Іванов П. К.

Це буде таке безсмертя

 

1978.04.18

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

     1. Мені як такому чоловікові довелось від інших людей таких почути про  це безсмертя.

Ми про це говоримо, виступаємо, а знати про життя своє? Воно робиться нами всіма такими, як ми спати лягаємо звечора. Наше ясне в променях сонечко, воно від нас за землю заховалось. Ми всі від цього відійшли, нас оточила темнота, ми заснули. Що нам снилось? Про це ми не знаємо. Чи ми жили, чи ми були мертві? А коли тільки піднялись, нас зустріло це людське діло.

     2. А от люди стали дивитись, вони побачили це місце. Це було призначено комусь, це було діло. Його, як таке діло, вони брали, вони робили самі. Їх діло – починати, їх діло – і кінчати. А коли люди роблять, то люди й кінчають. А коли вони це діло зроблять, вони в цьому намагаються за все дякувати. Це те, чого в житті люди не збираються і не хочуть, і не будуть хотіти. Їх така є мисль, вона примусила, щоб вони мислили. А щоб робити без усякого? Ми тільки там, на цьому місці, яке нам дає своє діло. Ми, такі люди, до нього їздимо й приїжджаємо до нього. Ця адреса цього місця? А воно лежить без усякого.

     Ми живемо один раз, а проходить такий  час, ми про нього добре знаємо, бережемо його. А щоб забути нам це діло! А із самого ранку наше ясне таке сонечко, яке нам, усім людям, дорогу прокладає по землі, де ця нога людини ніколи не ступала, а тепер вона лізе така пронирлива. Вона на цьому місці й не була, а умови примушують. Чоловік, він, може, і не пішов, а природа нас держить як таких кліщиків і дає розум всім однаково.

     3. Я, говорить вона нам усім, така є для нас усіх, хто про це ось сам думає, особливо про цю природу, про її такі якості. А вони розташовані на нашій землі, на такій ось рівнині, та ще чорноземній. Вона нам, таким людям озброєним, у кого для цього ось є приладдя, зроблене ними так, як треба. Воно гостре, як бритва, поверхню ріже, кладе все це рядочком. Вона лежить уся чорна така. Ми її зорали для того, щоб під білий сніг покласти. Ось, яка наша є зброя. Ми її дістали із цієї нашої ґрунтової землі, у надрах знайшли, як це вміло дістали людськими руками. Яку на це ось пустили техніку, вона нами осідлана. Ми нею так управляємо, вона нам на-гора так багато сировини таскає. Ми її маємо в запасі гори. Для цього діла в нас зроблені нами заводи, пущені, запалені. Заводи, вони нам ллють залізний чавун, випускають, а із цього чавуну люди навчились самі робити, тобто лити сталь. Нам така ось сталь необхідно потрібна, ми з неї робимо все потрібне для кожної існуючої машини. У нас є чим цю річ зробити, є всякі засоби. У людей є всякі станки, зроблені ними, вони такі обов’язково треба в нашому труді. Він нас, таких ділків, примусив усе робити. Ми це робимо за вказівкою нашого вченого такого ось чоловіка: він раніше нічого не знав, нічого не робив, і робити ніяк не збирався. Його такого примусила сама наша така мати-природа з перших початкових днів. По-своєму по всьому ми вчились одне це ось робити.

     4. Ми, як такі ось люди, добрались до цього ось місця. А на ньому одні умови, ми їх як таких знайшли. Виттям повз нас у природі пролетіли швидкі маленькі пташки. Нам, таким всім людям, на це доводилось дивитись. Ось які наші будуть людські діла. У нас, у таких людей, ця картина розросталась. Це - люди сільські по ось цій корі. Ми, як такі люди, намагались зробити те, що треба. Я, говорить сама собі швидко літаюча птиця, вона високо-високо піднімалась. А щоб сісти на землю, то для мене важко. Та й взагалі нашій усякій літаючій птиці треба буде всякого місця остерігатись, воно може перешкодити в людей. Вони в нас як такі в природі живляться за рахунок цього. Жити, веселитись – наше діло таке. Перед нами протікає швидка ріка, та ще вона глибока, у неї початок є, а кінець – яке-небудь море. А таке море, воно звучить на весь всесвіт хвилями, воно лежить на цьому місці як ніколи давно-давно.

      5. А коли тільки в нашому селі тихо буває? Це завжди після якогось урагану. Ми такого часу самі в цьому буваємо свідками, нас часто накриває така стихія, вона з нами ніколи не розбирається. Якщо це буде треба, то  десь вона така візьметься. У неї є, чим пострашити, вона на це діло така зі своїми такими ось силами, їх можна зустріти в усякому такому місці.

     А ось отець із сином, так він себе примушує, він його як отця не слухає, а отцеві це не подобається. Як це буває? Якщо сніг постарів, нового нема – якось не так, як треба в житті такому, яке робилось нами, такими ось людьми. Їм подобається не одна ріка Дон, він  появляється із самих верхівок понад селами, хуторами. Він приходить, ледь не скаже нам усім таке: для чого ви моє життя таке порушуєте, влазите ви у воду, рибу сіттю ловите? Вважаєте, що це так треба.

     6. А ось нас оточує таке діло, якому не гріх буде. А буває те, чого не було в житті нашому. Летить по цьому місцю птиця, вона нікого так ось не боїться й не знає про це ось хороше. А ми сьогодні зібрались і поїхали так, як треба. Тільки що зупинились, а між нами проходить по цій дорозі поїзд. Він не пасажирський, а товарний, він за графіком робить такий пробіг. Він потрібний вантаж доставляє. А замовнику цей матеріал дуже треба, його об’єкт росте без усякої зупинки.

     Ми для цього ось початку всю природу підняли на свої ноги. У нас є для цього сировина. Земля, вона така є в житті своєму. Є, у чому копатись, є, що знаходити. Це буде наше все джерело, воно нам відоме як якась небувала картина. Вона нам так про себе розповідає, а виходить, ми – цьому всьому діло, воно всім подобається. Якби так виходило завжди на арені, то зі сцени й сонечко не сходило б, тому що дня такого початку не буде. А люди всі - за цим трудом. Ось така атмосфера, вона в нас часто так змінює на ті умови, що знає чоловік, який у житті. А життя, воно всім треба, воно необхідне. А сонечко, воно є для всіх путівник. Без усякого цього сонечка, без усяких цих роздроблених променів і світла ніколи не буває, а тут як тут небувале, а ось це є зустріч людського життя. Це не все сказано в житті.

     7. А ось це найголовніше, ми прийшли до одного того, як це вийшло. А ліс дрімучий фасонної породи, там у ньому в такому знаходиться лютий звір, він нападає на чоловіка просто. Від цього всього треба відбиватися. А ярок, такий він глибокий, йому треба так поклонитись, він може зробити таку вигоду. Ми цього діла ніколи не чекали, а ось це лежить по цій ось дорозі. Так мені стало в умовах хороше! А їхати треба було. Черевики мені стали тіснуваті. Я думав не так, як це треба в житті робити. Цей дім першого початку, нам доводилось йому свою таку красоту знаходити й нею перед усіма хвалитись. Це не жарт наш такий. Він нами криється як? Для цього треба математика, свій точний розрахунок зробити. Вона нашого читача сповіщала. Вона цьому чоловікові, що появився, точно вона підказала. Цей чоловік, він же на це ось народився, став він це ось робити. Вона, його така ось жінка, вона не вчиться як у такого, вона вчить його сама. Він, бідолаха, закрив очі та примружився.

     8. Люди живуть у селах, у містах і в хуторах. Я прошу, молю тебе як таку: ти життю своєму близька до того, щоб Геннадій Олександрович, він мій перший, зустрів. А коли вчені люди між собою заговорять, вони стануть один одному доводити. У них нема того, що  буде треба.

     Сьогодні 19 лютого. Був передсвятковий такий ось день, він до себе тягнув 20 лютого, дата мого народження. Ми всі заради 80-річчя Учителя змогли зустрітися з ученими великого розвитку. Вони цю історію хочуть розпізнати, зрозуміти як таку. Вона є природна, котра не була чоловікові ясна. Чоловік не знав і не бачив нікого такого в природі, щоб він був живий і якось він своїм тілом дихав - геть усе тіло було неживого характеру. Ніхто не зможе своє слово вимовити, і нікому не довелось розв’язати цю ось задачу, бо вона не була ніким розпізнана.

     Усе це зроблено в житті в природі чоловіком. Це все наше таке діло почате нами всіма. Ми хочемо сказати про те, що в житті нашому вийшло. Ми стали робити, у нас під руками опинилось таке діло, котре нами ще не зроблено так, як воно треба. У нас народилась така ось мисль про друге діло. Ми його стали так робити, а із цього всього зробленого діла утворився капітал мертвого характеру.

     9. Я в Москві перебуваю недаремно. Погода стоїть морозна, але сонячна. Тепла як такого нема. А писати треба було, у житті це буде треба. Характерність яка була, така є між нами  всіма такими людьми. Сьогодні хто він як такий? Він про це діло мислить. Його таке ось бажання, він не спить ночами, робить він днями. Але щоб йому довелось те побачити, що буде йому такому треба, про це все природа нам як таким мовчить. Вона нами, такими людьми, не розпізнана. Ми про це все хотіли знати, але в нас у голові не склалось те, що треба. Ми з вами цього діла не заслужили, котре буде треба. У нас заступників нема таких, котрі взялись би й сказали про нас свої такі слова, щоб нас виправдати в нашому ділі. Адже ми такі є на білому  світі люди, робити вони не перестають, у них і це в житті буває.

     Ми зібрались ради такого мого дня народження. Мені 1978 року 20 лютого виповнилось рівно 80 років – ювілей усього мого життя.

     10. Я в цей день народився. Як я так прожив та продихав, та продивився, та ждав цього часу? Він приходив і проходив, він який був, такий і залишився. Він не який-небудь, він тільки давався важко. Я з ним зустрічався так ось, як інші такі ось люди, котрі зі мною також ставали на свої такі довгі збуджуючі ноги. Це діло доводилось починати в житті моєму. Не один я такий, а всі люди, народжені в моєму році. Є люди, котрі народились раніше й пізніше. Вони цього не знали і не збирались знати про те, що з ними буде зустрічатись. Я теж так само, як і всі. Вони зустрічалися з природою, вона їх усіх таких намагалась оточити. Вона нас усіх так люб’язно оточує й до сих пір. Вона всіх оточила не так, як мене зараз оточила. Цього люди всі навіть не думали, щоб їм довелось те зробити, що зробив я між ними.   Це таке було в усіх діло, воно не тільки тепер, і тоді чоловіка воно народило, воно такого представило. Як самі себе представляли ці ось люди. Їх люди предкові народили так, як і мене, такого чоловіка, народженого на білий світ. Їм хотілось, щоб у нас був такий чоловік, котрого ми не бачили. Це ми з вами, нас не двоє і не троє. А життя наше, його довго шукали, і в усякий час, нам воно далось. А раз я в цьому ініціатор, я ділок. То ж  це діло зроблено нами.

      11. Це наше дитинство, в якому ми так тяжко народились, минуло давно. А раз ми в цьому ділі народились, то нас із вами зустріла така атмосфера, таке в житті діло. А таке діло ми самі ввели, і ми його так робимо. А які ми були шибеники, ми зі своїм розумом лізли на гору. А яке було таке село, його населяли ці ось люди. Вони ждуть свій час, він там десь у природі починається, він ледь-ледь рухається, як ніколи наближається. Ми як такі готуємось, робимо для цього приладдя, зброю, вона нам допомагає. Ми з нею стараємось  зробити все те, що треба.  Ми це діло робимо.

     У цьому ділі наші такі знання. Ми на це ось учились, нас до цього ось готували. Ми як такі живемо на своєму вибраному  національному місці. Нам наші предки своє діло залишили, ми як такі його бережемо. Люди наші, вони заздрять, говорять самі із собою, тримаються за своє місце, воно в них рідне.

     Ось я як такий перед вами виступаю, хочу сказати про те, що робиться з нами в природі. Ми в ній як такій народились. Вона нас таких народила, своїми силами випхнула, слід свій вона промила, а земля як така прийняла.

Ми тепер із своїми силами, із своєю любов’ю стали  те робити, що буде треба, ми з вами робимо.

      12. Нас вона зустрічає й проводжає як таких, це є все. Я вам як таким повинен сказати про те, що я роблю в житті. Мене як такого природа так ось для цього діла вибрала такого ось. Як я на білому світі став? Вона мені такому ось довірилась, вибрала мене. У цьому ділі я виявився один з усіх такий, від цього всього не відвернувся, став робити, роблю те, що нам усім буде треба – наше всіх здоров’я. Воно нам таким треба й необхідно треба. Якби ми не були такі ось люди, котрих природа народила. Це раса людського життя. Вона нам розчинила свої ворота, ми в них для цього діла пройшли. Якби не природа, то мені як такому в цьому не появлятись таким. За моє все таке діло вона мене навчила, вона показала свою віху, свою дорогу. Це нам буде треба.

       Ми з вами знайшли це все, маємо ми це, воно нам таке буде треба. Це наше життя, наші умови такі.

      13. Це буде треба нам усім таким людям. Ми з вами шукаємо по природі, хочемо це ось знайти, щоб цим ось збагатитись, щоб у нас було, щоби ми не терпіли нужду. А в природі це є, ми його повинні знайти й ним скористатись не так, як ми з вами місце облюбували. Його так огородили, своїм іменем назвали. Це моє місце, де я повинен живе й мертве зберігати. Це ж такі є люди, природою в цьому ділі вони народились. Їх як таких живими народила вона, ввела для цього всього руки й ноги, дала очі, щоб ними бачити; вуха, щоб чути. А сама природа тіло живе оточила своїми всіма природними властивостями. Вони чоловікові почуття зародили, йому розум створили. Він без усякої такої мислі не починав нічого такого робити. Він думкою обґрунтував це ось у природі місце і ним як таким став базуватись.

     14. А раз у чоловіка є своє таке місце, то він на ньому як на своєму оселився, знає добре його, на ньому робить усе, готується до всякого нападу. Чоловік сидить на своєму тому ж місці й про все те саме думає. І думка та, котру чоловік створив. Він її пустив у хід не на користь майбутнього чоловіка, а на вигоду свого особистого  діла. Ця мисль, вона непридатна. Гітлер - чоловік особисто своєї раси, він майбутнього не шукав, його ідея - індивідуального характеру, свого роду. А місце своє не оселиться й не зробиться, бо природу не обдуриш. Вона - усьому діло. Вона чоловіка посадила на землю не для того, щоб не жити на білому світі. Вона саджає чоловіка, щоб він жив і творив усякого роду дива, а не яку-небудь вашу цяцьку, зроблену вами.

     Ми для цього ось діла  живемо та ще так ось думаємо. А так, як це ось треба? А чоловікові це треба, він не сидить на одному місці. А ви самі знаєте: під лежачий камінь і вода не йде. А ось люди так бушують, вони б’ються на кулаки, вони  так самі себе примушують і дуже кричать. Це їхня є така бійка, у ній бушують усі такі ось люди.

     Я сиджу на одному своєму такому ось місці, сам собі я про це ось думаю, про це ось гадаю. А мені говорять, що це буде треба, особливо чоловікові хворому.

      15. Це руки, це будуть його як такі ноги, на них чоловік із своїм здоров’ям по землі повзає. Йому хочеться знайти в природі те, чого  в житті не  було. Ми - люди технічної сторони, штучно робимо, щоб воно було так, як  треба. А хімія, вона так ось нами робиться із сировини із природи. Вона нам усім дає зразкове наше садове яблуко, його люди для їжі вирощують, вони його стиглості ждуть. Воно пахне ароматом. Його доводиться руками так знімати та обережно його класти, щоб ним  скористатись як цінністю, яка робиться людьми. Воно, це яблуко, саме себе показує, воно примушує всякого чоловіка в його красу втягуватись. Яблуко красу створює, у ньому живе запах. Воно людей робить багачами. З нього  роблять  страви або варять солодкий компот. А потім його ріжуть, сушать, із чого творять усе, що хочуть. У чоловіка розвивається сильний апетит – це звична зараза.

     Люди не вибирають погане, холодне, це все є в природі в людині. А щоби був у цьому ділі аромат, то треба любов між чоловіком і природою. Ми такі є в цьому люди. Що це за любов, вона чоловіком поїдається? Люди природу поїдають. Їжа введена, вона прогресом робиться, і буде вона робитися в цьому людьми, це їхнє таке вічно розвинуте на них. Ми  з вами є люди  технічного характеру, народжені в умовах природи. Для того ми народжені. А природа нам цих можливостей не дала через наш каприз. Люди огородились бездушним, тобто мертвим капіталом. Ми, як люди такі, не хочемо бачити поганого в житті. Адже ми є такі люди, як нас із вами життя створило, воно з повітрям, з водою, на землі визначило. А самі такі ось люди зі своїм таким наміром - це така штука. А чоловік наш такий, який він у нас є? Ми його маємо, хочемо, щоб це все жило. А в нас, у таких ось людей, це все не живе, а як мертвий капітал відмирає. Це чуже не наше зовсім.

     17. Це наше таке діло, воно в людях живе. Якби не ці ось у природі люди! Вони такі в своєму процесі зробились. Їх таких ми в цьому ділі знайшли, ледве не сказали їм: «Ви такі ось люди зі своїм наміром, у вас є всі неполадки до цього ось життя». Ми в ньому народились, нас вона всіх до одного чоловіка на білому світі створила. Ми прийшли сюди в ці умови, вони нам свою дорогу показали, щоб ми йшли по ній. Для нас це все тернисте, трудне. А щоб легко було!

     Не сказати й не подумати про це ось початкове діло. Якби не це ось таке перше початкове таке діло! Воно нами стало робитися. Ця штука, їй доводилось у ці умови попадати, вона в цьому нам як таким своїм ділом помагає. А ми цього ось ждемо, тягнемо цей час. На цьому ось місці в нас усе своє приготовлено, діло нас жде. Те, що ми з вами за весь свій такий час зробили, воно в нас із вами є, - це не наше є. Ми вкрали, присвоїли до свого імені. Ми – убивці цього всього, власники, індивідуалісти цього свого місця.

      День і ніч усе в природі думаємо, лазимо по ній, потрібне знаходимо, як своє добро тягнемо. 

      18. Із цього всього робимо, складаємо в мертвий такий капітал, ним як потрібним користуємось. Кажемо: «Це нам треба». У ньому ми так живемо один такий час. Воно нас зберігає, це наше з вами хороше й тепле добро, воно нас так береже. У цій області ми живемо цим, у нас є для цього все необхідне. Ми багаті люди які, та ще небувалі ми. А щоб задоволені! Ми вмираємо, і  будемо ми з вами вмирати. У нас нема таких засобів. Дуже тяжко ждати цей час.

     Люди ви такі є в природі! Для чого ви зі своїм озброєнням женетесь, якщо між нами народився в людях сам Бог? Він у нас спитає про наше з вами діло, у нього для цього сили народяться, він своє місце займе у нас у таких. Ми всі, як один, дуже сильно грішні за своє зроблене діло. Нас це ось цим оточило. Ми, усі люди, – бандити, убивці, злодії, міняємо природу, продаємо й купляємо. У нас є золото, срібло й мідь. Ним ми, як своїм, розпоряджаємось, вважаємо, це все твориться Богом.

     Які б не були такі ось люди, ми віримо цьому Богові, у нас один є. Його в наві народили.

      19. Він народився таким, як це ось треба з вигляду, із зовнішності,  з внутрішності. Його таке в природі діло – помагати в біді й горі. Він цього сам заслужив. Попробуй, це на собі перевір! Люди це роблять, вони в усьому одержують допомогу свою.

      Я як Учитель цю систему прийняв як Святого Духа ім’я. Він усюди, він скрізь. Ми обдумали так: у житті тільки що на білий світ народився, тільки що постав у житті.

      Марія Захарівна, вона організатор цих усіх народних лекцій. Вона дала своє слово: мене як такого чоловіка запросити в свою аудиторію своїх людей, щоб я їм розповів про свою історію, своє життя, своє ідейне діло. Я повинен виступити перед ученими людьми в особі професора Ніколаєва Ю. С. та самого міністра Покровського, та Блохіна, та Хващевського Ігоря. Я повинен істину всім людям сказати, як вона в мене з усіма людьми проходила.

     У 1898 році на сцену прийшла партія зі своїми політичними силами, у цьому році я зі своєю еволюцією до людей прийшов. 20 лютого мене зустріли зимові сніжні замети, ходу нема. Я не зміг ім’я своє Порфирій від священика особисто одержати. Сама бабка Мотря, це все вона обробила. У людях мене звали Паршек. Школу я став відвідувати в 1905 році. Ми були в цей самий час нерозумними, крім однієї бабусі Олександри Іванівни, матері отця Корнія. Він шахтар тоді був. Вона нас усіх на ніч витягне, і стане нам розказувати про останній час про царя японського, він на російського царя напав. Це було, за її розповіддю, останній час, кінець світу. Учитись я покинув після чотирьох класів. Це мені не дало вчитись сільське господарство. А в 14 років довелось у найми до пана піти за Картошино. З 14 років став трудитись.

     До 1933 року виховувався, ріс, хвалився своїм здоров’ям так, як усі добрі люди на землі. А потім зустрілась така в природі мисль, довго доводилося з нею розбиратись. І все ж я сам вирішив із людьми поділитись. Я взяв своє знайдене від народження природне живе тіло, насмілився його всім людям показати як таке, а їм як таким їхнє діло залишити. Через це все, зроблене мною в людях, вони мене визнали. Я - такий для них нехороший, душевно хворий, ненормальний. Лише б я їм добро в цьому робив. Я намагався перед ними вислужитись, усі сили клав на фронті цьому всьому корисному, яке необхідно всім.

     Треба довіру чимось заслужити, щоб люди тебе полюбили. А коли довіру від людей одержиш, то тоді їх можна розуміти, а що вони хотіли? Їх діло одне було – моєму розвиткові заважати. Я все це робив у природі в людях, щоб вони не сказали. Моя поява, звідки я прийшов? Від чоловіка шахтаря. Мене природа – до людей таким, як вона створила. Я як такий між ними ріс, своє індивідуальне тіло показував. У мене була жалість до рідного отця, його труда. Ми зробили в НЕП невпізнане нам. Я був увесь залежний від природи.

     Весь час вона мене такого не забувала. Якби не вона, звідки б я взявся? Таке невмираюче здоров’я!

     Я - чоловік землі, дихаю, різко говорю про природу, про практичне, про фізичне, про найголовніше - чисте повітря, вдих і видих. Здорове тіло – здоровий дух, чим я оточив себе, і разом став я жити.

     22. Техніці, штучному не став я поклонятися. 35 років мені було, коли я зустрівся із цим ділом. Мене як такого природні такі дні освітили. Я став у людях не таким, як вони були. Я себе в цьому показав зовсім іншим чоловіком - свідомим, еволюційним. Роблю в житті те, чого не роблять усі. Я пішов по природі таким чоловіком, котрого в своєму житті не було. Люди мою дорогу не полюбили. Їм уже набридло так у житті помирати, їх потік був шкідливим. Я не побоявся природи, не страхався ніяких умов, ішов прямо в холод і в погане. Це було тепло моє особисте.

     А в усіх людей цих сил нема, вони без них безсилі, у них дарів природи нема. Уся на них така ось історія, вона проходить із своїм поняттям до кінця. Треба буде в природі жити, а вона в ній як таким не дає, бере й нападає зі своїми силами, робить їм яке-небудь горе або яку-небудь біду. У цьому ніхто з усіх не помагає. Люди в цьому пожили та повеселились, потанцювали, поспівали, покричали на білому світі. А потім узяли й умерли на віки-віків. Цього ми добилися. Ми зробили все те, що треба?

      23. А щоб ми таке в житті зробили, щоб у цьому було людям легко! Ми цього не збирались у житті своєму шукати. За минулим прикладом ми надіялись на щастя: буде можливість жити хороше – ми живемо хороше, а приходить погане діло – ми погано в цьому ділі живемо. А щоб цього не було в нас, то такого нема. Ми - бідні люди в цьому ділі, не знаємо й не вміємо ми, що робити в житті своєму. Одного ворога своїми силами вбили, а інший збоку виявився, сильніший і зліший. Він зробить із нами, такими людьми, він на нас застосує за наше все, зроблене нами. Цьому всьому треба сказати велике спасибі.  Ми в цьому всьому самі винні. Наше таке діло - необхідно це робити. Для цього всього ми народжені зі своїм таким здоров’ям. Ми повинні трудитись так, як трудяться всі люди. Вони роблять усе. Їм треба їжа, їм треба одяг і житловий дім. А це все так у природі не дається. Треба в природі це робити, щоб у тебе було на що надіятись. У тебе під руками лежить усе джерело, його в природі багато робити буде треба. А так нічого не дається.

     24. Усякого роду діло, його треба буде робити. А в ділі всякого роду ми починаємо його робити так із самого ранку й до самої ночі кожного дня, а буває – уночі. Звичка така, вона погана, вона - треба нам усім до втоми робити. Ми не перестаємо одне робити – зброю робити на інших людей. Вони теж такі люди - за своє таке діло, за своє місце, за звичай свій, він - усім своє подобається. Не хоче – нікому не уступить. А люди це роблять, нападають, їм хочеться чужого. Усякими такими засобами він намагається його місце зайняти. Це люди всі хочуть у природі зробити, їм чуже в житті помагає. Природа є джерело, його треба пізнати і пристосувати до свого імені, як своїм добром розпоряджатись. Це - злодійське людське життя, убивче. Ми тягнемо в двір, говоримо: «Це моє. Наш аул, наше село, наше діло». Усе це доводиться робити, і його треба берегти, як своє око. Ми так ось і робимо, щоб своє особисте місце або діло нікому (не) упустити. Це моє є діло, якому я як такий щохвилини кланяюсь.

     Я хотів своїм ділом помогти цьому життю. Воно примусило Георгія перед Учителем здатись.

   25. З ним як таким займався. Учитель йому віддав усе. Він  захотів це прийняти. Я Георгія так поклав на указане місце, я всіх так кладу. Свої сили йому через руки струмом передав. Після чого він зі мною - на природу роззутим. Він закрутив був, не хотів іти. А я йому як Учитель говорю: «Ти кому віриш. Так іди за мною». Люди зроду не ходили по  підлозі роззутим, я їх у природу на сніг виводив, де дівалась хвороба від їхніх тіл. А Георгій цього не чекав, але довелось це робити. Учитель його вчить, як треба тягнути повітря чисте. По тому сліду, де ти  тягнув тютюн із нікотином, тягни повітря, сам говори: «Учителю, дай мені легко кинути курити». «Я це зробив, мені не захотілось курити, не хочу я, - говорить Георгій, - курити не тягне». Це засоби, так засоби! Вони примусили Георгія перед усіма людьми істину мати. Я, як Учитель, цьому всьому ініціатор, усякого чоловіка примушу, він більше не буде палити. За це все, як курець, за весь рік 50 карбованців плати наперед, щоб не палити.

     Це все мені дали карти, вони мене перед цим примусили програти гроші 200 крб. Природа сама ці якості зробила, а здоров’я виграв.

