Іванов П. К.

Перші хвилини

 

1977 рік    1 січня

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

    1. Перші хвилини такої години. А мороз надворі, так він наступає, як ніколи. Мені по снігу йти було легко. Я не їм їжі зовсім. Природі подобається такий дух, вона на це свою душу й тіло має, воно пахне Ароматом. Ніхто в людському житті за це діло так не брався й не випробував на собі. А я як такий чоловік у природі один узявся й став робити між людьми своє знайдене в природі діло. А воно треба було дуже багатьом таким людям. Вони в своєму житті в природі зустрілися зі своєю бідою, їх оточило горе. Вони з ними дуже багато часу лежали в ліжках, стогнали. Їм як таким людям з утвореною хворобою приходили на допомогу вчені.

    2. На них відшукувати для свого такого поняття. Їм треба була на чоловікові його хвороба, тобто діагноз, вони тоді візьмуться за це все діло й технічно стануть застосовувати своє штучне, котрому треба була хімія. Люди ці вчені мали в себе рецепт, вони на цьому базувались. У них був чистий папір, на котрому вони писали чорнилом букви латиною. Їх не кожному чоловікові доводилось читати. Ця писанина потрібна була в аптеку, де ліки всіх видів тільки по лікарському запрошенню, вони за гроші продаються. Це так робилось при капіталістичній системі, була допущена приватна власність, вона розвивалась лікарями. З людей високого звання хтось зміг таке вчення на собі пройти, а комусь давалось право вчитись на інженера або лікаря. Тільки люди високого звання це право завойовували й тоді, і тепер.

    3. А хвороба прогресувала на всіх людях, вона не вибирала своїх, їй треба було чоловіка покласти в ліжко, вона не питала ні в кого. Таке діло проходило раніше, таке діло проходить і тепер за людський учинок, за їхню гордість і неповагу до іншого чоловіка. Природа є усім людям мати, вона бачила доброту на чоловікові та його берегла. У цьому ділі народжувались нові небувалі люди, старались зробити щось нове небувале, але в них не виходило. Земля як була годувальницею, так вона й залишилася нею, тільки їй треба руки людські, труд дорогий. Раніше сам себе показував на місці, будовою свого життя відрізнявся від інших необтесаних. Вони жили гірше, а кращому завидували.

    4. Хороше далеко видно й чим це доводилось завидувати. Раніше ми їздили не всі на тваринах, а більше ходили в путь пішки. Навіть солдат у строю робив великі походи, йому такому ніхто не завидував. Тепер нас як таких підбирають колеса швидкохідних машин. Усе це роблять наші мірильні гроші. Ми їх фізично в труді заробляємо, а реально їх тратимо. Один уміло це все робить, інший – невміло. І так воно робилось і робиться нами, такими ось людьми, і буде воно так робитись до тих пір, поки до нас не прийде зі своїм наміром Паршек. Його як такого зустрінуть люди, не зрозуміють його, будуть старатись йому помогти через охоронця порядку. Він кинув свій пост, послухався людей, вони теж побачили мене. Говорить своє слово Паршек. Я був роззутий, зимою йшов босою ногою по снігу. Людям здавалось,  це дивно.

     5. Цій пристрасті доводилось через міліціонера такому чоловікові помогти. Мені така допомога не була треба, щоб до мене підходив міліціонер і питав, чому я йду роззутим. Я йому сказав: якщо хочеш, то роззуй свої чоботи й дай мені їх. Він на ці слова не знайшов мені, що сказати. А для мене не таке це ось, як воно робилось людьми. Я між ними таке діло пробував. Уперше я як ніколи зустрівся з ученими психіатрами, з лікарями. Вони такого чоловіка в своєму житті не зустрічали й перед ними не було такого чоловіка. Я сам себе показав як ніколи таким. Їм не було до чого придратися, щоб мене покласти в яку-небудь лікарню. Моє все людям показувало й вони так самі вирішили стосовно мене: нібито я ненормальний.

    6. А в мене є сім’я, два хлопчики, сини. У них теж перед ними розчинилися двері початкової школи. Вони зустрічалися теж із такими дітьми. Їм доводилось як дітям моїм чути слова від них, нібито я в людях є ненормальний. Чую ображено переді мною їхні слова, вони говорять мені: «А правда, ти, тато, є між людьми через твоє діло ненормальним?» Мені було жаль їх за ці слова. Я їм говорю: а що я вам поганого в житті зробив або кому-небудь із людей погане зробив? Це була моя така путь, доріженька. Я ж іду зі самого ранку, до самого вечора як ніколи перебуваю в людях. Вони теж такого не зустрічали, старалися мене збутись. То були по роботі друзі, а тепер вони від мене відійшли, відмовились від такого друга. Я й на це не став ображатись.

    7. Кому що про це діло скажеш, якщо люди захотіли зробити тебе дурненьким. Якщо в цьому люди наші прості й учені з перших днів мого появлення визнали своїм поняттям, що я є не такий, як усі люди є. Особливо поставилась адміністративна особа. Я був оброслий, з бородою й шевелюрою. А сам давав знати своєю писаниною. Я багато писав статей про себе, і про природу мені було можливо розказувати редакції про своє життя, буття. «Правда» їх отримувала, читала й мені своїм бланком як кореспонденту відповідала. Я вже був задоволений природою, вона мене як такого оточила спільного характеру думкою. Вона мені говорить про всіх людей, народжених на білому світі. Вони самі себе оточили тим, що треба.

    8. Вони пошили одяг, наділи на себе до тепла. А їжею наїлись досита, а в домі життєвому жили з усіма вигодами. Жили на цьому місці хороше й тепло, а самі в цьому всьому гинули, простуджувались і сильно хворіли. А помічником був не чоловік живий, а техніка із штучним та хімією. Вона примусила чоловіка вчитись у цьому. Він клав усі свої сили для того, щоб цим чоловікові хворому помогти, а в нього як у вченого чоловіка не виходило. Він як хворів, так він і до сих пір хворіє, простуджується. Особливо прогресує грип вірусного характеру та інші раптові хвороби. Вони не давали життя. Особливо хвороба, це є для всієї медицини велике незнання.

    9. На чоловікові й на різних тваринах робимо всякі експерименти. Але на чоловікові як було тяжке діло хвороби, так воно й залишилось на ньому. А люди є люди, вони на це все вкладають свої засоби, добуті в природі, хочуть цьому всьому помогти. Але техніка є велике діло людських рук, вона ними видумана й нами вона зроблена, великі затрати в цьому всьому засобів. А природі від цього діла не полегшало. Чоловік у цьому всьому ділі вмирає, його як такого люди в землю закопують. Він у землі лежить і до сих пір у своєму праху. Про це діло жодна мисль у чоловіка не породжувалась, не появлялась між людьми такого життя, щоб чоловік жив у природі вічно. Земля мати наша рідна міняє форму.

    10. Ця форма дана чоловікові природою. Вона така життєва прийшла до нього для того, щоб наш земний чоловік у цьому всьому озброївся й зробив таке приладдя, котре йому в житті його помогло. Як треба буде нам, усім людям, за рахунок цього всього нам цю зиму безприбуткову прожити. Це все в природі найшли люди, вони за рахунок цього всього створили свій запас і ним усю зиму задовольнялись. А потім для себе добавили рости в природі зернятка. І мололи на муку, пекли для цього хліб і їли його. А за зернятком картоплю привели, стали її як таку саджати в землю, а це виявилась для людей їжею. Слідом за нею розвинули квасолю, горох, чечевицю.

    11. Потім ячмінь, овес, жито, гречку, соняшник. А потім пішли огірки, помідори, кавуни, дині. За ними буряк. Це природне явище для чоловіка. Вона йому давала. Люди самі це знайшли, оточили себе. Говорять: це буде нам для життя. Ми це все поїдаємо щодня літом і зимою, щоб смачне й багато. На це все люди пішли й стали робити.

    А між ними всіма десь узявся зі своїми намірами в людях Паршек. Вони його за свою витівку, за своє діло осудили. Він перед ними виявився як ображена особа, начебто його як такого обібрали. У нього нема, за що купити. У цьому була їхня велика помилка, вони про це нічого не знали. Паршек по заслугам у природі багатший від усіх, на нього як на такого через любов не стала нападати. Він перед усіма виявився Переможцем усього Всесвіту, природи.

    12. Люди не в силах своїм ученням доказати, своєю залежністю в природі. Вони цим безсилі в природі боротись. Їх нелегальність оточила, чуже вони мають, у них усіх безсилля, чим вони не виграли, а програли. Я вам, таким людям, усім прощаю за вашу таку помилку, котра вами в людях зроблена. Усе своє, почате вами, ви не зробили, а захворіли. Похворіли й умерли на віки-віків. Люди говорили про одне, їм доводилось говорити про друге, і третє в них залишилось, четверте виявилось. Але як було між людьми, так воно залишилось. А Паршек як був на своїй дорозі, так він залишився зі своїм здоров’ям. Йому, такому чоловікові, доказати нема кому.

    13. Його природа примусила, щоб він по путі зустрічався, їм своє доказував на живому факті. Він ходить по нашій землі своїми босими ногами. А сам він думає не про хорошу дорогу, вона його як такого одного з усіх зустріла й провела не так, як усіх. Він сильніше від усіх відчуває цей холод, що йде по природі. Він для нас – багатотисячні голки. Чистий вітер, що йде по природі. Вона довірилась такому тілу, силами своїми природними його як такого оточила. Йому як такому чоловікові говорить: якби не твоя любов у цьому ділі, я б тебе вже давно згноїла в землі прахом. А то моя така є для тебе любов за твоє все хороше для мене. Твій дух твого здоров’я, він пахне ароматом. Я не зможу йому так завадити.

    14. Ти в нас такий є на світі один-єдиний чоловік. Ти за всіх нас так терпиш у природі, уболіваєш у наших таких ділах. Ми через них усі до одного повмирали. Нас нема вже на білому світі. Ми як такі лежимо в землі в праху. Усі в своєму спокої спокійно ждуть цього приходу Паршека. Тільки він свою думку в цьому пускає, усім нам говорить про це. Я вже сам себе підготував про це сказати. Кому ви цю дорогу залишили, чому ви самі по ній не пішли? Вона для вас тяжка, холодна й погана. А як же мені доводилось через вас усіх терпіти. Ми не хочемо таке діло визнавати, це не наше діло. Усі люди по природі своїм розумом ходять, шукають для себе хороше й тепле.

    15. Нам усім треба думати про біду й горе, котрі на нашого брата нападають і держать у своїх умовах. А щоб від цього всього нам позбавитись, ми не найшли таких людей і нема нам такого чоловіка, як між нами всіма народився в нашій руській території Паршек. Це Учитель усього народу, він учить одному природному порядку, природою – повітрям, водою, землею – пробуджати нервову центральну частину мозку, щоб цьому чоловікові зробилося в житті спокійно. Його тілу всередині робиться енергійне тепло. У нього ці наявні хвороби при цьому ділі щезають. Тут же із цих початкових хвилин Учитель просить нас усіх, щоб ми не боялись холодної води, зі страхом ішли під воду, бо вона всередині в тілі чоловіка – енергійне тепло. Воно не дає розповсюджуватися новим хворобам, що йдуть.

    16. Чоловік робиться через це все хазяїном. Коли чоловік просить заочно Учителя, ворог, це біда або горе, відходить. А Богом люди його назвали за його зроблене чудо: він очі сліпі чоловіку відкрив. Ця жінка з Магнітогорська пише лист Учителеві, говорить свої слова: «Ти – Бог землі, прийшов на землю людей рятувати». А вам, як таким людям – адміністративним, ученим, також охоронцю порядку – моє діло не сподобалось. Ви зняли з мене мою шевелюру, обрили мене й узяли своїм законом скоротили.

    17. Через все моє горе й мою біду я зустрівся з видними обласними діячами, психіатрами в Ростові. Я як ображений, хворий чоловік мав своє здоров’я. Примусив Покровського й Артемова, доктора й професора Миколу Миколайовича Корганова, зі мною з таким добу розбирались. Я вже зробив їм те, за що треба визнати ідею. Вони чули слова мої, як я пробирався через стадо, що було навколо свого пастуха. Він був сліпий, по щупу їх так. У підсобному господарстві ОРС цей пастух пас. Я йому очі відкрив, він побачив мене й своїх овечок, зібраних в купу. Він мені дав за це дар свій, не доївши кусок хліба. Я його залишив, сам направився на хутір Нецветаєв, вірменський хутір. Зі мною зустрілись три дівиці в своїх прекрасних платтях. Це було на Трійцю, по сонячній жарі, по природі я пікся.

    18. Вони спитали, хто я є у житті? А я в них спитав про ображеного, хворого: чи є у вас хто-небудь? А вони мені представили жінку сліпу, вона віки не відкривала в очах. Я по їхній такій просьбі до цієї жінки прийшов, а в неї її очні віки не відкриваються. Я – до неї. А вона нацменка вірменка, по-руському не розуміє. А я є руський чоловік, по-руському навчився говорити. Я – до них. Хто може бути перекладачем. Вони мені представили для цього молодого чоловіка, хто мої слова руські став передавати на вірменській мові. Вона  стала робити – у неї віки піднялись, очі стали бачити, вона стала посміхатись. Я з ними простився й у путь свою не пішов, а побіг швидко. А мене визнали: я цим Радянську владу мажу. А за мною погоня тих людей, котрі мене добре не розуміли.

    19. Я від них пішов через рівчак, попав у населений пункт між Нецветаєвим і Генеральським селом. А сонечко якраз на заході, сідало. Я входив у рослі соняшники, їх колгоспники сапали. А коли я тільки між ними всіма появився, то їх сміх оточив, вони засміялись. Я це знав, що вони сміялися з мене. Я став і дивлюсь на їхній такий учинок – вони як такі замовкли. Діло приходило до заходу сонечка. А місце моє було курган високий, від нього була будка трактористів. Вони мене на цьому кургані знайшли й тут же вони, замазані, до мене підійшли. Стали в мене як у такого питати, їм хотілось знати: а хто я є такий? Я їм говорю правду свою. Я їм сказав про те, що я шукав у житті.

    20. А було це літньою порою, на мені свого не було нічого. Я їм як таким говорю. Люди наші оточили хто як. Один дивиться на це все моє зі здивуванням, другий сміється, а третій приймає з душею.

    А чорні, як негри, люди трактористи. Ви примусили самі себе доглядати за землею, ви ростите нам урожай, хочете нас усіх таких людей нагодувати. Це ваша така ось турбота нескінченна, а своє здоров’я ви губите в цьому всьому легко. Ви не робите нічого такого, щоб не втрачати. А я, чоловік, ці засоби знайшов, ними оточив себе, учу людей, щоб вони моє вчення брали й робили. У них вийшло, вони не простуджуються й не хворіють. Вони мене назвали Учителем. Я вчу всіх людей однаково. Я люблю їх, вони мене як такого чоловіка пригорнули.

    21. Я їм довірився, вони мене в свою будку запросили. Я за ними пішов. Коли я побачив перед дверми був портрет Сталіна. Ми туди в будку зайшли, розмістились, а трактористи мені свою кашу запропонували. Я поїв, мене вбила ця атмосфера, я сильно заснув. А тут як тут із села приїхали двоє за мною за таким.

    «Хто кому давав таке право в цю будку сторонній особі заходити?» Це, мовляв, виробництво. Я ці слова почув і тут їм говорю: ніхто нікого сюди не тягнув, я сам по запрошенню зайшов. Якщо вам це треба, я вам це місце звільню. Піднявся й у природу пішов. А люди мене ловлять, саджають на цю машину й під командою везуть у село. А ніч на моє таке щастя місячна.

    22. Я з ними їхав, вони мене просили, щоб я їм розказав про небеса, і що там робилось? Я їм говорю про землю, про колгоспи, про радгоспи та про МТС, та про трактори, про комбайни. Вони зрозуміли про мене не те, що треба. Вони мене розкривали святим. Їдемо куди? Не знаю. А вони моє життя оточили законом. Я був у цьому ображений з усіх боків. За мене природа, вона мене берегла такого. А їм треба удержати. Але їхнє це все було в їхньому житті не те, чого вони хотіли. Я був доставлений у конюшню, де конюхи доглядали за кіньми. Я до них зайшов з різкими словами, сказав їм: «Здрастуйте». Вони поздоровкались, як це треба. А в самого мене очі – по сторонам. Я побачив на стіні рушницю й тут спитав у них: що це таке, за така ось річ? Мені сказали: «Це рушниця», я їм наказав її звідси прибрати.

    23. А то я вас нею постріляю. Я був упевнений у своїх силах, їм про них розказував. Через мою шевелюру адміністратор не хотів на роботу брати. Він займав пост заготівлі в Рострайорсі при залізниці імені Ворошилова, по Енгельса, 43. А начальник Соколов, коли я зайшов у його кабінет, мені говорить: «Побрийся, пострижись, а потім приходь, я буду з тобою говорити». Він не знав, що я був у прокурора; він мене послав, щоб я знайшов роботу. А він мені як транспортник говорить не те, що слід. Я в нього прошу телефон, у мене був номер телефону прокурора. Я набираю, він спитав, а я йому говорю про начальника: він мене не приймає. А прокурор йому говорить: «Зараз же прийми». Він мене оформив, я це місце зайняв. А там робив свою роботу й не забував про хворого. Він у мене приймався ввечері.

    24. Люди цього села ніколи в житті не зустрічали такого режиму над чоловіком. Я, Паршек, чоловік таких умов, усім людям, особливо закону, нічого такого не зробив. А голова сільради, секретар парторганізації до мене прив’язались. Такий у житті був порядок, сказали: треба вести роботу з безпритульними людьми: вони їм заважали. А цього чоловіка із самого Кавказу веде природа по своїм умовам, вона дала йому свої сили, усі можливості бути в людях корисним чоловіком. Він став зустрічатися з такими людьми, котрі його духу не хочуть бачити й чути. А він же працював, не покладав своїх рук у цьому. Йому природа помагала. Він через ображених людей став ходити по снігу роззутим.

