Іванов П. К.

1977 рік, він рокам початок

 

1977.07.05

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

      1. Сьогодні – це таке наступаюче тепло. А вітер пекучий сушить землю, вона себе готує як така. Сьогодні 12 квітня. А до нас їхали з Москви гості Катя Матлаєва та Поля Самодурова в наше місто Красний Сулін по Першокузнечній, 12. Ми їх ждали. Мій син Яків готував машину. Поїзд прохідний Москва – Новоросійськ, він у нас проходить у сім годин ранку. Їх на вокзалі зустрів Яків і мама Катерини, вони швидко звідти повернулись. А нас ждала дальня дорога.     

      2. Нас ждуть люди за домовленістю з одним хворим. Я - як Учитель у цьому ділі. Сьогодні вівторок,  повинен бути  я в Свердловську в Кондрючому. А гості вже прибули, ми їх зустріли поцілунками. А Таня Антонова, вона наша куховарка, приготувала поїсти. Дорогою їдемо, а Катя взялась розказувати провідниці про Москву, як там люди Учителя ждуть, по телефону дзвонять. Їм хочеться попасти до Учителя на прийом, записатись у чергу. А їм Тетяна Федорівна відповідає: «У нашого Учителя запису не буває, він у нас один усіх приймає». А ми їдемо в машині, уже ми залишили позаду Сулін. Береться за свою московську розповідь Поля. Вона була в лікаря Красова. «Він пише книгу, старається про Учителя написати. Він купається завжди з Учителем, - говорить Поля, - усе він виконує. Він горою стоїть за Учителя, бо це є правда». Поля сама була в університеті на семінарі, де виступали  товариші, вони багато про Учителя говорили.    

      3. Виступив Черкасов, багато говорив. Римма теж виступила, Анна Петрівна говорила, як лікується вона Учителевим методом. Машина не стоїть на місці. Ми проїхали Ювілейну в розмовах. Швидко час проходить, на годиннику йде час. А кучера нашого така розповідь інтересує: іде мова про його отця. Він рядом сидить, жде своє діло. Ми вже в Соколовці на трасі харківській, їдемо в Бірюкове. А Катя не кидає про московське діло розповідати, сміється: «З татом говорила по телефону, його добре не пізнала – якийсь Петро дзвонить. А мені бабуся сказала: та це твій тато. Я закричала: тато, це ти, я тебе не пізнала». І так ми Бирюково проїхали. А в Кондрючий ми приїхали – нас зустрів Марко. А коли ми зайшли в двір, нам сказали, що Валентини нема.

      3. А потім Яків повіз Матлаєвих додому, там ми вирішили ждати Валентину. А в них – робота, вони розрізали насінну картоплю. Скоро появилась Валентина, вона прийшла й стала робити сніданок. Вона хотіла москвичку Полю пригостити сирниками. Вона старалась Валентині про Красова розказати. Він був проти того, що робилось у медицині: він нею скалічений. А Поля була в нього на квартирі, вона йому як лікареві про свою хворобу розказала. Вони ні до кого не звертались, а Учителевим ученням врятували ногу. Як він їм сказав, так і треба робити. Учителева ідея, вона вірна в людях. Вони його повинні піддержати своїм розумом. Валентині не говори: це її одне з усіх таке горе. Про її Учителя, про його ідею, давно вже треба написати, щоб люди про це читали. Живий факт на них робиться.     

      4. Молодий чоловік приїжджав у Сулін із Свердловська. Я йому сказав: «Буду в Кондрючому – там тебе прийму». А тепер він приїхав, його треба прийняти. Він палить, йому треба кинути з моєю допомогою. Не я особисто приймаю, а для цього є чисте повітря, воно сосок розсікає. Він повинен витримати протягом місяця, тоді я прийму. Я помилився: його прийняв без усякого, як усіх приймаю. А він мені признався, що він палить. Я його прошу як такого, щоб він не палив. А він дав мені слово своє не палити. Я його прошу, а він як хоче. Мене, як природу, не обдуриш. Ніхто його не вилікує як сили мої. Я йому говорю: будеш робити по-моєму – будеш здоровий. Я йому говорю: 45 років на це ось труджусь, прошу я чоловіка, його молю, щоб він так робив – хворіти ніколи нічим не будеш. Це не моє, а ваше.     

      5. А потім прийшло таке наше городнє діло: треба садити соняшник сапкою. А вона не така, щоб нею нічого не робити. Вона потребує руки трудові й розум чоловіка. Усе це робить на нашій землі сам чоловік. Він садить зернятко одне, йому треба робити сапкою ямку, а слідом доводиться садити іншому чоловікові. Я був не треба, тому мені не довелось робити ці ось ямочки. Я кинув, стояв дивився та пікся на ясному сонечку для свого здоров’я. Воно треба було для майбутнього діла, я повинен берегти своє здоров’я, як око. Люди мене до себе ждуть як такого. А я вже таким готувався, мене такого природа готує: повітрям оточує, весь день – на сонечку. Водою холодною купаюсь три рази на день: вранці, в обід і ввечері. Моє пробудження водою в природі – яка мені втіха.    

      Я жду до себе людей усякого роду. Мені їхня хвороба, котра мучить, не треба. Мені треба сам чоловік, я його як такого приймаю, як живе тіло, своїм живим тілом. У мене руки передають струмом. Моє здоров’я – це ваше здоров’я. Беріть його самі, розумом схоплюйте усно самі. Дихайте глибоко до відмови – це ваша сила. Без повітря – ні кроку в нашому житті.     

      6. Ми його самі будуємо, нам помагає повітря, вода, земля. Вони нам дають сировину. Ми робимо чавун, пливемо по воді; ми робимо на колесах підводу, їдемо на ній; робимо літак, ми на ньому летимо. Це є для індивідуального користування. А є для спільного користування в нас поїзди, пароплави, літаки. Бери квиток та їдь, куди хочеш.   

      Твоє пряме діло в цей день – картоплю посадити. А потім я скупався у воді гарячій, холодною облився, повечеряли ми зеленого борщу. Ніч прийшла під 13 квітня, ми її зустріли грою в підкидного дурня. А ніч у сні провели – у мене в ногах картопля лежала. А ранок прийшов, я вийшов до повітря й побачив Марка. Його привітав з добрим ранком, а він мені говорить: «Який добрий ранок, якщо мороз надворі, холодно». Я йому говорю: і це буває. У Марка горе по його господарству: корова несвоєчасно отелилась. Тому в природі так холодно, усі люди по домівках сидять, такого холоду зимою не було.

      Середа, ми в середу не їмо, – це наше підсобне свято. Люди його як таке ввели. Здавалось би, треба в такий день сонечко, а його нема, весь день у хмарах, вітер ріже без кінця. А людям треба топити вугілля, є наше діло таке: холодно нам усім.  

      7. Цей день непарного характеру. Через такий холод ніхто з людей на своє місце робити не виходить і навіть птиця сидить на сідалі; а собака забилась, зі своєї будки не вилазить. Словом, по всьому хуторі така стоїть тиша й машина даремно не появляється. Усе це наробив частково холод, вода замерзла. А в людей саме розвився ризик до роботи. Треба б садити картоплю, а біда морозна не дає. Ми, як і всі в цей день, склавши руки сидимо та говоримо. А щоб готувати собі якийсь сніданок – це ми не робили й не збирались робити. У нас уже й шлунки такі, котрі позвикали в цей день не їсти. Як легко й хороше нам, усім таким людям!    

      Нам Учитель говорить: попрацюйте цей рік, а там буде вже інше.

      До нас стали люди йти, їх свідомість пригнала. У них давно таке бажання до мене. Я в них спитав: хто вас заставив до мене прийти? Вони говорять: «Хвороба наша». Я їм говорю. Мені ваша хвороба не треба. Мені треба ви – чоловік, ваше живе тіло. Я йому помагаю: учу вас, що треба робити в природі, щоб не хворіти й не простуджуватись. А хвороба ваша, вона щезає сама.  І починаю з ними займатись, як з усіма. Кладу на ліжко, щоб руки були по швах.  

      8. Сам беру рукою за пальці ніг, а другою беру за голову, за лоб, - моє тіло по його тілу робить свої органічні сили. Вони так роблять, щоб прогнати цю біль – це дійсна правда. А потім розумом усно дивитись на серце своє й на легені, а слідом за цим у живіт дивитись, із боку на бік повертай. За пальці рук і ніг Учитель смикає. Після цього ставить на ноги й просить, щоб хворий робив: пальцями в ногах ворушив, у руках – теж, на серце дивитись і на легені, треба животом повертати, потім вдих і видих три рази. А тепер купатись надворі, відро води холодної на тіло вилити. Цього мало. Два рази будеш купатись дома, вранці та ввечері, - це перше. А друге, з людьми  здороватись треба: з дідусем і бабусею, з дядею й тітонькою та молодим чоловіком. А третє, треба знайти бідного чоловіка, нужденного. 50 копійок йому треба дати із словами: я, мовляв, даю за те, щоб мені нічим не хворіти. І віддати без усякого осудження. А четверте, у суботу не їсти, 42 години не їсти. У п’ятницю поїсти ввечері, а потім у неділю в обід треба їсти.   

      9. Ти потягни три рази повітря й скажи: «Учителю, дай мені здоров’я». Це є твоє свято. Кожну суботу так роби. П’яте, не харкати. Не плювати на землю, не палити, не пити.   

      А прийшла пора, мені треба було купатись у 12 годин. А коли покупався, треба всім сідати за стіл  їсти. А потім сядемо за карти грати в підкидного дурня. Ми не хочемо ним бути – карти все роблять. А ми такі морочимось, хочемо іншого залишити.  

      День 13-й проходить, а  14-й наступає. Учора – мороз, а сьогодні – дощ, котрий обклав. Я теж виходжу, говорю до природи. Сьогодні дощик, я по ньому ходжу як і завжди. А я любов свою проявляю. Я звільнився від ноги, пішов скупався тільки що. Привів у порядок щоденник, щоб писати. А Юра прийшов писати зошит «Бог то Бог, та не будь сам поганий». Він мені сказав про Валентину, що вона прийшла. Я жду її, вона має сніданок приготувати. І раптом вона заходить, вона говорить: «Уже картоплю печемо». А сама береться, і стала масажувати ногу. А потім узялась за наполеонівську ворожбу.  

      10. Вона розмірковує, що прийшла пора йти цю печену картоплю їсти, вона вже готова. А картоплю й не думали пекти, грубка потухла. Вона тільки посаджена. А Юра говорить, що вони й не думали її саджати. А надворі продовжується мокра погода. Велика в природі денна різниця, вона не пускає, щоб люди робили. Їх діло готове: картопля спеклась. Треба їсти. Ми її як таку смачно поїли, сказали хазяїнові спасибі. А потім пішли дивитись капітана Гранта. Ми переглянули фантазію Жуль Верна  під водою. Це був великий учений, багато він думав, а робити заставив інших на себе. Якби ми не думали й не робили те, що могло вийти? Наші вчені дуже багато зробили, вони зробили експедицію капітана Гранта, вони з Гагаріним Космос відкрили. Спитайте в Жуль Верна: як він розставався з білим світом. Ніхто з них не хотів бачити в себе поганого й холодного.  

      Паршек не вчений, він – практик у житті. Він у природі знайшов якості, ними огородився, він не простуджується, не хворіє. Його сили потрібні людям, вони його назвали Учителем, він учить їх цьому ділу. Це вчення – для всіх нас.

      11. 15 квітня. Так говорить у природі Паршек. Ні один учений свою мисль не пускав у життя без усякого прибутку. Він обіцяв чоловікові гори хорошого й теплого, але не кожна експедиція вчених удачу одержала. Якщо й була вдача відкриття, то, на жаль, люди не хотіли своє технічне, штучне й хімію залишити. Їм як таким дай, вони більше нічого не знають. У них залишається історія старого покрою, залежна: у цьому треба користуватись чужим, ним хвалитись. Це в природі було, воно й до сих пір є. Нового Паршек не бачить між людьми.  Вони як жили в мертвому капіталі, так вони й залишились. Треба змінити цей потік: він нового не дасть. Паршек не за стару історію, не за старий потік. Він нам усім говорить: холодна й погана сторона може знаходитись у будь-якому місці. Паршек   просить і молить людей, щоб вони попробували залишитись у цьому. А коли ми зробимо це діло, тоді ми його визначимо.  

      12. Паршек не вертається назад, він іде прямо до мети істини, до життя, але не смерті. По Паршековому жити – це треба тисячу разів умерти. Ось що нам створив Паршек, не вчення, а практику. У Паршека – тепло внутрішнього характеру, природне, котре розвивається. А в усіх людей – тепло від техніки, штучного, хімії,  що тепло не створює, а відбирає. Це є живий факт у наявності в людях. А Паршек цьому всьому – протилежний. Він – господар цієї ідеї. Його сила – для всіх людей. Вони йому повинні сказати своє спасибі. А коли Паршек почує ці слова від усіх?  

      Сьогодні день із ранку не такий, як треба. У щоденник записую. Ти як автор цих слів повинен спитати, я питав до цього дня. Юра читає, переписує писанину  мою. «Якби  було не те, я б не побоявся, спитав у вас, - говорить він, - я ж не збожеволів, щоб не зрозуміти».  

      13. А Марко назвав, що цар японський нашому руському царю сказав: розорю тебе, хоч сам у гріб піду. Я йому як розуміючому говорю: Марко? Він обзивається: «Що Ви хотіли мені сказати?» Я пишу їм. Ваші все віхи направлені до великих прибутків, щоб за рахунок відкриття довелось жити людям так, як Америка, котра Колумбом відкрита. Вони взялись штурмувати Місяць, це все робиться могутньою технікою, вона йде в хід, робить. Воно так зробиться, як я вчинив з Олею. Вона жінка. Заставив її грати в карти в дурня. Вона мені програла, так і ця ось техніка. Вона себе кидає в усі куточки білого світу. Вона там місце займає. Це – мертвий капітал. Зовсім бездушний. Живому чоловікові там не жити: він перебуває в невагомості. Це місце не дало прибутку. Хорошого не видно. У вчених віха – до цього діла, але великий транспорт, дуже далеко. Ми сідаємо та їдемо туди. Куди? Це ми не знаємо.  

      А коли сьогодні купався, то вухо водою залило, довго його відходжував. Причому, день робиться непоганий. Він прийшов до нас поганим, а потім він розійшовся. Люди стали робити свою роботу.  

      14. Вони ставили телевізійну вишку. Коли її поставили, грали в «шістдесят шість». Петро надів мені шубу. У 12 годин треба буде купатись холодною водою. Завтра субота, 16 квітня. Роблять суботник усією Росією. А якби ми не їли, яка була б у цьому економіка. Не треба нічого. Сьогодні кури закричали, собаки загавкали. А люди стали збиратись, сіли за стіл чай пити. Тут уже появилось надворі ясне сонечко, вітер свій наступ змінив – хоч скидай піджаки. Яке тепло прийшло на арену! Бджоли біля вулика загуділи. Сюди на це – багатого чоловіка, він не робив би, а інших заставляв. Я цибулю просапав, а надворі підходяще.  

      Те, що висить на людях, вони ним хваляться, - це технічне, бездушне, мертве. Воно не обігріває, а відбирає тепло. Ми його зробили самі, як і робимо.

      Сьогодні субота, 16 квітня. Вона до нас так даремно не приходить, у неї є на це все свої сили. День з нами так ось не рахується, він добре знає за свій у житті прихід один раз. Він цього чоловіка підготував, чоловік уже сили свої мав, він непридатний до життя, його буде забирати із собою з життя ця субота.  

У цей  день  усі  люди нашого Радянського Союзу роблять на своєму

такому місці. Усі люди, придатні до життя свого, прийшли в природу в бій. Вони роблять деталі, вони їх складають і пускають із багатьма апаратами в безпечну атмосферу для випробування, щоб там знайти таке єство, котре треба буде нам у житті. Ми, усі люди, для цього діла трудимось і створюємо економіку. Кожен чоловік ці засоби одержує за труд і живе, як йому хочеться. Нас, усіх непридатних людей, цей день із собою забирає. Люди все це роблять: цьому вмерлому чоловікові гріб роблять, одягають, несуть, у могилу кладуть – такий закон є в людях. Вони його народили, їм доводилось виховувати в техніці, у штучному й хімії – і вони його зарили в землю. Що ми зробили? Це наше діло зробило хороше й тепле.     

    16. Пристає до мене завідуючий районної поліклініки, говорить: «Привезли чоловіка й жінку, сапкою чоловік жінку зарубав». Де ж був страх? Він свавіллям оточив себе: право таке людське є. Партія – творець його. Вона помилилась. Не визнано в людях Бога. Він не за те, щоб чоловік чоловіка вбивав. Його ідея – це є любов, поміч чоловіка чоловікові. Ми його ідею забули, на хочемо самі це робити. Ми – горді люди, умираємо на ходу, але не здороваємось із людьми. Що ми робили, щоб заслужити цієї слави? Нас за це зустрічає сама природа. Ми зробили в ній зброю, нею зарізали жінку. Де є для цього страх? А в Паршека є слава його: Бог то Бог, але не будь сам поганий. Я як Бог усієї цієї землі є Спаситель усіх наших душ від найлютішого ворога.  

      Я з партією разом народжений у 1898 році. А чому я не пішов разом з нею? Через своїх близьких товаришів, котрі очолювали партію, а ми були їм за умовами помічниками. Це був Олексій Слюсарів, він листівки розповсюджував по нашій близькій місцевості. Він робив у нашому селі на Калмику підпільне партизанське зібрання.

До мене надійшла від нього така пропозиція: для партії вбити треба Топольського.  Мене це слово

вбило. Як же так, ідея розвивається на вбивчому характеру? Я не дав свою згоду цього чоловіка вбити. Ці товариші від мене такого відійшли, не стали вважати мене своїм.  Я вже для них був чужак. Моє діло провалилось. Я став вихід шукати, мені природа пішла назустріч моєю ідеєю. Я робився комерсантом, крамарем. Купити, продати – це не більшовицька дорога. Я мислю навпаки: цим ділом займатимусь, але вбивати чоловіка не стану. Це мені не дало революцію робити, як вони хотіли. Я не пішов білим помагати – вони мого отця били – 25 шомполів. Вони через це програли свій Дон. Мене як такого тоді захищала сама природа. Я Мамонову дав мішок муки зароблений – вони мене в шахту як гірняка влаштували. А отець мій себе всьому світові показав, що я був партизан. Ми спалили літак козацький. А наших отців у Каменську в погріб посадили, держали, а потім присудили в Донщині перебувати. А війна, революція на користь більшовиків ішла. А я робив у шахті, у самого бажання – у більшовики. А сонечко гріло впритул. А люди ждали жирного життя, я теж ждав. Сам купляв зерно, привозив, молов на муку, продавав, прибуток мав. А отець мій проти був, але я йому будував життя, щоб він був хазяїн становища.     

Більшовики погнали до Чорного моря, а їм куди діватись? Як і люди,

самі себе берегли. Мені не довелось воювати в територіальній Червоній Армії. Через це я й до сих пір не розберусь: при перших повстанцях я був першим, а тепер обійшлось без мене, без моєї участі.     

      Що можна було сказати цим ось людям? Вони мене вчили, як треба буде хазяйнувати, як треба буде жити хороше й тепло: не украдеш – не проживеш. Це так потребувала власність, я її придержувався. Я був упевнений у своєму здоров’ї. Сам старався відбудовувати шахти. Я був зарубник, а люди мені бажали, щоб я артільником був. Я ним не згодився – значить бути цьому ділу. Я одружився не на односельчанці, а взяв із Макарова Яра з Рашкова. Боявся, що вона мене покине. Це була моя ганьба – я був повний спекулянт. Не боявся ніякого військового чоловіка. Старався зробитись мужиком через батьківську шахтарську кличку, він її мав. Я крав, тягнув у двір. А зараз надворі сонечко. Мені доводиться згадувати свою минулу молодість. Я криком кричу про це діло. 15 верст від роботи до свого дому, кожен тиждень пішки ходиш, набридло так жити. А тепер - після сплячки Гасан Абдурахман  Абн Хатаб. Він врятований хлопчиком. Це ранок 17 квітня. Старий являється в життя з казки. У нього чарівна рука, усе робить цьому юнаку. А юнак вихований у цей час.     

Старик хотів цього юнака задовольнити добром своїм, він хотів його

зробити в навчанні генієм. Він старався це робити, але це не все. Йому хотілось інше. Цьому хлопчикові служив своїми чарами старик за його один порятунок у житті. Старик уже три тисячі років прожив, він невмираючий. А в руках своїх таке діло мав, з новим бажанням хотів цьому хлопчикові служити. А хлопчик це розумів, що це чари старика. Він йому показував те, що хотів. Юнак уже не знав, що просити. У нього виходило. Але зробитись таким, як старий! Це казка, вона зроблена, щоб наша молодь подивилась і старалась поважати старих таких людей за хороше добро. Цей хлопчик зустрівся із цим чародієм, він у казці народжений для молоді.       

      А от наш Паршек - він старий, йому 79 років. У нього юнак за його вченням живе: два рази на день купається в холодній воді, з усіма людьми здоровається, не проходить нікого, своєю ввічливістю від природи в людях заслуговує. Знаходить бідного чоловіка, його пізнає, йому помагає із словами, мовляв, я даю цьому чоловікові за те, щоб мені було скрізь хороше.       

      20. Цей  юнак  на  тиждень  42  години  не  їсть і не п’є  з  суботи  до неділі. Коли йому треба їсти, він для цього виходить до повітря, його тягне через гортань до відмови. Сам Учителя просить: “Учитель, дай мені здоров’я”.  Це в нього – свято, щотижня робить. Найголовніше – це не харкати, не плювати на землю, не пити вина, не палити. Це все зробив у природі юнак, у нього є Учитель, він його як такого просить. Він йому помагає, він у цьому заслужив. Він робить у природі те, що треба. Є слова, написані в «Моїй перемозі»: проси Учителя – будеш здоровий. Кому це не треба буде, юнаку молодому? Та ні. Шановні, це - світове значення.      

      Ось де є істина одна з усіх, вона освітлює людей. Спитайте в інженера й математика Хващевського Ігоря. Він виступав перед ученими на семінарі у Московському державному університеті. Він сказав істинно. Виступив письменник Черкасов, він сказав про роль Учителя. Виступила Ганна Петрівна й Римма, вони говорили людям про вчинок, йому треба вірити, його треба робити. А коли чоловік буде думати, а потім буде робити, у нього вийде. А той хлопчик, котрому довелось без усякої мислі, він знайшов собі, можна сказати, скарб. Яке придумано в казці небувале щастя старика, тільки воно жити не зможе.      

У Паршека мисль народжено природою. Він сперш подумав, потім став робити. Його діло

показало живий факт. Він на собі все випробував, у нього вийшло. Він не став простуджуватись і хворіти, що й заставило іншого чоловіка звернути увагу на цього чоловіка. А він такий один між нами. Ми повинні в нього практично вчитись. Він за це все буде наш Учитель. Ми за все його хороше повинні кланятись низько й говорити свої слова “спасибі”. Він же наш такий само чоловік,  як  ми є люди, тільки він природою обдарований за своє те, що він робив у природі. Він уклав  договір  з  колгоспниками, підготувався  реалізувати  цю   всю продукцію. Адміністрація насміялась, обстригла, а потім скоротила. За мою ідею зробили хворим чоловіком, дали першу групу інваліда. Я цього не злякався. Вона як мати годувальниця мені показала свою дорогу, я по ній пішов.        

      22. Іду я по дорозі, де я не ходив. А дороги дві показалось. Я стою жду кого-небудь.  І раптом мені на допомогу – звідки він узявся. Він іде від мене правою стороною. Я діждався, перед ним перед таким  вибачився, свою ввічливість показав, у нього спитав: «А як мені попасти на Синельникове?» Мені було неважко велику відстань пройти. Він мені так сказав: «Іди по моїй дорозі». Я пішов. Дай гляну назад: що за чоловік? Ні ярка, ні кущика, а чоловіка не було. Я тут же подумав: це – моє діло, непогане воно.    

      Я старався йти по полю, а сам думав про це. Що мене такого заставило це ось робити? Сидів би дома та ждав що-небудь таке, щоб похвалитись. Нічого не дало. А це треба робити. Люди хотіли, від природи ждали, але зустрітись їм не довелось. 18 число, понеділок. Це тільки сон мені підказав. Я отримав призначення від наших добрих людей, вони ображені цим революційним порядком. Вони вносять своє еволюційне діло.     

      23. Не так ми живемо, як хочеться по-еволюційному в природі жити: як хоче сам чоловік, у людях вільно хоче жити. Щоб тебе такого чоловіка й не вчили, як треба буде в природі жити. Вона просить чоловіка, щоб він був у ній вільний. Хочеш їсти – іди в природу, здобувай для себе це з душею, із серцем. Еволюція нікого не заставляє, а просить кожного окремо чоловіка: треба за Божим жити, мати страх, знати своє місце та його робити без усякої психіки з душею, із серцем. Сам ти це робиш – будеш перед Богом відповідати. Тебе в цьому ніхто не заставляв. Ти хочеш їсти – їж своє, але не чуже. Природа, вона хоче бачити в себе невимушене живе природне, завжди енергійне. У цьому, що ми робимо самі, ми помиляємось, гинемо як мухи. З Богом ми – не злочинці, ми всі – люди природні. Наше діло – жити не так, як ми жили до цього. Нас тюрма томила, лікарня держала, ми в ній стогнали. А зараз нас усіх Бог із собою забирає. Він нам прощає за все, нас ставить на ноги як таких, із собою забирає все наше, не заставляє, а просить як наших людей.       

