Паршек. 1979.10.с.190.

Вода. 1979.11.с.29.

 

Іванов П. К.

Паршек

 

1979.10.03

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош.   Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

      1. Паршек, він – Паршек і в Москві, і в Ленінграді, навіть в інших країнах білого світу. Він як такий - перед нами, усіма людьми, котрі одержують в усьому світі журнал «Техніка – молоді», №4. Це перша сторінка, ми її легко відкриваємо, бачимо свого близького по ідеї в усьому такому житті. Чоловік – це я. Написані ці слова – неправда. А написано: «Не боятись холоду». Що значить не боятися холоду, якщо сам герой цього діла? Сорок шість років цим ось займаюсь, а холодної води я дуже боюсь. Але знаю добре як ніколи: є в воді й у повітрі струм, електрика і магніт, і це також є в самого чоловіка.

     2. Це нам усім розказує Паршек. Він по природі так довго ходив, йому доводилось думати й гадати про це діло. А діло було таке. В Армавірі на Кавказі є районна лікарня, і в ній доводилось уперше починати. Я не був таким героєм, як нам усім мої роки показали в розпалі московських зимових холодів. А тоді мені було 35 років. Я так не ходив, на мені було осіннє сезонне пальто, у черевиках. Я був, за документами, кореспондент  «Правди». У мене й там звучала правда. Я туди йшов не подивитися саме положення, у мене було інше. Я туди йшов чоловікові хворому помагати. Головний лікар Нефедов, він був у відряджені.

      3. Черговий мені слова не сказав, прикріпив нянечку, надів білий халат – уже я лікар денного характеру.

     Мені відчиняються двері палати, де лежав оперований хворий. Я з ним як таким порозмовляв, він мені сказав, що йому зробили операцію вчора. Я йому дав почитати книгу Пархоменка й залишив у спокої. Зайшов я до хронічних і калік. Тут я своє знайдене не змовчав, їм став сили вводити через мозкову систему, що й примусило нянечку звернути увагу. Він, мовляв, не той, кого ми ждали. Вона - до лікаря, а лікар велів це діло залишити. Я сірник для практики запалив. Лікарі мене впізнали.

     4. Сам Нефедов вибачився, попросив їм як таким не заважати, дав свою, щоб я, Паршек, поїхав у Москву й там як засіб знайдений запропонував. Він у прийомну Світухіна пішов, про це все докладно їм виклав. А професор Світухін, він вислухав мене, так сказав: «Якщо ти це будеш робити, ми тебе як такого заженемо туди, куди Макар не ганяв телят».

     Якби я, як такий є Паршек, цього злякався, я ніколи не зустрів би, проїжджаючи в поїзді від станції Овечка Мін води Кавказької залізниці, головлікаря Данилова. Він був у купе. Я туди попав як кустар-одинак, у дорозі йому своє все корисне в людях розказав, не про це, а про самого себе.

      5. Адже я по снігу по морозу роззутим не ходив. А чому це так я пішов, ходжу? Він мені повірив, я йому розказав про чудеса. Одна жінка, це було в селищі Овечкине, вона не ходила ногами 17 років. А коли її чоловік звернувся до мене за допомогою, я перед цим так: «Якщо ця жінка піде ногами, то я тоді піду по снігу роззутим». Вона ж пішла. А моя яка була в цьому обіцянка, я питаю як у лікаря, що мені доводилось робити?

     А Данилов дав свою згоду. Тільки треба йти після цього ось усього в ізолятор Данилова. Хворим медицина немає сил помогти. Він вибачився переді мною таким.

       6. «Я вам вірю, - він сказав, - як кустарю-одинаку». Він позвав мене й запросив до себе в лікарню цих хворих підняти. Я від такого запрошення не відмовився, узяв це діло на себе.

     Я для того на землю прийшов із цим ось смерть як таку вигнати, а життя у славу ввести. Цьому бути. Така ось зустріч, вона потрібна нам, усім людям. Це природа, тягнула вона Паршека вгору.

     Скоро я змінюю роботу, нам дають райони діяльності інші. То ми заготовляли в іншій області, а тепер - у своїй Ростовській, у Тихорецьку Архангельського. Я там був хазяїн, творив чудеса, вони були на людях. Іде конюх по своїй дорозі, а в нього рука перев’язана – це моє діло.

      7. Він - дефектний чоловік, я можу помогти. Без усякого такого я своїми руками взявся - десь ділась біль.

     А Данилову обіцянку, ви думаєте, забув? Нам доводилось зону здавати Ставрополю, мене відрядили, тому я туди й попав, цього Данилова як головного лікаря знайшов. Він привів у лікарню до чергового лікаря, це все доклав. Мене роблять лікарем: халат надівають, нянечку прикріпляють, указують ізолятор. А там лежать двоє безпомічних, їм медицина безсила. А одна з всіх згодилась допустити мене із своїм ділом, із своєю історією. Я тут у хворих тільки спитав їх таке ось бажання у мене в такого лікуватись.

      8. Одна з двох, котра лежала з ногами (хворими), у неї нечутливі ноги, їй дійшло, вона згодилась, а друга не дала своєї згоди.

     Учитель свою хвору оточив своїми руками, струмом викликав її почуття, вона почула ногами мої такі ось руки. Їй з вдихом доводилось кожний крок відвойовувати, вона швидко стала по підлозі ходити. Нянечка бачить цю ось таку фізичну роботу, вона мала можливість відірватись, із своїм поняттям до хворих прийти та їм за це ось лікування по-своєму розказати. Вона їм сказала: «Уже хворий ходить». А хворому цього лікаря, їм дай.

    9. Вони підняли перед лікарями, щоб цей кустар-одинак їх лікував. Раз цю хвору підняв на ноги, вона стала ходити, він між цими хворими всім поміч. Лікарі, вони побачили енну правду, стали йому дорогу показувати, щоб він їм цим не заважав. Це моя сила була, вона є. Я не зійшов з колії, ще живий, помагаю всім живущим на білому світі. Найголовніше, треба нашому чоловіку здоровий характер. Йому треба цьому запобігти, щоб він не простуджувався і не хворів. Ось що вносить Паршек. Він, по словах всіх людей, їх Учитель. Це ваш герой, котрого мільйон сімсот тисяч побачили на арені.

      10. Він же чоловік наш руський не так, як усі люди. У такому красивому фасонному одязі ходити він собі відмовив. Не їсть, води не п’є, вважає - усе це чуже. Ми ним як таким задовольняємось, самі собі говоримо: ось ми, так ми, такі ось люди. Ми свої ці животи розпустили, нам цього мало. Так що ж ми, такі люди, уміємо самі себе цим берегти? Це ж хімічне, зовсім негоже. Може, скажете, я неправду кажу? Я живу правдою, мені так холодно, а вам тепло. Мені прощається, я залишаюсь без усього вашого. Я хвалюсь своїм живим, а ви – мертвим. Ви з чим живете? З бездушним.

      11. Ви не вірите мені, такому ось чоловікові. Так повірте матері природі, вона мені говорить свою правду: хто я такий є, і де місце моє? Чувілкін бугор – це місце всіх наших таких людей. Хто згодиться й скаже свої слова: йому не холодно так, як він ходить. Дуже холодно, але треба терпіти. Узявся за гуж – не говори, недужий. Так і Паршекові доводиться робити. Це не папа з мамою залишили свою спадщину, а природа, вона указала цю путь-доріжку, не на півдні, а під Москвою в розпал холоду. Кому б це схотілось 46 років так проходити та продумати й проробити? А він і до сих пір робить, фізично займається з людьми.

     12. Людям доводилось про це діло чути. А от із цим ділом погодитись, такого чоловіка в природі не знайшлось. Від мене такого тікали. Я як такий був ображений адміністративною особою за мою таку роботу, а мені на це не ображатись. Моя шевелюра на голові, вона моєму здоров’ю дуже помагала. Я через цю ось мисль і шапку з голови зняв, черевики на ногах не носив і все решту скинув. Як таке тіло в природі освітилось, я став ходити в шортах.

      13. А люди свій учинок змінили, вони стали дивитись на це все байдуже, стали мене визнавати за Переможця природи.

      А вчених я примусив на собі помилитись. Вони були в області світила, я з ними зустрічався, ночами, днями не боявся розмовляти. У них була струнка технічна, штучним вони оточені, хімія ними введена. Я був для них практик. У Паршека все було підготовлено відповідати різко й точно. Вони мою мисль збили з путі. Я, було, пішов своїм тілом в Азовське море, а старик нацмен, вірменин, зустрівся, зупинив, цьому всьому зробився корисним.  Дитиною мене назвав. Він так сказав: «Твоє все життя попереду».

     14. Я по пшениці біг, а мене ловили на конях. Це зробили вчені, їх вона, природа, примусила тимчасово відвернутись. Я був тоді самітник. За всіма законами після психіатрів втрутилась в моє таке діло міліція. Природа сама взяла всі ці ось дії. Я тоді думав: за що й про що? А це для історії треба. Вона мені дала розуму таку міцність. Мені доводилось доводити одягом, я його як чужого скинув.

     Вони мене законом тягнули, одягнули мене, тоді люди стали говорити. Я – у природу, вони – за мною.

      15. Мене такого не відпускають, везуть мене в село до людей, вони там своїм ділом господарювали, берегли коней конюхи. Я туди попав як невідомий для них чоловік. По-руському говорив. Побачив: на стіні рушниця висить. У них спитав, ніби й не знаю: «Що це таке?» Вони мені сказали: «Рушниця». Так її заберіть, а то я вас повбиваю всіх. А конюхи її прибрали. Я їм про свою цю історію, всю ніч не спав, а їм про це діло таке говорив. Я добре був у цьому підготовлений. Усьому діло були люди. Якби не ви, ці ось конюхи, такі люди.

     16. А сьогодні Трійця - духів день, він був яким у мене любимим. Я по дорозі зустрів сліпого пастуха, йому очі відкрив. А ось збоку вірменський  хутір Кашкіне, я зустрівся з трьома дівчатами. Вони мене привели до жінки зовсім сліпої, я їй відкрив очі, вона побачила цей світ. Питаю: хто я є в них? Вони мовчать. Іду зі своїм далі.

     Ранок для нас прийшов, я холодною водою пробудився, на вулицю я вийшов. А люди стоять. Я їм хмару як таку показав пальцем, кажу: «Вона зараз розійдеться». Тут же вона щезла. Коли це приїхала машина полуторка мені послуги зробити, до дільничного доставити. А із цієї машини вилазить поважна особа. Я в нього спитав: «Чия це машина?»