    25. Він будь-якого ворога своїм умінням відвертав, лише б чоловік з бідою й горем звернувся й попросив Паршека. Як просив чоловік Бондаренко своїй дружині. Його умови примусили йти й кланятись йому в його ноги, він людям помагає. А в природі він для цього свою думку має, він просить природу й ставить перед нею те, що треба. Люди не задумали самі, не знають, що роблять. Він добивається свого, а люди його женуть із колії. Він треба людям. Адміністративні люди не хочуть, щоб він у цей час був. Він – помічник у біді й горі.

    Зустрічається Паршек, як звичайно чоловік із чоловіком. Він їде поїздом з роботи на виклик із Ростова, і їде головний лікар залізничної лікарні з Мін вод. Він став говорити з ним про це саме, що примусило Паршека в цьому ділі уболівати.

    26. Він зрозумів, що з ним їде медицина. Вона в цьому чоловікові, він з нею зустрівся не на жарт. Я їм так розказував про це діло, котре Паршеком робилось. Люди сказали свої слова: для чого його, такого чоловіка, везуть до дільничного. Він уже по телефону їм доклав, а він цього моменту жде, купається холодною водою. Паршек готується, вийшов до людей на вулицю, у весь голос говорить. Йому як такому масляну пампушку приніс на тарілці хлопчик. Він у нього спитав: «Хто тобі це дав?» Він сказав: «Тато». Так неси ти це все назад, де взяв. Такий чоловік. Прискакала сюди машина з МТС, це приїхав сам директор. А в нього спитав Паршек: «Чия це машина?» Директор сказав: «Державна, МТС, я директор, хочу, щоб тебе завезла туди, куди треба».

    27. А ви мене знаєте? Директор сказав: «Ні». А Паршек йому говорить: я таких командирів 50 чоловік убив. Він тут же поїхав. А по їхньому висновку: треба його доставити. Дільничний його жде. А він не такий, як думалось. Говорять: не поїхав машиною. Повезуть кіньми. Зв’яжуть, а повезуть. І все таки він сказав: коней випрягти до голови… щоб доїхати, а на конях звідти їм приїхати. Везе комсомол. Я не знаю, що мене жде. Одяг мій тягне до себе, я не відхожу, а наближаюсь. Везуть назад. Та нікуди вони не дінуться, як тільки треба визнати, хоч везуть до дільничного, він жде як ніколи. Йому комсомолець доклав: мовляв, привіз. Він викликав у кабінет, мені показали його двері. Я – туди. Він мене зустрів несподіваною лайкою жахливо.

    28. І в матір, і в Бога. Я від цього не розгубився, стою мовчу, жду його втоми. А він лаяв, скільки хотілось. А потім перестав, не став лаятись. Я в нього спитав: стомились? Мочить. А я подивився на стіни, уряд – живі свідки: Сталін, Ворошилов, Каганович, Молотов. У нього спитав як такий: що це за люди висять? Він мовчить. Я в нього спитав: то так ви людей села виховуєте? Ви мене не знаєте , а як же образили. Ви знаєте хазяйство у вас збоку Рострайорс? Там є директор Алімов, комерційний Берецький. А ви мене не знали, я в них підлеглий, вони мною розпоряджаються. Він бере трубку, туди дзвонить. Йому агроном говорить: «Так». А раз «так», то дільничний вибачається, говорить: «Я помилився». А я не помилився кинути одяг.

    29. Це сільська людська початкова робота, вона робилась дільничним не культурно, обійшлось усе на користь мого діла.

    Я тепер подався в місто Ростов на Дону, там я виступив зі своїм наміром до Радянської влади. Вона ними завойована, але люди виявились не такі, як треба. Я за це зазнав був впливу міліції, котра як якусь контрреволюційну особу на машину та в перше відділення, щоб ніхто не бачив. Привезли тільки до начальника, а з ГПУ прибігли, скоріше до себе, вони теж схопили на машину. Кричить сам начальник, щоб пригнули від народу. Привезли в управління, по своїм кабінетам старались говорити. А потім усе це вийшло на мою сторону. Люди збилися з моєї дороги, стали нападати.

    30. А я як був ображений перед усіма, так і залишився в людях. Вони нападали, самі не знали за що. Тільки що відпустили, я пішов на старий базар. А в цей час проходила боротьба з безпритульністю. Вони мене до них приволокли, я між каліками опинився. Стою думаю: за що сюди попав? Сам не знаю. Ведуть нас  у друге відділення міліції. Вони мене з одягом ждали. Ми туди конвоювалися з базару. А там у міліції підходить начальник карного розшуку, питає прізвище. Я йому сказав: Іванов. Він мене підняв на другий поверх до одягу, він мене ждав. «Твій, – він говорить, – це одяг?» Я йому говорю: мій. «Так одягайся». Я надів одяг свій – став чоловіком. Приходжу знову туди до Чернова, до голови контрольної комісії Азово-Чорноморського краю.

    31. Я тут уже на цих людей, котрим давав своє життя, вони ображені, хворі люди. Їх не доводилось звинувачувати, вони не винуваті. Я всім прощаю, нехай люди живуть по-своєму. Вони хочуть жити хороше й тепло в природі. А мені це не треба: мені холодно, мені погано. А тому чоловікові, котрий оточив себе хорошим і теплим, що самому буде треба робити, щоб не приходити до поганого й холодного? Я тільки ці зони поставив, продукт з Невиномиського давав. Я був тоді видний. А тепер господарник обрушився, став виступати, що я нічого не робив, про якогось чоловіка писав. І буду я писати про чоловіка, про Паршека: він робить те, що не робив ніхто. А його не зрозуміють, що він за такий чоловік є. Він народився для цього діла.

     32. У нього для цього є свої сили, вони є для нього якась слава, що не робиться тільки людьми. Він їх визнає, але не заважає, а своє таке ставить. Ось чого хоче сам Паршек. Він же зробив сам у лікарні, поставив на ноги жінку, не медициною, а своїм досвідом. Йому треба було свій строк проходити та практично поробити. Я не сидів, а все на ногах. Я цим здоров’ям перемагав ворога. Я – переможець природи, що зберігає самого себе. Паршек всюди яким був, таким він і зостався перед людьми. Його на це все запрошували, що вони думали. А коли вийшов живий факт, йому запропонували поїхати в Москву й там це діло запропонувати. Вони просили, благали, щоб я їм не заважав. Я поїхав у Москву за ділом.

    33. А розказувати про все можна і про те, чого в житті не було, а тепер воно є. Я поїхав у Москву, зустрівся з лікарем, йому про це став говорити. Він мені так сказав: «Якщо ти будеш цим займатись, ми тебе загонимо туди, куди Макар не ганяв телят». Я так сказав голові контрольній комісії Азово-Чорноморського краю Чернову. Нема того чоловіка, щоб він від себе або із себе прогнав  хворобу. Усього чоловік добився. Паршекові представили доктора психіатра Покровського. Він примусив його, щоб йому довелось пізнати сили його. Що знає Покровський? Він бідолаха, на черзі, щоб завтра захворіти. Він для цього нічого не робив, а старався пізнати ті сили, котрі вже в природі одержали гарантію.

    34. Покровський є чоловік, як і всі люди. Він не знав, з ким говорити. Усю ніч проговорили про цього чоловіка. Він про нього писав, як ніколи торкався такого життя, котре робилось тепер ним. Він знає одне – своїм умінням, своїм ділом помагати в біді, або прибрати будь-яке горе, воно мучить чоловіка. А я йому помагаю, щоб його не було. Я це ось роблю – чоловіка рятую, чоловіка учу. Він учиться й те він робить, що буде треба. Він не простуджується й не хворіє. А вчені люди психіатри доктор Покровський, доктор Артемов і професор Корганов Н.К. хотіли мою ідею задушити. Словами примушували, щоб я кинувся в хвилі. Це хороше, що мене зустрів старий вірменин, він мене назвав: «Дитино, вернись, твоє життя все попереду».

    35. Я був у той час ображений мене люди на конях ловили в хлібах, у пшениці. Піймали, як польового гризуна, хотіли в міліцію доставити. А одяг хотів, щоб я його на себе надів. Говорю, щоб люди поїхали на коні, привезли його. Я його одягнув і тут же сказав: везіть туди, куди хочете. У мене захист був один з усіх, психіатрія сама моїм здоров’ям розбиралась увесь день. Я їх упевняв життям, я їм говорив: це обов’язково буде все зроблене мною. А вони як такі мені такому не довірились, вважали мене хворим чоловіком, пришили мені шизофренію. Я був від неї за тисячу кілометрів. Я був по-своєму здоровило гренадер. Я бігав на ногах, і хотілось мені в людях те, щоб людям було хороше й тепло. Я так робив, я так роблю, я так буду їм робити. Мені не треба буде ніяка їхня хвороба.

    36. Мені треба буде чоловік, я його як такого приймаю, сили йому свої ввожу, а потім його тіло пробуджую. Він після цього всередині робиться теплим, енергійним. Наявні хвороби щезають, а нові, що йдуть, не в силах напасти. Люди до цього не мали, а тепер вони будуть мати. Психіатри й до сих пір не хочуть цього визнати. А я хочу всім людям сказати про моє діло. Я кричав про це все, а мене не чули. Мене привезли в Мясницьк у районну міліцію. А в них був великий кожух з великими волоссями. Я в них спитав: Чий це кожух? Мені говорять: “Це кожух наш”. Я їм говорю: так дозвольте в нього вкутатись. Вони не відмовили моїй просьбі. Я в нього вкутався й усю ніч крутився в ньому. А черговий як ніколи побоювався мене. А ранок був, посходились працівники.

    37. Якщо я не хворий чоловік, я здорово почуваю, такого поганого не роблю в житті своєму. Я був з ученими на дискусії. Вони зі мною як теоретики так своїм розумом займались, ставили свої назрілі такі питання. Їм хочеться знати : чому вони про цього чоловіка нічого не знали. Він до них таким прийшов життєрадісним, енергійним. Йому треба робити й робити, як йому доводилось робити, але люди не дали. Вони на нього свою заяву подали в райком, нібито я піп. Чи не помилка це їхня? Вони як у дзеркало дивились і мені в природі створювали на людях практику. Ніколи я не був попом, а люди зробили, нібито я відмовився від роботи, котру я повинен робити. Цього ніколи не було переді мною. Шість місяців я на ногах проходив по природі та помагав людям, лежачим хворим.

    38. А коли закінчив це ось діло, мені іншу дали роботу. Я тут зробив ще більше, ніж робив до цього. А мені після цих розмов з ученими природа помогла. Я попав за своє ідейне діло, лежу в міліції в Мясницьку в кожуху з черговим як із чоловіком, я йому розказую про загартування, про тренування. А для чого це йому так картина треба? Він знає добре про це: люди ніколи ніяк ніде цього не зроблять. А я виявився в цьому один. А для чого ці люди робили, ловили мене такого? Моя ідея не така, щоб накидатись. Вона розсудлива. Думалось це зробити, але не довелось. Море Азовське від Ростова не близько. А в мене зародилась думка. У Ростові я йшов по Мясницькому району пішки зовсім без сорочки чистим тілом. Я не лягав і не лежав на місці, я біг і не хотів зупинятись.  А мене піймали, задержали. Людям є робота, та ще яка. У Ростов сьогодні везти треба мене.

    39. Я зробив еволюційний крок. Говорить мені черговий: “Твій начальник прийшов, будуть вирішувати з тобою. Куди тебе такого дівати?” У Ростові не змогли місця знайти, а тепер Мясницьк буде дзвонити в Ростов, а він що скаже. З таким ділом психіатрія розбирається. Я – в уповноваженого по розшуку. Він мене питає: звідки я є, і чому я таким сюди попав? Я в нього питаю: “Ворога спочатку нагодують, тоді роблять допит”. Він зрозумів, дає мені хліб. Я йому говорю: запізнився. Твоє діло – треба міліціонера, щоб везти в Ростов поїздом. А нас там буде зустрічати дощик і гроза з блискавками. А потім в управління міліції Азово-Чорноморського краю. Вони мене готують до голої лави, це вічного характеру хвороба. Будувалась така дорога, щоб мені ніде не працювати, а бути в людях хворим шизофреніком. Я до цього якраз приходив.

    40. А їхати доводилося з міліціонером поїздом. А що міліція зробить, там буде видно. Я між людьми такими, котрі хочуть помогти. Особливо на мене на затриманого, а я в ці подачки не маю потреби. Ми стали доїжджати до Ростова – десь узялись тучі граючі, у хмарах блискавка блищала, грім гримів. А ми сходили з поїзда, дощ по нас лив. Я був підготовлений у трусах – нехай дощик поливає. А міліціонеру – біда, одяг мокне. А йти доводилося по місту. Мені не почому, а люди є люди, вони зустрічаються з нами такими. Ми себе показували не такими, як були вони. Я був оточений начебто законом.

      О, якби знали люди, до чого веде мене природа! Вона мною сама розпоряджалась. Вона людей накинула,  їм я таким показався, вони мене гнали геть від себе подалі. А раз вони зненавиділи, тут доводиться йти геть подалі. А це все відчував.

    41. Я такого кустарного обходження не бачив, як зі мною вчинив той начальник, до котрого мене доставили. Він ні слова не спитав хорошого, а як закричить. На кого? Не знаю. Це в них таке буває. Одне було таке діло. Я йшов по дорозі, а ринок рядом. А люди мене побачили й тут на мене сказали: “ля”. А на “ля” міліціонер десь узявся зі своїм учинком. Він думав, що я його форму не знав. Спрожогу: “Ти звідки взявся?”  Він схопив мене за руку й тягне. Я упираюсь, а він тягне. Другий, я йому руку даю – тягніть, як хочете, а я буду тягнутись. Третій б’є мене в хобот. Уже заробив, побили. Треба тікати, уже не те, це вже не міліція, котра б’є по хоботу. Привели в комендатуру. Це діло начальник теж побачив вперше. Він подумав: з неба звалився. А коли я йому дав акт інституту Сербського, він : це діло небувале. Начальник у них спитав: “Кого ви привезли?” Вони мовчать.

    42. Він їм простив і сказав: “Більше не водіть мені таких”. Вони пішли по своїм місцям. А я пішов своєю дорогою. Люди бачать, вони скажуть про їхню помилку. А тепер ця ж міліція робить потайком, за що вона направляє в психіатрію. Вона приймає як черговий лікар. А він не знає свідомості. Вона жінка лікар, їй лише б міліція привезла чоловіка. Який він є? Їм для чого. Вона – ніякої згоди. Її просить хворий, запевняє, низько кланяється, говорить їй: “Будь ласка, не кладіть мене. Це буде ваша велика помилка”. А в неї вже два санітари приготувались його тут же схопити. А я з ними був ввічливий як ніколи, вони із цим моїм не порахувались. Мене помістили, як буйного чоловіка. Я попав туди, куди не слід. Тут тобою командир загону командує. Танцюють, співають, і на місці став, відходжуються. Я отримав ліжко без матрацу, воно й до сих пір таке стоїть переді мною. Я стою й думаю: куди ж я попав?

    43. Треба в них спитати, у білих халатів. Я до них як таких звернувся. Мені вони говорять: “Ми тут є хазяї. Що ти хочеш?” У мене вони спитали. Я їм сказав: не те, що я бачу. Вони доповідають сестрі, а вона – лікарю. Приходить лікар із підкрашеними губами Олена Сергіївна Єрмакова. Вона спитала в мене: що я від неї хотів. Я в неї спитав: у вас кращого нема? Вона зрозуміла мене. Від цього вчинку, від цього буйного діла звільнила, щоб я на нього не дивився. Це їхній був день, вони бушували. А ввечері вони – над нами, засукували рукава, і укладали їх в ліжка. Хочеш, не хочеш, а лягати треба – такий лікарський розпорядок. Це добре мені, що я був свідомий. А якщо розібратися зі мною з таким, я їхньому розвитку припинив це діло. По-моєму, ця хвороба не розповсюджувалась, ніяка така хвороба не повинна бути на людях.

    44. Діло було ще на 8-му з’їзді, де люди не хотіли, щоб душевно хворі й ув’язнені. Якби моїм ділом люди займались, то вже звільнились. Це було, воно є, воно й буде. Ця їхня пастка, котру вони на мені роблять, вона не пройде. А охоронці порядку відписуються цим порядком.

    Із самого Кавказу, із самих високих гір як родилася ця думка, вона примусила мене про це думати. І весь час це роблю. Це перше моє, що я зробив в Армовірській районній лікарні. Нехай лікар Нефедов розкаже свої слова про це, щоб я їм не заважав, а їхав у Москву і там своє вводив. Та хіба тільки один Нефедов.

    45. У Москві Наташа Рязанцева, вона це життя – на собі. Була психічно хвора, не розуміла, що їй говорять. Їй довелось написати в листі, що треба буде зробити, щоб у природі будь-якому чоловікові не простуджуватись і не хворіти. Коли вона прийшла в себе, її оточила бадьорість. Їй як такій розказали, хто про це написав. Він просив, щоб ти як така хвора зробила те, що треба. Вона взялась за це з душею й серцем.

    Раніше я сам не купався, а ноги мив усім. Найголовніше в житті – отримати своє колишнє здоров’я. Це – тягнути повітря до відмови й просити мене як Учителя. Вона це зробила й хвороба щезла. Мої всі люди, що знають мене, перейшли, зі мною всі стали купатись холодною водою, як і сама ця Наташа. Вона, по приїзду мене в Москву, радіючи від свого здоров’я, схопила на оберемок, і стали мене за це качати.

    46. Багато інших так не отримують. Вони з початку всього свого життя таких якостей не отримують, і вони їх не отримають. Вони не вміють і не хочуть це діло робити, вони живуть разом із бездушним, вони в житті своєму втомляються. А коли Паршек, він Учитель, прийме своїм тілом, він дасть свої сили для цього, то чоловік будь-яких літ буде це робити, у нього не буде безсилля. Він себе пробудить так, як це буде треба. З перших кроків цього діла в чоловіка легко й тепло в тілі починається, здоров’я появляється, а всякого роду хвороби щезають.

    Ми як такі всі люди організовано виступили зі своєю пропозицією, договорилися з усіма високими людьми. Місце вибрали, указали точну адресу Чувілкін бугор. Хотіли зробити випробування. Матір у цьому підготували, були на цьому місці. Нам хотілось у природі народити дитя без усякої потреби.

