській тюрмі.

      66. Завдяки цьому всьому вони були звільнені за вказівкою військового  Верхнього донського трибуналу. Щоб мій отець їх залишив довічно за мене, що я спалив літак. Вони його  хотіли держати в Донщині. Я то син його рідний разом з Червоною армією в дусі. На Щитовий курган виходив їх як полонених зустрічати. Я був проти такого режиму. Не хотів я, щоб козацькі донці зі своїм таким учинком. Вони мого отця за моє небажання воювати, вони козаки, двадцять п’ять шомполів по чистому тілу. Це знущання – тому ні один генерал з Антанти не устояв, а всі були відкинуті.

    Я не на жарт народився таким. Вони, усі люди, уся це істина – даремно з моїм тілом займатись. Мене ображати ніхто не сміє.

    67. Я воював разом із партією, всюди виступав, доводив свою всю правоту. Я це зробив сам особисто, не побоявся природи, її умов, а пішов я прямо до неї. Природі поклонився, щоб вона як така заступилась і зробила вона те, чого я сам добивався. Це люди самі давно хотіли, їм не хотілось від поганого мучитись і в холоді бути. Вони самі в це ось через діло попадали, помилялись. А чоловікові ніякому не бажалось умирати. Гляньте ви на сцену: похорони Якубовського. Він колись це не знав, а прийшла до нього ця наша смерть, для неї всі люди однакові. Усі вони технічно озброєні проти цього всього. Якубовський - маршал, генерал, полковник. Та ще про Варшавське діло спитайте в нього, або спитайте в самих себе. 

    68. Ті люди, котрі стояли на трибуні Мавзолею, вони хіба не знають про своє горе або біду, котра їх колись оточить. Вони ж умруть гірше, ніж Якубовський. А що вони робили самі, щоб це не вийшло з ними? Ми не задумались і не спитали в них. А може, це й правда є, що до нас прийшов наш руський чоловік із своїми засобами, із своїм ученням нас усіх від цього врятувати. Ми його не хочемо слухати. Він же – наш друг у нашому житті. Причому тут ми з вами, усі живущі люди ь. Він же подружив із природою, любить її. А вона є повітря, вона ж є вода й є земля – наймиліші невмирущі друзі. Вони нам у житті зробили, ми від неї одержали, цим ми живемо. Нічого ми не робимо, нас за це природа стьобає й кладе нас у постіль. Ми сильно хворіємо.

    69. Ну як після цього всього, як ми з вами подумаємо: чи будемо ми з вами говорити про Учителя? Він таким не був, його для цього зробила природа, вона йому сили для цього дала, ввела. Ми з вами це мало прослідкували в Якубовського. Він теж чоловік, такий само, як і всі ті люди, котрі не врятувались від цього діла. Вони не пішли від нашої смерті. Ми з вами їх не бачили, вони похоронені самі, там десь свої близькі, без людей це не робиться. Усьому діло – це люди. Вони зарили американця мільйонера Далласа. Коли він кінчався в житті своєму, сказав свої слова: «Людям краще було б, - він говорить, - камінь на камінь не класти». А був діяч американський, він умер так само, як і всі люди повмирали. А Черчіль англієць, він не став жити.  Сталін, що прирік ворога Гітлера.

    70. А він так щезнув, що його тіло  не знайшли, і не знайдуть найлютішого ворога, яким був  ворог Гітлер. Усе людство він поставив на ноги, убивця всіх людей, і на це теж не треба ображатись. Люди за своє таке боягузтво заробили, їм доводилось перед природою відповідати. Їх заставила природа, щоб вони не робили таку продукцію. Вона має кимсь вживатись. Це все зробив у житті сам труд. Люди бояться на білому світі жити. До само випорожнення жеруть, а на себе одягають, роблять технічне тепло. Люди думають, що від того чоловікові буде тепло. Треба мати тепло внутрішнє природного характеру. Кожух не обігріває, а давить. А ми робимо машину, пукаємо її в таку глибоку відстань і хочемо ми, щоб ця машина була навколишньому корисна.

    71. Робіть, хоч як би ви не робили, але від ворога ви не втечете. Він такий чіпкий розповсюджується.  З нічого щось зробить. Ворог є ворог.  Ми йому як такому в природі своїм розвитком нічого не зробимо. Це люди є всьому ворог. Ми не хочемо, щоб хтось інший робив те, що ти вже сам зробив. Твоє це діло, котре ти почав у себе робити, ти його недоробив, а своє здоров’я втратив. Ти втомився, у тебе від цього діла свій великий нестаток. Ти захворів, хворієш своєю хворобою. Вона твоє тіло оточила, ти її відчуваєш, що вона така в тебе зародилась. Нестерпний біль, ти при ньому й мисль хорошу не створиш. Твоя думка, вона тепер одна: як би це так зробити, щоб нашому ворогу не сподобався цей його розвиток і він від цього пішов геть.

    72. Люди вчені шукають у природі ці ось засоби, але важко їх розшукати. Вони ж робляться з природи людьми, люди їх рекомендують. А природне діло – посадити. У неї для цього є сили це зробити. А от полегшити – люди не знаходять таких засобів, і нема такого чоловіка. Пробують люди технічного характеру ученої сторони. Із природи роблять усякого роду медикаменти або роблять таблетки, виробляють якусь рідину, котра через шприц попадає в тіло. Медикаменти п’ють із водою. А щоб добитись реального? Природа це не визнає за допомогу. Хвороба була, вона й є. Вона болісна, з чим чоловік своє здорове життя закінчує, доходить до ключа життя. Це серце, котре робить і дає життя мозку. А раз мозок мислить, він знаходить діло.

    73. Тоді-то чоловік живе, коли він робить. А коли в нього серце стало, мозок не мислить, уже життя нема, вийшла в чоловіка смерть, він умер. Ми як такі люди усі цим ображені. Поки на своїх ногах ходимо та дещо ми з вами робимо, поки нас природа держить, ми вважаємось у ній людьми. А в нас є свої сили. З ними не рахуються, ми – не гарантовані люди в цьому, можемо вмерти в будь-який час. Вона йому як чоловікові дає, від нього сили відбирає, а потім його чи її вмертвляє. Ось чого ми з вами в природі самі в житті добились. Ми жили й веселились та творили чудеса. А тепер ми повмирали, лежимо на своїх місцях у праху в землі. Ми теж думаємо про нашу матір природу, таку годувальницю. Вона нас усіх сюди прибрала. У ній це є своя така хвороба. Вона народила чоловіка - вона повинна чоловіка умертвити.

    74. І вона повинна: прийде такий час, знайдеться в житті такий чоловік, приватну власність він проаналізує, у ній півжиття буде жити. А потім революція така настане, він буде в ній учасник, визнає це все не тим, що треба чоловікові. Із цими людьми він поділиться: їм своє залишить, а своє знайдене візьме й скаже їм усім: «Живіть ви зі своїм хорошим і теплим, а я піду в холодне й погане, котре не почате ніким, воно є випробуване». А тепер люди діждались й оточили себе, прийшли до Учителя на прийом, стали його своєю просьбою просити з душею й серцем. Він їх як ображених усіх людей приймає, їм сили свої дає. Вони тоді йдуть у холодну воду купатись, повітрям задовольнятись, по снігу підуть босими, людям бідним будуть ради цього помагати із своїми сказаними словами.

      75. Говорить сам собі чоловік: я даю цьому  чоловікові за те, щоб мені було хороше. Потім, 42 години не їсти, не пити. У суботу не поїсти, потерпіти до неділі до 12 годин. А в цей час треба їсти, то треба тягнути повітря всередину й просити мене як Учителя, щоб я йому дав своє здоров’я. Це треба буде робити на тиждень один раз. Не треба харкати, плювати на землю. Не пити вина й не курити тютюн. Усе це завойовується легке. Людьми робилось, людьми робиться, і ними буде робитись.  Вони до цього тяжко вмирали, а тепер легко будуть жити через це ідейне вчення. Ми довго це діло ждали від природи, все-таки ми, бідні люди, цього діждались. До нас на землю прийшов чоловік уболівальник і любитель цього діла, помічник усьому цьому. Йому від усіх нас буде якась подяка. Ми в цьому зостались задоволені.

     76. Що можна цьому сказати, якщо чоловік легке ввів. Не треба хворобі помагати, тоді коли вона виникне. Їй треба запобігти, щоб на тіло не напала хвороба. Це ми в природі знайшли, випробували на самому собі й ввели на інших. Хіба в людей, котрі прожили такий великий свій час, це не було тоді, коли люди в кабалі жили?  Вони Богу сильно вірили, але щоб зробитись ним, вони не підготовлені в цьому. Ми з вами всі такі є люди зі своїм здоров’ям зустрічаємось щодня. Вона для нас народжує нове й небувале, вона не зупинялась, земля нові поклади відкривала нам як таким. Ця продукція нам для соціалістичного будівництва треба була. Ми цьому добру виявились хазяї. Ми, учені, - ділки всіх спеціальностей: архітектори, геологи, конструктори.

    77. Нам треба трактор, ним землю орати, - ми його зробили. У нас є сталь, ми ріжемо, палимо, робимо машину, самі нею володіємо. З хати робимо міста, це все роблять самі люди, їм це треба. Вони з усіма вигодами вводять будинки. Що їм треба, вони своїми руками роблять. Усі вони не навчились бути без злочинця, щоб не попадати в тюрму; не вчились, щоб не лягати в лікарню. Це найголовніше для чоловіка в природі. А він робить економічну базу, а потім, як на своє, накидається та її присвоює, робить своєю. А його знаходять, починають розбиратись, діло юстиції створюють, починають судити, йому дають строк, він тепер сидить. Бідолаха, його оточила біда. А такій біді не народжувалась мисль, щоб у цій біді помогти. Вона його підвищує, вона його понижує. Він у ній живе.

    78. Скажіть мені, будь ласка, чий адміністратор є? Наш. А чиї люди? Теж наші. Зроблене нами, здобуте – наше, і також наша є тюрма й лікарня. Ми не скажемо про тюремника, що він не наш. А ось яке вчення йому на волі? Він для цього нічого не робить, щоб сюди знову не попадати. Ми хворого ізолювали його як такого, а він підлікувався, повинен знову туди прийти. Він такий само, як усі люди, став він на черзі, жде свого дня. Він повинен його як такого повалити й держати його в ліжку. Він та інші всі такого пробуджуючого нічого не роблять, у них є для цього технічна сторона. Вони пошили фасонний теплий одяг, його на себе оділи, ним перед усіма хваляться, говорять: от я так я, наївся досита, а одягнувся до тепла.

     79. «Тепер мене куля не візьме». Так він думає, а виходить інакше. Це все на ньому не помагає, а більше в житті заважає – чуже це. Та до того ж повітря не доступає, а повний живіт лайна. Ти як такий звірові пахнеш, а природі смердиш – ось ти який є чоловік. Ти не пригожий природі, вона тебе за це все жене з колії. Ти робишся в цьому безсилим, тіло твоє стає втомленим. Твоє життя із землі йде. Як були люди, якщо тільки нам, усім людям, із цим ділом розібратись! Адже по всьому нашому селу жили люди, та які вони були хазяї! На все наше таке село. У них була жива сила: воли, коні, корови, і був запліднювач, на додаток свині й вівці та птиця була. Усім він раду давав. А самі ходили в чому попало, та ще й їхньому завидували.

    80. У них такої нужди не було, яка була в безпомічних, вони на картоплі, вони на хлібу сиділи. Не забували про це сказати: от, мовляв, такі багачі з усіх Абрамчата, Сергушкіни, Забучени й писарі. Словом, вони, як і всі, своє величезне залишили, а самі відійшли на вічний спокій. Ми – малі, і ми – дуже багаті, з нами природа не порахувалась, забрала всіх. Наробились, а тепер ідіть на вічний спокій. Землю займали, за землею доглядали, від неї ждали джерела. Самі собі знаходили сировину, палили, робили ми чавун, потім залізо, а із заліза лили сталь. Вона нам дала якісну продукцію. Вона нам помогла загатити греблю й затримати море води. Вона крутить турбіну, струм вона дає.

    81. А тепер таких багачів нема, усі люди культурно живуть, пристойно одержують, збирають гроші, за них купляють машини. То так один одного переганяють і самі себе в цьому розбивають. Їм можна простити. Пам’ятаю, на моїх очах, як нова економічна політика мужика примусила. Вона йому вивернула кишеню, у нього посипались гроші на землю, вони стали родити хліб. Люди стали оточуватись багатством, вони зажили по-старому. Була сила у волах та в конях. Люди забули барикади, узялись за експлуатацію. А партії вже не те. У Сталіна запаморочилась голова, він не порахувався з людьми, зробив їхньому життю-буттю розорення, попроганяв їх. Кого куди за що про що? А треба було це в людях зробити, щоб вони знали цю нову економічну політику. Вона багатьом указала своїм розстатись із життям.