      17. Він мені сказав: «Державна, МТС, вона хоче тебе доставити туди, куди треба». Я в нього спитав: «А ти мене знаєш?» Він сказав: «Ні». Я йому говорю: “Я ось таких уже повбивав 50 чоловік, і тебе я вб’ю». Він мене кинув, поїхав. Я бачу до мене такого готують коні. Я це не послухав, краще й легше так дійти пішки. А хлопчик маленький несе масляну із сметаною мені. Я в нього спитав: «Хто тобі дав?» Він сказав: «Тато». «Йому, - я говорю, - віднеси й віддай».

     18. А комсомольцеві було доручено мене доставити до дільничного. Компанія боротьби з безпритульністю, із цим боротьба проходила. Я туди зі своїм таким наміром, а дільничний думав, це безпритульність. Так це на свій лад зустрів. Я стою мовчу, а він лається. Він утомився, я питаю: «Ви втомились. А це хто, чиї портрети?» Він мене зрозумів, свій тон змінив. А я йому говорю про господарство ОРС Ростова. Він спитав, кого я знав. Алімова, Берецького. Тут-то дільничний, він пішов на моєму боці, бере трубку телефону, питає по телефону агронома: «Ваш це чоловік Іванов Порфирій Корнійович?»

      19. Агроном сказав: «Наш». Дільничний прорахувався, вибачився. А потім одягом у Ростов тягне міліція в пошуках цього чоловіка. А вже на Енгельса виступав із такими словами, він говорив в адресу Радянської влади: «Вона нами завойована, а от люди попадаються нехороші». А до мене міліція, як до контрреволюціонера, саме взяло ДП управління. Що вони робили, а в кишені лист у РОСТРАЙОРС. Вони - туди, там не відмовили, піддержали. Вони випустили, вони помилились.

     Він – ображений чоловік, за нього природа. Він тільки що - у люди, а його як безпритульного - у комендатуру базару.

      20. А там кого нема? Я туди не краще їх. Сам собі говорю: вони – по ділу, а я - за що? За ідею Паршека.

      Нас усіх погнали в 2-е відділення міліції, і я - туди. А мене скоро звідти взяли, мене одягнули. Я – чоловік нелегальності, згадую про все. А мене по ділу направляють до Чернова, до голови Азово-Чорноморської комісії. Тут-то моя зустріч з психіатром Покровським. Він думав: я – чума.

     Я підняв усю історію нашого такого ось першого початкового чоловіка, його діло. А він його почав робити, недоробив це діло, узяв друге і так далі й тому подібне. Він застудився, захворів, похворів, він умер, його нема.

      21. Що ви скажете, шановний ви лікар, вина в цьому чия? Чиє місце облюбоване, моє? Ні, чуже природне. А жити-то треба. Чим, чужим жити?

     Він мене не розумів, а я його зрозумів, що нічого не знає. Так воно й вийшло. Назавтра добивались доктор Артемов і професор Нікоргон, запросили брата-міліцію. Я перед ними - нове, а вони не згоджуються. Привели моє здоров’я до розвитку особи  параноя, шизофренії, тобто я від них одержав по труду I-у групу інвалідності. Вони мене зробили в людях, що  я не чоловік.

     Природа - за мене за такого. Ти ж хворий чий? Тебе зробили вчені хворим. А твої помічники - профспілки, міськкоми - говорили свою істину.

      22. Ти - загартований чоловік, для кого загартовувався? Для людей. А вони цього не хочуть. Так допомагайте.

     А коли мені природа, за це ось усе вона розказала як небувале джерело? Це було моєю ідеєю - людям помагати. Я від цього не відмовився. Я був хворий тим, чого люди боялися робити. Я йшов на смерть цього діла, і в мене виходило. Я не простуджувався і не хворів, цим я свою практику доводив. Моє здоров’я сил набиралось. Я готувався бути в природі в людях корисним чоловіком, на ходу вивчав те, що було треба. Мене природа готувала, вона моє тіло електризувала природно повітрям, водою, землею. 

       23. А сам вважаю та й думаю: це все тимчасове явище - дітей брати без усякого.

     У мене ж руки золоті – струм мого здоров’я, що й робилось у цьому ділі. А люди наші, близькі вони до мене за моїм ростом, начебто я їх цим ображаю, від них від таких відхожу. «Сам цього досяг, а нам не хоче розказати», - їхня до мене така образа. Я - з душею, з серцем до всіх таких людей, вони все вміють із себе скидати і легко, а ось знати, любити природу – цього не хочуть. У них до цього діла велика така ось боязнь, у них до цього  недовіра. Їм Паршек говорить.

      24. Наша рідна мати, вона нас усіх народила однаково, участь брали повітря, вода і земля. Вони - усьому діло, любі друзі, ховатись від них ніяк не треба, вони є ванна, та ще яка жива, енергійна. Її треба так ось просити: «Ти природа мати моя, дай мені життя, моє вчення, щоб я навчився та інших учив». Це така моя є в житті просьба до природи. Я сам цю штуку випросив.

     Завдяки становищу мене моя дружина Уляна Федорівна любила, я старався не відставати від інших людей. Я з усіх один заслуговував пошани. Де я не був, мої такі сліди поважали.

      25. Я вже зимою в ополонці купався. Як я ходив, так я виходив із води без утирання. Людям був у цьому страх один. Мене люди усно держали в себе як Переможця. А коли мені треба куди-небудь проїхатись, то для мене був помічник транспорт у будь-яке місце, лише б слово сказав. А люди – служаки, їхнє діло. Я для них був чоловік загартування. Де не попрошу, без квитка. Так довірявся й на поїздах пасажирських, і на товарних, і на паровозах. Тим більше, я йшов із холоду, і не боявся виходити з тепла.

     Моя така система – любити людей, а люди люблять тебе. Узнали мене багато людей, стали із цим ось рахуватись. Щоб відмовитись, ніхто цього не дозволяв.

      26. Я скоро цю просьбу перемінив на свою улюблену роботу фізично з людьми займатись. Це моє основне таке діло, від чого я не зміг відмовитись. Люди на собі всі ці хвороби мали, це їхня така нужда, вона в природі. А задовольнити себе чим, якщо не мудрець?

      Це давалось тільки Паршеку. Він на це пішов з любов’ю. А коли ти любиш природу, то що може бути від цього всього краще? А на твою таку любов багато людей озветься, вони про тебе про такого іншим людям розкажуть це все, потрібне їм. Вони між собою бачили цього ось Паршека. Він знає природу, вона така: лише б народилась мисль, діло буде. А Паршек цю мисль мав, він отримав її в природі й став робити з голови.

      27. А якщо голову довелось розкрити, то й ноги роззув. А раз це я зробив, у людях чому не ходити завжди в шортах? Це Паршека ідейне явлення. А люди цього не хотіли, їх оточував сором, а в Паршека – слава.

     Мої руки, вони гроші ні в кого не витягнули. А якщо я знайшов ці ось засоби, то тут уже нічого такого не поробиш. Хвороби, вони не припиняються, а розвиваються. Я їм потрібний був, мій організм, у природі загартований, я ним хвалюсь. Говорю їм: бідні люди, не хочете жити. По-своєму жити, як ви живете – безслідно, як ніколи, умирати.

     28. Коли мені в людях доводилось по снігу зимою ходити роззутим, а людям помагати, учені своєю критикою, вони взялись як за якогось знахаря, нехорошого чоловіка. Їм це здавалось: це діло неможливе. Я це роблю свідомо під маркою психічно хворого, а в самого проходило без усякої шкідливої помилки. Це не технічна така сторона - робила в людях сама природа природними путями, ніякої аварії.  Мене за це все, що робила природа, ученим доводилось тримати у психіатричних таких лікарнях. Я з ними так ось не спорив, говорив їм я «біле», а вони «чорним» оточували себе. Словом, від цього ось сильно терпів і ждав часу. Дуже важко в такому ділі, але нічого.

     29. Охоронець, він так із своїми силами оточував: як хотів, так і робив. Беруть мене, саджають, кажуть: «Ми тепер тебе пострижемо». А я їм говорю: «У вас сокира є?» А вони в мене спитали: «Для чого?» Я їм як таким сказав: «Голову треба відрубати». А вони мені так сказали: «Ми такі люди, котрі не рубають».

     Без мене цінності знайшли, їх мені дала Валентина Сухаревська, передала людьми. А чоловік про це узнав. Він правильно вчинив: треба було в жінки спитати. «А чиї це гроші», - прокурор спитав у Сухаревської.

      30. А вона йому так сказала: «Якщо Іванов мені скаже, щоб йому дім побудувала, я йому зобов’язана за його діло».  Прокурор санкцію не наклав. Паршек – у Бобринцях Кіровоградської області, забрали в спец прийомну.  Як такого кладуть, а в самих зародилась мисль убити як такого. Не порахувалися з моїм таким здоров’ям. В Одеську тюрму, в ізолятор №14, психіатрія, там мене постригли.

     Усе наробила прокуратура Кіровограда, її мета – зробити мене здоровим чоловіком. Я й не був хворим. Моє здоров’я було таке, якого не було в  світі, й я його мав.

     Проте Алла Павлівна, завідуюча ізолятора №14, усім ученим дала, щоб вони не помилялись. Я в неї був такий радий, не знав, що їй за  її все сказати. Спасибі та спасибі.

      31. А вона мене суду народному представила як дармоїда. І на це я пішов. Вони одягнули, вони взули, чучелом вони зробили, не мене, а тіло фізичне. Описали все те, що хотіли. А я суду сам сказав: «Я вчений, про це діло говорити з вами не стану». Моя хвороба не входить у поняття вчених. І тут моє взяло. Суд вирішує в психіатричний інститут імені Сербського. Я й туди не побоявся їхати. Моє волосся оточили всі люті заплутані звірі - це сон.

     Моя Перемога, я її написав. Три роки 10 місяців у цих психіатричних умовах я свідомо протерпів та проговорив про свою таку істину. Вона була в мене, так і до сих пір не така нога - ось що умови психіатричні зробили.

     32. Я всьому колективу лікарів місцевої лікарні зі своєю практикою на живому факті на людях довів, що я корисний чоловік. Знову суд і прокуратура, як повноцінного чоловіка випустили.

     Ох, і життя моє таке важке. Ви, такі люди, зрозумійте, серця свої загартуйте. Милі ви люди, гляньте ви на сонечко – своє оздоровлення. Бути таким, як я - Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

     Дуже багато пишу, написав труд «Загартування і люди». Думаю, куди послати? У видавництво «Знання». А воно без усякої причини – мені на адресу.    