    47. А люди такі нам перешкодили, ми це залишили позаду. Це діло, воно буде.

    А тепер Паршек просить усіх живущих людей, благає: їх купайте холодною водою будь-яких літ. Самі не зумієте, заслужені, або чимось зачепились за природу, не так глянули; не знаючи його, осудили.

    Я вам уже про дії нашої міліції, хто в ній служить. Ви читали про дільничного. Він же мене такого не знав, а примусив. Йому по телефону передали. Я тільки двері його кабінету відчинив, він, як пес лютий, на мене нецензурною лайкою накинувся. Йому й матір помагала, і Бог як невидима особа збоку стояв. Він не знав, що я до нього прийшов разом із проводжатим, його таку роботу перевірив. А коли прокурор утрутився в цю справу, щоб скласти акт як на безпритульного чоловіка. Він примусив прокурора, призупинив, він – за мене горою. А якби ті люди, котрі зустріли, про нього спитали ввічливо, вони отримали б відповідь, цього не було. А якби світила зі своїм розумом прийшли до цього поняття й не кидали те, що вони чули про цього чоловіка, хто їм малював свою істину, що все рівно це буде.

    48. Вони не хотіли і не вміли це робити, а кинули його напризволяще. Він би в міліції таким не був. Його міліція по Пушкінській не представила. Він попав туди до лікаря психіатра, до сліз просив її: не кладіть. Поклали. А потім по просьбі моїй виводили. Хоч би заїкнулись, сказали. Весь місяць пролежав. А за що мене тут держать? Ранковий щоденний обхід, як воно робиться всіма лікарями. Вони як хворого питають: скарг до лікаря не маєте? Живете в палаті спокійно? Я в них лежу за свою ідею. Вона вже для цього зробила багато діла, про це не треба говорити, а треба робити діло за Паршеком, щоб у нас не було тюрми й не було лікарні.

    49. Учені про це не знають. Я як Учитель усіх людей ні на кого не ображаюсь. А зустрічаюсь і питаю як у чоловіка такого, як усі є люди разом. Ви нічого не робите, щоб у процесі не простуджуватись і не хворіти. А всі наявні хвороби повинні від цього діла щезнути. А ми, учені й невчені люди, цього не розуміємо, що нам наш Паршек вносить. Коли він їхав на з’їзд Рад, він їхав з народом, йому люди помагали за його істину, за те, що хотіла зробити його ідея. Візьміть Юрика, найменшого чоловіка, спитайте в нього, як він мислить про Учителя. Або спитайте в Учителя, як він думає про Юрика. Він так сказав Учителю: «Я твоєю еволюційністю зробив діло своє, усіх людей своїм словом пробуджую».

    50. Пробуджу – більше таких людей не буде, якщо вони будуть робити те, чого робити належить усім. Ми, люди усього порядку, є одне. Але врахуйте на муки в житті чоловіка в ображених людей. Вони сильно держать себе в своїх силах. Їх міліція примушує, б’ють за його витівки. Він у природі помилився в ділі сильно. Йому доводилось діло своє починати. Спочатку йому треба в цьому простити. А тут люди на чоловіка почали, учені його повернули назад. То він був учений, був розумний чоловік, робив своє початкове діло. Здавалось, йому так і треба буде в природі робити. А вчені йому не дали своїм певного діла. Його вони визнали на віки-віків, щоб він перед усіма залишився дурнем. Дурне діло стало його повертати назад.

    51. Йому показали таку дорогу, по котрій він так у житті зроду не ходив, а тепер він по ній пішов по снігу роззутим. Ми, усі такі є люди, так не ходили. А вчені ці вчинки повернули назад, йому як такому зачинили зовсім ворота, щоб твоєму тілу не було в житті доступу. А як же бути, і як же жити? Ми його спочатку визнали неповноцінним чоловіком. Він робив по природі, він ішов, а його вони повертали. Він підводи не потребував, у нього були довільні ноги, він ними рухався по території. А тепер його везуть на лінійці кіньми. Адміністраторам потрібно, щоб він їм як таким розказав про те, що робилося на небесах. Він і від цього не відвернувся, раз треба в житті історія людям. А я знаю про землю й про цих ось наших людей, котрі везуть мене. Вони уважно слухали.

    52. Я їм таким говорив, яка земля багата, держить мертвий капітал. Вона терпить від людей. Люди пустили в хід трактор. Вони орють ним землю, готують оранку під зиму. Ждуть часу цієї весни зернятко посіяти, виростити врожай колгоспом і радгоспом. Для цього є комбайни, зерно інвентарне сиплють конвеєром. Це теж є запас. Ми тяжко в цьому живемо. Ці ось люди не давали на мені їхнього розвитку, вони хотіли, щоб я жив між ними вічно невмираючий названий на ім’я дурачок. Психіатрія примусила  ВТЕК звернути увагу, залишити діагноз навічно. Нехай він таким умирає. Він зроблений нами хворим чоловіком, котрого ідею ми, як учені люди, не підтримали своїм умінням. Він у нас залишився ображеним чоловіком. Видно із цього всього, що він залишився свідомо дурачком.

    53. І ось я опинився перед Ростовом, зустріла мене ВТЕК. Лікарем тоді був Сонцев. Він у мене спитав: «Як твоє здоров’я?» Жалітись мені не довелось, хвалитися теж нема кому. А якщо розказати одну правду, такого загартованого здоров’я ні в кого не було. Я все своє життя на роботі проводив на ногах, бігав. Не відмовляв самому собі, щоб на кого-небудь ображався. Уже за мене на арені стояла сама природа. Таке в людях робилось до мене людьми – один жах. Я – до роботи, а вони – від роботи. Даремно нічого не робив. А вчився самоосвітою. Читав книгу про чоловіка автора професора Ранке. Вона художньо показала на перших сторінках горилу-мавпу і стояв у мій ріст живий і незахищений чоловік, котрого я в житті в природі шукав.

    54. Уся внутрішність чистого порядку, як мозок, мозочок і нитки по хребту, та також вени з аортою, легені, серце – вони мене просто вразили. А сам його назви читав, усе це було неможливо усно запам’ятати, але треба кожну прочитати. Мені здавалось, це є слова. Щоб усередині організм мав такі дії, такого не було між нами, такими людьми. А я все це бачив, чув, але з ним не говорив, а думати я думав про це діло й старався ним зробитись. А ВТЕК звідки взяв своє рішення зробити з чоловіка не чоловіка? То він ріс і піднімався до 35 років, він набирався своїх сил, а потім вони спускались вниз і йшли в якусь безодню, знесилювали організм. Не цвів, а старів і приходив до негожості. Йому не побігти, і щоби гучно сказати, цього не було й не буде в житті.

    55. Вони правильно мене повернули назад. З 35 літ я не став лізти на гору, боротись за труд. Мені не дали цього робити в природі психіатри. Усі люди це зробили, вони старались діло своє почате доробити. Їм доводилося готувати щодня смачну їжу, і щоб її було багато, щоб наїстися досита. А одяг шили фасонний, теплий красивий. А в домі жили з усіма вигодами весь час, це було так і треба. Люди не призупинялись, а навпаки, це все робилося більше й більше. Ми з вами скільки б це в житті не робили, а це все на нас псувалось, гнило й скидалось негоже в житті до привалу. Ми в цьому всьому самі від цього хворіли, і в нас у таких усередині теж кисло, пріло, теж заважало живому холодному тілу, котре псувалось і хворіло.

    56. А тепер люди вчені додумались і зробили таку пробу на живому чоловікові, щоб він штучно для цього діла захворів, а потім через загартування ці всі хвороби зникли. А нові, що йдуть по природі, вони безсилі напасти на мене, на Учителя. А раз він це в природі отримав, він загартувався тренуванням, він не простуджується й не хворіє сам. Природа йому помогла, у цьому ділі навчила його, щоб він свої сили зміг передавати іншим людям, щоб не захворіли фізично. Вони повинні були в природі через Учителя отримати його наявні сили й ними скористатись так, як воно робилось, робиться й буде робитись, щоб наш ворог на наших людях зник, і більше таким він не появлявся. Ми, усі люди, повинні цим займатись й отримати в природі таке життя своє, щоб не простуджуватись і не хворіти.

    57. Ось що нам наш Іванов на собі приніс – Учителя. А Учителю не дають учені цим ось у житті в природі розвиватись. Він поки що між нами є один. Якщо ми, усі люди, за це ось візьмемось свідомо, почнемо це ось діло робити, у нас вийде живий факт. Ми з вами зробимось такими людьми, як наш є Іванов. Він наш рідний Учитель, який зберігає наші душі й серця. Ми з вами ніколи не будемо вмирати. А раз ми з вами цього доб’ємось, то природа свої природні сили змінить і нас не буде так непокоїти. Ми з вами будемо вічно жити, у нас буде тепло всередині чоловіка, сили. Ми з вами  знайшли й оточили себе ними, хочемо сказати всім, великій матері природі, всесвіту, атмосфері. Ми теж є раса людська, а тіло – природа. Коли в нас усередині загоряться полум’ям наші в цьому серця й душі, нас із вами ніхто так не переможе.  

    58. Починалось із сільської місцевості, із самого кургану, чорноземної землі, із села Генерального. Від дільничного міліціонера вся неприємність починалась. Попали в Ростов на Дону на головну вулицю – Енгельса. На мою біду, прийняли мене в людях за контрреволюціонера. Я не похвалив тих людей, котрим я робив хорошу сторону. Вона їм зробила все, що вони в цьому отримали. Я приймав, я робив усе те, що було треба. Годував людей. Мої повноваження й моя робота виправдували всіх. Я отримав зверху назад цю зону в П’ятигорську здати. А по дорозі цього діла, мені, як такому, довелося згадати головного лікаря Данилова в Мінводах залізничної лікарні. Ми колись зустрілися з ним у поїзді у вагоні, у купе говорили про цього чоловіка, про цю ось медицину.

    59. Він її звинуватив як адміністратора, як хазяїна цієї лікарні. Він мені так сказав. Наша медицина багата є в житті. Словом, ми як такі спеціалісти багато дечого зробили й ми в цьому ділі робимо, але тим, що треба нам робити, ми не задовольнили своє населення. Він говорить, що багато людей з різними хворобами, нам треба точний діагноз. Технічним шляхом допомагаємо. Але ось у нас є ізолятор, а в ньому лежить двоє хворих, вони невиліковні нами. А я тут як тут. Їхав, по путі заїхав, знайшов цього Данилова, пішов у лікарню. Там він мене познайомив з черговим, прикріпив нянечку, котра повинна мені помагати. Халат наділи – я вже зробився лікарем. А потім спитав я зайти в цей ізолятор. Сам себе представив, хто я такий у житті є.

    60. А тоді я розказав їм автобіографію, вона їх убила. Говорю я їм як таким. Вони розділились між собою. Та, що з ногами (хворими), згодилась, а паралізована – ні. Я взявся за це діло. Години не пройшло, а люди хворі стали вимагати такого лікаря. А мені лікарі сказали, щоб я звільнив цю лікарню. Вони мене не запрошували, а запрошував Данилов. За це область хотіла мені зробити митарство, від них цього не ждав. Люди все роблять, лише б їм було добре, а ти як хочеш. Усі вони на мою ідею обрушились. Їм подобається одне їхнє. Я нікого з усіх не примушую, а навпаки, прошу всякого такого чоловіка. Він – бідний чоловік у своєму житті, живе сам для того, щоб йому доводилось робити, щоб він у природі не простуджувався, не хворів, а жив у природі непереможеним ніяким ворогом.

    61. А ворог – це небачене, нечуте, непізнане в людях. Це біда, це горе. А воно є в будь-якого чоловіка, він може в будь-якому місці в усякому ділі помилитись. А тоді коли люди це отримають, вони шукають по природі свій вихід. Вони цим хворіють, у них думка лазить по природі, їм хочеться позбавитися від цього на ділі. Вони мають дорогу одну – до учених, лікарів у лікарню. Там є для цього всього вода, його приймають, купають. Персональний догляд робитися людьми. Кладуть його в ліжко, вони його прийняли як хворого. Слухають, дивляться; який-небудь приступ хвороби – доповідають сестрі, а сестра вже лікареві доповідає. Лікар – учений чоловік, досвідчений, усі свої сили кладе в цьому. Він – технічний у людях чоловік, знає багато захворювань.

    62. А чоловік який би не був хворий, йому треба в цьому допомога. Вона дається технічно, штучно, хімія вводиться. А потім уже, якщо ніж не відріже, йому призначають курорти, санаторне лікування. Раз уже не по душі природі, вона його як такого зустріла, на нього посадила виразку, грибок. Умираюча істота, вона до чоловіка приходить тихо, спокійно. Але коли сили візьме, тоді бережись – це вмираюча істота. Люди вчені експериментують, навчаються, розуміють, роблять свої висновки, щоб чоловікові легке ввели. Вони капризні люди, свою роботу ненавидять і не хочуть любити: після цього всього руки свої миють. А природа є природа, вона – це є люди. Вони від технічного не отримали нічого. Людям треба чоловік живий енергійний, сильний у цьому ось ділі.

    63. Ми учені є люди, озброєні чужим, мертвим, бездушним, із природи зробили. А природа – жива, вона енергійна, вона породжує в себе живі тіла, але люди не захотіли в природі бути такими. Вони стали шукати по природі мертве, неживе зовсім. Стали для чоловіка створювати діло. Він його почав робити й у цьому ділі помилився, тому захворів. Він сильно хворіє, своїми силами знемагає, він у цьому всьому вмер, його не стало, як не стане нас усіх. Але природа сама знемогла, свої сили втратила.

    Це треба буде сказати Паршекові велике природне спасибі. На його долю це випало таке щастя. Він з усіма поділився, залишив їх на своєму місці, щоб вони дороблювали це почате діло й у цьому ділі вмирали, і будуть вони вмирати. А в Паршека ідея така.

    64. Такої ідеї ще не було в світі. А Паршек це місце еволюційне свідомо зайняв і став користуватись у природі без усякої красоти й холодно. А раз мені буде в житті погано й холодно, що може бути з цього всього? Хто цьому ділу ініціатор?

    Я робив так, як усі люди. Вони мене посадили в НКВД, я всю ніч у цьому просидів та продумав. Адміністрація все це ось зробила. А потім узяли мене постригли, і в кінці-кінців за моє хороше, що я робив у людях, вони мене скоротили. Я на це діло поскаржився. Господарська сторона виступила, сказала: нібито я нічого не робив, а про якогось чоловіка писав. І пишу я як ніколи про нього, він народився в природі – це Паршек.

    65. Він своє волосся показав людям, вони освітилися для цього діла, учені люди помилилися на мені: нормального чоловіка вони зробили ненормальним. Мою ідею треба визнавати. Вони дали першу групу по труду, вони хотіли мене такого вбити. Я їм сказав: ну що ж, побуду я дурачком. А в яку сторону я піду? А моя сторона одна – білий холодний  морозний сніг. А я мою (любов) до нього проявив. Сам ходжу роззутим й іншого так веду, щоб він любив. Ідіть ви, дивіться, але не гнівайтесь на мене, на моє холодне й погане. Паршек свою форму ніде ніяк не змінить. Він був, він є, він і буде таким всюди. А як приймав людей ображених, залежних людей, безсилих. Їм давав свої сили, пробуджував, учив, що буде треба зробити, щоб у природі не простуджуватись, ніде ніяк не хворіти.

    66. Люди що тільки не приймали, забирали, держали в тюрмі, у лікарні. А з таких умов він прийшов таким, як він був. Від нього не відбереш. У нього мисль така, щоб помогти чоловікові хворому, щоб чоловікові не було в житті тяжко. Паршек не пішов слідом за розвитком розуму, він не пішов за розвитком фізичного труда в людях, йому не треба було діло мертвого капіталу. Він не став у природі, щоб йому хтось із інших людей робив якийсь фасонний одяг для красоти. Природа не стала чоловіка зобов’язувати, щоб чоловік свій розум – на іншу особу для його задоволення. Природа не старається чоловіка пхати на землю, щоб її готувати до діла.

    67. Земля перестала примушувати, щоб про неї як таку люди думали, готувались до пори, і те люди робили. У них не перестає мисль про це діло, щорічно ждеться й робиться.

    А Паршека зустріли вчені психіатри, їм показалась моя ідея на мені чудною, тобто небувалою й неможливою. А якщо розібратись і сказати своє слово. Черевик або чобіт надівається для самозбереження цього тіла. А чому це так у житті виходить: моя нога, тобто лапа, вона стає живого характеру? Тіло відчуває цю температуру, але щоб упливати, цього не буває. Я не кращий від усіх, є люди сильніші й міцніші за мене, такого чоловіка, але вони до цього діла не підготовлені, вони життям оточені.

          68. А робота моя не для цього ось починалась і робилась. Ми на неї так дивились, вона починалась від самих Кавказьких гір. Мої ноги ні на що не зважали, їм доводилось наступати на тверде й на камінь. А були такі вологі дні, вони з неба пускали свої сильні дощі, а земля в цей час робилась як вата. Я по ній не старався пишатись. Моє тіло фізичне, що можна було про це сказати. Мені не доводилось про що-небудь таке мислити. Я не спішив куди-небудь попасти. Що й де мене ждало? Від села до самого іншого села лежала протоптана давно дорога. Я так по ній не старався проходити, а завжди я брав свій прямий манівець. Завжди я старався йти проти повітря, що йде, старався його своїм тілом прорізати. А дорога була не постійна. Я старався туди попасти й по ній пройтись уперше.

    69. Що часто зустрічалось мізерне для моїх очей, я його не старався роздивитись, а все мені здавалось: я йду по якомусь складеному килиму. Мені не завжди доводилось ступати по рівній землі, для моїх ніг завжди лежало бездоріжжя. Воно мене так примушувало обережно ступати. Я на свої очі не жалівся, щоб далеко побачити телефонний стовп. Я коли занурювався своїм тілом в якусь з якого-небудь бугра глибоку заплаву, то мені здавалось так, а вона була не маленька по відстані. За весь цей такий час мені в такій місцевості зустрічалась не раз. А коли спустишся із самого великого бугра, то опинишся біля якої-небудь невеликої річки.

