Іванов П. К.

Паршек

 

1978.12.07

Учитель  Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

      1. Це я  буду якраз цієї ось місцевості, тут, в Оріхівці, я народився 1898 року 20 лютого. Мене зустріли зимні дні, останній сніговий струмінь. Не думав це, а довелось почути слова свого батюшки: ім’я моє Порфирій. Отцем не похвалюсь. А люди прозвали мене Паршеком. Якщо вам описати або розказати: в якому місці, яка моя була в той час хата?  Із саману, під землею. Називалась землянкою. На городі посередині, біля спільного колодязя. Водою користувались усі, поїли худобу. Колодязь викопав мій дідусь Іван Тимофійович. Коли воду дістав, то до нього приєднались Лосєви, Чувахіни, Сичови, Бочари, Полехіни, ми, Нестерята, і багато інших. Наше село оточували села: Петропавлівка, Голубівка, Успенка, Щотово, Круглик, Ребриково й Македонівка. Усі люди за рахунок сільського хліборобства оточувались, робили кустарно.

      2. Усе робилось вручну. Село наше велике, сімсот дворів. Було три великі вулиці та багато провулків,  де переважала біднота. Джерело всіх живущих – це була земля. Навкруги була земля. Одна частина – за Калмицьким бугром, за витушками, друга сторона – за Хоминками, Шовкове болото, а третя – Мокрий  Лог, за Івкено. Ось це наша годувальниця, де моя молодість, у цьому моє дитинство зростало. Я міг бути й користуватись своїм наділом. Моя душа,  мій жереб міг дістатись і під Бузовки, і за Бабаю біля кряжу за Перевалля, за Водолоцькою, куди кожному селянинові доводилось їхати. Особливо він спішив їхати в теплі дні, коли пройдуть засніжені поля, земля зачорніє. Десь візьметься зелена травка, між цим своїм білим цвітом покаже себе первоцвіт або фіалка.

    3. Я був у свого дідуся Івана, він мене за моє щастя любив. Я йому ділом селянському життю допомагав. Таке було в людях панське право: свою землю мали, а в пана брали під скупщину. Хочеш, не хочеш, а панові за це все відроби. Мій дідусь був скарбничий, податки збирав, і за це все дім побудував. Цьому ділу люди були, вони такі, підказали. А старшина був обраний із мужиків, а багатий. Наше село сільського правління підпорядковувалось старості, його обирали люди. Він ставав хазяїном села; що хотів, те він робив. Що-небудь не так – уже посадив у холодну. Жалітись нема кому. Між собою егоїстично жили, одна вулиця проти другої. Одних за умовами звали рашками, вони годували в православній церкві прихожан. А другі? Їх дражнили гонтеї, старої віри без священиків, мужики священиками були, що примушувало один на одного наступати, як звірі косились.

     4. Земля тільки зводила до розподілу. Хто й де, йому як хазяїнові дістанеться. Він туди їде як на свою. Туди набирає на весь день що поїсти й тварині. Тільки в кого було, чого запрягати й у що, у того діло не виходило з рук. Він у літній час дома не сидів. Одна нога – у дворі, друга – у полі. Люди знали дні, до них вони готувались. День робили, а рік поїдали, що й робилось цими людьми Оріхівки. Були вже щасливі тим, що в них такий хлопчик інтересний народився. Його тьотя Степанида по вулиці носила на руках, його як малюка показувала. У неї люди самі питали: «А чий же це такий хлопчик?» Усі ним інтересувались. Їм Степанида відповідала про отця рідного, його звали Корній Несторенок. Він був пастух, пас на Кубані овечок із Кирилом Чулоком.

      5. Це був мій рідний отець.  Мати моя Мотря була Григорія Милосовського донька. Вони трудились, як всі. А про цей бугор Чувілкін знали літаючі птахи жайворонки. Вони в свій такий весняний теплий час злітали високо, а потім вони сідали відпочивати. А ми дітьми зростали в селі біля своєї руської хати. Наші такі всіх умови. Ми по сходу сонечка рано піднімались, як і всі діти, слідом за дорослими: отцями, матерями та дідусями, бабусями. Не старались відірватись від дому, щоб не заблудитись. Ми, діти, є діти. А старі по-старому жили, весь день на ногах проходили. Якщо мало їм цього, вони бігом бігли. Хочеться й це зробити, а сонечко, воно не стоїть. Дивишся: а воно вже за землю сідає червоним великим сонцем.

      6. Люди, як домашні кури: де б ти не був, що б ти не робив і як, а спати треба тобі. Ждуть твої умови. Людська звичка – щодня три рази їж – сніданок, обід і вечеря. Діло таке: рано встаємо, пізно ми в цьому лягаємо. У нас усі дні на великому обліку. Неділя проходить – це один раз на рік. Ми, усі люди, її на цьому місці ждемо. Вона до нас так приходить, свої дні нам показує. Спершу йде на арену понеділок, тут же слідом за неділею. До неї всі люди готуються, відпочили, помолились, що хороше поїли. Сказали комусь за це спасибі. А сам це все робив, дякував Богові, невидимій особі. А коли доводиться до труда ставати, то тут Боже благословення треба. Чоловік береться за діло. 

А діло не в один понеділок є, а в усі дні. Я тільки дивився та слав, а розуміти не доводилось. Отця свого Корнія не бачив, він жив у селі, а робив у наймах у хазяїв. Його труд – це улюблена шахта. Нас не забував, ішов із дому в понеділок, а приходив у суботу: копійку треба добувати й сильно, тобто тяжко. Її даром не давали. Мій отець руки золоті мав, ум дорогий. Йому як такому чара дісталась такого в себе народити сина Паршека. Він знав, він бачив свого по отцю дідуся Івана Тимофійовича, він його любив як внука, ввічливо пестив. А що треба було Паршекові? Їдуть на конях, куди треба, – Іван Тимофійович із собою бере Паршека. Він був йому великим помічником. По дорозі в путі вдвох розмовляють. Паршек на ногах старався  себе показати. Він пам’ятає: у село приїхав, на дідусеве горе, із Петропавлівської волості за недоїмкою, а її дідусь мав. Я як унук уже в новому домі спав. Десятського Халамиду прислав попередити мого дідуся. Бах палкою, він сказав: «Гроші треба». А дідусь запряг Білогривчика  в драги, усіх овечок зібрав і мене із собою разом. Їхати доводилось через низ біля Крилова вітряка, через Суху їхати на Успінку. 15 верст їхати треба. Базару на це - ніякого, а продати треба. Дідусеві ця історія не по душі. Усім людям був спокій, а дідусь як унука посадив у драги, йому він був щасливцем. А на низу нас зустріла собачка маленька, так на нас гавкає. Це вона нам не велить продавати, а ми їй завадили. Люди зустрілись із теплими днями,  розсипалися по степу. А ми, коли їхали, нас було двоє в путі, – це добре було моєму дідусеві. Він хороший був мужик, але великий розвиток: він чужих жінок любив, своїх близьких не забував. У нього бабуся була горбатенька, але красива. Вона через дідусів учинок, через його любов до мене ніколи не забувала, а завжди вона мене зустрічала, проводжала так, як хотіла. У неї був не бич вічно сільського діла, а така ось увічливість. Вона мене називала ласкаво «внучок». Це для мене й для неї такий дружній момент. Я від цього не йшов і не піду. Дідусь мій рідний  по отцеві  із своєї голови не старався викидати, а завжди він мені про що-небудь таке як внуку стане по дорозі розказувати. Про трьох мужиків селян, котрі жили між людьми нелегальним шляхом. Вони зі своїм умінням із ризиком рішались напасти на якогось бідного бідняка. А він свої сили клав від самого ранішнього сонечка до самого вечірнього сонця. Цей мужик своєю такою силою умів свій такий урожай зрізати, у нього в руках була ручна коса або серп. По жменьці, по снопу складались на цьому загоні копни. Здалека було видно те, що робилось на цьому ось місці. Люди це збирали, спішили, їм у цьому помагав, присилав такі дні. Трударів це ось радувало, вони теж звикли дивитись у природі й бачити прибуток свій. А люди такі зі своїми силами під це все під’їжджали.

      11. Ці копни, як свої, у горби клали й везли їх до себе додому, клали одинки. Цим він ріс, розвивався, видно було здалека. А це робив сам на всю вулицю  Забуга, він мав три пари волів, гарби, держав робітника, цим багатів. А ми – за недоїмки дідусеві, дім він нам побудував, заборгував державі. А тепер треба платити, треба гроші. А де взяти таке, щоб їх мати? Треба рішатись щось зжити, це вівці, їх ми везли продавати. А базар? Нема в дідуся до цього довіри, нема кому довіритись продати. Ми це вдвох по дорозі проговорили та продумали. А дорога була одна, далека, 15 верст ми їхали. Приїхали скоро. Хоч і не зручно, зате нам – щастя моє, Паршека, -  повезло. Ми зустріли покупця. На наше народжене в житті щастя, десь узявся покупець.

      12. Дідусь продав своїх овечок. Він купив мені фунт цукерок. Я їх, як радість, привіз і всіх пригощав. Це такий день, таке моє щастя: мені довелось від свого села відірватись. Це моє таке діло, рідко кому доводилось так у житті. Адже це є таке в усьому житті своє село, у ньому живуть одні темні, нерозвинуті зовсім люди. Вони знають своє це село, дивляться на чотири сторони. Я такий само був. Це завдяки дідусеві моєму, він був зв’язаний з людьми такими, котрі від нього ждали фізичної допомоги. А село помагало всім. Пани жили, вони землею своєю власною жили, це їх держало. Їм як таким природа в житті давала. Вона оточила людей панських умов сільськими мужиками. Ось тут народився Паршек.

      13. А в селі життя було не таке. Воно при отцеві було в самодержавних умовах. А він починається від самого Петрограда до першої губернії, до першого повіту, до волості, до сільського управління. Це кожного чоловіка, народженого в житті. Ми народжені матір’ю, отцем. Усякий чоловік так народжений, щоби жити, як хотіли всі люди. Вони старалися з людьми предковими зустрітись, їх як старих таких людей  оточувала недовіра. Чоловік, це Паршек, народився разом з організованими людьми політичного характеру. Ми, вони говорять. Колись отець стріляв свого рідного сина. А на цей увесь його вчинок, котрий у житті зроблений, - Паршек на печі разом із своїми братами, сестрами.

      14. Це наша бабуся Олександра всіх нас до одного оточила своїм теплом. Вона нам, таким дітям, говорить, що чужий, не наш цар пішов на нашого царя війною – значить після цього всього останній час, кінець життя. Ми питаємо: «А що буде?» Ми всі грішні, нас Бог покарає за наші гріхи. Ми, усі люди, грішні; ображені ми, усі люди. Я ці слова чув більше сімдесяти років. Я дивлюсь, як у дзеркало, це ось життя.

      У цю хвилину я з дідусем на парі биків возив скошене сіно панові. Він за наші всі такі послуги дав нам грошей для того, щоб нам, усім дітям, купили закуски. Я пам’ятаю, як це було. А в цих пряниках дідусь поклав 20 копійок.

      15. Я їх привіз, матері віддав, вона мені купила шарф – красота парубку. У школу готували нас. Останній рік мого дідуся в житті. Він зі мною возив на волах хліб. Ми з ним удвох поїхали за копами. Приїхали на загін. Мою гарбу поставили біля копи, а першою під’їхали. Одну копу вкинув, до другої під’їхав, навильник укинув, а за другим десь узявся вихор – він убив мого дідуся. Таке нещастя. Я приїхав без хліба порожніми горбами. А в дідуся в тілі природа сили відібрала для того, щоби він від цього всього відійшов. Так і вийшло: дідусь багато хотів розпоряджатись. Він умер на Михайлів день, його не стало. Ми стали жити, як і всі, без рідного мого дідуся. Як важко зоставатись без чоловіка.

       16. Я живу так, як живуть усі люди, вони, як ніколи, оточені мертвим і вчать нас мертвому. Сусід Сичов, він церкви одновірців псаломщик. Усі діти нашої вулиці, вони цим оточені. Я теж такий, знаю землю: вона межу має. А для чого треба чужа земля? Нам усім треба обапіл або кряж, а потім є балки, свого ім’я  є балки. Ліс годує своє село дровами. Оріхівська балка, Скиливатська балка, Щетовська, Гапова, Шовкова. Словом, такі місця, на котрих доводиться бути. Ми – по цій ось місцевості, а вона є така, а обминути не доводиться. Наше діло таке – устав із постелі, сонечко зійшло, а ми, кожен чоловік, біжимо на вказане місце. Ми є такі люди, у котрих одна мисль летить.

      17. Це таке життя проходить у всіх умовах на землі. У житті в селі, у місті люди оточені страхом. Вони не бачать спокою, стараються жити з ранку до вечора на ногах. Усі люди сильні, їх саме життя примушує це робити. Не жив, а спішить. У самого чоловіка розвивається його життя. На вигоні стоять вітряки, а  на ріках сиділи люди, вони гатили греблі для затримки води. Млин молов муку селянам. Тоді, коли вітру не буває, вода роль відіграє. У цьому діти все літо. А вода – колдибаня, у ній по жарі доводиться купатись щодня. А до неї доводиться спускатись униз до Луганчан до ставка, до маси, де був млин. Достаток води, вона годувала все наше село. Ми цим жили все наше життя, від найменших літ.

      18. Так ми грали й танцювали дуже. Навколо нашого села багато таких місць, де доводиться бути за всім бажанням. А його доводиться весь рік весь час ждати. Цього дня ми, усі люди, хотіли, щоби нам, таким людям, таким азартним. На це ось щастя люди попадають із самої молодості, вона тебе як такого оточила.     

      Я в школу пішов із семи років, після дідусевої такої смерті. Нас двоє таких пацанів, як ми вдвох виростали. Я за ростом, за всім уперед вів. А коли що-небудь таке, у мене народжувалась сила, щоб образити двоюрідного брата. Якось усе робилось від самої бабусі Олександри, вона була старша за всіх. Вона, як ледь щось таке, криком кричить своїм голосом, мене такого називає, крім мене – нікого, на кого всі спирались як на великого дурня, так мене звеличали по-сільськи.

      19. Бабуся Олександра – моя бабуся, вона мною як унуком розпоряджалась. Треба пасти биків – тільки я один. Спирались на мою таку спритність, вона мене цим оточувала. Я такий був один у нашій сім’ї. Вона посилала, куди хотіла. Усе робилось моїм рідним  дядьком Федором, він був хазяїн усього хазяйства. Дядя мене, як свою дитину, куди хотів, туди посилав. Я цього ждав: треба було вчитись у школі. Ми ходили, нас було двоє. Я був у всьому старший. Треба відірвати від усього, це мої були літа. Був у всьому винуватий. Треба – значить треба.

      20. І от доводиться всім нам таким ось людям, вони вчились, вони робили в житті. А житті такому, яке воно відбувалось тоді, коли мені зрівнялось сім років. Це був якраз 1905 рік, він направив проти царя людей. Вони своїм бадьорим виступом, своєю любов’ю хотіли, щоб люди примусили своїм правом. Про це узнали верхи, що люди не хочуть, щоб такий режим між людьми зоставався. А в цих людей мисль у природі почалась, вона бажанням так і зосталась. А це залежить від природи, вона тоді всіх духом таким ось освітила. Ми поділились, одні за нове пішли в ув’язнення, у заслання. Природа – вона. З перших днів мого народження на мене нападали як ніколи, на моє тіло. Яків хотів бити – скоро він у цьому вмер. А Наум Бочаренок у воді топив, у колдибані. Це моє дитяче незабутнє.

      21. Цей хлопчик довго не жив, він умер на віки-віків. А вчитись доводилось в одновірній церковній школі. Там учителем був дячок, він багато вводив у те своє слов’янське церковне вчення. Учні чи то хотіли, щоби була руська літературна мова, а слов’янський заважав. Я теж учився. Мене вело малювання. Я мав, чим писати, а на чому – цього не було. А книжка руської мови свої види мала. А ось до цього не було такого чоловіка, щоб такі ось видики поставив. А малювання, мистецтво не сподобалось. Себе через глупе діло став не хвалити, а ховатись від людей інших. Мені як молодому такому художникові стало не те.

      22. Я став ховатись від інших таких ось дітей. А в школу треба вранці йти, це був порок цьому ділу. Скрізь доводилось бути при всякому ділі. Сказали: треба пасти в балках биків, слухатись хлопців – це робилось. Хоч і страшно води набирати, а слухатись треба. А тут вийшло не те, зовсім глупо, я сам це визнав. А от треба в школу йти завтра, а на уроку читати треба, а видики лякали. Ми, двоє нас таких, я це сам наробив. Ми вдвох сидимо, не читаємо. Нас учитель замітив, нашу вину, вона зроблена мною. Крикнув: «Читайте». А читати неможливо: ми нашкодили. Учитель піднявся, клас зупинив через це все, і до нас, таких шибеників: «Хто це зробив?» Сказав Іван брат: «Це Паршек, він у мене намалював».

     23. Мою шкоду всім показав, він мене побив за це сильно. Та ще бив, бив, а потім поставив голими колінами на жужелицю, без штанів, без обіду. А все-таки учитель пожалів, прийшов відпустив. А на моє таке горе й біду зустрівся Писарєв Микита, він жив багатше, ніж ми. Вони  хліб їли біліший. Він мене годує, він мене поїть всю зиму весь час за мою доброту. Ми, діти, чотири класи вчились, нам повернутись нема куди. А весна на путі, вона примушує кинути школу, а за сільську роботу треба братись. Рано-вранці доводиться вставати після материнських рук: вони мене били, тягнули за волосся. Я хотів як дитя спати.  