      33. Я такого не думав і не гадав, туди сам їду, а вони мені говорять: «У тебе - твоя мисль, а її треба з області, з Ростовської». Я зі своєю писаниною, зі своїм трудом словами виступив на цю арену в захист нашого земного чоловіка з його таким здоров’ям. Він його губив у житті своїм учинком. Він робив своє діло, щоб йому як такому довелось згоріти в його такому житті. Він у цьому помилився, його примусили умови, він у цьому всьому іншої путі не знайшов.

      34. У нього бурувало здоров’я. Чоловік не знаходив таке ось місце, в якому йому довелось витратити. Він не знав, як його витратити й де, старався в природі щось знайти й вигідно піймати, присвоїти це місце. На ньому як на такому йому доводилось усе робити. Це місце самовільно захоплено й до свого імені воно присвоєно. Огорожа зроблена своя, щоб туди ніхто з чужих не проникнув. Це нехороша сторона цих людей: вони власність стали мати.

      35. У ній що хотіли, те й робили. Їхня була воля. За це ніхто не відповідав, вважалось, це його добро. А де ж природне?

     Природа від цього діла терпіла, але вона йому як чоловікові давала необхідне в його житті. Він думкою знаходив, старався в себе це все мати. Це - його індивідуальне діло. Він цим огородився, став брати в природі те, що він знайшов, - це його було діло. Він хотів, а йому природа не давала. Це все не по душі робилось, він серце життя вбивав. За це все він сам гинув і буде гинути так.

     За моїм усім цим висновком, краще й легше нічого не треба робити, а терпіти свідомо без усякого такого, ніж це робити. Це все не наше є, людей, а все це належить природі матері рідній. А ми цим ділом ловимо й убиваємо як своє, за що будемо ми відповідати.

       36. Ми, такі ось люди в природі, ми це діло зробили. У зв’язку із цим усім я, Бог землі, не хочу, щоб у цьому ділі люди помирали. Вони умирають, самі не знають, за що? Їм не треба це ось робити. Те, що вони в житті своєму розвинули, це все мертве, убите ними. За що мати рідна їх буде жаліти, якщо вони - її вбивці, якщо вони злодії, вони грабіжники і винищувачі? За це все їх природа вмертвляла, і буде вона їх умертвляти.

     Паршек, недарма він узявся за Чувілкін бугор. А йому такому всі адміністратори всіх наук відмовили, не дають йому це продовжувати. Він нікого з усіх не примушує й не жене в цей бій. А дивіться, хороше розумійте, що із цього всього виходить? Якщо Паршек це сам зробив, він робить для життя всього народу, усіх людей світу. Бугор – це природа, вона - повітря, вона  - вода, вона - земля.

      37. А Паршек як у ванні в ній зимою й літом. Ось це історія, вона була, вона є, і буде завжди. А вчені цього не розуміють, їм не доходить. Це ж істина, моя писанина про життя невмируще, про вічно живий ніким він не займаний Чувілкін бугор.

     Я, Паршек, від вас нічого не беру і нічим не заважаю. А сам себе примушую все робити для цього. Я зі своєю писаниною не повертаюсь назад, а деруся на круту й високу гору. Усім кричу, щоб люди опам’ятались і самі собі сказали: що ми робимо і що з усього цього вийшло, що ми розвинули в природі це все? Ми зостались бідними, природа нас, таких ось хазяїв, вона нас покарає. Вона сильна давати чоловікові індивідуального ладу. Він не туди пішов. Його дорога одна, а так як ми її розвинули, за це бідою відповіла. Ми не сильні, цим огородились.

     38. Природа-мати, вона молода, вона - берегиня своїми силами. Але вона стара робиться через наше діло. Що ми в ній не робимо? Бикові - ярмо на шию, а коневі - хомут, словом, ніж під серце - ось що. Паршек, він нам не велить такими бути. Давайте краще будемо жити, ніж у цьому вмирати.

     За що взявся своєю теорією математик, фізик? Він за моєю думкою написав дві статті. А я їх направив уряду для того, щоб наші вчені в цьому ділі проснулись, щоб по-природному стали робити. Ми з вами робимо, але наше все – велика помилка. Ми не досягаємо. У нас із вами як була така ось смерть, так вона залишилась.

      39. Ніякі особливості людям не допомагають, а як заважали, заважають, і будуть заважати.

     А Паршек, про це ось він говорить: 1979 років умирали люди, а тепер вони не будуть умирати. Це нам відкрив Паршек на цьому ось Чувілкіному бугрі. Паршек просить нас, усіх живущих на білому світі: давно нам треба робити. А ми з вами те робимо, від чого нам робиться в природі шкідливо.

     Ми як такого не знаємо Паршека. А хто він є? З нами живе на одній землі, але так не користується правами. Усі ходять одягнутими, а Паршек ходить без взуття, не те говорить. Йому природа наперед усе говорить. Про все спитає в неї - вона йому скаже.

     40. Ви що ж, шановні ви вчені такі люди, я вам  так 46 років проходив та продумав, а потім доводилось робити моє таке ось діло. Вам так даром не пройде. Я живу разом із природою. Вона нам те, що ми хочемо, не дасть. Я питаю в неї, вона мені говорить: «Що вони думають, не отримають». Це є початок. Паршек, він говорить про історію багатого чоловіка. Він тисячу овець мав, а йому хочеться на другу тисячу хоч одну прибавити. Вона убавилась одна по одній, уся тисяча пішла геть, як і не було.

     41. Це ми самі винуваті перед Паршеком. Він нічого, крім добра, нікому не давав. А свято моє те, що людям треба, вони мені не дали. Люди сюди приїхали, їм хотілось відзначити це свято. Паршеку не дається місця ніде, навіть у Москву не пускають. Я не маю ніякого права нікуди зі своїм тілом показуватись. Я тільки в домі побудованому.

     Про це все, що буде з людьми. А їм сьогодні треба волога, а її нема й нема, а засуха давить. Корова, голосом вона скаже про таку ось істину, вона нікому не потрібна. А це все дає природа. Вона не хоче шкодити ідеї Паршека. Він у нас такий, тільки не хоче того, щоб люди так умирали. Їх веде вона для того, щоб Паршек своє місце, він зайняв без усякої перешкоди. Це ось буде.

    42. Люди зі своїм напрямом, особливо молодь зі своїм ученням, забули зовсім Бога: який він і для чого його це ім’я звучало. Його як такого людям не треба. Страх його в людей пройшов. По-їхньому, його ніколи не було. І багато людей його не ждуть і не збираються. А є такі люди, котрі від предків вірили, хотіли, щоб він залишився з ними, а самі його як такого не виконували. А якщо в них не виконується, то краще й легше зовсім не вірити. Тому його як такого ніколи не було. Люди вірили. Кому? Самі не знали. А життя проходило, воно робилось на щастя. Так жили  люди, старались Бога бачити, але це не можна було побачити. А ось ним зробитись – ніхто цього ось не починав робити.

     43. Бог є, за ділом усім, Паршек. Він любить природу, особливо своїм поцілунком від людей жене ворога. Він із нього зробив друга. Це - повітря, вода й земля. Паршек між ними, як у ванні. Він по снігу по морозному босою ногою ходить. Він своїм тілом заслужив бути в людях Богом. Люди з бідою й горем його, як Учителя, просять, а він через природу їм допомагає.

     Одна артистка виконувала ролі свого діла. За ідеєю, субота – не їсти. А співати-то треба, її умови примушують, треба співати. Вона побоювалась. Учитель їй говорить: «Ти цю суботу їж і співай, а другу суботу ти не їж, а сама співай. І це все склади, визнач, яке краще”. За її таким висновком виявилось, що краще, коли не їси.

      44. Паршек хліба не їсть, води не п’є, м’яса - ніякого. Молочне - за дозволом природи, і того не треба їсти. А я їм те, що мені велить природа. Вона мені в усьому допомагає. Це – повітря, вода,  земля – троє нерозривних друзів, невмираюче тіло. Про це доводиться знати і багато писати, адже без цього всього нікому життя нема. Повітря глитають, вода охолоджує, земля родить нам зерно, де люди сидять весь час. Атмосфера - жива, і люди - живі, а ось їх вона оточує мертвим капіталом. Усе в природі - живе життєрадісне. Це самі люди, вони все мислять і від природи отримують. Їм вона дає по можливості, а буває, вона їм не дасть, тоді вони хворі.

     45. Люди всіх національностей, вони для Паршека однакові, усі вони жити хочуть. Здоров’я треба, а засобів не знайшли, чоловіка нема. Ідуть у лікарню до лікарів, а хтось іде до знахарів. Словом, люди рятуються, хто як. А самі усі люди хворі нічого не роблять. А по-Паршековому, історичному, треба самому позбавлятися від ворога. Ось що Паршек людям вносить. Він ці засоби нам у природі знайшов, на них тепер базується. Досить нам озброюватись. Нам треба розум, треба знати й робити в житті те, що треба. Люди всі не хочуть умирати, а фактично, якщо нам у цьому розібратись, то ми в цьому безсилі.

     У нас така віра в цьому ділі. Бога ніхто не бачив і бачити не зміг.

      46. Причому тут він? Самі люди оточили себе чужим та ще мертвим. Як можна буде жити? Ми ж робимо з живого, а виходить мертве. Що можна сказати всьому цьому? Бог не такий ось, як ми є всі. Він знайшов місце - це Чувілкін бугор - це для нас усіх райське місце. Ми там доб’ємося життя, але не смерті. На цьому місці обнародувано Паршека Богом. Він туди не притягнув умови, щоб ними так ось скористатись, а відмовив собі в цьому. Він як такий говорить про природу, про те діло, воно нею робиться. У неї сили були направлені. Вона що хотіла, те в себе вона творила.

      47. Вона міняла для того, щоби була атмосфера. Вона від цього діла дуже терпить, вона цього чоловіка народжує. Їй уже так набридло із цим придуманим моментом зустрічатись. Люди, вони вічно народжуються живими й нерозумними, а вже практичний учинок дає їм розум. А що треба буде робити в природі, щоб чоловікові жилось хороше й тепло? Він вважає себе розумним, якщо його навчили багато їсти, красиво одягатись і в дім заходити в ньому жити. Його розумовий розвиток примусив у природі так старанно вчитись, розуміти: а що й як йому як чоловікові в житті дає прибуток? Його в природі отримують через важкий фізичний і розумовий труд.

      48. Джерело земля примусила цього чоловіка доглядати за землею.  Він зрозумів, що йому це треба буде. Він для цього це все робить.