    70. Вода живе, вона тече й по-своєму вона розмовляє, я – до неї. Буває, її багато збереться, плесо ціле, ти в ньому скупаєшся. А час був такий, не один він мінявся. То один день у житті приходив, то він інший приходить. А ноги мої не лежать і не відпочивають, дня святкового нема. Я тут у природі вже не готуюсь і не хочу ждати, форму свою на тілі не міняю. Треба буде сонечку рано вранці підніматись – мені це буде для чого? Яка погода надворі не буде, я йду в природу. Мені не доводиться нікому доказувати, які єсть надворі умови, котрі нам природа дала. Вона так не спить, як ми по цій порі звикли спати. Коли дощик з висоти поливає, нам якраз хочеться спати. Ми спимо, ми хочемо в цьому спати. А мої ноги, вони не вибирають погоди, їм не треба це.

    71. Ясне в променях сонечко – я його не визнаю. Воно нашим людям – нестаток. Ідеш ти вранці по такій мокрій траві, роса стоїть як молоко, а на здоров’ї не позначається.

    Я ходив, я все думав. А сім’я – головне, у мене нічого такого в житті не виходило, живого факту не створювалось. А хотілось, щоб природа по цій дорозі показала, що могло зустрітися по ось цій дорозі. Вона тягнулася давно вже. А щоб що-небудь де-небудь змогло підхопитись – скоріше від мене, такого чоловіка, треба бігти. Щоб я чого-небудь такого подумав, у мене цього ось не було. А ось це ось я подумав. Літній час, так він швидко йшов, а заступала осінь. Вона давала мені знати: а от скоро прийде на цю ось землю безліч білих бджіл. Вони своїм покроєм устелять і будуть лежати білим килимом.

    72. А що я по ній бачив і робив? Крім однієї землі, я не бачив. По ній не доводилось що-небудь такого знайти, щоб ним наживатись. Це було чуже. А моє тіло, електризоване струмом, робилось силою розуму. І старалась мене так усно навчити, щоб я так цю історію знав, як воно в ділі виходило. Я в неї як матері рідної випросив, щоб вона мені дала те, що треба. Мені ця ось місцевість не треба. А мені треба в природі самий початковий у цьому чоловік. Він не ходив по землі ногами й не говорив словами. А щось він сильно прислуховувався, дивився очима. Він бачив, але не розумів. Ми з ним з таким ось старались його примусити. Він щодня звикав до дня, потроху засвоював. І приходив він до того, до чого рухались усі ці ось люди. Вони цим ось чужим добром оточили себе. Це ж є природа, а люди як такі відходили.

   73 – (нема сторінки)

    74. А чоловік коли тільки народився на білий світ, занурився в технічні умови життя. Його не оточував струм енергійно, повітря. Він, як живе дитя, оточив себе бездушним, зовсім мертвим. Це зроблено руками, воно само захищено від доступу того почуття. Йому треба було повітря, чоловік від нього відходив із самих перших днів. Тільки що народився, уже він оточив себе. Це його є завдання – іти вперед і розвивати сили свої. Це було діло людей, вони зі своїм здоров’ям ішли вперед, вони старались, вони проводжали той час, що йшов, котрий тягнув людей за собою. Він показував те, що їм у житті було треба. А люди жити не зможуть без цього всього. Вони для цього жили, втягувались, їм було мало, вони хотіли більше від цього бачити. А Паршека завернули.

    75. Я б так у житті і не подумав про це діло. Самі люди на мені це зробили, взяли примусили хворіти психічно, не дали по-людському жити, а взяли послали по профспілкам, по місцевкомам. Турбував голів, вони боялися цього захворювання, старалися мене заспокоїти. Я довго не ходив, відмовлявся від такої подачки. Вона мене примусила, щоб я взявся за свої золоті руки, за розум дорогий. Це було. Одного разу я прийняв одну маму, вона мною залишилась задоволена. За це все, мною зроблене, вона мені дає подяку двадцять копійок. Я її зупинив, кажу: що ж ти це робиш? У тебе це, я їй кажу, останні. А вона мені сказала: «Я тобі не даю гроші, а даю тобі я душу й серце». Я взяв: це мої плоди.

    76. Це є не продаж у природі здоров’я, а природне явище в житті – чоловік чоловікові помагає своєю любов’ю. А здоров’я ніхто ніде не продає й не купляє. А ми, усі люди народжені на білий світ, з перших днів стали придбавати в інших людей те, що було треба. Люди робили його людям руками, продавали за гроші. Люди за рахунок людей жили, їм це було треба. Чоловік народив чоловіка для його життя, а люди повернули його для смерті. Він став користуватися чужим джерелом землею. Став за нею доглядати, став у цьому трудитись, щоб земля йому як такому зародила свій урожай. Чоловік її оре глибоко, оранку кладе під сніг. Її як таку держить під головами, з нею він розмовляє.

    77. Так він до неї під’їжджає на своїй живій силі, на своєму приладді він її волочить, він її засіває. Вона в нього сходить, як шуба взялась рости. Усе це робилось на очах. А усно просилось, щоби Бог поміг цю силу направити. Щоб природа пішла назустріч цьому ділу й стала лити дощ на землю, щоб дух людського життя не падав, духом це чоловікові здавалось. А на землі лежать білі замети. Вони не дають для приходу весни. Сонечко низько до землі прихилилось, а день стояв маленький. А людям цей холодний час набрид, із самого ранку починає давити холод, морозне діло. Воно примушувало чоловіка сидіти в закутаному місці. Він такого легкого духу від природного начала не отримує. Це не прибуткова, а збиткова зима. Вона все нам так закрила своїм снігом.

    78. Одні зайчики живі по ньому плигають. А лисиці хитрі пробираються до людей. Там де живим пахне, туди й вовк іде зі своїми силами, він далеко чує. Тільки чоловік своїм ділом жде від природи такого часу: сама атмосфера стане іншою появлятись. Сніг не той робиться, а півднем пахнуло. Ось, ось чорні птахи шпаки поприлітають і почнуть співати людям свої пісні. Це була перша ознака перших початкових днів весни. Вона прийшла для того, щоб зима зі своїми холодними морозними днями збиралась і йшла туди подалі. Морозній порі не хотілось би своє місце упускати, але прийшла на це все наша красуня весна. Вона є природа, їй не хочеться, щоб сніг залишався на землі. Вона прийшла з первоцвітами. Ще сніг не зумів піти з колії, як тут ця біленька квіточка пахла ароматом.

    79. А дикі гуси табунами прилетіли на свої місця, їм така є участь у природі. Зайчик плодитися почне, пташки гнізда зів’ють. А в людях одне – треба готувати, щоб сила жива була та приладдя хороше щоби було. А коли сніг з полів зійде, води не стане, земля насититься вологою, підсохне так, як це буде треба, тоді люди до неї приїдуть, розповзуться. Уже по-справжньому, як це слід робота почнеться по тому ділу, по котрому всі люди взялись і стали сіяти в землю зернятко. Воно сіється руками, розумом ждеться, а вчасно воно сходить. І за час піднімається, також і дозріває, також цьому ділу приходить кінець. Люди починають цей урожай знімати, доводити до розуму, щоб чисте зерно засипати в засіки. Це є золото – зерно чисте, як воно бережеться людьми.

    80. Воно за золото придбавається. Про що чоловік думає, чоловік робить, у нього це ось виходить. Люди за це своє життя в природі вводять, вони роблять на цій землі мертвий капітал. Він робиться людьми, показується ними. Люди створюють цей ось дім, стараються зробити в житті всі свої вигоди. Люди стараються в цьому всьому жити хороше й тепло, як у своєму домі. Своїм ім’ям не можна присвоювати як таке. Чоловік у ньому є пацієнт. Чоловік один день зустрічає, а інший він проводжає, їх усіх у році 366 днів. З ними він не живе, а він з ними мучиться. Він не однаково в природі приходить, неоднаково їх зустрічаємо. Один час такий життєрадісний. Усі ми хочемо, щоб наші тіла були здорові й у цьому всьому стійкі.

    81. Як якийсь є начальник. Він у себе має свій підлеглий колектив людей, ними він розпоряджається. Куди схоче, туди й посилає. Не послухаєш – це тільки тобі як підлеглому чоловікові буде погано. Він же на це є начальник, адміністративна особа.

    А ось на цьому маленькому такому провулку як я колись жив та народжувався, там я й зростав. Там мої всі пустощі залишились позаду. Я їх робив сам, а в самого виходило одне нехороше. А хіба було моєї молодості? Щотижня кожен раз у суботу додому хочеш, не хочеш, а йти треба буде. 15 верст відстань ідеш та із собою несеш на горбу мішок. Це проходило не малий час, а роки проходили. Щоб інше було, цього не було, крім цього одного. А життя молоде вимагало, воно не зупинялось, ішло вперед.

    82. Ось, як ми в селі жили, особливо тоді хліба зовсім вволю не було. Як ледь щось таке, мати рідна скаже до дідуся Григорія. Він на вітряку молов муку, сам як унуків не забував, візьме й дасть скільки-небудь муки. Я часто це робив. Бувало мати скаже: “Ти б пішов до дідуся на вітряк та попросив у нього муки». Він для мене, такого внука, ніколи не відмовить. Він знав добре нас, таку шахтарську сім’ю. Ми жили бідно. А він жив багатше, у нього достаток, не шахтарського, а заможного мужика. Він був сам тесляр, майстер сокири, він ні до кого ні за чим не приходив і не кланявся, не просив. У нього був син та чотири дочки. Одна була моя рідна мати. У нас був великий нестаток. Батько один, він був шахтар, цю копійку треба колупати. Він мав сім’ю не малу, а більше десяти. Бабуся Олександра, мати отця, нам як унукам помагала.

    83. Ми як такі позбираємося на піч і там підлітками сиділи. А щоб піти чим-небудь іншим поінтересуватись! Це були літа не ті. Земля навколо вся лежала та ждала до себе. Жереб комусь дістанеться, а його треба піти, і подивитися на яку-небудь землю. Що-небудь на землі зробити. У когось був свій плуг, йому треба пору, щоб почати орати. Три пари волів, вони войцями тягнуть цей плуг, а хазяїн чаплигами (рукоятками) управляє. Поки він молодий, він сильний і думаючий. Він знає своє хазяйство, він його цінить, його як око береже.

    Це те, з чого починалось. А ми з вами такі є люди, не стали своїм розпоряджатись, як це треба, а взялися за чуже, зовсім не своє. Сперш ягнятка, потім поросятка, дійшло до самого телятка, до конячки. Стала конячка. А потім корівка привела бичка.

    84. Вони стали в ярмо запрягатись, не одна така ось пара. Їх поставили на ноги для того, щоб їх було в хорошого хазяїна багато. Ось до чого йде приватна наша власність. Вона йшла спочатку, а прийшла до поганого. А від цього ось відмовитись не можна. А цей день тільки зустрівся, спіши його провести. Також кліматичні умови, а їх у природі чотири сторони. Ми між ними живемо та вчимось іншому. А в природі скільки всяких діл.

    Особливо стоїть діло духу Паршека. Він повинен у людях доказати свою природну правоту, котрою старається доказати всім людям. Паршек говорить їм свої слова у весь свій голос із душею, із серцем. Не хвороба відіграє роль проти чоловіка, а відіграє роль проти хвороби чоловік здорового характеру, живий, природний, незалежний у природі чоловік.

    85. Це буде сам Паршек. Він у цьому ділі ініціатор. Переможець природи він, зберігає в природі своє тіло. Його як чоловіка люди прозвали Учителем. Він учить одному природному явищу – це повітря, це вода, це земля – найближчі вічно живущі любимі друзі. Вони йому як такому чоловікові в цьому помагають. Він їх просить всюди. Він робиться в природі хазяїном. Йому не треба нічого, що хочуть у себе люди. Він робиться живий енергійний чоловік. Він відкрив чоловікові очі, примусив бачити. Його за це саме діло люди прозвали Богом. Якщо він його знає як Бога, він його просить із душею, із серцем.

    86. Бог не та особа, котру люди ждали: от, от він прийде з неба. Ми як такі йому сильно віримо, вважаємо: він наш. А коли доходить до істини, ми повинні по його заклику виконувати. А ми від цього діла відмовились, не побажали своїм місцем іншій особі поступитись, і не побажали іншому чоловікові того, чого сам хочеш. А Паршек – це особа спільного характеру. Чоловік, він зробив в людях діло таке, від його діла стали каліки ходити, сліпі бачити. Він любить людей, навіть запрошує всіх нас наслідувати цей приклад. Ідіть ставайте цими людьми, помагайте йому, щоб люди не попадали в тюрму й не лягали в лікарню. Це сам Паршек практично зробив, він людей ставив на ноги, був помічник у цій ось біді.

    87. А його як такого – у тюрму, у психіатричну лікарню. Суд місцевого нагляду, він його пустив у люди таким. Він як був корисний, так він і залишився. Він ніколи ніде своє знайдене не присвоював. А навіть у цьому всьому просить: будь добрий, таким ось ставай збоку, і те ти роби, що я буду робити. Іншого якого-небудь виходу в мене нема, а є одна істина. Моя в цьому ділі перемога, вона породила моє діло. Я став самородок, Учитель народу. А джерело моє – це загартування-тренування. Я один у світі так труджусь на благо всього світу. Я вчусь у природі, хвалюсь перед світом, істинно хочу сказати про самозбереження моєї живої клітини. Моє молоде загартоване здорове серце – 25 літнього чоловіка. Який мій у цьому ділі вихід.

       88. Я не боюсь ніякого ворога, навіть своєї смерті. Якби цього в мене не було, то я б уже давно вмер. Я – чоловік землі, сильно я дихаю, я різко говорю не про якесь чудо, а про природу, про фізичне практичне явище. Чисте повітря, вдих і видих, найголовніше – це є пробудження, це миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Люблю й уболіваю за хворого, знаю його душу й серце його, йому хочу помогти. Через свої руки струмом убиваю біль. Це не слова нам про це говорять, а все це робиться ділом. Рука пише Владика дуже справедливо, ніколи про це не забути. Мене треба буде просити – будеш у цьому здоровий. Кому це не треба буде, нашому юнаку молодому? Та ні. Шановні ви всі люди, це світове значення.

  89. Нам як таким треба любити природу, як матір рідну, берегти її. Це буде всіх нас правда. Хвороба не відіграє роль проти чоловіка, а відіграє роль чоловік проти хвороби. Нам усім треба вчитись учення Іванова, щоб не попадати в тюрму, не лягати в лікарню. Жити в природі легко, не лізти на рожен. Яка буде в цьому всьому слава за нашу зроблену нами ввічливість. Дідусеві й бабусі, дядеві, тьоті й молодому чоловікові низько голівкою поклонимось і скажемо свої слова гучно: «Здрастуйте». Ех, і життя моє таке тяжке. Ви, усі люди, загартуйте свої серця так, як я в себе його загартував. Милі ви мої люди є, гляньте на сонечко – ви побачите свою правду, своє оздоровлення. Бути таким, як я є в природі, Переможець, Учитель людей і Бог землі.

    90. За все моє зроблене в людях діло. Воно жило, воно живе, воно буде таким жити. Це чоловік є, ім’я його Паршек. Він підніме й покаже всім нам правду.

    Хвороба в людях як була, так залишиться. Люди наші вчені, ми як такі люди, у природі не знайшли таких засобів, що будуть треба, і нема такого чоловіка, котрий зміг би від цієї хвороби позбавити. Цього чоловіка не народжувалось, щоб він сам себе від цього загартував тренуванням, сам був у цьому гарантований від будь-яких захворювань. Ось такого чоловіка нам треба буде. Це місце в нас тепер зайняв Паршек. Він у житті вчинив так, як ніхто в природі не робив, а він зробив у людях. А люди є все, з ними треба жити ввічливо.

    91. Нас як живих людей у природі примушують, щоб ми думали, це перше, а потім робили. А в ділі люди помиляються. Тільки що народився на білий світ, і зараз же взявся за чуже, не за своє природне. А раз став жити з бездушним, уже між людьми й природою хороше й тепле.

    А в природі є дві сторони, є погана і холодна. Поршек цю сторону зайняв як корисну сторону й став нею як природою розпоряджатись на своє благо. Люди так роблять, так у них і виходить. Вони з перших кроків у своєму житті вже починають хворіти через свою нужду, вона всіх непокоїть. Люди не бувають у житті здорові, а в чомусь мають потребу. Йому як новонародженому треба одне й інше; нема того, щоб не мав у цьому потреби. Чоловік має потребу й мав потребу весь час.

    92. Їм, як таким людям, хочеться, щоб такий час не йшов, а стояв. Він нами рухався, він  рухається нами. Тільки що показалось наше сонечко, воно нами всіма народилось, воно пішло зі своїми променями у висоту, в океан, у простір. Погріло та посіяло над землею, і спустилося за землю. Ми це проводили, а потім ждемо інше, не таке. Може по ній. А в природі одне не буває. Сьогодні ринок починався, а від нього відривалось і йшло до сніданку, а потім до обіду, після обіду полудень настає, потім вечір приходить. А потім лягати, там нічний час. Так цьому нема кінця й краю, чоловік в цьому живе, те він зустрічає, те він проводжає. Це теж завжди буває, і доходить до тижня, а потім доходить до місяця, до другого й до третього. Це проходить своя четверть, після цього половина також проходить.

    93. Півроку закінчується, три четверті, а потім рік. Це пройшло тільки 12 місяців, а попереду ще такий рік. Їх треба тільки використовувати та робити те, що ми з вами робили. Ще більше й краще доводилось у цьому робити. Рік треба прожити та прослідкувати щодня, щотижня, а потім місяця. А в місяці чотири тижні та два дні в житті пройшло, ми їх провели. А попереду для тебе стільки ж непочатих днів, що йдуть у природі. Вони по порядку йшли, ми їх рахували й називали пораховані дні. А між ними кожного тижня проходило свято неділя. У неї тільки ми зовсім не робили, старались відпочивати. А в такі не святкові дні нас умови в цьому держали. Ми знали свій добрий початок, ми по порядку починали й кінчали.