      24. А вчитися було для чого? Треба отцеві помагати, він у шахті робив, гроші він колотив. А дяді Федору треба помагати: він на всю сім’ю сіяв хліб, спішив попасти на загін. А їхати доводилось до пана на його землі, там була наша оранка. А залізниця проходила  через Штеровку й Колпаково. Я водив биків, волочив землю. А в цей раз паровоз компаунд будувався, його нам – із маслом, з лісом та з критими вагонами. А дядя сіє зерно, а я волочу оранку – де тут школа. Її відвідували діти-нероби. А я пізно лягаю, а рано встаю. Це таке сільське життя: літом у степу поодинці на своїх таких місцях трудились та думали про те саме діло, котре люди роблять усе літо в степу. А зимою улаштовують: вулиця – на вулицю. 

      25. А кулачки, вони робились від жиру, один на одного нападали кулаками. Це так робилось у нашому селі. Уже я відривався, їздив кудись у таке інше місце. Я помагав своїм фізичним умінням, від чого я одержав одне щастя: мені розбили обличчя. А сміялись, ця штука була для мене нехороша. Це все робили в природі ці ось люди. А мій такий цей вік, його дуже багато, вони всі зі своїми силами приготувались наступати  своєю ногою. Роки такі йдуть зі своїми такими дитячими силами, вони так стараються  зайняти те своє місце й узяти своє діло, щоби ним розпоряджатись, узятись робити.

      26. І робити те, що буде треба. Це така дитяча робота. Треба слухатись старшого від себе. Слово одне йому сказав ти як такий хлопчик, кому це треба робити. Твоє діло одне – треба робити. А в ділі все життя проходить так, як це треба. Мені такому ось хлопчикові треба буде слухатись. Я повинен сьогодні рано-вранці гнати в степ волів своїх пасти. Для цього всього таке місце є, де тварина має весь день проходити й себе таку нагодувати. Так ми, усі хлопці або дівчата, кому це треба. Так робиться звичка, вона введена людьми, тобто природою. А в природі чого тільки нема. Люди з людьми зустрічаються зовсім незнайомі. Вони мимо один одного мовчки проходять. Що вони роблять? Гіршого, ніж це, не може бути.

      27. А коли люди людям роблять свою невмираючу ввічливість. Вона вами робилась, робиться й буде робитись. Так низько головкою поклонишся й скажеш свої слова: «Здрастуйте». Моє діло вам, таким людям усім, сказати, а ваше діло – як хочете. Це ви – всьому: хочете - смієтесь, хочете – судите, а я вам свою ввічливість проявив, а ви – як хочете.

      Люди предкового явища мають діло одне – народити живого чоловіка. Його треба своїм умінням, своєю технікою, штучним і хімією зустріти. Його так оточили. Він став на ногах повзати, тобто ходити, шукати те, що треба. Нам треба в житті нашому – це їжа, це одяг, це житловий дім. Усе це зробилось людьми, вони знайшли, цим усім оточили себе, і так жили, як у цьому всьому живе наш Паршек.  Йому доводиться так зустрічатись на путі своїй.

      28. Йому вже довелось прожити немало свого дитячого часу, а щоби від природи одержати таку довіру, цього бачити не доводилось. Природа, як хотіла своє діло дати, так робилось у людях  Паршеком. Він через свою сільську роботу не закінчив школу, помагав дядеві Федору, похвальний лист не одержав.      

      Усе наробила в процесі цього всього людська звичка, вона робилась людьми. Може, сам цього й не зробив би – йому брат двоюрідний підказав своїм учинком. Він це зробив: у лавку до дідуся Єгора проліз, набрав усяких закусок, і мене такого ось дражнить. Сам їсть, а мені не дає. І от він пожалів, сказав мені. Я його попросив, пішли вдвох удень. Відчинили замок і ввійшли в лавку. Чого треба набрали. Я взяв гроші – уже заразився.

      29. А тепер це наше діло двох – це вже звичка. Вона примусила хворіти. Я як такий у цьому ділі піймався. Мене моя рідна сильно била, та за волосся.

      А літа приходили до труда. А труд перший зустрівся в пана Лебедєва. Він мене примусив  за його гроші доглядати за кіньми, пану став служити слугою. Пан хотів, щоби Паршек зостався в нього прийомним сином. А хлопці нашого села застрайкували, не захотіли в нього робити. Застрайкували у зв’язку з нехорошою квартирою. Ми спали в овечому лігвищі, як криси. День пану робиш фізично. А мені як такому підліткові ще можна сказати всім людям про це все своє, що я зробив у цього пана. Я в нього прожив два тижні, за це все він заплатив 10 карб. 20 коп., а  хлопцям купив горілки.

      30. Це діло було таке в житті, діло першої допомоги – моїй рідній матері я приніс получку. Це отцеві моя поміч, вона почалась. А разом із хлопцями ми пішли на рудник змінити роботу, узяти на себе шахтарську роботу, вона мене потягнула. Я в місці йшов по землі нічиїй, а нас  зустрів черкес, він охороняв. Ми його злякались, як ніколи. Ішли, хотіли попасти до підприємця генерал-майора Мордена. Мені хотілось батьківське життя підмінити. Він – у шахті, і я прийшов, у білому полотняному одязі. А шахтарі всі замазані, я теж був тому послідовник. 

      Отець мій рідний Корній Іванович. Мій рідний отець мене недолюблював, він ніколи не давав мені копійки.

      31. А сам любив горілочку пити. Брав приклад із прадіда Тимофія. Завжди було в нього, за що випити, так доводилось йому. Він був майстер печі класти. Бувало, схоче сам випити, а хочеться друга мати. «Внук, - скаже, - підемо випити». А внук – мій отець був. Слідом за ним, сядуть де-небудь. А він – старий питець: собі наливає, а внука поздоровляє. Внук скаже: «Усього хорошого». Щоб йому налити – на це моди не було. І так мій рідний отець зостанеться без випивки. Прадід був скупий щодо цього. А отець мій – такий він трудяга. В артілі робити – він був артільним мужиком. Він зарубником умів робити, він легко копійку придбавав. Запряжка оплачувалась 2 крб.  А моє діло таке: я вугілля точив на решето.

      32. Село росло цим, у ньому жити було нічим. Це добре нашим таким бідним людям: басейн відкрили вугілля, де люди змогли копійку заробляти. Вони годували себе, до тепла одягались. Ми знали роботу: то вугілля точили, то породу вибирали. А час ішов, тіло піднімалось, а робота ставала ясніша, і платили дорожче. А нашому братові лише б гроші, їх більше. Зимою холодно, а в селі бідні ходили в шахту. Трудно було попасти через знайомство. У мене був друг любимий Ілля Кобяков, він робив на брайзері в шахті. Він із Паршеком зустрівся, став дружити. Знайшлось місце, Ілля Паршека запросив. А в шахту треба кліттю спускатись, як у колодязь. Для цього робилась техніка, штучно робилось. 

      33. У людей це виходило, люди лізли в шахту. А від нашого села багато розташовано сіл зі своїми такими людьми, вони на своєму місці живуть по-власницькому, оточені своєю землею, своя жива сила в них. По природі проходять дні, котрих ми так ждали. Ці люди так ждали, щоби вони приходили такими, як це треба. Люди ждали такими, а вони приходили зовсім несподівано. Чоловік був до цього діла здоровим, а коли прийшов цей ось день, цей час, то в тебе здоров’я не стало таке. А воно народжується таке, якого не було до цього.

      Я стою про це ось пишу. Часто доводилось іти додому через ліси, через балки, круте проходив на простір. А на цьому просторі ми пасли селом коней. А по вузькоколійній легкі поїзди проходили.

      34. А діти є діти, у них є все. Що вони хочуть, те зроблять. Люди з діла появляються. Я вантажив вагони...

      35. Я бачив, як наші люди цього села самі себе примушували при умовах цієї весни. Вони рано ледь світ піднімались, збирались, спішили на місце попасти. Брали із собою потрібну снасть, готували для цього діла живу силу. Усю зиму люди пролежали та продумали про це ось саме, що доведеться на цьому місці посіяти. Хазяїн цього діла без усякої мислі не живе, вона його держить завжди напоготові, як треба буде зібратись і з Божою силою туди доїхати. Він обов’язково, коли йому рушати треба із цього місця, у нього є така ось звичка: без цього слова й без цього Хреста він нічого не робить.  Йому треба рушати, йому треба їхати не протоптаною дорогою, нею добиратись тяжко, тому він не забуває просити невидиму особу.

      36. Він цьому вірить, цього просить, як йому хочеться, як йому робиться на цьому ось місці. Ми, усі люди, повиїжджали з двору в степ, кожен чоловік на своєму такому місці. Вони на ньому весь день весь час ходять назад і вперед. Вони топчуть цю землю, це діло роблять. Усі наші люди стараються зробити на весь попередній рік. Ми просимо його як Бога, щоби він – нам таким людям, завзятим азартним любителям цього діла. Це в житті своєму робиться людьми, їм хочеться мати в себе всього того, чого всі люди хочуть. Їм хочеться добитись від природи одного, щоб їх ця робота, котра ними робилась, весною вона закладалась і готувалась, щоб у них зародив урожай і щоби було здоров’я  це все зібрати й зробити чисте зерно.

      37. У кожного чоловіка в голові є одне таке, щоб у моєму дворі була в порядку як жива сила, так і снасть, котра належить до сільського хазяйства. Ми як хлібороби стараємось, щоб у нас, таких хазяїв, був першим доказом у куті поставлений дім та ще який, яка покрівля. На це все люди звертають увагу, особливо на ворота, через які хазяїн заїжджає, чим він хвалиться один перед одним. В одного є упряж кінська та на чому до людей виїхати. Якщо в нього свій плуг, три пари волів та найнятий робітник, це його така в людях хвальба, - він уміє жити, не дрімає, а щось робить. Йому й у роботі везе, і багатство йде. А щоби до нього біда з горем прийшли – цієї сторони він не отримує: він у щасті народився.

      38. А коли в нього це стало виходити, коли тільки став мати збиток приватної власності, то десь узялись горе й біда. Горе взялось – отець своєму сімейству ради не дасть, у нього народився в цьому великий нестаток. Його бідність оточила, у нього нема того, чим у природі хвалитись. Він не крав чуже, запасу не зробив: йому природа не дала. Указала свою дорогу, котра від самого дому до місця, де можна було самого себе в цьому продати. Багатий чоловік капіталіст має гроші, він за них побудував шахту і цих людей збанкрутілих запрошує бути йому помічником, це діло продовжувати. Він їм виділив як людям  інтерес грошей, за що люди жили й зберігали самих себе, щоб довелось чим-небудь хвалитись.

     39. Шахтаря не визнали чоловіком. А хотілось, щоби прозвучало ім’я  твоє.

      Вулиця, вона з дитинства, та ще в селі, хороша. Ми зустрілись двоє з дитинства: я, Паршек,  і ти, Іван. Знали місце Михайла провулок, куди вся Гора, дівчата й хлопці, приходили. Танцювали під балалайку, і співали вони пісні – це все робилось дітьми. Вони не були задоволені цим одним місцем. Їх діло – доводилось шукати своєю бистротою по всьому селу таке зручне й улюблене місце. Паршек  на одному місці не зміг так ось стояти й на що-небудь дивитись. Його дитинство примушувало, йому бадьорість тодішня нагадувала. Він роззутим з місця в інше бігав, старався попасти сперш на вулицю Гора, по ній пробігти.

      40. Не один раз, а багато разів так воно робилось. Виходячи з двору, ти вже думаєш про зустріч із своїм другом Іваном. Їх було два на все наше село, воно їх, таких молодців, щодня ввечері зустрічало. Вони хвальків знаходили й давали їм як негожим таким людям, котрі не хотіли, щоби нас таких було двоє. Лише б тільки хтось про що-небудь нагадав, про таку ось пропозицію, а її треба робити, то ми на це все мали сміливість і вміння одне з усіх. Наступали, робили, щоби вийшов цей злочин когось із всіх образити. Те ми робили самі собі вдень, шукали таке вказане місце, там ми самі,  без старших час проводили весь день, весь час. А ввечері – на вулиці, вона нас тягнула до себе.

      41. А в таких ось хлопців є така хватка: вони на місці не сидять. То йому хочеться пробратись із самого села в саму лісову балку, туди дорога одна лежала, у кого є на чому їхати й звідти дров привезти для опалення печі. І це діло буває. А то біжиш по селу, сам не знаєш, куди: чи на вулицю, чи куди-небудь  у чужий  сад. А сад був одновірного священика – це сила сливи. Ми – до них, вони рясні. А за ними це Хома обрушився в погоню. Ми – під Синю гору в Куліша сад, понад річкою по камінню. Понад Каланчевою горою по кам’яному мосту на круту Карпову гору. Самі ніби не боїмось нікого, а в самих така дитяча боязнь. За нами, такими молодцями, Хома женеться. Ми на гору на круту так від нього бігли, у нас ноги дрижали.

      42. Ми двоє ніби не були ніде. Але свої наміри не забули, сільські пустощі свої з рук своїх не викидали. А ось зимній час. Ми йшли гуртом на нову проходку, нас запросив хазяїн цієї нової шахти. Він нам дав три рублі, ми йому як такому повірили. Ішли по дорозі, з нами зустрівся старий Трифон, він нам дав своїх випрошених кусків, ми були задоволені цим. Яке було наше шахтарське життя. Ми не знали, куди найматись. Один хазяїн був хороший, другий – ще кращий, а до третього треба йти. Я вважав: більшим за всіх хазяїном був Модвинов Павло Васильович. Він не одну шахту мав, у нього велика ділянка землі, мав ліс, у нього прикажчики в шахті, артільники.

      43. Управляючий Кузнєцов, артільники Рябов, Поваляєв і Санін. Був Бочаров Павло. У цього генерала в шахті робив Паршек.  Він катав у лаві вугілля, він по ходу ганяв вагони. Йому доводилось із верхнього уступу санки таскати по штреку. Був у цей час щасливець. Йому дісталась дворядна гармошка. Він був у цьому щасливець, у житті везло. Я був у цій роботі найперший, робив роботу, мені давалось. Я вже знав село так, як інші села. А я по них проходив сам, старався через кожну хату, зроблену людьми. Вона держалась людьми так, як це треба. У них – двір огороджений як приватна власність свого роду, ворота зроблені. Від вулиці зроблено огорожу, а ззаду садиба засівалась. Це живе хазяїн свого місця. Вони своїм добром хваляться один перед одним, вони женуться.

      44. Якби до нього, до такого чоловіка, підійшов і став що-небудь просити, то він би йому, такому чоловікові, відказав як чужому зовсім, не своєму. Старий ходить по всіх дворах, він у них просить ради Христа, а йому не всі дають. Тяжко йому доводиться до них підходити. А собаки гавкають, не хочуть його, щоби він просив. А люди людям роблять те, що вони хочуть. У людей є початкове все. А щоби було штучного характеру, у хімії – цього ми раніше не робили. А от тепер ми цю систему в життя ввели. У нас у селі не було прогресу. А раз не було прогресу, то ми жили по-старому. До нас прийшла на зміну всього косарка. Ми косою косили руками, а тепер у нас у цьому цю машину стали мати. Ми, як такі діти всього села, посходились – це було всіх чудо. Не мені одному, а багатьом отець мій приговорив, щоби вона наш хліб покосила.

      45. Вона зробила нам те, що нам було треба. Це люди, вони багато думали, а потім зробили люди кочережку. Вони зробили людям не одну ложку, вони з глини чашку змайстрували. Це були їх такі умови, на одному місці не стояти.

      Як у шахтах я робив на вугіллі? Точив, носив носилки в бурт, а потім породу в кучу збирав і носили носив. А потім вантажив у вагон вугілля. Перейшов на підземну роботу, вона примусила мене як такого кваліфікуватись. Я цим скористався сам, цим ось місцем. Я роблю в шахті під землею 12 годин без сонячного світла, без чистого повітря. Мене оточило грошовите життя, воно мене оточило цим.

      46. Я один час треба був цьому хазяїнові, це місце за мною зоставалось. Я цьому всьому був потрібен. Це місце за собою залишав. Я вмів робити те в хазяїна, він від мого труда одержував свій вишуканий доход. Хазяїн цього в своєму житті добивався, я був цьому всьому помічник. А коли це треба, я кидав усю цю роботу, вона мені не була треба. Я приходив у село й старався зробити те: від цього діла іншим людям робилось не по душі. Ми це робили в свій час парубками. Наше діло денне – весь час весь день робити те, що тебе примушують. Ти – помічник цьому селу, ти такий само, як усі, що мешкають, що роблять для своєї індивідуальної власності.  Вона ждала в себе весну, із землі проганяла останній сніг.

      47. Цьому чоловікові треба була земля, він про неї всю зиму продумав. Це було в кожного чоловіка в селі. Хочу сам себе показати іншим людям, що я вже не кидаю свій рідний дім, іду до  хлопців свого дитинства. Ми сходились для того, щоб зробити в цьому житті таке діло, котрому б інші люди позавидували. Це ми вдвох придумали нашим землемірам, котрі прислані Столипіним приватну власність у селянства землю наділяти. Вони у вечірній час робили свою інтелігентну прогулянку, на велосипедах катались. А ми для цього всього знайшли вірьовку, нею перев’язали вулицю. Погода місячна. Вони їхали з гори. Ми втрьох стояли під хатою тихенько й спостерігали, як вони падали. Ми це побачили, їх катастрофу. Старались із цього місця втекти на Кобзова Кирила город, а він не спав, побачив нашу біду, старався їй завадити.