     Адже був такий час: чоловік жив, нічого він не творив, його оточувало живе, струм, магнето, електрика. А коли йому доводилось міняти свою форму в житті, він кров’ю облився, пробрався в ці ось людські умови. Люди його як такого повернули на свою сторону, почату ними. Він став не своїм наявним розпоряджатись, а став по-їхньому шукати по природі жирне, солодке, смачне. Тим він розвинув свою систему свого тіла чужим. Це його так люди за своїм розвитком  навчили. Один попробував, а іншому сподобалося це робити. Кращого від цього всього не знайшли, а взялись, стали це діло вживати, стали їсти, що солодше та смачніше.

      49. А от по цій дорозі не пішли, щоб від цього всього свідомо терпіти. Тут кілограми не рахувати, пуди не піднімати, а нічого не робити в цьому. А тут уже історія в житті не така, уже вона вбивча, злодійська. Люди не живуть своїм, а живуть чужим, убивчим. Паршек це зрозумів, він людей не став слухати, узяв свою дорогу, природну, живу, найгіршу, холодну, не став убивати.

     Природа говорить: живи ти як такий за рахунок молочного виробу, поки знаходишся в умовах людей. А коли підеш на Чувілкін бугор, там того нема, що є в цьому селі. Село – технічна сторона, штучно робиться, а хімія   введена – усе ось це дає чоловікові погане, він робиться холодним, він умирає на віки-віків.

     50. Що ви робите? Зрозумійте: треба давно піти від цього ось чужого діла. Діло почато нами не на користь, а на шкоду. Ми з природою боремось, її вбиваємо, а вона природно нас умертвляє. Це все наробила неправда, вона примусила їсти, одягатись, у домі жити. Це все не наше, а чуже, природне – повітря, вода, земля, - що нам у житті дало.

     Я, Паршек, 46 років проходив і продумав, а потім зробив не в селі, а на бугрі сам це райське місце наше знайшов, ним оточив себе. На ньому відчиняю ворота життю безсмертного характеру. Я, Паршек, стояв за живі якості, їх у всьому беріг. Це є те, що нам, усім людям, буде треба – життя наше таке в природі. Його Паршек знайшов, ним він оточив себе як таким.

     51. Ми її, цю ж саму таку природу, усі маємо, тільки неоднаково сприймаємо. В одного чоловіка свій накритий стіл, він своїми видумками зроблений. У кожного чоловіка свій одяг, так само й дім не такий теж стоїть. У кожного чоловіка мисль не така робить і діло не таке. Усі люди живуть на землі по-різному, також не в один час умирають. Не одна хвороба на чоловіка нападає. А ось Паршека вчення, його ідея - усім людям нужденним і  тим, хто  не  хворіє, - їм це треба робити. Воно одне для всіх нас, ми не будемо хворіти й простуджуватись.

      52. Ніяких інших таких застосувань, а тільки пробудження повітрям, водою й землею. Це нам, усім людям, обов’язково треба, без цього без усього життя - ніякого.

     А Паршек ці ось засоби, він їх знайшов, огородився ними, тепер хвалиться. Весь світ, усі люди на нього дивляться й читають. Написали: «Не бійтесь холоду!» Герой – це Паршек, його ймення через це все звучить. Журнал «Техніка – молоді», №4. Тираж: мільйон  сімсот тисяч.  Це моє органічне тіло – для них. Треба всім людям позаздрити й сказати йому таке спасибі, що Паршек не відступив від цього діла. Він – шахтар, більшовик, партизан, цю історію цього діла зробив сам. Треба буде зробити ще більше, ніж це. Він зимою, він тоді сильний усяке діло зробити.

    53. Партія є ми, усієї нашої землі люди, народ.    Що ми хочемо, те ми й зробимо в житті своєму.

       Паршек, він - чоловік землі, дихає сильно. Говорить різко не про якесь чудо, а про природу, про фізичне, про практичне явище. Найголовніше – чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження  - миттєве одужання центральної частини мозку. Люблю я хворого, душу й серце знаю, хочу йому помогти. Через руки струмом убиваю біль. Це нам не слова говорять, а робиться все ділом. Рука пише Владики, ніколи про це не забути, дуже справедливе. А моя яка просьба? Мене треба просити – будеш ти здоровий. Кому це не буде треба, юнаку молодому?   Та ні. Шановні, це - світове значення. Партії, усім людям треба любити природу-матір рідну. Роль не відіграє хвороба проти чоловіка, а відіграє роль чоловік  проти хвороби. Нам треба вчитись учення Іванова, щоб ми не попадали в тюрму та в лікарню, не лізли на рожен. Яка буде слава: ми  дідусеві, бабусі, дядеві, тьоті, молодому чоловікові скажемо: «Здрастуйте».

      55. Ох і життя моє таке тяжке для всіх нас. Зрозумійте моє таке терпіння – загартуйте серця свої. Милі мої люди,  гляньте на сонце – своє оздоровлення. Бути таким, як я - Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

      Це не пекельна така штука, щоб її хто-небудь у природі знайшов чи її таку в природі зробив. А Учитель, він у природі заслужив своїм ділом: він 46 років проходив літом і зимою в одних шортах і приймав фізично. Це моя робота, мій для життя труд, а ви його як такого не визнаєте. Це істина, з істини вона.

      56. Паршек, він  нічого такого не хоче. Його ідея за істину стоїть, за природу, за те місце, на котрому розташовано атмосферне явище: чисте повітря, холодна вода, цілинна земля. Це місце Чувілкін бугор вибрано для життя, а не для смерті. Ось куди нас, усіх людей, веде по цій дорозі Паршек. Він живому вірить, із природою на своїй простій мові  говорить. Таїну вона не держить, вину людську  точно вона покаже, навіть життя  твоє визначить. 

      Ми хвалимось людьми, говоримо: вони наші або мої. Це так говорить керівник. Вони йому підкоряються. Він робить те, що не треба. Він їх примушує. Їхній такий обов’язок - робити. А що із цього виходить? Вони про це не знають. Їхнє діло одне – так робити. Із цього діла утворилось село чи місто.

      57. Один з одним зустрічаються, про одне теж саме говорять. Їм треба така техніка для того, щоб вона слухалась чоловіка й помагала йому в ділі. Треба доглядати за землею.

      1979 рік 17 червня, день медпрацівника. Ви академік, як міністр охорони здоров’я Борис Васильович такий став з лікарем розмовляти про нашу новонароджену дитину. Вона в нас народжується в умовах мармуру: це техніка, це штучне, це хімія. Чому нам не відмовитись?  А тільки робити й робити – у цьому ділі треба помилятись. Такій дитині в цих умовах ніякий лікар будь-якої спеціальності не допоможе. Вас примусило загартування дитині щось нове зробити – вам за це велике спасибі обіцяє  від свого імені Паршек.

      58. Він у людях за діло своє – Учитель. Він грає роль у фільмі Наумова. Як він себе так загартував?  Вам треба заглянути в журнал «Техніка – молоді», №4. Цей герой, він стоїть на першій сторінці. «Не бійся холоду». Він за 46 років своєю думкою створив. Народити дитину треба нам в умовах атмосфери: чистого повітря, холодної води, цілинної землі. Цю дитину повинен зустріти я, Учитель, своїми руками без усякої потреби. Його люди повинні виховати на руках. А нам як таким  ворошиловградські охоронці не дали матері цього народити. Це мати москвичка Чертанова. Красний Маяк, д.11, кор.1, кв. 246. Голікова. Вона всім розкаже, як її примусили  народити на бугрі своє дитя. Це все робилось свідомо багатьма людьми, а вийшло це діло таке. Мати може народжувати в  будь-якому місці.

      59.  А нам такий експеримент заборонили. Не дали такі пологи зробити. Люди свідки: народився хлопчик, а дали дівчинку. Прошу із цим ділом розібратись. Ці пологи - природні в природі, а не технічні, штучні, хімічні. Нам його - народити. Учитель це доведе до кінця. Бажаю щастя, здоров’я хорошого. 1979 рік 17 червня.   Учитель Іванов.

     Ця історія, вона була, вона є, вона буде.   Треба говорити не з ученими, треба говорити з Учителем. Він це життя сам без учених будує на цьому ось бугрі. Він не міняє природу, не продає й не купляє. У нього базару, ярмарку нема - є вічно живущий друг собака.

     60. Скажіть мені, будь ласка: хто зародив це дитя, і для чого воно народилось у природі? Я добре знаю природу, що вона йому промила слід, а повітря зосередилось і виштовхнуло його як таке дитя. Він же був ягням, йому треба буде наука. Його люди зустріли по своєму характеру. Що в себе мали, те йому подали. Вони думали, що це ось дитя має вмерти. А для чого тоді  сама природа? Вона ж із трьох тіл: повітря, води, землі. Ці три – основне і найголовніше,  з чого все зроблено.

      Ми з вами, такі люди, народилися для свого життя. Вони вічно жили так: надіялись на Бога, вони вмирали вічно, а самі ждали за це все, ними зроблене в житті, кінця цьому всьому. Вони не жили, а грішили своїм таким учинком. Вони робили своє діло, поважали, його робити треба й необхідно. Люди без діла життя не знаходили.

      61. Він, чоловік, без усякої такої чужої мислі жити не зможе. Він із хорошою думкою й засинає. Це він сьогодні думає, а завтра його нема: він це все наявне втратив. Йому сниться небувалий перший початок, його він бачить, руками не зможе взяти - це є чуже, як і в наві це все робиться.

     Місце природне, а в ньому він як у своєму живе, по ньому розумом лазить, з ним часто говорить, ділиться з ним, як із своїм. Чого нема в ньому, старається в природі це знайти та його як таке приволокти в свій дім. А в дворі привласнюється до імені свого. То природне було до цього, а тепер, після цього всього злодійства, доводиться йменням  своїм назвати.

      62. Це - камінь мій, я його знайшов, привіз це все. Зробив закутки, а в них завів живе яке-небудь, своїм добром назвав. Воно не своїм пахне. Звір  лисиця - хитра істота, вона з лісу приходить своїми хитрими, мудрими ногами, покрівлю продирає, цього півня тягне в свої умови, як і чоловік. Він теж - своєму місцю господар. Що хороше в житті знаходить, те в свій дім тягне, це добро його. Він свій двір огороджує, його робить своїм. А своє це - є воно чуже. Він скільки не робив і не присвоював до свого ймення, цього всього буде мало. А якщо він думає про більше, воно в нього рветься, робиться мало. А коли пішло, у нас уже   є великий у цьому програш, чоловік падає в житті.

      63. А життя таке є: і потребує сусід від сусіда вміння, як буде в цьому жити. Чоловік із чоловіка  теж  приклад бере.