      24. Ми – люди Божого покрою всі, маємо жити й любити самих себе. Цінити, любити, помагати – ось що ми повинні між собою зробити. Ми всі однаково будемо одержувати за Божим розпорядком. Ми життя будуємо самі собі. У нас такого закону політичного, економічного не буде. Натура буде природна, жива. Буде що їсти – ми поїмо, не буде – так будемо: у нас свідоме терпіння. Ми будемо терпіти заради життя, через це не вмирають люди. Ця історія нами робиться, і обов’язково ми її зробимо. Вона наша природна, за неї – люди самі. Вони почали її робити, вони роблять і зроблять. Це сам Бог сильніший за всіх нас, людей. Вони Бога знайдуть і згодяться, знайдуть свою землю, на котрій не будуть вони цього робити. Їх еволюція навчить як таких жити.      

      25. Ідея народжена природою на чоловікові живим фактом, невмираючим. Він людей своїх, ображених природою, із собою забере, вони підуть усі, як ображені люди. Він їх як божевільних, ув’язнених із собою забере, бо вони з початку життя помилились, пішли не по тій дорозі. Їх за це стихія природна зустріла й покарала їх своєю бідою. Якщо він не захворів сьогодні, то він захворіє завтра. Він стоїть на черзі завжди. А Бог стоїть із своєю чергою для цього, він є Бог у всіх цих людях. Він прийшов для порятунку всього світу: усі люди живуть за рахунок природи. Хто моїй ідеї заперечить, якщо вона в житті рятує на землі все людство? Їй не треба хвороба, котру має чоловік. Богу треба душу його й серце, а в чоловіка це є.       

      Чоловік живе за рахунок чужого і ним багатіє. Є ложка, є скибка хліба, чашка борщу. А ми сіли, сьорбаємо одне за одним, кожному хочеться поїсти досита.     

      26. Дощик – під моє призначення. А людей як таких женуть у бій із природою. Вони фізично в ній трудяться, а вона природно поодинці кладе в ліжко. Вона його мучить і держить його як такого до тих пір, поки він не здасться. Його такого оточить неміч, він тоді помирає. Це все зробило життя людське  хороше й тепле. Богові холодно й голод, на ньому красоти нема. Він не виходить і не танцює, не ламається, як інші люди. А давить його -  він терпить, із застою виходить. Йому хочеться так написати, як я її пишу. Вона примушує всіх читати, але розуміти – інше,  а от робити неможливо. А писанина заставляє, мисль робить. Це буде загартування, воно на арену ставить між людьми чоловіка, не такого, як ми є. Воно заслуженого подала, він не простуджується й не хворіє. А це треба буде людям, вони на це прийшли й спитали: у чому діло, що ти сам цього не одержуєш, а ми цим оточуємось, нам робиться погано?    

    27. 19 квітня, вівторок. Він, як туман, тиха погода. Я вийшов, як і завжди я виходжу. Про свій щоденник не забуваю, про що написати. Паршек свою ідею просуває. Він говорить не з образою, а як воно є в житті своєму. Воно чоловіка зобов’язало піти подалі від природи, бо холодна вона залишається в нього позаду. Через це все діло вона забувається, чоловік починає її боятись, а до теплого звертатись. Це людська така звичка. 35 літ її як таку застосовував на своєму тілі. Усе було хороше. Як це все люди застосовували, вони не скинули, а пішли в землю з ним. А я не за чарівним ділом це все в природі зробив – мені моя свідомість мисль подала. Я довго мислив, а потім я це діло зробив. Мої сили оточили себе істиною. Чому це так робиться нашими людьми: їдять вони досита, одягаються до тепла, а в долі живуть з усіма вигодами, і цим самим незадоволені? Ми хворіємо, ми простуджуємось і вмираємо. Ось які є діла наші на світі в людях. Не встигли очі відкрити, як люди вже із своїм способом.     

      28. У них руки, їх діло – зарити чоловіка на віки-віків. Вони вважають: це все наплювати. Це так даремно не пройде, а комусь треба за це все відповідати: чоловіка такого заставляли, пхали, говорили. Він робив, а в ділі він помилився. Це люди самі придумали, їх становище заставило, вони не вчились, щоби без цього обходитись. А ми довго думали, а потім зробили. Берись і застосовуй у себе те, що треба. Ми не знаємо – це одне, а хочеться – це друге. Почали життя своє з найменшого початку, а прийшли ми до чого? Ми цього не ждали, що нас таких оточить наша неміч. Ми зробились залежні, технічні, люди в штучному, хімія є. А які ми були безсильні в цьому. Це дорога не наша така. Ми вмираємо самі. А от коли мені було менше десяти років, у мене в голові не держалось, що я маю вмерти. Я боровся за те, щоб жити не мало, а багато. А от тепер мені підходить 80 років. Люди такі повмирали, з життя пішли. Як же так умирати буду я?    

      29. Та ні, такого ще не було, про це все не малював жоден старик. А сьогодні такий день і нема так ясного сонечка. Ми, усі люди, по-старому, історичному жили. Що в нас, таких людей, було? Шматок відрізаний черствого хліба ми помочили, сіллю посипали. А врожай хліба фізично косили, у снопи його зв’язали, та в хрести склали, а возити доводилось, як Бог велів. У людей для цього була гарба та воли. Ми молотили ціпами. А солома зберігалась для корму тваринам. Так воно робилось, робиться й тепер на білому світі в людях. Вони без цього м’яса, без жирів не робили й не роблять. Скот як розводили, так ми його в своєму житті розводимо. Це є в житті наша підсобна продукція. Вона нами робилась, вона нами робиться і буде вона нами робитись у природі до тих пір, поки в людях народиться свідомість у всьому.     

      Люди мають корів, доять молоко, готують продукт. А я втрутився, їм говорю, щоб продали без усяких грошей. Я це молоко посилаю людям з душею, із серцем, нехай ради здоров’я їдять. Це природа дала, вона більше дасть.   

      30. А ось цей день ми, усі люди, проводжаємо. Учитель говорить усім своїм близьким. Особливо тим, хто близько до ноги. Валентина, Настя та Оля, їм велике спасибі за їхню всю турботу. Вони мою ногу зав’яжуть і розв’яжуть, обмиють, і мене скупають, як дитя, обітруть. Увесь світ, усе людство їм низько поклониться за їхню турботу. Вони це заслужили. Тому я пишу, хочу сказати їм спасибі  ще ось у цей день, що проходить, він з нами навік так прощається. Поганого він не зробив, а хороше в цьому ділі він залишив.    

      20 квітня, середа. Вознесенському було дано право зачитати перед народом листа, котрого написали самі пенсіонери. Вона вдячна партії й уряду, вона одержала за своє минуле. Вона розказала, як вона жила погано в умовах. Вона в цьому заслужила, їй дали житлову кімнату. Їй треба дякувати, це є правда, воно вийшло. А як тім товаришам, котрі дали квартири нелегально, а їх за це порушення зняли й, говорять, партійні квитки відібрали за це. І є багато таких, котрі стоять на черзі; квартири не мають, ждуть – це буває. Вознесенський говорить, що до них надійшов лист.

      31. Чоловік у ньому питає. Таку техніку ми будуємо без кінця й краю, вона нам користі не дає, а шкодить. Як бути з таким ось ділом, як ми живемо? То Вознесенський знайшов чоловіка такого заслуженого, доктора медичних наук Перельмана. Він виступив, сказав про препарати, про всю техніку, котра помагає лікувати людей, без котрої медицина не зможе дихати. Вона треба й обов’язково треба хірургу. Люди навчились відрізати, не дорізати, і можуть чоловіка зовсім зарізати, і це буває. Це хвороба, котрій наші вчені навчились помагати. Цей доктор зупинився на чоловікові. Найголовніше – не техніка, а чоловік. Він практик, йому чоловіка довіряють. А буде він жити чи ні? Бог знає про це діло. Його роблять учені, вони помилились, знаходячи на чоловікові хворобу. Вона ролі в чоловіка не відіграє, а відіграє сам чоловік. Він – мудрець, з єства зробив машину, а потім на ній помилився. Треба чоловіка навчити, щоб він у природі не простуджувався й не хворів. А він у нас для цього нічого не робить, нічого в нього не виходить. Найголовніше в житті є чоловік. Він цим тривожиться, у нас як учених людей питає: а яку користь дають сільському господарству супутники?    

      32. Виходить космонавт, починає розповідати, що в процесі всього цього яку вони річ корисну знайшли й що вони такого хорошого в житті зробили. Він говорить, що Космос дав дуже багато нашому народному господарству й на землі, і на морі, навіть землетруси вони можуть попереджати. Вони можуть освітити темну місцевість, пароплавам помагають. Він правий, що наука на місці не стоїть, вона рухається, щодня щось вона зробила. Кораблі роблять люди, вони їх запускають у простір. Є, куди їх пускати, люди є, їх треба пускати. Це ж люди, у них є в природі добро-сировина, з неї роблять сталь. Паливо є, мотор зробили, пустили в простір боротись. А от спитайте: яка може бути користь чоловікові? Як була розвинута на чоловікові смерть, так вона й залишилась. Ніякого пізнання в цьому ділі. Не знають: а коли він буде вмирати? Ми в цьому – люди безсилі. Наше діло таке – готуйся вмирати, все рівно такий потік.    

      33. Тепер питає чоловік: суди будуть чи ні, які в цьому пільги будуть? Відповідав щодо цього неясно. Він сказав: судів не буде, база продуктова нас збагатить. Зараз ми живемо кожний за трудом, а потім – за потребами. Люди ж будуть і народжуватись, і будуть вони вмирати. Одному доведеться вчитись, іншому треба забувати. Техніка не буде грати такої ролі, щоб у цьому довелось чоловікові помагати. Техніка сама щезне, а зародиться в людях свідомість, вона визначить буття. Ми з вами навчимось, як треба буде в природі жити. Хороше й тепле відійде, а оточить нас усіх холодне й погане. Люди цього бояться, їм робити буде нічого. Люди це створили – вони це й зруйнують. А зараз ми тягнемо, ставимо на землі фундамент. Усі вчені, як один, своїм розвитком помилились: узялись за діло технічне, штучним і хімією огороджені. Це діло чуже, природне. На шматочку цього місця яку-небудь річ інтересну зробили й присвоїли, це – моє, своїм іменем зробили. Інший чоловік не підходь. Це власність індивідуальна, ім’я належить мені, ніхто не має цього права одержати.  

      34. 21 квітня. Ранковий мороз підняв усіх наших людей із своїх місць, де вони спали. Їх розбудила наша мати. Вона їм показала свій білий світ, у них розкрились очі на своє таке тяжке життя на землі. Воно в кожного чоловіка. Вони знають хороше, що це в житті буде треба, але в кожного чоловіка є своя така прикладна лінь. Тільки що піднімаєшся з ліжка, а тобі хочеться потягнутись, є велике небажання. А тебе як чоловіка там, на цьому місці, жде твоя робота, вона треба якомусь ділу. Вони роблять, вони думають якусь потрібну річ зробити. Чоловік обдумав, тепер його діло – зробити. Я, говорить чоловік фізичного труда, надумав що-небудь таке зробити. У мене стоїть приготовлена гостра лопата. Я до неї приходжу, беру своїми руками цей держак, цю ручку. Вона належить мені, моєму організму. Я починаю робити не одними руками, у мене для цього є ноги.           

      35. Це все вмінням робить мій розум. Якби не розум мій, я б до сих пір спав і не піднімався. Ще вчора мені довелось намітити цю ось роботу, повинен її зробити. А тепер мені доводиться цю роботу робити. Її робив мій організм, він робив так, як треба нам усім. І рию, і кидаю. Яма ця в мене росте шар за шаром. Довелось за цей час зробити. Мені довелось потрудитись, але я цю роботу зробив скоро й глибоко, як треба. Це діло моє було в цьому. Я з чоловіком домовився. А раз дав своє слово зробити, то я цю роботу зробив.

      Розкажу я про розумову таку роботу, котра робиться цим ось чоловіком. Він сперш мислить, а потім починає робити. Стоїть у лісі дерево, я до нього підхожу. Що я думаю? Для чого воно треба буде? У мене така є мисль моя. Я як такий у цьому ділі ділок про це довго думав, а потім я сам сюди прийшов. Мені на це дало лісництво. Я за дозволом це дерево під корінь зрубав, воно впало на землю. Сокирою сучки повідбивав. У мене пилка була, як це треба попиляв.    

      36. Ліс розташований у такому місці, що треба за цим лісом підвода та треба й поміч, треба буде чоловік, щоб навантажити на підводу. Розвантажити теж треба на місці. А потім підготувати це все, щоб розпиляти, щоб така була дошка, з котрої тесляр міг зробити всяку річ. Вона столяром робиться під струганок і фуганок. А потім цю річ вивозять на базар любителю продавати. І для цього, які б ми не були хазяї щодо цього, ми з вами трудимось, цю ось копійку заробляємо. А потім ми їдемо на базар, за цю копійку купляємо те, що буде треба. Нашого любителя заінтересувала будь-яка річ, він її сам у людей знаходить і купляє. А базар не в селі буває, він збирається там, де гроші не самі куються, а їх заробляють на виробництві, закладаючи свій труд. Вони природне добро тягнуть на-гора. А хазяїн для цього добра місце має. А люди нужденні приїжджають і гроші чисті за це діло платять, а товар із собою беруть, на потреби свої витрачають. Краще буде купити товар у наявності, ніж його продати, а гроші в кишені.  

      37. Учитель 22 квітня пише про те, що показав телевізор. Починався 41 рік, він моє життя залишив позаду. У психіатричній лікарні три роки 10 місяців ця війна проходила за рахунок мого здоров’я. Мене держали в умовах. А тепер воюють, зброю роблять обидві сторони, а застосовувати буде треба.

      Люди бились до самої крові, їх нікому не втихомирити. А вчені люди шукали вихід із цього горя. Вони старались помогти. Це була найзліша бойня. Її самі люди в цьому ділі зробили. Вони пішли й стали різати невинних людей. Хто в цьому поміг? Кажуть: руські самі в цьому перемогли. А де ж був у цей час сам Бог?  Цій бойні кінця й краю не видно. Нема чоловіка такого з мислю таке діло призупинити.  

      23 квітня. Знову на землю падає дощик, земля від мокрого не висихає. А жук, він так на сцені появився.    

      Люди сильно цьому ділу вірять, стараються зробити в житті те, щоб людям від цього було хороше й тепло. Їм треба на землі так розвивати цю величезну техніку, вона треба буде всюди.      

      38. Вона їм як таким людям своєю енергією помагає. Треба буде перевезти що-небудь із такого потрібного матеріалу на якесь будівництво чи яку-небудь продукцію – у нас для цього існує транспорт. Він нами зроблений. І поїзди, і пароплави, і літаки, і супутники – усім цим керує сам чоловік. Він буде будувати для себе, що треба. А чоловікові треба будуть такі умови, він їх робить багатоповерховими, з усіма вигодами. Роблять міста, роблять установи, усякі культурні будови. Для цього є в житті люди. Вони навчаються, щоб знати, що робити в житті. Я, говорить коваль заліза, що захочу, те й зроблю – будь-яку річ, деталь. Моя робота – руками фізично тягнути залізо без кінця й краю. Для цього я є коваль. Я палю залізо, рубаю на шматочки й те я роблю, що треба буде людям. Вони без цієї речі, котра їм треба. Вона взята з живого тіла природи. 

      39. Ми робимось людьми такими, котрі були до цього. Тепер люди робились технічними, відійшли зовсім від природи. Вона цього не хотіла, щоб люди самі це робили передчасно. Вони в цьому думають, а потім вони починають. Тесляр сокирою теше, а рубанком він стругає, пилкою пиляє. Долотом тесляр довбає, у нього все це робиться за розрахунком. Він міряє, щоб точно було. А коли він точно зміряє, у нього точно виходить. Це – математичний вимір. А коли робиться на око, люди ніколи не досягають. Вони не знають, скільки буде кілометрів від цього місця. А ми по цій дорозі мало ходимо. Говорять місцеві люди від предків: від села до села буде сім кілометрів. А є якийсь час, його доводиться тяжко добитись. А тепер робиться по профілю асфальтована дорога, де без знаків не проїдеш. Написи на будь-якій стороні повороту.

      40. Це дорога одна з усіх від міста до самого міста, вона тягнеться прямо в цій місцевості понад селами, хуторами, великими швидкими ріками. Водію ця дорога знайома, по ній їхав і поспішав попасти в таке місце, де його вже давно ждуть. Він туди привіз матеріали для них, вони цьому привозу такої кількості були раді, як постачальник це все доставляє. Він щодо цього є довірена особа від організації, вони уклали між собою договір. Обов’язок давно в людях на всі виробництва. Роблять усякі деталі, є такі збиральні цехи, вони збирають для якого-небудь великого виробництва мотор. А машини всякого роду їздять під час ожеледиці небезпечним шляхом, можуть забуксувати й опинитись у кюветі. Ось чим ми оточені особливо. Ми попали в ліс, а там водяться комахи, вони нас там загризають, не дають життя. Ми з вами звикли знаходитись у таких умовах, де один аромат буває. А сьогодні тепло, сонечко пригріло наші тіла. Я одержав із міста Харкова від учня Юрія.  

      41. Він мені пише в листі: «Харків  тебе, як Учителя, визнає, навіть зустрічали 19 березня на пляжі». Хвора моя нога зробилась від природного хріну звичайною ногою. Ось що наші люди в наших умовах хочуть. Один любитель-дресирувальник привчив найлютішого звіра, він його людям по телевізору демонстрував, як він привчив його разом  жити. Він його не турбує. Він говорив про його силу в зубах: він може черепаху розгризати. А сам свою руку в його роті пальцями держав, і він його не кусав. Він ним, як знахідкою, хвалиться. Потім показав чоловіка, котрий звірів любив, годував, щоб вони його не чіпали. Після чого їхні сім’ї на деревах плетених показали, їх дуже багато, як мавпи з хвостами.

      24 квітня був день не сонячний. Люди вчорашньої пори бачили полководця - руського богатиря, як він у свого рідного отця й матері своєї просився піти на війну руську землю захищати. Та йому довелось від свого коня камінь великий прибрати, там лежав його меч неймовірний.      

      42. Кінь себе підхопив і взяв його на себе, як вояка, посадив з мечем, і помчав він не по землі, а полетів він у повітрі. Летить та ірже, спішить він на війну, тим і закінчилась ця картина. А друга починалась, вона заставила людей по природі ходити, по скелях лазити, вони знаходили. Промисел їхній – ловити зміїв. Їх брали за голови, а хвостом їх у мішок клали. А інша експедиція ловила й відбирала в них отруту, накладала своє тавро, а потім їх у природу відпускала. Люди свій науковий дослід старались зробити, свій зміїний розсадник. Вони вважають: отрута їхня йде на ліки. Люди хворіють, їм треба поміч. Особливо кобра свою голову й себе людям показувала. Ці люди – охочі до цього діла, за рахунок цього добра жили, у них цю отруту забирали, платили великі гроші.

      43. Був ще такий людський водолазний номер. Вони апаратами озброювались, на дно у воду спускались, там шукали золото. Ці ось люди, вони недарма їли хліб й одягались у свій фасонний одяг. Їх примушували умови життя.

     Сьогодні наш Марко з Олею молока назбирали й гайда на базар. Вранці-рано попередили Настуню: ми їдемо на базар, а ви дивіться тут за домом. Розв’язали мою таку ногу, котра всю ніч пролежала, вона вчора прийняла хрін, найбільш жорстке прийняття. А тепер Настя її розв’язала, обмила з милом. Я пішов скупався, двома відрами облився. Прийшов, витерли мене, я ліг. Настя ногу масажувала, та ще Валентина прийшла з роботи, узялась за ногу по-своєму з нею працювати. Вона залишила, побігла від корови вичистити й прибрати за ними, як це слід.

      44. А коли я пішов у кухню, мене Настя зустріла, говорить: «Такий Марко, калоші держить у грязі». Сама їх так миє. А собака на прив’язу на когось гавкає. Картоплю почистив, цибулю нарізав – це їжа. А в дванадцять годин треба буде сідати їсти починати. Наші прийшли з базару в дев’ять годин. А зараз риби наївся, молока напився, а закваскою закусив. Поперед усіх виліз із-за столу я. А сьогодні такий ось день: моє старе відходить, а нове завтра приходить. Ми не знаємо в природі ніколи не бувале. Воно приходило й відходило, а ми як були із своїми, так ми й залишились. Ми думаємо, ми робимо й ми залишаємось у цьому, що було шкідливо в природі. А хіба чоловік із своїм ділом їй корисний? З перших початкових днів його навчили умови, люди його зустріли своїми силами. Він не претендував, щоб йому готували передчасно. Він ще не народжувався, а мати й отець турбувались йому створити як новонародженому. Він це знайшов.

      45. 25 квітня – це мій ідейний день. Він до нас прийшов не за смертю, а за життям. Він знайшов Чувілкін бугор, одне з усіх таке місце, де має народитись Месія, це єврейською сказано, а російською – Бог. Він народиться без усякої потреби. Із цим днем мене поздоровляли. А люди такого не одержать, що всі одержали до цього часу. Охоронці порядку не дають ходу людям, цій ідеї Паршека.  Чувилкин бугор як добро є, одне з усіх багатств. У Паршека є розум, він лазить по природі.

        А дощик одне сипле. Я поїв риби, запив молоком, потім на запрошення пішов у кухню картоплі поїв і чаю попив. Узявся писати ці слова. А Настя на столі прасує білизну. Юрик приніс квас у чашці, я його випив не весь. Ганя теж прийшла поздоровити. Вона говорить: «Як це вийшло, що ми з машини вийшли, прийшли до тебе. Попасти сама природа зробила, усі ми їхали разом в автобусі. А живемо, і ми не знаємо адреси. Нас жінка попросила, щоб ми до водія звернулись і скористались його ручкою. Він дав свій блокнот».

      46. Люди чай пили, а я квасом задовольнявся. Після чого я пішов до колодязя, з відра скупався. Сам не втратив цю мисль, котра мене вела до розвитку тіла чоловіка, вона вела нас, усіх людей, до цього. А що люди повинні взагалі робити. Ці наші перші історичні предки в природі, вони є люди при своїх таких. Вони в умовах тільки що народились. Їм треба одне й друге. Вони не могли кусати. Щоб жувати, вони готувались. У них не було зубів, їм усе робили технічно. Я ліг у постіль, щоб трохи заснути. Трохи спав, а потім устав. Я знову пишу про наших предків людей. Як тупо вони себе розвивали, з кожним днем у них появлялась своя сила і також прибавлялось у них все тіло.      

      47. Вони стали більше відчувати, у них почуття запрацювали сильно. Очима стали далеко бачити, появилась у людей мова. Вони, як і всі, розуміли те, що робилось у предків, їм доводилось відчувати.

      Моя задумана карткова гра. У мене карти на чотири сторони по дев’ять штук лягають, яка карта й де вона ляже. На арену першими виходять тузи, якщо біля нього нема місця, щоб покласти біля туза першу карту, котра повинна зайняти своє перше місце – це шістка. Вона роль свою має в  цьому. А потім треба шукати по всіх наявних картах сімку, вона виходить і захоплює своє місце. Слідом лягає вісімка. Щоб усіх підряд до самого короля, такого в житті не буває. А ось це буває: король своє місце займає, карти не лягають, коли ходу далі нема.  

      48. Любитель цієї ось історії добивається одного: щоб на всі прокладені сторони карти  лягали по порядку до самого короля, без усякої перешкоди. Це значить одне – задумане цим чоловіком таке діло виконано. Дама засідала й вирішувала.

      У них це все вийшло акуратно. Усі карти від самого туза починаються, королем кінчаються. А коли карта карті заважає по чину, більш за все не дає карті на своє місце лягти сам король – значить задумане твоє не виповнилось. Низькі чини по порядку пролазили, хотіли своє місце за мастю зайняти, а їх якийсь король не пустив, місце карта своєї масті не одержала, щоб дума здійснилась через цього короля. А коли дума здійснюється, усі карти своєї масті по місцях.

      А от люди пускали свій ріст у хід, щоб залишити свої молоді роки, а брались за те, що йде вперед. Як йому як чоловікові хотілось зробитись у природі справжнім чоловіком. Особливо зустрічали дні шкільного віку. Одна ходьба від дому до школи.

      49. А розум треба було в себе розвивати усно. Учень хотів знати й похвалитись своїми успіхами перед дошкою учителя. Він вийшов перед усім класом, йому хотілось розв’язати свою задачу. Вона від нього потребувала точності, щоб Учитель йому сказав за його розв’язок спасибі. Але в нього вона не вийшла, як у всіх: вона вперше розв’язується тяжко. Усі на це надіються в своєму житті, на щастя. Армія Трясогузки робилась такими людьми, котрі прославились червоними. А потім слідом пішли ясла. Про виховання однієї дівчини. Вона запитувала в дітей, вони їй відповідали. Усе це було підготовлено.

      Треба написати про сім’ю Шубіних. У них батько був інженер-будівельник високого звання, а матір лікар-хірург. У них двоє дітей. От не знають, хто з них двох винуватий, а розлюбив. У чоловіка знайшлась полюбовниця, вона своєму молодому чоловікові відмовила.

      50. Вона сказала: «У мене є, кого любити». І от він з’являється до неї як чоловік, голодний після роботи. Вони домовились: треба щось приготувати поїсти. Вона побігла в гастроном щось купити. Він від утоми роздягнувся й ліг спати. У цей час із півночі приїхав його друг, він його за адресом знайшов, зайшов на квартиру. А він уже спав. Він біля нього сів і тут же його розбудив. Вони сім літ не бачились, друзі по навчанню. Їм прийшлось від радості обнятись, один одного назвати по імені. Став у Сергія розпитувати:

 - Як ти живеш? 

 - Хвалитись нема чим, - він сказав, - живу я тут, полюбив я людину, а про сім’ю не забуваю, їх відвідую, дітей люблю, ходжу до них рідко. – Сергій питає, - чого завітав до нас у Москву?

- Я приїхав у відпустці. Написав роман наукового характеру.      