    94. Я не бачив цих ось днів, як вони до мене особисто приходили й проходили, а рік весь час так проходив. Він нас усіх як одного чоловіка своїм часом оточив і давав повне таке право ще діждатись і побачити той сам прийдешній знову небувалий на арені. А раз день цього часу приходив, він тут же проходив. Усе це приходило по порядку, вчасно починалось і вчасно закінчувалось. Ми тільки бачились і зустрічались, особливо в молоді свої літа. А потім цей час, що прийшов, тягнув перші дні до останніх. У роках, у початкових, перших вони котяться, і не бачимо, як вони залишаються позаду. Це є природа, вона тягнеться по нашій землі. То буває в цьому прибуток, великий ріст зеленого масиву. Ми це бачили й старались це все залишити позаду. Коли почнеш це все лічити по порядку, то вже багато літ прожили та провели.

    95. Тепер роки наші початі, уже вони продовжуються. Це наші такі перші роки, ми їх провели в молодості. А колись красота царювала в своїй молодості. А до старості – кожен чоловік бачити самого себе в цьому не хоче. Але природа вела, вона веде його, як вела нас усіх. Це наше таке життя і котре нам природа дала. Вона тебе оточила й стала робити. Свій цей початок ми зробили, ми цим оточили себе. А от життя своє ми так закінчуємо, як йому довелось усі ці роки, що прийшли. Вони там десь залишились.

    Я говорю всім людям. Так учинив з тими зустрічаючими, хто мене не знав. Це я говорю про своє, зроблене мною. Я одержав від природи, вона мені дала всі свої належні сили, вона нагородила. Це є  природа, вона так зробила ради мене одного.

    96. Я й до сих пір не приведу до того, щоб наші вчені залишились вдоволені своїм ділом. Вони повинні (згодитись) з моїм усім тим, що я роблю не для самого себе. Я роблю для того чоловіка, хто мене, такого вболівальника, не знає, але він думає про це діло, щоб йому хто-небудь із знаючих людей у горі або біді поміг. Він цього діла жде, дожидається. А ми зі своїм знайденим тут як тут, завжди готові тому чоловікові своїм ділом помогти. Ми ці муки добре знаємо. Чоловік покараний природою за помилки, котрі давно зробив. Він тепер так сильно хворіє, йому нема ніяких таких засобів і нема такого чоловіка, хто б йому поміг.

    97. А в нас, таких людей, ворота не зачинені. У всіх людей, що терплять нужду зі своїми захворюваннями, які б вони не були, це їхнє є захворювання. Вони стогнуть із самого початку. Люди не здорові, а хворі, їх хвороба оточує, вони від цього всього не відірвуться, їх це ось губить. Вони раді б здихатись, але природа ці можливості підсилає. Люди не можуть обходитись, у них таке є життя. Щоб у природі цього не було – природа мстить. У нас одне таке проходить незадоволення. Люди перед нею – ображеного характеру. Вони стараються: як тільки воно народилось, зараз же йому як такому готують чим-небудь нагодувати. Його як такого задовольняють, йому готують, йому роблять, щоб він не кричав. Він для цього діла плаче, він чимось у природі ображений, йому треба дати. Він же цим хворий чоловік.

    98. А дорога та довго тягнулась та хотіла, щоб ми по ній тягнулись. Ми по ній спішимо вчасно туди попасти, там що-небудь такого показового зробити. Ми в цьому є майстри будівельники цього діла.

    Як було в косовицю хліба вірменами. Косили руками, возили хліб – це було кустарне явище. Люди наймали людей для цього діла, щоб люди в них працювали, хліб на кореню вручну косили та в сніп в’язали. Така робота, вона проходила в сотень. А потім ця земля не мода, її починали орати перед зимою, класти під сніг це діло, щоб земля набиралася вологи. Щоб під час цього всього зерно попадало й швидко сходило. Так люди в цьому ділі хотіли, щоб не дрімати, а щось у цьому ділі робити. Не встигла прийти на землю ця наша весна, як люди закопошились.

    103. Ти пам’ятаєш своє молоде бажання: куди-небудь самому доводилось по землі бігти. Тебе цьому не вчили, ти біг сам. А коли тебе примушували, то ти, як бик, не хотів це робити. Особливо тобі було тяжко, коли тебе примушували близькі рідні. Ти згадай про свої молоді такі ось прагнення. Ти був незадоволений своїми літами, твоя така дитяча пора примушувала тебе свої роки гнати вперед. Ти таким ось маленьким чоловіком не хотів у житті своєму залишатись. Твоє сильне бажання – зробитися справжнім у своїх літах.

    Я пацан. Вже треба бути готовим стати на поріг улюбленої дитячої школи. Сім років на одному й тому ж місці зі своїми умовами – це не сім годин і не сім днів, а вісімдесят чотири місяці. Це тільки сказати, а діл зробилось немало, уже вони залишились позаду. Те, що було по дорозі моїй, – це моя така в природі хвороба.

    104. Я дуже, дуже сильно хотів, сльози мною проливались, я кричав, а мене не розуміли й не давали. Хіба можна про це ось забути? Я – живий чоловік, мене так розуміли. Вони старались такого чим-небудь задовольнити. Уже робився чоловіком, зі мною зустрічалися старі, дорослі. Уже ми з ними прожили багато років. А були такі маленькі люди, їх оточувала стихійна біда, тобто горе хвороба. Вона його як такого оточила, подержала, подержала в умовах, і взяла умертвила. Це все робилося між нами на наших очах. Він умер на віки віків, його не стало. А ми живемо та ще сильно думаємо про це ось життя, у котрому я вже сім літ на білому світі боровся з природою. Вона мене такого забіяку зустрічала й проводжала. Вона що хотіла, те зі мною зробила.

     105. А чому, по якій причині я зостався не гарантований у цьому бути? Мої ці роки примусили бути таким ось хлопчиком. Я бачу й примічаю далеко, а хотілось узнати, що ж буде далі. Я бачив, визначав інших людей. Пам’ятаєш, як ти пробирався в ці роки життя. Я так і не думав, воно саме в цьому прийшло. Я ледь-ледь міг у цьому прийти. Якби не природа й не умови її, я міг загинути. А тепер мої роки прийшли до самого початку. Я не бачив, як ці роки, сім літ, проскочили. Я їх і не бачив, а час ішов, тіло відновлювало своє в житті. Що треба, воно отримувало. У тілі робився фізичний стан. Я розвивався в словах, мова моя робилась, ноги міцніли, руки теж. Словом, я сам себе відновлював, робився в житті чоловіком.

    106. Сам себе підготував до школи своїм місцем як учень оволодіти. Така підходить робота нам, усім дітям. Ми для того пішли вчитись. Це робити нас примусили умови. Ми ж уже є люди, бачимо, як люди вчені між собою живуть. Їхнє діло проходить легко, не так фізично чоловік копається в житті. Їх видно, якщо зі сторони дивитись. Я теж чоловік, не хочу бачити в себе те, що бачать люди фізичного труда. Тому ми й учимось, щоб уміти читати, з буквами розбиратись, уловлювати швидко практично фрази, описувати й цифри перед собою в номерах ставити. Це робиться учнем, усно розв’язується або треба скласти це діло, або помножити математично. Цій науці кінця нема.

    107. Та учень хіба одну математику проходить своїм розумовим ученням? Перед ним як першокласником таке завдання – усно вивчити російську мову. Першокласник – це учень цієї ось школи. Від хлопчика вимагається, щоб він був сільського покрою хлопчик. Не одна є його ця ось школа, у ній треба буде вчитись. Хлопчик любить пустувати, він це не кидає. А там думаюча молодь, вона своє око має. І хочеться йому не гірше від усіх. Це не дівчинка, а хлопчик, він робиться мужчина. Рік треба провчитись, не одну маму прочитати – це такий є перед ним час. З хлопчиком учитель займається. Він його тягне вверх. Він не одне це діло робить у школі вчиться. Йому треба додому попасти слухняному. Він знає свою дорогу, по котрій він ходить. Йому доводиться зустрічатися з людьми.

    108. А люди є люди свого характеру. Вони з ним, як дитям, на відстані зустрічаються. Людей противних на білому світі не вчать. Вони добре знають природу за багато днів свого часу. Диктують, говорять: обов’язково те-то буде в природі. Вона своїм видом показала своє людям. Я, говорить цей хлопчик, хоч мені всього сім років, я прожив, пробачив. Особливо звертав свою увагу на побут людського життя. Він держить так не одного цього хлопчика. Він у ньому так швидко зростає. Його ріст це найголовніше – його є вчинок, він на ньому так робиться ввічливим для людей. Це все залежить від його батьків. Вони його так для них удало в середині виходили, непогано достатком зустріли.

    109. А найголовніше в житті є – треба обов’язково це дитя так спокійно виходити в череві, та щоб його як ніколи природа по-своєму прийняла, щоб це дитя народилось повноцінним, щоб у нього було все в достатку. Тоді цей хлопчик, як по столу, піде жити, його ніхто не призупинить, а всі його здоров’ю позавидують. Ось, мовляв, Сашко так Сашко. Він же вчиться не перший рік, учнем проходить своє вчення. Йому як такому помагає наше ідейне діло. Він учиться непогано, йому помагає в цьому Учитель. А я в нього як хлопчика спитав: от ти Учителя просиш, як він тобі помагає в чому-небудь? «Авжеж, якби він не допомагав мені, я б його не просив. Я жити без нього не стану».

    110. А що, якби так усі робили хлопці! Я прожив вісімдесят років, зустрічались усі ці дні, усю молодість я проходив, вона була в мене. Я його поробив, а потім залишав його позаду. Вона така є для всіх невмираюча, вона наших хлопців і дівчат зустрічає, вона їх проводжає. Це такий є в людях підлітковий період, він з нами живе один раз. А потім з нами живе один такий час, залишить ця молодість позаду. Хлопчик завжди зустрічає свої роки в свій такий час. Ми, хлопчики й дівчата, одного є року, любимо самі себе, хочемо сказати про своє таке життя, котре нас таких оточило. Ми з вами ці роки непогано, але про майбутнє ми з вами не знаємо. Що буде завтра?

    111. А роки наші, хоч вони й великі, ми їх проводжаємо щодня підходяще. А є зовсім погане, але жити нам треба. Я, говорить цей хлопчик. Мені дала школа дуже багато нового. Хлопчиком може таким робитись, як усі хлопчики на ногах. Вони бігають для самого себе.

    А Паршек народжений природою не для самого себе особисто. Паршек народжений природою для всіх нас, для порятунку всіх нас, молодих людей. Я не буду далеко братись, представлю трьох дітей, учнів школи. Ми з вами люди, давайте подивимось на їхню таку пильну бадьорість. Вони навчаються по ідейних умовах. А умови Паршек знайшов у природі засобами й зайняв місце для того, щоб оточити себе природними силами, щоб сіяти їх на людях.

    112. Вони, уся молодь, цим ділом займаються. Паршек будь-якого молодого чоловіка вивчить, свої сили дасть. Будь-який молодий чоловік буде таким, як є Паршек. Люди є велике діло в природі. Вони від Паршека одержать умови. Не одна молодь скористається цим добром. Це загартування-тренування, фізичне явище в житті. Вони будуть цим задоволені, завдяки цьому простуджуватись і хворіти не будуть. Що може бути краще від цього, якщо люби будуть такими? Вони від природи одержать у своєму житті продовження. Вони цим ділом змінять у природі потік життєвий, від природи отримають легке.

    113. А раз люди будуть жити по-новому, по-небувалому, вони доб’ються реально. Ми так озброюватись у природі не будемо, вона страшна не стане, ми залишимося задоволені нею. Вона для нас є мати.

    Хлопчик досяг свого віку, він оточив себе індивідуальними силами, став учитись у школі, набиратись теоретичних знань. Йому треба вперед ступати, він іде далеко, йому треба розвиватись, як ніколи він повинен жити. Він, як дитя, доріс до своїх літ. Він зрозумів і бачить на людях, як вони роблять і як вони живуть.

    Наш учений для цього діла вчився, він проходив у житті те, що слід. Йому в цьому помагає теорія. Це його є діло: він читає, він пише, він розв’язує. У нього є чистописання, математика.

    114. А в житті ж учення не помагає. У природі – щастя, це несподіване.

    По дорозі хотілось попасти до мети, а умови не дали. Ми їхали на возі на конях у дощ, ми через погоду вчасно не доїхали. А буває в ділі: що-небудь робимо в житті, а в тебе в боку закололо. Що робити? Не знаю. Хоч у природі вмирай, без усякого діла просьба ніяка. А ми не знаємо й не вміємо. А вихід у цьому є природа: повітря, вода й земля. Хвороба є хвороба; ти не знаєш, звідки й як ця хвороба взялась і як вона до тебе прийшла. А засобів нема й такого чоловіка нема. Він між нами вмирає. Цього зробити ніхто не зможе, не має повного права зробити. Він робить – це така ідея Учителя, вона чоловіка в цьому просить і вчить як буде треба.

    115. Ворога ждуть, він іде. Звідки? Люди не знають його. Який він є, звідки, для чого він прийде? Він у цьому не питає, його діло – пробратись. А як тихо він пробирається. Він іде перешкодити, у нього прагнення одне – його вчинку перешкодити. А тому що ми в природі озброюємось, ми робимо зброю, хочемо сказати ми.

    Завтра день прийде, він тривалий. Ми до нього передчасно приготувались. У нас є усе. А спитайте: жити будете? Паршек так сказав про це ось усе. Ти наша є мати, що народжує, та нас усіх таких ось людей індивідуально народила для свого життя. Ми народжувались тобою для життя нашого. Ти нас зустріла своїми властивостями. А нам, таким ось людям, ця картина ні трохи не сподобалась. Нас люди  технічні так зустріли, своє місце в природі показали.

      116. Нам у цьому ділі дали ім’я. Його Паршеком назвали. Як ледь щось таке, уже тут треба на цьому місці Паршек, він повинен це діло робити сам, це його діло. Він устав з постелі, до нього близькі звертаються. Тридцять п’ять літ із людьми прожив та проробив, проговорив. Люди його звали як люди за його хоробрість Паршек. Він із людьми жив так, як усі люди. Без грішка не зоставався до приходу цієї ідеї. Вона вклала, вона дала знати про це діло. Паршек залишив людям своє те, що вони мали. Це було їхнє початкове діло, вони оточили себе, їм було хороше й тепло. А Паршек цього не побажав їм продовжувати. У природі це все знайшов сам, ним оточив себе.

    117. Перш ніж ним оточити себе, він випробував на собі, перевірив, узнав, що воно йому дасть. Він цим не хвалиться, не присвоює, не називає місцем моїм. А завжди своє живе тіло людям показує, літом і зимою роззутим ходить. Завжди вважає: природа через це все йому є милий невмираючий у любові друг. Це повітря, це вода, це земля. Люди так і залишилися зі своїм добром. А Паршеку по його дорозі дуже холодно так ходити, красоти в нього не стало. Він живе в природі погано. Але зате він відчуває енергійно, завжди свіже. Як він у природі живе, треба. Чоловік незаслужений, простий тисячу раз уже міг умерти. 1935 рік із Паршеком зустрівся й став з ним жити природно незалежно, легально завжди.

    118. А раз реально, то буде тепло і хороше, не через самозахист, а через природу, через створені Паршеком умови. Паршек був на арені, він є таким, він буде між усіма всюди таким. Він природою освітлений. Сили його дані природою не для того, щоб ними хвалитись, Паршек цього в людях не скаже. Він стоїть в (природі). Йому холодно, йому погано. Треба це робити, треба випробувати на собі, щоб люди сказали, що я такий є в світі один, те я роблю, що люди не зможуть. Паршек із неба не падав. У Паршека родилась істина, вона на ньому невмираюча. 40 літ промучився, протерпів зі своєю ідеєю. Де тільки не був, завжди його притискали. Тюрма його була, лікарня теж його була. А тепер доктор медичних наук, психіатр спитав: “У тебе таїна є? Коли вмреш, кому ти її залишиш?”

    119. Я йому як ученому сказав: таїни в мене як такої нема, у мене є одна з усіх істина, котру я маю: збоку стань, і те ти роби, що роблю я. Він же не згодився й не став робити. А вмер, як і всі люди в своєму житті повмирали.

    Паршекове діло задумане, вже давно треба зробити: по морю чистою ногою ступнути й піти. Це ходіння Христа, він так робив, він так думав і говорив. Треба всім людям знати. Треба, щоб люди із цим згодились і свою згоду дали вільно йти по воді по морській хвилі. Нам, як таким людям, практичним людям, природа відчинить свої ворота. Ми одного чоловіка в цьому пропустимо, Учитель наш піде по воді по умовах морських. 

    120. Навіть жінка молода кореспондент, вона почула від однієї дівчини Сулінської такі слова, нібито я є родовий небувалий начальник, тобто простий чоловік. Цим не треба буде хвалитись, щоб за це саме йому доводилось падати з неба. Він народився так само, як усі люди народжувались. Йому ім’я дав священик єдиновірської церкви по дню народження Порфирій. А в процесі всього цього люди по-своєму за його такий зріст і його красоту сільського парубка, я отримав назву від людей Паршек. Тому вона звучить і буде вона звучати між такими людьми, котрі будуть. Це написана писанина, вона не показує й не хоче сказати про несправедливість, начебто я є між людьми Бог. Я це ім’я отримав у людях через діло моє: я відкрив сліпим світло.

    121. Не заперечуйте їм це. Нехай вони залишаться в спокої, це їхнє буде діло. Воно в людях заслужене. А як був Паршек по людській назві, так і залишився в людях Паршек. Він для цього народився в світі. Його мисль протилежна цьому всьому. Він робить те, чого не роблять люди. Вони не хочуть і не вміють. А раз вони не хочуть, і не вміють робити. Така дорога, вона (протоптана) людьми від предків народитись у природі й не опам’ятатись у житті, що ми такі люди. Тільки на білий світ народився, глянув на сонечко – уже сам себе привів до відмирання. Сонечко не буває завжди відкритим, щоб перебувати як люди весь день весь час при сонячних променях. Вони знають, що сонечко буде сідати, вони спішать так це діло робити і недороблюють. Вони кидають усе живе й мертве, стараються розібратись і лягти на всю ніч спати. Літом короткі ночі спиш, а зимою довгі ночі.

    122. Так людям було треба таку природу зробити. Вона являється помічниця в людях. Зимою теж хоч трохи сонце вигляне.