     82. Вона не хотіла так чинити з людьми, але життя прийшло на землю таке: треба деяких людей повчити, як буде треба для цього діла озброюватись. Ворог ще не народжувався, він не думав це робити, що від нього люди ображені ждуть. Вони його як такого бояться. Він їх сильно своїм приходом ображає. Вони йому як найлютішому ворогу знайшли свою статтю кримінального кодексу. Це така наша в людях спритна юстиція, вона в нас для цього в людях утворена, щоб чоловіка винуватого карати, щоб він знав про це й не робив цього. Це ж є наука в людях така, щоб людей із своєю помилкою карати. Це люди месники, вони хочуть природу переробити своїм умом. Люди для цього роблять у житті своєму, щоб у цьому помилятись.

    83. Ленін коли примусив учених будувати соціалізм, вони написали таку статтю в газету «Правда», «Наука і техніка». Вони до уряду звертаються на випадок їхнього якого-небудь помилкового діла, щоб їх уряд не карав. Яка помилка! Той чоловік, котрому не доводиться робити, не помиляється. А соціалізм люди вчені вперше взялись робити, тому їх боязнь оточила. Вони йшли в цей бій і оглядались назад, самі із собою говорили. А який був для них ворог? Вони про нього не знали. А він був, він є, він і буде для цих людей, котрі будували іншим людям хороше й тепле. Вони брали із себе, самі себе огороджували, а інших вони карали. І це таке було. Тому, котрому доводилось його як винуватого саджати, гарантія не давалась удержатись. Він теж сюди напав – магніт притягнув.

    84. Ми з вами навчились гордими бути, ввічливість у нас не процвітає. Треба було чинити, як треба, навчитись не карати, а треба було вчитись злочинцеві прощати - було б від цього атмосфері краще. Люди такі не були б, які вони виявились. Якби вони рахувались із казкою царя Султана, вони б згодились і зробили між собою те, що його слуги. Вони в нього заслужили, їх треба б розстріляти за юридичним законом. Але казка є народна казка, вона є уведена правда. Вона веліла царю Султану їх відпустити по домах. Те, що ми з вами зробили в людях іншим національностям за історією, ніколи не забудеться  цими людьми. А от народжена еволюція, усім вона їм як порушникам прощає.

    85. Ось що нам цим людям наша небувала народжена еволюція приносить через тіло Іванова – життя, але не смерть. Ми повинні цього діждатись, і це треба нам зробити, щоб ми знали, але не робили такого. Після такого ось помилування в нас не буде народжуватись, у людях, ніякий злочинець і не буде між нами народжуватись усяке захворювання. Адміністративна особа собі відмовить своє місце займати. До неї в цей заклад перестануть люди поступати. Це адміністратор для себе знайде свою дорогу, вона їх примусить самим собі відмовити в цьому всьому. Ми з вами вже прийшли, оточили себе, зробили, у нас вийшло. Люди стали не такими, вони зробились.

     86. Їхня ввічливість, узята від ідеї Іванова, нас усіх до одного чоловіка вчить, щоб ми з вами не ждали від інших людей їхньої ввічливості, а своєю козиряли. Це було б нам, усім людям. Ми в цьому ділі виграємо цим у всьому. Нас зустрічає буття свідомість. Ми бачимо чоловіка одного з усіх, він нас не знає, а ми йому своє вибачення послали. Говоримо йому, щоб він нам пробачив. Ми цим його як такого пізнаємо, він із нами, такими людьми, не  відмовив собі між нами розмовляти. Ми йому хочемо всім його ділу помогти. Він від цього не відмовився, сказав нам своє «будь ласка». Перш ніж дати йому, ми самі собі говоримо: ми тобі даємо цю поміч  за те, щоб вона нам зробила своє хороше. Ми в цьому одержуємо й говоримо: «Спасибі тобі, дорогий ти наш Учитель за твою таку зароджену мисль». Вона нас примусила це робити. Ми робимо самі.

    87. Я так говорю й буду я так говорити про цю історію. Вона наша, починається нами. Це, що ми робили, усі наші люди в себе не хочуть робити, вони не знаходять потрібним. Їхнє невміння, їхнє незнання. А раз вони відмовились від цього, у них своє побажання. Вони його зараз не кинуть, їхня гордість ніколи не оправдає їх. Ми це робимо не для них чи нас. Ми це робимо для того чоловіка, хто нас із вами не знає. Ми дім для цього побудували, щоби люди нужденні в нього йшли й знаходили в своїй біді поміч. Старались у цьому домі знайти такого чоловіка, хто в цьому всьому знайшов свій порятунок у житті. Не дім тут у цьому відіграє роль, а сама мати природа: повітря, вода й земля. Ми, усі люди, знаємо хороше, що без цього всього не обійшлось. А найголовніше - це сама природа.

    88. Вона всюди - доступ повітря, воно дає в усьому як вода й земля. Ми від матері всю сировину одержуємо, і вся рідина йде для того, щоб машина нею задовольнялась. Машина потребує для змазки масло й паливо бензин, та й повітря з водою треба. А діло чоловіка – за всіма приладами спостерігати. Йому тут профіль перед очима, водій бачить, перед ним усякий знак або нагадує про розміщення якого-небудь населеного пункту. Люди повинні про цю відстань знати. Найголовніше – це місцевість. А в цій місцевості хтось із яких-небудь героїв проживає, а цим людям доводиться знати. Стараються про цей живий факт ясно розізнати. Люди - це є природа. Вона без нічого не зостається. Біля цієї паралелі насадження, густа посадка ліса, протікають великі глибокі ріки.

      89. Усе це дає людям надпис. А люди тут ідуть із різними знаннями, і багато національностей – усім доступно тут бувати й знати, чим тут ці ось люди займаються й що вони в себе роблять. Можна тут нам зустріти по сільському господарству, чоловік може бути простим колгоспником. І він може як такий проїжджати всяким транспортом у всякій місцевості. По дорозі йому довелось їхати в гості провідати своїх близьких рідних. Через лист вони зговорились, щоб зустрітись у такий зазначений час. Ми як свої люди зобов’язані згадувати про тих наших умерлих людей, вони теж колись самі не забували про своїх. Їх життя заставляло своїм оточенням, воно їм місця давало.

    90. Вони це місце в цьому кліматі самі облюбували, сказали: ось тут ми повинні свій час прожити та проробити. Ми цієї роботи є майстри. Нас люди стерегли, указали свій час ждати. А він до нас приходить із своєю атмосферою, що проходить, котра чоловіка заставляє про неї думати. Вона там десь, вона невмируща жила, вона живе й буде вона так жити, як ми її зустрічаємо. Ми до неї як такої щодня готувались, робили ми цю ось машину з усіма зручностями, самі ці ось люди. А тепер ми заплатили за проїзд гроші. Нам створили в своєму місці небувалі умови. Раніше минулі люди пани наші такого  не мали, щоб на такій автомашині й на таку велику відстань.

    91. Тоді їх приватна власність оточувала, вони сил таких раніше не мали. Нам природа помогла, нашому архітекторові так додуматись і так зробити. Ми їдемо за новою адресою, нас уже там таких ждуть і приготувалися зі своїм столом. Раніше куди ти міг поїхати, якщо в тебе один кінь? Ти міг по місцевості своїй, де треба, де не треба. Ти був тоді як власник свого місця, твоє діло одне – щось десь роздобути й у свій двір будь-яким способом притягнути. А коли воно знаходиться у дворі, ми, усі люди, вважаємо це своїм добром, його як таке бережемо, як своє око. Тоді ми всі були такі ось люди, ми такої відстані в житті ніколи ніяк не мали. А тепер наші умови, ми своє місце поміняли на інше, пішли, тому наше діло таке.

    92. Ми ждемо до себе свої близьких гостей, вони їдуть теж, їм ця місцевість інтересна. Скільки сіл і міст. Ми цією дорогою проїхали та продумали про це. Ми як такі ніколи тут не були. Це нас змусили їхати наші рідні, ми з ними багато часу не бачились. А тепер саме життя підказало, є, на чому сюди добиратись. Люди зробили таку шосейну дорогу, котра йде поселеннями біля дворів. Нас - автобус далекого прямування м’який. Ми їдемо на своїх таких місцях спальних із усіх кінців і країв. Із своїми словами вони не нарадуються, що нам про своє життя-буття розказати. Вони хваляться: ми живемо в сільській місцевості, робимо в колгоспі механізаторами. Наші діти навчаються на інженерів.

    93. Ми з вами в природі робимо те, що люди не починали. Вони втрьох підходять до одного, грубо в нього десять копійок питають. А він відмовив: нема в мене за душею. А йому таке пропонують: мовляв, ідемо з нами, ми тобі вивернемо кишені. Мені діватися було нікуди, у мене гроші є. А сам знаю про цю ось таку історію, вона між молоддю рідко, але буває. У мене одна надія в цьому зосталась: перед собою це мій дорогий Учитель. Я до нього звертаюсь, прошу: Учитель, мовляв, врятуй мене від цього варварського наступу, будуть бити й заберуть копійку, що маю. А сам Учителя сильно прошу, говорю: мовляв, Учитель, врятуй від цих людей, вони мене під командою ведуть. Моя надія в цьому – це сам наш дорогий Учитель.

    94. Прошу його в цьому. А Сашка наш, близький дядя мені доводиться, у цю хвилину десь узявся. Я – до нього, він у військовій формі. Вони бачать цю таку штуку зі мною. Ми пішли. Я був учень Ровенецького гірничого технікуму. Мені мати дала на взуття гроші. Якби не Учитель, я був би цими хлопцями ображений. А Учитель тут як тут, він цього чоловіка прислав. Він мені не дав це зробити. Як же мені, говорить Сергій своїй рідній матері. Вона його як свого сина в цьому ділі прослухала, і сказала йому про це як про живий такий факт, він ніколи не вмираючий. Про нього ніяк не забути. Приходить до Учителя сама рідна мати цього сина, починає про це ось розказувати.

      95.  Уже між молоддю еволюційність, вона цього хлопчика врятувала. Цій історії сам Сергій свідок. Він по-еволюційному зробив на собі буття. Що йому в цьому його сила доказує? Таким перед природою зоставались. Він такий між нами не один, такий у своєму житті заслужений. Він давно хотів попробувати таке грабіжницьке на людях. Це вперше він зустрів і з ним простився ради самого Учителя. Він став на путі цього всього. А хіба між такою молоддю не буває, свої такі необдумані гріхи на інших молодих дітях творять. Вони це не знають, чим наш Сергій оточений. Він недаремно вранці й ввечері на дворі холодною водою зимою купається.

    96. Він заслужений у природі через нашого дорогого Учителя. Він не має в себе таких ось сил або такого наміру. Щоб наші такі ось, як Сергій є! Він недаремно в природі таку ванну приймає, він у цьому всьому гарантований, він не простудиться й не захворіє. Його оточили такі ось сили, він їх своєю довірою оправдав, сам себе й не розгубився в цьому ділі, став Учителя просити. Він як такий тут як тут збоку виявився – уже йому є між ними така енна поміч. Вона не починається з будь-чого.

      Ця ось історія почалась із маленьких ярів, з вершин і прийшла у величезну балку, там де розмістилось село з великими трьома вулицями та такими провулками, котрі були в цьому селі невизнані.

    97. Тепер там залишилась тільки одна прикмета – це колодязь. Вона залишила слід там, де жив наш Учитель. Він там свою таку молодість провів. Цього він не думав і не гадав він про це. Це змусило нагадати Сергію, він це випросив, щоб про нього Учитель так своїми словами розказав, про це ось село, його назва Оріхівка. Вона нашого Учителя з малих літ прийняла, і він у ньому таким, як усі, виростав і те він робив без усякого Учителя. Я, говорить Учитель, у цій місцевості виріс таким пустуном, котрого нам природа не народжувала. Усі люди нашого села сходилися з усіх своїх кінців цього великого села. Вони сюди приходили для того, щоб попробувати свої сили на іншому якому-небудь чоловікові. Я теж туди прийшов не для того. Я любитель. Сам не знав, чим я малий. Я такого хороброго із засади по моєму обличчю, по губах, ударив кулаком.