      48. Закричав: «Караул, держи їх». А ми бігли, відходили. А назустріч нам Павло Кивенок, він хотів нам дорогу перерізати. А в нього в штанах обірвався ґудзик – він зашумів у кущі. А ми були цим урятовані. А потім таке діло теж хлопці зробили. Пилип Павлович говорить про свого тестя-народного суддю. У нього корова – багато молока, сметани. А нам це лише б хто-небудь сказав. Уночі в нас дитяча звичка цю штуку зробити. Ми пролізли в погріб, забрали молоко, сметану, а посуд на вулицю поставили. А вранці це діло виявили. Хто як говорив, а ми чуємо, стараємось узнати про це саме. Ми, правду кажучи, придержувались; літом ми пустуємо, а зимою в шахту йдемо: щось треба одягати, жити парубку. А раз парубок – значить чимось треба в цьому відзначитись.

      49. Це все село робило, посилало свого хлопця. Він жив; що хоче, те зробить, що цьому молодцеві помагало. Я виписував ордер на карбованець, а приходив у магазин виписував уплатити в касу квиток. Палка й підпис одна, я другу палку підставляв до одинадцяти. У мене десять карбованців прибавлялось. А потім розкрили, дівчину піймали, це діло узнали, хотіли мене покарати. А Санін  домовився, усе пішло нанівець. Я робив у шахті, зробився справжнім шахтарем. А в шахті доводилось робити завжди тяжко. Легше було розвиватись у сільському хазяйстві, але в цьому не везло й не вміли це робити. А тут земля не дозволяла, ці люди жили в нестатку. Їм доводилось залишати цю місцевість, котра нас усіх держала, а потім посилала в найми. Своє здоров’я, воно віддавалось у найми, продавалось.

      50. Я старався зробитись учасником цього місця, хазяїн ним користувався. А природа мене врятувала. Нам, двом відбійникам, було завдання штрек розширити: його направо, наліво зарубали зарубники. А наше діло по вугіллю бурки пробурити й відбити вугілля. Біда була одна – ішов зверху сланець. Ми його бачили, побоювались – зверху вниз спускались на хід. Тільки сіли відпочити – сланець шість четвертин завалився. Ми цим урятувались.

      Скоро мене мій брат Іван із цього рудника перевів у франко-англійсько-російське товариство на завод. Ради Івана Потапича Кобзина я зайняв місце на бігунках старшим апаратником молоти шнедерит, амонал молоти. Я там на цій роботі жив, краще не може бути. Я там робив у війну російсько-німецьку 1914 року.

      51. Не на нашу користь війна йшла, руські програвали. А снаряди треба були. Як добре не жилось на цьому заводі, але дома краще. А молодість потребувала життя. Мені дали барак – живи, як хочеш. Але дівчина була надумана, а в природі було не те. Я не повинен був у цьому ділі бути, моє місце не це, щоб війні допомагати.  Цей завод оточили дощові тучі, вони проливний дощ увели. Моя зміна через це не вийшла. Порох, він потребував людей, вони не повиходили, на моє горе. Одна пара дівчат вийшла: руська й полька, - з ким мені доводилось вивантажувати. А в цей час директорська комісія прийшла розширяти будову, ці бігунки збільшувати.

      52. Полька набралася сміливості до директора підійти сказати неправду: нібито я її побив у цьому. Англієць тут же наказав французові мене звільнити. Я горе став мати, біда оточила, зостався без роботи.

      Я – бідний, ображений чоловік. За мене – природа. Вона вигнала – вона заступилась. Вона взяла на службу, і  дівчину мою любиму – за іншого. У мене всі мої сили відібрала, у кордегардію посадила. Я був знесилений. За моє все те, що люди посміялись, вони зостались навіки  в своєму житті ображені природою. Забрав цар на службу – він же поплатився: його люди відсторонили. Він уже не цар. А капіталісти зі свого місця летіли, їх більшовики прогнали. Якби це не природа, не життя моє, цього б не було. Отець і син – це є одне. Найголовніше – це Дух Святий, котрого заслуговую.     

      53. Я був заслужений від природи, вона мене такого взяла в шори. Вона мене в люди послала бачити, слухати, говорити. Моя доля – моє тіло оточило себе ділом: треба воювати за право  національного життя отця, котре сина примусило стояти на своєму місці, котре облюбоване, захоплене, присвоєно іменем своїм приватного характеру. На нас таких ось напав своїми силами, а ми як такі ображені, тому я захищав як бідних, старався все зробити. У мене в мислі народилось те, що треба було. Я сказав так, як і всі живущі люди. Вони хотіли в цьому одержати або голову в кущах, або груди в хрестах. Нас цар запросив, 19-літніх хлопчиків. Ми всі із села приїхали в Луганськ до військового начальника.

      54. Ми були вояки, нас доля примусила попасти туди, де йому було треба. А на моє таке щастя, я попав за своїм таким розвинутим зростом у гвардію. Вона вибрала моє тіло, воно як таке в природі. Вона схотіла, щоб те місце, з котрого доводилось попасти, це було моє село. Воно мене такого народило, виховало в дусі всіх історичних доріг. Я був між своїми людьми видним. Як хотіла зробити мені таку зустріч зі своїми селянами! Вони чули мій такий молодий голос, як я їм таким співав своє життя-буття та життя-горе солдатське. Моє імя звучало. Паршека взяли служити в Сан-Петербург, де цар був, – мої в цьому заслуги. Я в цьому нічого не думав, їхав. Куди? Сам не знав. З ким доведеться в природі зустрічатись? Я свої слова всьому селу сказав: «Тільки ми цю війну замиримо!»

      55. Мої слова, вони ніколи ніде не пропадали. Раз сказав – значить, є правда. Уже проходить по всьому селу Паршек із піснею, слова: життя-буття та життя-горе солдатське. За що доводиться цьому молодому чоловікові служити? Цього царя-батюшку захищати – одне горе солдатське в цьому ділі. Паршекові доводиться бачити незвичайного чоловіка царя, він правив Росією. Вона в себе мала такого солдата, ображеного всією природою, вона його везе. А по цій дорозі жандарми, вони мені надокучили в цьому селі. А тепер їх студенти знімали з постів. Царя відсторонили, а тимчасового правителя есера-меншовика поставили люди.

      56. Життя отця змінилось, входить у силу син. Як би не було, але день –  іншого атмосферного явища. З півдня на північ доводилось у Москві. Ми почули голос початку революції. Вона людей усіх – проти старого режиму. Люди в селі стали думати не те. А війна розгоралась. Німці бачили в Росії не те, старались нападати, їм – м’яка земля. А руські, вони - за те, щоб не воювати. У них така ідея народилась. Це партія більшовиків, у ній виявився вождь Ленін. Він – теоретик, не послухався свого рідного отця, став уводити синове право. Це - нове небувале, воно природою далось у житті. Радянська влада своєю економікою людей оточила, вона свою ідею ввела. Хоч і трудно, але завоювала.

      57. А раз партія в підпіллі, то їй необхідно народжуватись. А нове небувале, воно природою зроблене як потрібне в людях. Ця війна, вона теж зроблена людьми. Вона примусила всіх людей на ноги стати й один з одним воювати. А мені як юнаку 19 років довелось це все аналізувати. Я людьми високого звання вигнаний, вони мене як такого зробили бідним, ображеним, хворим чоловіком. А тепер вона мене примусила в людях. Ми свою сільську місцевість залишаємо позаду, залишаємо будинки всі такі близькі, як і все. А наше діло таке – треба з новою місцевістю зустрітись.

      58. А місце інше – нове небувале – моя це путь, по котрій уперше їхали. Старалися з новою місцевістю зустрітись. Вона мене як такого чоловіка зустріла. Три губернії проїхав, добрались до Москви. А в Москві карантин ввели. Ми на Курському вокзалі стояли. Я хотів бачити початок революції. Ми по місту стали бігти. А за нами – демонстрація, засада, вони хотіли як такі змінити свою форму – значить місце своє в уряді зайняти. Були й на це ось діло такі підготовлені люди. У цьому їх сама природа таких готувала. Цар був отець усьому цьому, а тепер теорія набралась сил своїх, не стала рідному отцеві служити, узяла пішла своїм наміром проти нього.

      59. Я отця любив як такого, старався йому в його житті шахтарському помогти. Його дражнили “Шишкін”. А я тоді йому всі сили клав, щоби він був Корнієм Івановичем. Так це й буде. А придумане необґрунтоване, воно заплутаним залишиться. А ось це треба буде: ті люди, заслужені моєю еволюційною ідеєю, оточені Духом Святим. Це є перший початок усього нашого великого життя. Це – солдат не повинен призиватись, він не повинен кому-небудь у цьому ділі служити. Його в цьому душа добра й серце на це все. Бути від цього діла звільненим від усіх законів.

      60. Самі кричать у весь голос: не треба війни, а треба життя. А самі як такі бояться своє місце упустити, бережуть його як таке. Вони його своїм визнали. У людей присвоєно місце як таке. Щоби було своє – цього нема. Ми, усі люди, є за це діло. Не треба робити цю зброю, щоби це місце цією зброєю охороняти. Цей чоловік нас за це саме місце, за своє, жене в бій, він нас примушує, щоб ми за нього за такого вмирали. А він наказує робити те, від чого робиться нам у цьому ділі погано й холодно. Ми в ньому нічого не робимо й не вміємо робити, щоби ми в своєму житті не простуджувались і не хворіли. 

      61. Ми, усі люди, - цього підпорядкованого характеру; нам сказали - треба буде робити. Ми робимо. А раз ми з вами робимо, це діло в нас виходить живим фактом. Ми це  недоробили, умерли на віки віків. Нас умови примушують у цьому ділі помирати. Солдата в цьому ділі навчили, підготували, пихнули в цю війну, щоби він воював. А на війні – дві сторони воюючі, одні стріляють і другі стріляють. Комусь у когось треба попадати. Для цього зроблена правителем війна. Вони своїм місцем хваляться: це ми, мовляв, своїми солдатами напали на правителів. Вони винуваті за їх погрозу. Уряд на уряд нападає зі своїми солдатами.

      62. А солдати несуть у цій війні обовязок. Солдати розвідники. Солдат солдата вбиває ні за що, а офіцер солдатом командує. Досить такого права. Адміністратора з путі треба зняти. Чоловікові не треба чоловіком розпоряджатись, не треба примушувати, а просити – це буде треба. Чоловік – розумного характеру, а не те, що робиться. Треба відмовитись від цього, якщо прийшов  на арену Сам Бог. Він не їсть того, що треба. Він бореться за ту істину, котра повинна бути в людях: зброї – ніякої, війни за місце – ніякої, а в людях – свідома любов, один одному допомагає. Ось це буде життя безсмертне. Люди мають людей любити, а не нападати, не вбивати.  Треба буде вчитися жити. 

      63. А ми місце захоплюємо, а чоловіка примушуємо, щоб він тебе зброєю охороняв – це безсиле діло.7812-62 Люди старались зайняти те місце, котре присвоювалось своїм іменем свого діла. А він як теоретик повинен бути вождем усього народу, він вводився людьми як голова всього народного добра. Його люди поставили  й сказали про те, що ти будеш вождь усього нашого народу, усіх наших людей. 

      Ленін уже був, а я їхав у Петроград. Мене як новобранця зустріли люди. Їм здавалось, що ми – вівці сільського характеру. Я в цій череді був. Ми попали в М., нас туди  затиснули офіцери. Перед нами від уряду виступив підпрапорщик, він нас поздоровив меншовиком Керенським.

      64. Ми їхали із села царю-батюшці служити, а виявилось, якомусь мужику. А війна розгоралась, і союзники наші цьому не помагали. А більшовики зі своєю партією готувались разом із робітниками, бідними селянами захопити синове право зі зброєю в руках. Так воно робилось у природі: той хазяїн, у кого зброя є сильніша; а сила в того, у  кого люди є. Ленін теж хотів зробити людям непогане. Паршек – солдат-гвардієць. Полк привчався, як обходитися з гвинтівкою й стріляти у ворога. Він був 12 роти, четвертого взводу, першого відділення правофланговий. По його строю ходив взвод. Відділення командира Литвиненка, хто йому позачергово давав наряд... 

      65. Паршекові  клімат не по душі. Його під час стрільб клали в околодок. А коли змагання було, то Паршек трьома кулями попав у ціль, він був переможець. А фронт цієї війни, ради цього діла всі церкви дзвонили. А Керенський своєю меншовицькою хваткою нібито на фронті кричав про перемогу над ворогом: «Наша бере». Я був настроєний піти для життя свого кого-небудь пограбувати, така мисль тоді мене оточувала. Але природа, вона мене вже охороняла, робила мене в цьому щасливим. Я був у караулі в Павловську; із вокзалу виходжу, а портик лежить, у ньому повно грошей. Я тут із цього часу зажив. У міському саду солдати в карти грали, я туди прийшов, обіграв. Мені везло, у мене гроші десь беруться.

      66. Я офіцерський мундирний одяг зшив і додому відіслав. Словом, мені в службі везло. Я не знав: для чого це в житті робилось? Я старався попасти на фронт і там побачити людську цю бойню. За що вони воюють? Вона робилась через зло самих правителів. Вони хотіли, щоб їхні люди проти інших людей ішли зі своєю технікою, убивали за цю ось землю, на котрій їм доводилось, як баранам, фізично битись. Вони там жили, спали, берегли там свою сторону. Їм хотілось, щоби чужим скористатись. А в руських відбулась революція, вони поділились пополам: одні хотіли війни, інші виступали проти – це більшовики. Вони цим добивались права, щоб ні з ким не воювати. Таке життя ввів Ленін, саме життя цього від людей потребувало.

      67. Цим більшовики свою ініціативу  в люди ввели, але полководцям офіцерам не по душі це їх таке вчення. Вони не кидають своє таке сильне вчення. У них солдат призваний для того, щоб свою Батьківщину він беріг, як око. А ми, тактичні вчені люди, із своїм знанням розбираємось, як треба воювати. Без природи ні одна війна не обійшлась. Вона солдату бідному, нужденному дає те, що буде треба у війні: землю розташувала, воду дала, а повітря не почато, – у чому люди роблять усю техніку, котра треба буде воїнові чоловікові. А чоловік чоловіка жене в бій, примушує своїм законом убивати нападаючого. А нападаючий – бідний, нужденний, хворий у цьому чоловік. Він для цього діла найнявся за гроші служити – це його таке життя.

      68. Він найнявся, він продався – це його таке життя.  А ми, уся радянська влада, теорією оточені, усі вчені люди командують усіма невченими людьми. Їх такий є обов’язок – виконувати наказ самого народу.  Народне це вчення.  Один успіх завойовує, інший його втрачає. Ми, люди, народжуємось живими, життєрадісними для того, щоб поповнювати ряди свої, а утримати цього чоловіка державою не хочемо. Він у нас є у великій нужді, його оточило горе, біда в цьому, він – ображений у цьому ділі чоловік. У нього нема того, чим жити. Отець безсилий це дитя задовольнити. Ми, усі діти, перебуваємо на утриманні батьків – це все чуже. В отця зовсім нема. Отець може дати, він може   й не дати.

      69. Отець, за історією, розпоряджається своїм дитям, воно йому підкоряється. А тепер син увів таке право: отець його народив, але розпоряджатись не має повного права. У нього відібрала революція. Не послухав Ленін отця, пішов проти самого самодержавного царя. А цар був у цей час Отець Бог землі. Він що захотів, те йому зробив. А тепер син за це саме вбив отця. Щоб не було в житті цього зла, ненависті, треба всім ввести оплату, що забезпечить життя – ось це нас урівняє. Ми так жити перестанемо, нас оточить істина. Усі ми в цьому ділі: старі й малі – у житті своєму одержимо рівну зарплату. Красти ми не будемо. Хворіти ми теж не будемо. Заслуги – від природи.

      70. На землі ми знайдемо людський рай. Ми на цьому місці перестанемо так користуватися потребами. Це є Чувилкин бугор. Він є там, де я народився, – в Оріхівці Лутугинського району, Ворошиловградської області. 

      Звідси взяли мене, щоб я такий юний молодець свого царя захищав. Питається: за які потреби? Паршек молов шнидирит, а полячка,  вічна месниця, хотіла вбити Паршека. Але вона пішла так, як національні поляки робили над руськими. Вона не знала про Паршекову природну таку силу. Він був щасливий попасти туди, де покоління Романових 300 років проіснувало. А тепер самі приїхали сюди в це Царське Село, а царя нема, він сидить під арештом.

      71. Якби не ця моя заводська робота й не природа, вона оточила такою атмосферою. Її природа людям усім показала: від сходу до заходу був проливний дощ ради Паршека. Його після цього всього, за що не брався, не примушувала без усякого. Він був оточений самодержавством отця; природа не захотіла, щоб Паршек був у цьому учасником. Вона була за нього. За це все, зроблене ними, капіталісти свої чоботи не зберегли, а їх із магазина забрав Паршек, і сторожа не зберегла. Усім людям вона позав’язувала очі, щоб вони не бачили й не чули. Така дощова дорога була, ми пробрались до залізниці, вона нас підібрала по путі й висадила, де треба.