      26. За це все природа обдарувала, більше в карти грати не стану, і не буду за це все програвати ці гроші. Я як Учитель практично це ось доказав: Георгій не палить через Учителя. Я так сказав: «Якщо Георгій перестане через моє вчення, не буде палити, я через цю користь не буду в карти грати». Нехай про це люди наші скажуть. Я своє зробив у людях, моя ідея є здоров’я. Я це здоров’я здобув в азартній грі.

     Спасибі треба сказати за всю гру Мойсею, він не відмовлявся ніколи в цьому, моє прохання завжди задовольняв. Це його було діло. Я це зробив на Георгієві, щоб вони знали. Якщо я сказав, то зробив. Я був у бою в таких азартних гравців у карти. Вони перші вводили російським людям православну церкву. Я був між ними, учив найбільшому ділу. Я хотів, щоб чоловік усякої нації не пив, не палив. Цього хотів сам Георгій, у нього сил не було цього ворога перемогти. Він своє прохання й своє бажання висловив перед Учителем. А Учитель - тут як тут, дав своє слово в цьому Георгію одному з усіх допомогти.

      27. Моя така ось діяльність, вона разом із партією в людях народилась. Партії треба було в усьому цьому теорія. А я між людьми жив як чужий у цьому, старався по-їхньому робити: спочатку мислити, а потім робити. На білому світі в житті дуже багато різних діл, одні починаєш, інші кінчаєш. Ця історія на мені проходила 35 років. Усе це старався зробити по-технічному, штучно, з хімією. Робилося для того, щоб жити в природі хороше й тепло. Це все творилось не для життя чоловіка, а для його смерті.

       Хороше й тепле, воно в тілі довго не живе, а приходить такий час, чоловік починає хиріти. Ця історія, вона нікому не подобалась, брала свій приклад і йшла по дорозі своїй до поганого й холодного.

     Я так не став по-людському жити. Мені помогла природа, вона спустила в мою голову свою народжену мисль. Вона в мене спитала як у чоловіка. Чому це так робиться людьми? Вони їдять багато, одягаються до тепла, а в домі живуть з усіма вигодами. А щоб жити довелось здорово, то в людей народжувалась хвороба й простуда. Люди в цьому гинули. Я в цьому шукав свій вихід. Як бути, від цього діла позбутись.

     28. Узяв дорогу, покинуту від предків, вона була в природі природна, незалежна, жива, ніколи не вмираюча.

     Я робив поміч, не одному Георгію зробив. А скільки їх є в природі, вони стоять на своїх місцях негарантовані, що їм доведеться завтра захворіти. У них їхнє небажання й невміння це в природі робить. Вони добре знають про мою таку природну  допомогу, вона є наших усіх людей з усякими хворобами, вони людей мучать.

     А ми робимо все неприємне. А раз ми робимо природі неприємне, то й нам вона робить неприємне. Люди хворіють, люди мучать себе, їм робиться погано. А щоб засоби були на це, їх нема в житті. Це є нестаток у людях. Вони співають, вони танцюють, їхнє діло одне – ждати в себе хороше й тепле. У цьому - наше велике незнання. Ми з вами знати не зможемо,  а що буде з нами? Надіємось на щастя. А щастя, воно може бути хороше й тепле. А жити-то треба. Ми так ось і живемо, надіємось на майбутнє, на краще. Ми до цього йдемо, нас із вами природа в цьому жде. Це наша така дорога, ми всі по ній  ідемо.

     29. Ось де є така правда з усіх, вона зроблена мною на Георгію, він отримав для себе допомогу. Його діло одне: треба багато їсти, та краще, та жирніше. Це хороше, жирне дається природою, вона терпить у цьому ділі. Чоловікові треба, і багато.

     Я - такий само, народився таким само, як і всі живемо. Мене такі люди зустріли, і я з ними прожив так, як вони хотіли. Це все мене не здивувало, я їх визнав незадоволеними. Мене це все оточило - їхня ця неправда, тому я не захотів із ними нарівні жити. Узяв їм їхнє залишив, а своє знайдене взяв і став це все робити. Мисль моя летить, веде робити більше, ніж це. Я не ходив роззутим – я пішов, не ходив по воді – піду, в атмосфері не літав – полечу фізично. Я це зроблю сам. Хотів народити нам чоловіка без усяких потреб, а мені не дали – дадуть мені. Це моє, я його сам зробив у природі людям. Я це не привласнюю, не говорю: це моє. Це все - наше, природне, спільного характеру. У житті я повинен без усякої помилки в людях зробити. Своє здоров’я людям треба показати – я показую. Це я давно роблю на людях, як я Георгієвого ворога в ньому вбив, це паління. Як палив Георгій, ніхто так не палив, а тепер не палить. Він показує великий палець, говорить: «Прекрасно».

      30. Ось які мої в людях діла з перших часів, що народжені в природі, з першого початкового діла, у котрому не я один помилився, захворів своєю хворобою. Мене як такого люди своїм законом засудили, показали всім мене, що таким може бути чоловік будь-який і кожний чоловік. Як воно робилось, так воно й робиться людьми, вони своє початкове діло не кидають. Люди як були злочинцями в природі, так вони й залишились злочинцями. Люди закону їх судили, карали строком. Вони до сих пір сидять у тюрмі, їм це місце. Про них ніхто не піклується, і не думає ніхто про них, про таких людей, щоб вони там не сиділи.

     За висловом Бога, треба їм, таким людям, в їхньому ділі  простити. У них родиться свідома мисль, вона їх Учителевим ученням оточить. Більше він не буде попадати ні в тюрму, ні в лікарню. Буде жити за Божою справою, ні в кого не буде красти. Усі будуть жити однаково, рівно, однією сім’єю. Не буде наживатись, багатіти, як це робилось до цього; один одного доганяв, переганяв, не давав йому життя. Він людьми командував, примушував, щоб вони робили, а він між ними жив. Усі цього хотіли, але не кожному дається.

      31. Це місце захоплено ними, і розпоряджаються ним.

     Я - на арені, я спитаю в них, як у таких людей. Невже вам хочеться, щоб у вас була тюрма, лікарня? Ви знаєте про те, що там нема уболівальника, щоб уболівати, щоб там був цей чоловік. Його таке там око - адміністративне, режимне, політичне, гнітюче, де люди вмирають. Щоб жити – цього нема, а є одна з усіх смерть.

      Паршек – це буду я, Учитель усього народу. Учу людей не для того, щоб між людьми війна була. Я прийшов на нашу землю, щоб у нас, у всіх людей, не було тюрми й не було лікарні. А ми самі це робимо: живемо нерівно, в одного є, а в іншого нема. Професіонал народжується не для того, щоб жити погано. Він народився для хорошого діла, щоб люди знали про нього, як недоброго чоловіка.

     Цього в людях не було, щоб між ними такими народився в житті Бог за своє корисне, зроблене ним. Щоб судити за його діло – не доводилось. Його заслуги в людях виправдані всіма, навіть природа не знайшла в цьому свою  провину. Чоловік обійшовся без усякої хвороби.

      32. Вона його як такого своїми силами оточила, не послала йому біду або горе своє, воно виявилось перед ним безсилим. А ідею свою мав як ніколи в славі. Чоловік цього ось не мав, а тепер має здоров’я.

     Воно нами всіма в природі так робилось. Для цього всього  народжувались між такими людьми. Люди, вони в природі прозорливі, знають усі приклади, як був на це діло мисливець. Він цю місцевість вивчив, по ній ходить, йому здається: тут аромат. Він – туди, у ці умови, а заєць – тут як тут, де він такий узявся? А в мене, у такого мисливця, своя рушниця. Я нею в приціл стріляти навчився. У ціль – бах, та не попав. А природа цього ось не хотіла, вона держала в цьому свій спокій, а чоловік його так порушив. Він усю ніч не спав, так він думав, про це все складав мисль.

     Перш ніж зробитись у людях у природі Богом землі, треба буде ввести користь їм, заслужити в цьому, щоб довіра до них залишилась. Учитель, він говорить – це одне, і робить він – це друге. Любов така є між людьми й природою, вчинок один, а з нею доводилось це робити.

     33. Я повинен свою правду закласти через професора Ніколаєва, нехай він свою правду нам, людям, і скаже. Також Петровський повинен зупинитись перед усіма. А Блохін повинен зізнатись про лист, що написали люди. Що він зробив у цьому?

     Ідеї моїй не треба буде людська хвороба або їхній діагноз. Я жду до себе чоловіка ображеного, хворого. На нього напала природа, як на безсилого наступила, йому ходу в житті не дала. Говорить: добігався, дотанцювався, наспівався в цьому, а тепер, будь добрий, відповідай. Я виявився зі своєю хворобою перед усіма винний, мені доводиться відповідати в природі, вона мене зустріла такого ось, як я виявився.

     Хочу людям своє сказати. Мої руки - такі, котрих ні в кого не було: приємністю все болісне оточують і дають свого діла хороше. Я свої слова про це діло недаремно говорю, що я є між людьми Бог за свою таку роботу, за те, що робив сам у людях. Моя така є система, котру я зберігаю між людьми. Вони цього ось у житті ждали й хотіли в цьому ділі самі  робити, як робились у природі ці їхні умови.

     34. Сьогодні п’ятниця, падав на землю сніг, він дрібно сипав. Я – по ньому, по таких умовах, як це робилось! Ходив і буду так ходити по снігу ради того діла, від якого робиться чоловікові цьому легко. Він десь говорить мені спасибі. Учитель у природі знайшов ці ось засоби, цю ось силу, котрою хоче всякому чоловікові в його горі помогти. А це горе, ця біда людського життя, вона нами багатьма робиться й буде робитись. Ми це діло робимо, у цьому ділі йде час, як він і не ходив, він до нас в житті не приходив. Чоловіка діло сьогодні - сніг густим туманом ішов і падав тихо на землю. Треба визнати: це був у житті такий час.

     Наші жінки такі ось вони є. У них це є, фізична сила, вона в них у таких є своя сила. Це сьогодні зробити. У природі є не одна хата або ось цей хороший для нас дім. Ми готуємось зробити йому в строк ремонт. Наше таке діло - усі підвіконня, усі  двері.

      35. Подушки, ковдри, стільці й столи та всякого роду картинки ми, усі люди, вниз зносили. А Тоня Антонова з Настею разом удвох, вони подавали.

     Такого в житті не було, щоб свідомо еволюція в людей у житті вийшла. Самодержавство доводилось силою спихати з престолу. Радянська влада зайнялась людьми чужими, що відійшли. Захопили це місце, його привласнили до свого імені. А коли цей чоловік умирає, його місце залишається іншим людям, вони його в себе держать, ним розпоряджаються. Це адміністративне своє місце – до одного випадку, щоб привласнити, сказати: «Це моє». Таке вічне воно, ніким не привласнено своїм. Ворог людського життя, котрий підступно готується напасти на яку-небудь слабку державу, тепер нападає на неї. Так показав Гітлер. Він хотів Радянську владу з дороги зняти. Дякуйте: цьому всьому перешкодив Паршек. Це ім’я сільське Учителя. Він своєю ідеєю добився свого. У Москві перед усіма вченими й невченими людьми повинен виступити й сказати істину нам усім.

     Він нас усіх до одного чоловіка примусив писати. Якщо є ручка й папір, прошу. Він нас просить як таких, щоб ми писали його сказані слова. Ворошиловградська область, м. Свердловськ, хутір Кондрючий (Боги), вул. Садова, 58. Це місце належить Сухаревській Валентині Леонтіївні.

      36. Вона дала свою обітницю побудувати на цьому місці дім для всіх наших нужденних, бідних, хворих, хто знає нашого Учителя і хто не знає, він  завтра узнає. Усім ворота відчинені до цього дому. Його будував Учитель, помагав думкою, усно. Марко у Валентини, у них був майстер.  Тут колодязь джерельний, повітря. Учитель просить усіх людей: не дивлячись на національність, вони мають право взяти участь у будівництві цього дому. Для цього кожен чоловік має написати лист, якщо є 10 крб. для внеску один раз. Вас Учитель приймає, пробуджує, своє вчення із силами дає, щоб ти як чоловік із своїм здоров’ям не простудився, не захворів. Це треба нам усім.

     Друге, чого ми не змогли зробити. Пишіть далі. Це моя область Ворошиловградська, Лутугинського району, село Оріхівка, де я народився. Мій отець, шахтар, Корній Іванович, у нього питали про моє життя. Він їм сказав: “Чевілкін бугор”. Я, як цьому всьому був ініціатор, це батьківське місце не забув. Одне думав, гадав, як би  це місце зайняти. Воно від Адама років, нічим воно не займалось, береглось для мого шефства моєї ідеї. Вона нам, людям, схотіла історію нового характеру ввести в життя. Я не так хотів усе це безслідно залишити. Коли зійшов я своїм тілом на бугор, підняв руки вгору й гучно заспівав своїми словами: «Перемога моя».

     37. Мені, як такому, природа помогла думкою це зробити. Як я хотів зробити за своїм цим наміром, так я зробив. Мати цієї дитини, вона прийшла до мене, щоб я їй дозволив убити дитя абортом: воно їй не треба. Я в неї його випросив. Ми його як такого для цього ось берегли в матері в череві, а сам робив у людях одне, щоб це ось сталось. Не один я про це мислив, знали багато хто, що це буде. А всіх не здивуєш. Думалось так і робилось так, а от у процесі цього всього люди неправильно зрозуміли. Вони подумали не так, що це робилось на благо всього світу всіх людей, а люди повернули в секту. Перешкодив цьому всьому голова сільради. Я його не повідомив, а він був злий на це діло, старався потушити через секретаря райкому. Він наказав мене в міліцію посадити як такого. Я – у міліції, а матір забрали в пологовий дім у Луганськ. Там він народився, хлопчик, - виявилась дівчинка. Ми – в облвиконком, а він нас хотів забрати в міліцію. Тяжко було робити із цими людьми. Учитель хотів, щоб народити цього чоловіка без усякої такої потреби, щоб ми в нього вчились, щоб ми про це все знали, але не вважали це місце своїм добром і не воювали за нього як за своє місце.

     38. Я прийшов на землю цю вас не такому вчити. У мене така мисль: вас усіх зрівняти, щоб ви були однакові, жили мирно, без усякого зла. Щоб ви не робились між собою ворогами, любов свою проявили. Учитель, не для того він прийшов на землю цю, щоб учити хворіти людей. Він не за чин, його все – усім однаково. Учитель прийшов на землю, щоб весь народ врятувати від злісного ворога, зробити любимим другом. Він перебуває в природі в умовах, де він не бував і не може бути, а він появляється. Його діло – своє місце зайняти й своє діло там зробити, і піти без усякого. Чоловік чоловікові  в житті - ворог.

     Учитель ввічливий, Учитель – любов, Учитель – заслужений. Він розбирається з тим світом, з тими людьми, хто своє місце свого діла вважає своїм добром як таким. Це є їхня  неправда, вона їх оточує внаслідок їхньої сваволі – узяти в свої руки цей клапоть землі й примусити його бути джерелом. Це ж є природне, зовсім чуже - тому нас за це спалює природа. У неї сили для цього є  нами розпоряджатись.

     39. А я такий чоловік у житті є на білому світі, заслужений у природі. Його як такого люди землі прозвали за його діло корисним. Він – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі. Він прийшов до людей на землю для того, щоб зайняти своє місце, призначене отцем Корнієм Івановичем. Він мене народив, він мені життя вказав – Чивілкін бугор. Це місце знаходиться у Ворошиловградській області, Лутугінського району, село Оріхівка. Цей бугор обріс зеленою цілинною травою, ніким він не зайнятий.

     Я, як Учитель усього народу, на ньому своїми босими ногами для того, щоб на ньому хворого, бідного, нужденного в здоров’ї чоловіка прийняти. Йому треба сили свої передати, щоб він ними володів і не простуджувався й не хворів. Це я й роблю в житті  в природі. А людям нашої землі це ось треба всім. Я вчу їх здоров’ю. Починаю з паління тютюну й алкогольного вина і так далі. Будь-яке захворювання не відіграє  ролі в природі,  а відіграє роль сам наш земний чоловік. Він народився для життя, але його зустріли умови. Він не став жити,  а навчився вмирати. А я як Учитель цьому всьому - спаситель усього нашого народу всієї  планети нашої землі. Люди, вони із самого початку помилились у своєму ділі. Не треба було починати робити. Це діло почав робити, а потім на іншому ділі він помилився, захворів, похворів і вмер на віки-віків. Його зарили в землю, лежить у праху свого життя, жде нас усіх таких, як ми.  Усі люди не гарантовані від цього всього, умремо, як і не жили в цьому. Учитель нас туди не веде, він знайшов для цього спасіння бугор Чувілкін, він нам дасть життя нове, небувале. Ми від природи цього доб’ємось. Вона нас таких пожаліє, не буде нас таких карати.

    40. Якщо мені як Учителеві це ось не дасть природа, то ми в житті своєму такому щезнемо, як і не жили. У нас для цього є все, але ми не хочемо й не вміємо це діло робити, щоб не вмирати нам. Про це ось історія, вона пишеться, вона викладається на живих фактах на чоловікові. У людях робилось, робиться й буде це діло завжди робитись. Воно нам треба й обов’язково нам треба буде в житті в людях це безсмертя. Люди вчені до цього ось підходять, вони цього хотіли, щоб у них у людях вийшло. Вони це ждуть, ніяк не діждуться, крім одного нашого Учителя. Він для цього путь свою, доріженьку прокладає. Вона в людях така є, і буде вона в цьому. Вони права самі створять. З нічого щось не зроблять. А коли буде цей початок, то тоді цю ідею підтримають самі люди. Якщо вони не одержать від природи своє благо, то тоді для чого їм Учитель? Він - усьому діло. Для цього всього він робить сам. Бугор Чивілкін – природа, і чоловік, котрий прийшов, – теж природа, і люди прийдуть – теж природа. Вона нам відкриє все те, що треба. Ми на цьому бугрі не торгівлю відкриємо. А зробимо ми там людський рай. Я цьому місцю буду Адам, перший чоловік у нашому житті. Я буду там на цьому бугрі хазяїн цього місця.

      41. Він захищений для цього. Там люди будуть займати своє місце для свого життя. Звідти не понесуть гріб із тілом на могилки. Ми там, якщо матір така знайдеться в житті своєму відмовитись від дитяти, його виходимо. Ми його для цієї історії покажемо як таке дитя. Він народиться для всього такого народу, котрий повинен у нього вчитись. Він їх повинен учити такому ділу, від чого він буде Богом. Буде жити в людях його ідея Христа, він сам буде на цьому бугрі, на цьому місці його.

     12 березня нас на бугрі зустрів сніг. Я говорив про це на чолі цієї експедиції. Ми їхали сюди на бугор у колдобані купатись. Я читав їм доповідь для виступу перед ученими. Він із життя зрозумілий. Ми з першого початку свого життя своїм ділом помилились: не стали першого чоловіка слухати, а взялися за діло. Першого народженого чоловіка слухались ми, як своє добро. Це теж довелось згадати, як про якесь діло, воно нами всіма створено, з яким прожив та проробив, що роблять усі добрі люди. Їм не хочеться залишатись у своєму житті такими бідними, нужденними. У природі чоловік живе дуже погано, у недостачі, він хворий, страждаючий із цим, зовсім умираючий. Йому треба буде поміч, а в нього дірка велика. Щоб залатати, латка треба велика й розумна.  Йому скільки не дай, буде мало. Його горе з бідою оточує. Щоб таким не бути в природі, то треба пізнати ідею Іванова і близько до нього стати своїм поняттям, щоб у житті своєму розбиратись із цим бідним ділом. Так ось жити, як ми живемо: нам цього в житті мало, ми б від більшого не відмовились. Нам природа не дає і не дасть те, що хочеш. Ми - хворі такі, нужденні люди, нас таких ось не задовольниш: потреби дуже великі. Тому й треба людям, нам усім, Чувілкін бугор.

     42. Він цілиною весь обріс, він ніким нічим ніколи не захоплений, а завжди повітрям він оточений. Вода його завжди промиває. Що в ньому є  всередині? Ми, усі люди, про це діло не знаємо. Йому хазяїн знайшовся, прийшов зі своїм тілом без усякого чужого, а зі своїм живим тілом. Нікому не заважає, а своє установлює. Це - Учитель народу, він цьому всьому учить, хоче, щоб за його прикладом пішли слідом. У нього нема ніякої матеріальності, він оточений силою. Так і залишився вічно невмираючим незмінним місцем. А це місце, котре довелось зайняти, своїми лапами поступав, старався мисль прокласти від самого себе. І кінця-краю не видно, до яких пір вона як така простягнулась. Це - сторона фізична, вона колись має здійснитись живим цим фактом. Він у нас був, він є, він у природі повинен бути. Ми його почали робити мислю, а зробити доведеться в природі через мою мисль, що прокладена.

      43. Вона мною прокладена, тепер її людьми підтримають. Це було, це буде в людях. Вони - усьому діло, лише б захотіли цього добра, воно невмираюче. Це Чивілкін бугор - така величезна махина такої величезної місцевості. Він  ніким не зайнятий, його берегла природа. Вона цей шматочок для цього діла берегла. Ми цю місцевість своєю ідеєю не забуваємо ніколи.       

     12 березня 1978 року для нас, таких випробувачів, дослідників цього всього, на землю впав білий пушистий сніжок; для нас таких, як ми приїхали зі своєю любов’ю. Нас було четверо, одна жінка була між нами. Усі ми роззутими спустились до річки, колдобаня там. Ми скупались і по сніжку на бугор піднялись. Сіли в таксі як такі, і поїхали ми назад по цьому сліду. Наша машина не стала свою економіку рахувати.

     44. Я знову взявся читати свою історію. Це ось таке місце наше, ми його займемо. Сюди багато прийдуть і скажуть тому чоловікові своє спасибі за це здоров’я, воно буде треба всім. Ми такі є  люди, котрі наші сліди визнають і скажуть нам усім: що ми робили, це місце залишили й не схотіли це діло визнавати, що це місце таке корисне? Ми на ньому купаємось і виходимо на бугор. Легко ми в цьому дихаємо, нас оточує це все безсмертя. Ми там не поїдаємо ні на копієчку. У цьому всьому чоловік початок - це буду я, Учитель. Він народився в цьому, огородився як ніколи на цьому бугрі. Я на нього рвусь, все рівно виберусь і стану на свої такі довільні ноги, і руки підніму вгору, закричу гучно, про це скажу. Нам, усім людям, це місце відкриє таке в житті своє безсмертя. Воно мене так у природі оточило. Я як такий не одержую від природи вплив. Я нею освітлений, як ніколи ніхто. У мене народилися сили для цього діла. Я один з усіх процвів. Живу з нею нарівні. Вона цими силами володіє, у неї все - під руками. Якщо тільки вона захоче це чоловікові передати, це буде: усе залежить від неї самої.

     45. Бояться моєї такої ідеї, котра всім страшна. Вона примушує бути без усякого всього на цьому ось бугрі. Він нас таких ось у цьому ділі тягне як таких. Ми це ось від цього всього доб’ємось: такі ми люди в цьому. Бугор наш, він природний. Ми, усі люди, теж природні. Повітря, вода, земля цей бугор оточують. Ось що нам показує цей ось бугор. Ми такі люди бачили перед собою: таке невмираюче це багатство безсмертя. Чоловік це зробить, він доб’ється від природи. Вона - це є  для цього всього живе, а не яке-небудь. Мертвого нема нічого, а є це все енергійне живе тіло. Я боюсь про це ось одне з усіх сказати, що це буде одна з усіх така неправда, вона як ніколи вмре, але не дай Бог цьому всьому. І це буде, чого в житті не було. Воно виявиться істиною. Це значить – у житті Бог. Йому доводиться зі своїм усім ламати такі міцні та невмираючі стіни, зроблені людьми. Це неможливо. А природа, така вона, недаремно робилась Учителем. Він не боявся для цього діла своє ім’я одержати за якесь у людях надумане  діло, у чому й робиться точно це діло.

      46. Я цього ніколи не думав, а це ось і вийшло. Моє волосся не раз із голови знімалось. Охоронець порядку, він сам був правий: такого діла в житті не було. А це є свої життєві умови.

     Я недаремно одержав у природі таке, вона в голову прийшла недаремно. Помилка, вона людей примусила це ось у природі робити. Помилка робилась. Люди стали помилятись, вони помилились. І так, як вони роблять, вони й будуть помилятись. Між чоловіком і хворобою - велика різниця: це мертве й живе. Ми цінимо, ми бережемо те, що не треба. Це дім, у котрому ми як такі народжувались, а потім через деякий час умираємо. Ми живемо в цьому ділі один раз. Якби не природа й не її такі умови, котрі вона в себе має. Вона не рахується ні з якими такими особливостями. Вона на все має сили. Якщо вона захоче в людях  якими-небудь путями, у неї є для цього все, лише б вона так захотіла. Вона в цьому є мати, яка народжує, вона нам у житті все дає, лише б ми захотіли.

     47. Наше таке слово. Сказати нам це все треба: ми відкриваємо на цьому ось місці життя чоловікові, на цьому бугрі, на цій цілині, що водою омивається. Вода нас купає - вона нам тепло  всередині в тілі створює. А   коли в нас тепла не буде свого енергійного, то нас ніяка техніка не обігріє. У цьому є вся природна сила, вона робить усі вулкани. А ми, люди такі є в житті: ми надіємось на щастя. Живемо ми у природі хороше – ми цим радіємо, живемо ми в цьому погано – ми плачемо й говоримо, що нам, таким людям, є погано. Цьому наш бугор не радується. Говорить: на мені на такому завжди є наша радість, вона нас так задовольняє - бути на цьому місці без смерті. Тут нема такого, щоб у житті так робити. Є одне без усякого діла велике терпіння  всього: і холоду, і голоду, також спеки. Бугор - природна сторона, вона ніким не займана. Бугор, нікому він не треба, крім одного Бога, він на ньому розташувався. Йому доводиться на ньому стояти, ждати того часу, коли доведеться легким зробитись, і підеш у висоту. Це буде, і обов’язково буде. Люди, вони безсмертні в цьому ділі.

     48. Один народжується - інший відмирає. Народиться для цього всього  сам Бог творець усього свого життя. Вона його такого прийме, обніме й скаже йому свої слова: живи ти сам у цьому ось безсмертному ділі, я тобою таким як ніколи пізнана, живу разом із тобою, хочу сказати тобі як чоловікові одному. Ти ходив по землі, ти плавав по воді, зустрічався з вихорами, бурхливими вітрами, хвилі морські ти зупиняв.  Говорив, це ти зробив нам усім, старався призупинити на землі всякого ворога. Він нам таким заважає, його треба прибрати, це є для всіх найзліший ворог.

     Чоловік живе всіма надіями на щастя, воно завжди з ним рядом живе, і він на це покладається. Говорить: я живу хороше й тепло, мені треба ще краще пожити. А в природі цього нема, у ній дні йдуть так один за одним, атмосферою оточуються, як ніколи, однаково, вибору не буде. У живому – живе, енергійне, ніколи не вмираюче, безсмертя. Цей бугор, він був, він є, він буде вічно, ніколи не вмираючим, можна назвати, безсмертним. Він нас прийме як ніколи теж безсмертними. Ми це діло в природі завоюємо, примусимо її згодитися з нами.