    Хто давав таке право чоловікові зробити рано вранці сніданок або обід, а потім вечерю? Усю ніч весь час лежати, як ведмідь у барлогу? Він же живий енергійний терпить. А що дає чоловікові його їда, якщо він би їв, їв, їв? Хоч так їсть чоловік весь час досита, він не наїдається. А тільки кине їсти, у нього вже розвивається потреба.

    По всьому висновку всієї природної ідеї, буде краще, якщо не їсти. Тільки треба віра одна. Я хочу всіх людей на білому світі: це треба їм зробити діло таке, щоб його слова його ідеї прийняли. Це буде треба. Паршек не приймає жодного чоловіка, щоб його не навчити цьому всьому. Це є життя людське.

    123. Я цей минулий час ніколи не забуду. Мені тоді зрівнялось 35 літ. А який я був тоді молодець! У мене мінялась тоді мисль. Я про то, що жив я, перестав жити я, повернувся назад, іду за тими роками, котрі я в процесі залишив. Вони в мене не початі. Якщо тільки їх починати, то я спускаюся вниз. Прожив та продумав про те, що було й буде.

    Ми добре знаємо молодь. Вони пустували, ішли по вулиці не звертали увагу: а хто з нею з такою зустрічається? І чи знав він про те, що йому доводиться з ними здоровкатись або ввічливість свою їм представляти. Або хто-небудь до цього діла коли-небудь задавався мети йому про це все говорити. Він уже не малий підліток, бачив, що робилось у людях, або що робили погане. Як приклад він легко дається. Але краще було б, якби хлопчик маленький не капризував. Він завжди йде по дорозі співає, веселиться та що-небудь ногами колупає, він танцює.

    124. Я такий хлопчик, що йде по дорозі. Він по сліду ступає та старається пісні співати: він же маленький хлопчик у своєму житті. А щоб з дитинства кому-небудь зі старих стариків головку свою поклонився й сказав: здрастуйте, дідусь і бабуся. А я як такий є в природі хлопчик свого такого віку, мене як такого в житті своєму не вчили. Якби тільки хто в цьому ділі сказав, я б знав. Такому хлопчику треба сказати: спасибі, що ти так ввічливо вчинив. Я ще такої зустрічі такого діла не бачив, та й де можна таке побачити. Народився б таким, як хотілось у житті бути, природа ж не дала. А вона в цьому сильна. Я б зроду такого не хотів, а природа без усякої такої мети взяла й оточила. Мені цю дорогу показали, вона для мене страшною зробилась.

    125. А зараз у дану хвилину або день уже підходить мені 80 років. Це тільки подумати або сказати. Із них я прожив по-людському. А от більше сорока років живу по-своєму, не став зустрічатись з умовами хорошими й теплими. Говорить: якби в цьому не я, на арені в Паршека нічого б не вийшло.

    А ось те, що зробилось у хуторі Кондрючому. Наш водій Саша возився з машиною, і стихійно поламав собі задні ребра. Він зробився неживий, тобто вони примусили його сильно хворіти. Він, як Учителів учень, по його ідеї тут же потребував допомоги самого Учителя. У Сулін його донечка Таня приїхала й сказала: «Тато захворів. Йому треба природна допомога Учителя». Лише б тільки сказали про це: де б ти не був, Учитель зобов’язаний приїхати до хворого. Він його просить. А раз просить його хворий. Лише б його бажання, він завжди готовий.

    126. Іду за машиною. А машина у держави. Це Таня побігла в місто, а шофери знають. Хоча б водіям сказали Перша Кузнечна 12, це  там живе Іванов. Водій готовий помогти цьому ділу. Ніна приїхала з машиною. А Учитель так їй сказав: їхати ми будемо, Саша лежить, не піднімається. Його, Ніночка, треба поставити на ноги. Ми їдемо з душею, із серцем, говоримо про допомогу одну, що не я особисто як Учитель начебто помагаю, ні. Милі ви мої друзі, я вам скажу про своє життя, котре я маю. Це ж два чоловіки та ще такі, як і всі, тільки любов’ю не такою, котру люди в природі мають. Вони зі своїм таким капризом, з ненавистю хочуть заважати іншому чоловікові. Уже ми хочемо, щоб він жив гірше від нас. Саша не поганий, за моїм висновком, парубок, але щось він у природі, у матері рідній зробив.

        127. Вона його не пожаліла, а покарала. А Учитель цією дорогою від Суліна до Свердловська їхав цією машиною більше години. А відстань сімдесят кілометрів треба було їхати та думати про цього ось Сашу. Що він зробив природі? Він же мій близький учень. Щоб що-небудь не виконував, так, здається, усе він робить. На погляд Учителя, не треба було його карати. А в природі люди однакові, їхнє діло одне, вони – це не Учитель. Сам Учитель теж з горища падав, сам був розбитий. На його долю випало щастя згадати про воду, про повітря. Учитель просив, щоб на нього лили воду, а сам дивився, подумки оточувався тим, що знав. Старався по-своєму все робити від душі й серця в природі. Вона хазяйка, вона все це робила й буде вона робити лише тому, що в цьому всьому народжується чоловік. Ми з вами живемо в мертвому.

    128. Нас оточує бездушне. Щоб сказати, що ми від природи заслужені, цього не можна буде.

    Скоро ми приїхали, нас водій привіз. Я йому сказав, щоб він ждав. І ось ми в Кондрючому опинились. Я устав, заходимо ми в дім, де Саша. Я про нього як такого писати не буду, він у мене на рахунку учень. Він сам  вам розкаже. У нього будуть сили волі, істина, котра треба нам усім. Його природа для цього покарала, щоб люди знали, що він такий, як усі люди. Можна сказати, за ним грішки є. Це ж природа, вона кожного чоловіка держить в умовах. Ми такі ж само люди. Як нам 2 лютого 1977 року сцена телевізора показало про святого Георгія, можна сказати про Єгорку.

    129. Роль грали в цьому фантастичні артисти. Вони довго думали, у них так не складалось, а тепер вийшло. Усьому діло в природі – це будуть люди, тобто й гроші. Вони це діло ввели. Начебто він до рибаків підійшов зі своїм появленням, як і всі люди. Чого артист не сказав. Рибаки здивувались, їх примусили вірити в це через наставника, котрий читав на цей день людям свою проповідь про цього Єгорку. Він колись був у людях у наві, за що люди ходили молитись Богу. А по-старому ця робота цей такт у житті був треба. Вони через це діло жили й сильно. Правду дуже сильно вони теж не любили, їм здавалось: це неправда. Але вони добре знали про це ось усе, що їм доводилось вірити за гроші. Вони б не служили, якби не гроші.

    Усіх нас поки що оточують гроші, вони нас у житті так сильно нелегально держать. Це єсть неправда, котра не живе, а вмирає, як вона вмирала весь свій час.

    130. Я теж зі своєю ідеєю підходив до рибаків, не в одязі, а в трусах роззутим. Але не по воді. Як колись цього Єгорку чудом вони зустрічали, я теж із чудом до них звернувся. Спитав: ну як ваші справи проходять? Вони мені як рибаки жаліються: «Треба бути сазану по часу, а його нема». Говорять мені рибак: «Що за причина у природі була, ми не знаємо». А я їм як такий. Мене назвало блюдце фарфорове теж Богом, але не тим, що впав з неба. Якщо ви жалієтесь на це все, що вам як таким вода не дає, чого ви ждете, то закидайте невід ви. Якщо попадеться сазан, то він буде мій. Рибаки знають добре, що нема сазана, – дали своє слово мені його віддати. Що нам, хіба жаль. Так сказано: на цей раз – кабан. А невід закинули. Я це чудо ввожу людям, щоб вони знали про мене такого в природі щасливця. Невід тягнуть – і раптом сазан-кабан мені ловиться. Рибаки це чудо везуть у трест.

    131. Цьому чуду треба всім завидувати. Це не Єгорка, а Учитель. Він учить людей, щоб вони були здоровими.

    З Учителем теж зустрічалася церква. У Ростові на Дону є собор, він теж зберігається людьми за гроші. Моя ідея, вона безгрошова. Вона захотіла зустрітися з людьми в храмі. Вони там торгують, за гроші рай продають. Я – туди, а там не одне так чесне – за гроші читають. Вони свічки продають, а інші їх купляють за гроші. Несуть, на якомусь святому ставлять і просять за це ось помилування, щоб гріхи забрати. Так це все там робилось. Люди молились, люди просили. У людей ще були такі, котрі просили, а їм копієчку давали. Таких теж я виявив. Стоять ланцюгом рядом, де свічки продають. Я їх відсунув як таких, а сам став біля стіни, стою. Люди бачать мою здібність, хочуть дати гроші мені. Я їх не брав. Вони тим, що просять, через мене не дають.

    132. Про суть цього Єгорки. Він узявся між людьми через умови церкви. Вона його як такого через церкву, через злодійський учинок, котрий люди в нелегальному житті зробили. Він утворився як такий, що впав з небес і своє чудо показав на одному чоловікові. Це люди підхопили, він виявився святим, що зцілює.

   А Паршек чоловік він же такий, як і всі такі люди. Вони живуть у природі, для свого здоров’я нічого не роблять і не вміють робити. Вони самі жили та думали зробити, щоб їм було хороше й тепло. Історія їхня вела по природі, вони в ній сильно помилились, стали за рахунок її так жити, як вони з Богом робили та в своєму ділі грішили. А тепер їм Бог начебто через Єгорку простив.

    133. Єгорка, за розповіддю всієї кіноплівки, народився Богом для цього чуда, з котрим зустрілись учені. Вони говорили з калікою та його визнали як таке діло в людях чудо. Вони цього діждались від Бога як помилування Богом. Таке саме було з Івановим, він теж у людях сам себе проявив Богом через його зроблене на людях діло. Він калік поставив на ноги, сліпим давав світло, що йому далось право одне. Він зустрічався з ученими, з психіатрами, та не тільки з психіатрами. Вони учені й математики, фізіологи. Ця ідея всім інтересна. Вона не втомляє, а пробуджує чоловіка. Для цього треба від природи такі сили, а їх знайшов у природі Паршек, ними він огородився. Він не жде тиху погоду, йому різниці в природі нема. Він цим радується, у нього до цього є любов, він не заперечує зустріч з природою.

    134. Вона йому для цього дала його сили, щоб він ходив по природі. Вона людей         усякого роду сама направляє, щоб люди на ньому помилялись. Але блюдце фарфорове показало себе через людей правильно. Вони своїми руками своїм розумом його примусили навколо алфавіту крутитись. До людей прийшов Паршек зі своїми силами по ділу. Йому захотілось знати: хто ж є в людях такий чоловік? Він поставив перед блюдцем свої слова. А йому воно по буквам відповідає: Бог. Голий і робить у людях те, що вони бачили по цій дорозі, по котрій я йшов. А людям це ж чудо: чоловік наш по снігу ходить голий, босий. А коли його побачили люди на арені, то вони на весь голос закричали: «Ля».

    135. Цей учинок людський я зустрів на цьому ось місці вперше. Це все зробили самі охоронці, вони не знали, хто я був такий. Свою ввічливість перед таким чоловіком не показали, а взялися за свою фізичну необдуману сторону. Говорить як такий на своєму посту є міліціонер. Я почув, ішов у натовпі, сам туди направився. Я скільки живу на білому світі, цього в своїй молодості  не зустрічав. А довелось спрожогу на це ось мені накинутись. Я в нього спитав: ти, мовляв, звідки появився. А він же не розгубився й не кинувся на мене, а сказати сказав свої слова мені. «Я, – говорить він, – тільки що з неба впав». Я говорю йому: раз із неба впав, ми їх підбираємо. Сам самовільно беру за руку й силою своєю тягну. Він був більший за мене, мені тяжко, але я не кидаю, раз узявся за це все, треба буде мені його кінчати.

    136. А люди, це є натовп, вони  на це діло дивляться, як на такий учинок. Цього мало, що ми вдвох стали це діло робити. Я, говорить другий охоронець, на це все почате прибіг; думаю, треба помогти. Він як навмисно в цьому тягнеться, нам тяжко, а тягнути треба було. До того місця, на котре ми їх приводимо, немала відстань. А тягнути його треба: ми на це поставлені, це наша робота. А третій теж бачив таку штуку: двоє ми не управлялись. Треба добавити третього. І ось я як такий міліціонер беру це на себе, правою рукою кулаком із усього розмаху його б’ю. Такий скотиняка, він ще упирається.

    Не знаю, що я їм трьом сказав за свою цю штуку, котру вони на мені так зробили. Я кидаю все тут підряд починаю в цьому бігти сам без усякого такого в цю їхню приводну рано, але начальник устав. Він теж не розібрався, а сказав, що з того світу привели. Він не вірив, що в нас у Радянському Союзі народився не Єгорка, як це синод його представив. А природа народила для цього Паршека. Він не одного каліку поставив на ноги, не одному чоловікові відкрив очі. Паршек стосовно цього недаремно зустрічався з ученими й недаремно входив у храм узнавати, хто ж сюди ходить відмолити свої грішки. Багатий прибуток просив і молив Бога, щоб він йому на другу тисячу одну овечку прибавив. Це є в чоловіка гроші, він ними живе, як жили настоятелі. Вони чудо ходіння по воді чоловіку вирвали з кіноплівки. Єгорка – парубок непоганий для доньки настоятеля.

    138. А Паршек зі своєю ідеєю, він по холоду дуже сильно терпить через своє таке здоров’я. Паршек ходить через нас таких. Вони в цьому хворіють, страждають дуже сильно. Їм як таким хворим треба буде не Єгора допомога. Вона дається людям Паршеком, природна допомога дається будь-якому чоловікові, лише б він звернувся й попросив з душею, із серцем і зробив те, що вчить Паршек. Він спочатку дає чоловікові сили, йому треба купатись холодною водою завжди, не боятись ніколи. Це не витівки Єгорки, а саме діло Паршека. Він до людей прийшов не святим, а таким, як усі є люди. Вони хотіли, щоб він між нами був чоловіком таким, як він був колись, він повинен залишитися таким як ніколи.

    139. А людям це буде треба. Їхнє таке діло є в природі, вони незадоволені. Це їхня є хвороба, вона нас примушує в природі шукати засоби. А ми з вами їх знайшли на одному чоловікові, ввели їх Паршекові, щоб він сіяв їх на людях. Ми з вами хочемо цього в природі, щоб ми не простуджувались і не хворіли. Ось що нам треба в житті, в природі. А ми не хочемо приймати ідею Паршека й не вміємо це робити. А як же за це взявся сам Паршек? Він ні в кого не вчився, не було кому братись за це. Люди позвикали зустрічатися з хорошими і теплими якостями. Люди самі все це зробили, оточили себе цим ось. Тепер діло одне стоїть за Паршеком.

    140. Він стоїть на ногах, одну якість про це пише, його ідею як таку ніхто не хоче піддержувати. Паршека оточила цим природа. Із самого початку життя чоловік у ній став у своєму ділі помилятись. Йому не треба було робити те, що треба. А він узяв і послухався людей тих, котрі пішли вже слідом за помилкою. Їх оточило їхнє незнання, воно людей примусило в природі досита наїдатись. Люди це ось почали, їм захотілось у процесі цього робити. Він став як чоловік живий задовольнятись. Його це люди самі примусили, щоб він материнські груди ссав, а потім рідину глитав до самого ус… Він робив сам. А потім люди навчились робити із природи одяг, його наділи як слід.

    141. Він у цьому зробився красоти чоловік. Ця історія людьми починалася з першого дня в житті. Вона його веде по путі прямо до того, що люди заслужили. Їм довелось зустрітись у природі так, як вони хотіли. Це ними знайдено в природі, вона їх оточила.

    Вона Паршека вчасно народила, стільки було на землі снігу. Його теж так само задовольнили чужим природним. Він став нелегально, як і люди жили із самих малих літ, у цьому хорошому, у теплому помирали. І я, говорить Паршек, ледве не закінчив своє життя, у котрому я так опинився. 35 літ боровся, воював та помилявся в цьому. Треба дякувати природі, вона таке зробила мені, примусила свідомо терпіти в холоді та в голоді.

    142. Мені вона, така матір, підказала, як треба буде поділитися з людьми. І ось я зустрічаюсь, на це горе, з ученими, з теоретиками. Вони мене, мою ідею слухали, у мене вони питали як такі. Їх це здивувало, що вони для цього зустрілись зі мною. Я їм як таким говорив про це діло: біле, а вони мені говорять: чорне. З моїм висновком не згодились. Я – їм так, а вони – сяк. По голові вони – бах, що я – ненормальний. І зробили психічно хворим. От уся дільба, уся путь у житті закінчилась. Люди стали від мене відходити. Вони мене стали вважати не близько своїм. У них зародилась мисль, що я – такий хворий, від котрого треба тікати. А коли діло в людях стало проходити, то люди стали приходити. Словом, це люди, не хтось такий, вони ждуть по природі розумного чоловіка, щоб у нього розуму набратись.

    143. А раз між людьми народився дурень, йому треба знайти таке місце, він між людьми, не повинен жити. Його женуть усі, він цього заслужив. Я був таким, я є таким.

      Перед 5 лютого 1977 року наша Тетяна Петрівна Антонова через глибокий сон та після отруєння став живіт її блювотою непокоїти. Вона прийшла, стала жалітись, говорить мені, вона так сказала: «Я захворіла, у мене страшно велике блювання». Я її не захотів, було, приймати, послав надвір скупатись і подихати повітрям. Вона пішла так зробила, а їй ще гірше стало. Тоді я берусь перевірити самого себе. Поклав на ліжко її й прийняв, як це треба. Вона пішла другий раз скупалась. Я взяв її за руки, як це й робиться по умовах – стало їй легше. Вона лягла спати. Я в неї спитав: як справи? Вона мені дякує. Спасибі тобі, Тетяно. Я був задоволений у цьому.