- Ти що, письменником зробився?       

- Та ні, у Москву.

      51. Поговорили, поділились, а в цей час заходить його полюбовниця, він її знайомить із другом, сім літ не бачились.

   - Я не знала, треба було б щось міцніше взяти, - говорить вона.

   - Для чого це, я влаштуюсь у готелі, треба перепочити.

      А в цей час входить донька рідна, вона хоче йому на самоті сказати. Ми з товаришем далеким, час поговорити. Вона йому розповідає про життя без нього. І як донька хапає його за шию, ледь не скаже: а що ти наробив, кинув ти нас. «І  тепер не прийдеш, - вона в нього спитала, - брат учитись став на двійки. Ти ж батько». Він пообіцяв зайти. А товариш входить. Він пішов у лікарню до дружини, там з нею зустрівся щодо свого життя, як холостяка. Домовились: я тебе візьму й дітей також. А самому хочеться Сергію про це сказати. Узяв коньяку пляшку й прийшов до нього, став розповідати про те, що він зробив.

«А ти з нею живи, як хочеш», - він зрозумів свою таку помилку.

      Дощу сьогодні нема, але холодно. Люди нарікають, вони хочуть тепла, прибутку. А от тепер моя дума вся за мастю зійшлась від самого туза до самого короля, ніякого такого затору. З моєю мислю всі карти згодились. Чи буде моя ідея в житті? Карта підказала: буде. Хто ж буде проти?    

      52. Людям уже давно треба зрозуміти: діло вони роблять у своєму житті те, від котрого їм шкідливо. Вони в природі живуть, але не роблять те, що треба. Треба б у холодній воді купатись – вони ж не купаються. Бояться холодної води, як вогню.  У них до води – недовіра. Люди всі живущі на білому світі вважають природу найлютішим ворогом. Вона їх простуджує, вони в ній хворіють – значить ця природа нехороша мати. Ми винуваті в цьому самі. Ми за наше зроблене нами нехороше від природи одержуємо неприємність. Ми з вами що зробили? У ній проявили свою нелюбов. Самі говоримо про воду, що вона нехороша, а самі - у чугунок та варимо суп або борщ. А про повітря теж говоримо, що воно нехороше, а самі тягнемо до відмови.  Про землю теж говоримо, що вона нехороша, а самі оремо, сіємо зерно, урожай збираємо. Ми одержуємо в природі різного роду сировину, котра нам треба. Що ми робимо своїми руками? Та цяцьку, тобто машину. Цим усім ми обмінюємось, продаємо, купляємо.

      53. Один хвалить, інший докоряє. А самі в цьому багатіємо, ростемо за рахунок цього добра. Ставимо на фундамент, говоримо: це нам треба, як дім свого характеру. Хочемо всі зручності мати. У цьому живемо, сваволимо, а потім у цьому треба помирати. Усе наше діло в цьому не врятувало. Ми з вами як не жили, як не багатіли, а все рівно ми застудилися й захворіли. Ми довго хворіли, а потім взяли та вмерли. Ми лежимо в праху, ждемо пришестя друге. Він прийде за нами, скаже нам свої слова: вставайте  ви живі й мертві, у цьому всьому прийшов вашому кінець. Паршек, своє місце він займе, цей Чувілкін бугор, і запросить нас усіх до одного чоловіка. Ми йому, як один, поклонимось і скажемо свої слова: прости ти нас. А він нам усім скаже: я вас не карав, ви самі це зробили. Ви це самі не дали народитись дитині.

      54. Він фіксувався всіма близькими людьми, вони бачили цю історію, котра робилась ними. А ми його народжували для життя. Те, що робилось у природі, робиться нами й тепер – воно не буде робитись у подальшому. Це Паршек своїм приходом не дасть далі просуватись: буде введено таку свідомість. Паршек своїм ділом усьому цьому доведе. Його діло буде справедливе.

      Сонечко – після такого сніданку, котрого зробила Валентина. Пиріжків із м’ясом і картоплею напекла. Ми їх майже поїли... І в карти ми втрьох, у підкидного, зіграли. Першим зостався я, а потім – Настя, Марко два рази підряд зостався, і ми розійшлись відпочивати. Сонечко променями, воно так світило. Марко в кухню пішов.

      55. А я взявся за писанину, за Григор’єва, козака такого, вояка, командира. Його Шолохов у своїй писанині на фронті в бою змалював, він його людям показав... Йому одному доводилось як такому бувати в запеклому бою. Сам Григор’єв це ось робив, у нього так виходило. Він міг сказати на будь-кого всякі слова. «Ох ви, натовп озброєних». Вони йшли зі своїм сміливим криком, його пуля не зачіпала, він  зоставався живим. А по таких степах по Донській землі не один Григор’єв на коні появлявся. Він зустрічався з таким добрими людьми. Він як вояк старався їх своїм осміяти, навіть неприємними словами їх називав. А сам він вершником на своєму сідлі, як на орлові, літав.  Та співав він козацькі пісні.    

      Йому доводилось перемагати тих, хто зустрічався. Для прикладу. Я знаю односельця ротного командира Тамтаусовського загону Кузьму Горбунова. Він разом зі мною пас волів у балках, ми з ним дружили як такі, а в революцію я йому був підпорядкований.

      56. Наш загін, наші хлопці, багато зробили. Це мої друзі дитинства. У цей день покладено на землю асфальт. Дітей побачив я на вулиці, їм дав цукерок один раз і другий раз послав я Олю. 

      27 квітня, середа. Знову дощик, нехороша погода, на що люди нарікають. Вони щось нехороше в своєму житті роблять. Хтось добре й тепло живе, а хтось нудьгує. У людей є своє таке бажання, а їм не дають. А їм хочеться. А раз вони хочуть, їм треба дати волю.

        Це наполеонівська мрія. На двадцять карт по три карти накладається. Першими попадають зверху тузи, а за ними йдуть шістки, потім сімки, а за сімкою вісімки, дев’ятки, десятки йдуть.  А за десятками йдуть валети й дами. Потім закриває король без усякої перешкоди. Якщо це виходить, то задумане здійснюється. В ідеї Паршека дорога, що належить життю, закрита: йому не дається людьми воля. Її повинні пізнати ці люди – і розчиняться їх усіх ворота. Тоді-то люди всі його до себе запросять, і скажуть вони в один голос: «Ласкаво запрошуємо».        

      57. Не за добром, щоб скористатись ним як іменем своїм. А все це в житті нашому не буде робитись, кожне місце стане своїм, чужого не буде. Ми, усі люди, його визнаємо, його іменем оточимо себе – нам буде слава вічного життя. Природа буде нас усіх щодня купати, буде дощик лити з неба завдяки ділу Паршека. Він не буде робити те, що ми в житті робимо. Ми природу поїдаємо – ми зношуємось у негідність. І також з усіма зручностями ми в цьому живемо – нас природа за це все, зроблене нами, не жаліє, а карає своїми силами. Що тільки вона захоче, те вона зробить нам.

      Ми з вами які енергійні в природі народжувались!  Ми в цю атмосферу попали – злякались: нас усіх до одного оточила нелегальність. Ми закричали сильно. Нам доводилось робити те, що не подобалось їй. Вона не хотіла, щоб ми її поїдали. Вона не хотіла, щоб ми нею красувались. Вона не хотіла, щоб ми ставили на цьому місці цей дім. Вона не хотіла, щоб ми в цей дім тягнули живе й мертве.

      58. Вона нас не заставляла так спати, як ми із самого вечора лягаємо в м’які пір’я в подушки й спимо до самого ранку. Ми ж з вами вмираємо на цей час. До чого веде нас їжа? До відмирання. Нас це діло веде до холодного й поганого. Ми – люди безсилого характеру: технікою оточені, штучне маємо, хімію ввели. А щоб не їсти зовсім, як Паршек своїм людям сказав: ми, усі люди, з вами будемо їсти тоді, коли в природі перестане дощик. Так ідея підказала Паршекові.

      Сьогодні середа. Вона всіх просить, щоб ми були своїми тілами сильні, істині поклонились і сказали «спасибі» за це все, зроблене нею. Ми йдемо разом з Учителем, гори переставляємо з місця в інше місце. Через це наші охоронці порядку прийшли в мій дім і сказали синові моєму Якову, щоб я не їхав у Москву. Я нікуди не їду, а мене просять, щоб я приїхав до них. Я думав поїхати. Білети здав: мені заборонили. За мене – природа, вона за це взялась поливати дощем перед 27 вночі напередодні середи. Ми в середу не їмо, не п’ємо воду. Це все зробив в житті людському Паршек.

      59. Він сказав усьому народові, щоб ми були сильні в природі, відкрили промені нашого сонечка. Ми це самі зробили: Паршека народили. Він народився для цього діла, як і всі. Його день народження разом із партією в 1898 році. Він чоловіком народився для життя. А партію в процесі свого життя створили люди через їхні умови. 35 літ Паршек разом із людьми прожив, продумав та проробив. Йому хотілось так само, як і всім людям, щоби було всім хороше й тепло. А природа їм цього хорошого й теплого не давала, а своїми силами накривала, своїм поганим і холодним. Чоловік не знайшов засобів від цього всього, і нема такого чоловіка, котрий допоміг би позбавитись від цього.  Люди народжувались, люди жили, людям робилось у природі холодно й погано, від чого вони повмирали. Паршек не захотів так по-їхньому жити, як люди влаштувались. Паршек поділився. Він не захотів по-їхньому продовжувати, узяв дорогу свою, знайдену ним. Ця дорога виявилась за ділом усім Божа дорога. Учені люди - психіатри його діло в природі не визнали добром, а записали в свої книги: “ненормальний”. Я, Паршек, усі ці ланцюги розбиваю, ображеному, хворому свободу свою даю.

      60. А зараз переглянув день прийому директора треста Іванова Бориса Дмитровича. Він із своїми підлеглими будував станції великих турбін. У нього замісник був старший. Його підняла партія, він знав, для чого вступив у ряди комуністів. Він для цього вчився, щоб зайняти це місце керувати людьми: у них брати, а їм нічого не давати. Це його була велика помилка. Як ви думаєте про таке практичне діло Паршека, якби йому теорія, він давно був би як Ленін. Паршек своїх учнів просить, молить: гордому в житті своєму перед усіма буде легше, якщо він заслужить увагу завдяки  ввічливості. У Паршека велика просьба до них: треба робити, але не думати, як ми думали. А чи буде це діло? Хто його знає. Наша мисль єсть така: я сьогодні мислю, а завтра вмираю – це ж Леніна ідея, у кому розвинута смерть. А ідея Паршека - уведено життя. Якщо це буде, сонечко себе не покаже, а буде лити дощ, то ми із своєю ідеєю виграли. А коли цього не буде, сонечко таким зостанеться, то наша ідея переваги мати не буде.

      61. Люди як об’їдались до смороду, так вони й будуть об’їдатись – сонечко в зв’язку з ділом усім світити так більше не буде. Ідею Паршека люди підтримають, вони більше їсти не стануть, у них такі сили зародяться. Ось що вони будуть мати: невмираюче життя. Воно їх оточить, вони вічно будуть жити. Як скажуть наші комсомольці, вони прочитають «Загартування і люди», погодяться із цим ось ділом. Якщо ми їсти не будемо, то для чого нам будуть гроші? Ми й без них зостанемось живими, умирати перестанемо. Ми з вами як учені люди показали свою столицю Москву, Червону площу під час святкування, а Лондон – умерлі нерухомі стіни та королівські війська – усе це не те, що треба. Людська музика, танці, вуличні машини, раніше багаті люди вигодовували коней, словом, хвалились цим – це все не те, що треба в житті.

      62. А чоловік своєю мислю взявся сам собою, своєю технічною силою покорити безвинного руського солдата – це Гітлер. Він із ненавистю, зі злом ставився до національностей, до євреїв, став до самого кореня знищувати. Це така була його задача в людях. Він їх у цьому звинуватив через Маркса й Енгельса. Вони помогли Леніну теорією встановити Радянську владу. Це революція, вона повинна пройти по всьому світові. Такий був у житті людський лозунг: смерть капіталу. А раз комуністи об’явили такі слова в світі, значить фашист через це все пішов війною перемогти руських. Гітлер оточив себе малими державами, їм сказав: смерть комуністам за їх ідею. На це все люди згодились, узяли зброю в руки й стали сперш українців убивати разом з євреями, а потім руського комуніста. Він пішов не на життя, а на смерть. Він думав: своєю головою заволодіти всім світом. Через такий жахливий учинок, котрого став робити в житті Гітлер, керівники великих країн як Америка, Англія й Франція Рузвельт, Черчель, де Голь із своїм наміром примкнули до Росії, до Сталіна.

      63. Приїхали в Потсдам, домовились усі цього ворога Гітлера знищити. Руські терпіли від такого блискавичного наскоку. Він бомбив авіацією мирне населення. Він не очікував, що ця Вітчизняна війна між людьми всіма народить чоловіка еволюційної сторони - Бога землі. Його виявило політичне командування при окупації руських у Червоному Суліні.  Іванова як такого офіцери побачили, вони з ним простою руською мовою говорили. А Сталін це знав, але не придавав такого значення, що фашисти причепились. Сам Паулюс у своєму штабі на вулиці Леніна був мотузкою обгороджений, а я як такий іду. Мені ця мотузка – ніщо. Я йшов до генерала. А мене солдат – під рушницю і в штаб. А там перекладач їм про мене розповів. Я не за економіку, не за політику, а за Півмісяць і Червоний Хрест, за міжнародне здоров’я. Мене Паулюс прийняв люб’язно, він сказав свої слова: «Пан гут».

      64. А раз «гут», то я прошу написати мій радянський документ на шрифт німецький і прикласти гербову печатку. Паулюс мені це зробив, дав мені право своє. Я – «гут пан» у німців. А раз я «пан гут», то я не боявся ніде із цим документом. Я старався бувати заради Червоної армії, руського солдата. З німцями спілкувався: солдатами й офіцерами. Вони зі мною рахувались, говорили, що я – «пан гут». А я все робив, щоб нашій Червоній армії перемогти. У мене до природи велика просьба. Я був за ображеного. А німець – агресор, він напав на нас, йому доводиться здаватись. Зараз його була перевага в техніці. А я природу просив, щоб вона помогла нашому руському солдатові. Зважив на їхню просьбу  поїхати в Берлін. Самі офіцери запросили. Дали свою згоду взяти із завербованою молоддю, вони їхали і я їхав із ними. На кожній станції криком кричали німці «гут пан», а я їм услід говорив: буде вам «гут пан». А війна ще сильніше розгоралась, руські стояли не на життя, а на смерть.

      65. Сьогодні дощу нема зранку. Мене до Знаменки довезли німці, а потім зсадили, у розпорядження української поліції віддали. Їм довелось допитувати, дізнаватись: у чому діло тут?

      Німцям на фронті не повезло через їхній учинок наді мною, вони програли: їх під Москвою розбили, а під Сталінградом оточили. А мене погнали. Я їхав у берлінському поїзді разом з офіцерами, їм малював історію через перекладача. «Гут пан», - вони мені говорили. До самого Дніпропетровська я проїхав сам. До солдатів попав у їдальню, їм теж став розповідати через перекладача. Теж «гут пан». А раз «гут пан», то що можна одержати краще, ніж це. Німці дивувались: який пан у руських. А в Сталіна, Рузвельта, Черчеля, де Голя одне – перемогти ворога. А щоб подумали: не техніка відігравала роль у цьому, а живий чоловік, якому довелось боротись за своє, відстоювати право в цю ніч. Коли мене солдат узяв під рушницю й повів у комендатуру вокзалу. Вони мене всю ніч безперервно на мотоциклі провозили та  допитували.  

      66. Паршек як був Паршеком, так він і зостався Паршеком. Ні на якому допиті він не збився. А навпаки, коли його одинадцять офіцерів допитували, він їм сказав: «Перемога зостанеться за Сталіним». Голова Гітлера оточена Паршеком. Він 27 діб був у гестапо в політвідділі в Корнієнка, а про Гітлера не забув копатись у його голові. Він успіхів не мав таких, як Сталін. Радість прийшла руським, погнали на захід. А до мене прийшли вороги руських, запитали, що я хочу. Додому я хочу, їхати в Червоний Сулін. Це так я перед німцями поставив своє запитання в житті. У них до мене була ввічливість, вони мене посадили на броньоване місце з Берліну. А я так і не перестаю копатись у голові Гітлера. Наша взяла, їх погнали на захід, але з великими й тяжкими боями. Я про це знав сам і говорили офіцери, котрі мене везли. Я їхав і думав: як помогти людям, щоб не воювати. Їду я із солдатами в ешелоні: мене командири як такого посадили, вони їхали на поміч цьому горю. Запитують: як, мовляв, беруть у полон червоних? Сказав я їм: беруть. Вони були задоволені мною. А коли приїхали додому, то німці відступають.

      67. Командування приїхало спитати: що я думав? А я відповів, як завжди, сміло, щоб вони зрозуміли: уже доволі так воювати, як нам доводилось відступати. Я їм говорю й нашим скажу: по домах, не такими вояками, як вони себе показали. А тепер треба це захоплене здавати, бо це велика й необдумана помилка. Німці програли, на користь руських пішла історія.  

      А сьогодні прийшов за весь час Дмитро Миколайович з Яковом, вони вдвох прийшли.

      А люди попросили мене як такого, щоб я поїхав у Москву до Сталіна попросив його, щоб він припинив війну. Я й поїхав на зустріч це зробити. А наші зустріли мене прожогом, прив’язався до мене начальник міліції Казанського вокзалу, і терзає.      

      29 квітня. Йому говорять робітники: «Ми його знаємо». А він ні в яку. Я хотів їм розказати, як це було в окупації й що я робив із німцями. Це були мої такі дії. Наші погнали без усякого діла в інститут імені Сербського. А інституту треба діло, і його робить міліція.

      68. Яке діло створили? Я й до сих пір не знаю. А мене інститут прийняв як хворого, зберіг, поклав у ліжко, у холодне приміщення. Вони такого в житті ще не бачили й не чули. Вони ніякому такому чуду не вірять. Мене академік Віденський приймав, такий він був чудний: мені як такому не повірив. Я його просив, благав як психіатра, щоб він пішов назустріч цьому всьому й попросив Сталіна, щоб він пішов назустріч того, що хочуть люди. Вони й не починали б, якби самі правителі. Їм була б дружба й вигода. Наші тягнуть на свою сторону, щоб люди самі зробили те, щоб зробилось у нас. А воно не виходить. Приватна власність – це така штука, вона поганого й холодного не хоче, вона хоче хороше й тепле.  

      69. Хіба Гітлеру жилось погано? Але він чоловік, він хотів зробити своєму німецькому народові ще краще, але задумане в природі не завжди виходить. Гітлер хотів ленінське все поламати, а своє ввести, але такій кривавій бійні, створеній його мислю, природа не пішла назустріч. Він хотів, щоб раса німецька зросла в цьому всьому, для цього він окупованих погнав у бій. Він обіцяв їм дуже багато добра в своєму житті. А природа таке діло індивідуальне чоловікові не допустила. У неї щодо цього всього було інше: без усякої крові треба буде зробити людям у природі. Вона хотіла в себе діждатись три Особи: Бога Отця, Бога Сина, Бога Духа Святого. Самодержавство царя – це перший чоловік, соціалізм – це другий чоловік, а третій – це буде еволюція, здорове тіло – здоровий у ньому Дух. А Паршек своєю ідеєю пройшов цю путь і цю історію. Він дослідом створив, випробував на самому собі.

      70. Ця дорога зовсім не така, як наша. Ми з вами прожили та проробили отцеве, а на синовому ми зупинились, робимо діло – йому нема кінця й краю. Наше діло одне – його робити. А що буде із цього далі? Сьогодні їмо, завтра теж їмо, а потім одягаємось, з усіма зручностями ми живемо, ми в це втягуємось і живемо хороше й тепло, що нас і приводить до поганого й холодного. Ми з вами були б раді, щоб це не виходило, але все це робиться природою, у неї одне не буває. Хороше й тепле довго не живе, себе міняє. Це тільки дощик без усякої зміни лив. А ми своєю ідеєю примусили: не їли до тих пір, поки сонечко не запекло. Воно заставило землю променями гріти, природа пішла нам як таким назустріч: забрала дощик, а сонечко пригріло. 

      А моєму синові довелось лягти в лікарню після аварії, він розбив руку, а її йому оперували. Треба владнати в ДАІ, у нього відібрали права. Надіюсь на сили свої, вони мене оточили цим усім: людям даю здоров’я. Хочу ввести сили кожному живому чоловікові.

      71. А коли це буде між мною та людьми? Ми його знайшли, маємо не те, що в нас до цього було чи тепер є, чи воно буде, якщо ми будемо його здобувати. Це наша турбота. Ми в цьому ждемо й готуємось, таку техніку робимо в такій кількості, щоб якісно зібрати врожай зерна. Ми з вами ще не жили, а запас готували. Це – наші гроші, наша економіка. Скажи, читачу, будь ласка: чи треба буде це тому чоловікові, хто вмирає? Ми, усі люди, у цьому всьому вмираємо. Це не жива сутність, а мертвий капітал. Ми його робимо самі – умираємо в ньому. То де є життя? Ми за п’ятдесят літ повмираємо всі. Кому це треба буде? Ці всі будови – мертвий бездушний капітал. У ньому жити – значить треба помирати. А ми ж є люди, та ще які. Нам треба жити, а природа не дає: бере й саджає виразку чи грибок, від чого порятунку нема.  І таких засобів нема, і чоловіка такого нема, щоб йому не створювати діло за те, що він винуватий у природі. Ми ж робимо – ми помиляємось. А той, хто не робить нічого, він помилок не має, йому як такому природа прощає.

      72. Я не за те, що наші люди роблять. Я – за те, щоб у нас не народжувався злочинець, щоб не було тюрми, не було хворого, не було лікарні. Щоб люди жили вільно, не лізли на рожен із своєю гордістю, а жили з людьми ввічливо. Ось що нам несе Іванов – життя, але не смерть.

      Виручили машину з ДАІ, вона в Новошахтинську. Я зустрівся з міліцією, з усіма поздоровкався, машину пригнали. А сонечко з вітром, сохла земля. Свято із своїми прикрасами. Люди так щорічно зустрічали всякими прикрасами для свого задоволення. Їм це свято є все. Ходив я в кабінет начальника, з ним вів розмову. Він не згодився з моєю ідеєю, несмішливо поставився. Я цьому не придав ніякого значення. Ми діждались Перше травня. Я подивився на сонечко, воно мені себе показало таким, нібито воно завжди таке сяюче. Мені так здається: воно служить моєму тілу, воно в природі заслужене.

      73. Нині сонечко було по всьому Союзу. Яка радість, тепло було. І ми стіл розклали своїм людям своєї ідеї перед такою природою з належною їжею, котру зробили люди. Вони живуть, вони роблять. А зараз у цей день  у столиці та інших містах інших республік – демонстрація. Люди всі умовами оточені, їх як таких привели й сказали: ось тобі місце, котрим ти як такий радуйся. А я плачу, сиджу за столом думаю: хто ж це зробив у світі такого чоловіка? Він же – Паршек.  Смійтесь, танцюйте, співайте пісні. А відповідати – перед природою!  Вона – така мати, захоче будь-якого чоловіка за те, що він у ній зробив? Це було в Новошахтинську в кабінеті начальника міліції. Він хотів знати: яку я користь людям зробив? Якби він до мене прийшов, він був би пацієнтом. А тепер він мене заставляв помогти серцю від інфаркту. Він із моїм не згодився. Ображеного сина звільнити від покарання він не має права. Він не одержить від цього порятунку, він умре, як повмирають усі ці люди, котрі не пустили мене в Москву. Чому доводиться так радуватись?

      74. 2 травня. Це все – не наше, а чуже, природне. Татари своїм шефством заволоділи всією Росією. А в кінці кінців, золото – чуже; їх руські опутали.  Це всьому діло є люди землі. Вони кричали  «ура», брали барикади. Був Наполеон, була імперіалістична та задумав своє шефство Гітлер. Від думав заволодіти всім світом. Він одного не знав: у природі всякого роду війни завжди народжують такого героя, котрого ми не ждали. Вітчизняна війна всьому світові дала знати про всю створену таку техніку, котра робилась людьми для нашого земного чоловіка. Він цим не задовольнив себе, йому одного було мало. Він жив якийсь час, старався сам себе заставити, щоб жити ще краще. А йому природа не дала. Гітлера з такою технікою, такого характерного чоловіка із  своєю думкою було трудно призупинити. Він свою вищість визнавав, радувався, він хотів усьому світові доказати, що це все зробили німці, найвідважніші есесівці.

      75. Їх попутала природа, а в ній – руський Паршек. Йому як такому офіцери повірили, коли вони були з Паршеком у Дніпропетровську. Вони в нього спитали: «Хто ж буде в цій війні в перемозі?» Їм Паршек сказав прямо: «Сталін». Він не нападав – напали ви самі. Згорів, околів Гітлер.

      А тепер Паршекові не дають розвернутись із своїм ділом. Він уже зробив: призупинив усю цю природну в дощі погоду. Загроза була велика, вона кожного чоловіка заставила думати. Це була вода, такі умови, лив кожен день дощик. Він усіх так зупиняв, ледве не говорив їм як людям своє: що ви робите, що у вас таке в житті робиться? Ніхто не зможе погасити. Паршек має діло з природою, з умовами природного характеру. Він – незалежний, нічим чужим не хвалиться, своє не присвоює, говорить: це все є природне. Яким він був, таким він і зостався – це день. Це умови життя. Він нас заставив, у ньому ми трудимось. Ми з вами в природі робимо це для майбутнього життя. Не жили, не хворіли, а лікарня й тюрма готові. Будь добрий, хворий, вона вам уже зроблена. Ми з вами готові люди, сьогодні радуємось ми, співаємо ми, скакаємо, про це з радістю говоримо: живемо. А де ми з вами подінемось через п’ятдесят літ? Ми з вами повмираємо. Це таке наше буде діло. 