      72. Так воно робилось нею. А тепер його молодь від новобранців у солдатський комітет вибрала за те, що він їх захищав. Це була сила Паршека, він готувався до самозахоплення Зимового палацу. Його діло – розсікти атмосферу фронту, бо генералам було це хвороба: царя нема, а є якийсь Ленін. Він ввів радянську владу й проявив партію. А Паршек слова тільки  сказав: «Ми цю війну замиримо». Так воно й вийшло. Було голосування за війну більшовиків, а я був більшовик. Мене образили капіталісти – їм така біда, їх оточили такі умови, раз уряд арештували. Мені доводилось слухати в гарнізоні Царського Села слова від самого Керенського. Він хотів перемоги над ворогом.

      73. Це було перед маршовою ротою на фронт. Паршек не захотів користуватись таким прибутком, його потягнула війна. Він виграв багато грошей, із котрих послав матері сто карбованців. Його підхопила маршова як добровольця цього діла. Він їхав туди, щоб не було цієї війни, чого хотіли всі люди. Я про це й не думав, воно так саме природою робилось. А Паршек по всьому фронту йшов на південь, старався почути. Його пробудила Тернопільська станція, він почув стогін поранених. Нам тут уже відчувалась близько війна, були такі вибухи, вони робилися кимсь, але нас як новачків  так наближало. Ми по вузькоколійці пробирались. Ось-ось, буде скоро фронт, а його так і не бачили.

      74. Галич. Наша маршова рота туди прийшла. А частина регулярного нашого полку розташувалась, вона нас таких у зв’язку з відступом не прийняла. Ми, усі воюючі частини, під прикриттям стали здавати цю завойовану Галичину без усякої такої паніки. Ми йшли як і всі солдати, щоби нам усім було відомо відступ. Ми як такі йшли на свою руську територію. Ми їхнього не хотіли, а на своїй ми грудьми станемо. На річці Збруч доводилось розмовляти багато, торкатись наших руських таких  частин. Ми йшли рядом із підводами місцевого характеру. Їх це діло в цьому, вони нами не були задоволені. Коли доводиться до нього за чим-небудь звертатись, від нього хочеш одержати реальну відповідь, то він злий, нас вважає нехорошими руськими людьми.

      75. А все-таки їдуть, скажуть про свої милі, яка була відстань. Це нам так точно не треба було, ми йшли по ось цій дорозі самі, без усякої команди. Що ми тоді думали? З голови не виходило все сільське дитинство. Ми там були вільні руські козаки, з котрими багато хто рахувався. Говорили як із підростаючим парубком, поважали його за такі заслуги, особливий учинок. Я – чоловік, у мене є руки, ноги, на котрих по землі повзаю. Є голова, у ній розум; багато думаю, особливо роблю практично. Дорога від самого порога. Ти як такий без усякої зброї не підеш, і там ти нічого не зробиш.

      76. Тебе підготували, з тобою багато займались, умови створювали. У разі якого-небудь нещасного діла, за тебе весь живущий народ. Твоя вся сімя забезпечена. Ти їдеш на такому криголамі, котрий усіх як одного експедицією в Арктику доставляє. Ви туди приїдете з хорошою зброєю без мішків – вас там не залишать. Ви для цього все маєте – можете жити тривало так, як усі експедиції провели своє діло. А на землю прибули свідомо вмирати. Ми, усі добрі у цьому ділі люди, від природи ми одержали. Нас земля прибирала й прибирає всіх наших таких ось людей. Вони не пішли з Космосу, у невагомості ми нового теж не одержали.

      77. А от практик свого життя проявив любов свою природну. Вона захотіла нового чоловіка народити без усякої потреби на Чувілкіному бугрі, села Оріхівки Лутугинського району, Ворошиловградської області. Іванов Порфирій Корнійович, він через те все, що йому охоронці 15 липня 1975 року перешкодили, тепер узяв сам на себе це діло довести до кінця: з 9 липня 1978 року він зостався без усякої потреби. Уже сьогодні шостий місяць він зостається без усякої їжі й без води. Ось це нове в житті робиться чоловіком для його продовження. На чому базується Учитель народу? Він це одержав від природи через свій практичний труд. Це його така турбота в цьому.

     78. Він недаремно по землі ходив. Але спершу нічого не думав і не старався знати, що в людях робиться, і для чого це ось діло, котре ми так у цей час почали. Ми його так робимо, а в нас так, як це треба, не виходить. Ми з вами, усі до одного чоловіка, учимось й інших у цьому ділі стараємось учити, щоб ми в цьому ділі багато знали й робили в природі технічно, штучно, у хімії. Але щоби фізично на ногах ходити для свого власного життя – ми боїмось зоставатись у природі босими ногами. Нас тягнуть умови: шеврові чоботи, лаковані черевики, шовковий одяг, жирне, солодке й багато страв, житловий дім з усіма вигодами, - у чому б жити, але природа за наше все не дає.

      79. Ми в цьому ділі помиляємось. У чужому ми, живі люди, опинились. Нас це все не задовольнило. Ми, люди, такі є в своєму житті: нам дай, ми більше від цього нічого не знаємо. Нас оточує наше незнання. Ми хвалимось чужим.  Один мужик цього ось села в своєму домі як ніколи в ділі, за свій стіл він сідає їсти, як завжди чоловік. Його добро ним приготовлено наперед, а сьогодні за цим ось місцем доводиться до відмови їсти стільки, скільки хочеш. А коли ти наїсися досита, одягатись тепліше треба нам. А на вулиці зійшлись мужики, своїм добром хваляться, хто чим. А я – цим ось чужим. Мало того, що я наївся, одягнувся – усе це чуже.

      80. А в мене живіт заболів, треба лікаря. А він сам такий доходить, він на черзі стоїть. Це історія все говорить, а природа на Паршекові робить.

      Усю Галіцію здали без усякого такого бою. А тепер полк їх прийме, йому треба були люди. А коли ми ввійшли в полк, він узяв нас на утримання. Ми зайняли позицію воювати з німцем. Нас по порядку ставлять на чергування то туди, то туди. Бояться свого ворога, а ворог перевагу став мати. Нашим руським солдатам війна не треба. У руських – Ленін, він своє більшовицьке ядро ввів, йому не треба ця капіталістична війна. Ленін був проти.  І так два табори і не за те, і не за інше. А хрести й голова?  Так вона в кущах не буде.  

      81. Хрести так на фронті не даються, їх солдати рідко одержують. Це є дещо таке, тут можна загинути не нажившись. Я отримав лист із дому, через що танцював. Радість моя. А він не від рідних, а від коханої. Довго не доводилось сидіти в окопах. Німці хотіли наступати – не пішли. Руські теж не пішли. А такий наказ від когось надійшов усім гвардійцям у тилу на замирення на Дону генерала Каледіна. Це місце межує з нами. Бідні козаки взялись за батюшку-царя, за годувальника. Донці – віруючі люди, але воюючі; вони Богу вірять, а самі лізуть до іншого в кишеню чужим скористатись. Земля не дана нікому як козаку, кінь – його, він на ньому воює.

      82. Ми як гвардійці залишили фронт і пішли пішки в тил Росії Каледіна замиряти. А палку геть: по вільній землі доводилось іти.

      На це все десь узялись дрохви, три великі птиці. У кожного солдата як мисливця зявилось таке бажання зі своєї рушниці стріляти. Їм усім ніхто в цьому не забороняв стріляти, крім одного мене, такого ось солдата, за котрого вже природа заступалась. Вона не хотіла, щоб я – на груди за це слово, мною сказане, щоб хрести блищали. Вона не дала нікому вбити цю птицю, котра одержала життя своє. Вона нам усім доказала: у цьому ми незаслужені це зробити й не зробили. Бажання зосталось у природі за моєю думкою, воно залишилось у природі силою, я охоронявся нею.

      83. Людям у цей час треба було таке: захопити в цьому ділі владу, щоб нею управляти. Люди перестроювались, захоплювали за собою право. То отець своїм сином у своїй сімї розпоряджався, був ватажком. А революція перемінила, ввела в життя свого рідного сина узяли верх над батьками діти. За всім законом стало робитись: ти отець своїх рідних дітей – бери їх на своє утримання до самих таких літ, як за дітьми доглядають – поять, одягають, їм будують дім. Отець розпоряджався як своєю дитиною. А тепер введена така потреба перед батьками: ви їх народили – зумійте забезпечити. У зв’язку із цим люди в природі крали, вони вбивали, старались жити по-своєму. 

       84. У них було введено своє власне  хазяйство. У декого воно було розвинуто. Як жили люди по різному. У селі були багачі, були бідняки, між ними були шахтарі, заводські наймані люди. Паршека отець – шахтар, у нього як Паршекова отця питали люди: «Куди дівати будеш Паршека?» Він їм відповідав ще до цієї війни: мовляв, його життя – Чувілкін бугор. Це його все в цьому ділі життя. За це Паршека взяли на війну воювати. Він нам недаремно тут знаходиться, його діло з нами живе, він природою обдарований. Він недаремно в гвардію попав. Природа йому робила так, як зробила цим трьом птицям.

      85. Вони зостались у живих через одного Паршека. Йому отець намітив ще тоді цей Чувилкин бугор, він його не проминув із спадщиною. А тепер він разом з усіма такими робить похід по природі. Вони не хочуть як і всі воювати,  а хтось їх держить. Вони напали на винокурний завод, вони ним так скористались: усі воюючі люди, за чотири роки війни їх не вбили, а тут від спирту загинуло 23 чоловіка з полку. Я це свідомо не робив. А старався почути від солдат: у якому дусі знаходиться фронт і що робиться в Петрограді? Хто там захопив владу? За всім цим порядком сама природа знаходила людей за їх усе те, що вони робили. Їх оточила хвороба, вона їх примусила йти в бій за правами. Вони із зброєю в руках зробили все, що хотіли.    

      86. Усі ображені люди, вони оволоділи законом, їм допоміг теоретично Ленін. Він оголосив: земля буде ваша; заводи, шахти – ваші. За це ми як такі життям ухопились. Робились установчі збори, усі існуючі люди свої партії представили. Вони більш за все старались попасти до солдата, йому розказати, за що він воює. Сам не знає, за що?  Його красиві слова, їх люди навчились так спритно представляти. Я, Паршек,  їх слухав, але не доводилось це все бачити. Це слова, вони людей цим прикрашали, своє місце за собою залишали. Ми почули таке запрошення: завтра до церкви на площу всьому полку без усякого строю зібратись, приїде делегат більшовик.

      87. Ми, усі солдати як один, такого запрошення не мали, а тепер нас більшовики запрошують. Їде вона, жінка Баш на артилерійському передку на парі сірих коней, трибуна їй приготовлена. Вона їхала, ми бачили, ждали від неї слова, що вона нам скаже. А в неї одне – з нами такими поздоровкалась. Ми їй в один голос відповіли: здрастуй. Вона в нас спитала: «Чого ви тут зібрались?» Ми їй відповіли: мовляв, війна держить. Вона стала говорити. Війна треба генералам. У них земля, у них заводи, шахти, а вас таких ждуть ваші сімї, отці, матері, брати, сестри. Вона нас просить. Гвинтівки свої держіть у руках, вам доведеться з генералами воювати. Вони своє багатство не дадуть. У них своя капіталістична сила, так даром вони не дадуть. Ми, більшовики, у них повинні відібрати зі зброєю в руках.

      88. Так вона нас усіх учила, а робити не було кому. Паршек сам придумав. Федору Бочарову, він чергував по роті, дав чистих конвертів з паперу для того, щоб він на них приклав печатку. Аврама примусив, як українців примусив фронт для демобілізації війська. Зі свого села нас було четверо. За батальйонного розписався Паршек. Ми із цим поїхали, як сказала Баш. Ми виявились у полку перші. Ми йшли на станцію Жмеринка по впалому білому снігу, він нам прокладав додому дорогу. Ми не хотіли воювати так, як ми в тилу простоювали, готувались, як треба буде німцю свою Україну здати без усякого бою.

      89. Я їхав додому не без нічого, а з місією. Переді мною були шахта й завод, куди я не пішов, а взявся за приватну власність. Революція загриміла. Паршек виступив, але скоро він вернувся. Йому не подобалась батьківська кличка, його дражнили “Шишкин”. Мене як сина це заїдало. Я перед собою таку історію поставив цього добитись від своїх людей. Я їхав, ні про що не думав, крім цього. Не поспіли в Жмеринку прийти, уже поїзд на весь Донбас. Це все робилось моєму такому здоровю. Щоб я в цьому всьому ділі пристав, мене природа по такому снігу на білий світ. Природа мною рада. Не встиг приїхати в Петроград, царя не стало. Я був обраний у солдатські депутати, а щоб я в цьому щось розумів. А люди готувались, я про це захоплення не мріяв, не збирався хазяйнувати.  

      90. Я був воїн, але кинув це, пішов із фронту. А от природа, вона за мною слідом женеться. Не поспів доїхати до свого дому, потрібна була між фронтовиками демобілізація. Десь узялась Миколаївська горілка, її брали фронтовики в Луганську, і на це встиг Паршек. Йому як такому не до неї. Люди її пили, а Паршек її готував. Горілка – були гроші. Він цим ріс і піднімався вгору своїм ім’ям, його оточувала батьківська бідність. В отця багато дітей, а женитись буде треба. Хто в таку сімю згодиться? Та ніхто, крім однієї бідності. Бути в цьому нежонатим. Сестра Марфуша привезла з Луганська подругу Уляну, з ким я як із чужого села познайомився. Ми з нею полюбились, оженились. Я став жити з нею так, як ніхто з наших не жив.

      91. А я зробився комерсантом. Для цього й природа нас таких звела в житті своєму. А німці в цей час окупували всю Україну. Я був із своєю мислю не за німця. Хоч він у мене в моєму ділі взяв мішок зерна, він своїм кінним взводом зачепився. Його Махно зупинив; як хотів, нападав. А в цей час на більшовиків обрушились, хто звідки хотів; хотіли  більшовикам перешкодити. Вони цим помилились: вони не знали Паршека. Він за ділом є сам більшовик, а за нього – природа. Вона босого червоноармійця в бій посилала, щоб генералу будь-якому дати відсіч. Паршека мисль хороша від предкової мови, вона йому помагала. Особливо був Паршек за Сталіна, він партії допомагав завжди – Сталін у всьому вигравав. Паршек зустрічався із Сталіном, з Ворошиловим. 

      92. У Паршека народилась така ідея, він її знайшов у природі: своє установлювати, а іншим не заважати. Тому радянська влада, вона заснована ображеним чоловіком, нужденним, хворим, а за нього – горою Паршек. Йому як такому довелось державі своїм власницьким хазяйством уміти нелегально своїм ділом. Він по 169 статті радянським законом був на два роки позбавлений волі. Шахтинським судом осуджений у Каменську тюрму як виправну колонію. Мій труд – Донець, засипаний гравієм. А потім у Холмогорки по річці Низовки, Верхня й Нижня, я був лісорубом. Один з усіх виконував, перевиконував. А мене присланий начальник хотів убити, йому довелось за мене поплатитись.  О де природа не забула про мене.

      93. Якби не мати ця природа, радянській владі в таких людях, їй би не існувати.  Паршек переховувався від козацької влади, він не йшов їх закону служити.  Вони приїхали кінною сотнею, оточили отців, куди мій отець Корній за мене попав. Його били шомполами, 25 ударів. Він за мене постраждав. Так що ж ви всі, нападаючі суворого виду генерали, котрі без природи самі не обійшлись. За них вона не стояла горою, провалились ради тільки Паршека.  Він був у ній заслужений.

      Не буду хвалитись, істинно скажу про боротьбу продовольчого комітету. Я як робітник фізично заробив зерна, а в мого отця його відібрали як у спекулянта, дали документ від продовольчого комітету. Я його перевів на папері, усю Донецьку місцевість перевів, на муку перемолов за гроші. Мене природа від незаможних охороняла.

      94. Я залишив Червону Армію, вона мене як бідняка захищала. Я цю власність робив, я тому сам себе не жалів у труді виправдати. Якби не природа, вона таких, як я, героїв умертвила. Позамерзали вони.  Я про це все не знав, що я такий у цьому ось для цього діла народився. За моє таке зроблене в Холмогорській колонії я  один був звільнений наглядовою комісією. Я від цього всього радісного, зробленого мною в людях, плакав. Я був у засуджених у шпани, бригадир їм давав те,  чого хотіли. Вони виправдали мене. Куди діватись після мого покарання? Я вибрав для себе роботу вантажника в транспортному цеху. З Федоровським удвох показали, як треба робити. І тут із-за цього обману природа ламає ребра, що мене такого примусило робити те, від чого став це ось у житті описувати.

      95. Я зроду не був комірником лісу й не знав, що це таке об’єм, кубатура. Моя робота проходила в лісі. Я там підготувався, а тут люди мене запросили. Я від цього не відмовився, коли треба торгувати м’ясом. І тут за мене природа. Я проходив у такого чоловіка випробування, а мені Сашко Ковальов сказав  на випадок: «Гроші підкинуті, їх ти не бери». Я цим виправдав довіру до себе. Я за що тільки не брався й що тільки не брався робити, у цьому люди запрошували. Їм хотілось, щоб я їм робив. Вони – від мене, від такого чоловіка, котрим уже керувала природа. Без неї моя мисль не змогла свої слова сказати. Я цього діждався в житті своєму. До мене приїжджали підводи за лісом, день і ніч не спав, а робив чесно. Директор радгоспу Суязов запросив до себе завгоспом.  Я в нього прийняв за актом комбікорм для тварин, що належав радгоспу.