      25 червня була прес-конференція, Громико сам вів розмову. У нього Паршек питає. Кому з людей усього світу ви про це все давали знати? Вони вашим тим, що ви для них робите, незадоволені. Їх учить природа, вони залишаються безсилі, щоб із нею воювати. Їм доводиться нічого не робити. Вони всі стоять у черзі, завтра захворіють. Це їх мучить простуда й хвороба. І також про це знають капіталісти, їх теж ця участь жде. Але, якщо їм не воювати, - голка в серце. Воювати - це їхня робота. У цьому вмирали, умирають і будуть умирати.

      64. Робили, озброювались, і будуть озброюватись. Воювали й будуть воювати до приходу на землю Бога.

               Люди Господу вірили, як Богові,

               А Він Сам до нас на землю прийшов.

               Смерть як таку вижене,

               А життя у славу введе.

          Де люди візьмуться? На цьому бугрі,     

          Слово скажуть гучно:

          Це є наше райське місце,

          Чоловікові слава безсмертна.

      Ми це діло завжди в себе ждали, але, щоб діждатись, такого місця чоловікові ми не знайшли, і нема такого чоловіка, щоб він таким чоловіком для життя цього був. Усі люди, вони  не так живуть на білому світі, їх нелегальність оточує, вони своє живе в природі хоронять, любові до природи не мають. Вважають себе в цьому: вони є  для цього діла, що   вони зробили.

      65. Вони йому є хазяї. Це їхнє діло, воно їм дає життя, та ще яке. Вони тисячу стали мати, їм треба друга тисяча, а природа цього не дала - вони через що занедужали, умерли на віки-віків. Їхній у цьому - великий програш. Такого в житті нема. Одне дай і дай, цьому кінця нема. А він є, колись у цьому приходить. Життя, воно змінюється. Той, хто продає Бога Отця Всевишнього, він Юда, життя продавець.

      Учитель є всього світу Учитель здоров’я. Його люди ждуть, вони хочуть, щоб ця ось ідея, вона в природі так процвітала. Це робиться не щось таке, щоб не було того, що треба.

      66. Лейтенант – це адміністративна особа, чоловік одного місця. Він бідний, нужденний чоловік: стоїть у черзі, як усі люди. Вони ждуть свого дня, у цьому ділі вони  нічого не роблять, щоб не простуджуватись і не хворіти. Їх оточують умови життя. Вони навчаються, щоб іншого чоловіка примушувати, його гнати в бій. Він кар’єрист, він  сам себе продає за гроші. Вони йому треба на його потреби, а їх не перелічити. Він жити не зможе без них. Йому так не дають – він бідний-бідний чоловік. У нього нема свідомості. Він не знає самого себе й не вважає своє тіло природою, береже його як якесь око. Він боїться вмерти. Таке тіло, воно нікому не треба. Він - кровожерливий, йому треба кров, він без цього жити не зможе. Йому треба м’ясо, йому треба хліб, йому треба вода – це все чуже. А чужим жити не можна. Треба навчитись свідомо терпіти в природі.

     67. Чоловік вважається свій чоловік, а іншому він доводиться чужим. Навіть окреме господарство, воно є своє, а іншому чоловікові доводиться чужим. На нього нападає будь-який чоловік. Йому здається: це чуже. Але він силою привласнює собі й говорить: це моє. І так само держава, вона в людях теж чужим вважалась, а потім  силою примушували його втрачати. Свого в природі не було такого. Своє все, воно вважається спільного характеру. Природне люди визнали чужим – не дали життя.

      68. Ось що зробили з мене мої хлопці, я сильно плакав. Це історія одна з усіх згубна, вона зроблена нашими хлопцями, щоб убити мене, такого молодця. Я на себе взяв це - перший такий початок.

     Поїзд без усякого енергійного руху з одними відкритими попереду людьми. Я повинен у цей нерухомий поїзд із своєю ідеєю, їм так як людям розказати. Я тільки подумав про це ось діло сказати. Я, Паршек, тут повинен зустрітися з такими людьми, котрих ніколи не зустрічав, а тепер приїдуть.

     Я не знаю, що писати? Вам як таким відомо діло Паршека.

       69. Він не за стару ідею, не за старий потік, а за нове життя, але не смерть. Не втомились, ви, такі люди, вам хочеться вмирати? Так зрозумійте мою ідею, вона 46 років проходила. По вашому цьому всьому, місце яке-небудь треба, щоб у природі безсмертя завоювати. А воно нам треба й необхідно треба – це Чувілкін бугор, мною обґрунтовано це райське місце. Хіба нам, усім цим людям, не по душі з серцем це ось місце? Воно лежало в природі до сьогодні невмираючою таємницею, вона розкрита особисто для людей усього світу Паршеком. Він це діло через руки свої, ноги, весь організм усім нам показав живим, невмираючим фактом. Це є чоловік, незалежний у природі, йому не треба ніякі потреби, він цим місцем задоволений.

      70. Там є все живе, життєрадісне, без усякої техніки й усякого штучного й хімії. Там одне природне, природа: повітря, вода, земля. Це початкова одиниця, з котрої можна зробити  все необхідне нам. А Паршек, він знає поклади золота, де воно там лежить. Він його не хоче життю так розкривати. Завдяки цьому ось ділу нам, усім людям, легше й краще. Ми ж не будемо на цьому місці вмирати, а будемо вічно в цьому ділі жити. Яка нам буде благодать: там золота нема, грошей нема, техніки ніякої, штучного з хімією теж нема, а є найенергійніша жива струмина природи: повітря, вода, земля.

    71. А якщо це там таке є, то там може бути інше, не природного характеру, технічне, штучного порядку, хімія введена? Де ця штука є, там ми, усі люди, своїм здоров’ям на своєму місці програємо, ми вважаємось бідними в цьому ділі. Ми стали так робити. А скільки перед цим чоловіком у природі цих діл, вони не початі в нього. А розум – це така розумна істота, він їх як таких у себе в черзі держить. Ще день цього порядку не заступив на арену, а чоловік зі своєю зброєю тут як тут. Ноги свої розставив, не протерши від сну свої очі, він на них так швидко біжить.

     72. Руки поставив, як вола роги. А діло його, так воно жде.

     Це так робиться в природі людьми. Вони тварин залигали, їх двох на цьому місці поставили. На них на шиї ярма наклали, а до ярма причепили дишло, а до дишла – віз на колесах, оббитий залізом, щоб на них вантаж який-небудь класти.  А в самого в руках батіг. Вони так його розумно слухають. Правого «цоб» називають, лівого – «цебе». Це – руль чоловіка, він цим ось володіє. Жива сила бика вся в нас перебуває. А кінь має вузду, вона на голову надівається. У  ній запряжка, хомут, посторонки до кліщів причіплюються, а супонею затягуються, голобля за гуж дугою. Усе це не на життя, а на смерть.

     73. Ця система приходить, а теорія втрутилась із своїм розумом, вона сили, енергію технічну ввела. Чоловік став учитись на улюблену спеціальність, діло став мати із залізом. Живе – з дороги, а мертве – на дорогу. Ось де уперлась наша неправда, вона чоловіка оточила робити його діло. Він на це ось усе одержав від учених право цією залізячкою управляти, вогнем запалювати, водою заливати, з повітрям діло продовжувати. Це все вухом слухає, а очами  доглядає на випадок якоїсь аварії. Чоловік із нею так люб’язно говорить. А його діло одне – зживати які-небудь причини, а в причині є вся несправність наша.

      74. А людям лише б хороше й тепле. Вони всі за це. Труд фізичний замінився технікою. То биком чи конем борозна заводилась, а тепер трактор. Серп, коса скасувались, на зміну прийшов комбайн. Це машина, вона робилась багатьма людьми, і все ж зробили в житті. У житті сама косить вона, молотить, чисте зерно в бункер надходить. Це все придумали вчені люди, їм захотілось цього. А щоб чоловік робив у себе те, що треба, щоб він не простуджувався й не хворів! Ось що треба нашими людям – щоб у природі зробитись таким чоловіком, як є Паршек. Він своїм тілом показав усьому світу в журналі «Техніка – молоді», №4.  Це  - наш руський герой.

     75. Паршек, з усіх людей мудрець. Він це ось розшукав, йому доводиться це все обґрунтувати для життя всього світу. А люди знайшлись такі, що стали цьому всьому перешкоджати. А якщо перешкодили цьому ділу, уже погано тому чоловікові, хто це все зробив. Він природу так не знає, як її доводиться знати чоловікові через любов свою. Він заслужив у цьому, що природа своїми силами такими йому допомагає. Люди бідного характеру в своїй нужді. Чоловік не отримає в житті того, що треба, тому він програє, йому в житті так не везе. Він хотів би цього, але йому не дається. Це безсила індивідуальна така мисль для себе.

     А це ось робиться, готується, щоб весь світ про це ось знав, це природне діло.

      76. Вона для цього ось діла народила Паршека, він є охоронець її, вона його любить. Він без неї як такої свої ноги не покладе й руками не махне, свою таку бадьорість, нікому її не покаже. Та й хто з нас з таких ось? Ми є такі в житті хоробрі, самі себе вони перед усіма людьми ставимо, а говоримо не про те, що треба. Одні є такі, інші – нехороші такі ось люди.  А скільки їх на білому світі, та ще яких, із своїми видуманими ділами? Вони були, вони й будуть такими. А ось щоб вони що-небудь такого в житті корисного – цього люди нічого не отримали, вони й не отримають. А шкідливе таке для людей вони дають. Це ж природа, вона не хотіла.

     77. Ігор, ти дитино моя, Учитель твій, він хоче тобі сказати, що ти вчений є чоловік, математик, фізик. З багатьма ти зустрівся, бачив їх, з ними говорив. А такого, як Учитель, не доводилось вам бачити та з ним говорити. Це тільки твоє таке ось щастя, вона примусила бути близькими через цю любов і справедливість. Якби не було в цьому діла, то ти не зрозумів би це все.

     Моя ідея – це є люди, вони Господу вірили як Богові, а Він Сам до нас на землю прийшов. Смерть як таку вижене, а життя у славу введе. Де люди візьмуть? На цьому бугрі. І скажуть слово гучно: це є райське місце, чоловікові слава безсмертна.

     78. Ти сам це бачив, слухав, як люди старалися виконати. Хто кому давав таке право це діло забороняти? А людей у житті знайшлось багато таких, які цьому заважали. Це ж діло - Бога діло, не кого-небудь. Забути як таке не можна. Історія від самого низу й до верху прозвучить по природі. Паршек, він у славі залишився таким. Ти як такий про це не мовчи, а йди прямо по путі до мети твого здоров’я. кому воно не треба, найменшому чоловікові? Він у нас такий один із своєю ввічливістю, котрий переміг найзлішого ворога. А він був у людях, так він і залишився в них через їхнє зло, таку ненависть, котра  робилась ними.