      76. А  ми його почали робити із перших днів: наїстись, напитись, одягнутись і в дім зайти, щоб жити. Ось що ми маємо сьогодні. А завтра? Ми не знаємо, що з нами буде. Може природа нам відпустить  своє те, що ми хочемо. А наше бажання – не хворіти, не вмирати. Ми цим від природи не задовольнили себе. Живемо по-своєму, по-національному, усе зразково робимо.     

      Одні слухались Отця, інші були із Сином, а от Духа Святого не визнали. Це в житті є еволюційність, вона оточує кожного чоловіка його свідомістю. Кому ти зробиш.

      3 травня. Знову сонечко, східний вітер-суховій.

      Я з Отцем жив і Сина зустрів, і їх провів. Вони ніякої користі не зробили, крім однієї шкоди. Люди як жили в природі, так вони із своїм усім зостались. У них багатство – це мертвий капітал, він зостався на місці, а самі люди йдуть у загробне життя на віки-віків. Ця історія розвивалась зі самого початку, а кінчалась кінцем.

      77. Паршек розкрив умови життя, оточив себе природою, природним порядком, незалежно став користуватись нею. Вона стала помагати в усьому своїми діями.  Це повітря, це вода, це земля – три основних тіла. Вони чоловікові розкрили очі. Він побачив цей простір і зробив туди таку дорогу, по котрій став своєю технікою досягати. Це він зробив. А щоб життя чоловікові інше – не знайшли, зостались при таких умовах. Як була між людьми ця смерть, так вона й зосталась. Люди свій потік не змінили. Хворіли вони, умирали й будуть вони так умирати. Це в цьому їх доля. Умирати – це не проблема. А от жити треба навчитись. А ми, усі люди, свій розвиток не кидаємо, вважаємо це все правдою. Ми її шукали по природі, але знайти її не змогли, крім одного Паршека. Він зустрівся з істиною, його оточила правда - це еволюційний порядок. Треба із цим порядком жити. А ми із своїм розумом поставили роги на лоб своєї голови й косимось на тіло Іванова. Він у нас – один єдиний у світі зі своїми висновками. Це правда є – свідомість визначає буття. 

      78. Якщо ми до всього ставимось свідомо, то ми зробимо те, що треба нам усім таким людям. Вона – за наше хороше, зроблене нами. Це не каприз, а любов наша до всіх життєвих умов у людях. Нас це оточить – ми перестанемо хворіти й простуджуватись завдяки нашій просьби до неї. Вона не буде так сильно заставляти, як ми звикли її гнати в бій. Хочеш, не хочеш, а діло таке. Ми в цьому ділі живемо раз та ще ми нею хвалимось, говоримо про це діло, але ми в цьому незадоволені. Нас ображає наша техніка, ми її так зробили своїми руками. Ми нею володіємо, вона мертва, почуття – ніякого, вона зроблена руками зі сировини. Це ж природа, вона має в себе стержень свій невмираючий, прошарок.  Люди практично зі цього зробили в ділі продукт, деталь, скажемо, ніж або голку.  Вони помагають багато в чому, без ножа це руками не зробиш. А раз на столі лежить хліб та ще він черствий, його не відломити, а тільки відрізати. А потім дірка прорвалась. Чим залатати? Тільки голкою. А землю треба глибоко поорати тільки плугом. Дерево треба зрубати, для цього є сокира. А от чоловіка треба одягнути. Його красоту без голки не шили. А пилка зроблена для розпилювання дерева.

      79. А хтось посадив сад з багатьма плодовими деревами. Є там вишня, є там слива, є груша та яблуня. Цей сад належить комусь. Не всі люди його мають. Здавалось би, треба всім мати свій власний сад. Ми любимо ці фрукти поїдати. Нам хочеться з’їсти, а фруктів нема, а є все в багатьох. Люди самі себе заставляли в цьому сильно трудитись. Їм дорога копійка, вона всіх жене в бій. Цим людям хочеться між усіма показати, що ми є руські, такі є люди, ми вміємо робити з природи те, що нам треба. Ми навчились керувати, особливо водимо по землі всяку машину. Ми плаваємо по воді та літаємо в повітрі.

      4 травня. Люди не звикли сидіти. У них є свій розум, своя винахідливість. Вони організовані всяку річ зробити, щоб її показати та іншим її продати. Ми навчились бути комерсантами. Наше діло спортивне залишається. Словом, ми вміємо створювати економіку, вона нам треба. Ми добуваємо золото. Наше діло одне – торгувати. Наукові експедиції посилають, і відкривають місця нові. Є в нас усе.

      80. Найголовніше – це люди. Вони життя своє почали, з перших днів свого розвитку  вони помилились: їм доводилось робити те, що їм у цьому заважало. Треба було сперш подумати, а потім зробити наше таке діло в житті. Люди стараються на білий світ появитись, ріст свого тіла показати, красотою огородитись, самим собою перед усіма людьми хвалитись, що він живе в природі краще за всіх. У нього - заслужені батьки, він цим гордиться. У нього одне – доказати іншим, що він уміє жити. Я, говорить молодий чоловік, котрому довелось навчитись у школі. Він пройшов семирічку, закінчив десять класів, пішов в інститут, там п’ять літ провчився, зробився своїм знанням дипломований інженер-будівельник високого знання. Він уже одружився, уже є діти. Вони не пішли по дорозі батька, стали пустувати.

      81. Це вже діти пішли своєю дорогою, їх оточила неприємність. Вони не стали слухати отця, у них – друзі, вони не хочуть робити, як є інші хороші діти, розумного покрою. А  перш ніж розумне дитя одержати, треба в природі народитись щасливим. Я не такий, як усі люди: у себе народили дітей, а вони слухати не хочуть. Такий час, таке життя, а люди в процесі цього заслужили. Вони стараються зробити те, що їм треба. А їм треба, щоб самі здорові були. І те, що вони мають, теж має бути хорошим: від поганого всі відходять. Дитя розумне горнуть до себе, його вчать, він у них ходить по ниточці. А коли ниточка обірветься, то в дитини нема сили жити. Він і радий бути розумним, хорошим, а йому природа це право укоротила, вона цим ось розпоряджається. Вона давала тепло 28 градусів, а потім заморозки. Словом, вітер жене в дім житловий. Люди від цього біжать. А вітер ріже.

      82. Літак високо летить, це було чути його звук. Квітки на деревах біліють, а сонечко не гріє. А хмари не дуже низько грають. Катя Волощенко приїжджала в Свердловськ з місячним звітом і до нас  у Кондрючий заїхала. Купила нам морозиво, ми його не їли. А залишили тим, хто саджав картоплю в Бирковому. Вони приїхали на машині та на мотоциклі, їх четверо, узяли інструмент, узяли лопати, узяли граблі. Трактор  буде робити їм борозни, а їх діло людське – саджати й скородити. Земля сира, треба доглядати за нею. А ми тут дома, Учитель і економка Ольга. Вона нас усіх, хто був у домі, годувала холодцем і молоком та чаєм поїла. Кому треба було їхати на своє місце, той відривався та йшов. Наших саджалок не було, ми їх ждемо. От-от скоро вони нагрянуть. 

      Моє діло таке, лише б тільки захотів, спритності рук у мене вистачить. Місце моє ніхто не займає – дім спільного характеру. У ньому є стіл, на якому лежить моя щоденна записна книжка, котра своїми сторінками показує весь рік, усі дні 1977 року. А я їх усі своїми словами заповнюю. Мої слова пишуть у природі одну-єдину правду. 

      83. Побачу своїми очами бджілку, що пролітає із своїм дзижчанням - це наша робітниця. Вона із своєю силою відірвалась від свого місця від вулика, без усякого розвідника за запахом туди добралась і там вона своїм умінням енергійно свою квітку оточила. Своє, що треба, вона вибрала і тут як тут із навантаженими силами манівець узяла без усякого такого страху. Вона надіється на умови в природі, якщо треба цій бджолі це місце. А в природі не ця ось така чудова, тиха, без вітру, сонячна погода, по котрій усі бджоли однією сім’єю пурхнули й полетіли на свій фронт на свою роботу, де лежить їх добро. Вони відчувають наперед: а що там зробилось, яка неприємність? А в природі не одне щодо цього панує. Їй як такій павук сітку розстелив, він її тягнув до себе як таку: вона до нього попалась. Павук на ходу із цим ділом розправляється. Він цю засаду робив усю ніч, його це діло послужило йому на користь. Ви думаєте, корові хороше, коли вона вранці виганяється. Її чужі руки приймають, це найнятий на все літо пастух. Він у себе для цього діла має палку, вона женеться слідом за нею.

      84. Я втягнувся в хокей. Вони розділились пополам, чехи й наші. Перший період виграють чехи 3 : 0. Другий: чехи забивають гол, а наші три їм дають. А в третьому – ніхто. Наші програють. Між періодами був фільм про степ, він показувався у перерві цієї хокейної гри. Вона була безкінечна, бушувала трава некошена, вона була схожа на море, так по ній хвилі робились. Багато там різних трав, ковил-трава. Бачив багато різних квітів, вони ж тихо самі себе колихали. Їхав по ньому на двоколісній на коні, мабуть, якийсь хазяїн. У нього збоку – конячка, їй захотілось погодувати. Води там не видно. До нього під’їхав вершник з рушницею, теж схожий на об’їждчика. Він йому руку подав, наче знайомому. А небо над ним дощем грало. Деякі бобики стануть на задні ноги, наче хтось їх лякає, вони від цього тікають. Коні десь узялись.

      5 травня. Вони себе показали й зникли. Бачив у траві ящірку,  дику козу. І так ми на цей лежачий степ подивились, перейшли на спортивне лото,  де люди якусь суму виграють.

      85. Людям завжди треба великий прибуток. Він дається водою, він у повітрі знаходиться. На землі починається, а сумісно з водою, повітрям він зріє. І закінчується цей прибуток збиранням у запас у базу. А потім ми його беремо, на кожного чоловіка розподіляємо. Ми цим торгуємо. Природа як обробляється, так і продається. Нам це потрібно – ми його купуємо. Нам держава продає, цим вона живе, сама в цьому росте, прибутком оточується. У чоловіка своє з голови не виходить, воно в нього ділом стоїть. Він не кидає роботу, він іде в путі з нею, вона є його життя. Він її робить, за неї одержує. У нього на утриманні сім’я, дружина, діти. Їм треба зробити життя тепле й хороше, це все лежить на чоловікові. Він із грішми їде на базар, у нього одне – треба купити, довести до кінця. Краще не жити й не женитись, ніж народжувати чоловіка й пускати його в бій. Він не йде за поганим і холодним, він іде за своїм хорошим і теплим. У нього буде що? І те, й інше. А якщо нападає стихія, то йому робиться погано й холодно.

      86. А коли йому хороше й тепло, то він шапку – набакир, він нікому не кланяється. А коли його біда оточує. Він тоді терпить, у нього мисль не така. Біда – це природне горе, воно природою створюється. А щоб його не мати, у нас, у людей, нема таких засобів. Ми в цьому ділі виявляємось бідними людьми. У нас – велика нужда, вона нас оточила. Ми почали це робити, ми робимо, у нас те, що ми хочемо, не виходить: нам природа не дає. Ми з вами від неї одержати не можемо – ми хворі є люди. У цьому наше діло почате продовжуємо, зі цього користі ми не одержуємо, а засоби на це ми витрачаємо. Нужда в майбутньому. У просторі дуже багато планет  не почато, а робити буде треба. Поки що відра порожні виштовхуємо. А коли наберемо що-небудь, то ми похвалимось. А зараз ми в цьому – бідні-бідні люди, ніякої користі не даємо. А як простуджувались, хворіли й умирали на віки-віків, так і вмираємо за те, що беремо в природі. Із цієї сировини ми робимо для будь-якої машини деталь, тобто річ усяку. Іншим людям продаємо її як потрібну й беремо за це все гроші. Так робиться. А людям нашим лише б показати, вони в цьому копаються, свій труд вони закладають, своє вміння.

      87. Вони думають, вони гадають, а це все люди роблять, у них виходить. Вони для цього місце облюбували, його як своє оточили, для себе дім поставили, у цей дім живе й мертве тягнемо. Говоримо: це треба. Учора мисль свою для цього заклали, самі готувались із ножами, із сокирами, з пилами, з гвіздками, з молотками. Що-небудь до цього двору інше прибавимо, таке, як  дім на фундаменті, поставимо. Наша місцевість такими домами розростається з кожним днем. І так само вдень і вночі ми бачимо, стараємось жити з усіма правами цього хутора. Робити треба буде, цю штуку розвивати. Одним не обійдешся. Є дім, у дворі появилась одна курочка, то їй треба півник. А коли придбаєш корову, обов’язково треба буде конячка. А коли буде кінь, йому треба буде вся належна упряж. А коли ти будеш мати це все, то для тебе як хазяїна треба буде підвода на колесах, і це треба. Ми цією підводою доставляємо різного виду вантажі. Треба мішок зерна на вітряк повезти. Ти його сипиш, зав’яжеш, покладеш на драги. Коню хомут одінеш, сиділку, а потім в голоблі заведеш і через гужі закладеш, супоню затягнеш, віжки прив’яжеш, через... голоблі підтягнеш. Батіг у руки  візьмеш, і тоді-то рушай – поїдеш.

      88. Та ще який кінь! Сам сядеш, як кум королю. А кінь – це скотина. Це добре, що він у тебе як такого є.  А тепер без машини вугілля не привезеш. Нам сьогодні машину вугілля висипали, а ми вдвох прибрали до рук, іншим не прибирати.

      А село наше є таке. А ось умерла старенька, вона бідна. Люди організували похорони. Які були проводи, я бачив цю історію. Вінок ніс один, кришку – четверо. Жінки співали свої Божі слова за вмерлою, а машина везла гроб із трупом, щоб люди її проводжали. Це я дивився, але не бачив. А сказав услід свої слова. Люди все це роблять, зараз хоронять, а потім прийде такий от час, він буде не такий. Усіх до одного чоловіка будуть люди відкопувати. Для цього діла народилась мисль, вона на людях прогресує, - Бог із своїми ідейними ділами на людях. Вони робляться, і це зробиться в житті. Устануть перед ним звітувати за свою вину, що ми таке нехороше зробили. Суддею буде Бог. Він у нас спитає як у людей: що ви робили й що в цьому одержали? А ми йому скажемо як  грішні: нас примушували, ми в цьому старались жити хороше й тепло.      

      89. 6 травня. Як люди не жили, що вони не робили, а всі до одного вмерли. Вони  в землі лежать зариті в прах. Це було, воно є зараз. А тепер не буде. Усі люди багато своїх літ прожили. Які в них були сили. Вони будували міста, за ними залишались села. А коли до них пробиралась неміч чи старість, вона чоловіка зупиняла й не давала йому такого розвитку. Люди не жили, вони повмирали до одного. Яка була сила енергійна. Вони робили те, що їм заважало: це значить треба чоловікові вмерти. Це є його перед природою не заслуга. Він своїм ділом у природі прогрішив: став робити для себе зброю, щоби швидше й легше вправитись. Цього не хотіла природа, вона чоловіка не заставляла, щоб чоловік у ній утрачав своє здоров’я. Їй було інтересно зберегти його тіло в живому вигляді, як воно було від предків.

      90. А от чоловік, він визнав сам себе в природі хазяїном, усьому ділу паном. Він знайшов у природі продукт, став ним оточуватись. Вона йому це все дозволила, таке право він мав, по природі це знаходив і як своє брав. Старався мати базу й нею розпоряджатись. Усе, як своє, продавав: природу – за золото. Ось що він робив. Він цим хвалився. Мав це багатство, багатів, словом, він це ось умів робити. Він називав дурнями всіх тих, хто не мав. Чоловік наймав людей, вони до нього йшли й робились рабами, він їх держав, їм за це платив. Вони його слухались і робили те, що треба. Він був хазяїн над підлеглим. Чоловікові треба жити, тому він цього хазяїна шукав, старався до нього попасти рабом. Це все робили гроші. Це непогано бути підлеглим, а потім довіру в нього заслужити. Це рідко, але буває, що чоловік чоловікові довіряє. У чоловіка шахта, він нею володіє як хазяїн, хоче її розвинути за рахунок техніки, за рахунок людей підлеглих.  

      91. Чоловік шукає місце, а воно десь є. Це місце фізичного труда можна знайти всякому чоловікові, воно є в будь-якій організації. Люди фізичного труда треба, особливо будівельники: каменярі, штукатури, теслярі, слюсарі, монтажники – вони треба всюди. А в заводи люди потрібні за спеціальностями. Люди живі, особливо молодь, треба всюди. Чоловік учиться, досягає своєю технікою мети. Він не кидає своє навчання, лізе з розумом на гору. Йому хочеться зробитись теоретиком, небувалим чоловіком. Він робиться розумово розвинутим чоловіком. Він складає в кучу життя й хоче його зберегти.

      Якщо тільки ця моя ідея засяє між людьми славою, я руки в брюки не закладу. Мої ноги готуються зустрітись із своїм тим, що було, - це стійкість. Це все я на ногах стою, у мене нема втоми.

      Є одне повітря, невивчене нами, вода теж непізнана й земля також нами непізнана. Люди вважають це все такою стороною, котра противиться, вона наносить шкоду чоловікові живому.  Вона не хотіла, щоб чоловік від цього всього втрачав своє особисте здоров’я. Це ж, за їх висновком, милі друзі.

      92. Я хочу не сказати свої особисті слова, а я хочу в цьому похвалитись щодо цього. Я теж такий само чоловік із своїми вигодами – я живу не так, як усі живуть у природі.

      7 травня. Знову сонечко, буде тепло. Вчора їздили в Сулін, були в Якова. У нього рука дуже хвора.

      А люди наші не були такими, як їх Радянська влада навчила. Вони стали вчені, їх обставини зробили вченими, вони спеціалісти стали: інженери, будівельники, геологи, архітектори, лікарі. Словом, усі вчені стали. Люди взялись за індустрію, стали шахти, заводи відновлювати. Їм треба було вугілля, вони стали добувати залізо, узялись за сільське господарство, за хліб. Основне зробили трактор, пустили його в селянство, що й помогло чоловікові за землею доглядати. Стали вводити електричний струм. А коли привід став робити, люди мануфактуру побачили. І цукор із маслом прийшов. Люди зажили, забагатіли, словом, ухопились за життя, воно стало робитись людьми. А хвороба, вона як була в житті людському, так вона й залишилась. Люди з природою перебувають у війні. Вони як були на фронті своєї діяльності, так вони й залишились у природі. Їм треба хліб, їм треба одяг – усе це добувається на землі людським доглядом. 

      93. Лісу в нас було багато, ішов він на будівництво. Люди ухопились за життя. Тут ще помогла нова економічна політика, вона селянина червоним орачем зробила. Люди в житті приватною власністю оточили себе. Люди відчули в природі свою силу, їх оточило здоров’я. А коли чоловік здоровий, він думає про інше краще. Уже в чоловіка завелись гроші, а з грошима й життя пішло. Люди за гроші стали робити, вони стали це діло купляти. Люди зробили між собою все. На базар приїхали два різних чоловіки. Один привіз своє придбане в природі, другий заробив гроші, йому хочеться купити в природі в людях інше. Він бачить на арені цю річ, вона йому треба, але він хоче поторгуватись, докорити за цю річ, котра робилась людьми. 

      Я, говорить покупець із грошима, хочу хазяїном зробитись, коли ти цю річ продаси. Я, говорить хазяїн цієї речі, привіз її для того, щоб продати; мені треба ці гроші. Один докоряє, щоб її дешевше купити, а другий її хвалить, щоб дорожче її продати. Це в житті людьми робилось, воно й до сих пір робиться людьми.  

      94. Люди з грошима приїхали на базар харчі купувати, їм треба їжа. А тому,  хто привіз продукти, треба гроші: він хоче одяг купити.  Йому необхідно це діло зробити. Земля вродила, вона плоди дала, а наше діло тепер – цю продукцію реалізувати. Людям це треба. Кожен чоловік на своєму такому місці за свою доручену роботу завжди хазяїнові цього діла чесністю звітує. Він, м’ясник, узяв на таку суму таку кількість продуктів. Якщо я м’ясник, то знаю, що робити цій туші. Моє діло – рубати, сокира гостра, ніж. А здоров’я є, щоб рубати. Споживач приїхав за м’ясом, йому треба кілограм для борщу. М’ясник бачить, цього мало. Він повинен знати, а потім йому м’ясо відпустити. М’ясник же - хазяїн, він був у цьому ділі спеціаліст, у нього руки золоті. У нього ваги точно важать. А буває в нього все. Для цього є такі люди, котрі м’ясників перевіряють. Краще за все в цій роботі приватнику. Він сам на ходу це м’ясо живцем купляє, а різаним продає. У людей є намір такий, сам з жінкою торгує.

      Баптисти – віруючі люди, вони прибуток великий мають. А Бог, він із своїм здоров’ям приймає. Особливо на зборах хотілось показати між усіма людьми, що ми даємо.     

      95. Ми тільки пообіцяли приходу, а дати ми не дали гроші наші, ми їх беремо. На другий раз - наша обіцянка. Давати й на третій раз не дали нічого. А гроші є, збільшуються, ми їх бережемо. Надумали ми купити готель у місці. Ми так домовились завтра купити. Ми – з гостинцями, а до нас міліція в дім приїхала, зажадала наші гроші. Ми не дали їм. А вони – чоловікові під живіт ніж. А вмирати за гроші не охота, треба віддавати. Витягнули, віддали. Нам сказали, щоб ми ще так наживали.     

      Я згадав, як я узлісок від вужа скосив. На лугу коло річки косив сіно косою, а жаба не своїм голосом закричала. Я туди до неї, а її вуж до себе тягне. Я косою їм це розбив.

      У нас в отця була пара коней, була бричка.  А в Білій – шахта, вугілля курне, ним топиться Луганськ. Він куплявся й продавався за гроші. А я вугілля брав без грошей, а продавав за гроші. Це життя продовжувалось недовго.

      Я сьогодні дивився на райську яблуню біля дому. Як молоком вона облита, а бджоли по ній дзижчать, беруть своє, що треба. А Марко – пасічник, розповідає, що то бджола не так робить. Говорить брат Іван, сусід мій, теж пасічник: обприскувати бджіл, вони облизують. Але бувають хворі бджоли. А як обливати? Марко не знає.

      8 травня. Це була в людях зустріч із заслуженими такими в житті людьми. Хто скільки має своїх дітей? У Тулі мати-героїня виховала 8 дітей, вона й інших виховала. Вона всіх народжених посадила за стіл із самоваром і розповіла про всіх, хто в житті зробив хороше.

      96. Вона сама вже пенсіонерка. За її розповіддю про це все, діти на це все не ображаються, їй дякують, і її нагородили за це самоваром. Після цієї сім’ї кореспондент показав одну спортсменку. Вона одержала 16 золотих медалей чемпіона. Показали одну здібну дівчину десятого класу, на роялі вона грає, її хвалили з усіх сторін. Після чого показали тульського майстра рушниць. Він розповідав, як йому далось це робити. «Це рушниця, - він сказав, - рушницю можна зробити за три дні, а можна робити три роки, яка рушниця». За все це генерал полку Тульського нагородив їх, вони залишились від такої зустрічі раді й задоволені. Після цієї зустрічі тульські майстри розписали про свій кондитерський пряник, як одна майстриня вчить усіх випікати цей великий Тульський пряник. Вона говорить, що одержала три тисячі листів і багато таких подяк.

      97. Заради перемоги наші вояки Гітлер, Сталін і Рузвельт із Черчілем при своїх обов’язках роль відіграли. Люди бачили їх не так, як наших солдат, котрі разом із технікою пробирались по мінському болоту. Якби не природа, не руські люди – їх заслуги в цьому! Гітлеру вже не везло аж до замаху. Це все, що робилось у командуванні їхньому, була природна мисль. Вона давала головному командуванню, як своїх солдат повести в бій та їх врятувати. Та ви, правителі, самі з тостом випили за Перемогу. А про Перемогу ніхто не знав, крім одного Бога. Це його заслуги в цих людях. Вони робили дорогу по воді для танків. Вони з душею, із серцем проривались у бій один за одним. Жуков, Рокосовський, Василевський, Конєв та інші, а Черняхівського не врятували, він ліг жертвою. Треба було б, щоб Сталін сказав спасибі Богу – він був за нього. Він йому не вірив, але робив те, від чого Гітлер був не в силах стояти на фронті. Він програвав, а руські солдати в цьому вигравали.

      98. Вони йшли в бій і держали себе із Божим іменем. Німці знали Бога, але робити їм не приходилось, вони посміялись над Божими заслугами. Самі сильно вірили, а в кишеню лізли. За це Гітлеру довелось весь час відступати з невдачею. Він обманював Бога, своїх людей. Вони хотіли миру, а отримали смерть. Цього німці не змогли зробити: він був ворог - ініціатор цієї війни. Люди поставили собі мету вбити цього ворога. Але цей ворог огороджений, він має бути вбитий людьми сильними. А з Божим приходом з ворога треба зробити друга. Бог так пропонував: від самої Москви, від самого Сталінграда не треба ніякого бою. Обом сторонам руки протягнути, побажати один одному всього хорошого. І німцям – по домах, а руським залишитись дома. Ось що німцям сказав сам Бог. Але Сталін і Рузвельт із Черчілем сказали в один голос: убити Гітлера, він усьому світові є ворог. А як би не хитрили руські в цьому, відкриваючи другий фронт, ворог у природі як був, так він і при такій перемозі зостався між усіма з недовірою. Ворог – це є природа, а в ній самі люди, вони не хочуть у природі помирати.