      96. По всьому Звіреве, я за нього відповідав. Якби не природа – не повітря, не вода, не земля – я б у цьому не був і не бачив того, із чим у житті зустрівся. Я близький до того, щоб робити. А коли прийшов із фронту, не пішов я в найми, не став продавати себе – став шукати в природі те, чим була можливість жити. Мене оточила в природі отча бідність. Він нас народив, а щоб жити так, як наші предки, без потреби обходились, то Паршекові в своєму житті змінити свій сільський у нестатку потік. Йому треба була вільна земля, він на ній хотів свого отця зробити між людьми, щоб він був Корній Іванович.

      97. Його це примусило з директором радгоспу учепитись за свою роботу, котру ніс у Суязова Паршек, він за неї як відповідальна особа відповідав. Його прямий обов’язок був такий: охороняти соціалістичне добро, як око. Паршек був правий щодо своєї дорученої роботи. Його перевіряли із центру, у нього не знайшли ніякої помилки. Але Суязову хотілось прогнати Паршека, хоча він був правий. А Суязов, він же комерсант, говорить: звільнити мене. Він не хоче, щоб Паршек із ним нарівні робив. Паршек своє доказував, а Суязов вимагав цього вигнання аж до тюрми. Паршека посадили без усякого рішення, він сів у тюрму ні за що.

      98. А раз без прокурорського нагляду, його тут же випустили. Судили ... прийшли сказати Паршекові його правду, але зробити нічого не змогли. Паршек був по-своєму правий. Його діло звучало і в Оріхівці, він був правий. Його люди бачили, виявили, що він – злодій. А посадити його – не посадили в тюрму. Для нього це ніщо. За Паршека – тоді  природа, і тепер вона примусила народного суддю йому правду розказати, щоб Паршек згодився з ним: цю місцевість треба змінити на іншу. Суддя послав сам на Кубань: «Там теж такі люди, ти з ними поживи, там попрацюєш». Він як суддя вибачився. А Паршекові треба життя, та ще яке, а йому його не дають. За нього природа, а в природі живуть люди, вони не дають розвернутись Паршекові. Його отця осудили позбавленням свободи на п’ять років висилкою в Архангельськ.   

      99. Він – там, а я, син його, терплю. Але звільнився він без мене. На волі вмер. Ця історія ніким не доказана перед природою. Вона мене таким народила, веде вона так, як це треба в житті. Я вже про неї пишу. Я їду на Кубань. Мене люди посилають. А моє діло – думати, що я там повинен робити, для мене там яка робота. За мене – природа, а в ній є люди, вони мене зустріли із своєю роботою в Армавірі в сінному пункті розпоряджатись комбікормом. Успенський млин. У мене - транспорт, весь облік прибутку, збитку – це моє діло, воно робилось. Люди приїжджали, від’їжджали, їм треба корм – залежало від мене. Я це все робив так, як воно є – тверезо, розумно. А люди це бачили, старались це все зробити. 

      100. Без природи нічого не робилось. Я годував тварин. Мене за моє в природі вона так не забула. Я збережений людьми, вона мене як такого готувала з місця в інше, як це треба. Кочували в ній люди, вони зустрічали, вони проводжали. А природа – це найголовніше. Я ще йшов від неї, а більше за все вона вела до себе. Я про це всім багато пишу й буду писати: у мене є тільки природа, вона людьми робиться. Люди давали дорогу. А раз довелось їхати на Кубань, то тут розташований Кавказ, снігові гори, бурхливі ріки, що мене так наближало. Мене як такого запросили в Ярославський радгосп. Я був від радгоспу в Любинському представником. Те, що треба радгоспу людям, я одержував за домовленістю, але довго не довелось там робити: директору не подобався. 

      101. Він дав розрахувати. Куди діватись? А мене як такого запросили в експерти лісу в Новоросійськ, там я був на прийомі. Не пройшов. Тоді їду назад, мене шукає робота. Я поступив в Армліспромсоюз в Армавірі. Ось тут-то із своєю головою, із своєю шевелюрою, люди з неї дуже сильно сміялись. Я почав без головного убору ходити так, як бачив грузина Еліава. Із нього брав приклад, коли армавірські східні вітри прослідкував на голові. Я, говорить Паршек, пройшов із своїм здоровям від самого Адлера, старався попасти в армавірські східні вітри без шапки. Усе це робилося мною для загартування. Уся місцевість, вона служила природою, вона мене просвітила.

      102. Я почував по дорозі такій не те - інше. Я пробирався один по ній, а зі мною зустрілась мисль така, котрої не було ніколи, її створила природа через моє волосся.  Я цей початок у цьому ділі шукав, на 35 році мені із цим довелося зустрітись. Це моя голова, вона заговорила з природою. Чому це так робиться в людях, вони багато так їдять, до тепла вони одягаються, у домі живуть з вигодами, а якщо розібратись, вони хворіють і вмирають? Це – їхнє незнання й небажання, щоб у цьому жити.

      Я став у цьому ось ритись, знайшов книги професора Ранке про чоловіка, його внутрішності, його зовнішності, його всі клітини, його тіло. Паршек усього цього торкався. Це його художня сторона, теорія. Це все наробила природа, вона вела Паршека за ніс.

      103. Його так ось годувала, поїла, одягала, у дім заводила. Примусила робити те, що буде треба. А все-таки в голову прийшло це саме, від чого й почалось. І до цього діла десь узявся, на моє горе, бідний, нужденний, хворий, ображений чоловік, котрому довелось низько поклонитись і сказати йому ввічливі слова про це: ти ж чоловік живущий на білому світі, хочеш ти жити, а сам для цього нічого легкого не робиш. У тебе нема охоти, щоб ти зробив те, від чого б стало тобі в цьому легко.

      104. Ця штука мною в природі зроблена, а люди побачили, вони на це все претендували. Вони говорять, показують пальцем: сам навчив себе такого, а нам не треба підказати? Ніби якась образа. Я не ховаюсь і не йду нікуди, а навпаки, усіх вас прошу запам’ятати наступне: це не моє, а ваше всіх – любові діло треба робити. Я послухався природу, вона мені як чоловікові в цьому ось підказала, щоб я її любив від ніг до голови – це моє таке діло. Я від природи одержав вказівку зустрічати чоловіка, у нього як такого питати: а що він робить у природі, щоб не хворіти, не простуджуватись?    Він живе так, як усі люди, що стоять на черзі. Вони не впевнені, що завтра не захворіють.  Їх діло одне – на щастя.

      105. А якщо сказати про гарантію ту, котру нам, усім людям, Паршек  підносить. У природі треба пробуджуватись повітрям, водою, землею. Це було вчення природне Паршека. Він не боявся зустрічати всякого чоловіка, з ним говорити про його хворобу. Паршекові ніяка людська хвороба не треба. Сама природа, вона має в себе повітря, воду, землю. Вони нам створили для того, щоби чоловік жив технічно, штучним оточувався, хімію вводив. Фізично від усього цього він ізольований, не задоволений, чужим оточений, свого він боїться показати, безсилий боротись у своєму житті. Він перебуває в умовах, його природа може прибрати в будь-який час. Вона всьому є діло; що схоче, те зробить вона.

      106. Усьому діло – мати. А раз мати нас усіх народила, то вона нас усіх таких умертвить. Ми, люди такі ось, - безсилі в цьому ділі. Ми безсилі жити. Ми не навчились жити тут, у цих умовах. Усе це історія. На цій ось землі Паршекові доводилось без допомоги зоставатись, вона в цьому ділі залежала від природи. Вона є наші земні люди, усе робилось ними, вони вводили щодо цього свій спір.  У них вічно народжувався прибуток, їм це все давалось життям, від чого Паршек не відмовився. Йому доводилось узятись за нашого земного нужденного, хворого чоловіка. Він їм знайшов ці ось засоби й став їм вводити через свій організм. Це його велика в цьому допомога. Паршекові не треба хутір чи село, місто.

      107. Йому мертве бездушне не треба. Він оточений природою, вона своє таке заклала, свій такий дух має. Ця картина вийшла в Паршека. Його дух у цьому живий невмираючий. Він залишив свою таку роботу, перейшов у місто. Став учитись, він багато писав про це. Йому довелось через свою шевелюру йти з роботи. Він довго не держався, він священиком не був, а його люди визнали: він - священик. Написали в райком, а райком директорові написав, нібито я відмовився від роботи. Мені так і було треба. Я в цій місцевості шість місяців проходив свою практику, діло. З природою говорив, хотів, щоб цьому чоловікові було від цього легко. А мені в цьому не вірили й не хотіли, щоб я це робив.

      108. Хіба можна про це забути? Це історія, котру створила сама природа, вона з Паршеком на білому світі разом прожила та продумала. А робити те він робив у житті. Що в житті цьому Паршекові доводилось від природи? Він отримував хороше й погане, його життя проходило разом на щастя. Хороше було – він жив хороше; йому було погано – він терпів погане. 35 років він жив і робив, як усі люди в свій час. Вони в ньому недоробили, помилились. А зробити те, що в житті треба було робити, ми не хотіли й не вміємо – ось тому ми з вами хворіємо й простуджуємось. Ми не гарантовані в цьому ділі.

      109. Ми хворі були, нужденні всі люди. Нам дай, ми більше від цього ось нічого такого не знаємо. Новонародженому ми радуємось, банкет ми робимо: це нам Бог дав. А коли збиток до нас приходить, то ми плачемо, говоримо: нас Бог за це діло покарав. Ми в цьому ділі прогрішили, природа нас у цьому покарала. Ми такий потік маємо, живемо в цьому один раз, а в другий раз ми всі вмираємо. Так жити, як живе в природі наш Паршек! Йому от, от  іде такий могутній для нас час 20 лютого 1979 року. Йому виповниться 81 рік. 35 літ він із нами жив так, як ми жили, а потім так він через свою мисль відмовився, з нами такими поділився. Нам наше життя хороше й тепле залишив, а сам своє погане й холодне взяв.

      110. Сорок сьомий рік пішов у житті. Я був такий, я є такий, і буду я вічно такий: мені холодно, мені погано. Я не приймаю такої їжі, як ви її поїдаєте до бажання випорожнитись. Ви – пожирателі всієї природи, убивці ви її й злодії. За що вона вас буде жаліти, якщо ви курочку маєте в дворі? Вона вам несе щодня яєчко живе, енергійне. Ви своєю технікою цього не зробите. А ви її ловите, голову рубаєте, піря щипаєте, а тіло - у чавун у воду, суп варите, а потім це все з апетитом поїдаєте. У вас живіт від цього всього заболів, ви лікаря на поміч кличете. Він же сам такий є бідолаха, ми його для цього діла вчили. Він – технічний чоловік, щоб він згодився з моєю ідеєю.

      111. Він за Паршеком не зуміє, умре як ніколи, жити не буде. А як же Паршек?  Він не вчений, він – практик, природний чоловік, любить її, не йде від неї. Подивіться на нього: він же роззутий ходить зимою, літом. Закликає, просить нас як таких живущих людей. Чувілкін бугор,  він не мій, а всього світу людей. Ідіть, кланяйтесь йому, його ви просіть як природу, вона через мої руки прийме, водою пробудить – хворіти не станете, простуджуватись не будете. Ось де й яке життя наше невмираюче. Його знайшов у природі Паршек. У цій колдибані не один, а багато людей. Дивіться, смійтесь із нас, як із дурнів. З нами всіма сюди приїжджає Паршек, він цьому всьому вождь, поводир. Він з нами разом.

      112. Ми його знаємо як чоловіка нашого Оріхівки. Сюди, на цей бугор, приїжджають люди з усіх міст, навіть із Москви, із Києва. І вони вже на цей бугор приїхали, перші початкові з Лутугине. Я на бугрі їх прийняв, як і всіх приймаю. Вони 26 листопада з нами скупались. Паршек їх прийняв і розцілував. Вони теж не вмерли від цього. Бачили мешканці Оріхівки, як я їх після купання перед лицем усіх цілував. Ми це все бачили, старались бути в природі свідками цього. Це правда, із правд правда. Їх примусило хворе життя. Син епілептик, від припадків він страждає. А тепер вони такі життєрадісні, з нами разом на цей Чувілкін  бугор вони на своїй машині по умовах приїхали.

      113. Це прибуток із прибутку, він не стоїть. Він рухається, і буде він рухатися з одного в інше. То одне, то інше. Я, говорить Паршек, потребував практики. А хто мені її дасть? Тільки подумав, а природа людей послала. Вона їх неправдою оточила.

      Паршек зроду проти попів, він же, за ідеєю - більшовик, він – далекий від релігії. А його люди додумались зробити через його шевелюру священиком. Тоді було немодно служити священиком у радянському апарату. Йому в людях не доказати. Судили, радили, прийшли до одного висновку такого: треба від нього позбавитись, як від священика.

      114. Райком директору ОРС зробив догану як комуністу за те, щоб забрати священика. Я їм говорю одне, а в них - інше. Я не доказав природі, вона дала мені свій режим, ніби я відмовився від своєї роботи. А тоді був закон: шість місяців Паршек повинен не поступати на роботу. А тоді картки були проблемою, вони видавалися строго. А їх зробили так, що сімї хоч помирай.

      А я сам пішов у природу, вона зустріла мене колючками, я порізався до крові. А Юта-балка, вона водою своєю помогла. Я в лігвище свиней лягав – десь дівався біль.

      115. Іду я далі по природі через місто Шахти, а люди стояли в черзі за водою. Я перед ними поставив таке питання: якщо вони мені не дадуть води напитись, я йду далі. Я звертаюсь до жінки, вона мені сказала: погидувала мною як таким. Іду я далі по місту, мене зустріли п’яниці, моєму горю закричали. Я до них, не став їх ображати. Щоб від них цю чарку горілки випити, я цього не потребував. Хотів, щоб і вони цього не робили, але їм не доведеш. А люди з балконів розсміялися з моєї такої появи. Я сам ішов, не знав, куди. Мене вела природа, вона клала дорогу по такій сонячній жарі. Я йшов по пилу роззутим. Нікому я не треба був, крім однієї природи. 

     116. Я не їв їжу, не пив воду, та мені такому вона не треба була. Я не потребував цього. Мене люди образили. Я їм на вагах рибу реалізував, а вони стали вважати священиком. Але нічого. Іду я далі пішим ходом. А до Новочеркаська я пробрався до вечора до заходу сонечка. Що я бачив по дорозі, це моє зосталось у голові. Я про це не забув і тепер думати. Як тяжко в природі брати на себе те, чого не було в житті. Мої руки – золоті, їм доводилось нічого не робити. Я пробирався на вулицю Базарну, 15, там жив Іван Климович Захаров. Він був старого обряду священик. Він не відмовився від мене, прийняв як свого. Я прийшов до нього з міліціонером. Де він узявся? 

117. Привів йому як чужакові. Мені від них не треба було

нічого, крім одного спокою. Матушка Акулина як племінниця, моєї матері сестра, усе для цього зробила, уклала спати. Де тут сон візьметься, якщо я став розбиратися з долею, як вона мене оточила від самого Кавказу, і тут волі не дає. Мисль не дає спокою: чому це діло прийшло робити? Скинув весь одяг до трусів, він їм не треба. 12 годин, я вийшов надвір, а ворота розчинені. Я пішов у місто. Нікого я не зустрічав, тільки одні кішки ричали. Поки пробрався по місту на окраїну, то зоря світила. Солдати робили тривогу. Я мимо проходив. А хазяї встали: гостя нема, а одяг лежить увесь. Замки на місці, де дівся?

      118. Ніхто нічого не знає, крім його одного. Він не забув думати  про   сімю.  А про нього думають люди: де він дівся?  Він опинився за містом. Через Тузловку пробирається, його туман оточив. А жайворонки поверх туману піднімаються вгору до сонечка, та так вони розспівують, від чого мені робиться хороше. Я звертаюсь до природи, прошу її як таку, щоб вона мені показала що-небудь з живого. Із-під ніг заєць пригнув, це таке діло буває. А ось – це собака, друг чоловіка, він по польовій дорозі пробирався. Він мені незнайомий зовсім, а коли я сказав йому «Хлопчик», він зупинився, завиляв хвостом. Тут уже є дружба між чоловіком і собакою.

      119. А люди заховали одяг, не хотіли шукати пропалого, бояться умов, це міліція. А Паршек зустрівся за просьбою в природі із собакою, він його полюбив, слідом за ним пішов. Це не бувало, щоб ніколи не бачив такого чоловіка, і став слухатись, як учений. Це борза собака. Куди хочеш, туди посилаєш. Собака обов’язок виконала. Тут велика радість, він помагав такому ділу Паршека, віру створював у ділі своєму. Я був ображений цим, чоловік ішов, як із другом по природі. Скажу: «Хлопчик». А в «Хлопчика» – уся сила Паршека. Йому схотілось послати «Хлопчика» у своє діло – він біжить із душею, із серцем. Собаці хочеться послужити Паршекові, він його випросив у природі. 