    98. У мене кров побігла. Я в цьому ділі заплакав: він мене ні за що так сильно образив. Не те є. Між таким віком були тоді кулачки, вони мали такі ось дні назначені. Вони на білий світ появились тоді, коли на арену лягла зимою по снігу Філіповка. Вона чоловіка продержала в своїй халупі. У своєму власному дворі він, собака, побачив безвинного такого чоловіка, як був тоді я. Треба було співчувати. А наші люди звинуватили: сюди не приходять рот роззявляти, а тут у хід ідуть по обличчю кулаки. Так воно вийшло. А природа свою в цьому незадоволеність так даремно не залишила: на війні російсько-німецькій цьому героєві руку вибило. Він прийшов додому без руки.

    99. Ось який я був. За хороше – хорошим, а за погане – поганим. Тепер ти, Сергію, зрозумів мене, хто я такий є в житті. А Юра – до свого близького рідного, він у мене як Учителя спитав: «А що це є таке в житті еволюція?» Ти пам’ятаєш, колись ти мені писав лист, ти мені жалівся на своє таке життя, воно тебе оточило не так, як це треба. А я тебе з твоєю образою зупинив і сказав: не женись за великим, а будь таким, як тебе народила природа. Ти мені що сказав у цьому? «Спасибі тобі, Учителю, за твоє до мене хороше». Мене за моє хороше до людей вони не забувають. Я їм по путі свою ввічливість уперед кидаю, вони мене  поважають. Юрій, він такий чоловік наш хороший, зрозумів мене, у чому є еволюція: у свідомості твоїй. А буття саме прийде.

      100. Юра сказав мені: «Пішов я за маслом у Должанку, його дають у руки півкілограма. Я згадав про еволюцію, став свою ввічливість перед продавцем ставити: будь ласка, я вас прошу, дайте мені в руки півтора кілограма масла. Вона мене послухалась і в цьому слова не сказала й дала в руки масла. Я їй подякував, сказав спасибі. Приходжу додому до Учителя, говорю йому як такому: «От я й зробив тепер по-еволюційному». Учителем давно ця історія на практиці робиться в людях. Учитель нас усіх просить, своєю просьбою й розумом нас він оточує, щоб ми з вами його ніде ніяк не забували. Здороватись спішити треба буде самому, а не ждати від них, коли вони тобі скажуть. Ти їх турбуй своєю ввічливістю.

    101. Є такі в Бога його слова: не треба мати сто карбованців, а треба мати сто друзів. Я тебе як Учитель люблю за те, що ти любиш мою ідею. Зрозумів, що ти одержав у житті своєму. «Я, - говорить Учителеві Юрій, - багато раз курив, горілочку попивав. А тепер, дорогий Учитель, цього не роблю». Ось це й є твоя любов. Сашу ти знаєш, він нас як таких возить на машині, ми йому себе довіряємо, він наш. Він теж пив, він теж курив, і лайка не покидала вуста. А тепер він переродився на еволюційного чоловіка: він не курить, він не п’є й не лається. За це все його зроблене я його як комуніста полюбив і люблю його як Сашку, і ніколи його не забуду. Він мій є учень. Він робить те, що я й не подумав. А в нього родилась мисль, він її мені як таку пише. Він же за мене, за мою ідею.

    102. Таких Олександрів природа не втрачає, вона їх у себе держить як таких. Ми – це є все в природі. Не один такий, один з усіх Сергій є. Збоку стоїть Юрик, він не гірше й не краще, а так само, як інші, може через природу стати. Вони не знають, вони не вміють, їх від цього  всього не відірвеш. Це не Учителя одного таке діло, а нас усіх таких діло. Ми його робили, ми його робимо й будемо ми його таке робити. Це ж люди, котрі відвернулись від цього діла. Вони бояться як ніколи цього діла. Це для них невідоме діло – це холодна вода або білий такий холодний сніг. Як ти по ньому підеш, якщо ти зроду по ньому не ходив? Це твоє таке безсилля. Не один цей пацан Сергій, він теж ходить по снігу, по природі, сам роззутим босяка.

    103. Це ж наша є система, вона може передатись найменшому такому чоловікові, котрого ми не знаємо. Він десь є, його сили непочаті, вони повинні так само засіяти. Того, що я зробив у цьому, його мало. Я помагаю, ви хороше про це діло знаєте. Більше про це доводилось би знати. А кому не хочеться бути в природі таким чоловіком, котрий сам себе зробив у людях для життя їх корисним? За ділом чоловік він перед нами, виявився найголовніший на землі чоловік, він – Бог землі за свій порятунок. У нього сили природні. Вони помагають усім людям стати в природі таким, як він. Він є всьому ділу хазяїн усього всесвіту. Він його береже за це діло й буде він його берегти як такого. Ось чого треба добитись від природи.

    104. До цієї розповіді підключається зі своїми словами, як він жив із своєю рідною сім’єю. Він говорить. У нас із жінкою Любою було троє дітей. Один був син Сергій і дві доньки Катя й Галя. Вони в школу ходили без наставляння вчитись. Вони не  примушувались. Цього мало, що їм як дітям доводилось: вони щодня водою холодною зимою й літом обливались. А те, що робилось ними усно: вони без просьби не зоставались. Їм як таким доводилось у людях хвалитись.

    Вони такі м’якосерді від батьківського наставляння, завжди були вони задоволені. Петро батько був цьому всьому, він не нахвалиться таким народженим у сім’ї порядком. Усім здавалось: це якесь сектантське діло.

    105. Петро сам особисто говорить: я зостався задоволений Учителевим усім ученням. Мої діти влаштовані. Спасибі за все його таке наставляння. Мої діти завдяки Учителевому наставлянню пішли в технікум, двоє навчаються. Без нього ми всі – ні кроку.  Що можна сказати про цю дію? А вона робиться людьми. Ми теж такі є люди, як і всі вони. Ми близькі такі люди. Вони бояться, ідуть від неї, говорять: вона є ворог. Який же це є в житті ворог? Якщо замусолився весь, зробився брудний, ти лізеш у воду, щоб облити себе. Вода заслоняє тобі дихання, ти хочеш випірнути, щоб скористатись у диханні. Що тобі це все дасть? Якщо ти потягнув усередину своїм диханням, ти проковтнув із повітря живі бацили.

    106. Ти як такий чоловік, твоє тіло занурене. Оскільки ти оточений у природі людьми, ти їм робиш своє таке хороше. Вони від тебе чують, вони тебе бачать, як ти з ними такими обходишся. Твоє таке тіло між ними, воно в природі робить те, на що іншому чоловікові доводиться дивитись і бачити це все.  Треба нам, усім людям, братись і робити. Ми, люди із своїм багатством, із своєю економікою зайшли в тупик. Гордими ми з вами стали, ненависні, розумніші від усіх. Не хочемо ми дивитись. Ми вважаємо: це все, що ми робимо, воно не наше, воно чуже. Ми є природа, котра нам народжує свою небувалу мисль. Вона нам, усім людям, розповідає про їхнє життя, як вони на білому світі так хороше й тепло прожили та багато їжі поїли, а одяг фасонний та теплий зносили, а в домі своєму з усіма вигодами прожили.

     107. Здавалось би, нам усім таким людям жити в цьому добрі. А вони захворіли, застудились, й умерли на віки-віків. Вони тепер лежать усі в праху, вони ждуть до себе на поміч еволюцію.

      Вона нам, усім людям на землі, простить і нам таким скаже: ну що ж, жили, живете й будете так ви жити по-самодержавному, по-капіталістичному,  по революційному, по-комуністичному.

         Від вас це все право не відбирається. Як ви жили? Ви робили – своє діло недоробили. Ви спочатку вмирали, умираєте, будете вмирати, поки у вас не родиться та свідомість, котра визначить своє буття. На ваше місце прийде сила природна вам на зміну вашого всього життя. Це еволюція турбує. Вашого місця не стане. Усіх вас до одного  чоловіка розпустить по домах.

    108. Цей час іде, він обов’язково буде. Еволюція на носі, ось, ось прийде, вона нам усім скаже й прожене всіх нас від себе.

    Я їду в Москву не даремно, щоб так ця наша поїздка зосталась безслідно. Ми з вами їдемо до того чоловіка, хто нас ніколи не бачив і не ждав. А він почує про Учителя, у нього народиться свого роду бажання, з нами він зустрінеться через наше діло, котре йому буде треба. Це йому треба здоров’я, воно мною дається, не йому одному, а багатьом нужденними хворим людям. У числі цього всього появиться на арені він. Він скаже своє слово, попросить Учителя, щоб Учитель йому дав його здоров’я. Учитель буде радий цьому всьому, що про нього не забули ці ось люди. Вони прийшли та із собою привели цього малюка.

    109. Він був радий, що він зустрівся з Учителем. Учитель його, як і всіх, приймає струмом. Його прийме – він буде робити те, що роблять усі люди. Він разом із ними оточить себе ідеєю Іванова й буде здоровий. Ось чому ми їдемо 24 грудня ввечері «Тихим Доном», вагон третій. Ми без усякої мислі, котра нам уперед дає діло. Воно – це є наші люди. Ми їм веземо свої сили, волю, щоб ці ось люди ніколи ніяк не хворіли й не простуджувались. Їм буде від цього природно хороше й тепло. Не думайте й не гадайте про  наше життя-буття, воно – солдатське горе. Мені так дуже холодно. Я терплю не для самого себе. Моє терпіння – це є люди, вони живуть у природі хороше й тепло.

    110. А я живу: мені холодно й погано, не боюсь природи, не боюсь смерті, живу я разом із природою, щодня її зустрічаю й проводжаю. Від неї беру сили й роздаю всім. Я теж є частинка маленька, мізерна, але початкова до життя, але не до смерті. Їду до людей, їм везу здоров’я. Будую, ставлю на ноги еволюцію. Якщо я такий буду треба природі з таким ділом, з такою мислю, то вона мене такого збереже. Адже вона мене такого народила, щоб доводилось їхати й там своє найдене їм віддавати. Вони його беруть, за це все надане мною дякують. А охоронець цього порядку претендував, говорить: цього не можна буде робити. Це здоров’я, котре дається мною, я його не продаю, не купляю, а віддаю сам особисто всім цим людям.

    111. Є в Жданові вулиця Курганна 10.  Поклонський Михайло Іванович. Він мені такому вірить. Як тільки якась біда до нього пробирається, він бачить горе його. А в нього для цього є захист - Учитель, він йому як такому в його житті помагає. Він – Переможець природи, Учитель людей, Бог землі. Він знає про це хороше, у нього як такого виходить – від нього це все ти не відбереш. Він говорить про все це: є правда, вона між людьми так виросла на чоловікові. Він не раз зустрічався, говорив, бачив мою всю на чоловікові корисну поміч. Я приймав у місті по торговій вулиці № 16. А в нього була любима  кума, вона мені так сказала: «Я була в бабок. Я була, - вона говорить, - у дідів і в професорів. Ніхто моєму радикуліту не поміг».  Я їй як такій хворій кажу: ти не вірна душа, ти не вір мені як такому, ти вір моєму ділу. Нехай я перед тобою зостанусь винний. Я тебе прийму, так прийму для всього світу, щоб вони не знали твоїх бабок, дідів та професорів. А потім ти сама про моє діло скажеш. Я буду тебе приймати так, як приймаю я вас усіх. У мене люди всі однакові: хворі, нужденні в допомозі. Мені твій радикуліт не буде треба, я їй говорю. Мені треба будеш ти, живий енергійний чоловік, твоє тіло.

    Золото все знімаю, а сили ввожу. Повітря вистачає, води – море збоку. Я тоді не купав, у мене помічників нікого не було, був я один для всіх. У Жданов дорога моя одна. Міллерове, Маріуполь, станція мене часто зустрічала на Сортопі.

     113. Поклонський мене вважав своїм близьким по його дітях. Особливо Леонід й Микола, вони були в мене. Я так підняв на ноги місто. Усі люди були цим задоволені. Що мені такому доводилось робити, про це узнали лікарі. А з моїм таким ділом усі були згодні, навіть охоронець міста мовчав. Словом, ця тиша мене примусила звернутись до Радянської влади. Мені думалось: так треба вчинити. Я - до голови виконкому міста зі своєю історією, вона його зустріла вперше. Він не зміг від цього відмовитись: люди його одержували здоров’я. Вони – усьому діло. Як здихатися такого чоловіка? Уже було в Миколаївській області в станиці. Я там – одну жінку з головою, вона носила дванадцять хусток на голові, їй холодно й усе. Що за діагноз? Ні один лікар не зміг до цього діла привести, щоб визначити точний діагноз.