      99. А якби знав Рузвельт, що йому доведеться поперед усіх трьох умирати, то він би так не воював. І також скоро прибрала природа Сталіна. А Черчіль жив більше за всіх, але таки він умер.  І Гітлера нема. Він із своєю силою жив і буде жити. За нього Бог, він не хотів, щоб його вбивали.

      Жінка виступила як письменниця, вона не хотіла погане бачити, вона говорила більш за все про робітника. І зрештою вона зібралась написати статтю про селянина і про більшовика, а до самої прийшла старість.

      9 травня. Свято Перемоги. Це небувалий ранок. Я приїхав у Сулін із Кондрючого в п’ятницю в шість годин вечора. Бадьорість велика, а мисль стоїть така. Я думаю не про минуле, а про нове небувале.

      Чувілкін бугор, він своє візьме, його люди пізнають. Там повинен народитись той чоловік: йому ніякої потреби не треба буде, він для всіх людей віха. Люди всі будуть у нього діла вчитись: водою холодною завжди купатись, а з людьми завжди здоровкатись, свою ввічливість всім показувати. Чоловіка треба шукати бідного, нужденного, 50 копійок йому треба дати зі словами сам собі: я, мовляв,  даю ці гроші цьому чоловікові для того, щоб мені бути чоловіком таким, як Бог.

      100. А Бог, він народився на Чувілкіному бугрі, - це світило всього світу. Він прийшов для порятунку. Йому не треба буде ніяка їжа, ніякий одяг, ніякий житловий дім – це все мертве нерухоме створіння, воно не треба буде нікому. Ось тоді-то буде тепло внутрішнього характеру. Усе те, що ми до цього діла робили, ми робити не будемо. У нас народяться сили спільного характеру, не від сонечка, а від самих людей. Вони цього самі доб’ються, природа оточить, вона поможе все зробити, а люди це все зроблять.

      10 травня. У людей постало питання. Одні були проти мене такого, інші стояли за мене. Я просив, щоб назріле для людей було так, як вони хотіли. А людям треба життя, вони не хотіли так помирати, як вони від незнання вмирають. Вони не мають того засобу. І нема того чоловіка, щоб у такому горі помогти.         

      101. Паршекова ідея взялась із самого першого початкового дня, у котрий чоловік від чоловіка народився. Його в хорошому настрої заклали. Це його перше зернятко з’явилось у самці – зародок типу чоловіка. Він став доглядатись матір‘ю, вона його так скромно зробила, доглядала в своєму тілі й ждала його як дитя. Його діло було одне – появитись на білий світ живим енергійним тілом, як звичайно появляється в природі чоловік. Він свій слід водою облив. Вода промила й потягнула, повітря його на землю виштовхнуло. Ця сила його доставила на землю. А земля – джерело чоловіка, дає йому плоди. Він став дивитись і бачити далеко, розумом він думав не про погане діло, а хороше. Його люди зустріли з найкращою матеріальністю – це сторона нехорошого порядку. Перш ніж жити добре, треба жити погано без цього всього. Воно не претендувало, щоб ми йому створювали це хороше діло. Люди не змогли зостатись без цього, задоволення знайшли, чим його зародити: усередині зробити продукт, щоб він псувався, переходив у негоже. А потім треба викинути в природу. Вона дала – вона прийняла, а потім заставила вчитись у тих людей, котрі вже жили й показували всім своє, що вони навчились робити. Він цим жив, у цьому ділі ріс. Його люди бачили, старались за ним гнатись. Для цього треба було здоров’я, сили, вони робились людьми.

      102. Дощик невеликий по Суліну пройшов. Якщо нам не дали квитки на 10 травня, то ми взяли на 11 травня. А  поїздка наша в Москву для того, щоб там зустрітись із вченими, у них спитати: а що ви зробили для наших людей корисного в житті? Ваше діло – братись за те, щоб чоловік у своєму житті робив і робив без кінця й краю. Це було б краще, якби не давали зовсім відпочивати. Чоловік це діло любить і хоче це діло робити. Природа – така мати, вона є годувальниця зі своїм ділом. Так уведено в людях діло, так воно робиться людьми фізично, щоб у природі був живий факт.

      11 травня. Ми трудом створили мертвий капітал. Баштан посапали. Ми 12 травня зібрались і поїхали вчотирьох у Москву. “Тихий Дон” нас підхопив. Ми о дев’ятій годині виїхали із Суліна, наш вагон №4, де знаходиться сам бригадир-жінка. Я зустрів її в Росії, де мені доводилось із вагону вийти погуляти. Москва зустріла мене, перша – Ганна Петрівна. Вона мене обняла, поцілувала й усі інші, хто вийшов мене зустрічати. А Ігор із Сашком – останні. Доїхали хороше всі четверо.  

      103. Перед 13 травня снився сон: я золото не викопне знайшов на батьківщині в районі Скиловатського бугра.

       Ми приїхали до дівчат Дусі, Варі та мами. Нас зустріли з поцілунками – значить так і треба. У мене як Учителя появився нежить, а здоров’я таке, як було. Ми, приїхавши, скупались і Ігор – теж. А потім з академії хімії та фізіології прийшла жінка на  прийом, вона по телефону домовилась, щоб я її прийняв. Вона стояла слухала наші спільні розмови про ідею Учителя. Ми старались вияснити: чому не хочуть наші вчені, ховаються? Вони бояться. Їм ця вода холодна – це горе. Відносилось до Бориса Олександровича Неймана та Ігоря. Я йому як ученому чоловікові говорю: «Треба буде вчених». А він мені говорить: «А ми хіба не вчені ?» Ігор указує на себе: я - чоловік математики, фізики. Люди збоку сиділи слухали, як Учитель про них говорив. Вони ж редактори, художники, коректори слів, їм не до цього діла.  А хто ж знайдеться моє піддержати?

      104. А людям хочеться, щоб Учитель що-небудь їм сказав. А говорити було багато дечого, особливо він малював про редакцію комсомолу, про його статтю. Вона прозвучала на всю нашу область. Я був у них як молоді, їм говорю про одне, а вони – про інше. Це їх недовіра. А коли я був у них, вони мене фотографували. Я їм віддавав сам себе так, як вони хотіли. 

      Я розказую про видавництво. Вони прочитали мої написані праці, вони їх залишили, нібито це для них незрозуміло. Люди дивляться на мене, вони бачать такого, але погоджуватись не хочуть, вважають: це все написано мною. А раз не хочуть це зрозуміти, зробити нічого не зробиш. Правда ніколи не вмре. Як же я буду про це ось у житті мовчати, про це діло. У природі діл дуже багато, їх треба робити. А написати, багато хто може написати. А от зробити те, що зробив Учитель у цих працях, нікому не доведеться зробити. Я зробити зробив, а от інший, такий як лікар Едуард  Федорович Холодний, він сказав так: “Писати можуть багато хто, а от зробити ніхто не зможе”.

      105. А ось медичний інститут, він мене довго ждав. Вони хочуть зробити фільм, як ми робимо всяке своє діло. Коли ми підійшли до розподільника таксі, він нам без черги дав машину. А водій спитав: «Куди ми поїдемо?» Йому сказали: «Болотниковська». Він нас везе по Набережній, ми повертаємо біля фабрики Фрунзе, попадаємо на Варшавське шосе, і прямо до повороту Болотниковської. А тут номер будинку 42, корпус 3, квартира 115. На циферблаті показало 4 крб. 20 коп. Я йому заплатив гроші. А назустріч ішов мужик незнайомий – люди приїхали провідати мене.

      14 травня. Це букв такий спомин про своє живе тіло, яке появилось у природі в умовах. Чоловік на білий світ народився для того, щоб обов’язково жити. А умови його привели до іншого. Його мисль починалась, спочатку думав про наше життя на землі. Чоловік ходить ногами, дивиться очами, він старається бачити далеко, він руками щось робить, язиком він говорить – уже видно за цим усім ділом: чоловік почав своє життя в природі. Воно його оточило технікою, навчило користуватись штучним, а хімію ввести.

      106. Чоловік думає не про одне, щоб у природі щось більш інтересне зробити в житті. Він багато раз продумав, як зробити, щоби без усякої такої помилки, та з чого доводиться робити. І для цього чоловік обмалював своє нелегальне таке місце, котре він присвоїв до свого власного імені. Це моє місце. А раз місце моє, я його обгородив кам’яною стіною – уже я зробився в цій місцевості, можна сказати, король. До мене не підходь: я хазяїн цього місця. Сюди в ці умови можу я з природи все тягнути живе й мертве. Я вже є цьому місцю хазяїн. Що я хочу, те й зроблю. У мене як такого чоловіка розум для цього робить, йому моє тіло підкоряється. Розум на одному місці не стоїть. Він сьогодні довго не тривожив тіло. Сам собі говорить: ти для мене підвладна особа. Що я захочу, те я зроблю. 

      Мої сили – це є струм, магніт, електрика. Вони є всюди. Мої сили є в природі ніколи ніяк не вмираючі.

      107. А чоловік у житті їх у себе став мати як хазяїн цьому всьому початку. Чоловік живий, енергійний, він своїм тілом може все в житті зробити. А в будь-якому ділі чоловік утрачається, він хворіє. Він думає, але в нього не виходить. А раз чоловік цим незадоволений, уже йому біда, горе оточило розум.

      Розум – таке створіння, котре добивається свого. Він хоче жити вічно в чоловікові, але тіло його не погоджується, воно живе в природі однобоко, хороше й тепле визнає. А погане й холодне не вважають люди життям.

      Ум це діло доказав, що є можливість жити в природі всебічно, тобто хороше й тепло, холодно й погано. Розум – це енергія людського життя, вона може жити в людях вічно. Розум не треба жаліти, а треба його так заставляти, щоб він лякався природного порядку, але в цьому жив. Розум не повинен боятись одного й другого, тобто природного, холодного й теплого – це все є. У природі більше неіснуючого, ніж існуючого. Хіба наш день до нас приходить із матеріальністю? У нього запасу нема, у нього нескінченна природна сторона була, вона є, і вона буде вічно не вмираюча. Хіба день якийсь у житті є такий, щоб обійшлось без смерті? Він до нас таким завжди приходить: когось із нас із собою забере.

      108. Він - сильний на це, він – багатий цим. У природі дні однакові. Вони йдуть по природі природні, невмираючі, живі, але видозмінювані. А вночі ми спимо, ми вночі крали. Я теж є в природі чоловік, не хочу я таким, як усі люди є умираючі. Моя ідея заслужила в природі це діло невмираюче. Ми, усі люди, цього хотіли, але в нас це не виходить. Як ледь щось таке, уже захворів, хворіє. А раз хворіє, він умирає. А вмирати жодна жива одиниця не збиралась. А от жити всі до одного чоловіка й усякі тварини хочуть і сильно вони хочуть жити.

  Ось що з нашим телефоном вийшло. Ленінград викликає, номер 1213495. Морозова, Леонова Учителя просять.

- Ало, що ви хотіли?

- Коли Учитель прийме мене. – Леонова питає:

- Це Учитель відповідає. – А вона говорить:

- Приїду у вівторок.

      15 травня, неділя. Євдокії Іванівні буде день народження 12 березня. Ми вчора до цього діла приготувались. Бульйон з м’яса й борщ зварили. А сьогодні буде з щавлем зелений борщ, на друге буде картопля. Це все будуть їсти люди. Вони зустрінуться зі мною. Я хочу сказати про одного народженого в житті чоловіка, його природа сама народила для життя.

      109. Він народився в людях, його вони зустріли своїми висновками. Їм треба була їх придумана матеріальність. Вони до цього дня довго готувались, поки природа свої сили зосередила. Першою вода слід свій промила, а повітря дало можливість тілу спуститись на нашу матір-землю, щоб по ній довелося повзати своїми ногами. І побачити в цьому живий факт якогось об’єкта й узятись за нього ділом живими руками, і що-небудь зробити для свого життя. Вони довго думали: чим і як його треба оточити, щоб він такий чоловік у природі жив та сваволив своїм умінням? Так усі наші люди робили і до сих пір вони цей потік не кидають. У них хазяйнує розум – це велика енергія в тілі. А ми його своїм ділом не бережемо, а руйнуємо, волі йому не даємо. Наше з вами діло – побачити очами й напрягти всі свої сили, і послати своєю бистротою вбити його, щоб він у природі не жив. Ми це зробили: чужим оточили. Можна сказати, хороше й тепле це не на весь час такого нашого життя. Одне таке не буває, у природі народжується для цього діла інше, не таке діло, як воно було. Природа така мати-роділля: вона обрушилась на цього чоловіка, хто сам себе оточив чужим добром.

      110. Це природа, вона в один час чоловіка піднімає у висоту, а в другий час вона кидає в яму. Вона смертю перемагає нас усіх. У неї енергія вся є. Лише б вона захотіла, її сили ображають тіло чоловіка грибком, виразкою оточують. Не дають йому такого спокою, щоб він жив хороше й тепло. У неї є холодне й погане, що все в житті перемагає. А найголовніше, є в природі холод – білий енергійний сніг. Білішого й холоднішого від нього нема нічого в житті, тому люди цих умов бояться, у них є до цього всього недовіра. Учитель народу, він цю енергію зберігає своєю любов’ю. У нього милі невмираючі друзі – це повітря, вода, земля – у чому вся енергія розташована.

      Це є люди. Коли вони живі та енергійні, горами воду вони зупиняють і роблять у цьому струм, технічну енергію, що в житті чоловікові, найголовніше, заважає. Цей струм, електрика тіло живе вбиває. Якби тільки не ця енергія.

      16 травня, понеділок. Рано-вранці дзвонить донька одного отця адвоката Алла Михайлівна. Вона по телефону просить, щоб Учитель подивився отця. “Він, - говорить, - добрий чоловік”. Вона на таксі за нами трьома.

      111. Петро, Валентина сіли в машину й поїхали на Арбат. Вона нам по дорозі розповідає про свого високого отця. Він захворів, йому 87 літ, звуть його Михайло Михайлович, не руський, а поляк. Як з повагою його забрали в лікарню, туди його поклали. Така палата: ні дверей, усі вікна на засувах. А я пішла до директора цієї лікарні, а в нього всі вікна відчинені. У нього повітря. Я зрозуміла: там лежать сім чоловік умираючих. Я звідти забрала свого отця. Він зараз дома, подушка береже його. Учитель спитав: «Ти йому що-небудь сказала про мене, про Учителя?» А вона говорить: «Він спить». А як же так, Учитель говорить, ми їдемо у воду; він нас не прийме. Вона стала говорити: «Так, крім його, є хворі». А коли ми до цього величезного дому під’їхали, то я спитав у неї: чий же це такий величезний дім?  Вона мені говорить: «Це дім генеральський». А я як Учитель сідаю в ліфт, сам думаю: а скільки цей дім провів генералів? Він не для порятунку людського життя. Він поставлений на цьому місті, щоб скоріше здохнув у цьому чоловік.  Ця Арбатська місцевість, її знали більшовики комуністи, люди партійні, цих старих більшовиків уже нема, вони повмирали, і вмруть усі решта. Я як Учитель за Аллою слідом вхожу в дім. А в цьому домі обстановка старого капіталу, вона в себе держить забруднений мотлох, вона в цьому мотлоху дохне. На цих столах стоять пляшечки різного типу, ліків безліч. А отець Алли, вона його підняла, він був заслужений чоловік, орден Леніна.   

      112. Він мені не жаліється на хворобу, а хвалиться орденом. Я йому говорю: мені твоє золото й заслуги не треба. Мені треба ти, чоловіка тіло, йому Учитель помагає, а не мертвому капіталу. З всім висновком Учителевої ідеї, чоловік будь-якого захворювання від одного прийому від природи одержує здоров’я. Вікна відчинили, повітря є. Вода – у душі. Ми його прийняли, як усіх ми приймаємо. Мало хто з людей про цей прийом знають. Алла згадала про свій давній прийом, вона була з рідною матір’ю. А щоб виконувати, вони не робили. Хто їм дасть своє здоров’я, якщо вони роблять те, від чого їм робиться шкідливо. В Алли голова не в порядку, болить. А вона – викладач англійської мови. Після прийому отець став чоловіком справжнім, він герой, фізично став здоровий. Я як Учитель йому поміг. Він мені дякує, він одержав що слід. Я їх як Учитель прийняв, говорю їм, щоб вони не боялись холодної води, сміло її приймали, вона дає пробуджуючу енергію. А енергію дає природа: повітря, вода, земля. Я тут не причому, на мою долю випало щастя в цьому – довіра до природи.

      113. Вона мене в цьому освітила, я її через це полюбив, я є її друг любимий у житті. Я як Учитель не хочу, щоби була тюрма й лікарня. А за мною за таким виступила моя помічниця Валентина. Вона сказала про те,  як вона зустрілась зі мною. А народ збоку стоїть, теж думає щось сказати про Учителя. А я кого знав, того з душею, із серцем ставив на арену. Вони виступали, говорили на весь світ усю правду. Цього мало, я їм як любителям говорю. Що я перед вам сказав, це не все буде діло. А найголовніше – це треба нам здорового чоловіка, запобігти хворобі й простуді, щоб він не хворів і не простуджувався. Ось що нам треба в житті. А в людях це було, це є, це буде тоді, коли люди за це діло візьмуться й почнуть усі люди це робити. А те, що я в природі знайшов, ним оточив себе – це ніколи не вмираюче таке життя. Люди хочуть життя, а воно є в природі, в її умовах, у нас. Я - їм як заінтересованим у цьому нашим людям, хто мене такого знає й хто мене не знає, але хоче узнати. Ми спільними силами, нас усіх 87 чоловік, внесли свої кошти, не нам особисто одним, хто Учителя знає, а тому чоловікові, хто хоче взнати, йому теж треба здоров’я. А здоров’я можна одержати  в цьому домі здоров’я. Учитель усіх запрошує, усіх приймає й дає їм своє здоров’я. Такого здоров’я ніхто не має права.

      114. А Учитель за це вболіває, йому доводиться думати про це. Його мисль така: розбитись на шматочки, але чоловікові ображеному, хворому помогти. А природа, вона така є мати. Я як Учитель її прошу, благаю, від неї я як такий не відхожу, а близько до неї стою й зустрічаю день, що йде. А він всесвітній ніколи не бувалий, у перший раз із своєю атмосферою прийшов. А  ми, такі люди, зі своєю технікою, зі своїм штучним і хімією приготувались у цьому жити. А природа на це сили має, щоби нам перешкодити; вона за це не жаліє, а карає.

      17 травня. Погода тепла стоїть. А люди які були, такі залишились у житті. Їх технічна сторона зупиняє, а штучне хоче, щоб чоловік робив хороше й хімією оточувався – це не людська сторона, а чуже зовсім, природне діло. Це є природа: повітря, вода, земля – три основних тіла, із котрих ми з вами, усі люди, руками своїми зробили те, що нам у житті заважає. Це мертвий стоячий на фундаменті капітал. Ми його бережемо, як своє таке око, а самі живі люди йдемо із землі через це. Ми дохнемо, не знаючи, як у своєму житті робимось у цьому всьому безсильними людьми, на фронті своєму вмираємо. Які ж ми з вами є такі люди, якщо не віримо фізичному природному тілу Учителя?

      115. Він з нами живе 44 роки, йому треба було вмерти тисячу разів. А він жив, він живе й буде жити між нами такими. Я таку ідею не присвоюю, і я не один такий є на білому світі – нас багато є. Усі ми – однієї мислі; не хочемо застуджуватись і хворіти, а фактично ми хворіємо й простуджуємось. Наша мисль для нас неясна. Ми боїмось природи, особливо води, повітря, землі. Ми не люди є цього характеру, а боягузи, кулі боїмось. А  я – такий само чоловік, як і всі, тільки в мене не такий, як у всіх, є костюм. Я цьому ділу є Бог, світило всього життя. Учу людей, щоб вони не простуджувались, не хворіли. А до цього тягнуться всі люди: їх життя не задовольнило, узяло поставило на ноги.  

      18 травня. Це був день наш, середа. Ми її зустрічали без усякого діла. Ми в ній є не такі люди, котрі залишатись без цього всього не зможуть. У них – наука. Люди хочуть,  щоб у них росли великі корпуси житлових будинків чи установ з усіма науковим препаратами. Вони хочуть, щоб у них народився геній,  щоб він виступав у людях і робив зразково. 

      116. Ми хочемо, щоб у нас були великі міста, агрегати. Ми катаємось на колесах.

      Одна жінка оточила себе істиною,  до неї йшли люди  натовпом,  а її притискували. Вона до Леніна пробралась. Він у неї питає: «Чого ти прийшла до мене?» Вона йому говорить: «Із правдою». А він їй говорить, щоб вона йому показала цю правду. Вона йому сказала: «Ти вмреш через три дні». Якщо це буде правда, то Крупська їй дасть таке право,  щоб її ніхто не турбував. І от він за її провіщенням умер, а Крупська дала їй право. А право завойовується людьми, вони хочуть, щоб їм було хороше. Ця приватна власність отцем зроблена. А отець є отець, своїм дітям усім не догодиш, це сторона нехороша. І син прийшов на зміну своєму отцеві,  так само в цьому залишилось без усяких змін. Він як народжувався в природі, так і народжується в природі. Вона йому слід водою промила, а повітря його так виштовхнуло, земля прийняла – тепер  він своїми ногами повзає. Це його очі бачать. Вони його оточують, стараються оточити як такого. Природа народжує йому живе рухоме й те, що лежить у надрах, непрохідні ліси, озера й моря – це все живе, що дає життєві умови. Так воно робилось в отця, так робиться й у сина.

      117. Щоб цього не було, прийде на це все  небувала в природі еволюція. Вона нам, усім  людям, скаже про своє все нове небувале: треба не технічний розум одержати усно, а все треба завоювати, стаючи близько до природи, від неї не треба відходити.

      Це наші люди, вони йдуть із своєю мислю в бій, їм хочеться вбити час. Він хоче догнати чоловіка, повалити його як треба й відібрати в нього своє – так робилось отцем, так робиться й сином. Цьому початку кінця не видно. А вони робили в житті цьому й будуть робити таке саме діло. Це – злочин усього людського життя. Його робили, його роблять, а робити не будуть: люди перевиховають самі себе, свідомістю оточать себе, введеться еволюція. У мене як такого питають про еволюцію: що це таке є? Я їм малюю картину: це є люди всі.    

      19 травня. Це було в Римми на Малому Рогажському провулку,  куди сходились люди. Я їх приймав. Вони були студенти. У них як у студентів своє таке теоретичне знання, вони зубрять однобоко. Їм треба руське слово, щоб його правильно читали. Треба цифри, щоб арифметику, алгебру знали, також географію, фізику. Словом, треба проходити все, що в житті було. А тепер студентам треба буде технічне вчення, вони цього добиваються. Їм треба лікар, їм треба хвороба. Їм  треба діагноз того, що непокоїть чоловіка.

      118. Вони, учені люди, технічно пізнають біль. У них, лікарів, - діло. Вони сказали – їх слово вагоме. Я їм говорю: треба студентів на це діло. Вони не згоджуються: моя практика для них важка. Вона де дає їм учитись. Практика є практика природної сторони, вона нам треба. Вони були з лікарем, я їм говорю про своє діло, корисне для них. Вони практику проходили, їм хороше, вони задовольнили себе. Я їм говорю: я вам не заважаю, але своє ставлю. Це є моє прекрасне, від цього відмовитись не можна ніяк. Ми ж приймаємось, нас оточує хороше й корисне. Ви вчитесь – ваше діло. А моє діло – вас учити. А ви знаєте, але не хочете робити. Моє – це буде ваше. Я нікого не прошу. Якщо ви такі до мене прийшли, треба буде. Сьогодні ми будемо в Ананієвої, вона нас жде до себе. А потім заїдемо до Сергія Івановича Качаліна, ще семінар, Ганну Петрівну запросили.

      20 травня. Ми з Москви їдемо в Пушкіне до Тамари, а дощик промив нам дорогу, котра нас вела на шосе. Ми договорились, щоб їхати додому. Строк наш – це була неділя. Годинник показує час три години. Люди сплять. А комусь не спиться, він ці слова записує. Ми пішли на Болотниковський на прогулянку, до самого лісу пройшли, а потім вернулись. А прибиральниця стояла, про щось сама із собою розмовляла. Нам трохи довелось бути, ми вернулись.

      119. Нас усіх оточує одне. Кажуть: на вечір топити. Холодно, до цього ми не підготовлені. А природа нам несе квіти, на столі цвітуть різними видами. А Ніна нас зустріла, як ніколи, зі своїм столом, зі своїми закусками. Був саморобний квас, він нас своїм смаком задовольнив.

      Моє діло було – це треба людей приймати. Я приймаю всіх однаково через душу й своє серце. Для мене люди однакові. Я їх люблю, вважаю їх ображеними, хворими людьми. Їх природа образила, покарала. Вони своєю хворобою мучать себе. А засоби на це діло не знайшли й нема такого чоловіка, щоб він комусь поміг. Цього люди не добились, у них нема того, що треба. Моє – це є всі люди. Вони хочуть – вони одержують. Нема того, щоб не одержувати. Люди паралічні стають на ноги. 

      Побував у Пушкіне в Тамари, вона для мене стіл поставила. Квасу я людям підніс, а сам не їв. А горло болить і кашель сильно б’є.

       20 травня. Це була середа. Останні дні травня. Академік Блохін хоче виступити, він хоче людям сказати, як наука медична на чоловікові відшукує його хворобу, точний діагноз. Вона як така може бути, може й не бути. А найголовніше – це чоловік, він є всьому голова. Йому лише б хтось показав, він своїм ділом доб’ється.

      21 травня. Це буде правда, вона прийшла до двох учених біологів. Вони прийшли з наукою, стали своє говорити, вони хваляться своєю наукою.