      79. У нас було це зло й ця ненависть, так вони залишились у житті на  віки-віків. Ось що, милі ви люди, що ми з вами в житті своєму завоювали. Ми цього з вами не думали, а воно само привилось – ми вмерли. Та хіба це є такі люди? Та ще ми такі ось: треба б жити, але дітей народила, а сама взяла вмерла. Ніякі особливості, ніяка техніка й ніяке штучне з хімією не помогли. Та для чого ми з вами так живемо? Ми ж з вами - ділки в цьому ділі, не кидаємо, а починаємо, і без кінця-краю ми будемо це робити. Це наша така ось у житті система, вона разом із нами, так вона розвивалась і буде вона так розвиватись.

       80. Ми ж, усі люди такі, котрим не одна ложка води була потрібна, чи такий ось приварок ми з вами стали мати. Це наша така введена звичка. А чоловік, він із звичкою й умирає. У день свій життєвий треба сідати за стіл, не так просто сів, а потім піднявся. Чоловік сідає за це місце, щоб щось тілом робити. Треба їсти не мало, а багато. Чоловік так їсть через свою силу, він не жаліє самого себе. Він жме, що солодше, що жирніше й багато. Це теж така звичка, вона введена людьми. Їх обставини такі примушують це робити. Звичка така. Із самого ранку чоловік, так ось він не сидить без діла.

      81. У нього такого місце, обгороджене ним. Він його облюбував, щоб на ньому день і ніч копатись, яке-небудь таке діло робити цілий рік. Він добре знає це його таке місце, він на ньому день ходить із місця в інше, сам приглядає, бачить навкруги себе цю природу. Вона перед ним показалась однієї пори такою красивою, утягнула зразкова яка-небудь на землі потрібна річ або який-небудь камінь, він на землі чи в землі лежить. Або якась потрібна дорога, по котрій доводилось до кого-небудь іти. Вона не така, як треба. Чоловік злякався, він по ній не пішов, цим він загубив усе те, що надумав. Він запізнився, люди захопили. Той виграв, котрий поспішив.

     А буває й це, треба голос чи мисль така. Вона побачила й тут же втягнулась.

     82. Говорить, яка є в цьому ділі така красота! Її в цьому породила природа, вона як узором подала. У неї такої красоти не зможе бути. Що може бути від цього зразка краще? Можна позаздрити цьому ось кусочку такої рівнини. Та ще є земля чорноземна, вона для посіву придатна, вона плодюча, можна сіяти пшеницю, вона дає хороший хліб. Ми цього діла з великою охотою тримаємось, говоримо про це: «Якби такої ось земельки мати». Свої такі живі умови, сила бика й також таке приладдя, вони були необхідні. Таке хороше треба.

     83. Шановний ви секретар Ворошиловградської області, ватажок свого народу, своїх людей. Вони вам як такі підкоряються, обов’язок вашого шанування виконують. А ви своїм ученням плануєте, даєте свої вказівки, чим ми живемо. За 60 років життя свого де ми подівались? Усі ми повмирали, і мене з ними не стане. До чого ми з вами прийшли? До відмирання. Та хіба це є життя таке, котре ми створили? А якщо в нас це все є, то ми цим повинні бути задоволені. Ми з вами ображені цим ділом, нас природа, вона оточує простудою та хворобою. Щоб позбавитись від цього, у нас засобів нема й нема такого чоловіка. Ми, люди, у цьому незаслужені, тому нас природа спалює.

      84. Ми нічого не робимо такого, ми боїмось і не хочемо, нас незнання мучить.

     А для цього всього такого діла природа прислала на бугор свого чоловіка Паршека. У житті він для цього народився, став жити в цьому, а вона його такого представила, він тепер є цьому ділу хазяїн. Він узявся за бугор, він отцем моїм заповіданий. Він нею для цього зберігся, не давалось людям яке-небудь діло там зробити. Ніхто таке право не давав, щоб на ньому що-небудь облюбувати й поставити в житті таке, щоб воно давало прибуток. У чоловіка на це й мисль така ось на це діло не народжувалась, бо цьому ось у житті бути.

     85. А от цьому ділу природа ці сили представила. Паршек для цього, він багато часу ходив, шукав по природі це місце, і все ж він намислив своїм розумінням. Це місце буде наше, усіх наших людей усього світу. Це - початок, а кінця цьому не видно.

     Кінець прийшов Отцеві та Синові, їх таке діло, а Духові Святому тільки є перший початок, уміле еволюційне діло – це велике в житті терпіння без усякого діла такого бути. Такого не було й нема на білому світі, а буде для цих людей рай. Він у себе нічого не буде мати, це буде природа, вона Паршека оточить славою вічно невмираючого життя. Це місце, ці умови дадуть чоловікові одне з усіх безсмертя.

     86. Він проходив у цьому. Ця ж історія така, вона починалась на землі робитись від самого Адлера. Я кожну попереду станцію старався зустріти. Їхнє таке положення, їм у природі так доводилось бачити. Вони цьому не вірили, вони такого пасажира ніколи не бачили. А рука моя, вона так пише, як ніколи. Доводиться нашому чоловікові про це діло читати. Він їхав із головним разом, весь час про це людям він розповідав. Це ніколи небувале таке життя на чоловікові, він у цьому ділі був першим. А до нього була така ось довіра наших залізничників радянських людей. Вони його словам повірили, що він їде не на базар, їде не торгувати.

      87. Його слова були зосереджені представляти чоловіка нового небувалого, такого чоловіка нам для цього прислала природа. Він поїздом їхав у  Москву для того, щоб на з’їзді бути любителем. Він їхав захищати інтереси живущих на білому світі, це хворі, нужденні в своєму ділі є люди. Їх умови примусили зробити, щоб у цьому ділі їм довелось помилитись. Він у цьому ділі захворів, зробив діло не те, що треба було. А він пішов на злочин і в людях це зробив. Його як такого люди як злочинця осудили, він за це попав у тюрму як порушник людського закону. Сидить він у тюрмі, охороняється законом. А хворий психічно теж помилився, його така психічна хвороба оточила.

      88. Він, бідолаха, не по своїй вині це зробив, його за це поклали в лікарню. Він як ненормальний там досі лежить хворим. Ці люди через це діло не визнавались законом, через свою хворобу. Їх як таких конституція не визнає за це діло, котре захищав у всьому Паршек.

     Він був не такий, як усі: ходив для цього діла зимою й літом у трусах, поганого нікому не робив, а хороше в цьому шукав. Він вирішив їхати в поїзді від Ростова до Москви для того, щоби побувати на з’їзді, 8-му Надзвичайному з’їзді Рад. А їхати - треба квиток, треба мандат, уміння слова. А якщо вміння треба було в цьому ділі Паршекові, він його як таке в людях знайшов, ним оточив себе. Хто такій свідомості може перешкодити, якщо він цим ішов шукати ввічливість?

      89. Як я ці ось діла не напишу в рядки? Картина небувалого діла біля цього поїзда, котрий ішов через Сулін. А я там жив і цю історію в людях робив. Завдяки моїй такій свідомості до всіх, був сніг, надворі холодно, а я стояв ждав приходу поїзда. А він прибув, із першого вагона, як звичайно, вийшов головний. Я його як такого зустрів увічливо, вибачився, спитав: ви є головний цього поїзда? Він мені сказав: «Я». Так дозвольте мені в ньому проїхати дільницю до Лихої. Він мені слова не сказав - сідай у мій тамбур. Я сів не так, а з великим наміром, щоб цей головний був головним над усіма головними, головний до самої Москви. А моя ідея була не одному головному цього поїзда і не тим головним, котрі своєю дільницею вели цей поїзд. А мене без усякого цього квитка провезли за те, що такий чоловік.

      90. Першому головному ростовського резерву також сказав слова, котрі треба. Він мою ідею про безсмертного чоловіка підтримав, він сказав так: «Усе для тебе зроблю, ти завдяки мені будеш у Москві». А Москва є грошовитому чоловікові, він у ній - барон.

     Із цим початком не один головний буде згоден. Хіба це звичайне нове в житті чоловікові не треба? То чоловік жив весь час за рахунок природного такого чужого багатства, а тепер приходить такий ось час: треба буде визнавати таке небувале нове. То чоловік багато чого такого потребував, йому це ось треба було, а його йому природа не давала. Він без цього хворів до тих пір, поки він це побачив і став цим користуватись. Він це купив в іншого такого чоловіка.

     91. Він хоче, щоб люди жили по-новому. Так себе не вів ніхто з усіх людей, як вів сам себе Паршек. Він до цього природою готувався. За його до нас таку ось любов, котру робив у людях Паршек, він із собою ніякого матеріального запасу не мав. Гроші з дороги він так гнав, як якусь людську звичку. Гроші збирають, їх накопичують як таких. Паршек їх врахував. Якщо будуть треба, кожному окремо чоловікові - мінімум 33 карбованці. Якщо буде мало й треба, то ми ж багаті люди, усім ми прибавимо, але не одному на вибір. Тому всі - за його таку пропозицію. Ми будуємо комунізм, а не що-небудь таке в житті, а догоджає цьому всьому Паршек. Він із цим ділом таким - у Москву.

     92. Це такі ось мої тільки розвідувальні кроки по нашій землі, я їх як Паршек старався зробити. У мене була така ось життєва зустріч із людьми. Я між ними такий ось ріс, у мене зустріч людська така була. Я своїм таким учинком не боявся говорити простою сільською мовою, у чому я був винахідливий. За словом у кишеню не лазив, а просто те, що треба буде, я так відповідав. У мене питали: «Що цим ось хочеш довести?» Я так їм говорив: моє завдання таке – нікому своїм ділом не перешкодити, але своє знайдене обов’язково треба установити. Дивись: скільки є на білому світі таких людей, усі вони бояться природи, вони захищені, їх діло - труд.

     93. Базар, за моєю ідеєю, скасується. Природа так у цьому не буде  продаватись. Чуже зовсім відійде. Буде в житті все своє, живе. Крадіжки зовсім не буде, убивати теж не будуть. Це були наші такі ось тільки розмови, а діло, було воно попереду.