      120. Він йому служив, як другу. Це все робилось  на своїх очах у природі нею. Вона хоче,  щоб Паршек був на своєму місці. Він іде до друга дитинства Івана Олексійовича. Він працює на шахті ОГПУ начальником дільниці. Я із цього місця зможу там бувати, звідки й прийшов. Мене сюди прислала природа, я сюди попав, як це треба. І радий не робити, але воно саме зробилось. Природу не обдуриш. Даремно цього собаку, котрий зустрівся на путі несподівано, - це «Хлопчик». Цього я хотів – і вийшло в цьому від природи задоволення. Що може від цього всього? Я з ним іду, розмовляю, як  із другом.

      121. Його як ученого, розуміючого прошу, він усе виконує, ледь не скаже мені такому, що він для мене в поміч посланий, щоб я знав. А в Паршека народилось інше: цього собаку погодувати. Десь на це все взялась палатка. Сам не їв, і собака не претендував, він мені в цьому помагав, він теж піддержував, разом не їли ради природи. А Паршек пішов назустріч собаці, узяв звернувся до офіцера, щоб він дав йому хліб. Так воно й вийшло. Офіцер сказав: «Годуй сам, він не піде». Так воно й вийшло, десь ділось. Це природа. Собака не пішов. Паршек не встиг від цього відірватись, із-під ніг десь узялась перепілка.

      122. А там гніздо, три яйця – це їжа ,  вона прогодувала Паршека. Він ішов до друга, хотів із собою взяти як ученого чоловіка. Він на це надіявся, а він від цього відмовився. Хто на це ось таке діло піде? Це треба відмовитися від усього мертвого, а взятися за своє живе, щоб не було зовсім чужого. А близько бути до природи: повітря, води, землі. Про Чувілкін бугор мислі не приходили. Людей посилав, мив їм ноги, вони одержували здоровя, їм я давав здоровя.  Дійшло до того, що про це узнали лікарі, з ким доводилось говорити про це все. Невже вони не розуміли? Я не говорив їм, що я – баба з дідом або лікар із знахарем. 

      123. Я їм говорив, що я є в людях такий Паршек із своїми руками, із своїм розумом. Я знайшов ці засоби в природі, оточив себе ними – це повітря, це вода, це земля. Вони нам - близькі невмираючі друзі. Я їх упросив, щоб вони мені як природному чоловікові помагали. Досить бути технічним чоловіком, штучним оточуватись, хімію вводити: це не своє, а чуже. Природне споживати – треба від цього всього відмовитись. Моє – це є ваше, усіх людей, живущих на білому світі. Вони повинні в цьому одержати від мене спокій. У мене, живого, самі зароджуються струм, електрика, магніт. Моє здоровя оточене повітрям, водою, землею. 

      124. А ви всі – у мішку, у невагомості. Вас таких ось земля тягне, у вас відбирає ваше наявне тепло. У вас – холод технічний, у вас штучне, хімія. У вас нема єства. Ви вмираєте й будете так умирати. Ваше це не помагає, а втомлює. Ви – бідні, нужденні, хворі люди. Вам здоровя дай. Хто ж вам буде в житті давати? Мертве створіння – це все не ваше, а чуже, мертве, умираюче. А Паршек – живий, енергійний, природний. Він природою оточений. Він живе разом із повітрям, водою, землею. А в них – струм, електрика, магніт, невмираюче створіння. Паршек  нас усіх приймає – свої сили він дає через свої руки струмом. Цілує нас, усіх хворих людей – із нас хвороби знімає. Хвороба щезає. Зумійте його одержати.  

      125. А ми його як такого Паршека не любимо, вважаємо його: він є, як і всі люди. У нього – Божі душа й серце. Він нас усіх любить, цілує, струмом знімає хворобу із нас, а інші він не допускає, щоб вони були такими. Хвороба наша – це незнання. Ми нічого такого не робили. У нас цього нема, щоб не хворіти, не простуджуватись. Ми – хворі люди, ми не хочемо й не вміємо робити. А раз ми цього не будемо робити, що нам вносить Паршек. Він свою любов до природи має. Йому холодно, йому голод, погано бути без їжі, а він у цьому терпить не ради самого себе, а ради нас усіх, живущих на землі. Усі ми так своїм ділом помилились, що стали робити те діло, котре не доробили. Узялись за друге діло, і його не доробили, умерли на віки віків. Нас, усіх людей, це діло примусило вмирати.           

      126. Ми з вами без усякого діла не зостаємось. Арктику не вивчили, узялись за Космос. Це - наша технічна сторона, ми штучно робимо, а хімію вводимо. Це нам у житті нічого хорошого не дало, а як жили ми технічними людьми, так ми й зостались такими людьми. Ми живемо в цьому ділі, не доробили це діло, умерли. Не треба так робити. Чому ми боїмось війни? Вона нас розоряє, з путі життя знімає. А для чого ж ми вчимось, ми озброюємось так? Ми боїмось свого ворога. А ворог наш є природа. Ми її не знаємо, ми її не любимо. А хто ж нам життя дасть, якщо ми від неї відходимо?

      А Паршек запрошує Івана як друга дитинства, а він говорить: «Я вірю техніці, вона мене зберігає». У нього – гроші, він запрошує мене, ніби лакея, щоб я в нього жив. Я від нього вночі пішов, не став його минуле слухати, не став йому як другу вірити, як не вірю цим лікарям.

      127. Вони всі – технічні, озброєні люди. За них – міліція, їм охоронці помагають, вони з ними дружать. Якщо є потреба, то міліція йде помагає, як помагає теорії зброя. Вони бояться в природі свого місця, особливо чоловіка іншого та ще темного, неграмотного. Він вважається для нього ворогом. Він йому не знайде рятівні моменти; не знає, про що з ним таким говорити. Він завжди вважався в природі чужим. Він не знаходив слів, щоб з ним про що-небудь поговорити. Так жили, як теорія завжди себе вважала. Вона – особа, що гидує, ненавидить, багато думає  про своє, щоб робити що-небудь таке хороше, щоб  їй одній було добре від цього діла.

      128. Він для цього всього хотів сам жити в умовах своїх. Він своє знайдене, присвоєне так ось даром не дасть. Своє, що ним знайдене й присвоєне, воно без усякого такого не дається. Він – учений чоловік, багато років учився, свого діла – мудрець, це все від нього не відбереш. Дипломник він, своїм знанням сам себе підвищує, багато він думає, у людях технічно створює. Люди темні його за це хвалять, вони про нього говорять, пишуть про нього як про видатного чоловіка.  Він це ось зробив, за ним зостається  ця історія. Від нього це все ніхто не відбере, він заслужив це в людях.

      129. Героя йому за це повісили, Золоту зірку він заслужив. Це його діло, він своїм імям у людях звучить. Один час показав, а  потім він, як і всі люди живущі, сам себе через діло своє обдаровує. Але він, як і всі живущі на білому світі, нічого не робить, живе й надіється на щастя.  Буде хороше – він живе хороше, ні – він живе погано. А щоб заслужити в цьому? Ми про це не знаємо, не хочемо знати. Діло робиться чоловіком те, що треба  всім – любов у цьому проявляється, а вона робиться нами. Ти ж – чоловік та ще хворий  чоловік, тобі треба здоров’я. А його треба в природі знайти  й ним скористатись, щоб воно було в житті. А ми бачимо зовсім не такого чоловіка, не з таким наміром, він у природі не такий, як усі, до нас прийшов.

      130. Розказує Фірс Іванович: «Я зустрів, говорю: одінь брюки. Він же одів, не відмовився, у нас спитав, як ми живемо. Ми не сказали: погано. А сказали: добре. А в самих – захворювань куча. Він спитав у нас: хто-небудь із вас хворіє? Моя жінка жаліється, вона говорить про радикуліт: він мене мучить. «А раз ти хвора, то піди на поріг. Кому ти віриш, того проси. А сама тягни повітря до відмови через гортань». Вона це зробила, прийшла, стала готувати їжу, дякує, вона його називає Богом. Це чудеса з чудес. Цього мало, він їй говорить, треба людям показати більше. Щоб вона або він не ходили.

«Є, – вона сказала, – Євдокія Панкратівна, вона не ходить уже п’ять років»

      Вона ж пішла. Він з нею для цього ніч провозився, а на ноги поставив. Ходить Євдокія, вона одержала здоровя.

      131. А лікарі на це що? Вони сказали: «Це треба відправити в психічну лікарню». За їх висновком, це їх таке виправдання відв’язатись від цього діла. Паршек і цього не злякався. Він на ходу поїзда сплигнув, пішов у Кадієвку. Пішим ходом добрався до Луганська, там поставив на ноги таку жінку, котра була розслаблена 11 літ. А Паршек її на ноги поставив, його шурин Федір Федорович за це діло назвав Христом. А Паршек на цьому не зупинився, пішов далі в міськвиконком до завідуючого Іванова. Він Паршека добре зрозумів, викликав лікарів, весь оздоровчий відділ поставив на ноги. А вони: чим помогти? Теж у лікарню треба покласти, від чого доводилось бігти. Так я біг, старався, маючи на меті попасти. А на шляху виявилось дві дороги, а мені треба була одна з них. Десь узявся чоловік, він ішов правою стороною.

      132. Я перед ним вибачився, спитав: а як мені попасти в Синельникове? Він мені сказав: «Ідіть по моїй дорозі». Це мені належало. Дай гляну назад, що це за чоловік такий є? А його не виявилось. Ось, це дорога моя є. Це моє таке в природі випробування. Воно мене так проводило. В умовах таких я проходив ці шість місяців. Побудував таку історію на цих ось хворих, я зустрічав їх, так проводжав. Мене ці люди годували, я цим жив, та ще старався зробити більше від цього. Цього мало людям зробив. Я зробив те, що треба. Люди мені не завадили, а більше від усього давали сили зробити. Через це все сам прокурор пішов назустріч мені, я йому розказав істину. Він дав мені номер телефону. 

      133. Він мені так сказав: «Іди, знайдеш роботу – улаштуєшся, я поможу тобі». Я пішов, іду придивляюсь на обяви. Потрібні на виїзд із Ростова в Невиномиськ. А начальник залізничник згадав прийом Кагановича: небритого послав бритись у перукарню. Так і Соколов хотів, щоб я побрився. А в мене в кишені номер телефону прокурора. Я говорю: дай телефон. Він мені дав, я набираю. «Хто? Прокурор слухає». Йому Паршек говорить: ви обіцяли допомогти моєму горю. «Дай мені його». –    «Соколов слухає вас». – «Прокурор вам пропонує прийняти». Без усякого такого так воно й вийшло. Тепер Паршек одержав призначення, одержав зону в Ставропольському краю.

      134. Це мені дало велике таке випробування. Я через це все своє таке ось діло в житті своєму не ходив по снігу роззутим, а коли став це робити, допомагати ображеному, то ради цього всього пішов по снігу. Я зустрівся з головлікарем залізничної лікарні Мінводи. Він не зміг Паршекові із цим ученням довести, що він неправий у своєму ідейному ділі. Паршек – Переможець  природи, він – протилежний будь-якому ворогові, відвертає його. Він доказував. Паршек Данилову говорить. Мені не треба ваша діагностика хвороби, котра посаджена природою. Вона може бути, вона може не бути – це тимчасове явище. Вам вона треба, ви її на ньому шукаєте. Вона вам як така треба. Це робить медична наука.

      135. А раз ви в науці, то вам треба щось робити. Ви в цьому вчитесь. У вас під руками надія на щастя. Буде вдача – це добре, ні – у вас під руками акт це все списати. Це – ваше незнання такого діла. Ви – технічні такі,  як усі люди, як один, на черзі, сидите на своїх місцях у своєму ділі.

      Ми з вами ждемо завтрашнього дня, а він до нас іде таким, котрого ми не знаємо, як він до нас так прийде. Він уперше приходить із чим? Ми з вами не знаємо. Ми – хворі люди. Ми не гарантовані не захворіти завтра, та ще якою хворобою. Ми – бідні, нужденні в цьому люди. Нам, таким людям, дай; ми нічого такого не знаємо. У нас – нужда, та ще яка. Хочемо добитись, а нам воно не дається.  

      136. Уже я зробився в ділі своєї постачальної роботи хазяїн. Я по ділу прийшов у комуну, спитав у господарника, члена правління: «Що за така економіка у вас?» А він узнав мої ідейні якості, він запросив у дім ради своєї матері. А я повинен за це ось діло взятись. Це буде моя робота моєї ідеї. Я заходжу, бачу становище, що робилось у людях. А його мати від малярії на печі лежить. Це так треба? Я вмію це робити, я не лікар. Учитель народу, учу людей, щоб вони не простуджувались. Уже це є гарантія. Якщо вона малярійна, її треба прийняти через мої руки, через холодну воду, через сніг – це пробудження є.

      137. Паршек своїми природними силами показав, він малярію прибрав від матері члена правління. А раз він цю жінку вилікував, то багатьом іншим поміг легко. Паршек був цим відомий серед тих людей, котрі до нього звертались. Його як такого одного знали, йому дякували, хто чим. Він брав за це продукт, його примусила прорвана дірка, він її цим залатував. Паршек  управлявся свою роботу робити, а будучи вільним, приймав хворих людей. Цим він і прославився, за це природа йому в усьому допомагала. Вона шукала свій вихід зовсім прибрати Паршека за його таку діяльність.

      138. Він робив у природі те, що неможливо. Він перед природою поставив таке ось діло: зимою по снігу ходити роззутим ради всіх тих хворих, котрі його не знають, але вони його пізнають. Іде діло до того, природа готує, щоб проститися з трудом. Вона дала зустріч із хворими в лікарні, вони всі закричали: «Нам такого лікаря». Не кричіть, цьому бути. Його забере із цієї зони Росрайорс - велика організація. Алімов - директор адміністрації, а Борецький – комерційний. Вони давали укази, що робити. Їхня команда: переходити в Тихорєцьк і в Архангельськ. Робити треба було, і своє не втрачати. Люди всі такі хворі, а Паршек їх приймає, дає їм здоров’я.

      139. Я так робив, але не кидав писати про нашого бідного, хворого трударя, кому я готував у районі продукцію.  І не забував я з хворими людьми зустрічатись, старався їм помогти, щоб вони не мучились. Я вчив їх цьому, вони вчились у мене, робили те, що давало їм легке. Це їм не подобалось. На це все моє ідейне знайшлись люди, пішли проти, узяли розказали про моє діло по радіо: «Це не уповноважений централізованої заготівлі, а лікар від усіх захворювань». А на цей виступ Ростовська адміністрація ОРС обрушилась, узяла в НКВД, посадила.     

      140. Ніч не спав я – все думав: за що, про що сиджу? Під приводом цього всього Паршека стрижуть, бриють, звільняють. А природа мені говорить: у Ростові є Азово-Чорноморська контрольна комісія, ти туди напиши.

      За словами я в кишеню не лазив, писати правду я вмів. А вона визвала адміністрацію, котра запросила юриста. Говорять голові Чернову: «Він там нічого не робив, а писав про якогось чоловіка». Я не став їм доказувати. Неправда, вона поки що сильна. Узяв, свій одяг зняв – сам пурхнув у природу. Вона мене непогано зустріла, я й там хворих знайшов.

      141. Очі пастуху овечок розкрив; то він пас їх за гулом, а тепер він їх побачив. Він мені дав дарунок свій – кусок хліба. А інше на Трійцю було. Мені дівчата наряджені про цю сліпу жінку сказали, у неї повіки не розплющувались. Вона проживала у Вірменському Кошкіне. Я їй повіки відкрив. До мене там поставилися з презирством. Я ледь пішов. Куди? У природу на курган. А мене трактористи побачили. Я їм показався чоловіком. Вони прийшли, у мене питають: а що я за чоловік?  Я їм сказав. Спаситель світу, шукаю здоровя для всіх людей. Знайду – похвалюсь; ні – умру так, як усі вони вмирають». Трактористи запросили мене в будку. Портрет Сталіна зустрічав. Думаю: це буде добре. Кашею пшеничною мене нагодували.

      142. Після чого я заснув. Чую крик: «Хто кому давав таке право сюди у виробництво пускати сторонніх осіб?» Я це почув, мене це стосувалось. Я піднімаюсь, іду в природу, вона мене жде. А ці люди мене не пускають, ловлять за руку. Говорять грубо, нібито я такі діла зробив. Мене готує до життя природа. У зв’язку із цим усім я повинен зустрітись через міліцію з психіатрами. Моє тіло, воно не зостанеться так без нічого. Це люди не шкідливі, вони на своїх місцях беруть його. А як же мені тепер бути без усякого труда? Це веде сама природа. Вона людей підняла проти мого такого безпритульного в людях учинку. Я роблю те, говорить Паршек, про що жоден чоловік не думав  і не гадав. А я роблю те, що за часом треба робити.

      143. Я їду з головою сільради й секретарем парторганізації генерального села. Їдуть, сміються, а місяць, як ніколи. Вони спитали в мене про небеса, я їм обмалював про землю, що робили на ній люди. А в людей росла економіка, вводилась техніка, вона через діло розвивалась. Везуть мене по селу, а молодь гуляє, як ніколи, по місяцю. Приїхали в конюшню, там де за кіньми доглядали. Я туди попав, а на стіні висіла рушниця. Я в них спитав: що це таке? Вони говорять: «Рушниця». Я їх прошу: її заберіть, а то вас постріляю. Вони це зробили. Я став їм розказувати: чому я до них попав і за що? Вони цьому не вірили, а слухати слухали мене. 