      120. Цей час такий, він для мене проходить з хворобою. Мисль ніяка не появляється, і навіть не хочеться писати. Я був у Ніни в гостях, а Тамара приїхала з Пушкіного зустрітися зі мною. Вона мене запросила на обід, ми погодились. Це було 20 травня. А мені не до обіду було.  Я себе заставляв це все поламати, у мене ця хвороба не проходила, давно я про це всіляко думав, але зробити не доводилось. А тепер ці умови прийшли, Тамара помогла своїм запрошенням. Я не погидував. Моя мисль шукала такий вихід. Цю звичку треба поламати, вона відроблялась, треба  перестати нею користуватись, усе з порогу гнати. Учитель цій їжі відмовив,  а по природі ходив сміло. Це є рай, початкові умови. Я ходив та думав. А  коли чоловік думає,  у нього виходить.

      23, 24 – приїзд. А 25 травня їздив у Ростов,  узнав неправду про мене, відмовився від цього всього. Я колись, за непорозумінням цього всього, був розбійник: умови тодішні мене так оточували.  А тепер це визнано приватною власністю,  але живою. Я – трудар з предків, любив жити в природі хороше й тепло, боявся поганого й холодного. А тепер завдяки своєму такому знанню, такому вченню я оточив себе тим, що для всіх треба в житті. Люди хочуть одного – щоб у природі вони так жили й оточувались тим, що треба. Вони мають своє бажання, щоб чоловік жив у природі легко, хороше й тепло. У кожного чоловіка це бажання, воно в  нього розвивалось, за його думкою воно розвивається. 

      121. 26 травня. Був ранковий час, він прекрасний. Але що буде далі, поки що невідомо. А природа на місці дожидалась того, що ми повинні зустрітись із представником. Це вийшов обман.

      27 травня. Це сонечко не таким вогняним сходило. А в людей своє таке діло приходить: збираються на базар із молоком. А комусь доводилось траву на сіно десь косити, треба до порядку привести. А дощі по своїх місцях проходять. Тільки кашляти так здорово не доводиться, він так здорово тебе заставляє. Я в житті цього не думав, що мені сон підніс, це неясна картина. А картоплю на городі сапали, її люди вирощували, берегли, як око. Їх діло в житті своєму було одне – траву багаторічну сапкою рубати, а своє залишати. Сапали траву біля вуликів, вона заростала. Олександр Васильович приніс меду баночку. А Миля передала два рушники для витирання. А робити доводилось: сапати сад, траву збивати.

      Молоко пив кип’ячене. Я на день купаюсь холодною водою три рази, четвертий раз – уночі в 12 годин. Скупаюсь, думаю, що це буде хороше. Словом, ходжу по двору. Нікого. Другий раз випив цього молока з медом. А сонечко – ясне, і тепло воно гріє, тільки хмари часто закривають. А холод своє таке бере, і бджілки свою роботу припиняють. Марко у вулику переглядає всі рамки, а по них багато трутнів, і я знайшов найголовніше – матку. Сіно, намочене дощем, сьогодні сонечко сушить.

      122. Люди вилами його кидають. У карти грати в дурня – це гірше не може. Сад зелений, який він не може бути, тільки силою оточується. Атмосферне явище для всіх людей однаково. Ми хороше зустрічаємо, а погане женемо з колії. Хоч і сонечко надворі, здавалось би, тепло, але вітер дує, він ріже, як ніж. Учорашній день, табун гусячий появився, а ми якраз сиділи, про це ось діло говорили. Жук чорний лізе назад і вперед по умовах своїх.

      Ніяк не можна було визнати, саме діло показало. Я не сильний у цьому ось був. Мене люди заставили. Вони мене шукали, знайшли, говорили  зі мною.

      Порожні пляшки стоять під порогом. Що ждуть? Цього я не знаю. Стародавні римляни на місці жили так, як їм підказувала їх минула історія. Вони в ній жили, оточувались своїм умінням. І трави зелені, і повітря чисте серце людське радує,  воно звучить на весь день.

      28 травня. Люди цього дня ждуть. Сьогодні моляться в церквах. Вони просять Бога, щоб їм створив хороше й тепле. Але воно в них не виходить. Вони сильно вірять йому. А щоб їм виконувати, у них цього закону нема – вони самі себе обманюють. Їм треба бажати іншим те, чого сам не хочеш. Вони цього не вміють і не роблять – у цьому їх велика помилка.

      123. Весняного дня люди всі ждали, їм хотілось,  щоб він своє тепло для їхнього життя розклав. Це сонечко, від котрого всі такі умови залежать. Зимова пора людям уже набридла, дивитись на сніг білий очима. Їм хочеться зміни. Політав сніг у свій час, тепер щезає. Нам  треба зелена трава з квіточками, запах її.  А сніг водою взявся та весь проскочив у море. Корови йдуть у степ, їх туди виганяють для того, щоб там годувати. Вони молоко дають людям. Навкруги тиша, ніякого вітру, лежить на траві одна роса,  а сонечко вогняне пролазить зі самого низу. Воно пробирається у висоту. Дві великі шоколадки лежать на столі, ждуть своєї пори: а коли це їх за призначенням дадуть. Я жду гостей із Харкова, вони обіцяли приїхати 22 травня,  але Учитель був у Москві.

      Я не знаю: для чого сюди в аудиторію прийшов і що можна цим людям доказати, якщо в мене – своя мисль,  а в них є своя? Вона технічна, вона штучна, вона вся в хімії є. Це провідник бездушного характеру, мертвий. Він стоїть на фундаменті нерухомо. Ми до нього приходимо й відходимо. Це наше таке завдання: у цьому один раз живемо, другий раз ми живемо, а потім у всьому цьому помираємо.

      124. Наша велика помилка в цьому ділі. Моє – це не моє особисто. Воно є людське, природне, живе, невмираюче й  незникаюче. Воно жило, воно живе, воно й буде так жити,  як ми його бачимо. Що можна вам, таким людям, сказати,  якщо ви не вірите мені такому чоловікові? Я такий один між вами всіма. Я – за невмираюче створіння, за життєве діло. Якщо це діло оточується правдою, це діло буде істинне. Повітря всюди, без води ти не зможеш жити, а земля під тобою в себе держить весь мертвий капітал, від чого можна буде відмовитись. Це живий факт. А те, що ми з вами зробили, у нас воно вийшло, ми бачимо: це наше всіх горе. Ми з вами про це думати не хочемо. Нас оточує наше незнання. Ми з вами не знаємо: а що буде завтра? Ми ждемо краще, ніж це, що ми маємо. А кращого нам природа не дає. Вона говорить: рибку піймати – треба помочитись. А врожай узяти – за землею доглядати. Грядку зробити - сила технічна треба. А щоб руками це зробити фізично – дуже велика робота. Тому вона робиться зброєю, снастю. Ця вся снасть помагає.   

      125. А сьогодні зібрались жити не погано, а хороше. А в природі є інше, вона це не дала цьому дню. Десь узялись тучі, заслонили сонечко. Словом, узявся десь дощик, по землі грязь зробилась. А люди наші всі поїхали на мотоциклі на буряки. Їм доводиться сапати за корм для корів. А інші люди такі само, котрим не входила в голову ця мисль, вона їх вела до того, щоб дітей берегти. За них турбуються  люди, котрим доручено це діло. Муха одна залетіла в коридор і стала хазяйнувати, їй було вільно все робити. Вона літала, вона дзижчала, вона бачила нас усіх. Боротьба між Учителем і Дмитром Миколайовичем у підкидного продовжувалась, на користь Учителя пройшла. Це було поставлено таке завдання. А в кімнаті топиться піч, тепло – це вже хороше. А казка “Золотий півник”,  він неправду говорив про царя. Видно, казка вдала така, але смерть золота.

      А ти по дому ходиш та думаєш про те, як би в житті залишитись Переможцем. Лист підтверджується ділом, слова пишуться Владикою, його правою рукою. Він бере через себе всі такі ось сили, ними так володіє. Це  є наша велика в цьому ділі перемога. Вона починалась із першого початку з першого дня цього життя.

    Я вважаю цього першого чоловіка винуватим за свою розумову діяльність, за першу букву. А  вона потягнула за собою цього чоловіка.

      Молока баночку з’їв. Не погано було, а хороше.  Це робити не треба, а я зробив сам. Треба дозволити всім працюючим це, щоб вони поїли. Їх діло буде веселіше, як птиці в природі. Телятко маленьке пригнали, щоб годувати рано. А самі люди заморились,  їм хочеться відпочити. Ця їхня робота нав’язана запасом, доводилось за рахунок роботи жити. Моя пропозиція відкидалась. Мені не хочеться зовсім їсти.

      29 травня, неділя. Так рано я встав і скупався, а сонечка ще не було. Усе небо чисте стояло, ні ластівок, ні зозуль не видно, не було чути. А ось зараз і сонечко появилось червоним вогняним полум’ям. А мороз, він так стоїть. Ще ранок. Курочки біленькі по двору так бігають, їм прийшла пора нестись. А собаки дві, вони без чужого чоловіка мовчать. І бджоли ще не вилетіли на свій бій: їм рано. А цибуля зелена насінна біля посадженого буряка насінного. Як зелень стоїть! Яблуні сильно цвіли. А чи вродять? Про це ми не знаємо. Попереду природа така є, вона може в себе зробити всякого роду діло.

      127. І могили прикрашені тихо стоять між нами такими. А озима росте по годинах, а не по днях. А грушки ще молоденькі, вони помалу ростуть. Люди їхнього врожаю ждуть, дожидаються свого часу вони. А молоденькі дівчатка та хлопці сьогодні в школу не пішли, вони відпочивають. Їм вільно, тепло, а матерям велика турбота їх виростити, зберегти. А старі такі люди, вони стоять на черзі свого проживання. А щоб жити, цього нема. А ось відра порожні стоять навколо колонки, вони в цьому води не мають. Усі пляшки з-під квасу одна білі одної стояли, не було кому їх здавати. А печиво в коробці голодного чоловіка ждало. Дві повні чашки кип’яченого молока довелось випити.

      30 травня. Я одержав лист від людей нужденних, вони претензію моїй ідеї ставлять, нібито я як Учитель зобов’язаний усе їм зробити. А в цьому ділі є природа, вона - за правду. Я тут уже свою маю атмосферу, котра робиться на своєму дворі. Це город. Цибуля, морква, помідори, огірки, перець, картопля, баштанні культури – усе це потребує фізичного труда. А його доводиться мені робити по такому східному вітру. Він жорстко дує, і сонечко не помагає. А люди надіються на природу, вона їм усе вирощує щорічно, але їм цього мало, вони шукають у природі більше. А машина  “Волга” завелась. На ній поїхали двоє: водій машини й син Яків. Разом справляли машину.      

      128. А люди самі себе заставили фотографуватись. Ця дорога здійснилась сьогодні невмолимо, вона камінна, без асфальту.

      31 травня. День вівторок був, останній день травня. Дощик маленький пройшов. А горобчики злетіли на дерево, заграли, а один із них залишився, плаче. Що за причина така в цьому? Бог один про це знає й яке місце виявилось у нашого сусіда Івана.  Він не думав сам це діло зробити. А огорожу розгородили, її треба зберегти. Для цього є гвіздки, дошки та молоток. Люди ми такі є в житті: усі ми хочемо одне з усіх, щоб наша дорога ця була без усяких перешкод. Стояти на одному місці ми не повинні. Наші цифри, вони математичні, у них нових місць вистачає, умій їх розставити з прибутком. А букви тільки в деяких місцях треба, одна голосна, одна неголосна, і буває ставиться заголовна. Вони ведуть мову. І робота моя така проходить по баштану. Я граблями землю скороджу. Щоб люди за землею доглядали, у них є місце одне, ними захоплене. На ньому вони роблять. Усі вважають його наданим на віки віків. Він його оточив, чим хотів. У нього огорожа розкішна. Він у ці умови з природи тягне  в двір, що хоче. А от із двору доводиться витаскувати в гробу мертвого чоловіка, котрий від цього всього вмер на віки-віків. А люди такі, як і всі,  наробили: один – одне, інший – інше. А мисль така є в житті своєму. Вони оточені технічним ділом, у них є штучне, а хімія введена.

      129. Чим їм можна буде похвалитись, якщо це чуже, природне? Сировину знайшли люди, з неї зробили в житті річ, вона треба людям. Люди всі хочуть життя такого, котрого на нашій землі не було. Їм хочеться, щоб природа їх не ображала, щоб люди в ній не простуджувались і не хворіли – ось що треба їм. А самі для цього діла нічого не роблять. За ідеєю  Іванова, треба купатись холодною водою два рази на день,   вранці та ввечері, і повітрям задовольнятись, а по землі босим іти. Ось яка відбувається в людях ідея Іванова. Написана праця «Загартування і люди», вона підтверджує слова. А видавництво мовчить у нас. Вони говорять: «Нема на це вчених людей, котрі б розібрались із цим ділом». А вчені на це діло є: літератори, художники слів. А щоб із моїм добрим ділом розібратись, для цього нема в нас таких  учених людей. Я тому всім протилежний  за свою створену мисль. Вона в мене не технічна, штучного в моїй ідеї нема, і хімія в мене не розповсюджується. А от природність – це чоловіка живого тіло, воно вводиться тут. У цьому ось чужого нема, а є своє, природне: повітря, вода, земля. Ми зі цього всього в своєму житті зробили все, цим ось оточили себе. Те, що ми знайшли, у цьому зробили, це навколо нас стоїть на місці на фундаменті – усе є мертве. Ми ним хвалимось як своїм. У нас є все своє, але не живе. Воно повільно щезає. Сорок чотири роки треба проходити так, як ходжу я в цих умовах.

      130. Баштан водою з відра полив, а сапкою мокре місце загорнув. Чи буде зі цього діла яка-небудь користь?  Я написав людям працю «Загартування і люди». Почав її вводити з місця нашого обласного союзу письменників. Вони мій рукопис прочитали, дали свою згоду зі мною разом послати цю працю в Москву у видавництво «Знання». Самі вони послали, але «Знання» скоро без усякої причини надсилає на мою адресу. Я як автор цих слів – у «Знання». А вони мені говорять: «Твоя мисль є нова, починай з місця, з області». Я – туди, до директора видавництва. А він почав рахувати на пальцях, що моїй праці треба буде, щоб рукопис заслужив у видавництві діло. Цій праці треба буде автор, щоб він був літератор і лікар. Я цю працю сам практично зробив без усякого цього. Не погодився із цим усім. Дав свою писанину читати, у нього спитав: на чому можна базуватись? А він мені сказав: «Я писати можу, є багато хто пише, а от зробити це ніхто не зробить».  Крім мене одного. А про природу ми забули, вона нас усіх не вчить старому негожому ділу, у якому ми сильно помиляємось. «Загартування і люди» цього не хотіла, у неї дорога одна всіх нас веде до життя, смерть від людей проганяє геть.

      131. Людям – це загартування. Ці люди не бачать у себе, щоб вони в природі своє здоров’я втрачали. Воно не хоче, щоб люди в природі були технічні, щоб вони робили штучне з природної сировини, а хімію вводили в життя. Самій природі ця штука виявилась не по душі, вона з недовірою взялась за цих людей і стала шерстити по-своєму, по небувалому, їм стала наносити своє погане й холодне. Люди стали хворіти й простуджуватись – це найгірше в своєму житті. Люди самі себе привели до цього діла, вони помилились. Їжею стали самі себе годувати, одягатись до тепла,  а в домі стали жити з усіма вигодами. А як простуджувались, хворіли, так вони до сих пір цим оточені.

      2 червня. Вони із цим учинком далеко не пішли.  Чоловік не вчиться жити,  вважає себе в  цьому недостойним. Він учиться кволому, бездушному; оточений цим. Це не життя чоловіка, а тяжке життя на ньому. Воно в тілі пріє, кисне, горить вогнем. А одяг не зігріває, а відбирає тепло.  Цей самозахист не на користь тілу йде, а на шкоду здоров’ю. Це все люди вчені гальмують.  Із загартуванням людям треба як із природою погодитись. Вона вічно жила й буде вона жити з людьми, якщо вони за це діло візьмуться й почнуть усе робити.

      132. Ученим «Загартування і люди» воняє. Вони не вважають Іванова за письменника, за трудівника.

      3 червня.  Він знайшов  ці всі наявні сили, ми їх до цього часу втрачали. Марфа з Харкова в нас гостює як хвора. Вона говорить про своє життя не так, як усі люди. Вони робляться людьми технічними в природі. Вона Учителя сильно любить, у природі багато знає. Її тіло отруюють душогуби-люди. Вона думкою – чоловік хворий, у ненависті. Вона – про їх діло, ніби вони їй заважають. Учитель не той, про котрого вона мріє. Він не знищувач, він прощає всім за все їх незаконне діло. Тому за нього й природа стоїть. Вона Марфу так не вчить, як вона сама хоче. У природі мотлоху дуже багато, їй не до них. Вона хоче, щоб люди зробились такими, як вона хоче. У Марфи є душа й серце. Вона з усіх така розумниця, така скромність, як ніколи. Їй хочеться, щоб люди зробились, як вона думала, - цього вона не доб’ється. 

      4 червня. Люди вченого характеру на це все озлилися, не захотіли слухатись цього діла, стали вводити це саме. У людей одне - перед ними стоїть місто зі своїми штучними прикрасами, хімія прогресує. Це таке проходить у них хороше й тепле життя. Воно довго не живе в природі, воно змінюється в житті поганим і холодним. Люди втратили своє попереднє здоров’я. Вони оточили себе не здоров’ям, вони стали хворіти, їх природа простудила.        

      133. Вони захворіли, їх оточив нежить, соплі течуть. Йому як чоловікові вже нездоровиться. Він оточив себе поганим і холодним. У людей зародився нестаток, їм нема, де взяти. Вони  хворіють, якщо мисль вони кидають. А мисль – це є діло щось робити. А в ділі народжується живий факт.

      Ми, усі люди, довго про це все думали, і до нас прийшов із своїм здоров’ям Паршек. Він із отцем своїм прожив 35 літ, боровся в ділі своєму в природі. Вона його берегла в приватній власності, індивідуально будували самодержавство царя. Виріс із бідних людей. Вони сиділи в тюрмах, лежали в лікарнях. Ніхто не приходив до них на допомогу. Як люди жили в природі тяжко й бідно: отець їх заставляв так жити. І на зміну прийшли люди із сином. Разом у революцію барикади брали, увели Радянську владу. Вона виявилась така ж само: люди лізуть на рожен, робляться злочинцями, їх садовлять за це в тюрму. Вони там томляться,  ждуть волі. А хвороба їх накриває, вони попадають у лікарню й там стогнуть, умирають на віки-віків.

      134. Ні отець, ні син – ніхто, крім одного Духа Святого, не розкрив у цьому істину, щоб у нас таких людей простились гріхи й ми більше цього не робили. Техніка не заступилась, штучне нічого не дало й хімія не ввела це. Як був злочинець, так він і зостався. І ніяка одиниця в цьому не помогла, крім однієї свідомості: еволюція це зробить. Вона не халам-балам і не фунт ізюму поїдати. Треба зробити в тілі ввічливість. Уміти  іншого чоловіка потривожити, щоб він не залишився ображеним.

      Цю ввічливість люди вже почали практично робити. Усім розкаже наш Юрик із своєю мамою. Їм треба було посилку відіслати на адрес, а в них був переважок. Вони думали, що пошта не прийме. А коли Юрик думав про це й став робити ввічливо, то пошта не сказала поганого слова.

      Еволюція не примушує, а більш за все просить, ввічливо робить і вміло. Ось що людям треба – не отець із сином, а Дух Святий. Грубо вів себе отець,  і також син не змінив форму, а Дух Святий у природи випросив – вона задоволена зосталась.

      А на небі сходять не дощові тучі. Шпаки викохують пташенят, і горобчик томиться, йому теж жаль своє пташеня. Він у нас із усіх найменший. Горобець-сусід щось таке натворив, не хоче розмовляти. А горобець не перестає плакати. Десь там птиця соловей сама своїм голосом людям дає знати. А вода через колонку безперервно йде.

      135. Курочка біленька квокче, певно, яєчко знесла. А півень її радісно зустрічає. Поїзд на залізниці чикає, а в хуторі тиша стоїть. Усе це робиться на благо всіх. А білизну перуть і полощуть водою. Неміч тебе оточила, не дає сил творити. А собачка на своїй прив’язі своє діло знає: без усякого спить. Наготували в банки кріп, я його відніс на руках у погріб. Дерево ножицями відрізає Валентина. Це все йде по порядку. Маленька хвіртка то вниз, то піднімається вверх, а я йшов біля неї. Білий метелик по покрівлях літає, він не знає, де свої яєчка закласти. А мотоцикл по вулицях літав, він мотором ричить. Квітка рожева в букеті, вона сама себе в цьому розвиває. Вугілля зсипається в місце, де його топлять зимою. Я став купатись, а сусідський півень крилами вдарив і заспівав. Ледве-ледве Марка упросив кватирку справити. А провід на воду положили, кишка обірвалась. Довго Марко збирався йти в стадо за коровами. А Фиченко прийшов, щоб йому помогли поїхати в Ровеньки., а помічника нема. І прати треба буде, і настрою нема. А жара, сонечко палить – нема ніякої можливості. Нема жодної хмариночки  навіть напоказ. Бджолам одним робота одна, як ніколи, треба робити. Ми договорились назавтра їхати в Сулін. Нас умови так заставляють, щоб ми поїхали до Каті. Мати просить у них ночувати. Я прошу Дмитра Миколайовича, щоб він нас у Дзержинку відвіз. Валентина взяла гроші  та вирішила полуниці купити кілограм. А завтра буде наше таке свято, котре ми зустрінемо, обід буде зроблено. Сонечко весь день безперервно прожарило.

      136. 5 червня, неділя, день вихідний. Надійшла від людей скарга, що Марфа непокоїть людей.  Вони так про себе заявили.  

      А сьогодні радіо передало: велика температура сьогодні. Із своєї посадженої полуниці дві ягідки зірвав з’їв. Вони вже поспіли, їсти можна буде.

      А коли прийшла мисль моя в природі, від чого жахнувся. Як же так виходить у житті: люди від цього мають жити, а їх природа забирає? Дуже довго думав, а все-таки привів себе до того, що люди це роблять, вони самі зробили. У людей народжується для цього така мисль, вона природою створюється для того, щоб змінити в людях вічно вмираючий на чоловікові потік. У нього було весь час введено технічні сили, було зроблено в природі штучне, щоб красота була в житті, а хімія в людях процвітала. Це все є чуже.

      6 червня. Воно в житті знайдено людьми, їм це треба було. Вони немало труда поклали в це діло. Воно без нічого не обійшлось. Кожне діло людьми так народжувалось живим фактом у житті. Воно людей оточувало ділом. А в природі безліч цих ось діл, їх доводилось починати й кінчати. Це не перше в житті, жити без нього чоловік себе не навчив. У нього мисль на місці ніколи не стоїть, вона свою форму міняє. Сьогодні снасть була така,  а завтра вона інша.

      137. Чоловік її робить. Їй нема кінця й краю, цій нужді. Люди її шукають, люди її знаходять. А природа як така їм дає, вона їм не відмовляє. У людей до нового великий інтерес.  Людям треба техніка, котра легко добуває сировину, робить деталі. Конструюють машину, її роблять швидкою й зручною в керуванні. Природа для цього має все в себе, щоб з нею воювати, боротись як такою, але вона за це діло людей не жаліє в житті й не рятує їх як таких. У неї є для цього єство природи: повітря,  вода, земля. Вони служать людям благом, усе дають у їхньому житті. Без цього всього життя нема. Тому в природі народилась ідея Іванова для людей: рятувати в житті. Він не технічний, як усі люди є. Природа його обрала одного з усіх нас, людей. Вона йому як такому довірилась. Він один є такий у житті чоловік, котрому треба за його діло поклонитись. Він природу полюбив. Для нього холодне й погане – близький друг – це повітря, це вода, це земля. Паршек занурився, він єством оточив себе. Для нього нема ніякої хвороби, а тільки здоров’я природне став мати. Це не його особисте, а всього світу людей. Вони повинні в це зануритись. Це все наших людей у природі – порятунок. Ми повинні взятись за це діло таке.  

      138. Чоловік у чоловіка питає:

- Де ти такий народився? – Чоловік чоловікові відповідає:

- У природі?

- А хто тебе такого народив?

- Та природа.

- Для чого вона тебе такого народила?

- Для життя, як усіх народжувала вона.

- А де ж вони подівались?

- Та повмирали. 

- А як же вони жили?

- Хороше й тепло, що й заставило їх у житті це одержати.

- Вони жили хороше й тепло, що їх заставило з життя піти?

- Природа, вона нанесла чоловікові шкоду за його нехороше. Чоловік із природою воював, боровся з нею, чоловік рвав на шматочки її, а сам на цьому фронті лягав жертвою, він умирав природно. Йому природа не дала життя, його умертвила.

      139. Незнання чоловіка оточило, десь узялась неміч, вона помогла це зробити. Чоловік умер, його не стало.

      Я теж чоловік життя, живу я не так, як усі люди. Я свою мисль кидаю не в сторону хорошого й теплого. У мене красоти на моєму тілі не висить. Нема, чим хвалитись, і  говорити в людях: це, мовляв, є в природі порятунок. Вона нам не дає в тілі тепла, а відбирає наше тепло. Ми відчуваємо свербіж холоду, нам у цьому шкідливо, наше тіло хворіє. Ось у чому великий нестаток. 

      7 червня. Ішов сильно дощик. Це не нужда,  а чиста стихія.

      Чоловік чоловікові говорить. Якби ми нічого не робили, ми б жили. Ми це не пробували. У нас розвиток великий для цього існує – матеріальні гроші, за що ми купляємо, продаємо природу. Він у нас росте в цьому. Люди себе заставляють сильно, тобто тяжко трудитись.

      Ми, усі люди такі, не жаліємо себе в цьому ділі. Лише б тільки сказали люди, що там людям платять добре. Люди експедиції посилали за велику обіцянку.