     49.  Для чого чоловікові народжуватись у природі, якщо треба буде вмирати? Чоловікові не треба жити? А то живе в природі, потім треба вмирати. Для чого?

     Я хотів піти в іншу державу після того, як мені довелось скинути весь наявний одяг. Його було віддано одному напіводягненому. Сам я в Єнакієве пробирався. Мене як такого оточила атмосфера дощу. Вона з блискавками, з грозою не давала ходу. І мене не пустила. Я вернувся, пішов назад – десь узялось сонечко, стало тепло, атмосфера назад пішла. Де взялось сонечко? Я обсох, як і не був під дощем. А в своєму руському суспільстві така можливість була, вона є, і вона буде в цьому ділі. Я йшов і думав, сам не знав, чого? А в самого така мисль приходить: «Вона жде чоловіка такого, щоб він через свою любов близьким став». Він говорить про самого себе, про такого чоловіка, котрий що тільки не робив сам собі, й інші йому що тільки не робили, які умови в нього не були, а як була в його хвороба, так вона в нього й залишилась. І ніхто йому нічого не зробив. Хворів, хворіє, і буде хворіти. У нього спитали: «Що ти робив, щоб не хворіти?» Він так сказав: «Та нічого я такого не робив, щоби було добре». І ніхто в своєму житті не збирався так робити. Став про умови свої говорити, як йому доводилося від поганого вибиратись. Дуже великі були перешкоди, а все ж вижив. Довго муки оточували, не давали ходу, а потім невидимо ухопився, став жити, та ще виявилось: став я потрібний у всіх умовах. Те, що люди робили, я став робити в цьому.

     Кому треба буде в житті бугор, та ще такий, як Чувілкін? Він же весь, ніякого джерела від нього не одержують, крім одного безсмертя. Воно в ньому є як такому. Чоловік ці сили, він їх завоює, він із ними вийде Переможцем, його як такого не покине природа. Вона йому дала свої сили. Він перед ними, такими людьми, опиниться один з усіх такий у людях. Він із своїми дарами не впаде жертвою. Його сили залишаться непорушені, вони засяють у людях.

     Я як такий залишу вам ваше живе й мертве, а своє природне візьму із собою. Я є один такий, на білому світі є. Коли узнають, хто я є такий, то  знайдуть сліди мої, їм створиться в цьому слово.

      50. В усьому світі люди зрозуміють, вони скажуть про таке ось діло, проспівають свої слова. Це, мовляв, він, більше ніхто з усіх, - Бог землі є в житті своєму.

      Я НЕП знав, зустрічав батьківське таке індивідуальне власницьке господарство. Я був одинокий, робив, помагав отцеві. А на користь партії старався робити: купував хліб у хазяїна робітникам, що й примусило вступити в партію кандидатом Гуковського сільського осередку. Секретарем був генерал. А от чому вибув? Цього ніхто не скаже. Я був заслужений більшовик, і не хто особисто є. Мені далось ці сили мати, а відібрати нікому не давалось такого ось права, нікому. Я ріс, піднімався, робився більшовик, я є хазяїн усьому. Я мав повне право ритись, копатись у природі, ці ось якості знаходити й ними розпоряджатись як такими.

     51. Я завоював Чивілкін бугор, свідомо оволодів ним. Я ображаюсь на самого на себе, що я так ось народився в такий час. Мене природа  в  цьому, вона народила для життя, а вийшло не те. Люди зустріли не так, як це треба, узяли і ввели своє діло. Вони вважали: це діло треба буде робити. Він став приготовлену їжу їсти, зроблений одяг носити, а в домі такому ось жити. Здавалося б, треба було жити в цьому ділі, а природа, вона їм не дала, узяла відібрала їхні сили, ввела безсилля. Він похворів, похворів й умер на віки-віків.

     Чоловікові треба робити, через це він розвинув у цьому свою смерть. Щодня дзвонили дзвони за мертвим. Я це чув, доводилось бачити, як чоловіка мертвого хоронять. Усі на ногах, вони плачуть, а самі йому труну роблять, могилу риють, словом, його проводжають із сльозами. А щоб зрозуміти, це не доходило. Це все ми самі зробили, ввели смерть, умираємо даремно, зробити нічого не зможемо. За цей ось час не одну сорочку зносив чи брюки та піджак, і не один шматок хліба проковтнув з кип’яченим борщем. Усе це робилось по три рази та по чотири рази на день. 

     52. Колись це треба знищитись. Бачиш, один із життя йде геть, другий іде, і твоя черга теж стоїть, колись цей час прийде, не за горами. А в природі так буває. Не встигла хвороба прийти, а  чоловіка нема,  він уже вмер. Таке діло, воно в людях творилось завжди, і буде воно так робитись до того часу, поки не зміниться минулий потік. Він був, він є, він і буде до тих пір, поки на землю не прийде зі своїми силами сам Бог, із своїм ділом у людях. Вони його за його діло визнають і скажуть йому як такому: «Є всього світу Спаситель, ти не дав розповсюдитись далі нашій смерті, тобі за це слава з усіх славен, твоє тіло, не буде воно вмирати». За це його як такого живим, енергійним своїм оточить. Він хвалитись не буде й не стане присвоювати, а скаже свої слова. Він  у природі заслужив бути в людях Богом. Він прийшов на арену, його приймала тюрма з лікарнею, він у них проходив аналіз усього свого життя. Вона йому показала, як там люди ні за що томляться й умирають. Вони беззахисні, страждаючі. Є, за що їх захищати.

     53. Вони зробились за чуже. Він хотів присвоїти, а його за це викрили. А ми його як своє добро держимо, не даємо йому ходу, щоб його люди мали. Вони через це діло - хворі: у них цього нема, а хочеться чужим скористатись. Спритності на це нема, а є бажання одне чужим скористатись. Як користується чоловік своїм місцем свого діла. Він для цього діла набрав відро води й хотів із неї зробити щось інше. А з іншого може вийти якась неприємність. Він не так із нею вчинив, як із землею, з повітрям. Це все є діло, з нього можна зробити будь-яку таку зброю, котрою можна зробити в людях таке діло, за котре доведеться відповідати, як Гітлеру. Він був до цього чоловік порядної сторони, мирно жив і робив те, що роблять усі.

     Сусід із сусідом жили прекрасно, одного дражнили Галушка, другого – Вареник. А коли посварились, хоч іди кому-небудь, та діло саме не підказує. Життя таке на землі власне: моє й твоє. Тобі в житті везе, а мені - ні, тут і зло внаслідок цього десь береться. Через стіну дивлюсь, бачу: півень над його куркою заграє. Зло хіба не примусить камінь узяти та швиргнути на нього? А камінь його курку ударив, як на гріх. Десь узявся хазяїн, він тут як тут, свого добра жаль усім. А тут і пішла бійка.

     54. Усе це зробило в житті моє й чуже. Якби Гітлер цю штуку не бачив, він не пішов би так у бій наступати. Його німецька раса примусила, хотів німців підняти, а хотіння порвалось, він через це програв. Так само люди, котрі думають за рахунок чужого добра прожити. Навіть сказано слова: воша чужа залізе – своєму покою не дасть. Так і в природі люди з перших днів існування пустили в хід своє почате діло, щоб на арені вийшло людям хороше й тепле життя. Воно  робилось багато часу тяжким трудом. Життя таке, воно робилось людьми для самих себе, щоб їм не було погано й холодно. Ми попали в ті умови, котрі людям покою не дають. Люди місце своє мають, вони ним дорожать, воно якесь життя дає. Якби не повітря, не вода, не земля, що нам породило все. Це в людях було, є, і буде чуже. Якби чужого не було в чоловіка в житті, то не було б гнилля. Чоловік заважає всьому. Він робить із землі, з повітря, з води – без цього всього не можна буде жити.

     80 років настало. Життя не бачив, як воно пройшло. Тільки бачив: сонечко одне світило, а ніч наступала. А люди, то вони біжать, спішать, хочуть щось зробити. Їм цей день на цілий рік плоди несе. А ми, такі люди, ждемо не таким. Як він прийшов? Так, як ми його не ждали. Він до нас не з мішками спальними прийшов, та що-небудь таке приніс. Це було б добре, якби наш цей день до нас прийшов із своїм існуючим таким багатством. Це було б інше діло.

     57. Підтримати своєю енергійною думкою, що є в нас у таких людей такий ось чоловік без. Ми так ось з голови не брали, щоб живе енергійне народжене дитя, ми не змогли його утримувати без усякої такої потреби. Ми його хотіли на руках як живого зустріти. Він має зустрітися з чистою енергійною джерельною водою, вона йому необхідна. Його так обливати, як обливаюсь тепер я: чотири рази водою обливаюсь. Як вона мене в цьому лякає, холодна така вода! Вона живому тілу людському дає своє тепло, щоб у житті своєму не отримувати хвороби. Ось, що треба цьому чоловікові - людські руки, а не те діло, котре зробилось руками. Це ж призначена людська смерть, ми в цьому вмираємо. У зв’язку із цим нам так у цьому не треба народжуватись у такому житті. Ми його так ось побудували.

     Прийшов сьогодні наш такий ось день, ми йому такому з усіх як ніколи поклонились. Зробили вогонь, закип’ятили воду, засипали ми пшона, у нас вийшов мондер. Наше діло розвинуте – це треба їсти без кінця й краю.

     58. Як це робиться нами в природі в умовах. Ще не прийшов завтрашній день, сніг не зійшов із землі, а ми вже до цього всього діла як ніколи приготувались. У нас у руках - молоток і гвіздок та сокира з пилкою. Ми забиваємо гвіздки, рубаємо ліс, а пилкою ми в цьому пиляємо, у нас робиться в житті ладно. І вогнище в нас там горить, і дім, ми його дороблюємо. Усе це буде треба нам робити сьогодні, ми це й завтра. А час не стоїть, він у нас такий рухається, міняється. Сьогодні сонечко тепле, воно зійшло, нашу землю гріє, а все живе повніє. Я, говорить нам усім, до вас не прийшла зі смертю - до вас принесла життя своє з такою однією радістю. Сам вітер не став так жорстко дути, він свої такі сили зломив, пішов під копил, а прийшли на зміну бурхливі в небі хмари, їм доводиться бігти з одного кінця в інший. А сонечко наше таке ось у такій атмосфері, воно себе показує як ніколи граючим, воно покажеться й піде геть кудись. Людям стає тепло й хороше від цього діла. Воно себе так у цьому міняє, а вітер так дує й дує, та ще розвіває. Це ось така атмосфера введена людям. А щоб сказати цьому всьому: це ось таке не годиться.

     59. Ми в цьому ось прожили та поробили. А як у цьому всьому вийшло? Ми знаємо добре, що люди – це є в природі все. Вони цю ось приватну власність, це діло із самого початку стали робити. Цьому початку кінця не видно. Лише б тільки захотів, йому це треба. Чоловік бачить перед собою одне, воно й друге. Що було тоді, коли цього не було. Скажемо, життя народилось, чоловік, він став бачити в себе тьму, він став бачити світло. А щоб він бачив яке-небудь інше, він ніколи цього не зустрічав. А до цього всього такого діла, як ми його так ось почали? Це небувале перше діло, воно нами почалось, а інше тут рядом стоїть, його треба пробувати. Ми це ось місце не вивчали, воно нам не дало реального. Ми всі сили технічні представили, але щоб яку-небудь відкрили людям користь - це в житті своєму жоден учений не одержав. А ось це вони не забули: нагороджувати себе. Це не рятівниця є в житті, а тільки хвала. Хвалять один раз, а другий раз його б’ють як такого: не завжди будеш таким, як треба. Люди міняються, люди робляться іншими, вони від поганого тікають.

     60. А ось це діло, воно в житті ніколи не робилось. А це ось наче охоронялось: народити дитя в життя. Його робили не для того, щоб воно було. Це природою все зробилось, щоб цей розвиток відбувся. Ми такі в цьому ділі вийшли, нас природа не допустила. Люди це є люди, вони так і розвились не на що-небудь, а на горе. Їх як таких зустріла смерть, вона не дала їм можливості жити більше 100 років, вони в цьому не заслужили. Їх зустріла неправда, коли стали жити хороше й тепло.

     Хто не любить у природі поганого й холодного, умирає на віки-віків. А хто тільки живе в природі різнобічно, той живе вічно в природі, йому слава в ній.

     Бог, він назвався ним через відкриття очей. У нього тіло заслужено бути ним.

     Жоден чоловік на білому світі не заінтересований знати й уміти. Як він жив у природі технічним, штучним, з введеною хімією, так він і залишився. Він – безсилий чоловік, щоб так жити й бути безсмертним. Ми з вами почали робити те, що нам у житті перешкодило. Наше таке в житті діло, щоб робити.

     Ми з вами почали робити для того, щоб вийшло хороше й тепле, але врешті-решт ми із цим прийшли до холодного й поганого. Нас за це вбила природа, ми вмерли на віки-віків свого життя.

     61. Ось що наш день привів, ці умови, одне з усіх свят свято Паска свята. Вона довго до нас ішла, все ж себе привела. Нашому цьому дню доводиться низько поклонитись, як такому дню. А попереду цього всього йдуть не такі природні дні, може, вони від цього дня кращі чи, може, комусь із усіх гірші. Чоловік не думає, що цей ось день, він нам народить такого в житті чоловіка, одного з усіх. Він своїми силами в людях, він нам усім своїм учинком, своєю правотою доведе, що не треба буде робитись у природі хворим таким у житті чоловіком, щоб у людях за що-небудь таке зробили його таким нехорошим у житті чоловіком. Він попався,  його осудили ці люди. Він дав своє еволюційне таке у природі слово: це ради свята більше не робити, і не бути йому хворим чоловіком.

     Його держали люди цього дня, як у житті це буває. Чоловік полює на лютого звіра, своєю хитрістю йому по його сліду риє яму глибоку, її маскує, а потім сам у неї попадає. А поробити нічого не зміг, крім одного такого випадку. На цей слід напав чоловік, він почув голос в ямі, йому поміг звідти вибратись. Жива в природі така смерть.

     62. Без усякого такого в дорогу так їхати. Мені одна пацієнтка, так слова свої вона сказала: «Я там захворіла, знаю, що перешкодило мені. Я давала завжди карбованець за це, а зараз цього я не зробила. А мене вчив так завжди робити».

     Ми з вами в цьому живемо, надіємось на щастя. З радістю йдемо, думаємо: там, у цьому місці, буде хороше, а вийшло зі мною погано, я сильно захворіла й умерла. Це буде вона, правда: засяють наші такі ось слова про цю чисту правду зроблену. Вона людьми так чисто почата. Ми - як один такий чоловік. У цьому ділі чоловік - такий само, як усі наші люди. Якщо взялись, і стали самі так ось робити. А в житті так не вийшло, як думалось про це все. Але ніяк на цьому місці не вийшло. І погода як погода на цей час, так вона по цій місцевості проскочила. А люди щодо цього були як ніколи в своєму житті бадьорі, їм доводилось такими бути. У них для цього всього були прекрасні руки, як вони є руки. Їх не примушують, щоб що-небудь таке в житті своєму зробити. Для цього в кожного такого чоловіка є свій такий ось розум, він його готує.

      63. Як тільки щось таке він намітив, зробив, ледь не сказав нам усім про це діло, так надумане. Чоловік у цьому сказав: «Я, як щось таке, опинився на ось цьому такому місці». Люди пішки, самі  собою вони приходили. І хотілось їм тут побачити, що в житті з живого  природа на цьому місці нам, таким людям, покаже. А з усього цього було видно, що наша така ось нога не ступала й тут ось розум ніякий не міркував. Видно по всій такій непочатій природі, незайманій зовсім нічим: ріки по лісах, так вони тихо протікають, і навіть зовсім птиць не видно, не чути. Значить, така місцевість для людей у цьому непридатна, вона нам, таким ось людям, не по душі. Своє показала, а ми до цього всього не підготувались. Тут такий час зустріли, а він стає диким. Ми не звикли без цього всього бути. Нам обов’язково треба буде така рівнина землі й така атмосфера, щоб вона між нами проходила такою ось мінливою в житті. Сюди налітали всякого роду нужденні такі ось дикі птахи. Вони так залишаються цією місцевістю задоволені, цей час ждуть, таке діло хочуть самі робити.

      64. Я, говорить ватажок, знаю, що роблю в своєму житті: вам життя творю літом на просторі, де багато хмарок народжується. А люди теж люблять, щоб натовп таких людей із своєю технікою, із своїм трудом. Вони робили, їх такі умови примусили це робити. І бджілка, вона відірвалась від свого місця, вона теж так летить за своєю такою здобиччю, чим вона одну пору живе й покладається на це. Вона  думає: побувати не раз тут, у цій місцевості, і своє зробити те, що треба в її житті. У неї розум такий, як у чоловіка в його голові розміщений. Тут чоловікові доводиться спочатку що-небудь думати. Без усякої мислі нічого ніколи не робилось. Спочатку подумає, а потім робити починає. Ось які в людях діла, зроблено ними. А ось таке діло? Не змогли в житті цього діла зробити, щоб шкідлива негожа звичка від наших людей геть подалі пішла через зроблене діло. Ми такі є люди: узялись за це діло й робимо. Одне зробимо - інше починаємо робити. І так воно нами без кінця, і буде воно так ось робитись.

     65. Наше таке буде діло. Перше початкове захворювання – це є наше паління тютюну. Йому треба зробити умови - цигарку запалити. Спочатку цигарку закрутити, потім її запалити вогнем, а потім тягнути повітря з нікотином. Це є фізична старість. Одне починається, друге закінчується, цьому кінця не видно, кругле колесо. І там є інше, ще гірше та шкідливіше: п’ють люди вино.

     У них на це родиться час. Усі люди, такі ось в цьому люди, вони б не хотіли бачити в себе неприємного такого ось дня, щоб у ньому були умови такі, як у кожного чоловіка. Він без усякої такої сміливості не стане туди сам попадати. Він бачить чуже, старається в нього пробратись, це його законне таке явище. Украв – Бог дав, ні - піймався. Справу зробили, садять у тюрму.

     Таке людське є в житті своєму діло, що його в природі треба буде робити, щоб у ньому так помилятись. А коли цього діла в природі не буде, то люди стануть приходити до життя. Воно його як чоловіка буде вчити, щоб від нашої смерті йти так, як треба.  Ми повинні в цьому в усьому жити так, як це треба. Будь-якому нашому чоловікові треба буде в природі жити. Я, говорить чоловік, один з усіх таких ось людей наших.

     66. Годинник настінного характеру, більше півгодини він показує часу, він  нас за собою повів. Це в житті прийшло на арену. Люди своєю думкою стали спускатись униз. Ми з вами довго дерлись своїми ногами на цю ось гору. Нам хотілось побачити такий простір від самого краю до краю, скільки видно нашому оку. А те, що ми бачимо, ми це все хочемо приєднати. І скажемо в один голос, щоб і число такого дня в природі я як такий у цю книгу словами записав. Не треба нікому такого ось діла, як воно себе поставило перед усіма нами. Це ось є сказані в душі слова. Цю історію зроблено для того, щоб ці ось люди в природі не вмирали, були вони безсмертними. Я для цього ось усього в житті в людях таким зародився. Я не боюсь природи, її я жду на арену такою, як вона буде треба в цьому ось житті. Моє це ось таке одне з усіх завоювання. Моє здоров’я є одне з усіх здоров’я. Будь-якому такому чоловікові треба своїм умінням похвалитись.

     67. Йому, як такому чоловікові, низько поклонитись, йому як такому сказати ласкаві слова, мовляв, здрастуйте. Я цим йому свою ввічливість виявляю. Я до цього діла підготовлений говорити про одне й друге.

     Сьогодні чоловік буде вмирати, завтра він перестане. Це ось дорога, одна вона з усіх така ось дорога, по котрій можна проходити в будь-який  час будь-якому з усіх людей, лише б тільки своїм учинком не заважав. Це ось таке для всіх місце, воно нічим і ніяк не придатне для життя за рахунок якогось джерела. Це тільки таке буде в цьому життя чоловіка. Це мій вихід із цього дому на ось цей двір для того, щоб ним так скористатись.

     Треба буде нам усім навчитись у такому ділі, щоб ніколи й ніяк не грати в карти. Ми так робили, так ми з вами робимо. Це наша звичка нехороша.    

     Їлось сьогодні добре. Як приємно провести обід, навіть не може бути краще, ніж це все діло. Це є таке ось життя. А пісні всякого роду гучномовець так грає й співає. Є початок цієї пісні. Ми як такі є в цьому ось люди – свого добра ділки. Ми цього діла є всьому початок. Якщо забажаємо ми, то зробимо в своєму житті один з усіх початок.

     68. А тролейбус народ возить, він приходить і відходить. Цей ось такий у житті своєму набір, він може про все таке життєве написати.

     Ось, а безсмертя, цього початку ще не було, і не брались за це ось люди. У них було головніше, ніж це – треба буде наїстися досита. Це наше перше почате в природі діло. Воно нами, усіма людьми, зроблено в житті нашому для того, щоб інші люди як такі не сказали про це діло, що ми перед усіма нами виявились винуваті. Я як автор цих слів. Ми це діло почате, ми зробили самі, але ніхто не був у цьому ділі винен. Я не зможу так своє слово виразити в людях, вони мене повинні послухати. Це все починалось нами для того, щоб нам жити. Я не знаю, як це в людях вийшло, що люди однієї сторони пішли по своїй дорозі. Тільки в них не народжувалась мисль така: визнати самих себе, що ми в цьому всьому винуваті. У нас і до сих пір цього нема й не народжувалось це. Але ми в усьому залишились винуваті через те, що ми не визнаємо це.

     69. Ми - це живий невмираючий факт, що ми такі є люди, котрі самі це все зробили, їх оточила їхня неправда. Вони стали жити за рахунок чужого добра. Це є правда, вона в цьому показала джерело. Люди пішли на злочин усього цього життя. Чоловік став такий: йому стало в цьому хороше й тепло, він із ним нерозривно пішов і те зробив, що хотіли всі ці люди. Ми стали це робити: одне, друге, третє, - і вийшла в нас несподівано  на наших людях смерть. Їй доводилось ухопитись за наші тіла. Тільки через це ось саме ми зробились люди технічні, нас оточило штучне, хімія введена. Ох які ми стали такі люди: боятись стали ми природи. Понароблювали самовільно в природі на своєму місці свої будинки, прикріпились своїм тілом до землі, і розповзлись по землі. Стали шукати свої одноденні умови життя свого. Захопили чорноземні родючі місця, де треба було з природою воювати. Сільськогосподарський фронт – догляд за землею, щоб вона нам давала свій рясний урожай.

      70. Самі люди живуть у своїх конурах в аулах, у хуторах, у селах, у селищах, у станицях, у містах. Самі приходять на указане місце з природою воювати. Їм треба хліб, одяг, свій житловий дім з вигодами всіма. Вони для цього діла озброєні. Усю свою землю, захоплену предками, вони прибрали до рук, назвали її приватновласницьким місцем. Ми як такі люди цю місцевість завоювали, тепер ми живемо на своїх місцях. Красти,  убивати час їдемо в поле на захоплене місце. Своїм умінням робимо діло до одного випадку стихійного. Ми з вами можемо на цьому місці простигнути або захворіти, нас оточить нестаток, наша хвороба. Ми з вами від неї помираємо через те, що в природі  воювали. Нас природа за це не любить, знімає нас із путі. Ми вмираємо.

     Я, як Учитель народу, учу наших усіх людей здоров’ю, знайшов місце таке в житті, вічно ніким воно не зайняте, крім мене одного.

      71. На цьому ось місці чоловік може бути здоровий без усякого такого фронту. Цьому чоловікові не треба буде для цього діла земля. Він не потребує одяг, йому не треба їжа,  також не треба дім з усіма вигодами. Йому треба життя всього національного народу. Ми цей ось бугор вважаємо місцем усіх національних людей. Ми це місце вважаємо початком цього життя, звідки перші кроки ступав своєю ногою сам Бог. Це шматочок землі, від часів Адама ніким ніяк це місце не займалось, і за нього воювати не воювали. Людям треба земля, простір, чим доводилось багатіти. Найголовніше – це люди, вони відігравали в цьому ділі роль. Вони із собою воювали, їх примушували царі свого місця. Командиру-ватажку жаль здаватись, а люди будуть інші.

     Ми тепер такого життя не потребуємо, воно нам таке не треба. Нам треба в природі безсмертя, умирати тепер ми не станемо.

     72. Мертве створювати не будемо, живе збережемо. Еволюція очі нам розкриє. Ми почнемо жити по-новому. Таке хороше, тепле не будемо приймати, а візьмемось за погане й холодне. Хати не будуть треба, могилки не будуть ритись для людей. Ті, котрі будуть лежати в праху, і ті встануть. Ми цього доб’ємось. Бугор це все зробить. Дохнути ми перестанемо, жити ми будемо. А яке будемо мати щастя! Потребувати нічого ми не станемо. Буде на землі рай. Мертве відійде зовсім, а живе настане. Один одного пожаліємо. Ми нападати не будемо. Ось життя яке настане Боже. На колесах ми перестанемо кататись. А мучитися будемо, спрага буде така жахлива, людям це не по душі буде. Спочатку буде тяжко, але зате буде здорове життя. Воно робиться всюди людьми живого характеру.

     Якби вже вмерти мені, такому чоловікові незахищеному, за сорок шість років можна вмерти тисячу разів. Треба згодитись із тим випадком, із котрим доводилось жити. Учитель народу, Переможець природи, Бог землі за те, що в житті зробив сам. Це його така істина невмираюча.

      73. Це тільки комусь про це все сказати. Наше діло – тільки робити та подивитись і промовчати.

     Ось, які ми такі є люди. За технічним розсудом прожили ми всього дві тисячі років. Але щоб ми цим ось задовольнили себе – цього ми не одержали. Нас по путі зустріла як така стихія, вона ніким не зжита. Люди в своїх житлових домах не живуть, як це треба, а вмирають, як і не жили вони в цьому. Їх примусила так жити природа. Їм дай, вони хочуть, і багато. Вони хочуть, щоб жити хороше. А природа, вона не в такому дусі.

     Я – чоловік, та ще за таке ось місце. Цей бугор, ми собі його забираємо не для того, щоб він залишився бугром безкорисної сторони. Ми його забираємо для того, щоб весь світ узнав  про природу ту, котра нам на цьому бугрі народить чоловіка без усякої потреби. Ці якості, вони були, вони є і будуть, якщо ми за них так візьмемось. Нам наша природа все це дасть. Ми одержимо через одного чоловіка, він у нас є один-єдиний.

     74. Це буду я, Паршек з Оріхівки. Він - за це все життєрадісне безсмертя. Воно робиться 46 років, не кидається. Сам собі всюди. А якщо про це чоловік думає, він пише в своїх працях, то буде хазяїн природи через історію. Усією теорією доказано за Паршека. Його охоронці порядку не так зрозуміли, він не воює й не бореться з ними. Паршек любить природу, Паршек її береже, як око. Хоче все сказати нашим людям: це буде, якщо ми недогляділи, прогляділи через всю нашу техніку, штучне й хімію, - ми побачили нашу смерть. Якби ми з вами за це ось не взялись робити, ми з вами і не побачили б цього ось діла. А то де вони, ось ці люди, подівались? Вони ж усі вмерли, їх не стало. То що ж ви тепер думаєте: нам це неможливо робити? Збитків - ніяких.