      114. Хвороба не відходила, а стояла, вона життя чоловікові не давала. Я ці хустки зняв, залишив її в батистовій хустці та ще зимою. Де взялось для неї тепло, скажіть, будь ласка? Люди запросили, щоби Учитель їм помагав. А радянська влада бачить правду. Як його здихатись? Беруть везуть зі свого району в інший – нехай він наших людей не турбує. Я тут через районну міліцію, вони мене держали в своїх умовах, старались вести свою розмову. А в дверях стояв натовп людей з вимогою: віддайте його нам, він не винуватий. І так вони держали до самого вечора. Люди розійшлись. Вони мене на станцію саджають, а інші говорять, щоб я на першій зупинці злазив і знову в місто. Вони в цьому не знайшли вини, тільки хотіли, щоб він людям помагав.

      115. Я так робив, мій труд утомлявся. Я трудився на благо  всього  людства – ось що я робив у людях. Я не сідаю, на ногах стояв, стою й буду я стояти. У мене здоров’я природне, природного характеру. Це мої друзі: повітря, вода й земля. А для мене засіб є всюди. Я приймав не в одному Жданові, для мене природа мала місце в Сталіно,  у Макіївці. Приймав я в Харцизьку, в Абросіївці на вулиці Урицького. В Усима Тараса Васильовича в Єнакієвому, в Хоценетовці мій був прийом, у Дебальцево, у Чистяково, у Сніжному, у Крандичівці, Красному Лучі. Теж приймав у Ворошиловграді, у Харкові, у Києві в Шевченківському селі. Словом, у колгоспах. За це ніякі гроші не беруться. А якщо дають, це все йде на самозбереження мене особисто.

    116. А коли мене люди всі так пізнають, це не буде братись, уся потреба не буде треба. А зараз я їду з людьми для зустрічі з ученими. Вони хочуть, щоб я як такий у житті їм розказав про своє життя-буття. Вони мене будуть слухати не як чоловіка приватновласницького капіталу. Він міг бути в цей час комуніст, економіст, уміла особа в цьому. А тепер прийде на заміну чоловік еволюційний, він свідомість свою буде мати й визначить буття. Він буде природним чоловіком, невмираючим. Його це діло все це зробить у природі, щоб не вийшло в житті те, що було, не вернулось назад наша розвинута на нас смерть. Вона нас не буде ображати. Люди в природі своїм учинком у ній заслужить.

    117. Люди завдяки всьому цьому так умирати не будуть, їх природа пожаліє. У них потік зміниться, більше робити вони не будуть, їм поможе еволюція, вона їх так навчить жити. Не будуть лягати сьогодні спати, а про завтра думати, що треба буде їсти. День, що приходить, не приніс із собою їсти. День, такий день без апетиту, смаку в нього нема. А є його одна енергійна сторона, вона всіх нас приймає й оточує. А щоб кого-небудь від себе прогнати – цього день ніякий не робив, він робити не зможе. Його діло одне - він із самого ранку прийшов і пішов він увечері. Ми, усі люди, це бачили, ми чуємо, а щоб його як такого довелось зловити, ми цього не зробили. Він для нас виявився таким небувалим днем, побув і тут же для нас зник. Ми не змогли навіть роздивитись, він від нас пішов, його не стало.

    118. Ми з вами ждемо іншого небувалого, він нами зустрівся, як ніколи, ми його, як і всіх, у цьому провели. Наше діло одне було – устати. На сонечко не треба буде дивитись, не треба його своїм розумом гнати у висоту. А ми це робили, робимо й будемо робити. Наш час не стояв, він з одного в інше рухався. А нас, таких людей, змушував, щоб ми такі готувались. У нас для цього є діло, воно нами робилось. Ми вчора про це думали, а сьогодні приготувались робити. А в самих себе в руках держать ніж, він нам у цьому помагає чистити картоплю, кришити. Суп із пшоном нам на вогні вариться, ми самі готуємо. А в самих апетит розвивається. Поїв би, але наше таке діло не доспіло. Ми, люди всі такі, хворі, ждемо сніданку. Ще як слід не приготувались, треба остигнути, а шлунок як ніколи розкрив свої прохідні умови.

    119. Шлунок, він так розвинутий, як ніколи, до себе жде нового продукту. А коли нове надходить, то старому доводиться звідти йти. Це робилось природою, воно й робиться нею. Тільки закотилось сонечко за ось цю гору, його вже ждуть сходу. Ми це самі ждемо; те, що прийшло, женемо геть.

      Так і життя наше людське в природі робиться. Тільки ми з вами народились, створились на білому світі, уже стали думати, а потім робити стали. Це їхнє діло, вони зробили, у них вийшло. Це приватна власність, вона стала робитись чоловіком одним. Він жив, нічого не думав, у нього ніякої нужди не було й не буде до того моменту, коли до нього прийшов другий чоловік. Він її діждався, вона до нього прийшла. Як така вона є, вона стала його як такого своїм умінням учити. Він її так став слухатись, як ніколи ніхто.

    120. Я, говорить одна селянка, вона приїхала на базар, привезла із собою багато їстівних продуктів. Вона весь рік весь час на своїй землі все літо бурувала. А коли їй було треба, вона зібралась, цей продукт вона зберегла. А тепер вона зі своєю силою, з умінням приїхала й за своєю придуманою ціною все це реалізувала. Їй треба були гроші, вона їх зібрала. А люди це підгляділи, пішли на злочин, це все ограбили. Їх за це обнародували, їх добро осудили. А юстиція крила розпустила, цього чоловіка обплутала, діло на нього такого створила, і везли як ображеного строком осудити. Адміністратор тому ділу був радий, у нього прибавилась жива душа. Він примусив себе, щоб за ним як таким дивились і давали спокій у цьому. Він сидить на замку, йому це зробила ця нелюдська тюрма.

      121. На півночі лежить така погода, там умови й клімат не такі,  як на півдні. Тут земля ґрунтова, ми за нею так доглядаємо, так на ній труд закладаємо. Говоримо: якби ця ось земля, котра нам одну пору дає врожай не поганий, а хороший! Ми з ним фізично управляємось і збираємо його своєчасно, як цінність це все засипаємо в засік. Говоримо: це є наше зібране для життя багатство. Ми його як око своє бережемо, воно треба всякому й кожному чоловікові. Він ним так ось живе: меле на муку, робить тісто, його пече. А хліб є хліб, чим чоловік один час живе, та думає, як би в наступному році перехитрити природу. Вона на кожен рік дає свій урожай. Природа – мати наша.

    122. А от на півночі водиться звір – кровожерлива одиниця, вона хижа. Особливо заєць між ними живе бідно. Його їдять усі, починаючи від лиса, кінчаючи вовком. Я, говорить мисливець, іду на зайця. У мене й заряд приготовлено на нього. А буває в дорозі все. Ідеш по природі, а десь тут як тут візьметься вовк, і на це є патрони. Це в Сталіне сім’я. Макієвка, вулиця Маліновського, 97, індекс 330014. Ігнатови Павло, Надія, Любов, Сергій, Олександр. Спершу жінки дві приймались, вони взяли кинули. А їх узяла хвороба колишня, крутить. Вони не розгубились, скоріше до Віри Воробйової, вона їм порадила назад до Учителевого вчення вернутись. Вони стали те робити, що всіх людей учить Учитель. Він усім прощає.

    123. Тепер чоловік узявся за це діло, кинув палити, горілку пити, а взявся за вчення, його він учить усіх одне. Навіть діти, вони теж сприйняли вчення, Учителя просять, його. А він їм помагає, де тільки вони не бувають і що не роблять. З ними біда зустрічається – вони тоді до Учителя, скоріше його в цьому просити. Ця біда, вона десь дівається. Дітям у голову не йде вчитись – вони до Учителя теж із просьбою. А пам’ять появляється. А також болі всякого роду щезають. Як же не дякувати в цьому Учителеві. Ми ж – пральники, перемо білизну лікарні. Ця робота, вона така тяжка. Порою вже треба буде хворіти, а в нас проходить усе вдало. Треба не хвалитись, а говорити: за це все спасибі нашому дорогому Учителеві. Він нас в цьому рятує, і буде він нас рятувати. Ми його є учні.

      124. Ось які проходять між людьми й Учителем прекрасні в природі діла. Треба б це робити. Учитель говорить: іди цю ось відстань роззутим. Я йду, його слухаюсь. Люди все на тобі зроблять, ти ж хвора жінка. А раз хвора, хворобу люди знімають з дороги. Вони тебе як таку побачать і що-небудь скажуть, може, навіть у цьому посміються. А сміх буває на твою сторону, візьме хвороба й піде, і це буває. У природі даремно нічого не пропадає. Ходжу, милі мої ви такі люди, я відчуваю цей холод, він же в мені такий є. Я ходжу роззутим не через те, що я наче святий. Я ходжу, милі мої ви такі люди, я вам помагаю через хворобу. Вона мене мучить. Я йду, Учитель даремно не примусить, у нього до цього є душа й серце. Він нас цим жаліє. Хоче природу за це змусити, щоб ми в цьому ось не мучились, не хворіли. Так по Учителевому й виходить на білому світі. Це робилось, воно робиться й буде воно робитись.

    125. Ми ще не розказали про всіх. А ось це в нас є в людях. Ми її називаємо економка, вона Маркова жінка Ольга. Яка вона віруюча в це, говорить за своїм цим висновком: це обов’язково буде. Це діло, котре Учителем робиться, це все треба людям. Вони споконвіку цього ждали, а тепер він до них не надприродним прийшов, ніби його небо спустило зверху, а він так само народився, як і всі люди, утворився. Так він виховувався чоловіком, він у людях робив тридцять п’ять років. Усе він робив, усе він творив у людях: убивав тварину, крав. За це він ловився, його люди водили як це треба. Він знав: це все робили вони. Без цього всього вони не зоставались, а робили дуже тяжко, але треба було робити, вони теж це роблять. Робив я в цьому.

    126. Це Ольга хотіла, щоб перемога Учителя відбулась. А Учитель ще не підготовлений. Як не хороше, але вдома краще. Я так думав. Невже так, що люди розуміють, люди добре знають, що це все тепер проходить, як ніколи не проходило на чоловікові. Я кричу на весь світ, на всю природу. Вона ж чує, вона ж бачить: у нього є такі сили, з котрими треба нам рахуватись. Хто може сам себе примусити ходити так по снігу та при такому холоді або в мороз?  Цього всього ми з вами, усі люди, не хотіли. Навіть такої мислі, такого діла ми як такі люди не хотіли знати. Це є велика для нас природа, вона нас підвищує, вона нас понижує. Це є не самі люди, а саме з усіх наше діло одне – треба подумати.

    127. А якби в цьому ділі не було такої правди, котра знає про тебе. Вона свої сили залишає слідом. Це ж є та сама одиниця, котру ми вирішили перегнати. Це ж є наше сонечко, воно знаходиться від нас високо й далеко. А свої промені воно розстелило, воно хоче людському життю в цьому помогти. Ми для нього люди такі. Якщо тілом рано вранці з постелі піднялись, уже ми з вами очима пильно оформили. Говоримо: наша це в природі біда, вона з нами разом як із такими, вона від нас відходить. Це не перше явище таке в житті проходить. Усе це ми з вами бачимо й хочемо гучно про це все сказати. А годинник наш настінний свої стрілки показує, от-от скоро покаже дванадцять.

    128. Ось які діла в цьому нашому містечку. Ми з вами так давно проживаємо, наше діло таке, як це слід. Моє це ім’я, і хвалились, воно вже давно живе. Ми так усе це діло робимо. Ми говоримо, доказуємо нашою стороною, котра тримається природою. І нам у житті нічого такого показового не дала. А сама природа, вона зможе з чоловіка зробити те, що треба в його такому початковому житті. Ми ж такі є люди, котрі тільки що встали з постелі, крізь своє віконце на атмосферну систему ми дивимось. Це ж перший день його такого початку. Ми з вами довго за цим слідкували. Нам здавалось, скоро воно від нас таких пішло. Ми з вами не це ждали й не це ми бачили.