      144. Слухати мене є чого. Від самої Оріхівки, як рушили, і до вашого села. А завтра буде теж такий день, я їх примушую на себе робити. Директор хотів повезти до дільничного своєю машиною, я в нього спитав: ти мене знаєш? Він сказав: «Ні». Я йому говорю: таких, як ти, уже вбив 50 чоловік.

      Він тут же кинув, поїхав. Маленький хлопчик маленьку пампушку масляну мені приніс. Я від неї відмовився, говорю йому: хто це тобі дав? «Тато», - він сказав. Так, я йому сказав, неси назад. Я бачу коней, вони за мною приїхали везти до дільничного. Я людям говорю, пальцем показую на тучі – як вони переді мною щезали. Я їм говорив про це саме.

      145. І так чого вони до мене так прив’язались? Це я такий був, вони мене запідозрили. Я ходив таким уперше – так треба забирати? Привіз мене комсомолець. А дільничному це діло так по-своєму виховувати. Він зустрів мене по небувалому, як і не думалось, грубою лайкою, довго лаявся. Він утомився. Я в нього спитав: а це ось хто на  портретах? Сталін, Ворошилов, Каганович, Молотов – свідки, як ви людей у селі виховуєте. Добре сказав, а він це зрозумів. Ви знаєте хазяйство Рострайорса, директора Алімова й Борецького? Він знає їх. Тоді він бере трубку телефону, питає в агронома: «Є у вас Іванов?» Він йому відповів: «Є». 

      146. Ми з ним через це подружили, пішли в хазяйство. Я там був чужий, мене не хотіли. Я подав скаргу. А одяг у міліції. Бачив, як ув’язнені на нас, усіх людей,  робили. Одних випустили, інші ждали. Це Ростовська система. Вони як контрреволюціонера підхопили, їм я показався страшним. Ось яка моя сила - усіх призупинила. Я пішов на старий базар сміло, і от тут мене забирають. Я тут як тут, ждав свій одяг. Вони мене оділи – я став громадянин, ображена особа. Пішов до Чернова розбиратись. Він викликав психіатра Покровського, він мене перевіряв від ніг до голови. А щоб він зрозумів – нічого не зрозумів.

      147. Усю ніч весь час проговорили, і так він на завтра приготувався зустрітися з трьома психіатрами, котрі на своєму стояли, не рахувалися з моїм таким здоровям. Воно ходило, воно говорило, їм трьом ледь не скаже свої слова: ось, мовляв, ви так живете на білому світі, ви те в своєму житті робите, що роблять усі наші живущі на землі люди.

      Я, говорить їм Паршек, ходжу зимою по снігу босими ногами роззутим. Це все мені дала природа, вона мене так обдарувала, що я в ній живу й не хворію так, як хворієте ви, усі люди в природі в умовах. Вам не дай того, що дає вам природа, - жити вам нічим. У вас до життя – апатія. У вас сил нема, ви ж – хворі люди.

      148. Ваша звичка введена така: сьогодні їж, не мало, а багато; і завтра їж. А лопатись то треба. Звичка людьми зроблена. Як тільки встав із постелі, уже мисль запрацювала, така звичка: по природі шукати ті якості, те звичне діло, без котрого ніяк не можна обходитись. Чоловік звик рано в постіль лягати, і спить він весь час і довго. Щоб йому не спати, він не звик. Він для цього весь день весь час – його діло одне. Він без діла не зостається. Завдяки цьому він у природі живе. Він фізично на ногах назад, уперед ходить, мислить про діло не погане, а хороше. Воно робиться не все хороше. 

      149. Ось які в людях діла, вони проходять. Коли ми з вами живемо?

      Паршека в природі оточили люди вчені, з ним зустрілися психіатри. Їм не по душі його мисль. Вони бачили, їм доводилось від нього чути: він це зробив. А вчені цього не хотіли зрозуміти, зосередились його так зробити, як вела природа. Вона готувала його сили, щоб від учених одержати бажання. Якби Паршек знав таїну вчених, він би не кидався своїм тілом у море Азовське й не був у людях голий. Його вірменин, його дії, зупинив. Коли він почув від нього голос волаючий, він так сказав йому: «Вернись, твоє життя все попереду». Тоді Паршек здався й став бігти до свого одягу, кинутого в балці.

      150. Його на конях піймали як ненормального, як такого провели до міліцейської машини. Його людьми охоронці знову прибрався до рук. Йому тільки доводилось сказати різко своїм голосом на їздового: поїдь, візьми там-то мій одяг. Він це зробив моментально. Паршек одягнувся і тут же сказав: тепер везіть туди, куди це треба. Це все відбувалось у М’ясницькому районі, у міліцію доставили. Я спокій шукав, а в них лежав на полу кожух. Ним скористатись, за його просьбою, дозволили. Паршек укутався в нього, усю ніч у ньому проворочався. Одне думав: що ж буде завтра?  А йому про це природа мовчала, йому про це нічого не говорила. Такий учинок ждала. На вулиці Пушкіна – психлікарня, не більша, не менша.    

      151. Пройшла небувала така ніч. Я черговому кажу: так солодко не спав. Мені здавалось: я спав у пуху. А чергового лякали умови твої. Йому як арештанту думати про все те, чого не бувало.

      Він брав життя своє із самого такого початку. Він народився в природі щасливим. Він зустрівся природою із снігом. Його хвороба не непокоїла. Він був хлопчик-красень. Люди тоді про нього говорили як про народженого Корнія Несторенка. Його люди в процесі цього всього за його роботу в селі викрили: він злодій. А ви, люди? Тюрми він не заробив. Йому вічне клеймо причепили. Люди зробили: він танцював по селу. Його друзі по життю з ним не згодились, вони від нього відвернулись.

      152. Я був у цьому винуватий. Якби не люди, цього не було б. Хотіли в тюрму посадити, а суддя не згодився: два покарання не буває. Досить цієї однієї великої, вічно не забутньої плями злодій. А злодії – ми, усі люди: чужим природним живуть. Це мати-природа, вона побачила на Паршекові правду. За його справедливість, за його засоби, за діло для людей його  посадили в психіатричну лікарню. Він туди попав за свою скромність: він скинув з ніг чуже природне, не став він носити чоботи. Повірив своїм силам, своєму тілу. Він перестав убивати її,  тому він виявився в природі такий у людях. Йому вчені пришили ненормальність, параноя розвиток особи, шизофренію. Він через такий висновок від ВТЕК  одержав інваліда труда першої групи.

      153. Йому довелось попасти в ненормальне товариство, до тих людей, котрі відірвались від людей. Вони примусили доглядати за ними. Паршек злякався цього діла, йому як такому показалось: це в житті не те. А природа – за нього.

      Тебе зробили хворим учені люди. Ти – хворий чоловік, не для того це все робиться, а для всього світу всіх людей. У них – профспілки, усі місцевкоми, їм шукаєш у природі здоровя. Тому вони повинні тобі  як  хворому допомагати засобами, ти – їх утриманець. Вони не хочуть твого, ти користуйся ними дома. Я так не ходив, а своє мав. Руки мої – золоті, а розум мій – дорогий. Я взявся за поміч бідному, нужденному, хворому, ув’язненому, божевільному. Серйозно хворі, вони не визнавалися законом, їх не приймала конституція. Я не хотів, щоб вони в природі (були).

      154. Паршек не відривався від природи і не йшов від людей, разом робив. І тепер у цю хвилину на собі все це ось холодне й погане випробовую. Я один такий ось між ними, одного вони бережуть. Я один іду по путі цій, котра нас веде до життя, але не до смерті. Так проходити, як проходив у місцевкоми за допомогою, то краще не народжуватись. А мене вони зустрічали, вони проводжали добре, але я сам від цього відмовився: на свій хліб пішов. Я мав своє знайдене, ним користувався.

      Коли проходив 8-й Надзвичайний зїзд у Москві, я на нього їхав як любитель. Брав від божевільних і ув’язнених. У Москву їхав таким, як ніколи – у трусах. А Паршека зустрів Єжов, він визначив моє здоровя в психічну лікарню. Вона мене продержала 67 діб. Я їм говорив: біле, а вони – (чорне).

      155. «Матроська тиша» не має у себе таких лікарів, котрі не знають своїх людей. Паршек, він такий чоловік у житті, не буває таких людей, їх нема. Такої ідейної пропозиції ніхто не вносив. Я хотів, щоб не робилися люди злочинцями і не були хворими. Це моя ідея ці якості вносить. Той чоловік, котрий живе по ідеї Учителя, він робить, на нього ніяка особливість не нападе: він огороджений ділом, гарантований. Його діло – це робити. У цьому ділі гарантований, уже він не буде простуджуватись і хворіти. Тому лікарі не хворіють самі, якщо Учителевим займаються так, як скаже в цьому ділі Учитель.

      156. Лікарі узнали про мене тоді,  коли санітари привезли додому. Їм сказала жінка Уляна про цю правду, що Паршек ходить так, як ніхто не ходив. Він свідомо це все робить, а за ним ідуть слідом усі хворі. Паршек перейшов від допомоги місцевих комітетів на свою, на природну. Вона йому в цьому допомагала, вона створювала умови, як треба буде жити та діла ці творити, щоб вони на арені були. Паршекові доводилось у природі багато такого зробити, йому доводилось як такому їздити; по поїздах ходив, по вагонах, він зустрічався з багатьма. Він цікавився хворими людьми, хто чим хворів. Усім старався, йому або їй, помогти. Моє таке діло.

      157. Я бачив дуже багато проїжджаючих хворих, старався їм допомогти. І таке бувало. Їде жінка літом у шубі. Вона дружина комбайнера з Моздока, радгосп «Балтійський флот».   Їде із санаторію з Криму, з Євпаторії. Лікувалась. А щоб помогло, вона ніде не одержала здоровя. Їй холодно, і дуже. А я ж у цьому горі чи біді помагав, говорю: я тебе роздягну. Її посилаю в тамбур, вона мене слухає. Я їй кажу: кому ти віриш, проси: мовляв, Учитель, дай здоровя. Три рази скажеш, повітря потягнеш і приходь. Вона пішла, приходить говорить: «Мені тепло». А раз тепло, скажи спасибі. Вона мені говорить: «Приїжджай у радгосп. Я живу добре, є, чим віддячити. Я – дружина комбайнера, віддячу».   

Час багатий і такий, коли бухаринців, зіновєвців забирали, садовили. Я туди попав, як диверсант.

      158. Їм як комуністам про своє розказую, вони цьому не вірять. Самі по колгоспах їздять, а мені не дають. Я в них не прошу, але вони самі бачать. А щоб дати? Це в них не народжувалось і, певно, не народиться. А Карла Маркса, Леніна всі читали. Своє держали, іншому не давали. Я їхав до них у район, хотілось своє їм показати, а вони цим не були заінтересовані. Мене обливали, випробовували в КПЗ, вони три місяці продержали. Уже мені перевалило за сорок років. Читаю, розбираюсь із міжнародним становищем. Дивлюсь, як капіталісти старались оточити своєю хитрістю. Я із своєю ідеєю за партію Сталіна, ніколи не викидав із голови. А Молотова перед війною... забрали. А я приходив, куди слід, про цю війну говорив, але люди віднікувались. А час наступав, німець готувався, групувався.   

      159. Цього діла не хотілось, але саме воно йшло до цього. Хочеш, не хочеш, а робити доводилось. Природа не хотіла, але люди в цьому нічого не робили. Вони сиділи на своїх місцях, одне думали – як самих себе так уміло зберегти. Про це думав я, тільки нікому не збирався не вірити, не старався менжувати, як менжують усі своїм ділом. Є зайве – віддай, нема – придбавай. Люди з жиру казяться. А про це ніхто в житті не думав, що війна в природі відбудеться така, як воно в природі вийшло між руськими й німцями. Гітлер не знав, що в Росії  солдат споконвіку був ображений тим, що йому доводилось. Одній Батьківщині він служив.

      160. А для цього в природі – зі своїм ділом сам Бог живого діла. Він – проти цього горя, зробленого німцями. Руському солдатові війна – біда. Ніхто з усіх не подумав про таке горе: а як же йому в цьому допомогти? Усі тікали, бігли від цього ось варварського нападу. Паршек не старався від цього всього позбавитись. Вина вся ця лежала на правителях, так вони озлились між собою. Гітлер у війні так себе успішно, не одному Радянському Союзу погрожував. До Сталіна примазався Рузвельт із своєю американською економічною технікою. До цього всього за Рузвельтом пішов за цим Черчель із сталінськими вояками, і зробили в Потсдамі  нараду чотирьох.

      161. Цього ворога домовились вбити. Сталін так сказав: «Жаліти в цьому – нікого. Це війна». Він не послухав Паршека. Треба було замиритись. Сталін не знав свого природного помічника, його діло в житті. Він народився в природі ради цього діла, природа готувала до цього. Стихійно зроблено Гітлером, він помилився своїми полководцями. Самі з Богом були, а самі українців убивали. Вони хотіли цим руським в особі Паршека доказати, тому його запросили в Берлін. Для чого його висадили в Знаменці, для чого його привезли в Дніпропетровськ? Усю ніч весь час перед 22 листопада 1942 року на мотоциклі провозили, по дорогах вони Паршека возили. Ради руського солдата Паршек терпів, ради його він говорив руською мовою  з такими  офіцерами.

      162. Їм хотілось знати про діло війни. У них як в адміністраторів була така вимога від мене: «Хто буде в перемозі?» Сталін. Не треба було сміятись, мене запрошуючи. Вони знущались – Паршек терпів. Після цього всього Гітлер у своїх операціях не мав успіху. Паршекові дали волю, Паршек приїхав додому – німці стали відступати. А до Паршека звернулись люди з просьбою, щоб він поїхав у Москву до Сталіна, щоб замирити війну. І це зробив Паршек, він приїхав у Москву, а його начальник вокзалу Казанського сховав в інститут імені Сербського.

      163. Там довелось лежати. А в самого було: треба просити Сталіна через академіка Віденського. А мені що сказав  про це Віденський: «Нас із тобою розстріляють». Я знав це діло тяжке, як добитися перемоги. На боці руських стояв Паршек, він був на фронті з кожним солдатом. У нього мисль копалась у голові Гітлера, тому Гітлер не мав успіхів. Усе залежало від Паршека, він давав дорогу до завоювання. Війна зоставалась за руськими, вони виграли, їм довелось розправлятися з тими людьми, хто вів цю війну. Вони зробили втрату руському народові. Їх як ворогів розстріляли, усіх начальників. Паршек не хотів цього бачити. Цим залишили нового ворога, більшого від цього. Капіталісти залишились незадоволені стороною Радянського Союзу. 

   164. Капіталістам треба гроші. А Сталін показав їм жертви, їх це заїло, капіталісти більше з вигодою воюють, вони анексію вводять. Не встигли одне закінчити, як Близький Схід розгорівся. Паршек зостається на стороні ображеного Ізраїлю. Паршека випускає інститут через психіатричну приймальну, він зустрічається з Євдокією Леоновою. Вони його випускають на волю в Москву ходити по снігу босим. Хто це зробить, крім одного Бога? Та ніхто. Він ходить по Москві по снігу роззутим – це його перше завоювання. А користь іншому не  дається. Я прошу, щоб мені хвору або хворого привели. Вона прийшла ненормальна. Я написав їй, що треба буде зробити, щоб вона стала здорова. Вона прочитала – тут же її здоровя стало хороше. Це несподівані чудеса.

      165. Від цієї Наташі загорілась уся Москва. Люди зрозуміли, що це є якісь чудеса. Ці плоди, ці дари мною знайдені в природі самим. Для того я їх знайшов, щоб нашим людям, нашій науці медичній доказати. Вона зроблена людьми технічною стороною, штучним оточена, хімія введена для порятунку життя людського. А як простуджувався й хворів у цьому наш бідний чоловік, так він і до сих пір у природі нічого не робить і не хоче, і не вміє. У нього нічого не виходить. Він у нас умирає і буде вмирати через це все. Ради цього всього зняв убір із голови, взуття з ніг і весь належний одяг.     

      166. Не побоявся, не посоромився від цього діла піти, а звернувся до своїх природних сил без потреби бути Адамом, зовсім не потребувати.

      Це все є природне чуже, не наше. Мало нам руками це робити – ми ніж ввели, сокирою рубали, а пилкою пиляли. Мішками тягали, і цього нам мало. Ми цьому – пожирачі, ми цьому – злодії й убивці в природі. За що нас пожаліє? Ми не зробили. Нас треба карати. Це ми так ось зробили, нас за це природа жене із землі. Ми не маємо наміру жити довго. Як ледь щось таке, десь узявся нежить, запалення, уже температура. Десь узявся в тілі нестаток, нужда в цьому. Чим помогти цьому всьому? Ми не знаємо й не відаємо самі. Проти цього засобів нема і чоловіка нема.

      167. Що робити? Лікаря треба в цьому. А він же бідний чоловік, сам такий, його жде черга форму розкрити. Його жде природа, вона його жде так,  як усіх нас. Вона – наша мати рідна. Вона народила для нашого життя, а ми це все зіпсували, не стали любити, не стали цінити, як своє око, а визнали його покинутим кимсь. Ми його як таке прибрали до своїх рук, назвали своїм імям. Це, мовляв, моє, воно належить мені, власності моїй. Я цим розпоряджаюсь. Захочу – поміняю, захочу – продаю. Це – моє місце, я його облюбував, на ньому живу, їм як своїм користуюсь. Як таким користуюсь: копаю, саджаю, прибуток як свій збираю. Точно бережу, зайве збуваю, міняю, продаю, цим наживаюсь, гроші завожу. Це наша звичка, вона нас держить.