     75. Усе буде робитись чоловіком для людей. Помилку, зроблену нами, усіма людьми, треба виправляти, поки є можливість. Це буде робитись не технічна сторона, у штучному, у хімії, а буде робитись природним порядком. Ми ж є люди, у нас для цього поводир є чоловік. Він не такий, як усі люди технічної сторони, котрі  бояться природи. Зробили діло, спокій порушили, убили, з’їли, украли, присвоїли, сказали: «Моє». Бугор - спільного характеру.

      Це було сьогодні, 23 березня 1978 року, якраз на арені четвер, чистий одяг, котрий робився для невідомого такого ось ув’язненого, хворого, ображеного такого чоловіка, він нікому не був відомий. А нібито це був як сон, не сон, якесь чудесне видіння. Кому й за що це таке діло збиралось? Усе це починалося з Москви, спускалось. У нас зачинатель цього всього – це я. Початок нібито робився Валею Сухаревською. Вона  це все в житті збирала, носила з такою надією, щоб це вийшло. Воно було, як якась у цьому ось велика висловлена цінність. Її, як таку близьку до цього, берегли, старались це все через хворих зробити. Це була не яка-небудь випадкова зустріч, вона таким зібраним  натовпом робилась. І не на яке-небудь таке зборище, щоб зійтись і поїсти та попити вина, та повеселитись: цього люди не робили. У них не було ніякої зброї, техніки, щоб нею як такою хвалитись, цього не було в людей. Порядне було таке в зібранні, душевна радість. Вони не співали, не говорили, не кричали - їм хотілось усе це зроблене бачити. Я як такий серед них себе показував не як видатна якась між ними особа, але був вищий за всіх їх. Усім людям здавалось, що це все робилось мною ради цих ось двох трупів. Ми їх як таких не бачили, щоб на них дивитись. Цього ми не робили, а якась бережливість у цьому була. Хтось хотів задовольняти, а люди цього не хотіли, у них на це не було ніякої потреби. Вони зібрались - самі не знали, для чого. Але їм хотілось щось побачити в цьому. Але, щоб люди старались самі в цьому щось зробити, цього не було. І не думали вони більш за все в цьому свою радість якусь забути. Я як такий появився, вони мене хотіли так бачити. Їм хотілось те, якби збирав такий ось натовп із таким обрядом. Це все робилось не ради свята якогось, вони хотіли в мене спитати. Це був спомин цим зібраним людям. Вони не потребували й не хотіли, щоб їм щось давав. Вони зібрались для того, щоб свою радість показати, а в цьому нікому було дивуватись і завидувати. Це було якесь у цьому ділі захворювання, воно робилося нами всіма. Це одне якесь хвилювання, одне й друге. По всій такій небувалій місцевості люди не стояли так на своєму місці, а на морі тихо хвиля коливалась. Люди щось у цьому ждали, старались самі себе показувати. А все в цьому залежало від мене. Я не хотів їм нічого такого сказати. Це таке було незвичайне хвилювання заповнювати свої такі місця. Це місце непусте ставало, нібито хтось про це щось говорив. Я повинен сказати про це діло, що цей натовп більш за все в цьому ділі звертав увагу на мене, і на мою появу ждали. Вони й хотіли чимось задовольнити себе, їх діло було так дивитись. І то я щось їм сказав, а їх було дуже багато. Із 12 годин ночі вони зі мною разом пробушували, нібито це був день. Люди, нічого вони ніяк не потребували, а щось думали вони. За моїм таким висновком, це народові безсмертя. За це все таке діло один борюсь. 

    78. Паршек – це простий і звичайний практичний чоловік, він народився для життя, а його, як таке дитя, зустріло природне діло. Він став задовольнятись, він став сам захищатись, і ввійшов у дім, став він користуватись усіма вигодами. До тих пір робив він це все, поки з ним не зустрілась стихія, вона прислана природою, посаджена нею. Чоловік захворів, застудився, йому як такому погано стало: він пішов від хорошого й теплого. Стала природа його в цьому мучити. Я як такий бачив це з ними: умирали. З хорошим не пішов, узяв із собою погане й холодне, поділився з ними. Жаль було розлучатись із цим ділом, але смерть примусила не робити в природі те, що нам усім у цьому заважало.

     Ми через це все вмираємо, і будемо ми так умирати до тих пір, поки ми свій потік не змінимо. Ми винуваті в цьому ділі: холодне й погане не полюбили. Хто нас таких полюбить, якщо в природі дві сторони? Індивідуальна - вона хороша й тепла. А світоглядна – це холодне й погане. Чоловік не виживає, а вмирає. Як же так тепер у цьому Паршекові 46 років літом і зимою? Такого чоловіка, його нема й не буде, щоб він між нами залишився живим. Тисячу разів Паршекові довелось умерти. Він живий лише тому, що він стоїть за життя.

     79. Паршека сили не технічні, штучним він не живе, хімію не вводить. Його діло – Чивілкін бугор і колдибаня з  водою, по сніжку та по морозу – це одне людське благо. Тільки в цьому є чоловіка життя, воно безсмертне. Воно для цього всього людям у житті помагає, бере й становить їх на ноги як таких, за що ні копієчки не треба. Те, що дається людьми, - це моє утримання. Я бережу самого себе, знаю природу, люблю, як матір. Хочу, щоб вона жила безсмертна і нас, як кліщиків, теж безсмертними в себе тримала. Цим ось людям нейтронна бомба не буде треба,  їм буде треба здоровий дух, здорове тіло. Свідомість визначає буття. Хочеш це робити – ставай. Еволюція, вона це зробить. Я - не самодержавного устрою держава, щоб отець сином рідним розпоряджався, і не революція, котра це право відбирає, щоб синові рідному його дати.

     Це все наробила Радянська влада: вона людей на своє місце посадила, тепер вони адміністративно розпоряджаються. Озброюються, своє місце нікому не хочуть віддати.

      80. Їхнє таке тепер право. Знав, у житті кого ти народжував. Умирай, ти мені не треба. Я - учений чоловік, кого теорія зберігає. Багато знаю, але вчинку ввічливості не маю. Завжди косо дивлюсь, як на віджитого чоловіка. Ми з вами прожили та протерпіли, можна сказати, промучились: отець розпоряджався сином. Це було, а тепер синові довелось оволодіти як такому. Отцеві діватися немає куди, син право взяв для цього діла. А як була смерть, так вона залишилась у людях, вона з колії не зійшла й після цього всього. Була, є, і буде, вона такою залишилась. А от щоб здоровому тілу був здоровий дух – це ми як люди нічого не робили й не вміли робити. Їхнє діло одне – щоб у природі було хороше й тепло. Цього люди самі хотіли, вони цього хочуть, але в них не виходить через неправду, вона їх мучить. Природа в цьому від них терпить. Їм доводиться в цьому озброюватись. Вони все це ось роблять, щоби було одне й друге, і третє. А природі дай! Люди нічого так не розуміють, їхнє діло є одне – дай, їм дай без кінця й краю.

     81. Це ось діло як треба буде робити? Уміло, акуратно, нікому не заважати. Бугор Чувілкін – це є природний, еволюційний початок. Я повинен там це діло почати, бо це місце є все для цього. Найголовніше – земля цілинна, повітря й вода джерельна - що й треба чоловікові для його життя. Я це місце повинен зайняти та його як треба вивчити, на ньому треба здоров’я відновити. Там це все буде на користь життя чоловікові. Я відійду від цього від усього, звернусь до живого. Мені не буде треба те, що є в наших людей: це все не їхнє, а є чуже. Мною визнано в житті неприйнятним, воно шкідливе.

     Ось що відбувається в житті. Ми думаємо: ось так, а воно виходить інакше. Ця техніка, це штучне й хімія - вони нами зроблені й уведені за ці роки. А якщо ми перестанемо це діло робити, у нас нічого не вийде, ми вмремо.

     А ось це є таке ось завдання: за це ось нам узятись, і те ми повинні зробити в цьому. Це - природна сторона: нічого такого не робити, ні за що не відповідати. Я в природі живу сам особисто один такий. Я маю таку ось думку: як ніколи надумав освоїти практично цей бугор. Він мені дав для життя в природі всі умови природного характеру.

   82. А вони є в мене і в природі такі, як вона є.

     Умирати можна буде нам усім, але ось треба нам народитись і жити вічно, навчитись безсмертними. Я цю дорогу знайшов, дослідив її. Тепер вона не моя особисто, а всього нашого світу людей. Це наука з наук, наука безсмертя. Я її починаю. Цьому ось кінця немає. А початок є. Хіба люди із цим не згодяться, щоб у природі жити вічно й безсмертними? Для цього в кожного чоловіка повинна народитись у природі мисль. Свідомість визначає буття. Цьому всьому треба жити.

     Гляньте ви на схід, гляньте на захід: скільки  було в світі всіх у природі людей! Вони ж де подівались? Можна сказати про це ось, ми помираємо. Гріш ціна нашому ділу. Це ж є життя. А ми його закопали в могилу як такого. Це ж чоловік, він був мислитель. А потім здався, зійшов із колії, на віки-віків він умер. Його як такого не стало в житті.

     Бугор мене як такого прийме, він оточить тіло. Мисль піде від заходу до сходу, і стане воно робитись.

     Як комуністична партія комуністів одного біля одного ставила. Вони те робили, що вчив їх отець, і вони вчились на це? Ніхто з усіх цього не робив, не збирався він цього робити, він не вміє робити, тому він скоро вмирає. Йому як такому жити не дається. Які не були в цьому люди, їх примусили умови життєві царя скинути із престолу.

     83. Я був заводій запропонувати царю без усякої крові відмовитись, тому що люди гинули ні за що. Якраз у ці умови я попав. Я цьому був помічник. Мене, як такого безграмотного хлопця, дядя Іван Потапович улаштував як більшовика на амонал. Робився порох амонал для артилерійських снарядів на російсько-німецьку війну. Цар-батюшка воював, а його помічниками були капіталісти, союзники росіян у війні. І заводами завідували англійці, французи,  куди я як такий шахтар попав бути на бігунках старшим апаратником. І це я зміг у природі робити. Але ніхто мої природні сили не знав. Їх готувала сама наша мати природа. Я хотів воювати так, як думалось: або груди - у хрестах, або голова - у кущах.  Це моя індивідуальна мисль така. Робота, вона від природи. Наш завод є військовий, люди заслуговували броні, їх не брали на війну. По-моєму, узявся за гуж - говори, не дужий. Поранені стали надходити на завод робити, а я ж – заводський чоловік, до них із розвідкою узнати, як там війна проходить? Хочеться цю історію узнати.

     84. Мені не давалось від них нічого почути, крім того, що вони посилали, щоб я там сам побував. Умирати на війні не хотілось. Слави треба добитися мені. На моє таке хотіння природа все зробила. Вона в житті підсумувала, узяла зібрала навколо цього Штеровського динамітного заводу весь небесний бій у хмарах, у грозі, у блискавках, у зливах, у дощі. Усі дороги людям до заводу перегородило. Це все зробилось на мою таку користь, щоб я тут не був помічником цьому самодержавству. Вони самі Паршека женуть. Дві години дня - зміна, а людей на бігунках немає. Амонал мелють, його вивантажувати доводиться кому? Та Паршеку: він за цю роботу відповідає. Дві дівчини прийшли вивантажувати, а їх усіх треба 12. Паршеку доводиться самому з дівчатами цю роботу робити. Хоч важко, але треба. А в цю ось хвилину прийшла комісія розширяти цю будівлю. А полячка бачить таке горе, що їх двох примусив Паршек робити, – до цієї комісії. А там англієць Пусель, француз директор і завідуючий цього заводу росіянин. Вона  зі сльозами, а Пусель Еміль дає наказ Паршека звільнити. Горе Паршека оточило, його капіталісти вигнали із заводу. Війна розгоралась на користь Німеччини. Жаль такої роботи, але нічого не поробиш. Тут помічника немає, а всі обрушились на Паршека. Він, мовляв, винуватий, йому треба вибух зробити на бігунках, таке діло шили. Але нічого не поробиш, горе є горе, треба й це пережити. Уже мисль перевернулась: на злочин піти, завод пограбувати. У магазині взуття забрав. До мене приключився Іван Гурін. Ми з ним уночі так зробили, це, можна сказати, є в житті чудеса. І подумати ніхто цього не зумів. А нас природа не забула, вона нам в усьому цьому помагала, навіть поїзд товарний зупинила, де нам треба. Треба буде злазити - ми тут як тут, зійшли й пішли в своє село.

     Мені як такому не везло. Дівчину мою за іншого хлопця віддали, а тут десь узявся призов мого року. Цар призвав йому послужити. Я був для нього з думкою більшовик. Мене одного з усіх природа готувала до еволюційності. Я тоді не був готовий, не заслуговував я тоді цієї ідеї. Треба власністю індивідуально огородитись, у людях побувати злодієм, і повстанцем за своє життя побувати, з революцією зустрітись, отця свого рідного прогнати з місця, а самому треба так узятись. Моя матір не хотіла, щоб я йшов у шахту себе закладати під землю. Вона горнула мене до комерсанта, робила мене. Я її поради слухався.

     86. Отець мене не обрадував, він - шахтар, такої копійки не любив. А я це діло робив сам: за Радянську владу, за більшовика вмирав. Вона ждала на зміну Духа, незалежного  в природі чоловіка. Здоровий дух – здорове тіло. А сам кутався в кожух, валянки, у капелюх. Вважав: це все - моє власницьке життя. А сам призивався царем, як і всі сини, що народились. Я їхав повинність перед ним виконувати, як отцю рідному все зробити, що йому треба. Він був, по закону, Бог землі, говорять люди так.

     Коли нас проводжали, то мені довелося виходити на край села на курганчик і гучно сказати свої слова. Декому не сподобалось, що ми замиримо війну. Це багато людей чули, але нічого такого не сказали.

     А по дорозі нас зустріло нещастя: цар відмовився від престолу. Їхати було нікуди. Я їхав за Божим  велінням, везли в Петербург до царя, а він арештований Тимчасовим урядом. Був Керенський, невідомий студентський мужичок. Значить, я їду не царю служити, а їду на війну воювати. Або груди - у хрестах, або голова - у кущах. Я їхав туди, попав у Царське-Село в полк. Його назва: четвертий стрілецький гвардійський. У батальйоні там проходив навчання, як володіти гвинтівкою, щоб убивати ворога. А ворог був наш полковник Воткін, він проти Німеччини воював. Я вчився із сміхом. Мене, учня,  учили  офіцери, підготовлені до бою люди. Я на відмінно здав стрільбу.

     87. Паршека зустріла солдатська обстановка, він готовий до війни. За свій виступ він одноголосно вибраний у комітет солдатських депутатів. Він захищав відпустками, якщо він обраний людьми. Я був близький до більшовика, політики ніякої нічого не знав. Сільський парубок Паршек, його як такого прислала природа. Він зустрівся з азартними гравцями в карти. Йому там везло, він гроші вигравав та слухав дзвони про дні наступу.

     Як хотілось воювати? Я залишив матір із дітьми напризволяще, а жалість була. Я їхав на війну, не став чекати школи на командира, пішов у маршову роту, став у ряд воюючих людей. Іду на фронт із Царського-Села після параду військ. Я не став ждати захоплення більшовиками влади. А мені було самим ротним командиром Зелінським, щоб я стріляв у Леніна. Що за такий наказ? І до сих пір не знаю. Усі бачили царя - я один не бачив. Усі щось думали, а я не знав, про що думати А щось хотілось. У мене народжувалась мисль: жити краще від усіх. Я був із таким настроєм. Попав на фронт, а фронт виявився відступаючим. Галичину здавали, я був цьому свідок, як ми воювали. І ось здали. Ми дійшли до російського кордону, ріка Збруч, Кам’яно-Подільська Україна.

      88. Там його затримали. Тут довелося вступити в регулярне військо. 12 рота, четвертий взвод, перше відділення, задній по ходу. Коли кругом полк повернувся, я був першим. Сидів в окопах дозорним у секреті вночі та вдень.

     Ворога не бачив і не зустрічав. Стріляти не стріляв. Була команда зустрічати, німець піде наступом. Не пішов. Був наступ? І так фронт не вирішив робити для мене Бог.

     А в уряді - великі зміни. То було самодержавство, а тепер ввели для самовільних свого місця адміністративну особу. Він старався зайняти своє місце, як це робиться у військових осіб. Я тут як такий уже зрозумів  це ось усе. Тим людям, котрим довелося свої сім’ї покинути й виїхати потім на заробіток,  нема чого робити; без них там вони. Це ми навчились у людях воювати? Я визнав: вони не були в цьому вояки, вони  всі не вміли стріляти. Я тут був упевнений, що це не люди робили таку в житті бойню, вона робилася природою. Вона сюди поприганяла всіх, сюди Паршек - із своїм полком, із своїми людьми. Залишили весь фронт. Пішим ходом іти.

      89. А десь на це взялись три великі птиці дрохви, вони летіли низько. Я встиг сказати свої слова: якщо ці люди взялись за рушниці свої й цих птиць узялись стріляти, щоб  убити, - це їхній виграш; а коли вони не вб’ють,  виграш мій. Так воно й вийшло: весь полк стріляв, а попасти не зумів. Я був цим огороджений. За мене, за такого більшовика, природа, вона заступилась. Вона дала таке право уряд своїми силами оточити й узяти в свої більшовицькі руки, оголосити, що Радянська влада наша бідняками, робітниками, селянами взята.

     Тепер треба чоловіка керівника й організатора мас. Це був Ленін, він ввів у життя контролюючу партію комуністів. Перший був він початок, йому давалось право підбирати і приймати в члени кандидата. Він став уводити, що треба людям. По минулому закону, отець сина примушував. Що тільки хотів, те й робив: наймав, продавав, женив, давав йому як такому повчання за це все любити його накази. Це введене адміністративна особа, якій треба буде живий неграмотний чоловік. Це так зрозуміли, до дітей не мали зовсім ніякого  діла, а почали дітей учити. Теорія дала чоловікові багато технічного, штучного й хімії, а от фізичному тілу в природі не дали життя.

     90. Я – Учитель народу, учу людей  здоров’я через природне, через природу: повітря, воду й землю - що нам  і дало  для чоловіка в житті. Він одержав через діло одне, він його недоробив, він помилився. Його це все зробила хімія. Він  здався, пішов під копил, він у цьому всьому вмер, його не врятувало ніщо таке.

      Я цю теоретичну систему розробив, практично в природі знайшов. Матір як така, завагітніла вона, їй захотілось дитини лишитись, тобто аборт зробити. Вона хотіла, щоб я дав свою згоду на це. А я вже шукав таку матір, котра нам це дитя, цього новонародженого чоловіка віддала б, і ми його стали виходжувати як такого. Усі  люди, котрі знають Учителя,  а їх було немало, усі за це народження, щоб це дитя народилося без потреби. Це тільки мною пророблювалося з усіма, що ця можливість має бути. Ми маємо це зробити не технічним, не штучним, не хімією, а всіма людьми, руками, повітрям, водою й землею. А прийме земля, котра від часів Адама цілина, вона прийме, вона струмом оточить. Це все робиться мудрістю безсмертя. Чивілкін бугор – початок еволюції здорового духу. Завдяки цьому всьому початок є. Усьому діло – чоловік, ми його зробили. У процесі всього цього нас оточила така стихія, вона нами всіма народжена на віки-віків.

   91. Я робив у пана, я робив у шахтовласника, і в російсько-франко-англійському товаристві, потім у металургійному в транспортному був комерсантом, годував людей як постачальник. А потім зустріла ідея еволюції, вона оточила, освітила мене. Я став вихід шукати. А в природі є все, що треба для чоловіка, лише б захотів чоловік.

     А я не задовольнив себе цією російсько-німецькою війною. Був на війні, ворога не бачив. Який він, і що це за діло ворог? Скучив за мамою, вона хворіє, а старшим сином я був у неї, один. Вона мене любила. Я - на війні. Що в цьому зробив? Я ж солдат на фронті, маю якусь славу, треба рахуватись із таким чоловіком. Він тут, а їх, таких солдатів, дуже багато, особливо гвардія – це не прості солдати царя-батюшки. Його нема, а солдати є. А що в житті після цього робилось? На місце претендували. Хто звідки брався. А були такі генерали, їм царя треба. Він на Дону зібрав козаків, віруючих донців, це Каледін був такий.

     А Ленін правду захищав, він не вірив Богу, захищав синове право. Неслухняний отця й матері пішов із своїм проти. Вибрав лозунг: досить отцям синами розпоряджатись. Усій бідноті й робітникам відкрив очі з допомогою Радянської влади, а сам запросив учених свої місця зайняти.

     92. Дав їм повне право бути вище від усіх. І їх стали вчити, щоб вони вчилися по-їхньому: заступали на їхнє місце й рештою розпоряджались, як тваринами. Гнали їх у бій у природу робити діло, і там у цьому ділі вони помилялись, гинули. Так само всі вчені та невчені, у них  усіх дорога одна:  чоловікові жити доводилось хороше й тепло. Усе це давалось не так даром, без усякого всього. Треба було робити й тяжко, а в тяжкому жити довго не доводилось, чоловік скоро зношувався, сходив з колії. А щоб він жив як природа, він не хотів і не вмів. Його технічні такі сили оточили, він штучно все робив, вводив хімію. Це йому не помагало в житті, а заважало. Він же їв, наїдався досита часто й багато. Одягався хороше до тепла,  у домі жив з усіма вигодами. І там він умер, не врятувало його ніщо від цього.

     Уся історія доказала свою неправоту: і в самодержавстві люди не заслужили, і також Радянська влада не побачила заслуженого чоловіка, щоб він природою не карався. Усі люди в цьому ділі безсилі, щоб жити.

    Природа, вона мені помагала, робила для мене путь. Вона гнала з фронту, щоб я їм не заважав один з одним воювати. Моя ідея була не ця. А щось було, що хотілось, а не виходило. Для мене ворога не було видно. Я був спрямований  до людей жити.

     93. Моє місце - це мати рідна, дім свій. Вона мені не давала, щоб я стріляв у чоловіка. Я його жалів. Вона мене осаджувала назад, щоб я робив те, що берегло. А деколи й карала. Треба б не робити, але я - чоловік, та ще такий, як і всі.

     Ми від поганого не гарантовані, стоїмо в черзі. Говоримо: «Наша така доля». Те, що треба, не шукали. А те, чого нам не треба робити, ми за це діло взялись, у цьому ділі помилились, через це все гинули й будемо гинути. Мало того, що ми робили діло яке-небудь, але ми не задовольнили себе чужим. Ми - нелегальні, чужі. Хто нас таких пожаліє?  Невідомо ніяк. Ми в природі є грабіжники, злодії, продавці життя, до природи  нехороші люди. Лише б тільки захворів. А хвороба даремно не нападає,  вона за щось напала. Еволюція питає: ваше життя проходить на волоску за рахунок техніки, штучним огороджені, хімія введена. Усе від вас убрати – життя ніякого, умрете, як і не жили.

         Радянська влада утримує одних і других людей. Перші останніх примушують, а останні першим підкоряються.  Одні трудяться, створюють економіку, а нею розпоряджаються люди по указаному, їм платять, у чому вся суть. Через це злочинець народжується, незадоволення. Для чого неправда живе, адміністративно живе й усім розпоряджається? Якщо ми цей потік у житті не змінимо, нам буде кінець, ми переробимось на негожість. Це видно з усього цього діла. Ми, люди, не довіряємось людям, бережемо своє місце.

     94. А місця свого в природі не треба мати, бо люди на ньому вмирають, за нього люди воюють. Це приватна в природі власність, вона присвоюється ними. Вихід один – треба додому, війні кінець, а дім створює смерть. Така проходить у природі історія: де не буває, а додому вмирати прилітає. Я висновок один маю: треба відкривати бугор для життя.

     Уся історія цього ось початку життя самого чоловіка отця, що народив свого любимого сина з ділом, він його обдарував своїм здоров’ям. Він став жити за його таким повелінням. Що сказав отець своєму синові, син повинен виконувати. Це його такий був наказ, щоб синові як такому доводилося робити. Хто з нас, синів, любив, коли отець сину наказував? Йому це не по душі, він цей наказ не любив. Йому було в природі тяжко. Син любить – ласка віє. У сина одне – йому дай, він більше нічого не знає. Син любить отця багатої сторони, його бідність синові  не треба, йому треба отчий маєток. Він отцем не радується, що він є такий. Його діло одне – примушувати  робити те, що отець робив у своєму житті. Він так говорив: робити для цього треба, у труді утворився чоловік. Він зробився отцем, народив сина як такого, ним став розпоряджатись. Він його міг примушувати як батюшка-цар. Він нас усіх гнав у бій воювати. Нас отці примусили це діло зробити. Ми як сини цього не зробили, але ми отця слухаємо. Він нам життя це ось дає, а ми – його продовжувачі. Якби не отець, у нас цього б не було.

     95. Отець створив самодержавство, ми йому допомогли це в труді зробити. У нас виявився цар управляти отцями, а отці – синами. Вони що хотіли, те й робили над своїми синами, їх була така сила. Лише б чарку горілки отець за це ось випив, він свого сина. Як цар Микола підписав свого сина Олексія розстріляти, так й інші були вбивці своїх синів.

     А я, як такий Паршек, народжений отцем Корнієм у цьому селі, в Оріхівці. Він був шахтар, більшовик ради такого сина, котрий по його дорозі пішов і те він зробив у житті, що йому отець намітив зробити в житті своєму. Це в нього як в отця мого рідного  питали про моє подальше життя, вони хотіли знати як про такого Паршека: «Куди будеш його дівати?» Він, довго не думаючи, їм говорив: «Чивілкін бугор». Він був, він є, і він буде між нами, такими отцями й синами.

     Ми це діло робили, ми це діло зробили й будемо ми робити, не на цьому ось бугрі, а там, де наші отці на нашій землі готувались. Із своєю зброєю, із своєю живою силою  приїжджали на це місце, де їм доводилося за землею доглядати. Ми, отці з синами, разом побудували самодержавного царя Миколи Романова покоління, кому ми, отці й сини, поклонялись і робили те, що нам отець рідний скаже. Люди вчились, розуміли, що робилася в отців несправедливість над синами. Ульянов їм  подавав такий наказ, щоб своїм сином царя  замінити. У людях зробив революцію, а вона породила між отцями й синами Радянську владу. Усе це зробили самі ці люди.

     96. Вони зрозуміли все діло, організоване теоретиками, що виступили між отцями і синами, щоб нове в житті побудувати, соціалізм, спільне колективне господарство.

     Він прорахувався, тому що за отцем і сином ішла ідея Паршека. Вона свідомо до цього діла підходила, і по-еволюційному підійшла до цього ось бугра. Його здоровим тілом оточила і здоровим духом освітила. Мого отця за свого сина, за Паршека, 25 шомполами  козаки били. А тепер його син - завойовник цього ось бугра, він на ньому відкрив очі безсмертю. Він – це є здоровий дух, здорове тіло й святе діло: нічого не робити, ні за що не відповідати. Треба буде в цьому жити без усякої смерті.  Це є. Між отцем і сином буде введена природна любов. Ніхто нікого не буде примушувати, не буде потребувати, щоб хто-небудь був у цьому залежним від іншого. Бугор усіх просить: приходьте й оточуйте себе тим, чим оточив себе наш Учитель. Хочете жити по-новому, по-еволюційному, із здоровим духом – буде здорове тіло. Це кінець тому початку, котре починав отець. Синові своєму залишив усе. Що він хотів, те й одержав. Паршек - за життя вояк. Він цього всього добився в житті своєму.