    129. Нас скоро несподівано зустріне наша незабутня стихія. Людям треба буде стояти на своїй стоянці, щоб не було на що надіятись. Це буде нам указана така дорога, вона нас приведе, як ніколи, додому. А там у нас у таких людей зберігаються дуже злі дворові собаки. Вони хазяїнові зраджують – у них є, як ніколи, програш. Ми, люди такі, учимось дуже багато й хочемо знати немало. Як дивитись доводилось на це. Місце ми з вами захопили, вважаємо, це діло наше. Воно облюбовано нами, такими людьми, хто це місце цінить, береже його, як око своє. Ми з вами це місце захопили, хочемо сказати: це все наше. Я, говорить чоловік нам усім, роблю те, що роблять усі наші люди. Вони не помагають нікому, а от заважати своєю думкою заважають. Це буде їхнє таке діло.

    130. А я такий є чоловік, котрому треба низько поклонитись і сказати всім своє спасибі за те, що я так багато для цього діла зробив. Про це все природа не мовчить. Вона раділа, вона радіє й буде вона  радіти. Чоловік іде по путі, по тій путі, по котрій люди ще не ходили. Ми з вами як такі в житті своєму не хочемо, щоб сьогодні ось на цьому місці не вийшло те, що буде треба. Я, говорить наш Сашка Ростовчанин. Він бачив мене на сяючому сонечку. Як було видно ясно, він розповідає всім близьким, що сиділи. А Микола теж. Він їхав у метро й почав наче чогось ридати. А мені він говорить. Здається: я знаходжусь у бездонній атмосфері, це було одне небо голубе, а зірки ясні себе так показували, стали вони зсуватись, і ось ваш Учитель, образ на арені показався. Це є і була одна істина, вона всім ясна.

      131. Вона повинна в цьому бути. Люди про цю історію чули, але бачити не бачили. А тільки вона тихо-тихо лягала й багато часу вона лежала. А от люди як такі бояться, вважають, це для них ворог є. А його треба видалити. Я в цьому всьому готовий будь-якими засобами помагати. Я стою на арені одного здоров’я, котре треба всім нашим людям. Ось чого я в цьому всьому добиваюсь. Люди ці ось, котрі знають, котрі одержали від нього особисте здоров’я, прийшли разом з Учителем до Міністра торгівлі з просьбою, щоб Учителеві дозволили купити машину в державі без черги. Учитель просить людей знаючих, щоб вони заручились як за істину. Вона була, вона є і буде.

     132. А це буде треба нам, усім людям. Вони цього в житті своєму добиваються, вони хочуть помогти нашому дорогому Учителеві для того, щоб він до нас приїжджав і нам давав своє здоров’я, котре ми, усі люди, потребуємо. Учитель ці засоби найшов у природі, ними він оточив себе. А тепер ними хвалиться, говорить нашим усім людям. Ваше діло одне – принижувати себе, тобто просьба ваша. Треба  просити мене. Я цього від вас заслужив. У вас появилась біда, одне з усіх горе – дуже трудно доводиться від цього позбавлятись самому чоловікові. Це все зробила природа, вона його як такого викинула на білий світ. Вона цього не хотіла. А пустила в хід своїми ногами ступати, а очима дивитись, швидко бачити.

    133. А коли тебе оточує яка-небудь біда або яке-небудь горе, воно дається нам природою. А в природі один я Учитель, хто боліє за природу, за людей, вважає їхнє діло помилкою. Вона нас усіх так недобре в житті своєму оточила. Я хочу упросити нашу рідну матір природу, котра має душу й серце, нам усім, таким людям, за все наше зроблене простити. І більше вона не буде нас таких непокоїти своєю бідою й горем. Ми як такі упросимо її. Вона буде діло всьому цьому добру. У ній - повітря, у ній вода й земля. Вони посадили це тіло чоловіка, а йому не захотілось одному такому жити. Він раніше мислі не мав такої, щоб про інше яке-небудь думати; і він про це не думав нічого такого. А тепер люди багатого характеру не забувають про прибуток.

    134. Він ловить, він хоче, він не перестає так думати, як думають про прибуток багачі. Вони з природи беруть плоди, вона їм дає без кінця й краю. Це все люди робили, вони роблять і будуть вони весь час робити. У цьому ділі їм не хочеться залишатися самим. Це все робить природа. Вона для цього народжує одного живого індивідуума, а до нього інше яке-небудь, лише б воно було таке, котре треба буде для природи. Треба природа – це така річ у житті, необхідна чоловікові. Він для цього народився, щоби біля себе був інший чоловік такий, як ми не хотіли. А воно в природі народилось, він чи вона цього захотіли, йому або їй далось право це зробити. Чоловік почав у житті це робити. Не зумів одне зробити, як інше було треба.

    135. Ми своєю наукою не стоїмо на одному місці, обов’язково рухаємось далі. Так само й усе решта ходить назад і вперед, думає  про одне й інше. Хіба можна зупинитись на одному тому ж місці? Я як такий риюсь у цьому самому, хочу цю істину розкрити. Тому я повинен бути в природі таким, як є, не повинен свої сили втратити. Ми про це діло взнали, так як ніколи стараємось у людях це зробити, щоб наші всі люди живущі на білому світі були здоровими. Ось тоді можна буде хвалитись, буде чим. Я, говорить Учитель, до цього йду й за собою веду людей. Вони повинні мою ідею піддержати й те вони повинні зробити.

    136. Усьому діло – це є люди, вони повинні це зробити. Тільки що проглянули очами, ступили ногами, а тут десь узялось діло, його не було, ніхто не торкався, і ніхто за це ось не брався. Ми завжди, як тільки починаємо зустрічатись із яким-небудь першим ділом, то нас це змушує про це думати, після чого ми робимо. Хочемо зробити це діло, щоби був живий показовий факт. Це все робилось чоловіком, і ним робиться те діло, котре почалось. Перше діло – він умився чистою холодною водою, йому стало свіже. Він себе від цього, від природи сам захищає, у нього є якась недовіра до всього зробленого. Він став сам захищатись. На себе, на такого чоловіка, одягнув сорочку, одягнув брюки й черевики.

    137. Шапку на голову натягнув, сам себе показав у красоті, зробленій ним. Він уже – чоловік технічний, у штучному, йому потрібна хімія. Він прожив із нею сімдесят років, тридцять три роки оточувався з усіма людьми. Як вони жили, так вони залишились на своїх місцях. А я ці свої власні індивідуальні мислі залишив і пішов у природу шукати спільного характеру думку. Вона нас усіх так оточила. Ми, усі люди, зостались цим задоволені. Моя мисль – це є природа, вона мене так навчила бути між усіма людьми корисним. Вона мисль мені утворила таку, котра стала нас усіх учити однаково. Усі стали вчитись у природі одному природному ділу, це треба всім нам бути здоровими людьми. Вони, всі до одного чоловіка, повинні спільними силами оточити себе. Ми всі до одного чоловіка повинні робити однією думкою, для всіх однаково ми повинні робити.

      138. Природу треба любити, відходити не треба, спільними силами треба жити. Ми з вами такі є люди на білому світі: ще день  до нас не прийшов, а ми до нього такого небувалого приготувались. Ми цього дня ніколи не бачили й не знаємо, який він до нас прийде. У нас є все для життя нашого: є їжа всякого роду, є наш приготовлений одяг, і є житловий дім з усіма вигодами. А ми в цей день умираємо. Що нас змусило вмерти? Наше незнання. Ми озброєні для того, щоб жити. А нас на таких героїв, як ми себе показали в цьому. Нас за наше все, зроблене нами. Ми природу не любимо, наша гордість у природі погана. На це все природа не дивиться, убиває завжди за це.

    139. Зброя, не зброя – це все не помагає. Хіба Якубовського смерть була ясна. Він умер гордо, як усі помруть: вони не хочуть бути ввічливими й у холодному, поганому. Ми ж – учені люди, ми вміємо жити, хвалимось чужим. Говоримо: це все наше. А коли ми помираємо, чиє це є місце? Ми його захопили, стараємось на ньому жити стільки, скільки нам природа дає свого часу. Вона - розпорядниця всього цього. Вона схоче – вона зробить. У неї на все наше озброєння є свої сили в баранячий ріг скрутити. Ми живемо вчорашнім днем. Ми робимо діло те, що роблять усі. Від людей ми відходимо, їх не любимо, їх посилаємо. Тільки захворіє, ми скоріше «швидкою допомогою» - у лікарню. Яке наше таке побажання є іншому чоловікові? Сам не хочеш, а іншого посилаєш. Там умирають люди, а тебе, як хворого, туди везуть для здоров’я.

    140. Ось що ми з вами робимо іншому: самі не хочемо, а іншого посилаємо. А моя загальна мисль веде всіх нас до того, щоб не йти від іншого, а навпаки. Ми шукаємо бідного, нужденного чоловіка, перед ним вибачаємось, хочемо йому помогти – це наша така задача. Ми його любимо й помагаємо йому. Наша задача – щоб люди жили однаково й не заважали один одному своєю ненавистю. Ми не індивідуалісти, не власники свого місця. Ми просимо всіх людей, щоб ми такими ось зробились. Наше є ваше, а ваше є наше. Ми з вами, усі люди, не хочемо вмирати. А через наше все, нами зроблене, нас природа не жаліє, а нас за це все спалює. Ми в цьому самі заробили, нас наше незнання міцно оточило. Ми не маємо засобів для цього, і нема чоловіка. А тільки є в нас каприз і гордість.

    141. Сімдесят дев’ять років жити так – це не фунт ізюму. Як живе наш Паршек? Він не потребує нічого, його засоби природні незалежні. Він робить для природи пахуче. Усі люди цього часу, вони із своїм добром, від їхніх тіл воняє. У природі так даремно не пропадає. А от сьогодні такий день, він цьому року є початок. Ми своє життя робимо за рахунок того, що було. Ми маємо в запасі. У нас є все, чим жити. Ми з вами ще не жили, а в нас є все. Я як такий у житті чоловік не з такою думкою й не з такими силами. Треба буде згодитись із живим тілом. Він же робить не те, що роблять усі вони. Їм природа затримується, не дає. Ось які життєві діла відбуваються в людях.

    142. Раніше до цього ось часу таких автомобілів не було й не було таких автобусів, щоб з такою швидкістю на таку відстань люди добирались до свого місця. І таких зручностей у поїздах пасажирських теж не було. Люди про людей турбувались, доглядали вони один одного. Ми тільки гидуємо іншим чоловіком та ще як. Є це сорочка, це ось - ганчірка, вона мисль тягне назад.   

      Ми з вами в 1976 році запасались своїм фондовим запасом на 1977 рік. Повністю самі думаємо жити. Але те, що ми будемо вмирати в цьому році, нас це діло не стосується. У нас для цього сили свої є, тільки з нами наша природа не рахується, свої сили підсилає. Вона нас зненацька зустрічає за те, що ми в ній нічого не робимо, щоб наші тіла не втрачати. Стараємось чужим огородитись і сказати свої слова: я ж наївся й одягнувся до тепла, мені тепер жити треба.

      143. З нашим усім цим вона не рахується, бере й нас як таких карає своїм нездоров’ям. Ми не запобігаємо цьому, не хочемо й не вміємо, вважаємо себе в цьому сильними без усякого цього діла, котре нам наш дорогий Учитель вносить. Це наше щасливе й хороше здоров’я. Він ним перед усіма людьми, таким пахучим й енергійним своїм тілом, хвалиться. Нам як таким малює картину, котра є в природі невмираюча й незникаюча. Це для нас є повітря, є вода, і наша мати земля – милі мої й ваші невмираючі друзі. Вони мені в усьому помагають і також вам через ім’я моє: «Учитель, дай мені здоров’я». Якщо це ви від цього всього одержуєте, то ви такі вже як Учитель наш є.

    144. Він такий поки що один, але скоро розчиняться такі ось ворота, буде доступно нам усім. Ми ж є люди такі, як усі, ми залежні від неї; нам дай, ми більше нічого не розуміємо. Та ще якомога більше. А коли ми цим оточимо себе, то ми вже робимось технічними, штучними, у хімії людьми нелегальними. Ми природі не пахнемо, а смердимо. Хто ж нас таких людей у цьому полюбить? У нас є один чоловік у природі - проявив свою любов, бажає нам усім щастя, здоров’я хороше. Як хочете мене судіть, я від вас ніяк не втечу. Я цьому ділу є в людях уболівальник, хочу, щоб ми, усі люди на білому світі, не готувались сьогодні, щоб завтра ним довелось жити. День небувалого характеру, він до нас уперше приходить, свої сили він до нас несе. А ми, як такі люди,  добром вважаємо, ми без цього добра жити не зможемо.