      140. Якби люди цього не робили, ми б такого розвитку не мали. Нас, таких людей, природа втягує, ми за нею біжимо. А от щоб догнати її, це ми не зуміли. Ми хочемо зробитись такими, але природа нам не дає те, що треба. Ми як учені хотіли зробити те, що в нас не виходить. Хіба нам таким не хотілось перебудувати на лад нового характеру. Ми лікуємо своїми способами на чоловікові його розвинуту хворобу, вона його природно сильно мучить.  А в нас цього нема, щоб цю біль притушити, і нема такого чоловіка, щоб він проклав таку мисль: не хворобу треба лікувати, а треба чоловікові помогти, щоб він від цієї хвороби не страждав. То застосовувалась техніка, а то застосовується природа, не штучне з хімією, а застосовується повітря, вода й земля. Якщо ми цього діла доб’ємось, будемо ми робити, то в нас нове вийде, ми старе залишимо позаду. Не штучне з хімією буде рятувати тіло чоловіка, а єство. Доволі різати чоловіка, поїти хімією – моя просьба.  Це звертається до вас Іванов Порфирій  Корнійович, що проживає в місці Червоний Сулін, Ростовської області. Перша Кузнечна, 12.

      Я – чоловік незвичайного загартування. У будь-яку пору року, зимою й літом, ходжу в одних шортах босим. Не боюсь постраждати від простуди й захворювання. Хочу написати вам коротко про нашого майбутнього чоловіка. Він повинен бути таким, як я його показую. Він не повинен боятись природи так, як ми тепер боїмось. Ховаємось, говоримо, що вона нехороша.  Вона нас карає своїми силами, нас ловить у наших умовах.

      141. Ми з вами живемо разом у природі хороше й тепло. Ми цю сторону ненавидимо, женемо від себе: повітря міняється, вода – холодна, земля теж не по душі. А як же так, що ми з вами недолюблюємо ці умови, не хочемо їх приймати, як вони є. А якщо ми їх не любимо, то хто ж нас із вами має полюбити? Природа є мати  наша. Вона  нам дає  продукт, одяг і житловий дім – дає нам усе необхідне. Ми це все одержуємо, а самі не хочемо купатись холодною водою й не хочемо, щоб повітря оточувало наші живі тіла. І по землі ходити не хочемо так босою ногою. Які ж ми є люди, якщо ми не хочемо робити те, що нам дає здоров’я?  Це я вам малюю цю картину, тому що я її випробую на собі. Мені холодно й погано, зате здорово. І красоти одягу на мені нема, і я не потребую його: він є чужий. Ми його зробили руками, він став річчю, котру ми стали купляти й продавати. Значить, усьому діло є гроші. Адже гроші є теж продукт, здобуваються людьми. А люди є продукт у природі, він зберігається нею. Значить, треба нам, усім людям, робити в житті те, що треба буде нам усім для нашого здоров’я. Треба любити природу, з нею нарівні жити хороше й тепло, холодно й погано. Ось тоді буде життя наше невмираюче. Ми цього повинні добитись від природи для свого життя. У нас має народитись такий чоловік без потреби. Він не буде потребувати від нас нічого подібного для свого життя, а буде жити за рахунок єства сам, за рахунок природи. Це буде й обов’язково буде. 

                             28 квітня 1977 року.     Іванов. 

      142. А зараз люди приймають часто й добре дощик. Ростовське видавництво від основної праці «Загартування і люди» відмовилось. Вони із цим ділом розбирались, увесь час читали, хотіли цьому ділу зробленому помогти. Коли лікар-психіатр Холодний прочитав, він сказав так: «Ми говоримо, багато хто пише, - себе назвав письменником. – Я теж пишу. Але щоб зробити те, що зробив за цією працею, то такого чоловіка в усьому світі нема». Щоб він 44 роки на своїх ніжках проповзав у холоді, не відмовився. Заставили Іванова послати зі своєю працею в книжкове  видавництво Ростовської області. Його не читав директор, хотів Іванова з автором злякати. Іванов був упевненим, що його працю читали письменники Ростовської області. Вони договорились з Івановим разом послати в Москву у видавництво «Знання». Я як автор цих слів говорив: це правда,   від якої не можна відмовитись, а треба надрукувати. А видавництво «Знання», воно теж таке; не захотіло, щоб праця Іванова в життя пішла. Він виклав свою всю правду про те, щоб чоловікові в природі жити по-новому, по-небувалому. Видавництво не в силі розібратись із новою думкою, узяло й зіпхнуло зі себе на місце на область. Я не письменник-фантаст, я істину знайшов, нею оточив себе, потім практично зробив на собі та молоді написав про плоди. А видавництво ростовське доручило мені, Іванову, щоб я знайшов учених, котрі заінтересувалися б моїм.

      143. Цю писанину перевіряли, читали. Давалось тому, хто хотів. Читали молоді, читали вчені, самі лікарі за це ось брались. А чи зрозуміли, чи ні? Це не скажу. Праця писала про те, що треба було. Найголовніше в житті – це треба був чоловік. Про нього йшла в природі така мова, що йому треба було в житті зробити, щоб йому не простуджуватись і не хворіти. «Загартування і люди» про все бралось малювати, особливо воно писало про природу, про її наявні сили, про фізичне тіло, про практичне. Найголовніше – це чисте повітря,  вдих і видих. Так чоловікові нічого не давалось.

      8 червня. Паршек відіграє в усьому роль: сам він робить, про це  він пише. Хоче він сказати, що це обов’язково буде. Він недаремно їздить у Москву чи Ростов, йому доводиться зустрічатись із видатними людьми. Він у них учиться, старається запам’ятати, що треба буде в житті.

      144. Тепер підсумовує свої ці сили, хоче підсумувати свою дорогу. Вона прокладається від самого редактора книжкового видавництва. Ми як такі художники й літератори – маленькі люди. А загартуванню-тренуванню треба великі вчені фізіологи, біологи, математики та інші, котрим доводиться розбиратись до тонкощів. Я як такий не став словам суперечити. Знаю хороше, що мій труд прочитали письменники Ростовської області. Вони послали у видавництво «Знання». А «Знання» бачить, що мисль нова. Я надіюсь на сили свої, на природні, вони мене оточують і підтримають у будь-який час. Я беру день, помічаю точно. 11 дня в червні повинен поїхати в Москву. Там узяти із собою всіх учених, особливо це буде один з усіх Ігор Хвощевський, він є практичний у природі чоловік.  Він читає, він робить все для того, щоб у природі не простуджуватись і не хворіти, бути з Учителем рядом. Це в житті небувалий чоловік, він у природі робив те, що треба буде. Ученим теж треба, щоб не хворіли, не простуджувались.

      145. Едик Протопопов, він інженер-проектувальник, він навіть окуляри не носить завдяки вченню Іванова, читає, переписує для своєї пам’яті.  Він хороше знає про це як практичне діло. Я, говорить нам усім, ученим людям, Едик. Ми з вами живемо один раз хороше й тепло, а від цього чоловік потім одержує нестаток. У нас у нашому тілі запалення, чоловік застудився, хворіє, соплі з носа йдуть. Що може бути від цього гірше? Хвороба, вона грає над чоловіком роль, він у цьому безсильний жити – це все наробило наше в людях хороше й тепле. Воно з чоловіком довго не живе, себе змінює на холодне й погане. Читає й розуміє, хоче нам, усім нерозуміючим людям, про цю ось істину. Вона нашою ідеєю робилась, робиться й буде робитись для свідчення. Говорить Марко, він у цьому майстер-тесляр. Усяку річ для житлового дому зробить, для дому Учителя все оздоблення змайстрував: «За пасікою доглядаю, бджіл маю, город саджаю, діло Учителя ніколи не забуваю робити. Це моє одне з голови не викидаю, а людям говорю правду, але вони на це все мене дурнем називають».  

      146. 9 червня. «Що я роблю в цьому? Купаюсь два рази на день,  вранці та ввечері, - це моє пробудження. З людьми зустрічаюсь – усім їх свою головку низько поклоню, скажу ввічливо вголос “здрастуйте”. Хто б ти не був у цьому, дідусь, бабуся, дядя з тітонькою чи молодий чоловік, моє діло таке. Лише б їм сказати, а вони як хочуть. Потім, треба між людьми знайти чоловіка, у котрого є нужда в твоїх 50 копійках. Йому треба дати та сказати свої слова: я, мовляв, даю для того, щоб мені було хороше. І без усякого такого віддати. Тепер. Приходить субота, це наше свято – 42 години протерпіти до неділі, до 12 годин дня. Треба їсти, то треба повітря тягнути з висоти через гортань три рази й просити Учителя: «Учителю, дай мені здоров’я». Це не одного  мене так учить він – нас усіх Учитель учить. І хоче, щоб ми не плювали й не харкали на землю, не пили, не курили.  Ось до чого Учитель усіх нас веде. Я як учень йому вірю й роблю в житті те, від чого нам усім буде хороше. Після мене, такого чоловіка, інші візьмуть своє слово й почнуть говорити. Може бути, не такі  ось слова й не таке ось діло робилось ними, вони будуть від цього краще хвалити”.

      147. А Месячишка мене за моє життя Учителем так прозвала. Вона говорить: «Я прибиральницею прибирала одна готель, а хвороба психічна мене зустріла. За законом усім цього діла, я попала в лікарню. Там уболівальника нема і взагалі – режим лікаря. Людей туди привозять. Вони туди попали стихійно, а коли роздивишся: ця лікарня не по душі чоловікові. Вони були залежні від лікаря: він приймав, він держав. А сила є ввічливість. Люди на волі зроблять свою наявну хворобу, вона його оточила своїми силами. Він сюди попав ненормально, а лікареві довірилось розібратись. Лікареві треба діагноз, за умовами в нього під руками приготовлений технічний рецепт. У нього є хімія, таблетка, є шприц і штучний ніж. Відрізають і не дорізають. А хвороба як була, так  вона й є в чоловіка. Ніякі хімічні вироби не помагають, ніяка техніка цьому ділу не поможе,  і все штучне – безсильне. Залишається чоловік; як хворів, так він і хворіє й буде він хворіти. Медична допомога залишається безсильна, люди незадоволені цим».

      148. Вона знає хороше ідею Учителя, хоче вона сказати про пробуджуючий прийом Учителя. Він своїми руками хворого чоловіка з ніг  до голови оточує. Чоловік своїм мозком володіє усно по всьому тілі, пальці повертає – уже сили Учителя закладаються мозку. Чоловік на серце дивиться, уявляючи, і на легені, потім – у живіт, животом повертає з місця одного в інше. Це є пробуджуючий момент. Два рази це Учитель робить. А тоді, хоч у море йди будь-яке, з тобою нічого не станеться. Із цієї хвилини кожен хворий чоловік нами обливається для здоров’я, одного разу вже досить. А на волі дома з Учителевими силами два рази купатись треба. Це – урок Паршека, його знають багато людей. Про це взявся розповідати Мотлаєв Петро, він робить охоронцем, без Учителя дня не прожив. Я себе не буду так захищати, нехай люди виправдають його. Він поїзд на ходу зустрічає й на ходу його проводжає від Дебальцевого до Должанки, від Должанки до Лихої й назад. У Харкові на ковбасному комбінаті працює інженер техніки безпеки Юрій, він теж Учителем приймався. Юрій зробився учнем, йому як такому повірив, старається зробити все те, що скаже. А в Учителя одне – виступити перед ученими, їм своє точно сказати: я хочу жити. 

      149. Це Учитель запитує: чи заступиться за мене природа? Про це ніхто з усіх не знає й не може знати. А ось це хороше знають усі люди: як вони не жили на білому світові, їх хороше й тепле не врятувало. Вони в цьому вмирали, вони в цьому вмирають і будуть вони вічно вмирати. А от за Учителем треба буде жити. Ми з вами не навчились і не вміємо жити. Учитель учить не одного чоловіка, щоб він заслужив у природі слави. Учитель – це є Паршек, його знають усі люди з нехорошої сторони як розбійника, а тепер він змінив свій напрямок, у природі знайшов засоби та ними оточив себе для порятунку людського життя. Він пішов на злочин усього природного життя, вона його зустріла, вона його одного з усіх оточила таким, яким він не був. Його любов заставила любити природу.  

      10 червня. Нова ідея проходить у техніці, у штучному. На чоловіка напирають люди, вони хочуть, щоб чоловік із нічого зробив хорошу річ або спорудив нового покрою машину, щоб вона чоловікові помагала в житті легко. Щоб чоловік свою мисль на хороше розвивав, нам не треба: він у нас відмирає. А те, що треба в житті, ми повинні зробити якісно. А для використання хороша наука потребує, щоб у чоловіка мисль не пропадала.

      150. Від чоловіка  потребується, щоб  він знав, де є сторона хороша, а де - сторона погана. Зумій це все в житті показати. А ми: архітектори, усякого роду інженери – у всіх відношеннях багато думаємо, робимо, хочемо це все в житті показати: о який дім. Люди від учених вимагають, щоб вони були задоволені. Хіба дім житлового характеру чоловіка зберігає, коли чоловік у ньому живе й робить те, від чого йому робиться в житті хороше й тепло? Це буває один раз, а потім це все рветься й перетворюється в інше – чоловік неміччю оточується. Він здоровим буває один раз, а в другий раз він робиться дефектним, він утрачає своє здоров’я із самого першого початку першого діла. Чоловік почав робити своє діло, він його недоробив, помилився в цьому, він захворів і вмер, його не стало. Чоловік без цього діла жити ніяк не зможе. У нього закладається мисль така  сьогодні, а завтра робить. Говорить сам чоловік про це діло, тому треба робити.

      151. А раз діло є, уже необхідність, його природа зобов’язала. Він став у цьому залежним: став технічним чоловіком, штучне став мати, хімію в тілі.

      Спочатку такого не було, щоб чоловік місце своє індивідуальне присвоював і на ньому жив. Як це зробилось чоловіком? Він облюбував це місце, став на ньому жити, у природі потрібне знаходити, став живе ловити, його вбивати, тягнути, красти вже чуже став. А за чуже люди перед людьми стали  відповідати. Вони стали в природі шукати своє, війнами це все в природі робилось, ішли люди на людей із смертю. У них зло між собою зоставалось, ненависть. Мстили люди людям, старались захопити під свої сили людей і ними розпоряджатись. Люди ніколи не забували свою рідну національність, не викидали з голови. А щоб забути, це неможливо.

      152. Руські люди як були руськими, так вони й залишились руськими людьми. Їхня руська земля відома. Для чого тобі інша нація, що ти із цього хочеш? Своє діло, котре ти робиш, ти не даси. Таке діло є в кожного чоловіка. Вони його розвинули на самому собі. У них воно розвивалось, розвивається й буде воно на людях розвиватись. У цьому їхнє все таке життя, зроблене ними. Вони устали з постелі – скоріш умиватись.

      А час іде своїм шляхом. То сонечко сходило, а тепер воно піднялось високо, ранок змінився на день. Сніданок прийшов, потім – обід, вечеря. Вона привела ніч. Люди спати лягають і всю ніч сплять. Це все діло зроблене ними, вони його продовжували, вони його продовжують. Хороше й тепле зустрічають, а від поганого й холодного ховаються. І врешті-решт все веде всіх наших людей до поганого й холодного в їх ділі. Вони в своєму ділі втрачають своє особисте здоров’я. Вони стали відчувати погане, запалення, хвороба чоловіка оточила. Він застогнав, полежав, захворів, похворів і вмер на віки-віків.

      153. Люди ввели це діло: спати лягають, а ранком устають. Це вже є діло, робота людська. А в процесі цього всього люди часто їдять досита. Люди красиво, до тепла одягаються, хваляться чужим. А живуть у домі з усіма вигодами. Смажиться, вариться та спиться в свій такт. У процесі всього цього діла природа може в людях народити стихію, вона заважає життю. А стихія людям проходить по природі. А природа від людей потребує від їх діла, щоб вони заслужили. Люди повинні, щоб природа одержувала хороше. А хороше люди в своєму житті не давали й не дадуть. Їх хороше – створений мертвий капітал: міста й села. У всякого роду людей є діло, воно робилось людьми, воно зробиться ними, щоб техніка в цьому ділі процвітала, штучне робилось, а хімія вводилась, через що людям життя не було.

      Дощик як із відра весь ранок лив та мочив цю землю. А небо не відкривається через цей дощ. Я стою біля вікна, про це все пишу та все думаю про своє діло, як це ось усе вийшло в житті.

      154. А в самого мисль така: адже це все люди зробили. Я тільки зі свого діла написав істинно, а люди прочитали й дали свою згоду: це все написане треба буде молоді. Воно мною писалось. Я стояв на ногах своїх та мислив про мою зустріч із людьми. Вони мене в цьому ділі просили, щоб я їм дав своє здоров’я. А здоров’я це не моє особисто є – це здоров’я ваше. Я його в природі знайшов і випробував на собі. А тепер моє бажання таке: залишити все своє знайдене вам. Беріть і робіть його самі так, як я його зробив. Люди наші здорового розуму! Беріть і робіть  те, що роблю я весь час. Я для цього часу їду в Москву, хочу попасти у видавництво “Знання” знову з працею своєю. Воно не захотіло з такою новою мислю розбиратись. Виявилось, даремно примусили, щоб я із цими місцевими людьми так багато проговорив. Я хотів від них істини, але її в них не вийшло. Що вони шукали на мені й що вони хотіли від мене, такого практика? Їх діло було спихнути своє діло на інших, таких само, як вони. Що вони хотіли від мене в цьому всьому, я їм на сторінках свого листа про все виклав. Хочу їм істинно сказати: це все їх митарство. А митарство на живому чоловікові – невмираюче діло є.

      155. Він сам цю історію написав із свого діла. Він є чоловік загартування, а люди є природа. Вона що хоче, те вона й зробить. Вона втягнула всіх людей, технічними зробила, штучного навчила, а хімію ввела. Легке для життя людям не зробили. А отець із сином як жили в природі, так вони й до сих пір живуть. Але природа їм не дала того, що вони від природи хотіли. Вони від неї не одержали. Тюрма чоловіка як утішала, так вона не перестала утішати.  І лікарня чоловіка як держала, так він там і знаходиться. Він там стогне й безслідно він умирає.

      Люди відмовилися від Бога, хоч і сильно йому як невидимому чоловікові вірили. А щоби Бога виконувати, у них на це не було сил: щоб чоловікові побажати те, чого сам не хочеш. А коли ти Богові віриш, це хороше. А коли  ти не виконуєш, гіршого від цього нема. У природі в людях народився через це діло одне Бог Спаситель людського життя. Він залишився в людях як корисний чоловік. Хоче сказати нам таким залежним від природи, бідно живущим в умовах матері природи, умираючим на віки-віків. Людей усіх живущих на білому світові Бог назвав бідними, нужденними людьми.

      156. Леніну люди завоювали революцію, Ленін людей заставив свідомо вмирати. А щоб теорія подумала про ідею Іванова, про еволюційність – це люди не робили й не думали це робити, що нам робить своїм ділом Іванов – у світі один є самородок. А джерело його – це загартування-тренування. Я труджусь один на благо всього народу, учусь я в природі. Хвалюсь перед світом. Істинно хочу сказати про самозбереження своєї клітини. Моє серце, молоде загартоване здорове, – 25-літнього чоловіка. Вихід мій - у світлі. Я не боюсь ніякого ворога, навіть своєї смерті. Якби цього в житті не було, я б уже давно вмер, не жив на білому світові. Я – чоловік землі, дихаю дуже сильно, а різко говорю не про якесь чудо. Я говорю про природу, про фізичне практичне явище. Найголовніше - чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Я люблю хворого, знаю його душу й серце його, хочу в цьому помогти. Через руки струмом убиваю біль. Це не слова говорять, а все це робиться ділом. Рука пише моя, Владика. Це справедливість яка.  Мене як такого треба просити – будеш здоровим. Кому це не треба буде, юнаку нашому молодому?   Та ні. Шановні, це світове значення. Нам треба любити матір-природу, берегти її. Чиста правда – не хвороба грає роль над чоловіком, а грає чоловік над хворобою.

      157. Нам треба вчитись в Іванова, щоб у тюрму не попадати, а в лікарню не лягати. Жити вільно, не лізти на рожен. Яка нам буде слава: дідусеві, бабусі, дяді, тьоті та молодому чоловікові  треба сказати “здрастуйте”! Ех і життя моє тяжке для всіх. Зрозумійте моє терпіння, серця свої загартуйте. Милі ви мої люди, гляньте ви на сонечко – побачите свою правду, своє оздоровлення. Бути таким, як я є в природі – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі. У трьох особах – Бог отець, Бог син, Бог Дух Святий. Це самодержавство самого царя; революція, що створила Радянську владу; ідея еволюційності. Скажіть, шановні читачі: що буде краще, штучне чи здоров’я? А його дає не руки чоловіка, а природа через великий холод і дуже погане. А в природі це є, воно бережеться нею. Вона народжує для цього чоловіка, йому вводить ці сили, щоб він не хворів, не простуджувався, а був він заслужений і навчений для того, щоб від природи брати її сили й ними, як своїми, володіти. Щоб люди від цього чоловіка одержали його сили, дані йому природою. Щоб він їх сіяв на них, він ними володів як своїми, їх  віддавав  іншим. А інші повинні знати про це діло як ніколи.

      158. Здоровий чоловік своїм тілом живим, здоровим повинен перемагати на чоловікові не здоров’я, котре його мучить. А мучить нас наше незнання. Ми боїмось повітря, ми боїмось води, а по землі боїмося ступати босою ногою – цього всього, що в житті рятує. Ми є люди, своїм розумом шукаємо по природі. А перш ніж іти в природу з  чим-небудь, треба помислити: для чого повинна прокладатись твоя експедиція? Тоді чоловік з мислю йде прямо по дорозі. Якщо це йому треба в житті, природа йому відпустить. Люди все життя думали й думають про те, як треба буде самого себе в природі зберегти. Але вони природу не просили, а вважали й умирали безслідно.   

      А тепер такі війни пройшли між людьми: люди людей повбивали за право своє. На це все незнання, котре мали люди, вони в цьому бою заслужили від природи, вона їх пожаліла й прислала до людей чоловіка, тобто мене, Іванова, для революції в житті зробити еволюцію. Чоловік прийшов на нашу землю утихомирити. Так воно й вийшло: Паршек місце своє, як Бог, у природі одержав і став ним володіти. Якби не він, то німці побили б руських. Тому місце таке зайнято правильно. Він став помагати ображеному чоловікові.

        159. 12 червня. Ми з дому виїхали. А коли приїхали в Москву, нас зустріли люди. Я декого прийняв. Договорились, щоб піти у видавництво «Знання».

      13 червня. Він нас зустрів дощем. А що буде далі? Ніхто не знає. А з Марком на ліжку спали. Мені снилось обрізане м’ясо. Це нехороше в житті. Говорив з багатьма вченими людьми, вони говорять за все моє хороше. Сонечко з-за будинків виходило, а ми готувались до зустрічі з ученими. Вони хочуть, щоб моя ідея в людях щезла. Як через віконце вітерець подував, а горобчик цвірінькав, і радіо музикою займається. Огірочок малосольний з’їв і помідор квашений, а квасом напоїв усіх. Ігор учора додзвонився, він говорить про діло Учителя. Голубочків погодував хлібом. Де брався цей чар. А млинців Федорівна пропонує, їй хочеться, щоб ми їх поїли. А сніданок був на столі. Ми всі до одного чоловіка ходили по росі гуляти. А потім треба прийняти жінку, вона була, це не вперше. А як тільки погано  почуваю, неміч як такого оточила. Ноги не держать. А ось книга, я її написав, людям треба її читати.

      160. А квасом Тамара мене напоїла – я відчув себе хороше. Мене Валентина скупала холодною водою. А маленька дівчинка з бантиком із матір’ю до автобуса прийшла. Автобус підійшов до зупинки, а в нього ніхто не сів. Жінка в синьому платті в руках сумочку несла. Червона машина на своєму місці стояла, ждала до себе водія. Трамвай – за трамваєм, вони путі не давали, треба буде йти. А дзвінки часто дзвонять, хочуть зустрітись із Учителем. А вони хочуть приїхати разом із дружиною. А інший: ждіть, ми самі повинні приїхати віддати. Нам доводиться на це надіятись. Доводилось робити. Машина таксі “Волга” швидкість свою розвивала. А чоловік? Алла Михайлівна, у неї записано всі телефони, їм дзвонить, їм свої слова говорить. Ми, учені, бачимо таких людей, котрих знаємо як корисних таких, як у нас є один з усіх чоловік. Він не знахар, не лікар, котрому доводиться людям помагати. Йому треба чоловік. Іванову не треба ніякої хвороби, йому треба чоловік, йому треба життя чоловіка, воно потрібно.

      14 червня. Обійшлось без усякого такого дощу. Ми встали з постелі рано, ще сонечко не сходило. Ми пішли прогулянку зробити. А людей, крім нас, нікого не було видно. А машини – своє діло по своїй дорозі, вони ганяли.

      161. Ось яке життя робилось у природі, вона їм таке життя дала до свого часу. Кожен чоловік жив у природі, щоб він думав про свою смерть, що йде. Його тілу робилось, робиться хороше й тепло, він це ось у природі досяг, зробив на самому собі, цим ось здоров’ям оточив себе, що йому треба в цьому. Його мисль веде до життя, а життя чоловіка попереду, воно його тягне за собою. Це є  люди, котрі задовольнити себе не змогли. Вони шукають кращого, а воно не виходить. Ми як такі люди, наше діло таке: усі сили кладемо на своєму фронті. Ми з вами це шукаємо, хочемо це знайти, а нам природа не дає. Ми – люди бідного характеру. Хвалимось грошима, а самі разом із ними гинемо, як мухи. Які ж ми є в цьому ділі люди? Ми простуджуємось, хворіємо. Це не наше з вами життя, щоб назвати його Богом. Вона нас оточила технікою, ми навчились штучним володіти, а хімія процвітає. А самі  безсильні жити. Води холодної боїмось,  повітря для нас - страшне. Щоб піти по землі роззутим – це ми не робимо. А що нам усім це дало? Ми з вами оточили себе мертвим капіталом – це наша з вами велика помилка. Ми є люди вченої сторони. У нас помилка в ділі. А діло ми з вами недоробили, умерли на віки-віків.