     Я слова їм такі представляв, вони мені вірили. Я їх задовольнив цим. Вони мене везли як свого рідного руського чоловіка. Я такий між усіма був один. На цей бугор мене мисль не приводила, я не зосереджувався й не думав про це, що це таке ось у житті є місце. Я їхав захищати від цього діла чоловіка, щоб він цього більше не робив. Треба буде жити по ідеї Іванова, вона не вчить по-старому жити.

      94. Хто боїться на війні кулі, він не вояк. Якби це природа була в житті куля, то можна зразу помирати. А природа для нас усіх, вона така є рідна мати.

     Я народився в селі таким, це хороше моєму такому природному здоров’ю. Я ламав у житті своєму всі природні стіни. Приватну власність таку я в себе мав, як усі. Я був злодій чужого, умів присвоювати, розпоряджався, як своїм добром. Природа гнала в бій цього діла. Я за це був осуджений судом народним, виправдався на трудовому фронті лісорубом.

     Гляньте ви на Архангельськ, Холмогорськ,  на Верхню Низовку, як ми там цю деревину під корінець на землю клали, з неї робили штабелі та давали свій виробіток у кубатурі. Ось це мене так і виправдало, я був один з усіх у колоні ударник.

      95. У мене - пилка й сокира, що давало мені робити поверх норми виробіток. Я підходив до хлиста, я знав, що з нього буде. Старався багато не підрубувати, а сокирою намічав свій удар. Я його фізично клав, я з ним грався, як дитя, а сам надіявся на здоров’я. Я тут такий, щоб індивідуально виправдатися. Я показував усім своїм лісорубам, мені тепер не соромно буде так сказати. У процесі свого такого життя я є не більшовик. Нехай Олексій Миколайович Долгіх скаже, який я був у цьому застрільник, любитель життя всього. Я йшов за правду, мене Гуковський партійний осередок у 1928 році прийняв кандидатом. Це мої були такі закупки хліба на селі для робітників. Тільки завдяки своїй ідеї я це все загубив, залишився. Технічно вибув так із рядів цього всього. Моя ідея цьому всьому перешкодила.

      96. Вона робилась. Не таким комуністом бути примусила природа, а еволюційним я повинен бути. От у зв’язку з усім цим таким ділом, люди нашої сторони не хотіли всьому заважати. Я їхав на 8-й Надзвичайний з’їзд Рад, де ув’язнені та божевільні не мали ніякого права бути. Я взяв на це любительське таке ось слово цьому ділу перешкодити. Я не хотів, щоб наші люди це в себе отримували. Уже мені природа в цьому помагала не словом, а ділом. Я всякого ворога відвертав. Не своєю сільською хваткою, як я був.

     Все наше село Оріхівка, воно живе, воно красне. Паршек – це любитель про нього говорити. Він народжений у ньому, усі сили свої клав на те, щоб чим-небудь так відмітити.

      97. Якби мати побачила мене в цей час, вона б злякалась, спитала: у чому діло таке? Вона мені купувала сорочку, штани, шапку; зустрічала, проводжала, але такого вона не хотіла. Вона так сказала: «Якби знала, що ти такий будеш, я б тебе маленького придушила».

     А сон такий прийшов сьогодні. Більшовики, вони нічого такого не робили, прийшов новий час. Бог Отець був, Бог Син є, а Духа Святого не було. Самодержавство, Радянська влада. Еволюція, вона повинна бути, – велике сильне терпіння без їжі, без одягу, без дому свідомо робити.

      98. Це ось у житті обов’язково буде. Так не пройде в житті, а буде й обов’язково буде. Усьому цьому початому ділу прийде кінець. Я цю історію роблю для того, щоб це було.

     Я разом із головним до самого. Капіталістам таким, їм прощається за їхнє життя, зроблене ними. Вони самодержавного царя-батюшки, хто розстрілював своїх людей. Гапона священика шефство. Ми завоювали бідним. Тоді трудящі: селяни, робітники - не захотіли, щоб цар був, а запросили вчених. Вони одержали дипломне знання нами такими розпоряджатись. Вони стали нас таких примушувати, у бій у природу гнали, щоб ми в ній знаходили хороші якості та ними ми, як своїми, розпоряджались. Ми їх продавали, купували, створювали.

      99. Ми за гроші партію створили, ми її зганьбили мертвим. Гроші – мертвий капітал, звичка чужа, умираюча. Ось що Паршек нам так говорить. Я – завойовник Радянської влади, але не примушував заради грошей убивати чоловіка. А учені це зробили. Їм треба економіка, їм треба політика, котра вмерла, вона й умре на віки-віків. Це гроші. А за ці ось гроші робилось людьми діло всяке для того, щоб одного часу жити. Вони в себе силу мають продавати, купувати. Це вони робили для того, щоб у тебе було в кишені, у засіках, у мішку та в домі твоєму на столі, що їсти, і не мало, а багато. Любить чоловік прибуток.

      100. Історія сліди такі залишила. Люди, вони йшли в бій за це діло, їм хотілось царя-батюшку змінити. Це все робилось у природі людьми. Революцію Ленін як теоретик ввів, вона свого сина поставила, свій учений режим ввела. Вона розділила: отця чужим поставила, а сина – своїм. Так воно робилось, так воно робиться тепер. Свої чужих не любили, гнали їх із життя. І тепер своєму така дорога, він ішов і йде тепер, йому жити легше, ніж іншому. Він вважається своїм. Сина ідея – чуже присвоювати своїм, за що природа, як живе тіло, своїм природним карала. Ти – безпартійний, ти – партієць, але в формі цей одяг не твій. Ти його придбав у природі, він - чужий, мертвий, а ти – з ним.

     101. А в прибутку – усе людське таке життя. Воно робиться ними, у них є одне й друге. Основне – це земля, облюбоване таке місце, воно ними вибране. А на ньому, як на своєму цьому місці, усяку будову робити починаємо від основного дому для життя. Ти його зробив із природи, огородився стінами для того, щоб не проходило повітря й не проходила вода, від чого чоловік ішов. Він не любив природу, її як таку вважав не такою, як це буде для нього треба. Однієї пори вона дуже тепла, прибуткова. Іншої пори вона дуже холодна, нема однієї рослини, а сніг лежить свій зайнятий час. Він перетворюється на воду та йде в море, океан.

      102. Я так говорю про цей початковий розвиток, котрий отці наші зробили, самодержавство вони ввели. Їм за це діло своє прощається: вони без свого розуму це робили. Від того, що було, відмовитись не можна ніяк, це була приватного характеру власність. Вона робилась у свій час людьми, це було законне явище. Отець сином розпоряджався, як своїм. Хотів – бив, хотів – продавав, хотів – наймав, навіть розстрілював. А люди від цього ось діла, довго вони терпіли, ждали в цьому житті чого-небудь іншого. Роки проходили, ніхто в житті за це ось діло не брався. Для цього народились люди, із своєю такою сміливістю вони життя віддавали.

     103. Ти живеш з одягом, він бездушний, ти з ним не розмовляєш. Що по ньому повзе, він не скаже: він  же мертвий. Паршек це все визнав негожим, кричить у весь голос. Що ви робите, ідете від живого, не любите природу? Робите в себе капітал мертвого характеру, а самі ждете спасіння. Якого? У нас від цього діла нічого такого не виходить, а тільки ми в цьому ділі гинемо як такі. Ми ж - технічні люди, штучним огороджені, у нас хімія є. Воно не укріплює тіло чоловіка, а навпаки, скасовує як таке. Воно в житті перешкоджає. Це все історія старого характеру, вона живе для смерті. Вона в цьому прогресувала, і буде вона так прогресувати в такому ось дусі. Це розвиток один з усіх нехороший. Це нам не треба отримувати.

     104. Хіба я не чоловік землі такий, як усі, такі ось є люди? Вони жили до цього ось часу, їм доводилось так жити в природі, вони не хотіли так умирати. Не встигли очі  закрити чи дух звести, як у людей  з’явилась така винахідливість: вони мерця довго не держали. У них мисль одна – як тільки скоріше від себе цього ось мерця забрати. Їх це горе з бідою оточувало, їм життя  такого не давало: вона в людях робила. У неї сила така тягнути до себе чоловіка. Хочеш, не хочеш, а це буде треба: у людей немає заслуг у цьому ділі. Ми не хотіли вмирати в цьому ділі, нас оточило таке ось життя, велике хотіння, щоб так жити.

      105. А щоб так  ось жити, ми були з вами зовсім не такі, зовсім безсилі люди.

     Ми всі технічні, штучним огороджені, у нас введена хімія. Усі наші села, міста, там ми живемо індивідуально, власно. У кожного чоловіка - свій двір, він огороджений. Що захочу, те в природі як чуже потягну. Це така в людей дорога, вона нас жене в те саме місце, там воно є ділом. Я, як такий чоловік, із своєю спритністю взявся так робити, як це буде треба. А ось я в цьому став сам себе примушувати. Не робити? А робити треба. Кому? Та тобі. А час проходить, ти губишся як ніколи, і сили упали геть. Що з тобою? Неміч, утома така.

    106. Це ж ми такі ось люди. Характерно, їм одного мало, чуже треба, а своє не бережуть. Це вода є, котру не задержати. Так і люди, вони по природі ходять, мислять, а потім діло робиться. Ми живемо, як і всі люди, вони стараються про що-небудь думати. Їм хочеться туди попасти, і там вони стараються зробити. Це місце, воно хоче чоловіка примусити, щоб він на цьому місці залишив сліди. Він знає добре це все, воно так ніколи не залишається, щоб ніякого діла не було. А в усякому ділі є живий факт мертвого капіталу, це є тимчасове явище життя. Воно побуде, живе, а потім відходить. Це є природа, у ній одне не буває, а все змінюється.

     107. Ми є такі ось люди в житті своєму. Нас, таких ось людей, природа примусила, щоб ми від неї йшли із своїм здоров’ям. Ми втратили любов до неї. Наше діло таке – вважати природу нехорошим другом: вона нам наносить свою шкоду в житті. Ми з вами боїмось її, холодного, як вогню. Стараємось самі себе захистити в умовах, ми від цього всього робимо зброю. У нас така ось мисль своя нехороша, ми їй як такій у житті своєму не довіряємось.

     Говоримо одне, а робимо ми інше. У нас для цього всього є сама вона – природа. Вона нам дає сировину всю, ми робимо продукт і робимо товар. Добуваємо будівельний матеріал, у чому як такому живемо.