      145. У нас є для цього діла зуби, ми ними кусаємо, жуємо до самої слини та з повітрям ми глитаємо. Посилаємо туди, куди це слід, – у шлунок, у те саме місце, там де це горить, кисне на негоже. Ми самі це ось робимо, у нас кожен день те ж саме в житті своєму: не доїли сьогодні, так доїмо завтра. Цього діла від нас із вами природа не ждала, вона жде іншого – свідомості, щоб тіло не зживало. Люди цього не хочуть робити. У них завжди стара історія лежить у природі, щоб увесь рік весь час одне робити, щоб це діло давало прибуток якогось матеріалу. Він у нас збирається запасом.

    146. Ми його бережемо, як око своє. Він у нас лежить роками. Ми говоримо, самі для цього ми роками робимо, роками знищуємо, тільки не знаємо, де це дівається. Природа не стоїть, вона нам щохвилини дає своє нове, ми від неї одержуємо. А от те, що треба, ми тільки думаємо. А щоб одержати, ми цього не хочемо, у нас воно не виходить. У нас мета одна – як би його робити собі хороше й тепле. Ось які ми є люди на білому світі, такі люб’язні,  доброзичливі. Ми з вами лише б намислили, а зробити ми зробимо обов’язково. У нас для цього є розум, наші очі, що бачать. А руки наші майструють усяку річ. Вони самі це зроблять, у них для цього добута сировина, вона заводами робиться продуктом, а з продукту робиться деталь.

    147. Із цих деталей роблять об’єкт. І це все перед нами стоїть мертвий капітал. Це все роблять люди технічного характеру, та ще вони огороджені штучним, уведена хімія. Щоб сказати: це все живе – вона бездушна сторона, може щезнути. А щоб жити природно живим енергійним незалежним для того, щоб не вмерти, тобто не щезнути, ми не заслужені в людях. А раз ми не заслужили в цих людях, нема кому нас оправдати. Ми захворіли, у нас є нестаток. Ми з вами думаємо, як би від цього всього позбавитись. У нас нема тих засобів і нема того чоловіка, котрий зміг би це захворювання  скасувати. Хоч  захворювання на грип, проти котрого лікар виписав Володимиру Олексійовичу на весь тиждень медикаментів.

    148. Якби це так, що може бути від цього всього краще? Я був хворий на грип, у мене температура 38 градусів. А я Учителеві по телефону дзвоню, йому говорю: «У мене температура». А мені Учитель говорить, щоб я скупався в холодній воді. Я його як Учителя в цьому ділі послухався, скупався під душем. Мені стало легше. Я Учителю дзвоню знову, говорю йому: «Стало мені легше». А він мене посилає на сніг роззутим. Коли це все провів на себе, то мені стало краще. Я вибрав такий час, у котрий далось додзвонитися до Учителя, йому як такому за це все, зроблене ним, дякую. Спасибі й спасибі тобі за це все, що ти від мене прогнав своїм ученням найлютішого ворога. Це був на мені грип. Володимир Олексійович говорить: «За це все, що ти це робиш, тебе я поздоровляю з Новим роком». Особливо із силами твоїми наші хвороби від цього всього щезають самі, це для них є кінець життя.

      149. Ми спільними силами з дороги проганяємо ворога. У зв’язку із цим усім ділом дав Учителю своє слово, щоб приїхати до Учителя. Йому треба подякувати. Про це Учитель знає, він нас до себе жде, усіх хворих людей. Чим би він не захворів, лише б звернувся нужденний хворий чоловік. Він же захворів своєю хворобою, котру посадила природа. Вона із цим ділом не порахувалась, узяла й напала на маму. Учитель Варвару Іванівну називає мамою, їй 90 років. З нею в грудні зустрілось стихійне по старості, своя несподівана хвороба. Вона її по старечому ділу скрутила. Говорить з Учителем: «Я захворіла». Передають Учителю про її захворювання. Вона хворіє дуже.

    150. Узнав Учитель, передає доньці її Дусі, щоб Дуся ради її хвороби взяла п’ять карбованців і найшла чоловіка нужденного та йому дала зі словами: я, мовляв, даю за те, щоб не хворіти нічим. І віддати. Вона це зробила, і в мами пішла на спад ця хвороба. Але найголовніше, щоб Учитель наш дорогий Спаситель нашого життя. Так Варвара наша Іванівна сказала: «Він приїде 25 грудня, мої ніжки не ходять так, як це слід. Доводиться ждати Учителя, він дав слово обов’язково приїхати. І Тетяна Федорівна теж захворіла. Треба бути Учителеві, а час не указав». Я, говорить, із своїми очами усіх заставила, щоб люди звернули на хворобу свою увагу. Ми діждались часу. Нас, Учитель говорить, зустріли люди москвичі з поцілунками. А Тамара, донька Тетяни Федорівни, вона зі сльозами зустріла Учителя.

    151. Стала просити, щоб Учитель їхав до них, до Тамари. Він дав слово їй бути в них. Ми старались  у такому вигляді між людьми пробиратись по перону до стоянки таксі, щоб черговий по розподіленню таксі дав нам без черги. Ми це все від нього одержали, нас наші обставини оточили. Ми поїхали прямо по провулкам на проспект Миру мимо Виставки до Медведкового. Нас водій привіз до нашого дому. Нас зустріла своїм дожиданням Тетяна Федорівна, з радістю оточила нас своїм поцілунком. Вона стала просити прощення, щоб я як такий їй простив за її гріхи. Вони, усі люди, цієї назви хотіли й вважали себе грішними. А хто за їхнє діло, зроблене ними, повинен простити? Вони - технічні люди, штучним оточені, а хімію собі ввели. Це не природна сторона, щоб не бути залежним.

    152. А щоб природа оправдала тіло чоловіка, щоб у природі зостатися на віки віків незалежним живим енергійним тілом. Щоб тепло створювалось не штучного, а природного характеру. Я, говорить Тетяна Федорівна, - по всіх наших людях, котрі звертали велику увагу на мою утворену хворобу. Вона їх заставила про мене думати не так, як мені хотілось. Це хвороба, вона мене так оточила, як ніколи. Вона дожидала приїзду Учителя: він тільки міг помогти в моєму горі. У нього для цього є засоби, вони є в природі. Тільки сили його знайдено природно, щоб чоловік цим добром користувався. Ця одиниця не продається,  вона близька до нас, з нами разом, як ніколи, оточується.

    153. Повітря, вода, земля – це всюди невмираючі милі друзі. Їх змушують умови. Там де хочуть, там вони оточуються, це їхня сила. А ми, люди, такі є, котрим усе це треба буде. Люди наші це потребують. Повітря їхнє тіло оточує, а нутро задовольняється. По землі ногами ступають, очима бачать. І тут же в природі народжується небувала жива тварина, що швидко бігає, її треба буде вбити або піймати для свого вживання. Ми це в природі родили, то дозволь його такого, живого в природі, зарізати й так розробити, щоб ужити як приготовлену їжу. Вона нами робиться, ми її на вогні варимо, з водою готуємо. А потім це все поїдаємо як хороший смачний продукт.

    154. Це наші такі ось у природі дії, ми через них хворіємо. А раз захворіли ми в цьому, нам треба буде поміч, щоб ми не хворіли. Природа нас оточила, на нас вона накинулась і хоче нас як таких від себе прибрати. Ми виявились у ній негожі в її житті. Природа любить пахуче ядро, енергійні дії. Беріть наше червоне вранішнє сонечко, що сходить, воно нам показалось в атмосфері без усяких туч. Воно ледь-ледь зійшло, і своїми променями теплого виду природа освітила все життя, що із землі пішло. Ми, такі ось люди живого характеру, повітрям оточили себе, нас зустріла струмина. Ми з вами оточили себе тим, що треба. На нас одягнувся одяг, ми наїлись, а в домі стали жити, ми від чого не відмовились. От вам життя людське, воно стало нам відомо.

    155. От і життя таке показалось, люди зажили. Трамваї по вулицях пішли, а автобуси нас як таких усіх підбирали. Нам це буде треба. Ми спішимо на роботу, вона нас до себе ждала, нам треба це. Ми до цього міста дуже багато часу їхали, у самий центр на вулиці попали. Говоримо: яка дивна красота усіх стоячих будинків, біля них росли великі дерева, вони від жаркого сонця робили холодок. А люди знали клімат, їм від цього сховатись, а удатися до самозахисту.  А машини, весь належний транспорт по своєму руслу йде. Людям доводиться їхати від зупинки до зупинки. Кожен чоловік своє місце не забуває, де його умови. Він там живе й те він робить.

    156. Йому треба йти на свою роботу. А до роботи треба їхати, а поїздка – транспортом, та ще яким! Люди за спеціальністю мають різне. В одного – своя машина. А в іншого чоловіка є своє фізичне здоров’я, він на ногах швидко ходить, руками робить без усякої помилки. Чоловік старається для себе зробити в поміч своїй силі яку-небудь технічну машину або який-небудь станок, яку-небудь зброю. Це треба для всіх людей. Голка не робиться з дерева. Треба знайти в природі сировину, з котрої можна одержати чавун. А з чавуну залізо одержати, а потім сталь у цьому зробити, котра треба буде всім людям. Вони по землі прокладають свої кроки недаремно. Струну для балалайки протягнуть і натягнуть – це все для веселого характеру.

      157. Ми для цього маємо розум, він у нас знаходиться в голові, він робить через серце ключ, котрий дають йому почуття. А почуття тіло одержує в природі. Вона нам, таким людям, відкриває надра, ми їх знаходимо в глибині, вертимо. З геологом дістаємо ці багатства, оточуємось заводами. Вони нам роблять продукцію для того, щоб із неї зробити в природі якусь річ. Вона в нас робиться, продається за гроші. А гроші, вони економляться людьми. Їх роблять люди – вводиться мертвий нелюдський капітал, котрий зберігається, як своє око, людьми. Вони за землею доглядають, вирощують на ній урожай, чим розводиться живий скот. Вони його розводять для продукту. Хліб, м’ясо – найголовніше це є, усьому діло, у житті людському початок. Чоловік із цього всього готує найкращу за поживністю їжу. Вона нас держить у путі.

    158. А в селі такому не технічному? Воно нас, усіх людей, держить своєю відсталістю. У ньому нема того, що саме місто має. У ньому є всякого роду для дітей школи, технікуми, інститути, університети і так далі. Ось що місто у своїй стороні має. У ньому вулиці асфальтовані, будинки житлові за останнім архітектурним словом, багатоповерхові будинки, до котрих наші автобуси нас возять. Ми в своїй місцевості самі себе примушуємо фізично з місця в інше рухатись, щоб знати. І те ми повинні самі робити, що люди роблять, мислять про що-небудь новеньке, особливо про сьогоднішню дорогу. А по дорозі буває зустрічається стихія, вона образила чоловіка своєю такою бідою, вона ввела горе чоловікові - ногу переламав.

    159. Дуже тяжко чоловікові. До нього «швидка» примчалась, із собою привезла лікаря й санітарів, хотіли свою технічну поміч зробити. А постраждала Ярина не схотіла їхню хімію, штучне приймати, відмовилась від насилля. Якось добрались до лікарні, а лікаря нема. Говорить потерпіла, вона його жде, - от-от він повинен приїхати й цьому хворому перелом направити. А час іде, лікар прийшов, він заговорив. Їй як хворій говорить: ти хвора одна з усіх допомоги нашої не потребуєш. І не думає, нічого не робить. А травма ногу непокоїть. Щось лікарям треба зробити. Я лежу, терплю, жду свого застосування. Воно залежить від самого колективу лікарів. Вони групою збираються, вирішують щодо цієї хвороби. Вона прийняла це діло в палаті як травмована, усе це бачила. Нехай вона як така.

      161. Цьому ворогу доводиться щезати, а новому, що наступає, вона не в силах це зробити. Усі ідейні науки всіх своїх доріг, ідіть і робіть це ваше діло. Ви його зробили, ви його випустили в життя. А ці мої руки, мій розум, моє тіло не турбуйте. Він був, він є, він буде. Це користь усіх наших людей. Ми власність, індивідуальність самі ввели, у нас вийшов капітал. Люди буржуазією самі себе оточили, живуть вони хороше й тепло. Живіть, у вас це ніхто не відбирає. Також революція ввела нам, усім людям, радянську владу, увела її народом, економічно оточила. Люди стали жити хороше й тепло. А еволюція  на чоловікові до нас прийшла для того, щоб ворог у житті зник. А той, котрий появляється в житті, він безсильний сам себе примусити, щоб у людях йому жити.