      168. На білому світі ми так ось живемо, для цього трудимось, копаємось, здобуваємо, робимо запас. Говоримо: це місце моє, живу я за рахунок його. Воно мною зроблене. Я ним як таким користуюсь. Воно мені створює в цьому гроші.

      Така вона звичка: що зайве є, збуваємо; якщо нема, здобуваємо. Хочемо мати. Така є в людях звичка, вона нас примушує в себе мати те, що треба. А нам треба одне, нам треба друге й третє. Ми в цьому копаємося день і ніч.  Нам хочеться в себе мати – це наше діло. Ми для цього не перестаємо все робити. Така ось звичка. Одне починаємо, за друге беремось, а про третє думаємо. Це вчених наше таке діло. Арктика в мішках такого не дала – ми взялись за Космос, за простір.

      169. Кому ви доводите, практиці? Вона ж є  фізична  сторона, природна – це повітря, це вода, це земля – три основних тіла, котрі нам у житті дали все, що ми маємо в мертвому капіталі. Ми в ньому живемо, цим усім оточені. У нас є продукт харчування, у нас є одяг теплий і житловий дім, у котрому ми хворіємо. І похворіємо, похворіємо,  умираємо на віки-віків. Наша така звичка. Ми б жили, але природа не дала. Вона за наше хороше й тепле, що ми з вами зробили, посадила виразку чи цей грибок, ми не знайшли засобів, щоб від цього позбавитись. Ми, усі люди, – хворі, потребуємо в цьому. Природа нам не дає закінчити. Діла великі ми робимо, а користі для людей не одержали.  

      170. Вони як жили, так вони й живуть. Вони самі в цьому так своє діло робили, але щоб його доробили й одержали від нього в людях таку допомогу, котра дала всім людям таке діло, від котрого наш чоловік не простуджувався й не хворів. А ця можливість була, ця можливість є, ця можливість буде тоді, коли ми за неї візьмемось і будемо це ось робити.  Ми з вами  не повинні втомлятись, повинні бути енергійними. Ми з вами повинні холодної води не боятись, у ній уранці й увечері купатись. З людьми з усіма зустрічатись, з ними ввічливо здороватись. Мовляв, здрастуйте, дідусь, бабуся, тітонька, дядя й молодий чоловік.  

      171. Яка буде в цьому слава! Ех, і життя  моє таке, з усіх воно тяжке, одне з усіх. Зрозумійте моє таке ось терпіння, свої серця ви в цьому всьому загартуйте. Милі мої всі такі люди, на сонечко подивіться – ви побачите правду, своє оздоровлення. Бути таким, як я, Паршек, - Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.  

      Бідного нужденного чоловіка шукай, йому треба дати 50 копійок, сказати: я цьому чоловікові даю за те,  щоб мені в житті нічим не хворіти. І віддай їх без усякого такого. Приходить субота, ти в суботу не їж, не пий до самої неділі.

      А коли треба, це моя така ось є в цьому велика просьба.

      172. Мене треба буде просити – завжди будеш здоровий. Харкати, плювати на нашу землю не треба. Не пити ніякого вина, і палити не треба. Це тільки така ідея Паршека, вона в кожного чоловіка є, тільки нею треба буде займатись. Вона природна, у ній є повітря, у ній є вода, є земля. Чужого тут нема. Усе живе, щоб поганого такого в житті не було. Спокій у природі робиться. Золото з життя проганяю. Шкідливе не ввожу; ми таке, щоб у житті було, не приймаємо. Душа моя – до життя, і серце моє переходить до всіх таким здоровим моментом.

      173. Це дещо таке в такому житті, воно нас зустрічає, воно нас і втягує. Це мати-природа, у ній можливості не такі. У ній – два напрямки в людях. Може, вони не хотіли цього бачити, але воно саме з великою радістю й великим очікуванням прийшло. Це наші всі сяючі сонячні промені теплого характеру. Вони нас із вами таких уперше так оточили. Цього не бувало. Людям це все проститься за їх такий учинок, за таку живу природну штуку. Вона примусила маленьку комашку пролізти сюди, у це місце. Прилетіла сюди наша трудяща бджола, їй не до цього – вона запах почула. Аромат пронісся. І чоловік такій землі низько поклонився, різким своїм голосом  сказав: здрастуй.

      174. Він говорить: довго тебе таку ждав після бурхливого морозного снігу. Ти яка була, така зосталась, ґрунтова, обмита водою, до себе ти волочиш. Ми про тебе не забули, готувались на полі твоєму. Це пишеться про нашу матір-природу.

      Треба писати про чоловіка, про Паршека, про такого чоловіка, хто прийшов на місце наше, створене людьми, на котрому ніхто ніколи не бачив Бога. Його як такого привели умови всього людського життя. Якби не люди, йому не бути. Якби не сама природа, він би цього не здержав у цьому всьому бути таким Богом.

      175. Він зробив діло в людях – вони його зробили між людьми: він Бог. Я як чоловік перед усіма людьми є такий само, як і всі живущі люди. У мене була мати, вона мене народила. Весь час хотіла, щоб я  був, як люди інші. Вона не хотіла, щоб я в шахті працював. Вона хотіла бачити мене таким чоловіком, котрого в житті не було, а їй довелось так мене побачити й зі мною рядом іти. Їй стало жаль. Вона мені говорить: «Якби я знала, що ти в житті зостанешся таким, я б тебе маленького вбила». А я їй сказав: ти народила, а виховати не зуміла. Весь час тебе як матір я слухав, а потім прийшла природа, мені про все життя чоловіка, вона мені сказала: чому це так робили люди, що вони жили, самовільно захоплювали, у них було, що їсти й що одягнути, дім житловий був, а доводилось їм простуджуватись, хворіти й умирати?   

      176. Я як такий чоловік її послухався, став із цим розбиратись. Визнав: мати правильно говорить: чуже – є не своє. Ось чому Микола Миколайович Корганов правий щодо своїх учнів: «Вони будуть із тобою зустрічатись, ти заслужений своєю хворобою, котра в тебе є».   

      Ми з вами такі ось люди в житті: лише б захотіли, уже до цього готуємось. Ми підбираємось, хочемо жити, уже підготовлено експедиції, можемо за це діло ставати. А Паршекові саме влізло в голову, і це непогано від цього. Коли люди хочуть, а в них не виходить – уже це хвороба.   

      177. До Паршека придрався адміністратор правитель Сталін. Ради його ідеї він його як параноя розвитку особу, хвору на шизофренію, поклав у Ленінградську психічну лікарню. Це треба було, щоб Паршек зустрівся з ученими. Вони теж там сиділи за указом Сталіна. Паршек загартуванням  перед усіма хвалиться, а йому політику пришили. Тому Сталін у ці роки згорів, умер. Він тоді-то вернувся додому, він знову став людям хворим помагати. Дійшло до того, що йому довелось їздити по містах і селах. Стало звучати вчення Учителя,  природного практика. Був Хрущов при владі, він теж не вдержався, полетів.   

      178. Паршека взяли в шори вчені-психіатри. Вони збились, самі себе заплутали: то його по-своєму вважали психічно хворим, не входить у рамки вчених. Лише б шкідливого не робив, а за корисне не осудять. Паршека за лікування ловлять у Кіровограді, садять у тюрму. А тюрма, хворих вона не держить. Тоді розумні люди не стали рахуватись із Паршековою ідеєю, пішли його народним судом осудити. А хвороба не дає його народу судити. Учені закрутились у моїй голові. Я свою роботу почав робити між людьми практично фізично. Це найшкідливіше захворювання. А коли психіатри в Одесі стали виводити висновок, виявилось, його істина, у нього хвороби не знайшли. Паршек від радості не знав, що робити.     

      179. А лікарі бачили цю правду, вони хотіли його вбити як дармоїда. Не дали йому волю, послали в суд судити його. А він хотів виступити із своєю природною практикою, щоб суду показати свою природну істину. Та адвокат мене знав, за мене стояв, сказав, щоб я з ними не розмовляв, як учений. Я так і зробив, на суду сказав слова адвоката: «Я вчений». З ними говорити не став. Моє в цьому виграло. Я поїхав із конвоєм у Москву до вчених, вони мене по тюрмах проводили як хворого. Я в кожній тюрмі запитував: «У вас була така нарада, щоб ваше все реалізувати?» Вони не хотіли говорити зі мною. Я такий у їх конвої прогресував. Коли їхав у Москву, мене просили ув’язнені, щоб я Хрущова прижав. Не доїхав до Москви – Хрущов... Мене такого чіпати не треба.    

      180. А я сам у цьому всьому так доведу фізично практично: за мене природа. Вона нас усіх народила й учить, як треба буде жити. Це моя є в цьому поява. Я взявся за того чоловіка, котрого не знав і не думав знати, а він мене такого знайшов, звернувся, попросив, щоб я його такого прийняв, через свої руки йому ввів у тіло сили. А потім водою пробудити, щоб його тіло не простуджувалось і не хворіло. Через це все існуючі хвороби щезнуть, а інші, котрі по природі йдуть, вони безсилі зостануться. Так за це саме Паршек повинен постраждати? За що? Учені з ідеєю Паршека згодились, від його мислі не відмовились, стали йому в цьому помагати, не допустили, щоб його суд судив.      

      181. Поклали в ліжко, щоб Паршек відпочивав. Його тіло заслуговувало бути таким, як говориться в «Моїй Перемозі» про істину одну. Серце моє молоде, здорове, загартоване – 25-літнього  чоловіка. Мій вихід - у цьому. Я не боюсь ніякого ворога, навіть своєї смерті. Це все мені знаходило й давало лікарняне ліжечко, воно так не покидало. У мене розум  був дорогий, а руки – золоті. Папір був, на чому писати. Є, чим писати, і що писати. Я цим слідом, цією дорогою прийшов, став розбиратися з повітрям, з водою. Знайшов слід цього всього, він мене привів, зупинив якраз на цьому місці, це виявився Чувілкін бугор.    

      182. Я довго шукав, немало мислив, а все-таки я так ось знайшов це місце, не в Москві, не в Ленінграді, не в Ростові, не у Ворошиловграді, а в селі моєму рідному. Знайшов не там, де є техніка або розташоване штучне, а хімія введена, котрі за свій час у житті чоловікові не створили нічого такого корисного, щоб не простуджуватись, не хворіти.   А це була така можливість, від Адама літ лежало, ніким воно не було захоплене, ніхто ним не інтересувався. А це місце має повітря, воду, землю, а там є струм, електрика, магніт, невмираюче створіння. Його для життя чоловікові знайшов Паршек, він хоче, щоб наші люди його прийняли здоровям.     

      183. Скажіть мені такому, будь ласка, кому в житті здоровя не треба? А його знайшов на цьому місці Паршек, добре знає про всіх нас, бідних, хворих, нужденних людей, котрі нічого такого не роблять, щоб у своєму житті не хворіти, не простуджуватись. Їм як таким Паршек вносить, говорить: треба буде робити те, що потрібно. Ми з вами йдемо по землі зовсім роззутими, босими. Я як такий через руки свої передаю всякому чоловікові його здоровя, повітрям задовольняємось. А потім спускаємось до води, ми купаємось у холодній воді, пробуджуємось. Неминуче здоровя – у цьому ось ділі. Нам нічого не буде потрібно так, як це. Ось це діло знайдено в природі для порятунку в житті.    

      184. Ми з вами з дитинства багато років учимось, робимось ученими. Наша мета в цьому ділі така – бути організованими, людьми командувати, тобто, за всім цим законом їм як таким наказувати. Він у цьому ділі – наш начальник, ми – його підлеглі. Його діло – сказати, а наше діло – робити за наказом. Наші науки на місці не стоять, вони отримали зверху завдання цим ось людям підготовленим робити. Їх діло одне – робити. А в ділі – техніка всякого роду, зброя, пристрої, апарати копатись, ритись у живому природного характеру. Ми – люди мертвого характеру, з живим жити ніяк не можливо. Усякого роду техніка, вона іржавіє, - штучне рук людських. А хімія – це не природа.   

      185. А природою можна назвати тільки Чувілкин бугор. Він живий, істотний, він оточений повітрям, а вода навколо джерельна, що й треба в природі чоловікові. Техніки, штучного нема; хімія не існує. Що в житті може бути краще, ніж це? Його пізнав Паршек і застосував на самому собі. Його тіло терпить не для того, щоб йому в цьому робилось хороше. Він у себе таку свідомість виробив буттям: йому холодно, і дуже. Він же сам не захищений. Чисте, енергійне тіло, цього ось мало. Він не їсть ради всього світу всіх людей. Це він робить, щоб люди знали про першу початкову помилку.     

      186. Паршека народили в сімї середняка. Отець був найманий чабан, пас із Кирилом Гусаком вівці. А життя продовжувалось у великих нестатках. Хліб самі вирощували. А було велике кустарництво. Люди ходили в одязі зовсім нехорошому. Діти гуляли по селу, як хотіли. Згадує про самого себе. Отець став шахтарем, любив горілочку пити, йому не до дітей. А в Паршека залишилась жалість батьківська. Чому мій отець такий? Росли ми, горнулись до кучі. Можна сказати, нами займалась мати-трудівниця: пряла, ткала, вона нас своїми руками одягала. Ми, діти, носили полотняні штани. Таке життя продовжувалось.

      187. А пам’ятається, як це було тепер. А ми були сільські діти. Чужий чоловік не приходь. Очі швидкі, побачив, до нього прийшов. Слухаю. А він такий чоловік: сам нічого не знає, а хочеться знати більше за всіх. Ми росли всю зиму на печі, на своїх спинах. Сонечко сходило з двору, а заходило від вулиці. Воно приходило й відходило, ми його й не бачили. Навколо села лежала хліборобська земля. Люди жили по селах і хуторах. Наше село велике, сімсот дворів. Цю місцевість знали, її називали Хоминка. А на західній стороні був яр, там людські левади. «Куди йдеш?» – у нього або в неї спитаєш. А вона або він скаже: «Під гору». Тут річечка бралася з джерельної води, набирала ставки.   

      188. А тепер доводиться  цей весь минулий такий ось час, він нас примушує жити дуже тяжко. А тепер Паршек для цього знайшов у природі такі природні засоби. Чоловікові доводиться ними оточити себе, як це робиться Паршеком. Він думкою не жде цей час, котрого люди всі ждуть. Вони до нього як такі готуються. У них є для цього всього приготовлене. Ми його маємо як таке. Ще не жили, а за рахунок цього стараємось прожити. Ми цьому віримо, вважаємо: це все порятунок у житті нашому. А де ж подівались ті люди, котрі були такими? Їх же не стало через це, вони вмерли. Чому ж буде вмирати в цьому ділі Паршек, якщо він не жде так час, до нього він не готується?   

      189. У нього запасу такого нема. А є в нього для цього свідоме таке, вироблене ним, терпіння. Він добре знає природу, з нею нарівні живе, її так любить сильно. Він її в цьому просить ради того, щоб вона берегла в його житті. Він уболіває за своїх людей. Його бажання одне – чоловіка зберегти в його такому житті. Він має одержати від Паршека струмом здоровя, з котрим люди не будуть так простуджуватись, і не будуть вони хворіти. Їх Учитель навчить, що треба буде робити. Ми з вами будемо робити - у нас буде це ось, таке вийде в нас таких. Люди зробляться через це все молодими, загартованими, із здоровими серцями. Ми з ним прийдемо до своєї небувалої молодості. Ми так старіти не станемо. У нас буде серце 25-літнього чоловіка. Природа не буде на нас нападати, буде нас берегти, як око.  

      190. Цього всього Паршек на бугрі доб’ється. Йому допоможе природа, вона йому дорогу дасть. Він не побоїться у воду піти в будь-який час. Він від природи одержить легкий зонт. Він буде через це все зроблене ходити по воді, буде літати вільно в повітрі.

      А тепер йому не вірять, як і всім людям умираючим, що він є Бог за його зроблене діло. Він сказав: не буде війни з Радянським Союзом, не застосується нейтронна бомба, усьому цьому перешкодить Паршек. Він – за солдата, за ображену особу. Його як практика вчені теоретики піймали, прив’язали до стовпа, і що хотіли, те вони над ним робили. Учили його пізнавати ворога, учили, як солдата вбивати; учили не доброму, а поганому ділу.   

      191. А в солдата руського є душа й серце до життя, а йому не дають. Він у нас прив’язаний законом до залізного стовпа. Ним як своїм розпоряджається офіцер; що він схоче, над ним зробить. В офіцера переваг більше, ніж у солдата.  Примушувати, пхати,  куди схоче – такого права ніхто нікому не давав. Це свавілля зробила теорія, вона без цього підкорення жити не зможе. Місце захоплювалось титулом, необдумано розпоряджались живим чоловіком. Природа, самі люди цього не хочуть. Війна починається через місце, а життя вводиться  через  любов.     

 

1978 рік 7 грудня

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. З копії оригіналу. (в1412) 


 

   7812.07   Тематичний покажчик

Народження Паршека отець Корній Несторенок 4

Еволюція воля  62

Отець син  69,83

33 рубля   68

Учитель, терпіння 6 місяців 77

Бугор спадщина отця  84

Учитель радянська влада  92,93

Пробудження  105

Релігія  113  

Учитель жінку поставив на ноги

за це назвали Христом  131

Самовілля заставляти пхати 191