      97. Треба жити, тільки не по-старому, по-історичному. Не треба буде боятися природи. Треба братись із здоровим духом, із святим ділом, з життям, безсмертям. Слава тому, хто за це ось діло візьметься - він буде в Бога в раю. Цьому кінця не буде. Світ, усі люди, із цим ділом, із цією ідеєю будуть згодні, щоб чоловік зародився без усякої потреби, щоб у природі потік змінився. Досить нам, таким ученим озброєним людям, лягати в землю й лежати в праху вічно. Нам треба добитися від природи життя вічно не вмираючого. Це буде, й обов’язково це буде. Не вірите мені в цьому - вірте ділу моєму, моїй ідеї, вона хоче й зробить це. Таке діло залежить від таких живих людей на білому світі.

      25 квітня 1978 року буде сорок шість років, дано для цього безсмертя свято. За цей час чоловік будь-який може вмерти тисячу разів. А Паршек, ради цього бугра він здержав своє слово свого цього загартованого життя.

     98. Ми це ось бачимо, ми це чуємо, але зробити не хочемо й не вміємо. Які ж ми такі ось люди, що підтримувати не бажаємо? А життя це обов’язково буде. Нема жодного чоловіка в своєму житті, щоб він дав свою згоду вмирати. Усі люди хочуть жити, але не навчились, як треба жити. Техніка як така, вона не помічниця й не рятівниця в цьому, а заважає в цьому. Вона - мертва, з живим жити не зможе. Чоловік убив у природі – одне, а друге – він нагрішив, а за гріх життям відповідають. У природі так даром нічого не буває. Сьогодні ти – її, завтра вона – тебе. Ти – вогнем, а вона - природним.

     А тепер ти – до неї, вона – до тебе з любов’ю до життя всіх людей. Вони прийшли разом з Учителем на цей бугор для практики, щоб зробити живий такий факт, таке діло, щоб люди про це все знали, що Паршек це діло почав робити. Він робить діло не для самого себе, а для всього світу всіх людей, щоб люди, так вони між собою грізно не жили й не бились із своїм здоров’ям.

     Усе це буде даремно, тому що Бог прийшов на землю нас судити за наше зроблене діло. Ми в ньому помилились: це ось зробили. Це діло зробили не на користь здоров’я, а на шкоду. Ми через це все зроблене захворіли, застудилися в цьому, і вмерли на віки-віків. Що ми в цьому зробили? Розвинули між собою цю смерть. Нас, усіх людей, оточила наша стихія, і ми зустрілися з бідою й горем.

     99. Ось що ми як такі в природі зробили. Ми своїм здоров’ям у чужому ділі похвалились, і те ми з вами одержали, чого не ждали й не хотіли, а нас отаких оточила й буде оточувати. Це - сила, котру бугор має. Бугор - ніякого діла. Щоб вигода була – ніякої. Їжі нема, й одягу нема. А є чиста атмосфера, котра цю цілинну землю цього бугра зберегла для приходу Паршека. Він на цю землю прийшов не сам, а  його сюди – природа. Вона пожаліла чоловіка за його одне діло, котре він почав робити й він зробив. А другий узявся робити, недоробив, він умер через помилку на віки-віків.  За це все природа його пожаліла, дала йому на це ось сили, освітила дарами, щоб він у природі в людях через своє діло зробився корисним. Йому природа знайшла це місце, зберегла його в житті вічно безсмертним. Це не техніка, це не штучне, це не хімія, зроблена руками чоловіка, а природа. Це повітря, це вода, це земля, що нам, людям, це все створило в цьому ділі. Люди стали в цьому жити й здобувати в цьому життя тимчасового характеру: пожив і повеселився, а потім у цьому здався, пішов під копил свого життя, він у цьому вмер.

     100. Паршек – чоловік, він через умови цього діла одержав своє ім’я Бог. Йому природа помогла. Він став робити в людях те, що їм треба, а їм треба здоров’я. А це здоров’я можна одержати на самому цьому бугрі через Учителя, його руки.  Він струмом передає, а водою пробуджує, земля укріплює. Щоби бути здоровим чоловіком, треба лягати на землю, через руки силу одержати, потім у воді скупатись, вийти на бугор, на ньому без їжі бути. Це не ресторан і не їдальня якогось базару. А природне, чисті природні такі умови, ними треба огородитися, бути таким, як треба. Учитель учить із силами. Це його в природі треба робити - учинок ввічливості та вміле з людьми поводження. Здороватись, бідному допомагати,  42 години не їсти, не пити; не плювати, не харкати – ось це буде сила духовна  в природі, а не діло техніки чи  штучного та хімії, що й дало чоловікові життя. Цей бугор мені був відомий у тридцятих роках. Він, такий бугор, нікому не треба, а мені, такому чоловікові, треба. Повітря вистачає, води - теж, а земля - незаймана ніким ніколи.  Це - земний рай, таке місце, де є можливість жити без того, що було до цього всього. Ми тепер те, що було, не потребуємо. У нас є одне, є й інше, щоб жити так, як ми не жили.

     101. Вигоди всі відпадають. Доволі вченим розпоряджатись невченими. Вони - темні люди, їх треба жаліти, як око, своє око. І до сих пір не знаю й не бачу того в житті, чим треба похвалитись. А труд? Це ось велике приходить діло, його треба робити, те, чого в житті не було, а тепер це ось є. Ми відкриваємо очі на природу, вона людям народжує такі ось дні, у котрих доводиться без усякої потреби бути. Не дали чоловікові такому народитись, але він є в своєму житті. Це лежить уся система голодування, випробувати все на Паршекові. А якщо ми за це діло так узялись, треба її вести до самого кінця. Це звичка початкова, котра введена людьми самими. Люди отця зародили, вони й сина ввели. А тепер здоровий дух - здоровому тілу, освітить цим чоловіка тіло. Це не одне те, що ми зійшли на цей ось бугор, це місце зайняли. Це не все наше діло. Без усякої користі в людях зоставатись – це не наше діло. Ми на бугор прийшли для того, щоб нашим людям, ображеним, хворим, нужденним, у здоров’ї помогти. Ми йому, як такому чоловікові, даємо його втрачене здоров’я, він його повертає назад.  Ми його як такого на бугрі через руки приймаємо, сили вводимо. Він робить те, що треба буде будь-якому чоловікові. Цим займається – не буде простуджуватись, хворіти. Існуючі хвороби щезають, а ті, що йдуть знову по природі, безсилі, нападати не будуть. Чоловік – хазяїн сам собі, як  він був до цього.

      102.  Він зустрічався з природою не так, як вони, усі озброєні та захищені досита. Здавалося б, у цьому ділі жити, а для природи це все  таке – не задоволення. Це все: чуже природне, украдене й убите – у житті негоже. Природа ці якості на людях ненавидить, проганяє геть подалі, забирає всіх із дороги. Якщо ви мені не вірите, вірте своїм очам. Гляньте назад: ви побачите правду. Де подівались усі люди за шістдесят років? Їх нема, умерли вони, і вмруть усі решта. Що ви навчились? Одне – умирати. Це нехороша сторона. А зробити ніхто нічого не зробить. Автор цих безсмертних слів у нас, у таких людей, питає: для чого ви народили дітей? Щоб їх посилати в бій у природу.  Сьогодні ми її вогнем зриваємо, а завтра вона – нас поодинці природним порядком, одного за одним. Усі там будете в праху. Що ви зробили самі собі? Та розвинули на собі смерть. Невже я вас за собою прошу або жену в шию.

    103. Ви самі бачите мою ідею. Я сам один-єдиний чоловік, початковий цьому безсмертю. Спитаю вас як адміністраторів, учених народу. Темних, незнаючих людей посилаєте в бій, щоб вони йшли в природу цю копійку придбавати, разом її витрачати як таку. Через це ми, обидві сторони, гинемо. Ми вмираємо на цьому фронті, наша неправда прибирає з дороги. Чому ж так виходить, сильний і безсилий помирають? Це все наробив сам учений теоретик. Він фронт відкрив у людях, і сам від цього не пішов. Умер Ленін, умер Сталін, повмирали Рузвельт і  Черчіль та багато інших. Усі живущі на білому світі, усі вони вояки  з природою, з нею не рахуються - самі вмерли. Вона, як мати рідна, нам, усім людям, говорить як таким. Горе, горе, вам, книжники, фарисеї, лицеміри, вас буде Паршек судити за це діло, ви будете жадати в цьому ділі.

     Я вам розкажу про небувалий випадок. Люди мене зробили в природі більшовиком. Нас як бідних Радянська  влада наділила землею. Ми поселились у Приваллі, хутір Іванов, за моїм прізвищем, Гуківської сільради. Земля хороша. Що й як не посієш, природа родила здорово.

      104. Ми на цьому місці жили добре, багато. Комуністи приїхали закуповувати хліб державі. А ми ж - власники. Я був у батька старшим сином. Душа моя горіла до більшовиків, їм треба допомога - хліб возити. А хлібороби, такі люди, ставали проти. Я, як більшовик, отцю кажу: «Тату, вези хліб, це – наші хлопці». А мати моя рідна взяла вила, говорить: «Заколю». Мій отець послухав свого старшого сина, повіз першим, а за ним - усі решта. І так цим хлібопостачання виконали по сільраді. За це саме осередок Гуковський прийняв у кандидати партії 1928 року в листопаді місяці. Я був, я є, я буду помічник партії лише тому, що я нужденному хворому  чоловікові - помічник у його оздоровленні.

      Цей бугор, це місце все зробить: будь-яку латку залатає. А на цьому місці, на цьому бугрі буде даватись особисто здоров’я шляхом Учителевого прийому. Готові люди, такі ось люди, котрих буде треба приймати як нужденних, хворих, вони будуть прийматись як хворі, нужденні люди. Здоров’я їм Учитель дасть на цьому бугрі. Вони як такі отримають своє здоров’я. Їм Учитель на бугрі покаже своє те, що має, - це є здоров’я. Воно є в природі таким, як це треба нам, усім людям на білому світі.

     105. Ворога як такого в людях у природі ніхто не знає. Який він у житті буде ворог, він звідки прийде і яким, і що він дасть, і що буде потім? Щоб за це заручитись, цього права ніколи не дасть нікому медицина.  Велика одиниця, вона сидить на техніці, штучному та хімії, на наказі. Сказав – треба слухатись і виконувати. А щоби була реальність - цього не було. У неї відіграє роль біль, він чоловіка держить у ліжку. Ці лікарі як такі жили й живуть, і будуть вони в цьому жити. Їх діло – треба вчитись. Їм треба математика, їм треба фізика, їм треба біологія та інші науки, котрі на місці не стоять. Це їхнє адміністративне діло, воно всюди. Щоб легко хворому було, цього чоловік не одержував і не одержить. Найголовніше – не треба хворобу на чоловікові лікувати, треба чоловіка, його тіло пробудити, щоб воно ніколи й ніяк не хворіло. Ось цього треба нам усім добитися в житті. А ми тоді її так починаємо лікувати, коли вона форму покаже. Ми її всякими шляхами палимо, хочемо їй помогти, а воно в нас так не виходить. Ми цим ось – не завойовники безсмертя. Умирав чоловік, умирає він у природі, так він і буде вмирати при таких обставинах,  котрі безсилі нам як людям дати своє безсмертя.

     106. Ми на це діло віки вчимось, багато ми про це діло знаємо, у нас є в природі все, але, найголовніше,  у житті нашому нема основного, це того, що треба. А ми його боїмось і не вміємо, і не хочемо зовсім – любові немає в нас. А якщо цього немає, то що може бути? Так ми нічого не одержимо в житті нашому. Нам дає все в природі живе, природне: повітря, вода й земля. Ми з вами цього всього боїмось, як розпаленого вогню. Ми - люди природні, а чим оточені ми? Мертвим, бездушним. Ми  ж - погані люди зовсім. Цього бугра ми боїмось, не хочемо.

     Ігор, я - твій любимий друг у нашому ділі. Ти в історії свого життя в природі відживав, твої сили падали, я їх відновив. Ти воскрес із мертвих. А зараз ти всю історію направив, щоб моє все описати як таке. У природі воно є, воно буде назавжди. Це природа, це повітря, це вода й земля - це наші з тобою милі невмираючі друзі, котрі нас із тобою так оточують і дають право на життя. Ми з тобою не вмремо ніколи ніяк. А як ми довго й багато вчились. Але щоб знати, ми нічого такого в житті не знаємо, особливо про наш перший день, котрий прийшов. Він і до нас приходить без усякого запасу, щоби була потреба й розвинутий апетит.          

      107. До цього всього треба готуватись. Жити чи ж ми будемо? А приготувались це все пожирати. Ми це діло так зробили гарно. У нас животи захворіли, нам треба лікар. А він сам - бідолаха, стоїть у черзі, свого дня жде. Він захворіє, його треба лікувати. Це не лікар, не вчений чоловік, якщо про це діло знає й не робить. Доводилося чоловікові, щоб йому було легше?

     Ігор, ти зрозумів мене, такого творця? Я сам не їм і не хочу, щоб інші це робили. Ось де є лікар, із лікарів усіх лікар, котрому не треба буде таблетка або шприц і ніж. Треба буде чоловікові чоловік. Ігор, ми з тобою є в природі природні лікарі. Пам’ятаєш, як тобі доводилося свого ворога зсередини виганяти? Ти зроду по снігу роззутим не ходив. А прийшов такий ось час, ти йому повірив, і став ти сам це робити, що робив я давно сам. Ось де є наша з тобою правда, вона ніколи ніде не вмре. Робити ніщо не робив, а вийшов живий факт між тобою і мною. Ти, як такий чоловік, моє здоров’я взяв, а я тобі його віддав – це найбільша, одна з усіх любов. Я тебе за це розцілував, а ти – мене теж. У нас у двох сили створено одні й ті ж самі. Між мною й тобою - любов невмираюча, вічно жива, і буде вона між нами жива, якщо ми з тобою будемо робити. Залежить усе від нас від самих. Ми з тобою були в цьому люди такі, ми й будемо такі, з нами є наше з тобою  безсмертя. Ми вмирати так не будемо, як умирали всі люди, вони й будуть так умирати. Їх незнання, такі ось люди зароджені. Ми робимо те, що нам шкідливо.

     108. Ми як такі люди живемо в природі, надіємось на щастя. Буде нам від цього хороше – і ми будемо жити хороше. А буде нам погано – ми теж будемо так жити. Це все залежить від нас від самих.

     Наше діло треба буде обов'язково робити. Ми з тобою робимо, у нас виходить, хіба це буде погано? Якби ми з тобою добились у природі без усякої техніки, без усякого штучного й без хімії, що буде щезати на будь-якому й кожному чоловікові хворому його хвороба. Я як Учитель практично зроблю все це. А ти обґрунтуєш це все теоретично, на що звернуть увагу всі вчені люди. На що нам доведеться опиратись? На точні, на живі факти. Ми з тобою. Ми з тобою вдвох - це найголовніше є. Ми й зробимо це діло руками, і нам буде дано умом зміркувати. Ми про це напишемо правду. Нас  за це, зроблене нами, ніхто не буде лаяти. А за це люди будуть нам з тобою тільки дякувати. Люди скажуть спасибі. А ми з тобою вдвох разом таке діло підготуємо з практичної сторони та з теоретичної сторони. Так зробимо все те, що треба буде для життя всіх наших земних людей.

     Вони про нас із тобою таких не забудуть, навіть прийдуть вони всі на цей Чивілкін бугор. Він нас усіх таких прийме й своє таке здоров’я дасть. Це не ліки, не шприц і ніж. А чиста незаймана ніким цілинна трава та не копана ця земля, незаймана. Вона сильна, як ніколи, здорового такого характеру, що й треба всім.

      109. Нам, людям, там треба одне з  усіх здоров’я. Кому це не треба буде, нам усім? Ми його маємо й будемо ми його мати як такі. Ми є люди, та ще які, ми маємо душу й серце до цього діла. А якщо люди це ось будуть мати, то  в них теж зробляться до цього всього такі душа й серце, у них будуть сили такі, як і ми їх маємо. Це буде в усьому робити струм, електрика. А якщо це буде відігравати роль, то не треба нічого. Як будемо жити в природі? Ми ж з тобою живемо, самі з собою цілуємось, що нам дає в цьому здоров’я. Ми є такі люди, котрі не жаліють самі себе в цьому ділі.

     Ідемо ми по цій дорозі прямо, говоримо всім людям, що це ось є сила. Усьому цьому діло – повітря, вода й земля. Вона нам народили чоловіка і йому нанесли тепер хворобу - вона сама забери за його хороше, зроблене ним. Хвороба, вона не відіграє роль, а відіграє роль у цьому ось сам чоловік. Ми з тобою робимо, ми з тобою будемо робити на благо людей усього світу. Ось що ми з тобою зробили, це діло наше з тобою двох. Бажаю щастя, здоров’я хорошого. 1978 рік 2 квітня. Учитель.

      Ось що я написав другу своєму. Це щоб він знав про життя одне з усіх, що це таке безсмертя. І попутно листа спускаю про це  Брежнєву, нехай він спробує цьому ось заперечити.

     Це - безсмертна правда, вона переможе будь-якого в житті ворога. Це всьому ділу є Бог – творець цієї ідеї за здоров’я. Я малюю картину про вас,  ватажка комуністичної партії як технічного чоловіка. Кому далось таке право: чоловіка живого заставляти тяжко робити? Він у цьому губить своє здоров’я, через цю копійку вмирає на віки-віків.

     110. Я - Учитель народу всього світу, хворому жадаючому повертаю загублене здоров’я. Я в цьому - помічник. Самому йому через руки передаю своє здоров’я, прошу його робити в природі те, що треба в житті всім людям – здоров’я. А мені його дає повітря, вода, земля - мої милі, вічно невмираючі друзі. Я їх прошу, вони мені в цьому допомагають у всьому горі та біді, що нашому чоловікові стихійно в житті своєму заважає, від чого цей чоловік хворіє. А щоб цього позбутися, на це засобів у всьому світі, їх немає. Як люди хворіли в природі, так вони хворіють і досі, вони будуть хворіти зі своїм хваленим життям. Воно нами, людьми, у природі робилось і робиться так весь час, і буде воно так робитись. Але щоби бути задоволеними в житті медичним доглядом, люди цим не задовольнили себе: їх розоряє смерть. А по Паршековому такому запрошенню? Він не так виходить на цей ось бугор із своїми силами. І недаремно його такого люди вчені зрозуміли, та із своїми словами на семінарах виступають. Їм хочеться цю систему якнайкраще людям упровадити як таке діло, корисне в природі.

      111. Воно не шкідливе, а корисне. Не тоді, коли в своєму житті чоловік захворіє своєю хворобою. Треба йому передчасно запобігти, щоб на ньому не поширювалось ніяке таке захворювання. Ось що нам, таким людям, треба. А ми його не маємо і не збираємось мати. Паршек із своєю ідеєю виступає, усім своє доказує: тільки в цьому врятує сама природа. Вона покарала - вона й забере. Це повітря, це вода і земля – усі життєві якості. Ось що для життя чоловікові треба. Ми ж є в природі в цьому такі люди, як причеплені кліщики.

     Чоловік – це той буде чоловік у житті, він уважається чоловіком, хто не буде боятися природи, його тіло близько стане до природи. Вона його так полюбить, як ніколи ніхто. Він через це все стане безсмертним чоловіком.

     112. Бугор недарма свої плоди розкриває, він, як природа: повітря, вода й земля – Паршекові друзі, милі незабутні невмираючі, вічно живі, нарівні разом із бугром. У Паршека запитують: «Ти прийшов сюди з якою думкою?» Як ви самі бачите.

     А тепер послухайте, я вам скажу про це. Економіку не підтримую, а з політикою не згодний. За Півмісяць і Червоний Хрест, за міжнародне здоров’я. Тюрму, лікарню не поважаю. Хочу, щоб не народжувався в природі злочинець і хворий чоловік. Поки що всім однакова плата в житті нашому 33 карбованці, малому й старому. Буду сам в’язнів, божевільних із неволі визволяти. Усе буде робитися свідомо. Мені одного поставити на ноги, щоб у нього роль відігравала  природа. Інший слідом за ним прийде і скаже: «Учителю, мене прийми», і так далі, і таке подібне. Усі будуть на волі. Усім людям гріхи простяться.  Паршек навчить усіх, усі зробляться  друзями природи. Чоловікові треба буде легке.

     Як Володю треба прийняти від куріння тютюну. Він сорок років курив, задихався, а я його прийняв як такого, так усіх приймаю, щоб курець ніколи не курив. Володя слово мені як Учителю дав: він не буде курити, і він більше курити не стане. Залежить це все від самого себе. Це є свідомість, котра визначає буття.

      113. Не треба буде нейтронна бомба людям, треба тільки Володі подержати свідомо три дні – тягнути більше не буде. Ось де є сила чоловіка. Усе це робить Паршек. Він на бугрі Чувілкіному дари природні відкриває. Тютюн курити кинуть усі через Георгія й Володю. Куріння тютюну – перша стадія відкритої форми захворювання. Тому Учитель курців просить: поки молоді, бережіть своє здоров’я. Це не озброєння чоловіка, а є в природі повне роззброєння. Ми любов проявимо в людях. А коли люди покинуть палити, то тоді легко ми позбавимося від ракового захворювання. Капіталісти, не комуністи, цю ідею зрозуміють і почнуть робити між собою такий варіант: не капризувати в людях, а проявити в природі свою любов. Це наше, усіх національних людей, завоювання. А ми, такі ось люди всієї нашої землі, люди такі добрі, наше діло - тільки за це діло взятись, і всім як один чоловік робити треба. Живий буде факт - це здоров’я, воно нам усім треба – бугор.

     Це є художника Кирилова картина, з усіх картин картина.

     114. Завойовано в природі Паршеком. Він природно воював. Техніку, штучне, хімію не визнає, а своє людям вводить. Володя сказав: «Поїв, а щоб тягнуло? Я не курив». Так він мені свої слова в житті своєму сказав. Я йому на це все відповів: це не нейтронна бомба.  «Так», - він підтвердив. Ми є люди такі: сказав – зробив.

     Ось  який я є на бугрі чоловік. Я не воюю з людьми за місце, а прошу: будь здоровий, стань, і те ти роби, що робить Учитель нам усім. Я такий один на білому світі є за любов одну, за мир усіх наших людей. Усіх я їх розціловую й хочу всіх цілувати за це діло.

     Комуністична партія, вона нічого не зробила в себе, щоб не зробитись у природі злочинцем і хворим чоловіком. Комуністи бояться холодної води.

      Сьогодні, 3 квітня, понеділок. Зранку пішов на мою користь мізерний дощик для того, щоб моя ідея пройшла в усьому світі. Я даю для цього діла свою свідому обітницю перед природою, щоб не їсти ніякої їжі, ні води, цю звичку зжити в людях. Зуби як у такого попропадали. А здорове тіло, здоровий дух залишився – Боже діло. Воно на живому факті доведе на людях, які палять. По сорок років вони палили, тепер вони ради Учителя не палять.

      115. Це ж плоди мої, вічно живі й невмираючі. Відмовити собі в їжі! Велика й невмираюча звичка, безсмертна, вона жила, живе, і буде вона вічно жити. Зважаючи на це діло, вживати нічого не буду. Ось це діло моє для всіх безсмертне. Я про це написав лист Брежнєву. Тільки я врятую весь світ у природі через цих двох молодців. Георгій та Володимир, вони кинули палити, і треба,  щоб Володя пити кинув.

     Ось тоді буде життєва проблема. Умирати ми не будемо, якщо ми з вами не будемо курочку дворову ловити, і не будемо ми як таку різати, ми не будемо з неї суп варити, а будемо більше за все в цьому ділі терпіти свідомо.  Це все зробить на бугрі сам Паршек, він мисль свою прокладає, щоб здійснилось це. Звір не повинен бути гнаний, риба не повинна ловитись, природа стане жива. Бугор теж для мене живий.

     Робити на городі, садити картоплю, підійшов час, і земля поспіла. Треба нам як таким людям, ми задумали самі, щоб діждатися суботнього дня. Треба на це діло запросити людей, моїх пацієнтів, людей своїх, вони з душею, із серцем. Це все робиться не мені особисто, а всім нашим людям. Вони це роблять усім нам, хто знає нашого дорогого Учителя. Він усіх знає й хоче попросити всіх, люблячих його.

      116. Ми - з ідеєю Учителя, ми повинні не вважати своїм, це – спільне. Ми цю картоплю не будемо більше так садити. Володя, наш хлопчик, він нашого Учителя зобов’язав. Його діло – він сам тепер їсти не буде - це слово його.

     Це все в природі робиться для всіх людей, вони цього дня ждуть, їм теж хочеться змінити свій потік, своє таке бажання в житті. Люди, вони зробляться такими людьми, котрих треба буде бачити. Це люди будуть раю. Вони розвинуть свою систему, своє діло, котре буде робитись людьми. Вони через Паршека це ось у житті доб’ються.

     Звичка - тяжкий розвиток на людях. Ми все робимо в природі для слави своєї. Нам хочеться бути наїженими досита. Вважають люди: це так і треба кожний день по три рази наїдати свої повні животи. Вважаємо, це людське таке здоров’я. Наїдаються, не віддихаються, а потім від них смердить. Це введено таку нехорошу звичку, а саме: погане, негоже – не смажене. А якщо ця система розвинута в житті, її треба буде робити: без неї життя як такого немає. Без труда людського життя не буває, треба щось у ділі чоловікові зробити. А коли він робить, йому за це готують їжу.

     117. Ось що люди в житті зробили: ввели цю ось звичку. Щорічно кожної весни за ось цією землею доглядають. Роблять грядку, по ній ямки копають, а в ямки картоплю садять. За нею як такою доглядають, чи не заросла вона травою. Коли трава з’являється, її сапкою сапають, картоплі життя дають - вона дає великий урожай. Ми своїм посівом усю землю підняли на ура. Оремо глибоко її, кладемо під сніг, щоб вона набирала вологи, щоб у неї садити зерно чистосортне, воно швидко підіймає свої сходи.  А денний прожиток такого початкового життя. Чоловік піднявся з постелі - думає про сніданок. А перш ніж зробити, треба подумати, як треба зробити. Ми так це діло робили із самого початку. Перше таке діло. Тільки взявся за нього, недоробив, у ньому помилився й утратив здоров’я. А щоб його знайти, цього не зуміли. Природа, вона така є штука, її не треба боятись, не любити якості.

      Я в жодного чоловіка не відбираю його право в житті, але прошу всіх: розумійте, живіть, але іншому не заважайте. Ми всі такі є люди: своє не зробили, а іншого ми пхаємо в житті.

     118. Я пишу, і багато чим своїм хвалюсь перед світом. Це твоє горе з  бідою – палити, вино пити - звичка погана, вона створює всередині ворога. Третій день сьогодні Володя не палить, його тягне після їжі, як завжди, курцю треба запалити. А в нього повітря для цього, і Учитель його вчить це робити. Він одержує легке.