    144. А записати це діло буде треба. Це ж життєве питання, у житті я є ініціатор цього діла. Дивлюсь і сильно про це думаю. А в самого все життя проходить у нелегальності, воно робиться помилково. Паршек таку штуку не знав, старався своє ввести. Йому доводилося гнатися за людьми, а в нього в житті нічого не виходило спочатку. Паршека мучив живіт, його назвали г... Він лікувався народними засобами, мужицькими порошками. А сам своїм тілом був упереджений. Особливо радісно зустрічався розвиток цього всього природного життя. Я любив показувати самого себе в цей теплий такий час, він усім людям подобався, особливо тоді, коли вранці сходило велике червоне вогняне сонечко. А люди такі по своїм місцям повзали, їх примушували умови.

    145. Це був перший початок у житті. Чоловік наймав, ішов до прибутку, а збиток був – уся попереду зима. Вона пішла, примусила себе красуня весна, вона ці ворота відчинила. Люди виїжджали в степ, їм треба поспішати. Один день годує рік. Тому всім людям було так тепло, так хороше. Доводилось робити. А коли  мінялась у природі атмосфера, то люди… і всіх заставила в труді. А труд робився не мертвою одиницею, ми самі думали, ми багато робили. А природа є природа, вона нам таким дні свої по сходам давала. Особливо тоді, коли приходив день який-небудь неслушний. А ми на це все не дивимось, спішимо ми робити. А яка наша є в цьому ділі просьба! Ми з вами Богу сильно віримо. Але щоб нам це виконувати в житті, ми не стараємося це робити. Хіба чоловік не хоче допомоги, а ми йому не даємо.

    146. У людях перед ними не одна природа себе розташувала. Є такі місця незрозумілі, вони своїм косогором лежать, їх треба нам, таким людям зі своїм розумом, проходити. Нас примусили умови, ми по цьому місцю декілька разів за рік проходили та придивлялись. У літній час розв’язаним тут ступаємо. Буває жарко, під ногами травичка та ще квіточки. Я це діло знаю добре, по ньому я так іду. А повітря робить прохолоду. Ми по цьому місцю спішимо, як би не запізнитись. Це було, воно є невмираюче. Місце заросте травкою. А коли літо між нами проходить, ми цей час пропускаємо скоро, наче й не бачили. А от коли наступає наш жагучий холод, ми до нього так готуємось, стараємось тепліший одяг та тепліше житло. Це наша така звичка, вона нас таких ось оточила. Ми в ній живемо, та ще думаємо довше пожити.

    147. Сама природа служить для чоловіка, вона для життя посадила на землю клітину тіла й примусила, щоб вона була живою й корисною. Вона така в нас, котру треба розуміти, вивчати як таку. Вона хоче, щоб ми в житті своєму нічого такого не робили. Це наша така несподівана помилка... Живемо ми нелегально. Самі залежні. Усі люди цим дуже хвалимось так як ніколи. Хочеться ще краще від цього пожити, уся надія тільки на це здоров’я. Дуже хороша економіка, велика, уміємо все робити, і є, із чого. Природа нам це родить і нові небувалі якості. Нам треба буде підготувати самих себе в цьому, щоб на що-небудь опиратись. Це наше таке є в людях завдання. Росла між нами велика в природі власність.

    148. Вона нам росла днями, ночами. Ми це ось самі робили. Три рази в день це їли та четвертий прибавляли, і того було мало. Є корівка – їмо молочко, є конячка – усюди роз’їжджаємо. А коли в ярмі віл запряжений, то буде орана земля. І це в житті буває. Я знаю це ось людське життя, воно нас оточує. Ми стараємось це мати, а в природі в нас не один кінь, не одна корівка з волом. У нас нами робиться в природі: щоб орати землю, ми зробили машину, трактор ввели в борозну. Комбайн поставили, збираємо хліб. А самі катаємося на колесах. Уся цивілізація попереду, вона нашого чоловіка збагатила. Це все зробив сам чоловік. Він у нас на ногах пішки не ходить і не просить подаяння. Учений чоловік із вищою освітою старається іншому чоловікові свою ввічливість.

     149. А як на ньому красота одяг, їжа смачна й багато її, є жирне, і солодке; дім житловий з усіма вигодами. Жити б, жити. А природа на наше таке багатство відгукнулась як ніколи погано. Якби ми з вами так хороше не жили, як ми  з вами живемо, тепло неприродного характеру ми не отримали. Енергійне природне явище в природі: чисте повітря, енергійна вода, струм, електрика, магніт – нам не дається. А як же ми будемо жити без цього всього? Ми бездушні люди. Снігового пробудження ми боїмось. Звідки буде братись миттєве оздоровлення, якщо центральна нервова частина мозку не думає й не любить хворого, його не хоче розуміти, що через душу й серце йому треба помогти. Через руки струмом йому треба помогти. Ось ці слова нам не говорять, ми це не чуємо й не хочемо бачити.

    150. Я до кожного кущика в гречці приглядаюсь. Приглядаюсь до числа цих ось наших людей. Вони – усьому діло. Якщо хочуть, то вони – усьому діло. Якщо хочуть, то вони зроблять. А те, що вони не хочуть у житті бачити, воно саме прийде. Люди не хочуть умирати. Про це все давно треба написати, бо це все є велика невмираюча правда. Як ви про це діло думаєте щодня й щоночі. Завжди сонечко за землю сідає, нам здається: це для нас, усіх людей, являється наша невмираюча ніч. Вона кимсь у житті виходить робиться, начебто цьому всьому пані. А ми з вами зі своїм розумом де діваємось? Це ж наші земні люди, вони ж є раса. Чоловіка тіло кожну ніч лягає й спить усю ніч до ранку, а потім устає. Це залежить від самих себе. Наше ліжко – одна бідність, вона шукає сплячого й поїдає.

    151. Ми знаємо добре: у житті нашому ввічливість перемагає каприз. Наше діло – треба когось просити. А люди такі ось є наші на землі. Треба просити, а вони так вважають самі себе не світоглядними. Вони матір не люблять. Вважають, хвороба розпоряджається чоловіком. Він має в тюрму попадати, а в лікарню лягати. Не жити вільно, треба лізти на рожен. Ніякої слави. А як жили, можна сказати, грубо, так не роблять, а мовчки проходять. Це легко буде жити? Воно як робилось, так і робиться. А щоб вийшло!

    Це наша зима. Ясне сонце низько над землею проходить. От щоб яке-небудь тепло! Воно навіть і сніг не зможе розтопити. Лютневі дні по порядку приходять, їх на пальцях люди лічили.

    152. Їм у цей час здавалось по всьому цьому: уже стане скоро ця наша весна. Вона наблизила людські такі почуття та їхні бажання в цьому. Усі дворові хазяйські собаки давали про це знати. Але голосів ранніх пташок не чути. А в людей усе живе як ніколи на цьому місці дрижало, люди готувалися зі своїм приладдям. Їм треба було з двору в поле виїжджати та думати про це місце: а що на ньому доводилось цьому хазяїнові та яким зерном посіяти? А природа жде своєю атмосферою, вона готова, хоч зараз можна це зернятко посадити. Воно своїм урожаєм годує нас усіх. Ми з вами так завчили. Без повітря не залишатись. А з водою завжди треба бути близько. Земля – наша така годувальниця у нас під ногами, весь час топчеться. Ми весь день весь час – назад, вперед.

    153. А от уже скоро нагряне саме літо зі своїм прибутком, зі своєю травою, у чому ми маємо потребу. А от день, котрого ми ждали. Він нами багато часу ждався і все таки діждались, як ніколи оточили себе. Ми його таким ось не ждали, і не хотіли ми, щоб вітер північний продував. Нам би не заважала погода одна з усіх південна теплого характеру, щоб не кутатися нам. А буває така природна штука, десь візьмуться густі суцільні тучі, та ще з дощем. Мокра погода, і робити ми перестаємо, усе це нам заважає. Нам не до землі, ми йдемо в свої такі умови, де не капає й нема там грязі. Зберемось у дім, там усі такі земні умови: топиться, горить вогонь, ми сховались. А робота наша стоїть, дожидає свого моменту. Дощик не весь свій час так іде. Ми це самі тягнемо, через наш такий розум виходить.

    154. Ми зібрались їхати в Ростов на Дону. Він нас 3 лютого ждав у зв’язку з домовленістю з Поляковим з обласного оздоровчого відділу. Ми приїхали туди зі своєю ідеєю, вона примусила їх зібратись, мені як такому що-небудь сказати стосовно писанини про своє кипуче таке діло. Воно вводилось. А люди які-небудь живі факти показували. Живі факти – це була поміч хворому чоловікові. Він хотів від мене це отримати, щоб йому як такому було легко. А моє діло як такого Учителя – мені треба чоловіка. Він відіграє (роль) сам проти хвороби. Він володіє природою, вона – фізична сторона, вона оточена повітрям, водою й землею як такою. Вона хоче, щоб люди були здорові.

    155. А в людях є вся сила в цьому ділі. Я їм не спішу, говорю про своє діло. А вони не хочуть моє визнавати. Я як такий кинув їхню всю таку систему, з ними не договорився, поїхав до редактора.

    А от яке-небудь таке є для людей свято, воно з великими передсвятковими, ми з вами, усі люди, його ждемо. До нього такого – з усіма багатствами, з наїдками, з напитками. Ми це все бенкетом справляємо. Говоримо: це є наше історичне для всіх свято. Ми йому за все наше хороше в житті зробили подвиг, тому ми поклонились йому. І сказали свої слова декілька разів тим людям, котрі в той час самі це діло зробили. Наші предки, отці й прадіди, вони бідні, були сильно ображені своїм ділом. Вони помилилися зі своїм наміром, його як такого на віки-віків залишили, його нема.

    156. Ми є ті ж самі власники. Ми маємо свої двори, свої будинки, у котрих ми в цьому ділі бенкетуємо, робимось веселими, говоримо: от ми, так ми такі ось люди.

    Ми гуртом укупі вбили цього найлютішого ворога. Нам, таким людям, слава від цього всього народу. Спитай в самих себе: де призвідники подівались, де подівались їхні тіла? Вони давали вбити цього ворога, котрий починав цю систему робити, а сам десь дівся. Що ж ми є за люди ось такі в світі в людях зі своїм розумом? Ми цього живого факту в житті не знайшли. Які ми є герої, нас із вами слухає весь природний народ. Цього мало, що ми зробили в цю Вітчизняну війну. Ми готуємо не таку продукцію, але не знаємо ворога. Він до нас звідки прийде, і що він з нами буде робити? Самі лягли в землю, та із собою тягнемо інших. Усі люди колись гори знімали.

    157. А тепер вони лежать у праху, ждуть умов Паршека. Він на арені не воював із чоловіком, не вбивав його, навіть не хотілось, щоб люди продовжували цю бойню. Він лежав у лікарні психіатричній в академіка Віденського. Криком кричав, не хотів бою. А люди почали – люди повинні закінчити з перемогою. Яка може бути перемога, якщо (всі) діваються, вони вмерли на віки-віків? Ми є люди чесного труда, гляньте ви на своє зроблене, на могилах пам’ятники. Вони не убувають, а прибувають. Куди ви робите й на кого цю техніку? Ви не знаєте. Паршек прийшов до людей за миром, щоб мертвого не було в житті, а живе ввели. Поверніть ви туди, куди це слід, ваші наявні дула й свій розум. Перестаньте ви так визнавати, візьміться ви за істину – за загартування-тренування.

    158. Воно було, воно є, воно й буде між нами всіма. Це є люди наші всі. Вони якщо тільки забажають це зробити, вони цього доб’ються. Їхня є в цьому вся сила. Не свято нам треба зустрічати, а силу природну нам треба зустрічати. Паршек такому розмаху не радується й не хоче, щоб це діло робилось. Усі люди недоробили своє діло, вони вмерли. Так умруть усі ці люди, котрих оточили їхні умови. На них напала неміч, вони всі хворі, хворіють. А щоб не хворіти, вони нічого не роблять у природі. Їхнє діло – іти на злочин. А коли чоловік цим оточить себе, то йому вже тяжко помогти. Він у нас сидить у тюрмі, лежить у лікарні. У нас нема таких засобів, і нема в нас чоловіка, щоб цьому ворогу дати відсіч.

    159. Були ми на прийомах, а люди бачили, як я відривався від машини таксі. Я старався попасти в умови виконкому Ростова на Дону. Він повинен мене прийняти стосовно машини. Вона примусила, щоб сина задовольнила його просьба до отця. А по дорозі цього всього нас зустріло зі своєю невдачею видавництво. Ми не змогли бачити редактора, нам секретар сказала: «Він буде о третій годині». А час нам підказував, ми старались попасти до Холодного Едуарда Федоровича. Це була відстань не дуже велика. Нас водій таксі, модний парубок, зі своєю спритністю підхопив, по Будьоновському ми доїхали до повороту трамваїв, вони нас довезли до самих воріт залізничної лікарні, у котру ми повернули вліво й поїхали по двору. Вправо звернули, і до самого кінця до поліклініки.

    160. Ми зробили правий поворот до ганку. Я як Учитель прошу водія, щоб він зупинив. Ми повинні вставати всі троє, нам треба буде попасти в кабінет до лікаря психіатра. Він нам треба , щоб із ним зустрітися другий раз, узнати про рукопис Учителя. А коли ми вийшли на другий поверх, там хворих було дуже багато. Вони всі знали Іванова, раді були. Вони сказали: «І ви сюди попали». Їм поклонився головкою Учитель, сам сказав усім, що сиділи: «Здрастуйте». А в самого прагнення попасти в кабінет Холодного, туди відчиняє двері. А там сидять у білих халатах жінки. Хто вони були за званням? Вони бачили вхід неймовірний. У них спитав Учитель ввічливо про Холодного. А він, по їх словах, був у професора Невського.

    161. Інститут – це місце, де перебувають його старші, він у них консультується. А щоб вони що-небудь знали, у них цього не було. «Тут, – вони говорять, – десь його помічниця. Шукайте її на території цього місця». Нам вона не треба. Ми хочемо знати, чи є в Холодного телефон. Ми хотіли його записати. Нам у цьому ніхто не помагав, а помічниці як такої особи не виявилось. Ми хотіли її діждатись. А персонал говорить: «Ось вона тільки що була, куди вона ділась? Ми не знаємо». А збоку тут же рядом двері, звідки дві співробітниці вийшли. Ми до них, вони нас так люб’язно слухали. Ми в них питали про телефон: чи є у Холодного він? А нам говорять: телефон є, тільки він його має в нас. Коли йому хтось дзвонить, просить його, ми як такі його просимо, щоб він до телефону прийшов. Це й треба було нам.

    162. Я – туди, в їхній кабінет, пишу: 983919. Що їм за це доводилося залишити? Одне своє спасибі. А коли ми цього добивались, нас персонал не ображав, він дуже нам у цьому помагав. Ми залишили їх у спокої. Побажали всім здоров’я. Пішли, нас біля дверей ждала машина. Ми посідали, а водій готовий їхати. А його умови ті, що він побачив, далі їх  не пустили. Він бачив прірву, старався цього уникнути. Подивився, поглядів навколо, сказав: немов глушник. Не залишить. Узяв машину лівою стороною задом погнав. А наше діло таке: спіши. Думка: вчасно попасти на прийом. А діло шофера – треба було працювати, щоб заробляти цю копійку. Ми поїхали по зворотній путі, знову по трамвайній доїхали до Червоноармійської.

    163. Ми звернули вліво, нам треба Ворошиловський проспект, ми туди їдемо в обласний виконавчий комітет. Об’їжджали біля банка, потім на стоянку. З машини вийшли, і гайда в двері виконкому. Я – уперед, а за мною – двоє. Мені як такому люди зустрічаючі як дорослому чоловікові та такому одному дають свою дорогу. «Я, – говорить чоловік, – його як такого знаю давно. А люди сказали, начебто кимсь убитий». По дорозі цього всього чого тільки не почуєш. А йти треба було. Тут же за роздягальнею по ходу рядом була прийомна. Я – до дверей, а нам говорять люди: є для цього кімната для очікування. Ми туди стали, люди вже сидять очікують часу прийому. Я, коли зайшов, не потребував стілець для відпочинку, а старався назад, вперед ходити по кімнаті.

    164. А люди сиділи різного характеру, на мій погляд, на мій розум. Один з усіх сидів із золотою зіркою й багатьма іншими орденами, подібний до якогось героя. Мій учинок йому не сподобався. Я ходив, а в самого бурує мисль: а хто ж із нас займе чергу, поперед усіх піде прийматись? Люди сиділи ждали, а черговий за порядком зачитав список. Виявилось: я, як Учитель, самий задній. Думав, довго часу тут сидіти будеш, а в чергового вистачило розуму піти до голови прийому, він там договорився і дозволив, щоби без черги мене прийняти. А люди настроєні дуже, особливо із зіркою, хотілось йому, щоб я звідти вийшов.

    165. А коли звернувся з просьбою, щоб мене пропустити, ніхто з усіх не був проти. А чергу зайняв першим, а другим пішов. Усе це зробив сам черговий, він зробив для мене порядок прийому. А що вийшло з думкою? Голову не примусив, щоб він продав мені машину «Волгу», він був за те, щоб продати мені «Москвича» або «Жигулі». Я хотів «Волгу» отримати не для базару кататись назад, вперед. А я повинен відвідувати хворого на дому для його легкої допомоги. А голова так сказав: «Ми жодної машини не продали приватній особі». Він помилився цим, але нічого, ця невдача послужить удачі. Скоро мої слова підуть у життя. Мені дадуть машину безплатно.

    166. Я прошу про це й прошу людей, щоб вони читали, розуміли мою просьбу, котрій було відмовлено Лаврентьевим. Він мене не зрозумів, до нього не дійшло, що мені треба машина не хвалитись, а їздити до хворих. Це буде слава не для мене, а для всіх нас. Учитель людям помагає. Він хоче, щоб наші люди в нашому побуті так тяжко не жили, щоб їм було від цього діла легко. Він говорить про свою ідею, про свій прийом. Це не тюрма, це не лікарня, вони не будуть треба. Паршек це зробить, він доб’ється від учених. Вони його ідею як таку визнають, згодяться з його допомогою. Паршеку партія все зробить, він доб’ється своєї мети. Він як чоловік буде всіма людьми пізнаний через його творіння, через діло його. А чоловікові треба буде його здоров’я, він його як таке має.