     162. Ворога внутрішнього й зовнішнього еволюція прожене, видалить геть його. Він із таким чоловіком жити більше не зможе. Ворог – це є діло, а за діло платять гроші. Ми його купляємо, ми його продаємо. Це наші гроші, котрі пішли в природі інше шукати. Ми за гроші купили здоров’я й за них ми втратили. Усе це зробили люди, їм треба було це місце, вони на ньому оточили себе економічно. У них є гроші, за них вони купують інше – цьому кінця не видно. Люди зробили машину, примусили її, нею управляли, і в ній розбились. Якби не ніж, чоловіка не зарізали б. Якби не кінь солдатський, з котрим прослужив три роки солдат. А коли він звільнився, він прийшов з ним прощатись і несподівано його рукою ударив по заду. Він злякався й ногою солдата вбив. Ось де є горе чи біда цьому солдату. Так і капіталісту мільйонеру з грошима довелось умирати, він не зміг відкупитись у житті, його природа вбила.

    163. Усі вироби людських рук – є діло, зроблене руками, воно губить чоловіка. Візьміть будь-яку річ, зроблену руками, вона щось коштує. Хоча ми ростимо зернятка, не одне, а багато їх. Так само все наявне прибавляється, за чим женеться чоловік. Він хоче, щоб у нього була не одна жива річ, а дві або три. Знаю добре багатого чоловіка. Він мав тисячу овечок, йому хотілось одну овечку на другу тисячу, а йому це не далось. У нього вийшов збиток, одна з усіх овечка впала. Хазяїн духом упав, у нього почався нестаток, одна за другою стали падати. Хазяїнові не під силу таке горе. Біда оточила. Люди стали лякатись. Хазяїн захворів, похворів, і вмер. Така історія не подобається нікому, особливо залежному чоловікові, технічному, у хімії. Він на одному місці не стоїть, йому треба одне й інше.

      164. Наука є наука, котрій треба простір, тобто атмосферний простір. Ми одним не задовольняємось. Одне є, а іншого нема – це шукання по білому світові. Ми як такі люди стараємось у житті зробити те, від чого інші люди лякаються. Їм доводиться так сильно терпіти. Особливо вони випробували на своєму тілі гітлерівську шефську компанію. Вона на людях довго розумом своїм зосереджувалась. Як вихор себе вгору піднімав, так і це діло на людях рвало на шматочки їхні тіла. Вони так себе змусили рватись. Це все робилось нами, людьми, вони цю картину створили. Як тільки щось таке в своєму житті, уже говорять люди, ми захворіли. Ми хворіємо своєю такою хворобою, котра нам у житті заважає. Ми цю хворобу одержали в процесі свого життя.   

      165. У нас питає Іванов, Учитель свого народу. Ми з вами живемо, оточуємось, робимо те, що треба. У нас виходить. А от щодо нашого здоров’я ми з вами нічого не робимо, крім одного:  ми з вами стараємось, щоб у природі нам було так хороше, так тепло. Ми в себе робимо трудом хорошу смачну їжу, також ми змайстрували свій фасонний прекрасний одяг, котрий висить на нашому тілі весь свій час. Він своїм бездушним характером від живого енергійного тіла відбирає тепло. Ми через це хиріємо. А дім житлового характеру нас усіх індивідуально огородив своїми стінами. Ми з вами в цих умовах чого тільки не робимо. Самі в ньому боїмося жити. Вважаємо інших людей: вони для нас є люди нехороші. У своєму житті їм доводиться думати й про це гадати.

     166.  Вони живуть збоку біля цього близького сусіда. Він теж думає не про те, щоб сусідові було хороше. Ми думаємо й робимо для себе хороше. У нас – огороджений двір. Від кого це ми всі в природі зробилися королями, оточили себе? Ми вважаємо: це все наше, рідне, кровне, одне з усіх. Це наша фізична й розумова робота є в людях. Ми думаємо, ми робимо, у нас хороше й тепле в природі виходить. Це є, усе робимо. Ми готуємось, ждемо, як ніколи, цей час. А який він прийде? Ми не знаємо. У нас для цього всього зроблена зброя. А без цієї сильної зброї ми не зможемо скористатись цим ділом. Наша таке ось полювання. Ми про це ось усю зиму думали та гадали, як би нам удало вбити ведмедя. Для цього всього готували зброю.

    167. Рушницю таку придбали, заряди для цього зробили, а от щастя на це не одержали. Вони двоє йшли по цій дорозі, з ними зустрівся старий. Вони йому слова не промовили,  не сказали: «Здрастуй», голови не поклонили. Гордість свою вони в природі показали. За що їм природа буде це давати? Вона їм сказала: ідіть, ідіть, вам дорога одна закрита. А раз ворота, то діла не буде, вам звіра природа не дасть. Так воно й вийшло. І проспівали люди про свою невдачу пісню. Це було одне. Вони розташувались у природі, а вона їм не дала звіра, їхня стрільба пропала. Вони не заслужили, щоб скористатись цим звіром. Він до них не прийшов. А час цей у природі проходить, мисливці психують, нервують, один на одного говорять: це, мовляв, ти винуватий. Що ти зробив? А фактично, якщо розібратись, їм треба було вернутись назад, та їх гордість попутала.

    168. А сонечко зранку для них сходило, їм дорогу просвітило, забувши про свій вечірній захід за землю. Воно приходило до цих мисливців до місця. Вони самі себе піднімали, і треба було вертати назад. Це була не одним їм біда, багатьох так оточило своєю невдачею. Як же весь час їм була така вдача, а тепер ми, мисливці, залишились перед усіма не оправданими, тепер крокуємо по дорозі ненормально. Природа їх пожаліла, їм їхнє дала: звір на путі показав себе. У нього доводилось мисливцям у дві рушниці залпом стріляти. Вони чотири залпи вдарили. А звір на узліссі зник. Мисливцям час не підказував справитися зі звіром. Він був ними залишений до ранку. А вранці раніше прийдемо, розправимось.

     169. Так вирішили наші мисливці, а мисль їхнє розбила. Один однією дорогою пішов, а другий другою пішов, не тією, котрою буде треба. На став свого улюбленого по полюванню через це діло слухатись, узявся за своє хитре. Не став ранку він дожидатись, щоб разом скористатись цим ведмедем. Він як така особа уже не мисливець, а життя продавець. Він усю ніч не спав, сам готувався в цьому ділі, хотів звіром скористатись. Узяв озброїв себе в цьому до зубів. Двозарядна рушниця, і на це він не подивився, а рано взяв ніж і за пояс заткнув. Думав, його буде перемога. А природа – не фунт родзинок поїдати. Вона на це послала цього мисливця, щоб люди їх як таких розділили, щоб вони знали, як це роблять люди. Вони оточили себе своєю неправдою. Один із них живий зостався, а другий загинув за цього звіра.

    170. А звір у цьому ділі не збирався, він собі спокійно лежав і стогнав від рани, він її лежачи облизував. А своє це не забував про мисливське таке психічне в природі діло. Він до себе на це горе ждав, як ображена в цьому ділі особа. Вона до природи була ближче, а його як такого й Божа сила не забувала. Вона берегла за їхнє діло обох, вона пустила їх на арену в бій, щоб люди про це знали, але не говорили, що він винуватий. Я, говорить чоловік, ні перед ким не винуватий, діло саме в цьому винувате. Так воно вийшло між чоловіком і звіром у природі. Вона цей показ у людях зробила, щоб люди про це ось знали, що вони своєю зброєю робили. Це було в житті штучне з однієї сторони, а з другої сторони – єство.

    171. Визначайте ви, люди, самі. Вони хотіли вбити вдвох цього звіра, а вийшло: один чоловік хотів ним скористатись. А природа - за нього, за звіра заступилась, вона йому дозволила з новим правом до себе ждати цього ось чоловіка. Він на нього обрушився зі своєю зброєю. Він не знав, на кого йти. Це образа, з образ образа: його поранили мисливці. А він забрався в такі умови, де він цілу ніч пролежав та продумав по-своєму. Йому цього не хотілось, щоб чоловік ішов із своїм наміром, зі своєю силою. Він ішов добити звіра. А природа це не допустила, узяла їх звела, штучного й природного, на арену живими тілами. Вона їм дала повне право за це взятись, зброя на зброю, а природа на природу. Обидва живі тіла в бою раптово загинули.

      172. В одного рушниця відмовила в живе тіло стріляти, а в другого були кігті - череп з голови зняти. А в чоловіка на це був ніж, він старався живіт йому прорізати. У кожної така своя задача перед цим була в голові. А коли вони це стали робити в житті практично, вони не встигли це діло здійснити. Вони обидва опинились на землі вбитими, як ніколи. А збоку селянин клав на віз сіно, він бачив цю всю розвинуту ними історію, привіз її в станицю, заїхав у дім цього мисливця. Що сам зробив цей мисливець у своєму житті, люди всі узнали про його цю витівку. Йому захотілось свого друга обманути. Він ці дії сам обмалював і став у житті їх застосовувати. А люди в житті стали робитись суддями цього діла, вони судили чоловіка.

    173. Його близькі привезли мертвим, зробили умови як слід, гріб зробили. За ним плачуть. Як же так загинув молодим!

      Це стихія несподівана в природі, підготовлена самими людьми. Вона їх змусила ждати цей час, як ми ждемо завтрашнього небувалого дня; він до нас, таких людей, приходить зі своїми силами. Він нами такими не радується й не хоче, щоб ми були такими, як ми з вами від учора приготувалися жити. У нас для цього всього часу, що приходить у природі, є пошитий для самозахисту одяг. Ще не бачили й не діждались, а самі вже це маємо. Як капітал лежить вічно на землі мертва будова.

    174. А для їжі лежить усякого роду приготовлена заздалегідь зелень, соління, сушка і таке подібне. Її треба готувати смачно, усе це робиться людьми. Будова поставлена з усіма зручностями. Ми в ці будинки тягнемо живе й мертве. Говоримо: цього ось мало. Треба нам, таким людям, усе, щоби було. Воно було, воно є, воно й буде. А от чоловіка живого ми не зуміли зберегти. Він у нас як такий нічого такого не робить, щоб не хворіти й не простуджуватись. Ми кволі люди, залежні від неї. Від неї її якості беремо й тягнемо, присвоюємо, говоримо: це наше. Ми в цьому ділі помираємо. Нас як таких природа не жаліє, бере в цьому ділі карає. Ми простуджуємось і хворіємо. Крім того нас оточує неміч.

    175. Нас природа прибирає, не хоче, щоб ми з вами так жили. Ми весь час багатіли, робились ділками, збагачувались добром, вважали самі себе: у цьому ми живемо та ще як. Ми про це думаємо, щоб нам жилось хороше  й тепло. А природа, вона втягує в це ось хороше й тепле. Ми помилились тим, що стали від природи одержувати одне й інше. Нам цього мало, ми хочемо одержати дуже багато, та ще щоби було хороше. Ми люди всі є такі, щоби були вченими, що роблять, теоретиками, такими людьми, котрих у житті не було. А вони як були при капіталістах, так вони й залишились такими ж само й  сьогодні. Ніякої користі чоловікові вони не зробили. А своїм ученням як примушували його робити в природі, так вони й сьогодні його примушують.

      176. Він пішов туди й своїм невмінням помилився в природі, загинув. І гинуть учені в процесі. Політ Гагаріна й інших. Вони були  як герої свого часу. Їх незнання змусило пасти жертвою в природі. Адміністративні особи, правителі свого народу як Рузвельт, Черчель, Сталін, Де Голль, Мао, та були багатирі князі, рицарі – усі вони так тяжко кінчили своє життя. У цьому не знайшлося такого вченого чоловіка, щоб він відмовився від свого діла, а взявся за порятунок свого життя в природі. Усі люди, живущі на білому світі, вони нічого не роблять у природі, щоб їм від цього діла було погано й холодно. Вони свої сили в жертві кладуть, щоб їм було хороше й тепло. А хороше й тепле нас усіх веде до поганого й холодного.

      177. Усі адміністратори жили хороше й тепло, їх не стало, вони вмерли. І повмирали всі живущі люди. Учитель – це Іванов, він учить для порятунку свого життя. Говорить: перш ніж бути розумним чоловіком, треба бути дурнем. Дурень у казці буває, він ніколи так не помирає. Умирає розумний чоловік – робиться дурнем. А той, кого визнали вчені люди дурнем за його ідею, природою не буде ображений, його вона огородить дарами. Він буде в людях за своє все, зроблене ним, чоловікові хворому, ображеному помагати.  Він прийшов з бідою, його оточило горе. А Учитель такий один з усіх помагає таким людям, він їх усіх своїми силами приймає, вводить їм такі сили, завдяки котрим у хворого щезнуть хвороби, як ніколи, а новим хворобам, що йдуть, не під силу на нього напасти.