     А тепер діло - за мною: я дав обітницю для цього діла. Моя ідея повинна це зробити. Це все природа, вона своїм повітрям, вона своєю водою,  вона своєю землею  робить усе для цього. Так у житті нічого не робиться, а треба обов’язково робити. Тут не пуди в природі ставити, не гори переставляти, а треба свідоме терпіння. Воно робиться нею. Без неї не вкусиш зубами хліба й не прожуєш, і не проковтнеш - це все закономірність. Найголовніше – це повітря, без нього ти вогню не зробиш. У тебе  запалений ним шлунок. А зараз це вогнище затухає, це місце поповнює повітря, воно відіграє в цьому ділі.  Я упросив природу, вона - жива, нікуди вона не дінеться, як тільки треба цьому ось горю помогти. Це є людська звичка, вона дві тисячі років у людях жила, а тепер вона відступає.

      119. Чоловік, він це діло почав робити - він закінчить сам. Я, як Учитель усього цього народу, усіх цих ось людей, на цьому бугрі про це все прокричу й скажу всім цим зібраним людям свою правду про безсмертя. Це буде такий початок.  Моє діло – не їсти. Усі люди слідом підуть, це ж у природі. Це істина, одна з усіх вона. Я її знайшов, тепер хочу, щоб люди підхопили, зробилися такими, як я був і є Учитель.  Він це в природі розкрив, цю ось у собі істину. Вона колись починалась, а тепер закінчується.

     Цей бугор не Чувілкін, а всього світу бугор. Він розкриє таїну: не треба буде техніка, не треба штучне й хімія. Треба буде природне: повітря, вода, земля - що нам побудувало всі будинки, усі закутки. Найголовніше діло буде.

     У цьому ділі зробили аул, село й місто, те виробництво, у котрому робляться всі потрібні деталі. Ми плаваємо по воді, літаємо в повітрі та на колесах катаємось по землі. Думаємо дуже багато, і зробити збираємося ще більше. У людей відіграє роль наука. Вони мислять, про це говорять словами, збираються цим місцем оволодіти й там навчати самих себе, що треба буде робити в цьому.

      120. Природа щодо цього багата, у неї є повітря, є вода та є земля, завдяки чому ми як такі всі робимо дитя. Ми чоловіка зробили, зустріли його мертвим. Живого стали вчити технічному, штучному, хімічному, що й оточило його.

     Я прямо скажу всім людям, що моє тіло, це Паршека тіло, воно в людях по історії в природі - безсмертне. Треба за це діло братись кожному чоловікові, у цьому міжнародний, усього світу бугор.  Він не зайнятий ніким нічим. Це місце моїм тілом освічене, я там стояв і кричав своїм голосом: «Перемога моя». Це тільки нічого не робили, і не збирались робити, і ми не вміємо робити. Для чого нас таких ось нехороших так жаліє Паршек, хоче свою правду в своєму житті на бугрі на такому доказати? Це буду я, Паршек. Усіх курців прожену із землі, усіх п’яниць прожену, у людей хвороби щезнуть, а зробляться здоровими людьми, простуджуватись і хворіти не будуть. Усі через бугор пройдуть, скажуть мені за це спасибі.

     Середа дощик спустила ради мого голодування. Це все робить сама природа, вона мені плоди ці показує. Це все робиться на користь усіх людей, тих людей, котрі не знають мене. Через Володю й Георгія тепер я впевнений у це діло, і прямо скажу: нема для мене такого ворога в житті, піде від мене як ніколи.

     121. Про це все говорив з Ігорем, він малює картину про ленінградського письменника. Я йому листа написав, фото на пам’ять подарував. Це не все. Редакторів видавництва «Молода гвардія» та інших, я їх своїми словами оточив, щоб вони Паршека знали з усіх боків.

     Він пише багато, торкається всього, особливо він говорить про все живе й мертве. Ні на що не подивлюсь, а своє все рівно зроблю, дорогу дам усім, волю. Тюрми не стане, лікарні теж не буде, а буде рай на землі. Через це харкати, плювати не стануть, і не будуть робити цього люди. Свідомість визначить буття.  Паршек, він завжди говорив про те, що робилося людьми: це було хороше. А ось те, чого хотілось бачити з хорошого? Погане буде.

     У мене рідний син Яків, другий - Андрій, він загинув у Вітчизняній війні. А Яків залишився в живих. І по своїй причині він їхав як водій по мене, випив. Отримав травму, лежав, лікувався. Після цього всього зробили ВТЕК, лікарську комісію, дали йому групу третю. Самі написали: можна працювати диспетчером, а самі дають йому роботу слюсаря. А слюсарна робота йому тяжка, йому ця робота не підходить. Діло складається: мого сина треба звільнити.

      122. Працював – треба, а коли так сталося, сина мого Якова профспілка звільняє, як непридатного до труда, вирішив Каменський профспілковий комітет. Я, як цьому синові отець, чую таку ось синову історію, переді мною вона розкрилась. Я - отець, іду в захист. Одного сина Андрія війна забрала, а цього звільнили. Я революцію завойовував, був гнаний козаками, отця мого Корнія козаки били шомполами, 25 шомполів, а тепер синові за  рішенням лікарів не дають роботи. Я сам із своєю ідеєю заслужив більшої уваги, зробив чоловікові користь, він позбавився від хвороби. А люди недооцінили мене, мого сина женуть геть із підприємства. Я вважаю: це недоцільно. Я йду в гараж, зустрічаюсь з Губарєвим, з ділом начальника, він цю підставу сам підготував його як такого звільнити. Це він мені сказав: «Треба було вчитись». Він говорить: «У нього в голові шарик», тобто заслуговує звільнення. Три місяці не ходить, нічого не робить. Він не ходить: йому не дали роботу ту, котру вказали лікарі. А якщо вони не дали  диспетчера, він не став ходити. Так він сказав: «Нехай вирішують самі, а я буду ждати». Діло закрутилось не на користь мого сина. Я його народив  і йому в цьому повинен помогти.

      123. Моя пряма дорога лежить у ВТЕК до лікарів. Я їм свою систему, нове небувале, на стіл – читайте. За це все треба мені в усьому помагати, а вони мого сина проганяють із колії, як непридатного. Я тут став на диби.

     Як же так робиться в такому житті? Я як Учитель роблю для всього світу, для всього людства, користь у людях сію. А адміністрація своє я піднімає на мою в людях зроблену користь. Я, як такий чоловік, прошу вас: підіть, багато не давайте, а дайте йому, у зв’язку з його хворобою, другу групу, щоб він не вважався в цьому винуватий. З усіма буває. Хіба випити не можна? Можна, але в міру. Так вийшло, травма виявилась у сина, що випив. Йому за це бюлетень не давали, він був цим ображений. А моя ідея таким усім людям прощає й помагає за їхню помилку. Більше таке повторюватися не буде.

     Я його не суджу як винуватця й не караю, по головці не гладжу як отець. Йому не треба це робити, він зрозумів, що він в усьому винний. Отець йому говорить, він цього не розуміє. Це найгірше в житті є, це нерозуміння. Треба знати, треба й розуміти – тоді те буде виходити. Ось яке є між  отцем і сином діло. Таке є, ми як лікарі цього не змогли зробити. Але  якщо  це не зробили, по закону не можна цього зробити, то є інші ворота, вони мені як такі повинні відчинитись через самого начальника треста, через Попова. Я й туди зможу заходити, є про що говорити, син примусив, треба захистити, треба бути отцем таким. Куди дінешся. Якщо це не допоможе, рука самого начальника, тоді я - ніщо, я нічого не зробив у житті.

     Мої діла, вони невидні. Сам собі думаю: почекайте, це не все ваше, моє прийде на арену всього світу. Я прийду на арену вашу, у вас як у таких спитаю: як же ви жили? А ви мені скажете: ми, мовляв, жили хороше й тепло. А я вам на це скажу: так живіть, все рівно прийде час, вас оточить погана й холодна сторона, ви вмрете. Кому ви це робили, і що ви в цьому одержали? Ваше хороше й тепле. Ви ж у цьому вмерли на віки-віків.

      125. А я вас як таких молив, просив я вас. А ви, такі вчені люди, не пішли. Я вас як таких звідти підніму, своїх прийму, а вас, як чужих, покараю за вашу неслухняність. Я вас як таких просив, молив, а ви цього не зробили. Я ж є перед вами Бог усього життя. Ви є люди в природі технічні, огородилися штучним і ввели хімію. Ви в природі безсилі. Ваше діло одне – вам дай, ви більше нічого не знаєте. Це все так не проходить і не пройде. А от це ось буде: на землю Бог прийде, він нас судити буде за наші гріхи, за наше нелегальне діло. Ми крали, ми вбивали, ми присвоювали, держались, говорили: «Це моє, наше». А де ж моє? Ви з мене волосся зняли, а потім прогнали. Ви моє життя, моє добро не визнали, вигнали, а потім як хворому психічно групу дали. Що, по-вашому, доводилось бачити й робити, якщо це неправда? Вона є не в мене особисто, а в них, у психіатрів та в адміністраторів. Я їм своїм ділом заважав. Вони примушують, вони женуть людей у бій, їм як підлеглим доводиться робити, і в цьому ділі вони помиляються. На нього напала стихія, він захворів. А у вас на це є машина «швидка допомога». Там є люди, котрим це діло доручено все зробити в зв’язку з його розвинутою хворобою. Спеціалістам дано повне право над цим хворим усе зробити, це їхня робота, це їхнє усе. За це гроші одержують, і цим живуть. Ми всі так робимо. Якщо не будеш так робити, то й жити не будеш. Ми, усі люди, такі в житті є: без усякого прибутку ми жити не зможемо. У нас є одне – нам дай не мало, а багато.

     126. Я бачу дуже багато, але робити не роблю нічого. А ви знаєте, скільки цих діл, ми їх не робимо й робити не хочемо. Наше небажання, наше невміння. А природа, ледь вона нам не скаже свої слова, нам усім. Це перше слово. Лише б почати перше,  друге, третє і так далі і таке подібне. Початок - кінця не видно. Призупинити дуже тяжко. Робити треба, та ще як, щоб на твоє діло сказали: «Хороше». Це все стосується штучного, воно робилось, воно робиться, і буде це робитись. Як сказав один  ділок: «Я цю штуку сам зробив, дуже вона хороша, а от можна буде ще краще зробити». В індивідуаліста такий покрій у житті, він зробив, і став мати це багатство дуже хороше. Але люди не сидять, можна зробити краще, ніж це все. І так по природі один за одним наші дні проходять. А щоб сказати про них, що випадково доведеться зустріти такий день, схожий на день інший, цього природа нам не робить. А ось цю небувалу штуку вона вводить. Не було бурі, урагану в таку жарку тиху погоду - десь узявся вихор. Він так свої крила простягнув: неможливо устояти. Я бачу, але не їду із цього ось місця. А мені про це говорять усі люди, але не доводиться це ось таке діло зробити.

     127. Сон мені чудовий приснився, щоб я пішов по цьому всьому і там  розкрив золоті поклади. Сон недаремно приспав. Вона, природа, – такі багатства, котрі будуть треба нам усім. Як ви, усі люди, думаєте про це?

     Я не хочу так жити, як жили всі по-старому: перше це діло нам треба зробити, ми його робимо, а в нас уже діло друге на носі.

     Ми продумали це: є можливість, усі ми робимо, стараємось це зробити. Що ми тут втрачаємо?  Нам треба знайти таку матір, щоб їй захотілось убити дитя, і щоб мати дала свою згоду, щоб ми з вами підготували те, як це було.  Ми це дитя тягнули своєю думкою. Вона в нас була в цьому ось настроєна народити цього маленького чоловіка без усякої потреби. Це було, воно є небувале. Ми ж є ті люди, кому це буде треба.

     А їм треба сьогодні похвалитись, що він і до нас таким прийшов. Ясне сонечко світило, а потім десь узялось таке бурхливе, дощове, у яблуках. Гроза, блискавки. Несприятливо. А людям хотілось, щоб сонечко не ховалось, а кожному чоловікові впритул пекло. Милі ви мої такі ось люди, котрим не треба ця атмосфера. Вона любиться ними взагалі. Такий день з такою погодою їх не задовольнив. Ми як такі ось люди, а їм цього сонечка мало - треба жорсткого швидкого вітру. Та не заважало тут узятись густому по низинним місцям, він, як молоком, оточив. «Я, - говорить пастух цього овечого стада, - не бачу його все». А звір вовк хижий такий - тут як тут. Із своїми зубами горло ріже.

     128. І він, як кровожерлива така тварина, може пожерти. І птиця більша, вона маленьку б’є. У неї така введена природи сила. Що робиться таке в людях? Вони як сильні в цьому ділі є. Люди такі, вони роблять, вони творять, щоб це в житті не було.

     Люди людям,  як сусід сусідові, не довіряються. Через стінку він побачив те, чого не думалось, а в нього це вийшло. Сусід цього в житті не ждав, чогось іншого, незвичайного. А сусід сусідові не говорить. А той, котрий це все виявив, він би цього не бажав йому. Так  робиться: в одного є, а в другого немає. Ми, як живущі в цьому селі чи хуторі, у місті, цим ось завидуємо. Він у нас так живе й хоче сам себе показати. Я живу так само, як усі живуть. Своєму добру не радію, надіюсь на чуже.

     Я вчора, 5 квітня, по телефону говорив з Москвою, з Ігорем Яковичем Хващевським говорив. Він мені про статтю, про істину говорив. «Молода гвардія» взяла, хоче надрукувати. Вона торкається багато чого щодо мого початку. А це все робилося разом із людьми. Вони примусили природу. По вузькій лісовій, по людській я йшов та все думав щось знайти і щось таке в природі зробити. А роки до тридцяти п’яти наближались. Школа, від цього від усього теорія - відпадає. А робити треба, та ще як. Люди із своїм тяжким трудом, із своєю неправдою, вони оточили себе смертю.

     129. Вона їх як таких пожаліла, більше їх як таких не стала карати, а взяла та довірилася Паршекові: свою мисль пустила через голову. Вона примусила його про це думати. Як же так це в людях виходить: вони їдять  досита й одягаються до самого тепла, а в домі живуть вони з усіма вигодами, а приходить такий час, вони своє здоров’я втрачають, вони простуджуються, вони хворіють і вони вмирають? Це ось у людях є така неправда, вона мучить у природі. А за Паршекову роботу, за усі його такі старання взяла Паршека у цьому його такого ось у житті нагородила. Він багато пише, особливо про істину, вона треба нам, усім людям. Це здоров’я, воно є в природі. Якби не вона, то не було б тепла й холоду. Це дві такі сторони, вони гублять чоловіка. А тепер у зв’язку із цим усім  ділом узявся Паршек, не за що-небудь, а за чисту правду: свою шапку як таку скинув, без неї став у природі жити. Його за це саме вона освітила, дала йому здоров’я таке, котре через нього струмом переходить іншому.

     Цього Паршек ніколи ніяк ніде не робив, а тепер він за це діло взявся. З Армавіра з районної лікарні він, як кореспондент редакції «Правда», так чергового лікаря обслужив своїм умінням, своєю правотою. Черговий лікар йому довірився,  його допустив для огляду.

      130. На Паршека надів білий халат і прикріпив нянечку. Вона його повела по палатах, де хворі лежали. Це його була в цьому безсмертна проба, вона йому дала сили. Він не оглядати сюди прийшов, а своє природне діло робити.   

      Йому природа доручила разом із нею йти по путі. Вона йому помагає, уже помогла двох хворих обслужити. Не встиг лікар що-небудь зробити, йому нянечка доповідає: це, мовляв, лікар, від його слів хворі стали здоровими.

     Він сюди зайшов у цю лікарню для спасіння всіх людей у природі. Вона його сюди прислала як таку особу. Він це попробував, випробував свої сили в цьому: два чоловіка підняв на ноги. А всі решта задрижали від такої появи моєї, такої в природі просьби, вона мені це все помогла. Вона своє зробила на цих хворих, а тепер треба лікареві поступитися цим місцем. Моє діло було почати, а кінець буде попереду. Це буде й обов’язково буде. Я сюди зайшов не сам, зі мною повітря було, вода була і земля, що мені помогло. Таке в житті не робилось, як зробили адміністративні армавірські люди, учинили. Я їм із своєю шевелюрою - не до душі. Я їх залишив у спокої, повернувся назад у Сулін. За мене природа тут не забула, пішла моєму горю.

     Я влаштувався в ОРС Сулінський до Мозилкіна заготівельником. Знову в селі в людях, де ці хворі, безпомічні лежать. Вони від мене цієї допомоги ждали, я їм помагав. Це було недовго. Прийшло свято Перше травня. Я теж приїхав святкувати в цей день.

     131. А мені, як у цьому ділі спеціалістові - на вагах рибу продавати. А мене в райкомі за вигляд визнали священиком. Я їм своє доказував, а в них своє залишилось, нібито я від роботи відмовився. Мені за відмову дали шість   місяців не поступати. Я й цього не злякався, пішов на те, щоб їхнє було. А моє піде в люди. Вони мене до себе ждуть.

     Я цей наказ пішов у природу виконувати з душею. Не подивився ні на що, кинув свою сім’ю напризволяще, у великому нестатку. Сам вийшов із Суліна, мене зустріла гостро колюча  дорога. Не доходячи  до балки Южної, де хутір Пушкін, я порізався до крові. Прийшов у балку. А там лігвище свині порили. Я туди із своїм тілом занурився, у цю воду, - вона мене як такого обдарувала всім. Я став бадьорим, пішов далі.

     А попереду місто Шахти, я туди йду. Сам не знаю, куди, для чого? Але знаю, що в  Новочеркаську є рідня Іван Климович, священик старого обряду. Його матінка була моїй матері двоюрідною. Я туди держався, а в самого мисль була така: в Івана Олексійовича, друга дитинства, побувати. Мене підштовхувала природа, вона ставила свої точні слова перед людьми: «Якщо тільки люди не дадуть води напитись, то я йду далі». Так воно й вийшло між мною й тітонькою, вона несла воду. Я до неї говорю: «Дай напитись». Вона сказала: «Кружки нема». Як же ти не підеш далі? Іду далі по Переяновських степах. А сонечко як ніколи пече в тіло, пити не хочеться ніяк. Я хотів одного: кому-небудь у цьому допомогти. Але ніхто не попадався. До священика прийшов увечері, він не відмовився, хоч я прийшов до нього з міліціонером. А вечеряти не став у них, попросив я відпочинок. Моя матушка послала, я ліг. Де тут будеш спати, коли мислі женуть до Івана Олексійовича, друга по дитинству.

     132. Я всю Оріхівку облазив, усі провулочки перелічив. Біля кожної хати я проходив. А яке було таке батьківське шахтарське життя? Де вона бралась, ця ось у житті своєму бідність. По селу ходив Паршек та Іван, вони  нікого не ображали, але бідних, як удовиць, захищали. Не дай Бог, щоб хтось на вдову напав.

     Вирішив залишити їм одяг, а сам – без нього, нехай люди подумають лихо. Я не знав про їхні ворота, що секрет у замку. А це робилось мною: виходжу з дому, а ворота - відчинені. Я не затримався в місті, по вулицях, та на Красно-Кужновску станицю, через ріку їхню вранці рано по туману, як у молоці. А люди, котрі йшли з молоком,  жінки, сміялись: ха – ха – ха. Я їм, як усім, прощав. Іду далі, луг пройшов, піднявся на підвищення. А сонечко - тут як тут, де воно тепле для мене взялось.

     Я радісно гучним голосом запросив: «Природа ти мати моя рідна, покажи ти мені що-небудь із живого». Я не встиг це проговорити, а собака борзий сірий по дорозі, він мені ріже путь, не бачив він мене. На мій голос, я сказав: “Хлопчик”. Це ніколи не забути. А він став і хвостом виляє, дружить, як із другом. Ось що природа ради мене зробила. Він, як друг мій, жде до себе. Я - до нього, він – до мене.  Краще не може бути, як у нас між собою зав’язалась любов. Він мене слухався. Скажу: Хлопчик, біжи туди. То Хлопчик, як очманілий, туди біжить.

      133. Він туди, куди не треба, не біжить, і тут же він як ніколи повертається до мене. Я його гладжу як такого. А на це тимчасове все коли себе показала палатка червоноармійська. Я - туди зі своїми словами, там офіцер. Я йому як розуміючому всю картину про це розказав. Він ні слова не сказав, відрізав дві скибки й дає, говорить мені: «Годуй сам». А я так і вчинив.  Собака не дурна, він бачить мене такого: я для нього просив хліб. Продався я перед ним. От де сили були. А я сам його просив, а щоб цю собаку удержати, я не міг цього зробити. А тепер за це все пишу, із цим ділом розбираюсь.

     П’ятниця, Благовіщення Богородиці. Із самого ранку сипле мізерний сніг. На ходу писати. А сам дав обітницю в зв’язку з курінням тютюну. Володя після моїх рук кинув палити, і не тягне палити. Я ж - чоловік, та ще самому собі не вірю, що такі сили ввожу. Ось які мої такі діла в житті. І природа, вона підказує, ледве мені не скаже: Паршек, ти Паршек, чого тобі я так не давала? Ти від мене так одержував, ти ж заслужений Бог, для тебе все віддала, і даю тобі в цьому одержати твоє вічне безсмертя.  Ти це зробиш, доведеш своїми рідними силами. Ти ж, Паршек, за тобою за таким далі не пішов борзий собака.

     Я всі сили на це поклав. Написав лист Брежнєву, там так я сказав: Спаситель усього світу. Хващевскому доручив доводити. Збираюсь сказати: учені, ви – бідні люди в цьому ділі. Ви нічого не зробите, у вас сил на це немає, ви ж технічні, теоретики, безсилі, щоб вам жити. Вас природа як таких уб’є і не дасть вам таким життя. У вас одно. Проти кого озброюєтесь?

     134. У зв’язку з усім цим початком, я говорив, говорю ученим: судити буду я вас за ваше небажання, за ваше невміння.  Де я взяв ці ось сили? Я не знав, що  це треба, а я їх пізнав і хочу їх знати.

     Мене як такого одного з усіх вони питають: чи можу я лікувати таке захворювання? Я їм відповідаю. Хворобу ніхто не має права лікувати, тому що її посадила природа. А ми не навчились чоловікові помагати, ми з вами навчились чоловікові заважати: це місце приватновласницького характеру. Ми, усі люди земної кулі, не можемо без нього залишатись, щоб цього не було. Шматочок землі, на котрій чоловік сам собі, він багато на це поклав труда. А Учитель вважає: це все самовільне захоплення - не на користь здоров’я чоловіка. Його тут оточує великий у цьому нестаток. Люди робляться заразнохворі, від чого жодному не можна відмовитись. Не можна. Це смертельна ідея - не жити, а вмирати. Хочеш, не хочеш, а робити треба. А в цьому ділі чоловік помиляється, він стихійно оточується. Він, як і всі своєї предкової національності, придержується одного свого існуючого. Я, говорить той чи інший чоловік, він має свою власну сорочку.

      135. Або ми маємо свій власний дім. Це наша людська таїна, міцно ми стінами огородились, ніколи вона не буде чужою.

     Ось де в людях веде одна-єдина неправда всього світу всіх людей: ніхто з усіх людей не живе для когось, а тягне до себе. А щоб усі - одному! А ми робимо самі собі. Як же так мені, такому Паршекові, одному такому чоловікові, добитися вічного невтраченого здоров’я, у себе зберегти? Воно в мене - не одному особисто, я його маю для всіх нас, живущих на білому такому ось світі. Я його не жалію. Будь здоровий, підходь і проси - тобі ворота відчиняться, ти отримаєш здоров’я на віки-віків.

     Я прийшов до товариша свого дитинства. Його не було, була Феклуша, його жінка. Вона зустріла. «Такий він, як і був, тільки форма не така, і сам говорить не те. Він помітив моє таке захворювання, говорить мені», - це Феклуші слова. - Він питає: “Ти чим хвора?” Вона йому стала розказувати про своє лікування: «Де я тільки не була?» Я теж людям хворим помагаю, не ліками, не травами, нічим не шепчу, як є інші. А в мене є повітря, є вода і земля. Це –  милі мої невмираючі друзі, вони мені в усьому помагають у моїй путі та в ділі.

      136. Це все вона зробила, посадила тобі болячку, а ти тепер стогнеш. Вона згодилась те робити, що їй Паршек скаже.

     Я нікуди не ходив за цими засобами, вони були всюди. Це все сам чоловік зробив своїм ділом. Він робив у житті своєму, а природі те було якийсь час шкідливо. Вона ж наша така матір у житті нашому, у неї своїм учинком теж треба заслужити. А ми, такі люди, живемо з людьми сусідами, а самі його всі ненавидимо. У нього щось є в житті, а в мене його нема. Це ось зло й велике осудження. Природа не любить цього, тому ми, мила подруго, хворіємо. А тут у нас багато чужого, ми його купили, наділи його. Чим у житті похвалитись, як не цим? А в природі цього нема. Вона мене послала до вас ваші серця вивчити, нужду проявити. Словом, мені це треба. Я кинув свій одяг, а сам пішов, їм не сказав, куди і для чого пішов? А у вас горе, ти хвора. Їй я так говорю. А я такий чоловік: лише б мене попросили, я ніколи в цьому не відмовляю.

     Феклуша просить, вона молить. Як друга дитинства, мене Паршеком називає. Я відмовити не можу. Став із нею займатись, вона стала робити, у неї виходить, здоров’я стало процвітати. Вона говорить: «Краще».

     137. А мені це на руку, є, за що за стіл сідати. Вона стала готувати. Стала дзвонити по телефону Івану Олексійовичу, він теж задоволений цим моїм приходом, теж шахту кидає, спішить як начальник на-гора. Він хоче побачитися з другом, він давно не бачився. А хотілось. Друзі, та ще які. Що ми по сільському робили - один жах.

      А при зустрічі  Івана з Паршеком - велика різниця. Один із них – начальник, а другий – по вовчому квитку, він не заслужив бути в людях. Іван Паршека не впізнав: форма була бідна. Він же начальник, а Паршек? Він нічим пішов у люди, він уболіває за ображеного хворого чоловіка, йому треба буде поміч. А це - тимчасове явище. Сьогодні ти – начальник, завтра – ніщо. А я, Паршек, йому кажу: моя дорога небувала, сьогодні треба не тобі, а твоїй жінці. Усі ви будете коло моїх ніг кланятись. Ви всі в черзі стоїте, ждете, а я від цього біжу подалі. Я йому став говорити: «Якщо ми тільки моє таке діло підхопимо». Він знав мене по селу. Так він вважав: «Це вже пройшло, а те, що мене оточує, цього ніхто не знає». Я йду по цій дорозі, по котрій ніхто не ходив. Він мені сказав: я, мовляв, вірю техніці. У нього колектив, він його держить на ногах, тому він так говорить. Я ним не задоволений цим, слова говорить: «Будь у мене. Я тебе прогодую». Що він мені дає свою в цьому пораду, наче лакею? Я маю золоті руки в цьому.