    167. Я недаремно стою це все пишу, говорю з людьми, представляю життя своє, що я є між усіма. Я є в людях Паршек. Моя ідея треба не мені одному, вона треба нам, усім людям, хто тільки хоче в природі жити. А життя від нас потребує, щоб своїми тілами робили те, що треба в житті кожному чоловікові робити. Це наша всіх така ось турбота. Ми з вами не повинні через це діло попадати в тюрму й лягати в лікарню. А ми в цьому зробимося хазяї. Не чим-небудь, а природою займатись. Це діло, що ми робимо, нам буде погано й дуже холодно, але зате ми оточимо себе здоров’ям таким. На нас жодна сила не накинеться, запах не дасть напасти. Усе це зробить нам, таким людям, природа.

    168. А в природі є я, Паршек. Я треба буду людям, за моє діло й люди не відвертаються. Я такий є в світі один, недаремно мене люди назвали Паршек. Він зі своїм здоров’ям говорить: непогано буде нам усім зі своїм здоров’ям виступити й сказати нашій матері природі, щоб вона те не робила, що робить. Не треба буде так валяти, так ображати, як ти ображаєш нас, усіх таких людей. Ми люди індивідуальні, сидимо на своїх місцях. Ми з вами нічого такого не робимо й не хочемо самі цього діла робити. Ми не вміємо. Хіба те, що на нас таких висить – такий фасонний одяг, він теплий – нас урятує в житті нашому? Ми, усі люди, є спільного характеру; у це занурюватись і терпіти.

    169. От ми й побували з просьбою. Нам її як такої не дали, щоб ми її отримали. Ображатись не треба – спасибі сказати за байдужий такий прийом. Вийшли ми з виконкому, а нас люди своїм захопленням з небувалими словами випроваджують. Вони всі одягнені до самого тепла, це їхній технічний самозахист. Вони вірять бездушному характеру, вважають: це їхнє самозбереження тепла. А де ж дівається в їхньому тілі тепло? Воно так чи інакше в природі зостається. У них є дрижання. Це не порятунок. Вони до свого тепла технічного добираються, говорять на самих себе: ми є герої. А які ми є в природі такі герої? За нами ходить простуда й хвороба, від чого не гарантовані. Ми можемо захворіти, похворіти, похворіти, й умираємо ми в цьому.

    170. Паршек вибачається перед нами, говорить. Для чого ж я це роблю? Це не моє діло, а всіх нас діло. Ми тільки лякаємось від цього ось учинку. Ми тільки про це діло говоримо, стараємось у нього спитати: а холодно тобі чи ні? Він завжди правдою огороджений, говорить нам усім. Мені так холодно – як у вогонь занурюсь, так я в холод. Але вогонь – це штука технічна, придумана нами. Вона робиться в природі розумом, чоловік вимушений що-небудь варити на вогні або що-небудь смажити. А потім зручно зі смаком поїдати. А по природі такій, котра ходить по повітрю, вона то піднімається до ста градусів, то знижується. Це все природна є штука. Вона на місці одному не стоїть. А ти як чоловік теж народився живим енергійним, ти зустрів зимою атмосферу морозну, усю в снігу. Лютий місяць, а тебе треба було зберегти, щоб ти продовжувався. Вона, це люди, твоє тіло зберегла.

    171. Я це розказую, що знаю. Не вдалось отримати машину «Волгу», все рівно отримаю. Самі люди це діло вирішують. Вони подумають, подумають, та прочитають мою брошурку. А потім погодяться. Це річ не мертва, а жива, енергійна. У природі відіграє сам у житті чоловік. Особливо являється в природі в людях Паршек. Він зі своїм ділом є чоловік, але його природа оточила одного такого небувалого в учених. Йому треба машина «Волга», вона приватно не продається. А щоб як виняток, цього ми, хазяї торгівлі, не зробили. У нас є таке діло – ми героїв нагороджуємо. Вони Паршека не визнають за небувалого чоловіка в житті, він робить те, чого люди не робили. Йому доводилось піднімати на ноги калік і сліпим відкривати світло.

     172. Хіба це є не чудо із чудес. А в цьому чуді є енна слава.

    Ми їдемо в Нахочеванський провулок, по Пушкінській. Звідти був в’їзд у поліклініку психіатричну. Я повинен там захопити чоловіка лікаря психіатра Холодного, а його там не виявилось. Я питаю у лікаря професора Невського, а мені дають Олега Борисовича, він очолює цю клініку. Який він був радий моїм приходом до них в умови. Щоб я попав до нього, він просить цього лікаря, щоб Паршека підняти на верх. А там йому доведеться переходити через їдальню, а хворих у цей час годують. Але я пішов, мене пропустили, а моїх близьких повернули назад. Я попадаю в кабінет лікаря Олега. Він мене зустрічає, дає мені свою руку, а сам говорить: «Ти нам треба для фільму, зняти по снігу тебе треба».

    173. Я як такий їм давно про це все говорю, і буду я їм говорити, що ви живете на білому світі, усі ви бідні ображені люди. У природі ви простуджуєтесь, хворієте й умираєте на віки віків без усякої слави. А щоб цього не було у вашому житті, ви не знаєте, що треба буде робити в цьому й не хочете робити, щоб не простуджуватись і не хворіти, бути багатими людьми, щоб життя своє продовжили своїм здоров’ям. А воно нам дається природним порядком незалежно від природи, від умов. Усе це робиться легально. Холодно, але робити треба.

    174. Бо якщо ми не будемо близько до природи, не будемо її любити, то вона на нас таких буде капризно нападати й буде свою болячку, грибок саджати. Цього в неї дуже багато. З нами з такими ось вона ні з ким не рахується, бо це є законне явище – боротьба між природою як такою й людьми. Вона людей усіх знімає з дороги в свій час. А люди джерелом користуються всім добром, вони його люблять, вони на неї харкають і плюють своїм задоволенням. Їм це треба. Вони цим живуть один раз, а іншого разу вони в цьому вмирають. Вони – безсилі далі свої роки продовжувати. Їм природа за їхнє таке діло завдає удар.

    177. Паршек не боїться ніякого ворога, він у себе має ввічливість, знає, як нею володіти. Він кланяється низько головкою, з усіма людьми здоровкається. Мовляв, дідусь, бабуся, здрастуйте. Дядя з тьотею та молодий чоловік, теж здрастуйте. Я, говорить Паршек, перш ніж його непокоїти, вибачусь перед ним, а потім свої слова представляю. Життя моє таке тяжке для всіх. Ви, усі люди, зрозумійте моє таке терпіння – ви загартуєте свої серця. Ви милі будете мої люди, гляньте  на сонце: ви побачите правду, своє оздоровлення. Бути таким, як я є – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі. Будь добрий, стань збоку таким, як я є. У мене нема того, щоб давати. Що я роблю в житті сам, те й ви будете зі мною рядом робити.

    178. Це діло не моє, а всіх нас. Я сьогодні не їв нічого й не хочу, щоб ви такі люди нічого не їли. А згодились зі мною. Я купаюсь щодня три рази на день. Хочу, щоб ви теж холодною водою надворі при будь-якій температурі обливались. Це є наше всіх пробудження, любов близька до природи, уміння робити. Повинні це робити не для самого себе, ми повинні це все робити для всіх наших людей, щоб ми скоріше позбавились від нашого найлютішого ворога – наше незнання, наше невміння й наше не хотіння. Нам треба шукати між нами такого чоловіка, котрий терпить нужду матеріально, живе бідно. Його треба пізнати, зі словами своїми дати йому його допомогу. Я, мовляв, даю цьому чоловікові за те, щоб мені було в житті хороше й здорово.

    179. А зараз ми приїхали у видавництво, у редактора я йому залишив казку «Кажуть, що це було» і вірш «Проси поради в того, хто одержує своє здоров’я». Колись це сказав Леонардо да Вінчі, а я як такий зробив це практично. Нехай редактор читає, це діло не погане, а золоте нашим дітям. Вони бідні, нічого в цьому ділі не знають і не хочуть вони це робити. Вони живуть у природі, надіються на щастя. Їм буде в природі добре – вони від цього не відвернуться. Буде у житті їм погано – вони теж від цього не відійдуть. Усьому діло – природа, вона всіх наших людей, примусила Паршека, щоб він був у людях Учителем. Він таку просьбу став мати, котра в цій казці звучить на весь світ, на всю нашу цю природу.

    180. Вона Паршека зустрічала, проводжала. І схотіла, тому вона дала такий розум у природі. До Учителя природа була сувора. Вона не йшла ніякому чоловікові назустріч, щоб він не простуджувався й не хворів, був таким, як уже сказано в усіх умовах цієї писанини. У казці пишуть подібно до якогось колдуна неправильно. У людях чоловіком казка пишеться не на своїх людях, вона робиться на золотій рибці, її Іван дурачок прославив. А тут у цих умовах у людях у природі в морях, в ураганах був сам Учитель. Йому було легко для цього діла поділитися з нами. Паршек є Учитель. У Паршека мисль примушує говорити з ученими на простій руській мові як про Переможця природи, Учителя народу, Бога землі. Учитель є в природі Паршек.

    181. Чоловік, Він своїм учинком, своєю ідеєю учить і помагає всім ображеним людям. А люди – це є наші початкові діти. Вони всі до одного є хворі, їм не одне вчення, їм треба поміч у всьому. А ми з вами, як тільки воно народимось, стали його так одягати, стали йому груди давати, і дійшло до шматка хліба. Дитя стало прислухатись, стало воно слухати, воно стало розуміти й виробляти свою потребу. А це все нами робиться не на якусь користь, а на чисту шкоду. Їх примушують умови це все робити. Вони без цього всього не вчились. А Паршек нам усім говорить. Я народжувався так само, як і ви. Отець і мати зустріли. Їм не хотілось як таким, щоб я був у них в останньому числі. Вони ждали від мене якогось хазяїна.

    182. Мати є, як і всіх дітей, вона не хотіла, щоб я в неї ходив голопузий. Хоч полотняну сорочку, але доводилось одягати та їх носити. Це одяг мій був як такого хлопчика. Він ріс не по дням, а по годинам. Мене як такого виняньчили мої рідні по матері тітки. Вони брали мене на руки й несли по всій слободі. А люди бачили, хто кого ніс, старались на мене глянути й спитати в тьоті Степи. Вона мене такого красеня любила, і більше від усіх вона няньчила. Говорила: «Це мій племінник, а Корнія Івановича Нестеренка син». Його звуть Паршек, він на всіх дивився очами, і дивились люди на нього. Вони говорили свої слова: «Ну й хлопчик, красень з усіх». Йому всі завидували. А я що тоді розумів? Та нічого.

    183. Більше всього був роззутим, не було в що взутись. Оточував нас великий нестаток. Тепер я був би не такий. Я зростав і виховувався в приватній власності при царі. У нас у селі всі люди Богові вірили, а самі лізли в кишеню до іншого, витягували гроші, цій удачі радувались. Говорили самі люди: от ми, так ми. Не забули тюрму для цього зробити, узялись спільними силами, цього злодія піймали, зробили на нього юридичну справу. Народним мировим його як злочинця осудили, дали строк. Тюрму самі побудували, ввели охорону, сторожа над ним стояла, замок на дверях висів. По царському велінню чоловік осуджений, він і до сих пір таким чоловіком зостався.

      184. Його як такого ловлять, справу створюють, судять народом, держать у тюрмі. Він – ображена особа хворого характеру. Якби не діти й не приватна власність, люди цього не робили. Я пам’ятаю, як зараз. Мій дідусь Іван Тимофійович, він моє здоров’я оточив, як і всіх дітей свої близькі оточували. Вони не хотіли, щоб у них був дурним дитям. Як це робиться тепер? Він і піонер, і комсомолець, та й до того ж доводиться бути комуністом. А раніше були власники хазяї, індивідуалісти. Йому не було кому похвалитись, а він сам себе показував у кожусі красенем. Пасом підперезаний, по животі він гладить рукою. Сам усім нам говорить: от я, так я є мужик один з усіх. Я сьогодні поїв досита. А тепер будь ти здоровий.

    185. А в мене в такого після пиття води живіт заболів. А раз живіт заболів, уже моєму горю є біда, це вже нещастя, свого роду хвороба. Вона була тоді, вона є тепер. Це неможлива штука, вона напала на чоловіка. А засобів нема, і нема чоловіка. Він, бідолаха, хворів, хворіє тепер і буде хворіти до тих пір, поки ми, усі люди цього часу не візьмемося за це діло, і по Паршековому ми будемо робити. Це вже є в природі для кожного чоловіка еволюційність. Вона нас не буде так непокоїти. Цього всього наша улюблена казка просить нас усіх живущих на білому світі, щоб ми пробували. Ми не власники, не індивідуалісти, не піонери, не комсомольці чи комуністи, з котрими доводилося зустрічатись.

    186. Я, як Учитель, їм свою головку поклоню, їм і скажу я вголос свої слова «здрастуйте». Казка й вірш спущені людям для того, щоб по-еволюційному вчитись. Не гордістю треба міста брати, а вмінням. Гори з місця на інше відшукувати. Не треба нам говорити, що ми знаємо й хочемо робити. А треба буде так сказати. Я Паршек, а діло Паршека є одне – сказати свої слова. Я таким ось ніколи не був, як ви мене в цьому ось держали. Я вам говорив, говорю про це. Найголовніше в житті нашому – це є наші люди. Вони хочуть, то зроблять. Вони пожили один час, сваволили в хорошому й теплому ділі, що й примусило нас умирати.

    187. Ми вмирали тільки через це. Нам природа підсилала такі ось дні, з котрими доводилося зустрічатись. Нас зустріла стихія, вона нас оточила смертю. Ми в цьому вмерли. Нас у цей день не стало. А Паршек для цього ось на білий світ народився, у не таких умовах опинився. Його дні не стихійно зустрічають. У Паршека є його любов до природи: до повітря, до води, до землі. Вона нас усіх народила й нам усе в житті дала й створила. Ми це все зробили самі люди. Вони тільки це заслужили, щоб жити. А Паршека зі своїм наміром, зі своєю ідеєю іде прямо вверх за заслугами, щоб на білому світі жити. Паршек у природі робить, у нього сили для цього їм створені. Він не хвалиться, а все робить.

    188. Багато людей у цьому ділі визнали Бога, Йому сильно вірять, вони Його ждуть. По їхньому заклику, він повинен прийти й за їхні гріхи осудити. А ми на своїх місцях, присвоєних до свого імені, сидимо й не пускаємо іншого чоловіка, щоб він туди заходив. Це малесеньке місце, я на ньому живу й створюю в природі свої багатства, як якесь око. Так даремно я в цьому нікому ні за що не дам. Уже я король, розпоряджаюсь як своїм добром. Моє таке є в всьому бажання. Ти вмирай, а я тобі ні в якому разі не дам. Це моє, я ним живу. У мене є гроші. Що хочу, те й куплю. Але от я не знаю, чи довго житиму, чи ні?

    189. Гарантії я не маю, живу за гроші на щастя. Буду я жити в цьому своєму багатстві? Про це ніхто не знає. Я живу для самого себе. А вмирати я можу в природі в будь-який час. Роль відіграє природа, у ній ідуть дні, один за одним приходять. А ми, усі люди, для цього діла озброєні. Ми знаємо, що треба робити. У цьому ми готуємось, у нас є своя власницька земля. Ми її в природі пізнали й самі примусили її служити джерелом. Це наш труд у цьому ділі. Нам у цьому ось природа дозволила як таким спершу про це думати. Ми готувались, у нас є для цього все, без чого ми завтра жити не зможемо. Це наше місце, нам у цьому помагає жива енергійна худоба.

    190. Ми її держимо, годуємо, поїмо. Вважаємо: це є законне явище. Самі в цьому борсаємося, і тварин примусили. Говоримо: це так треба. Ми з вами є люди, котрі цим місцем, цим добром незадоволені. Наше національне суспільство зі своїм розумом створило для цього експедиції вченого характеру. В Арктиці в льоду, в морозі замерзали, там такого істотного не знайшли. А тепер люди переключилися на космос, шукають у природі таїну. Ми сильні, озброєні. Усе ми робимо, ми вивчаємо. Але того, що для життя нашого, ми не знайшли. Ми з вами хворі люди, хворіємо весь час, нас оточує неміч. Ми негарантовані в цьому, бідні ми люди. Як щось таке, уже нежить, пішли з носа соплі, простуда прийшла, горе настало, біда оточила.

     А як же Паршек? Він же не технічний чоловік. Паршек – природний фізичний чоловік, легально робить не для самого себе. Паршек робить для всіх нас. Паршек просить, благає: збоку місць вистачає, будь добрий, ти стань збоку; те роби, що я буду робити. У мене нема, чого тобі давати. Я не природа, а такий само, як усі люди, чоловік. Проти природи я не озброєний. Не хочу її добра, щоб вона мені такому чоловікові давала. Я для неї є великий друг у житті. Хочу, щоб усі люди зробились такими, як я був і залишився. Через своє до неї природа любить мене, вона за це береже мене.

    192. Ось, чого добився Паршек. Про нього як такого пише журнал «Хімія і життя», №10. Написано доктором медичних наук Катковим. Він побачив зовнішній стан здоров’я, що я не простуджуюсь і не хворію. Каткову треба знати внутрішність: душу, моє серце, мого тепла силу людям – ось що вчені повинні знати – користь людям.

     Бажаю щастя, здоров’я всім хороше.

 

1977 рік 12 лютого

Учитель  Іванов

      

Набір – Ош. З копії оригіналу. 2009. (в1412)           

 

    7702.12   Тематичний покажчик

Учителя назвали Богом   16,85,86

Учитель історія  20-30,59,75.82.116-118,142

Прийом  36,75,76

Оздоровлення  45

Народження  ЧБП   46

Купатися холодною водою  47

Загартування, що дає  57,112

Паршек  63,64

Початок путі  68

Здоровя   84, 85,178

Віра в Бога  86

Моя перемога  87,88,177

Час  92

Початок життя чоловіка  101,102,140,141

Молодь  112

Ворог  115

Христос  119

Ходіння  по воді  119

Імя Паршек  120

Який Бог є Паршек,

За діло є Бог  120

Не їсти  122,178

Чудо сазан  130

Учитель у церкві  131

Волга  171

Імя Нестеренко  182

Тюрма  184

Приватна власність 184

Еволюція  185,186