      162. Ми залишили Болотниковську, їхали ми машиною приватного характеру. Заїхали по дорозі до Тані за мішками. Через Виставку проїхали ми в Медведкового. Вони ще не вставали, ми їх розбудили. І тут же ми приготувались скупатись. Я як такий узявся за свою писанину, став описувати про те, що було в Москві. Ми сьогодні готувались зустрітись, щоб наша праця пішла в люди, щоб читали. Учитель не пропускає жодної хвилини. Одне мислиш і мислиш про те, що повинно бути. Ми багато про це думаємо, коли доводилось робити, у нас не вистачило сил. 

      16 червня. Живіт заболів, він мене мучив. Неймана з товаришем прийняв. Словом готуватись, словом повинен виступити.

      17 червня. У Ганни Петрівни обід. Клізму поставив. Було зібрано актив. Я як Учитель виступив, говорив, як ніколи, про свою ідею.

      18 червня. Холодно. Ми приїхали в Болотниковську до дівчат. Ходив прогулювався на станцію. Погода стояла сонячна. Сьогодні, 19 червня, день, у котрий відбуваються вибори до Верховної Ради. Нам як таким треба староста, він нас як таких повинен заставляти, щоб ми прагнули жити в природі хороше й тепло.

      163. Ми з вами не навчились бути свідомими людьми, нам треба палка. Скотина рогата сердиться, а пастух у них у стаді з однією палкою – яка в них тиша. Вони підкоряються голосу цього чоловіка, цій ручній силі. Уся земля – загальнодержавне добро. Надра відкриваються народом, вони це життя вводять, це господарство оточують, йому ставлять хазяїна, хто всіма людьми розпоряджається як своїми.

      Я Борису сказав, щоб Йосипа запросив. Він дав слово це зробити. Варя прийшла, муку принесла.

      20 червня. Уже додому прибули. Баштан просапали, тепер треба діждатись кавунів.

      22 червня.  Ранком сонечко, велика роса, а тепло по всій території. Хліб посаджений дуже погано. Люди не косять, роблять по-своєму. З нами приїхали Тамара й Саша. Коли ми повернулись із Москви, у нас природа змінилась: такі зрілі вишні не мали. Усе було в зелені, а тепер усе стало на своє місце. Картопля розрослась, вона своїм цвітом розцвіла,  цибуля бушує, редиска віджила. Ми разом із Тамарою просапали картоплю. А про найтяжчий час у житті для наших людей забули, що воно робилось, робиться нашими вченими. Вони це життя таке тяжке ввели.

      164. 23 червня. Люди людям не довіряють, вони живуть разом на одній арені, а самі через наявне багатство один одного бояться. Стараються огородитись, щоб сусід про сусіда не знав, не завидував і не збирався про це все знати. Чоловік чоловікові в природі є ворог, він йому не довіряє як любимому другові через свою мисль. Вона лазить, він помиляється тим, що думає: у нього нападки на чуже.

      23 червня. Це є із чужим чоловіком людська любов. Вона стала робити своєю похіттю чоловіка, щоб він замінив своїм народженням  чоловіка після смерті.

      Люди такі майстри не зможуть зробити й наладити мотор машини «Волги». Він мені не давав ніч спати.

      24 червня. Люди ждали такого ранку, він був без дощу. Урожай до зрілості підходив. Я, говорить хлібороб, готувався, щоб техніка була готова для того, щоб зібрати на кореню хліб.

Погода ставала справжня, десь бралось ясне сонечко, вітер був – значить скоро буде збирання.

      165. Молоді на це дивитись не хотіли, брались за свій шлюб,   їм хотілось весілля грати, а час не такий був. Сон у голову не йшов. Веселе життя було, воно людей заставляло пити вино, співати всякі такі ось пісні й танцювати. Це недовго було, скоро забувалось, за інше брались. Людям так не хотілось без усякого сидіти, вони шукали в цьому інший вихід. Їм усім до одного чоловіка хотілось у природі жити не так, як вони жили до цього. У них була така велика потреба в усьому. Усе це зробило наше історичне минуле самодержавство царя минулого порядку. Люди жили тяжко, у них був великий нестаток. Вони не вміли в себе робити машину, їх це не красило, вони плавали в природі через своє невміння.  

      26 червня, неділя. День такої пори. Люди не знали: у природі що для себе зробити. Один одним були незадоволені. Своє діло він сам облюбував, став на ньому думати: а що треба буде в його такому житті, котре люди самі ставили на ноги?

      166. Ми цим першим днем цього початку не були задоволені. А нам треба було щось поїсти та щось на себе одягти – це була перша така турбота за себе. Із приватною власністю  в такому господарстві чоловік жив. Він думав не про погане, а про технічне, штучне діло. Воно робиться на землі людьми, щоб воно в них росло не по днях, а по годинах. Воно сприймалось для людей дуже великим прибутком. Чоловікові такому, як він народився, у житті своєму треба була не одна їжа для свого індивідуального життя. Він став думати про одяг, йому в цьому треба був житловий дім. Ми як такі люди самі себе заставили, щоб природа нам таким ось давала все для того, щоб чоловікові в ній жити, у ній трудитись, добувати те, що в житті треба.

      167. Нам як таким людям треба шматок землі, щоби була по ній така дорога, по котрій нам доводиться прямо в ціль попадати. Це по ній маємо на колесах бігати. Машина любить, щоб за нею був догляд. Машина біжить по своїй дорозі, вона мчить  на своє місце попасти. Її ждуть на цьому місці люди, їх діло одне – зустрічати й проводжати. У такій зустрічі народжується людська радість. Вона нами всіма народжується в житті, щоби було людям хороше. Людям треба в їх житті техніка, вони нею гори переставляють, моря зупиняють. Це є їх зброя від ворога. Чоловік чоловіка вбиває – це є їх зло й ненависть. А місцем для людей є міста, селища й села, там люди будують своє веселе життя. Воно робиться людьми. Воно технічне, воно штучне, хімією оточене – як на сковорідці. Для хороших людей – хороші умови, а для поганих – погані. Хтось попадає в тюрму, а комусь  доводиться  в лікарню лягати – це природний такий заробіток. Природа не хотіла цього, але люди самі це зробили: вони пішли красти, вони стали вбивати, їм доводилось збагачуватись, мати своє індивідуальне господарство. Воно в них росло й розвивалось велике.  

      168. Якби не приватна індивідуальна власність свого характеру, злочинця як такої особи не було б. Усе це наробило своє місце. Любов чужого чоловіка примусила ненавидіти чоловіка іншого.   

      27 червня. Приїхав із сином додому, взявся за баштан, громадив, побачив першу квітку на батогу – значить, уже є кавун. Усе це робилось людьми для машини. Мотор не давав ходу, людей заставив морочитись, а в них не було того, що треба. Мотор Дмитро відновлював, йому це було довірено, а Володя вже дороблював. Після чого ми із сином з рукою – у лікарню: гіпс йому там повинні зняти. А коли ми в лікарню приїхали, люди всі були заінтересовані тим, що треба їм порозмовляти.

      28 червня. Це було. Люди бачили мою в цьому пильність. Я ходив уперед і назад і думав про свою ідею, як людям розказати. А їм це інтересно, вони хотіли послухати. Вони мене оточили, стали інтересуватись. Питають: а скільки мені років? Я їм сказав: 80 років виповнилось. Вони стали питати: а чому в мене нога хвора чи пухла? Я їм говорю: це різні світи. Це – капіталісти, а це соціалісти.

      169. Одні хваляться, інші теж хваляться, що вони живуть хороше. А в самих себе стоять набиті тюрми й лікарні, там і там стогнуть люди, хочуть волі. А люди, котрі живуть хороше й тепло, їх через це не пускають. Це їх воля. Вони хотіли, щоб по-їхньому було. А він їм говорить: вас умови заставляють. А якби не ці умови, ви нікуди не пішли б. А потім питають у мене: «Як діло з горілочкою, п’єш чи не п’єш, палиш тютюн чи ні?» Я сказав їм так, як усім відповідаю: я й вам не бажаю цього робити.

      Ми з вами, усі люди живі, вважаємось людьми хворими. Цього нам мало, що ми живемо хороше й тепло. Ми, усі люди, через це є хворі. Ми нічого не робимо  й не хочемо робити, навіть не вміємо це робити. Усі до одного чоловіка стоїмо на черзі. Ми, живі люди, огороджені мертвим, нас оточує бездушне. Ми, усі люди, - технічні, штучне ми робимо, а хімію вводимо. Ми на це все надіємось, що нас усіх урятує. Ми цим своїм ділом відійшли від матері природи.   

      170. Це є наше в природі безсилля. Ми робимось до всіх людей чужі. Ми робимось у природі немічними. Нас оточують такі умови: ми не визнаємо живе, а робимо його мертвим. Ловимо ми природу, бережемо її в себе як свою власну, нею ми живемо. Вважаємо: це все є в людях закон. Він нами введений, ми його самі робили, робимо й будемо ми робити. Це наше перше. Нас оточила бідність, ми в житті стали мати потребу. Ми без цього жити не змогли. Усе це зробили наші руки – це технічне, штучне діло. А хімія процвітає в нас, таких людей, котрі стали в природі відшукувати хороше й тепле. Ми з вами це місце облюбували, його своїм іменем назвали, огородили його, щоб ніхто з інших це не присвоїв. Ця власність уведена людьми, бережеться, як якесь око. Ми на цьому ось місці живемо один раз, а другий раз на нас нападає природа, на наші тіла, і саджає на них виразку чи грибок. Це все не виліковується людьми. Вони для цього не знайшли цих засобів і нема для цього чоловіка, щоб це смертельне життя призупинити. Люди самі це зробили, вони самі це роблять, без чого життя нема. Ось чим люди самі оточили себе – смертю.         

        171. Людське таке життя ділом оточено. Люди самі стали це в житті робити, вони в цьому ділі втомились, їх оточила неміч, у людях народився нестаток, а його як такого поповнити нема чим. Люди через це починають хиріти й у цьому ділі падають жертвою, умирають на віки-віків. Для цього діла сама природа прийшла назустріч цьому всьому, вона нам народила такого ось чоловіка. Йому як такому довірилась, ввела свої природні сили через любов одну. Це буде в людях Паршек. Він знайшов ці якості, ними оточив себе – це повітря, це вода, це земля. Найближчі, енергійні, любимі друзі в житті. Вони стали для Паршека через холодне й погане діло. Ось що відіграє роль у житті Паршека.  Йому не доводиться навіть думати про хороше й тепле діло. Я, як ініціатор цього діла, хочу сказати, як знаю природу: без неї й камінь мохом не обросте. Усьому діло вона є, природа. Вона може все зробити в житті, у неї для цього діла є сили. Вона народила чоловіка, вона його оточила єством. Хотіла, щоб він жив не так, як себе примусили люди. Вони визнали все природне своїм і стали користуватись самі.   

      172. Люди цю штуку на собі розвинули. А щоб її так призупинити – це неможливо через діло одне. Вони стали цим займатись. Мисль їх стала про це мислити, а потім став чоловік після цього робити. Яблуко росло, красувалось, воно себе довго людям показувало до тих пір, поки він свою руку не протягнув. Його своїми пальцями оточив, і скоріше його в рот кусати зубами. Став жувати, став ковтати, послав його всередину. Там місце було, завівся шлунок. У ньому стало киснути. Уже недобре стало, його треба було викинути, і на це діло десь узялись сили. Появилась уже неприємність, була в природі: її обхаркали. А раз у природі завоняло від людей, то й у людях стало від цього погано, вони стали простуджуватись і хворіти. У цьому ділі природу не обдуриш, вона енергійна.

      30 червня. Вона нам як людям  сама себе в джерелі показала, утягнула вона своїм добром. Ми шахти стали копати, вугілля  добувати на-гора. Яке початкове стало життя. Ми, люди, стали буравити свердловини, дістали нафту, не наше багатство. Ми, люди, це ось у житті знаходимо, із чого робимо цяцьку. А в цій цяцьці все економічне життя, воно на грошах процвітає. Людей вербують за великі гроші, їх женуть у бій з природою воювати, тобто боротись із нею фізичним трудом.

      173. Я теж  таким був заінтересованим, для себе будував, у житті індивідуально збагачувався. Мені як чоловікові теж треба було фасонний красивий теплий одяг, він мною здобувався,  я  його свій вік зберігав. А їжу добував як усі, брав від джерела землі, у цьому трудився. Я свій дім беріг, як око, ставив на фундаменті. Я жив 35 літ, ні про що не думав. А тепер зустріла мисль така: кинути це все, а взятись за самозбереження цього всього. З людьми поділився, узяв свою сторону. Вона виявилась ділом, корисним у природі, Божою стороною.  Вона стала людям хворим помагати, цим стали задоволені, дякують йому, чоловікові, що вічно живе на білому світі. Технічний чоловік штучно в природі робить, хімія йому вводиться, він воняє цим у природі, він не заслуговує життя. Тому вона його жене з життя, йому через це доводиться йти з колії. Паршек  випробував усе це діло в природі.

      1 липня. День прекрасний простежили. А люди людей переслідують, ненавидять через багатство, котре здобувають усі. З машиною возились: шпильки точились, ставились. Стійкі майстри робились спритними, вони шукали свій вихід. А туча дощику нам  принесла, ми від нього мокрі були, уже він падав у свій час.

      174. Сьогодні була така розмова між людьми.

      2 липня. Наше свято еволюційне, йому всі люди, що роблять, кланяються. Говорять не те, що було раніше. Вони взялись за природу-матір таку, котра їх усіх пожаліла, стала їх цінувати за це діло, що воно роблять. У цьому вона виявилась така: мстивість, ненависть залишила, а прислала вона тілу чоловіка правду й стала його як такого жаліти. Усю свою гордість забрала, стала йому любимою матір’ю. Її наука є одна з усіх практична природна. Вона, як мати рідна, визнала свою першу початкову помилку, їм уведену.   Вони стали відходити від цієї техніки, від цього штучного й також від хімії.

      Мати є мати свого дитяти, вона його народила, вона ним розпоряджається як таким. Вона як така мати,  не як годувальниця, а робиться вона над ним адміністративною особою. Вона ним як своїм розпоряджається, вона його вчить, він її слухається, старається всі її накази в ділі виконати. А їх дуже багато в неї є, вони для нього корисні, а є і шкідливі. Це є в людях таке діло, його робиш і недоробиш, помилишся, не так зробиш – уже біда якась у цьому ділі є, горе.

      175. Йому як такому не помогти, біда так залишилась. Її чоловік довго пам’ятає з образою. Вона ніколи не забувається, ніколи не вмирає, вічно в чоловікові вона живе й буде вона  жити. Мати будь-якого дитяти є не рятівниця зі своїм учинком нехорошим. Вона того не знає, вона того не робить, вона тільки жаліє, як мати свого дитяти. А він у неї виявився самовільний. Він облюбував таке своє діло, знайшов його, став робити, у ньому попався. Вони його за це все, зроблене ним у людях, стали розбирати по кісточках. Він зробив нехороше, його люди судили. Вони незадоволені були їх ділом, один спіймався, другого здали люди. Чоловік попав у погане, його осудили люди, він у неволі. А мати про це почула. Вона жаліє, а зробити не зможе. Дитя в неволі, воно томиться, а мати плаче, теж думає. Я, говорить чоловік людям, народився в людях не для того, щоб вони мене судили. Це мої умови заставили потребувати. Я став це діло робити, у ньому піймався. Я став у людях злодій, у природі доводиться так жити. Одне треба буде – учитись. А науці кінця не видно. Одне тільки зробив, його недоробив, а мисль перескочила на інше, треба буде робити, і ось його недоробив, помилився, загинув на віки-віків.   

      176. Устав я рано, став я писати про матір із сином. Він народився для життя, а забув про те, що робиться в людях. Німці улаштовують фестиваль у Волгограді, ідуть туди поїзди з Лихої.

      Ми живемо разом із водою, нас вона зберігає. Вона може бути в стакані, ми її держимо в себе як таку. Вона море створює, у ній є всякого роду риба  від самого пічкура до самої риби кит. Її можуть пити всі наші тварини. Вона енергійна в природі є одна  з усіх. Лише б вона захотіла прорватись із берегів, вона робить повінь. У неї такі хвилі розбивають пароплави. Вона все робить. У неї всі розташовані океани. Вона в себе свою силу на землі має. Її тягне повітря, вона разом із повітрям живе й з берегів не виходить. Це живі якості, вони можуть скоро розправитись із життям чоловіка: у неї якості такі.

      3 липня. Вони для чоловіка є все. Чоловік що захоче, те він і робить. Може хороше робити в житті, може й погане, залежить від умов. А вода є така, котра народжує в себе всякого роду життєрадісні умови.

      177. А люди говорять і завидують цьому життю. А воно починається із самих гір, це йде ріка. Це вода із собою несе силу. Її чоловік робить на землі. Що схоче, те він зробить. У нього розум робить. З води готується в усякій посуді всяка їжа, і здобне печиво вона може спекти. Ось що вона в житті робить. Береться із самого снігу з гір, робиться швидко рікою. Вона свої береги має. А щоб із них виходити, її повітря не пускає. У воді чоловік не звик так жити, у нього життя проходить на нашій землі. Він живе при умовах одних, вони його ведуть по дорозі прямо до мети життя. Він хотів, він хоче як ніхто. Вода гріється, вода охолоджується, вона робиться льодом. А люди самі себе всюди на колесах везуть, вони хочуть на своє місце попасти. Це їх буде таке діло: побувати в  гостях та погостювати, поговорити. Без усякої води в чоловіка життя ніде ніяк нема.

      178. А от коли є в житті вода, то на землі й квіти розцвітають. Воду як таку всі люди бояться.  Вона простуджує людей. Вони в ній бояться бути. Вода – будівельний матеріал. Вона може знаходитись у стакані. Від води робиться на землі велика волога, а тоді після цього всього й життя людське йде добре, з прибутком. Ось чому вода сьогодні робить ріст. Земля пропускає по собі воду  великої кількості. На землі вона не збавляється, а добавляється. Як така одиниця вона жила, вона живе й буде вона жити в своєму атмосферному ділі. Вона робиться на всякий смак, її продають, купляють стаканами й пляшками. З води можна все робити, навіть папір з мануфактурою. І це все робиться руками чоловіка, це труд.

      Сьогодні я з Тетяною нарвав 3-літрову посудину вишні. Яблука на плодових деревах сильні, але не зрілі вони – треба ждати. Щоб їх аромату діждатись, багато часу пройде. А люди їх ждуть дуже багато часу, їм хочеться цю ягоду з’їсти – наше таке в житті діло. Доганяти та ждати - це найгірше діло.

      179. За хороше моє діло жаль одержав. Прийняв замісника начальника. А дровець наносив для розпалювання блоку. І хотілось подивитись на роботу після. І погода як погода для людей, а люди – для курей.

      Повітря теж буває там, де це треба в житті. Воно охороняє береги, йому доводиться атмосферою володіти. Люди в себе люблять,  а інколи вони від себе женуть негоже, роблять свою дезінфекцію. Люди дуже розбираються, як природа змінює свій образ. Із самої весни починається все це робитись на землі. Вона починає обростати зеленою травою та квітами сама себе застеляти. Це все робиться всю літню пору та при сонечку, поки це все не засохне й не почне тягнути до себе зовсім іншу атмосферу, не таку, як була. Вона переходить у білі мухи, і маса їх лягає на суху чи мокру таку землю, уже не зелену, а білу. Білішого, ніж це діло, не може бути. Ми із собою починаємо розбиратись і починаємо згадувати про зовсім інше. То була гаряча пора, а тепер настала холодна пора, сніг лежить, повітря не таке, як це треба. По ньому проходить гостра голка, вона заставляє наше тіло ховатись – і одягнулись усім, нарядились.

      180. Ми з вами не хотіли, щоб у природі був холод. Від цих атмосферних умов усі люди біжать, відходять і не приходять, щоб із цим зустрітись. Але нічого ти не зробиш у житті, бо це саме виходить. Люди за рахунок землі живуть, вона їх так годує, вона держить на своїх ногах. Люди живуть: одягаються та їдять, у цьому ласують – це все не задоволення. День не один повсякчас на нашу землю приходить, є для нього земля-берегиня, вона воду держить, а також у висоті повітря. А чоловік у цьому живе, його як такого це все оточує, він користується цими правами. А в висоті в атмосфері птиці літають, їх держать живі умови.  Також у глибині риба живе. А люди на землі в своїх умовах прикріплені магнітом, вони оточили себе технікою. Це природа народила живими.

      5 липня. Треба знайти в природі місце з усіма вигодами, не таке, котре люди один час облюбували, обгородили, назвали його іменем своїм. Стали робити штучне технічне діло.

      181. Це житловий дім з усіма вигодами зовсім іншим людям, фізіологам і біологам, котрі стараються своїми силами лабораторно чоловікові таке місце дати, у котрому він оточив себе так, як воно робилось до цього часу. Воно людьми вводилось і робилось ними. Вони – ініціатори в усьому, роблять самі діло те, від котрого люди мають бути задоволені.

      А ми свого ворога не знаємо, якій він є, і звідки він береться. А він між нами яким був, таким він і залишився. Ми природи як боялись, так ми її  й до сих пір боїмось. Вона його, не думаючи, на нас наражає. Ми, усі люди, технічно озброєні є. Не хочемо хворіти чи простуджуватись. Нас готує сама природа, вона на нас накидає свій нестаток. Люди горді, ненависні, люди з людьми не хочуть жити мирно, щоби була любов між ними й природою. А людьми робиться цей каприз, через його народжується всюди неприємність. Природа є зі своїми силами, зі своїм розумом і ділом, у котрому ми помиляємось. Ми ж, люди, хочемо  хорошого й теплого, а в природі є такі якості природні. Вона стоїть на своєму місці; що захоче, те зробить; у неї свої сили, свій такт у цьому. 

      182. Це буде природна сторона, практична, вона так не робилась і не робиться людьми. Вони не думають в себе робити те, що треба. А в природі це місце є, його незайманим знайшов Паршек. Він його одержав від отця рідного наділом. Він йому як рідному синові указав у своєму житті це належне своє місце, де я повинен жити. Я як такий народжений чоловік у житті своєму згадав про це. Я, говорить він, довго ходив по природі, багато думав про це зробитись таким чоловіком у житі.

      Щоб кого-небудь убивати – це бути неприємним у людях чоловіком. Скоро люди про це діло узнають і це діло скасують. Багато ким хотів я зробитись, але моя доля не дозволила за це діло взятись. А ось це мені природа дозволила, щоб я з людьми поділився: їм залишив їхнє, зроблене ними, а своє, знайдене в природі, узяв. Хіба це було б у житті нам погано, якби ми з вами народили в людях чоловіка не такого, як ми його народжуємо?  Він не появився на білий світ, а ми такі є люди побоялись його без потреби залишити. Він не народжувався, а ми  йому приготували все, що належить: одяг зшили, їжу приготували, а дім склали.

       183. А за моїм висновком, по-моєму, як я надумав, це є в житті живий невмираючий факт – це природа. Вона характерна, вона ніким ніколи не займана. Цілина від Адамових літ, вона повітрям оточена, водою обмита. Вдень і вночі зустрічалась, а весною й літом зеленню прикрашалась, білим снігом освічувалась. Життя між людьми було, тільки цього ніколи не було... Повинен життям у природі зберегтись чоловік на цьому ось місці, на Чувілкіному бугрі, без усякої потреби. Він до нас, до людей, прийде на землю для порятунку в житті людей усієї землі. Вони повинні самі цим ось освітитись і перестануть потім умирати. Ось що задумав зробити в людях Паршек. А він був у селі злодій, такий чоловік, як усі люди. Вони зоставались технічними людьми. А Паршек узявся за єство, він невмираючий буде. 

      184. Життя радісне засвітило між усіма людьми. Хочеш бути таким, як є Паршек. У Московському університеті психіатр медичної науки запитав: «Якщо ти вмреш, кому свою таїну залишиш?» Йому як такому Паршек говорить: «У мене таїни ніякої нема, а є істина така: роздягайся, роззувайся й слідом за мною». А надворі був мороз 40 градусів. Доктор сказав: «Умру». А я йому говорю: який же ти вчений, якщо ти боїшся природи? Це ж вода, вона холодна, її боятись не можна: вона тепло виробляє. Я ж чоловік такий само, як і всі люди, тільки в мене сили не такі, як вони є у всіх людей – сили індивідуальні, свої особисті. А в мене їх як таких нема, як вони є у всіх людей. У мене сили природні – це повітря, це вода, це земля – милі мої, вічно невмираючі друзі. Я їх любив, я їх люблю і буду їх любити вічно.   

     Бажаю щастя, здоров’я хороше всім.

 

1977 рік 5 липня

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. З оригіналу. 2013.02. (в1412).

 

    7707.05   Тематичний покажчик

Оздоровлення  5,7,168

Прийом  7

Потік  11,136

Хороше, тепле, холодне, погане 15,

70,85132,141,152,157

Бог спаситель від біди  16

Учитель історія кандидат партії  17

Війна 41г.   37,62-74,97,98,151

Причина війни  62

Звіт перед Богом  88

Перший чоловік  126

Отець, син, еволюція   117,134,69, 70,76,157

Церква  122,155

Віра в Бога  155

Бугор спадщина  182 

Народження ЧБП  99,101,141,183

Еволюція  23,25,33,57,61,70,76,117,140,158

Пришестя друге  53

Свідоме буття  77

Розум 107

Учитель історія  137,141,155

Руські були и є, їхня земля відома152.