      138. Мене за мою роботу люди збережуть, я потрібен їм як таким. Вони всі в цьому хворі, я є для них усе. Лише б вони були, хворі, я їм помічник. Вони всі - у черзі, я маю засоби. А ця зустріч, котра в Новошахтинську була, такої зустрічі не треба. Я тільки починаю входити до людей, вони мене такого зустрічають, я їм повинен допомогти.

     Це ось сьогодні до мене в постіль прийшов такий ось сон пробуджуючий. Щоб я йшов у Должанку на допомогу нашому нужденному хворому з усякими такими захворюваннями, котрі мені, такому ділкові, не треба. Я - чоловік природного характеру, до вас, до людей, із своїм розумінням, хочу всім радянським людям із будь-яким захворюванням помогти, не хворобі такій. Мої наявні такі природні сили я струмом передаю. У мене шприца нема, таблетка не існує, хімію й ніж не ввожу. Люблю я природу, особливо холод і голод, свідоме терпіння. Я прошу природу, вона є повітря, вона є вода й є земля. Це – мої милі невмираючі, вічно живущі друзі. Я їх прошу, говорю їм: «Природа, дай мені життя, моє вчення, щоб я людям помагав у їхньому тяжкому житті».

     139. І буду їм своїм природним умінням помагати.

     Я йду темної ночі по умовах, де нема протоптаного, де є гори, протікають ріки, я по них крокую. Є рівнини, лежить цілинний степ, я по них проходжу. Тільки там повзають змії, вони мене як такого кусати не стануть. Я – ображений, хворий, нужденний засобами здоров’я - таких природа не карає. У неї я тільки один такий розвідувач цього діла, щоб від цього добитися безсмертя. Воно в людях було, є, і буде воно.

     Я тільки що прийшов у цю місцевість, де люди жили та свої діла творили. А мене Фірс Іванович зустрічає з брюками: він злякався, вирішив мене одягнути. І за те треба йому подякувати, хоч приймає як гостя. Я одягнув брюки сам, зайшов до них у житловий дім. А в домі люди хворі сидять. Я їм сказав: «Здрастуйте». Питаю в них: «Як живете?» Вони мені жаліються: «Кілля в шахті валяться, нас женуть туди. Ми ж люди живі, боїмося смерті, провалиться – уб’є». Я їм кажу: «А як же я, залишив напризволяще сім’ю, а сам ось опинився у вас у домі?»

     140. До них звертаюсь: «Хворі люди є у вас?»

     А тітонька  Дуня, хазяйка, говорить, свою хворобу називає: «У мене радикуліт, поперек п’ять років мучить». Я їй говорю: «Піди на поріг, сама думкою дивись, а сама повітря тягни через гортань до відмови. Проси того, кому віриш». Вона - віруюча в Бога, а моя ідея - Божа. Вона пішла, це все зробила - у неї недуга щезла». Вона, входячи в дім, говорить: «Ти Господь є: хвороби нема». Сало смажить, яєчню – значить заробив.

     Я багатьох примусив бути здоровим, але це не показники. Треба лежачу, як Євдокію Понкратовну Бочарову, вона п’ять років лежить, як без ніг, не ходить. Де вона не була й чим не лікувалась, а ноги як не ходили, так і до сих пір вона лежить, не встає. Я тітоньці Дуні кажу: дай ми їй поможемо. Хто цьому проти? Я пристав, ляжу передихну. А сам заочно лажу по її тілу, вона цього нічого не знала й не думала. А їй про Паршека Дуня розказала. Вона повірила й запросила, щоб Паршек, він їй сват, прийшов. Паршек готувався, не спав, усе лазив по її тілу. 12 годин ночі, Паршек устав, він знав її квартиру - туди. А Федір, її чоловік, не пускає. Вона стала чоловіка Федора просити: «Це сват Паршек прийшов до мене». Я заходжу, вона лежить у постелі. Вікна порозчиняв, двері - теж. Узявся руками за голову й за ноги - вона мої руки відчула. У ногах пройшло живе по тілу. Я сказав їй: «Ходити, свахо, ти будеш». Сам фізично з нею став займатись.

     141. Я всі свої фізичні сили в цьому напружив, те роблю, що треба. Більше напирав на повітря. Словом, з повітрям її на ноги поставив. Треба, щоб лікарі цьому помогли. А вони Паршека - у Сватово в злодії, божевільні за те, що він у поліклініці вікна повибивав. Їм ця неправда не проститься, це їхня брехня. Від їхнього конвою мені природа помогла з поїзда зійти й піти. З Кадіївки пішки до Луганська. Від Родакового поїздом під’їхав, в Єлізаветівці механік поїзду за просьбою висадив.

     Я пройшов по лану, по річці. А Федір Федорович Городовитченко, до нього зайшов, став, жду хазяїна. А він шив чоботи. Виходить, говорить: «Це ти, Паршек?» Я йому відповідаю: « Я, пусти мене в дім».  Він мене пускає. Я в нього попросив одяг. Одягнув брюки, одягнув сорочку - став я чоловіком. «Про що будемо балакати?» По-українськи я йому як священику говорю: «Є у вас хворі?» – «Для чого?» Я йому говорю: «Тоді ти побачиш». – «Є», - він мені сказав.  Первомайська 11, там ця хвора лежала. Вона ждала, як Бога, а сам я приїхав. Умови мене примусили, самі лікарі й охоронці порядку.

     Він збився з путі. А люди є люди, вони хворі, злочини зробили, інші застудились, захворіли. За ними - адміністративний нагляд, у них пощади ніякої, а великий режим. Яке горе тому чоловікові, хто стоїть у черзі, він може в будь-який час сюди попасти. А тому, хто прикований до постелі, - біда. Він чи вона живе, надіється на випадок. Це його народили люди, вони спотворили Паршека. Він, по ідеї, більшовик, еволюційний чоловік, а його люди зробили священиком.

     142. Він це все їм усім своєю правдою доведе. Одяг мій зберігається священиком. Вони через становище не знають: куди і для чого він це зробив? А він чудеса творив. Він не зможе це все призупинити. Ось, які діла: у священика ворота відчинились.

     А Паршек, він свої сили не кинув. По дощу, грязюці чоловік несподівано підняв сам себе. Діти прийшли додому, а мати їжу приготувала. А шурин Федір Федорович Городовитченко, він сказав: «Ти – Христос». Ось де є правда. Не треба нейтронна бомба, а треба цьому чоловікові допомогти. Весь міський відділ охорони здоров’я розбирався. Вони його хотіли загнати в лікарню, а він їх залишив, пішов додому до дітей.

     А його зустріла несподівана причина. Літаки кукурузники один від одного літають вище. Я говорю: «Якщо цей літак, вище за всіх він літає, повинен коло моїх ніг сісти, то моя ідея процвітає». Літак сів, причину не сказали.

     Іду далі. Одна дорога – ліворуч, а друга – праворуч. Людей – нікого. Раптом чоловік десь узявся, він ішов з правого боку. Я діждався, перед ним вибачився, спитав: «Якою дорогою йти, щоб попасти у Синельникову?» Він мені сказав: «Іди по моїй дорозі». Я пішов, не пройшов п’яти кроків, оглянувся, а його нема. Ні кущика, ні ярка. Що це за чоловік? Він чи не він?

     А час такий, треба буде робити. А діл таких непочатих дуже багато, та ще які є діла. Вони мною описані в праці «Загартування і люди».

      143. Я писав своєю правою рукою про той початок, як це ось у житті своєму було. Ми, такі ось люди, ждали, самі не знали, кого. Нас природа всіх, до одного чоловіка, поставила на свої тонкі ноги, очі свої вона ввела, руки причепила. Чоловік одержав повне право жити, дихати, своїми руками брати цей предмет, котрого чоловік як такого обґрунтував, пригожим його так визнав. Став його пробувати, куштувати, що він із себе являє, який у нього є смак? Це людське діло першої проби, а в пробі є діло. Я починаю вводити звичку в ділі: робити діло. А коли зробив діло, уже мій це труд. Він утворив навколо чоловіка все. Йому, як отцеві рідному царю, доводилося спорудити свою самодержавну державу.

     Учинок рідного отця над своїм сином. Це його було бажання його народити та його вчити як таке дитя. Він учився, робився теоретиком, пішов проти такого режиму, як це робили всі отці над своїми дітьми. Учені знали з лави своє вчення, пішли проти. Вони отця не стали слухати, пішли на смерть.

      144. А другий організовано - з людьми скривдженими. Їм усе їхнє обіцяв, а потім усе джерело узагальнив, зробив це все соціалістичною державою. Ваші руки, ваші уми, ідіть допомагати синові не коритись так одному отцеві. Об‘явили Радянську владу самі як люди, у поміч запросили на це все діло теоретиків-учених, тих людей, котрі пішли із своїм здоров’ям коритись. Стали вони те робити в житті, від чого їм стало шкідливо. Усе так це в природі не дається, комусь треба робити, комусь  треба  коритись. Закон - людей, а права - учених. Їм за це дали дипломи, огородили мінімальною зарплатою. А трудяга повинен трудом заробляти. Учений сидить, розумово командує людьми, а трудяга підкоряється. І тому тяжко, і другому нелегко.

     Усі на фронті воюють із природою. Нині вони її зривають, завтра вона – їх природним. Але як робилось отцем, так робиться й сином. Вони для свого здоров’я такого в житті не робили, щоб не простуджуватись і не хворіти. У них на це мисль не народжувалась. Їм обом хотілось, щоб жилось чоловікові хороше й тепло. Він для цього сито й багато їв, добре до тепла одягався, а в домі з усіма такими вигодами жив. Здавалося б, жити без усякої такої перешкоди. Навчились, як буде треба жити в природі, щоби було хороше й тепло.

     145. А жити треба, але життя ми не знайшли: таких ось засобів, такого діла, щоб у ньому не помилятись. Ми його недоробили, умерли на віки-віків.

     Паршек із своїм таким виступом пише так: усім треба рівно. Мало буде - добавимо, щоб між людьми не було ніякої образи, усі жили рівно. Так жити, як ми живемо при Радянській владі чи демократії, – ми незадоволені життям. Мало, більше не доводиться одержувати. Не хочемо – одне, не вміємо – друге. А в природі є такі ось засоби, життєві еволюційні. Так жити, як ми прожили при отцеві й синові, жити не треба. А ми в цьому вмираємо через діло наше.

     Краще нічого не робити, ні перед чим ні за що не відповідати – це буде нам усім краще.  Ми жити будемо світоглядно: і хороше, тепло і холодно, погано. Є, що їсти – їж, нема – терпи свідомо.

     А ми з вами не підготовлені так жити, як у нас живе Паршек. Цього жоден чоловік не робив, щоб чоловікові давалися сили. Паршек, він - обдарований.

     Чоловік чим-небудь хворіє з внутрішності та зовнішності, словом, будь-який запальний процес. Лише б прийняв та водою облив - щезає ворог. Паління тютюну, таке діло. Це він палить тютюн. Тютюн звертається в папір, запалюється вогнем. Чоловік це все через рот тягне, усе в легені. Там пухирчик, він його наповнює, стінки обмазує він. Діло одне треба всім  нашим таким  ось земним  людям, вони знають, озброюються один проти одного, це не доказ є всіх людей.

     146. Таких явищ у природі не буде, вони в природі відімруть, їх не стане. Це, що було, його більше не буде в житті. Те, що робиться вами,  це буде ваше все. Ми йому в житті нічим не заважаємо, а своє те, що знайшли в природі, ми його повинні доробити. Ваше – це технічна сторона, вона в себе має штучне, а хімію ввели як діло. Є озброєння. Це ваша дорога, вона дала таке право синові отцем командувати. Отець був розпорядник. Він що хотів, те він робив із своїм сином. Царі Петро Великий та Іван Грозний із своїми синами за своє самодержавство вчинили, як хотіли. А тепер цей син, це народжене дитя, сокирою відрубав йому, як отцеві рідному, голову. Чи це самодержавство самого царя, чи це Радянська влада революційного сина, а  такого не повинно бути.

     А ось Дух Святий! Він повинен своє місце зайняти. Здорове тіло – здоровий дух. Це Паршекова дорога. Це сторона не технічна, не штучна, не хімічна, а природна, вона ні від кого ніяк не залежна,  один одного любить. Це повітря, це вода, це земля - невмираючі Паршекові друзі. Вони жили між собою без усякого зла, без усякої такої ненависті, один одному не перешкоджали, а самі із собою оточувалися вічно невмираючими.

     147. Це зробили тільки самі в цьому ділі люди, вони пішли в природу для того, щоб там знайти. Що? Та найкраще в житті, щоби було хороше й тепло для цього в житті. Ми на цьому фронті не жаліли класти своїх енергійних сил, ми їх клали, жертвуючи для того, щоб природа нам віддала все своє необхідне в житті. Вона через це терпіла, їй у цьому завжди буває погано. Вона за це ось усе погане в житті, за це все їхнє діло, вона їх усіх карала. Люди своє здоров’я втрачають, вони зостаються в природі ображені, хворі. Це все зробили отці з синами, вони створили це діло в природі, це все озброєння в людях. Вони стали робити із природи все те, що хотіли. Їм треба було в сільському господарстві знаряддя. Вони стали в природі добувати залізо, а із заліза вони кузню зробили, коваль - кочережку. Зробили для самих себе піки, воювали, убивали люди людей. Нічого нема в житті,  котре для людей було б легке.

     148. Люди з людьми як такі поділилися пополам. Одні виявились учені, а в інших виявилось незнання. Одні як учені стали інших гнати в бій. Вони робили те, від чого стали помилятись, і в цьому отримувати свій нестаток. Тіло в ділі втомилось. А щоб від цієї втоми позбавитись, ми таких засобів не знайшли, у нас цього нема. У нас було в житті – по-людському роби. Це таке наше предкове діло. Ми з вами це ось діло ще не зробили, а в нас намітилось інше діло, ми його не починали, будемо його робити. І недоробили його, самі від цього  втомились. Це не  робити – життя не буде ніякого. Ми для цього народились: одне починаємо, друге кінчаємо, третє непочате перед тобою. Ми його почали, а закінчити ми не змогли. З нами зустрілась стихія, біда з горем оточила. Сильно захворіли. А щоб не хворіти, засобів нема. Ні Отець, ні син, ніхто такий інший чоловік на це не вчився, щоб у цьому ось горі чи біді допомогти. Природа, вона як була в цьому сильна, так вона зосталась перед нами така. Люди в цьому ділі, вони падали жертвою, вони й тепер падають жертвою.

      149. Це, значить, наше незнання. Теорія, така вона річ, узялась вона робити, учить на це все нашого чоловіка. Вона його не навчила жити. Теорія, вона вчить аристократичному життю. Вона вчить із природи в двір тягнути все живе ним скористатися для себе, щоб їм від цього було хороше й тепло. Вони життя покладають за це, щоб на арені це було. Скільки цього часу між ними пройде? Цього вони в своєму житті не знають. Їх діло одне – це діло робити. А що між ними й природою виходить? Люди живуть один раз, вони надіються самі на щастя. Їм буде в цьому добре – вони живуть дуже добре. Приходить такий час, треба жити погано – люди й від цього не йдуть.

     Їм у житті шкодить одне – природа. Вона створює в себе умови, а чоловік ними користується, коли він здоровий. Учитель, це Паршек, він це здоров’я не визнає своїм, вважає, це чуже зовсім, природне, умираюче здоров’я. Щоб це все діло назвати безсмертним - це люди не заслуговують.

     150. Людей виховує в цьому ділі їхнє самовілля. Вони знайшли це місце ради свого такого джерела, вони це місце знають добре.

     Я вам розкажу про лісничого. Він поступив у це господарство, беріг цей ліс. А ходу в цьому ділі? Життя він не знав, як прибуток джерела брати.  Його сам директор узяв і повів йому показувати. Не дерево, яке воно є, показує. Дивись, який  висить костюм. Словом, усе те, що продається, як за прилавком. Тоді-то зрозумів цей прикажчик, став жити, як учив директор. У нього люди на це появились, стали ліс потребувати, а за цей ліс став багатство наживати. У нього пішло таке нелегальне життя, у них чуже появилось. А за рахунок чужого довго жити не будеш. Будеш жити самовільно – природа все рівно, вона тебе за твоє все це, зроблене тобою, покарає.

     У природі дві сторони в людях: одна – хороше й тепле, друга – холодне й погане. Люди зрозуміли одну сторону, стали її в цьому знаходити й користуватись нею, а від другої сторони стали відгороджуватись: досита їсти, до тепла одягатись, а в домі з усіма вигодами жити.

      151.  А якщо цього не мати, життя як такого не буде. Краще не жити так, як ми в цьому живемо. Так жити не треба.

      Чому не взятись за ідею Учителя, тобто так жити, як живе між нами всіма Паршек? Він не готується до цього, щоб зустріти так день сьогодні зі своїм таким ось багатством. Ми його діждались і стали це все робити, тобто ми їли, ми одягались, у домі жили як такі. Ми цим не врятувались у житті, а вмерли на віки-віків.

     Паршекові доводилося жити не з такими поглядами. Ми не жили, а вмирали - це не заслуга є наша в цьому. Як ми з вами вмираємо, так ми й будемо вмирати. А ось щоб нам не вмирати, цього ми не заслужили. Щоби було в нас безсмертя, цього ми з вами не заслужили. У нас із вами, у всіх людей, одна мисль. Вони не хотіли вмирати, а стійкості нема. Треба буде робити, щоб у природі заслужити безсмертя. Треба буде робити, що робить у природі Паршек.

      152. Наше, усіх людей, діло таке - робити, як учить Паршек. Такий у житті вчинок – це є заслуга. Паршек такої мислі в себе не має, щоб після цього ось робити. Чоловік я,  зустрічаюсь з таким само чоловіком, як я є в природі. Вона жде від цього чоловіка милостині, своєї ввічливості. Цього Паршек не жде, старається сам це в людях зробити. Учитель це свідомо робить для цього ось діла. А якщо він це ось у житті сам робить, то він хоче, щоб усі це в житті робили, тоді-то ми в природі завоюємо те, що самі в житті хотіли мати. Це буде наше таке в житті вічне в природі безсмертя.  Воно було, воно є і буде таким, як ми хотіли.

     Це наша така є природа, вона нас усіх такими народила. Вона не хотіла, щоб ми з вами це робили. Нас природа по цій путі йти не примушувала, і не хотіла, щоб ми з вами це робили, бо це діло нас не прикрашало, а примушувало, щоб ми це ось у житті зробили. Ми взялись це все діло зробити, але недоробили, своє здоров’я втратили. Люди це самі розвинули, захотіли цим ось жити.

      153. Наше таке діло ми зробили, нам це приємно. А від цього зробилось хороше й так тепло. Це тепле не характерне своєму тілу, а зовсім природне.

      Жити за рахунок чужого не можна ніяк. Учитель говорив і буде говорити: якщо свого тепла в тілі не буде, природного, то технічне не обігріє. Живе енергійне, котре одержано через повітря, воду, землю, краще, ніж це все чуже.

     Це наше діло - у житті для нас усе. Ми в цьому почали так робити все те, що нам треба, починаючи від самої цієї ложки, від самої чашки, звареного борщу.

     Ми з вами такі ось у цьому є люди. Знаємо добре про це діло, що є на світі такі люди, їм треба буде життя небувалого характеру. Сьогодні їм прийшов день природного характеру. Пахне природою, сонечко зі сходу сходило, а повітря грало своєю силою, вода разом із водою, вона вільно бушує, кораблеві так по воді плавати.

      154. Усе це в своєму побуті люди зробили. Їм як таким людям здавалось, що в них уже є не те, на чому по воді так плавати та в повітрі так літати, а по землі по асфальту на колесах бігати. Землю ми так буравимо, знаходимо всякого роду поклади. Ми з покладів вугілля тягнемо, руду ми дістаємо. Для цього всього маємо заводи. Запалили, плавимо на чавун, залізо, сталь. Зробили ми цю хімію. Озброїлись, що називається, на випадок нападу якогось агресивного ворога на наше це ось місце. У нас є, чим відбиватись, тому що ми такі є люди, котрі вміють воювати. Усі ми вміємо в цьому робити, робимо. Ми ці речі продаємо, і також ми купляємо. І ось сусід із сусідом –  не в дусі, чужим користувались.

     Перший день першого року. Спитайте ви самі в себе, що ви мали тоді в своєму такому житті? Ви як такі живі люди були без усякого самозахисту, ви не задовольнялись продуктом. У нас шлунку  не було. Ми з вами жили. Нам холодно було й некрасиво, погано. У нас на це вистачало  терпіння.  Ми  жили - дихали. Нам ці потреби не були треба. Ми без усякої мислі жили.

     155. Як ми з вами жили? Про це знає він, якщо він був Бог. Для чого йому доводилось такий здоровий учинок проміняти на вчинок слабий? Що його як чоловіка примусило від цього діла відступити, у нього було достатньо часу, було повітря, була вода й розташована земля? Його мисль зовсім неправильна. Цьому чоловікові захотілось у цьому індивідуальному в природі житті побачити такого чоловіка, як він. Природа його таке придумане не задовольнила, а взяла по-своєму створила йому не «його», а прислала йому «її». У зв’язку з усім цим почали народжувати другого чоловіка. Вона  прийшла не вчитись, а прийшла вчити цього чоловіка. Він цього не ждав, а вона йому сказала: ми цьому початок. Їм дозволялось усе робити. Їх було двоє. Самі себе одягнули, нагодували, у дім зайшли жити. Ось вам діло, котре примусило нас дітей народжувати. Це наше в цьому зробила вона - похіть.  Людям цей прибуток не був треба. Це все зробили самі всі люди і це природне бажання, щоб що-небудь їсти  досита. Це ними робилось.

    156. А зараз люди зробили, у них усе кидається в піч. Це живе таке тіло одного часу поповнюється, іншого затушується. Смачне, пахуче жується, а смердюче з великим трудом викидається. Ми вважаємо: це все робить за своїм розвитком саме тіло. У нього є розум, він почуває, що в ньому й як робиться. Його така введена звичка в природі: сьогодні багато їж, завтра теж їж. А від цього діла треба лопатись, тобто псуватись. Цей розвиток у тілі - не вічно жива істота. Його треба буде в цьому ділі знайти й приготувати. Тому запах чоловік чує, йому дається це все почуття, утворюється апетит сам у житті. Можна сказати, це йшло, тому що діла нема. А якщо діла нема, то придивляєшся до цього діла, на ходу все вивчаєш. Усе це робилося чоловіком для того,  щоби було.

     Роками, такими днями це в житті здобувалось, зберігалось це все, щоб це було. І до сьогодні про це все думається чи гадається, а як це так треба зробити, щоби було для запасу.  Природа цього ось не любить і не хоче, щоб запас такий був.

     157. Це був такий ось перший початок чоловіка. Ми його тоді мали, а тепер воно нам треба як безсмертя. Це воно в людях було, воно є, і буде воно, якщо ми за це ось візьмемось, ми це зробимо: любов свою таку проявимо. Їсти ми не будемо, одягатися теж не станемо. Щоб дім ми потребували? Цього не буде. А ось це буде - чоловік живий, енергійний, чуттєвий. Йому в житті не треба буде нічого, крім одного – дня, що прийшов.  У ньому є те, що треба в житті. А в житті треба це: повітря, вода, земля - без чого безсмертя не буде. Ми повинні ці всі три тіла не примушувати й не вимагати від них, щоб вони нам таким давали. Ми від неї, як від матері рідної, через мисль одержуємо, вважаємо, це все є дари. Наші тіла - жадібні, їх нам не нагодувати.

     Як робиться початок? У нас час такий росте від самої секунди. Хвилина, година одна, потім день і ніч – це буде доба. Тиждень, місяць, рік. А скільки  пройшло в житті таких років, у ньому 356 днів.

     158. Ось яке в житті діло бурхливе. Вони як ніколи вмираючі, їм таким кінця нема, один день приходить до нас, а другий проходить. А тепер він, цей час, не буде рости, не будуть цього часу потребувати. Ми цього місця потребувати не будемо. Який він буде розумний, хороший такий. Це в природі не буде відходити. Чоловік від чоловіка не буде відходити. Ось чим будуть у житті дорожити – часом. Ми будемо оточені життям, але не смертю.

     Не жени від себе цей час, бо діло це  примушує. Воно одне приходить, друге проходить, а третє - перед носом. Одне таке діло ми зробили, а друге ми так не зробили і не зробимо – холодне, голодне – це в житті найгірше. А ми від цього всього відходимо, ми вважаємо: це неможливо таке діло зробити. А як же так, що в природі це жило, живе й буде жити? Нехай це ось самодержавство, їх як таких Бог за їхні гріхи покарав, вони вмерли. Умерли так само люди Радянської влади. Гляньте ви назад: які були в цьому ось вояки! Вони ж усі лежать у землі, у такому праху, у котрому лежать усі.

     159. Із цим ось природа, вона жила, вона живе, і  буде вона так жити. Це діло погане. Природа нікуди не дівається. А ось це? Та це історія минула, давно була й умерла, вона ні до чого не гожа. Вона така є, така була вона й буде така. Це стара історична ідея сина - негожа: отця він зарубав.

     А еволюція? Нове вона вносить, щоб жити не по-старому, а по-новому, небувалому: треба любити природу таку, яка вона в житті є. Вона не технічна, не в штучному, хімії нема. Усе є природне: повітря, вода, земля – красота це, енергія, здоровий дух. А коли це буде треба людям, вони це діло зрозуміють, що це діло для життя не погане, а хороше. Простуджуватись ми з вами не будемо, хворіти теж не будемо, ми будемо довго тривалими. Ми з вами цього доб’ємось, вона нас пожаліє. Ми нею не будемо в житті скривджені, а завоюємо сили її ворога будь-якого гнати з колії, щоб він не появлявся. Я, це Паршек, він знайшов у природі таке джерело, котре треба любити, цінувати, берегти, як око, це місце.

      160. А те, що ми чимось озброюємось один проти одного, це в людях не мода. А найголовніше в житті – появлення в природі в людях для спасіння всіх людей усього світу. Ми робили в житті те, від чого зробилось погано. Я є Бог усієї нашої землі,  усього нашого життя, у кого нема ніякої технічної  зброї. У нас є природа, Півмісяць і Червоний Хрест, міжнародне здоров’я. Люди нашої  землі, вони всі стоять у черзі свого дня, що приходить. Він до нас так не даремно сюди приходить: когось із нас із собою забере на віки-віків.

     Я, як  Бог Спаситель цього всього, Учитель усього світу людей, нікому нічим я не заважаю, але вас таких у цьому прошу: розумійте це діло, вирішуйте самі, погане женіть від себе, а хороше самі беріть. Це Божа сторона, вона прикрашає раєм.

     161. Ми в руках не несемо ніякої зброї, у нас до життя є душа й серце. Ми з вами любимо природу, холод наш і голод наш, у нас для цього є народжені  природні сили. Усе наше - на цьому бугрі. Спитайте в них: хто вони є такі, для чого вони сюди ось, на це ось місце, прийшли? Вони нам скажуть: ми цьому місцю віримо. Цей бугор, він заслуговує безсмертя. Коло нього вода тече. Повітря? Сила-силенна його.  А земля вся - цілинна, вона ніким ніколи не займана. Тут у ньому - усі живі невмираючі якості. У цьому бугрі є струм, магніт, що є і в чоловікові. Чоловік для цього місця - кліщик, живе, рухоме створіння. Він думає, він хоче. Йому як такому доводиться по цьому місцю ходити зовсім роззутим, без усякого одягу.