      178. Якби не було теорії, то  не було б  і протилежності. Вона в людях зробила свого роду вчинок революцію, узяла поділила людей на одних, других, третіх, четвертих. Стали з темного класу робити освічених учених. Вони стали проходити вищий учбовий заклад. Стали один від одного відходити, гордитися. Не стали свою наявну ввічливість ставити перед собою й перед іншим. Вони забули старий минулий початок, зустріч, котра була введена першими людьми. Вони рідко зустрічались і з радістю вітались. У них було початкове перше діло один одному сказати: мовляв, здрастуй. Йому або їй відповідають: «Здрастуй».

    179. Стали один від одного відгороджуватись, відходити, своїм наявним ділом стали збагачуватись, здобувати й підглядати, стали один на одного нападати, обкрадати. Словом, гнались один за одним. Хто більше зробить, у кого більше було людей кріпаків або більше землі та різного скота й птиці. Із цим усім жили люди для самих себе особисто, щоби було хороше й тепло. Це чоловік робив і хотів, він цим самим по природі приходив до захворювання. Він у природі простигав і хворів, мучився. І досі він не знаходив для цього діла засобів, і не було такого чоловіка. В усьому капіталістичному світі люди не хотіли й не вміли ці якості знаходити й уводити в життя, щоб люди  це робили, щоб вони свої тіла пробуджували,  були сильними.

    180. А повітря раніше було, і вода лежала так само, як тепер лежить на землі. Усі люди  бояться із цими якостями стикатись. Ні капіталісти, ні соціалісти – ніхто цього не хотів пробувати в своєму житті. Ми з вами як такі люди прослідкували всю приватну власність, буржуазне діло, багатіли як хотіли, а щоб корисне зробити, ми не брались. Діждались революції, вона нам кров’ю дісталась. Ми на барикадах узяли владу, відновили радянську владу. Вона нам дала право хазяйнувати, розпоряджатись як народною власністю. Вона нам нічого нового в житті не дала. Природа як була перед усіма людьми найлютішим ворогом, так вона й залишилась. Вона їх своїм добром оточувала, давала їм їхнє здоров’я. Вони в ній тяжко трудились. Їм доводилось багато жити, мати її добро, як своїм розпоряджатись.

    181. А самі, як ледь щось таке в житті, - уже застудились, захворіли, ображаються на природу. Самі із собою воюють, говорять: ми є всьому ділу хазяї присвоювати собі чуже. Вони говорять: це все наше. Ні капіталісти, ні соціалісти – ніхто не має права присвоювати собі чуже. Вони обоє завоювали на землі своє життя, котре не знало, що за ним іде дух еволюційного характеру. Капіталісти – це за історією лежить Бог Отець. А соціалісти, радянська влада – Бог син, народжений людьми. А слідом іде еволюція – вона Бог Дух Святий. Вона нічого такого не присвоює, своїм не називає, а це все – природне, спільного характеру. Якщо я як такий чоловік природного характеру, незалежний не від кого. Природний чоловік повинен жити й дружити в природі, усі умови любити. 

    182. Іде день завтрашнього характеру, він до нас іде не марно. У ньому непочата атмосфера, ніким вона не пізнана. А він як приходив із різним виглядом, так він і буде до нас таким приходити. Він знає свої сили, свою волю. Від сходу до самого заходу треба сонечку пройти та променями прожарити. А ми єсть люди такі, на білому світі зародились як ніколи, самі себе зробили технічними в фізичному тяжкому труді, особливо перед нами всіма такими людьми лежить турбота. Ми такі забіяки, хто день і ніч одне все думає та готується до свого бою в природі.

       Я вам уже про один факт розказав, тепер малюю картину, як хитруни мужики робились злодіями. Мій дідусь Іван Тимофійович мені як  такому внуку розказав про наше рідне село.

      183.  Воно було велике, сімсот дворів. Навколо села був зручний чорнозем, ним користувались селяни весь рік, весь час. Від самого сходу сонечка й до самого заходу вони вручну робили посів, із поля з кореня знімали. Один перед одним косили свої ручки, клали рядок акуратно. Слідом жінка в’язала снопи, а потім зносились і клались хрестами в копни по шістдесят штук. Де був урожай, видно було здалека. Як люди трудились? У них був хліб та сіль з водою. Вони це робили весь тиждень. А коли приходила субота, то церква давала їм знати, щоб люди кидали своє все зроблене та їхали в село святкувати  Христову неділю. Ми повинні святкувати, Богу помолитись та  просити в Бога здоров’я, молити в церкві.

    184. У цей сільський час люди - як на хорошому базарі, церква в усі дзвони б’є. Один великий дзвін далеко чутно, а другої церкви – ще більше, а третьої – ще більше. А четвертої – менше, він тільки закликає своїх парафіян, щоб вони знали свій такий порядок у людях. Це одне його діло – лежати відпочивати, а за Бога, за предковим явищем, треба нам усім відвідувати церкву, там за свої гріхи поставити якому-небудь святому свічку. Із щирістю яку-небудь молитву щоб усно в себе прочитав. Гріх цілий тиждень він чи вона копили, а тепер треба буде відмолювати. День один – це не тиждень, не встигли пообідати, тут уже полуднувати на носі, наступає  й вечір.

     185. Сонечко, уже воно так заходить. Люди до завтрашнього дня так тяжко на цілий тиждень готуються, щоб у косаря була коса гостра, держак зручний, і грабки потрібні. А в’язальнику треба граблі не забути, найголовніше, для води відро. Та спекти хліба, та сіль, чим треба живитись. Перед людьми стоїть їхня просьба, щоб послухався Бог, продержався зі своєю погодою. Нехай люди попрацюють, це їхнє життя. Воно кожного чоловіка змушує  не забувати глянути на простір, на небо. Воно чисте, нема ні однієї хмаринки. А в людях на цей час десь бралась їхня сила таку роботу робити весь день, весь час. А мужик багатий Забуга три пари волів має, робітника. Неділя – це його день: поїхати в степ на таке поле й там хазяйнувати, снопи чужі забирати, своїми робити.

      186. А іншому чоловікові в цьому ділі горе робити, а собі як хазяїнові – багатство. Заробляти своїми руками, своїм фізичним трудом цю копійку, цю наживу - дуже трудно її заробляти. А тому чоловікові, котрий увесь тиждень пробився, цю роботу проробив? А коли приїхав він, глянув на своє місце, а снопів нема. Що робити, кому що скажеш? Несподіване так ось горе, воно його примусило психічно хворіти. Він уже не по-нашому думає. Тих самих діл у житті не буде. Радий би що-небудь зайве зробити, та нема з чого. Раз зайве украли, то чим треба буде жити?  А чужим довго ти не проживеш. Умер цей Забуга, розсипалась уся хазяйська система, не утрималось чуже.

    187. Так і дідусь Іван. Він любив мене як онука рідного. Поки був живий він, держалось хазяйство. Два сина Федір і Корній вважались хазяї. А коли вмер, і хазяйство  не вдержалось. Сини через жінок не поладили, розділились хазяйства навпіл. А нам дісталась землянка, що примусило батька. У шахті він робив, трудився під землею цю копійку добувати. А землянка – це те місце, у котрому я як Паршек народився. Її довелось отцеві скасувати, а побудувати нам, дітям, дім, якусь хату, щоб вона так не протікала. Скоро чи довго ми ждали, поки зібрались із матеріальністю, із засобами. Каміння навозив, ліс купив. А Івана Потаповича найняв робити обстановку. Скоро стіни появились, верх на них появився. А мазали горище, накладали близькі рідні.

    188. Уже нам є хата під черепицею. Ми позалазили на піч, уся наша дітвора, вона разом із бабусею Олександрою на печі. Як внучата, їм вона різні приказки розказувала. Це був такий же, нас він сильно страшив, він стосувався нашого загробного життя. Це в 1905 році перед школою, мені було сім літ. А в 1914 році ми спорудили цю ось хату. Він нам приніс війну російсько-німецьку, у котрій мені доводилось брати участь із своїм отцем. Ми самі не знали, кого в своєму житті захищали. Ми були ображені природою люди, за нас природа заступилась. Вона між капіталістами ввела революцію, вона підняла на ноги всіх селян бідняків і всіх робочих людей, проти заставила. Із зброєю в руках пішли відбирати право в самодержавства, у царя владу відбирали. Я був партизан початкового повстання.

    189. Війна – війною, а життя – життям. Я не кидав отця й не кидав я матір з маленькими дітьми. Ішов у природу, знаходив потрібне в природі. Це все, що було треба, тягнув, присвоював до свого імені, робився  радянським хазяїном. А тут революція пішла на нашу зустріч, узяла ввела радянську владу, стала робити комуністів. Вони були за те, щоб люди жили в природі хороше й тепло. На поміч усьому цьому ввели нову економічну політику. Вона прийшла до хитрих людей за засобами. А нам як таким довелось своє село залишити, а на Провальську землю як переселенцями виїхати. Заснували хутір Іванов, він дістався за жеребом моєму прізвищу. Я був ходаком, цю економічну політику, це все робити доводилось. Ми там за п’ять літ свого діла на новій землі зробились багатими людьми. Хліба в нас багато. До нас радянська влада зі своїми людьми приїхала, щоб у нас як таких купити хліб.

      190. А мужики – старого порядку люди, їм не хотілось помагати радянській  владі. А я був за цим усім Паршек, завойовував її. Він знав, що це треба йому зробити. Свого отця просив як шахтаря продати їй свій хліб. Це зробив мій рідний отець, він від сина не відмовився. Повіз хліб державі – повезли хліб інші мужики. Я був у цьому помічник, де заслужив свою довіру в комуністів. У мене кров була більшовика. Я став жити між людьми тільки для партії. Вона бачила такого одного між усіма. Я був не такий, як усі, держався за червоного економічного чоловіка. Паршек жив у батька. Щоб мати своє житло, це він не старався мати. Він знав, що йому не треба буде ніяке мертве життя. Він вів себе до того, щоби бути в природі хазяїном. Він не за отця. А в нього були сірі коні, як звірі: жеребець і матка.

      191. Батько через них заслужив ім’я, по батькові. А я бачив цю штуку. Це все на цій землі через мене прийшлось батькові моєму розбагатіти. Він став жити не по-шахтарському, а по-новому, економічному. Усе в нього є, але душа й серце зосталось у Паршека. Він залишив свій фізичний сільський труд через свій вступ у кандидати  комуністичної партії в Гуковський сільський осередок. Секретар Борщов, він тепер генерал із пролетарки. І так мій вступ у партію примусив за течією спуститись у саме місто Красний Сулін. За моє зроблене в батька він купив дім і подарував моїй жінці за те, що вона помагала в його хазяйстві жити. Я був батьком своїх двох народжених дітей Андрія й Якова. Мені доводилось їх своїм умінням виховувати, як ніколи ніде.

    192. Мене зустріла моя ідея по дорозі не таким, як зустрічала всіх. Я став учитись у партшколі. Вона мене примусила читати, писати й розв’язувати для того, щоб у  природі довелось зустрічатись із людьми та з ними на руській простій мові розмовляти. Їх просити, щоб вони кинули зовсім гидувати, не любити, і не робили те, що вони весь свій час робили – вони між собою ввели цю ненависть. У них нема любові до природи й нема такого побажання, щоб сказати, як бажає всім щастя, здоров’я хорошого Паршек.

 

1977 рік 13 січня

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. З копії оригіналу. (в1412)

 

    7701.13   Тематичний покажчик

Медицина  1-3,42

Оздоровлення  9,28,39,40,4376,110,123

Новий потік  16

Розове тіло  16

33 рубля  9

5 порад 5-конечна зірка  40

Перший чоловік Бог  12

Хороше, погане  11,176

Війна  29,32,70

Дві сторони  38

Тепло внутрішнього характеру  70

Еволюція  40,50,51,84-86,99,100,107,

108,116,162,181

Ворог  71

Учитель історія:

Дитинство  40-50,47,183,187

Юність  50-70,188

Природа ворог  70,83

Допомога  86

Ввічливість, прощати, не карати 84,

85,86, 100,101

Просьба  132,133,143

Не готовиться на завтра  138,144

Помилування  85

Бажати іншому, що собі  140

Всім однаково, спільна мисль,

Допомога бідному  140

Звірі, мисливці  170

Бог отець, Бог син, Бог дух святий  181

Терпіння  109