      162. Це буде треба кожному чоловікові, хто не хоче простуджуватись і хворіти, він хоче в природі так жити.  Стихія – некрасива така річ, вона не треба нам усім, таким людям. Ми йдемо в природу з думкою, завжди її просимо, як матір рідну; вона жива, вона енергійна. Святе  це місце вибрано мною для наших ось таких живущих на білому світі людей. Еволюція – це свідомість визначається буттям. Живий буде факт. Ми, як такі люди всієї нашої землі, зійдемо й своїми словами про це гучно скажемо. Це місце буде наше. Ми на ньому своїм учинком, своєю босою ногою не будемо заважати. Усе це буде. Це місце буде всього світу всіх земних людей усіх націй спільним. Сюди доступ буде вільний будь-якому живому такому чоловікові. Сюди він буде приходити хворим, а звідси – зрілим, здоровим чоловіком. Якщо він у колдибані скупається, він зробиться здорово кріпким, невмираючим, він буде безсмертним чоловіком, як  зробився в цьому наш Учитель.

      163. Він огородився цим здоров’ям. Його жде сама природа, усі люди, вони зараз, у цю хвилину, зібрались.

     Як же так, що ми опинились на ось цьому невмираючому безсмертному місці бугрі? Він нам зародив чоловіка без усякої потреби. Це ось наш любимий безсмертний Учитель, він ніколи не вмираючий. Сам себе він записав в історії за 46 років на цьому ось бугрі. Це місце всіх людей заслужено в природі: повітрі, воді та землі.

      А тепер ми з вами сон прослухаємо Юрія Федоровича Сенчекова, Ігоря Яковича Хващевского та Учителя. Учитель питає про телебачення. Юрій Федорович Учителю показує великий палець. Значить, вийшло добре.

      164. «Нікуди ти не дінешся в цьому ділі», - сказав про це Учитель. А потім спитав: «Як же далі?» - «Поки що лежать у паперах, скоро-скоро в житті буде». Переривають, запитують про цей ось бугор. Учитель усіх запрошує на цей ось бугор. А як партії, це ось усе не перешкодить? Учитель говорить: «Це зовсім не те. Еволюція, вона Богові не заважає. Це ж життя, але не смерть». Кроки Учителя, вони були, вони є і будуть на цьому ось бугрі,  невмираючому, незникаючому, безсмертному. Ось, до чого ми із цією думкою прийшли.

    А тепер ось ми є такі люди зі своїм напрямком, спали глибоким сном, нічого ми про це ось не думали. А коли ми встали із цієї ось постелі, тут десь узялась мисль, десь діло взялось. Ми стали це діло робити. Їсти ми почали, одягатись, ми так спритно одяглись. А тепер до того прийшли: треба буде цим ось похвалитись.

    165. Ех ми, так ми з вами, такі ось люди є на білому такому світі. Ми наїлись, ми одягнулись і в дім зайшли, розмістились. Жити б, жити, а нам природа не дає, за це ось усе, нами зроблене, бере нас карає своїми силами. Бере нам, таким людям, садить на тіло виразку чи якийсь грибок, від чого ми з вами не знайшли в природі таких засобів, щоб ми від цього всього позбавились. Це наш єдиний такий у житті нестаток. А його нам, таким людям, нема чим прибрати. Ми в цьому ділі зостались винуваті. Ми ж з вами зробили те, що не треба робити.  Це таке ось діло забути не можна, і нема можливості це простити. Один Бог, тільки він усім за все прощає, і нікого він у житті своєму не карає: це його є така милість.

     Хіба це буде не загроза? Китай таку ноту Монголії дасть. Що правда, то правда, війська наші руської Армії стоять не в одній Монголії, а в Польщі, у Німеччині, у Чехословаччині, в Угорщині, у Румунії. Це буде не слава, а програш у цьому ділі в цих умовах.

      166. Договоритись ви, як комуністи, не в силах. То дозвольте взятись за це все Паршекові. Він запитує в усього світу всіх людей. Що ви робите, вважаєте своєю власністю, це, мовляв, наша руська вся соціалістична земля? А де ж є моя, Паршекова, земля? Усю землю поорали,  жодного шматочка не зоставили, крім одного Чивілкіного бугра. На ньому доводилось не їсти, на ньому доводиться терпіти. Це не пуди піднімати і не гори переставляти з місця одного в інше, а свідомо терпіти, як в якійсь холодній воді. Вона холодна така, вона енергійна. Рано вранці треба підніматись.

     А сонечко завтра буде. 1978 років воно сходить і заходить за нашу таку землю. А люди в цьому ділі жили, вони своїм потоком не задовольнили себе. Царя ледь не за Бога земного ми, усі наші люди, мали, як Отця свого слухались. За нього йшли в бій на смерть, його як такого разом із Богом захищали.

      167. Цього Отця революція прибрала, прийшла на зміну Радянська влада. Стали люди самі управителі. До них на поміч прийшла теорія, з партією разом стали будувати нову соціалістичну колективну державу. Людям треба була техніка, штучне. Для всього цього ввели хімію, у чому стали жити, хазяйнувати. Люди розуму своє місце берегли, як око своє. Зброю робили, котрою хотіли ворога свого. Не забували близького сусіда. Радянські люди з голови його не викидали. Він був для їхнього життя власник, індивідуаліст. У своєму домі що хотів, те він і робив. Його така національна держава була не така, як соціалістична, народна. Йому, як такому комуністу - загального добра економіка, своя політика.

     Це ж індивідуальна мисль, котра всіх людей вела по природі, щоб вони жили в ній хороше й тепло. А це все хороше й тепле довго не жило, на зміну приходило людям, вони стали жити, хиріючи, старість до них ввалилась. Здоров’я немає, хвороба прикотилась, погано йому стало. Життя приходило до нуля, до відмирання, гіршого, ніж це, не може бути. Чоловік помирає, у нього нема свого природного тепла, він лежить у праху.

      168. А в природі даремно нічого не пропадає. Лише б чоловік у цьому народився, у нього мисль прийшла із самого початкового його діла. Він робити став для себе це діло і недоробив, він у цьому хорошому, теплому вмер. Усе це наробила в людях природа. Якби вона не втягнула своїми плодами, він би цього не робив.

     Кишеню зшили для грошей, а їх витягнув злодій. А злодій скільки не краде, а ловитись треба. А той, хто піймався, він по ділу є злочинець, його судили люди своїм законом за його діло. Він хотів меду. Через це все поділився: їм їхню чесність залишив, а свою користь людям увів. Я по-їхньому перестав так жити, узяв своє – не робити те, що роблять усі люди.

     Вони вчора так подумали, так вони погадали про свій здобутий за весь час запас, він був людьми в процесі всього цього життя смертельно зроблений. Люди в своєму житті ще не пробували так жити, як вони обгородились своїм добром. Воно в них було вмираючим, вони його берегли. Їм хотілось так ось жити, як вони свій час прожили. Їм у цьому ділі жити було хороше й тепло.

      169. Ця мисль їхня не здійснилась, природа не пішла на це своєю вдачею, їм не стала давати те, що їм було треба. Були в цьому ділі великі неврожаї, запас, зроблений ними, знищувався. Запас давав людям споконвіку їхню смерть. Це все зроблено ними в процесі, вони за рахунок цього всього діла пожили та поробили. Їхня була в цьому слава. Вони співали, вони танцювали. Це все їх не задовольнило. Їм довелось у цьому ось ділі суворо-суворо,  так вони захворіли. Їх як таких людей оточив їхній такий нестаток, а взяти його не було де. Їм доводилось це все наявне залишати позаду. А природа гнів на це все їм поклала, ввела їм смерть. Вони вмерли на віки-віків.

     Усі живущі на білому світі, вони лежать у цьому праху свого життя. У них теж якась у цьому лежить своя мисль, вона в них невмираюча. Вони мислять так, як би так вийшло, що ці ось люди, вони всі вмерли, своє місце вони зайняли. Їх примушує природа сама піднятися так, як сказано в історії Старого Заповіту. Комусь довелось такому чоловікові свої слова написати, ці слова будуть для нас усіх безсмертні: «Люди  повинні піднятись із мертвих у живі». Для цього діла готується в своєму житті в цьому Паршек. Він народився природою, він нею вихований до самої безсмертної слави.

     170. Він цю музику ставить на цьому ось бугрі, на цьому повітряному просторі.

     Люди з ним прийдуть, вони у весь свій голос скажуть: «Учителю, а коли це так буде?» Він нам так відповість. Ні я, ніхто з усіх людей, ні мати наша рідна, вона нам із своїми ангелами не скаже, а тільки сам вищий за всіх за своїм розумовим розвитком. Він нам усім тоді скаже про це діло, коли здійсниться це ось наше безсмертя. Я як Учитель  про це ось давно думаю, але сказати про це діло, як це ось буде, не скажу, не промовлю.  Усе це робиться нами всіма не для минулого, а для нового, невмираючого, безсмертного. У цьому заборони ніколи нікому не буде.

     Сьогодні субота, їй багато поклоняються, не їдять, терплять свідомо. Я, як Учитель цьому, не їм із п’ятниці. Тяжкого тут у цьому немає, а легке є. Уся надія - на це. Люди є природа, вона нам поможе.

     Ми попросимо в начальника автобус на два дні всього, і буде нам усім добре. Якщо нам за нашим прикладом це ось енне життя дасть бугор, він буде нами всіма обґрунтований. Ми на ньому, як на такому, життя безсмертне побудуємо. Після цього всього ми вмирати більше не станемо. Нас за це все природа карати не буде. Ми ці сили завоюємо, на нас на таких сідати болячка не стане, буде вона безсила.

     171. А сильним буде сам цей чоловік, він поклониться цьому життю й скаже йому «спасибі» за все його хороше.

     Ми, живущі в цьому люди, від цього всього зажмурившись ідемо. Нас, таких людей, у житті нашому стихія оточила, не дала можливості жити. Якби ми прибутком не оточувались, ми б природою не карались. Вона не рахується з такими нами.

      Надворі холодно, східний жорсткий вітер, він своїми голками наше тіло як ніколи пронизує. Ми в цей час не знаходимо собі такого спасіння, усім холодно, але нічого в житті не врятовує. А сонечко є, але не гріє, щоб тепло було. Ми ждали від землі скорого сходу зерна, посіяно в землю швидко, а зелені нема. Погано було нам.

     Я, як такий чоловік у житті своєму, не хочу відбирати в когось, в іншого чоловіка, недороблене діло. Вони взялись за це діло - нехай вони його дороблять. Цьому ділу кінця не видно. Сьогодні одне робимо, завтра ми за друге таке взялись, а третє - післязавтра. Ми недоробили, кинули, самі в ньому помилились, своє наявне здоров’я втратили. Змінити це на інше ми не навчились. Як шукали по природі таке в житті, так і до сих пір ми лазимо по природі. Зробили для людей ми техніку, штучним ми огородились, а хімію ввели. Іншого ми нічого не робили й не робимо. Ми з вами як простуджувались, хворіли, так ми хворіємо. Лежимо ми в ліжку до сих пір, ми стогнемо. Щоб хто-небудь від цього всього легке знайшов, щоб від тяжкого позбавитись!

      172. Ми, навпаки, стоїмо в черзі, ждемо завтрашнього дня, його сили. Ми в ньому можемо серйозніше захворіти. Ми, усі люди, від цього не втекли. Наша чара - не сьогодні, так завтра, а черга, вона наша така. Ми не маємо таких ось засобів, і немає в нас такого чоловіка, щоб він у природі навчився, як буде треба цьому чоловікові допомогти. Щоб не тоді цю хворобу в його тілі лікувати, коли воно захворіє чи свою форму вона розкриє. Ми безсилі це робити. Наше тіло природним чимось не береглось - свій нестаток стало мати.  А цьому всьому помогти ми не навчились, не знаємо, що ми маємо робити. Як ми в цьому гинули, так гинемо й будемо гинути.

     Треба буде навчитись, як самого себе в цьому всьому загартувати, щоб чоловік сам не простуджувався й не хворів, щоб він сил у природі таких природних набрався для того, щоб їх через себе, через свої руки, іншому чоловікові їх передав, як  усе зробив наш Учитель.

     Учитель просить у цьому ділі Ігоря Яковича Хващевського. Він - математик, фізик та ще інженер, вирішує проблеми сам. Коли він мене не знав як такого, він вірив тому, чому ми з вами. Про це вже малювали. Він так сказав: «Я вірю тому, чому вчився». А йому говорять: «Ти ж чоловік, хочеш жити, треба й це попробувати». Зроду в житті по снігу я не ходив босою ногою, ця сила мені Учителем передана, я з нею пішов, ходжу тепер сам у цьому ділі, не гнию в туберкульозній лікарні, не жду гибелі.

      173. Я прекрасно з Учителем робив на благо людей усього світу.  Я не сам це все роблю, зі мною рядом стоїть Учитель мій. Усе моє те, що я роблю на благо всього людства, воно мені допомагає. Це є правда, вона є перед усіма людьми, хто його знає й не знає. Палиш - не будеш палити, три дні поробити, що він скаже. Його діло - одна правда, вона побиває будь-якого живущого в природі ворога. Чому ж ви не визнаєте його такої ідеї? Вона даром нікому не говорить. Вона сказала – треба робити.

     Свого ні в кого нема - є одне Боже, природне. Це все - людське, але не власне, не індивідуальне, тепер загальне благо всього життя, котре робиться в природі чоловіком.

     Паршек - руський чоловік, він із своїми силами не адміністратор інших національних своїх народів. Він еволюційний у всьому світі один такий чоловік, котрому не треба буде таке сильне озброєння, котре підкорило частину ображених, покинутих людей, котрі не хотіли цьому новому закону підкорятись. Ми їх силою примушували, щоб вони нам як таким служили своїм поклоном. Вони не зможуть сказати нам, таким завойовникам, силою інших національних народів, як Албанія. Вона ж не схотіла дружити.

     174. Ми цьому ділу сказали, у світовому значенні безсилі примусити Ізраїль, щоб він із нами мирно так жив, як ми цього хотіли. І зробили свої війська, поставили в Польщі, Німеччині, Угорщині, Чехословаччині та Монголії через командирів. Чому не приєднаємо до свого режиму Туреччину, Іспанію, Грецію, Іран? А з Францією, Англією, Америкою поділили Німеччину. Як були вони ведучими капіталістами, так вони залишились. Вони нашого режиму не хочуть бачити, навіть слухати. Своє нейтронне озброєння зробили. Для кого? Та для нас, таких добрих людей.  Своє таке не поставили, а їм перешкодили. Ви, як капіталісти, скажіть Паршекові: для кого ви так озброюєтесь? Ви боїтесь комуністів? Вони військового вчинку не хочуть, щоб він був у житті. А для чого озброюватись? Ви ж, комуністи, не хочете війни, а самі продаєте зброю. Кому? Та людям бунтівникам. У бунті Христос загинув, його розіп’яли воїни. Тепер черга  - за вами.

     Моя ідея така: зробити з ворога любимого друга. Це – Божі сили, а Бог є Паршек. Він - проти тюрми, проти лікарні. Йому хочеться людей зробити мирними, щоб вони не воювали, дружно між собою жили, без усякої потреби, як живе Паршек. Одно в голові - це Чевілкін бугор.

      175. Його таке діло - від природи одного добитись, щоб не їсти нічого, бути  без  усякої потреби. Ось що нашим людям треба.

      Хто в житті, як Паршек? Він був прийнятий у комуністичну партію кандидатом Гуковського сільського осередку секретарем Борщовим. Він тепер генерал армії. Нехай він скаже: за які особливості Паршека прийняли в партію. І нехай той «скот», хто мав право вивести. Паршек просить, щоб із ним розібрались і сказали: хто він був такий у цьому ділі? Паршек усе життя робив на благо життя.

     Сьогодні понеділок, 17 квітня, день такий він у житті є, з ним доводиться зустрічатись. По телефону треба з Ігорем про бугор говорити. Це місце - не моє й не чиєсь, а всіх наших земних національних людей. Це місце має приймати.

     А йому як такому треба помогти: він чимось страждає, чогось у нього немає. А він сам є природний чоловік, у нього живі енергійні якості в його тілі, огородженому життєрадісністю. Чоловік про це не думав, він ніколи не гадав про це саме.

      176. А природі такий учинок не по душі й серцю. Вона для цього чоловіка не знайшла, чим його такого сильно покарати. Природа для цього сили має в баранячий ріг скрутити. Тепер вона взяла й посадила виразку, грибок. Це, найголовніше, страх, це хвороба останньої стадії. Від неї нема в людях ніяких засобів, і нема для цього чоловіка, котрий міг у такому горі чи такій біді допомогти.

     А тепер наша, усіх людей, мисль така привела одного чоловіка. Це практичний Учитель, з дитинства освоїв призначене його отцем. Він повинен там, на цьому місці, жити та таке людям нездоровим вводити.  Для того це місце залишено, ніким не зайнято, оточено всім природним. Джерельна вода вся - лікувальна, завжди протікає поблизу цього бугра, кругом оточує. А повітря чисте йде без зупинки, прямо, як голкою, на цьому ось місці.  Цей бугор Паршек зайняв для всякого хворого чоловіка, йому через це все дає невмираюче своє здоров’я. Ось що Паршек по телефону повинен сказати Ігореві та його всім близьким друзям, хто тільки хоче сам себе в цьому оздоровити.  Учитель усіх просить: приїжджайте, будь ласка. Місця на цьому ось бугрі вистачить.

      Це місце космічно не вивчено ніким. Та кому воно таке буде треба? Воно для цього в природі береглось, його як таке не знали й не хотіли знати.        

     177. Це місце для життя чоловікові - золоте, дороге, ніколи ніде не вмираюче. Безсмертне - це місце.

   Воно лежить із перших кроків у житті. На ньому ніхто так не показувався, як один наш Учитель. Його звали по сільському Паршек, він це місце не забув із самого дитинства. Він зійшов на нього в 1933 році 25 квітня і сказав усім нам, людям, про це місце: воно наше є всіх.

     Це місце ми своїм місцем назвали для того, щоб воно нам, усім людям, давало струмом, магнітом своє здоров’я. До цього місця лише б чоловік добрався, після чого треба в Учителя через його руки пройти прийомом, як і завжди проходять люди. Усіх Учитель приймав, приймає й буде приймати. Учитель як приймав, так він і буде всіх приймати. Учителеве діло – це сорок шість років діяльності.

     178. Ігор моє таке нове в житті створив, його діло – зустрічати людей на Чувілкіному бугрі. А Чувілкін бугор належить не одному Ігореві, він належить зовсім незнаючому далекому чоловікові, хворому, він цього бугра потребує. Це - ванна його, він - там, у цій ванні. Йому доводиться свій нерв перебудувати на новий лад, на нові умови. Ми для цього й приїхали, нас Учитель запрошує, він хоче, щоб люди самі себе в цьому практично перевірили на своїх тілах. Це не що інше, а істина. Вони цьому бугру, цьому всьому мають подякувати. Учитель тут не радується і не танцює, а свідомо в цьому ділі терпить. З усіх боків він робить у природі невмираюче безсмертя. Це Паршеком знайшлось у житті в природі не що інше, а чиста в ділі правда. Вона повинна залишитись у душі та серці тільки чистим здоров’ям. Для цього не треба пити, колоти, відрізати, а треба холодною водою обливатись або купатись як ніколи в масивній воді, по снігу, по морозу ходити чистим енергійним тілом. Це ж ідея Учителя, вона нікого не примушує. Вона робить не шкідливе для кого-небудь з усіх людей, щоб це комусь залишилось.

     179. Я теж є еволюційний чоловік. Шахтар, більшовик, завойовник цих днів у природі. Вона мене як такого в моєму житті – здоровим духом. Через мене син отцеві дав волю любити, але не вбивати. Це моє таке чистою душею й серцем завоювання, щоб не було ненависті, зла ніякого між людьми. Що примушує партію визнати його перші в житті свої заслуги? Я був у Гуковському сільському осередку за що? Спитайте в генерала Борщова, він був секретарем. Нехай він скаже про мене як такого: яким я тоді був і що я тоді партії робив? Моє тіло 46 років проходило, воно ні в кого, воно нічого ніде ні в чому не попросило ніякої допомоги. Зимою в пургу я в такому вигляді проходив і завойовував цей бугор. Я в поїзд під косогір звалив біля Македонової. Я козацький літак під Щотовою спалив. Спитайте в селян Оріхівки: кого козаки били 25 шомполами?  Отця мого, щоб я їм пішов служити. Ось які є діла в житті моєму: безсмертними залишаться в людях.

     180. А тепер моя ідея така, я її в природі знайшов, нею огородився. Моя мисль не така, щоб когось довелось на своє місце ставити. Я не хочу залишатись перед природою винуватим. Я хочу в усьому світі одне: щоб у нас, щоб у них так зробити в людях – проявити любов. Моя є така, Паршека, ідея, вона перемогою залишилась.

     Моя Перемога. Я є самородок за ділом моїм. А джерело моє в природі – це моє загартування-тренування. Воно дало процвітати моєму життю й поділило труд. Я один на білому світі  для всіх людей. Я на благо всієї нашої природи й усіх людей живу. І вчусь у природі, нею хвалюсь перед світом. Усім істину говорю про самозбереження свого тіла. Моє серце - здорове загартоване молоде, 25 літнього чоловіка. Мій вихід - у світі. Я не боюсь ніякого ворога, навіть смерті. Я - чоловік землі, дихаю сильно. Різко я говорю про природу, про фізичне практичне явище. Найголовніше – чисте енергійне повітря, вдих і видих, снігове пробудження - миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Люблю хворого, знаю душу й серце його, хочу помогти як такому. Через руки струмом убиваю біль. Це не слова говорять, а права рука Владики пише дуже справедливі слова. Яка просьба є? Мене треба просити – будеш здоровий. Кому це буде не треба, юнаку молодому? Та ні. Шановні ви всі учені, це - світове значення. Природу треба любити, як матір рідну. Ось, де правда, де не відіграє роль хвороба, а відіграє роль сам чоловік. Нам треба вчитися в Іванова, щоб не потрапляти в тюрму, не лягати в лікарню. Жити вільно, не лізти на рожен. Яка буде слава здороватись, низько поклонитись, низько дідусеві, бабусі, дядеві, тітоньці та молодому чоловікові! Ох і життя моє таке тяжке для всіх нас. Ви, милі такі люди, серця загартуйте. Ви гляньте на сонце: побачите правду свою, своє таке оздоровлення. Бути таким, як я є - Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

     182. Усі люди можуть зробитись такими, як я є. Не падав із неба, а народився, як усі люди. Жив із ними 35 років, боровся  з природою, сам себе не жалів, усі сили клав на фронті, старався жити краще за всіх. Але мені, такому чоловікові, природа готувала, вона мої сили берегла, де б я не був, і щоб я там не робив. Вона для цього тримала в умовах. Я так само жив, усе по-людському робив, але жодного чоловіка я не вбивав. Вона мене цим огородила. Якби вона ці якості розкрила, щоб я їх знав і був упевнений у тому, що я роблю в житті своєму.

     Це моя історія, котру пізнав Ігор Хвощевський. Він зрозумів і читає, розбирається з моїми силами, вони народжені в процесі всього цього. Я подружив із природою через любов свою, вона мене поставила на ноги свої як такого. Я служу, ледь не кланяюсь цим людям, котрі своїм організмом впливають. Прямо скажу п’яницям, курцям тютюну, та людям, котрі вживають неприємні слова: я, як Учитель, не хочу бачити таких ось слів, щоб вони були.

     183. Я такий  само чоловік, зародився в  природі. Моя душа, моє серце, вони в усьому примусили терпіти. А якщо чолом це намислив, то по цій ідеї він має зробити, але хороше, щоб люди жили легко, без усякої  муки. Щоб люди не хворіли й не простуджувались, щоб їхнє завоювання в природі послужило на користь. Учитель не сидить на одному такому ось місці, а рухається з одного в інше. Він робив, робить, а тепер людям є користь. Але люди так привчились робити те, що їм не помагає. Вони як жили, так і живуть в умовах усієї цієї техніки, їм треба штучне й хімія. Якби Ігор не погодився з такою пропозицією й не прийшов до Учителя, і не став робити те, що всі люди робили. Їм стало хороше й легко в цьому. Ігор - учений двічі, він про це написав статтю, про діло Учителя.

     Учитель від свого не відступає, багато про це ось усе пише, говорить, особливо вказує на неправду, щоб вона не жила на білому світі в людях. А  люди з нею як умирали, так вони й будуть у цьому вмирати. Ніхто їм так не помагав і не поможе, як один-єдиний у світі чоловік Учитель. Він жде хворого, а він його не знає, не йде до нього. А Учитель говорить: сила - моя, я нею керую, хочу всім сказати, щоб люди знали про Паршека, про такого Бога землі. Він прийшов на  землю завоювати в природі людям безсмертя. 

      184. А люди наші, вони оточені Радянською владою, вони живуть хороше й тепло, котре довго не жило, а накрило в природі поганим, холодним, чого люди не навчились і не хотіли  робити.

     Паршек узявся за це ось діло, став розбиратись із життям, воно народилось людьми. Люди народилися в природі, щоб жити. Так не думалось і не гадалось, а довелось це в природі отримати. Довго воно не виходило, а потім уже сама природа, це вона захотіла своє існуюче замінити на інше. Люди хотіли, дуже сильно вони хотіли, але в них це хотіння порвалось, не зробили люди те, що було треба.

     Паршек 80 років живе на землі. А щоб нажитись, як це треба, він не жив. Його діло таке - у природі відібрати сили свої в цьому ділі, а чоловікові їх так дати. Нехай він живе так, як учить у природі Учитель. Мало того, що він про це безсмертя пише, він багато говорить, а робить ще більше. І буду кінчати про це ось так писати. Переходжу на таку людську практику. Роки мого життя, вони про це підкажуть і, взагалі, на вид усім людям поставлять вічно невмираюче життя Учителя. Він усім бажає щастя, здоров’я хороше.

 

1978 року 18 квітня

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. З копії оригіналу. (1302). (в1412).

 

    7804.18   Тематичний покажчик

Бог  33,60,72,98,100,160,165,173

Учитель  19,33,38,79,81,163,169

Історія. Початок дороги  22,49,83,128,

131-140,168,182,183

Історія до 1933г.  50,93,145, 171,174,175

Святий дух  19,21

Ідея  30,31,45,112,113,117, 174,175,180

182,183

Визнання  113

Здоровя  65,71,100, 101,111,113,134,145,172

Дві сторони   150

Бугор  39-48,81,82,94,95,99,100,119,120,161,

162,171,175,176

Наука безсмертя  40,49,72,77,82,151,152,

157,158,170, 171

Бог суд   98,103,125

Діло людей  171

Самодержавство  146,166

Комуністи  92,93,95,114,144,146,159

Учені  133,134,149

Народження  ЧБП   57,127

Перший день  154

Рай  72,97,100,115,121,160

Тепло своє   47

Партія  38

Отець і син   96

Еволюція  72,159

Хороше тепле  60

Прибуток  171

Холодне погане  60, 78

Чуже  46,102,150,153

Незадоволення  73

Чоловік  111

33 рубля  93,145,171,174