      108. Вважаємо, це є наше таке спасіння, якщо ми з вами будемо їсти, наїдатися досита, а одягатися до тепла, а жити в домі з усіма такими вигодами. Це ж усе, що ми з вами маємо, воно все належить природі зовсім чужій. Ми для цього ось розвинули, зробили. Усе те, що маємо, це все ми самі зробили руками. Ми вважаємо, якщо зробили, ми піймали цю живу річ, примусили бути джерелом цього діла. У нас земля стала родити те, що людям було треба. Вони цю землю свою оточили чужою стороною, вона як за своє не заступиться. Це все чуже, не наше таке. Ми любимо в природі своїх, чужих нам у житті не треба. Це - чуже, а якщо це чуже, то свого не знайдеш. Це є в цьому ділі такий ось початок – між чоловіком живим є мертве.

      109. Люди, де б вони такі ось не були, у них є велика хвала, вона примушує перед усіма такими хвалитись. Самі з собою так говорять: у нас у таких людей є все те, що хочеш. Ми це самі в природі знайшли й зробили, тепер у нас є все те.  Ми так не маємо нужди, ми живемо й думаємо жити ще краще. А природа нам це не дає, вона наші тіла живі відбирає. Ми з вами не живемо, а вмираємо. Нас у житті не стає, у землю кладемо прахом. Що від цього ось усього гірше так буває, якщо чоловік жив хороше, а потім він так здався, став хворіти? Він хворіє, іде  з життя, він умирає на віки-віків – гіршого, ніж це, не може бути.

     110. Така одиниця, вона робиться людьми. Вони біжать у путь-доріженьку завжди там побувати, щоб своє зробити, це діло зробити. А коли люди там роблять, у них так воно виходить. Вони доглядають за землею, її восени рано орють, під зиму цю ріллю кладуть, а самі про це ось саме все вони думають і гадають, що треба в такт посіяти. Це ж люди, мисль про це вони розвивають, вони про це ось так говорять. Це ж їхнє таке було діло, вони весь час так проробили, вони так роблять і хочуть зробити. Вони багато думають, хочуть усе для цього зробити. Ми з вами одне робимо – готуємось, щоб у нас це діло вийшло. Урожай робиться людьми один раз на рік, багато в цьому турботи. Цього мало, що люди, вони такі живуть.

     111. Про це діло люди сперш говорять. Це ж річне прибуткове діло в природі. Люди, вони багато до цього всього готуються: приладдя роблять, а про землю ніколи не забувають. Вони для цього з природою на відстані говорять, тягнуть за собою природу, щоб вона їм створила умови. А вони є в самих людях. Вони про це думають, про це гадають, вони до себе тягнуть дні, що йдуть по природі. Вони хочуть, щоб природа - цим людям. Вони цим живуть, цьому всьому вірять і надіються, що вона нас усіх врятує. Ми віримо такій землі, як джерелу, як годувальниці. Вона нас прийняла як таких, вона нам місце показала, щоб ми його облюбували й назвали ім’ям своїм.

     112. Це ж хороше нами такими робиться. Люди рано встають, пізно лягають, вони бояться, як би не запізнитись, вони дорожать часом. Їх це страхає, як би не запізнитись. І діло всякого роду життя рятує чоловікові. Він робить діло, щоб вийшов живий у природі факт. Це - природний такий прибуток, чим люди однієї пори живуть, і надіються на їхнє створене життя. Вона говорить, вона робить і показує ці дні. Вони йдуть один за одним, у них є все життя людське. Вони ці дні тягнуть до себе, щоб погода була така хороша для їхнього життя. Їм природа все це робить за їхнім таким ось бажанням. Вона їм у цьому ось робить те, що всі хочуть. Їм треба весна, що відкриває їм для життя тепло для того, щоб атмосфера на іншу таку систему мінялась.

     113. Ось що робиться в природі – це діло. Сьогодні лежить по місцях холодний сніг, а завтра – зелена трава, чим люди зацікавлені. Їм зима є не помічна, а збиткова. Люди не роблять такого ось діла, щоб природа їм давала. Це ж є такий у людей прибуток єдиний. Люди ці про це діло, усі вони думають, вони так гадають про цей час такий, що йде. До нього вони так готуються. У них на це є розум, котрому всі люди кланяються. Вони завжди так про це ось думають, про це гадають. Це їхнє діло, вони про це все існуюче діло ніколи не забувають. Це історія цих людей, вона нас так усіх, як одного, держить. Ми готуємось до цього, нас умови примушують. Весна як така, вона всіх нас до одного готує.

     114. Ми тільки не знаємо, від чого ми відірвались, від холоду чи від тепла? Це нас із вами зустріли повітря, вода та земля, прийняли наше тіло. Воно стало жити. Найголовніше – мозок, багато він мислив, як  треба буде таку штуку зробити. А роблять на своєму такому ось місці все. У них на це є приладдя, зброя. Особливо в людей у селі, у селянина є земля, вона йому дає можливість хазяйнувати. Це його своє місце, він його присвоїв. Говорить: «Це місце не чиєсь, а моє». У ньому є жива така ось сила, вона складається з коней, биків, корів, овечок, свиней – усе це є не одне, а багато. Ці умови так нагодують? Це є й буде це саме.

     115. Ми в Радянському Союзі, у нашому районі Лутугинському такі адміністративні є люди. Своїми людьми розпоряджаємось, ми робимо те, що треба. Ми їх примушуємо як якихось людей, щоб вони йшли в бій у природу. Для того вони туди йшли, щоб знаходити таке добро й за рахунок його треба пожити хороше й тепло один раз, сваволити, а потім умерти. Це ми так робили й робимо так. Усі люди вмерли, умираємо в цьому, і будемо ми вмирати вічно. Життя таке важке.

     Краще й легше, ніж це все, - терпіти, нічого не робити. Для цього – бугор Чувілкін. Там є такі слова:

      116. Люди Господу вірили, як Богові,

              А Він Сам до нас на землю прийшов.

              Смерть як таку вижене,

              А життя у славу введе.

       Де люди візьмуться? на цьому бугрі.

       Вони гучно скажуть слово:

       Це є наше райське місце,

       Чоловікові слава безсмертна.

 

      Що від цього від усього буде краще? Якщо люди підлеглі вмирають, а люди незалежні живуть вічно.

     Сьогодні, 1979 року 24 липня, питав я природу про 1979 рік. Це перший початок – недорід, а в 1980 році буде неврожай, у 1981 році - теж неврожай, у 1982 році - теж неврожай, 1983 році – неврожай, 1984 році – теж неврожай. Природа точно мені говорить про це все. Перевіримо, у 1980 році Брежнєва не стане, уже це є точна істина. Учитель просить до цього приготуватись, шестирічного нестатку. Це буде в людях.

     117. Не хочете, не вірите - живіть по-своєму. А Учитель живе по-природному. Вона йому так говорить: не вмієте жити, відмовтесь від усього. Рано було вранці. Люди цього ніколи не знали, а тепер узнали про це: чоловікові довелось почути такі слова від самого Бога, він отримав звістку від природи. Вона нам не промовчала наперед сказати, що буде робитись завтра. Ми це ось від природи діждались, вона говорить нам усім: те, що хотіли, ми не одержимо. Це діло зробили самі люди, вони хотіли одержати в житті те, чого не було. У них була мисль така ось у житті.

      118. Усього три особи знаходиться в житті, за історією старого закону. Так сказано:  Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Два пройшло, у житті живуть, а третього ще не видно. Тільки воно починається в Бога Духа Святого, це його початок – 1979 рік 25 квітня. І стража вся спала. Учитель, цього він не думав, воно саме так прийшло. Уся ворошиловградська міліція, вона була для цього діла насторожі, не дала так новому відбутись, як самі люди хотіли.

    Їм набридло так жити, як вони живуть: сусіди один до одного з недовірою, у них у будинках запори, вони бояться сусіда, щоб він до нього не пробрався й не зробив те, що хотів. Йому відомо стало чуже, він до нього пробирався зі своїми руками, брав те, що треба, як річ свою присвоював.         

      119. Це люди робили, вони це ось роблять й будуть між собою робити.

Це ж своє є живе тіло, а те, що на ньому вість, це все чуже, зроблене іншими людьми. Вони цим морочились, вони це зробили для того, щоб за гроші це все природне продати. Люди так навчились чужим оточуватись, йому  як такому вірять, на все це надіються, як на якусь особливість. Вона його врятує від того, що є в природі? У природі є дуже багато такого діла, його треба робити.

       Ось що належить нам, людям, – на Чувілкіному бугрі доводиться робити.  Нам про це наперед підказала сама природа. Вона нас, таких ось людей, своїм горем, бідою карає.

     120. Я нікого в цьому не боюсь, ніякого ворога, а він, наш брат, у нас перебуває.  Ми, люди, його маємо, він нас всіх так оточує не тим, так іншим. У нього біда, вона з горем живе, від чого не позбавитись.

     Більшовики революцію завоювали, а вчених теорія запросила. Ленін, він захотів це зробити, він примусив чуже взяти. Це була природа, вона дала повне право бути, над усією такою революцією бути. За все таке ось у житті діло. Ця революція, вона почалась нами. Ми за це ось узялись, стали робити. Таке воно добре й недобре. А якщо ми з вами це ось діло взялись робити, уже треба робити. Ось вам початок.

     121. Я маю в Радянському Союзі в цьому ділі всього три райони. Один у Ростовській області, Красний Сулін. Це - місто, де я живу, маю свій дім по вулиці Перша Кузнечна, 12. Я, Іванов Порфирій Корнійович, 82 роки  прожив. Свої наймолодші роки, 35 років, прожив так, як усі люди прожили: провоював у селі Оріхівка, Лутугинського району, Ворошиловградської області. Їм хотілось жити хороше й тепло.

      122. Я свідомо залишив це все робити в 1933 році, пішов по природі шукати інше. Мене зустріла природа, не хороша сторона, а погана, не тепле, а холодне. Я став відходити від усіх людей, зустрівся з квітневим днем 25 числа весни на Чувілкіному бугрі без усякої потреби. Він мені як такому дав свої сили, дав мені терпіння свідомо так жити, як ніхто з усіх так не жив. Щоб із природою дружити: повітрям, водою, землею. Це любимі мої вічно живущі друзі, вони нашому району, цій місцевості все дали для життя. Один час пожили та сваволили, сказали: хороше.

      123. А вмирали – їм зробилось погано. Їх не стало в житті. Це нам дало село цього району.

     А на Чевілкіному бугрі цього нема, там одне: повітря, вода й земля. Техніки, штучного з хімією там нема. Одне природне, природа. Люди всі озброєні, там вони живуть - бугор таких не приймає, він жене всіх від себе. Це природа, вона не приймає. Вона любить живого чоловіка. Мертвого жене із землі.

     Так воно робилось в усякому такому ось районі й буде людьми так воно робитись.

      124. Не хвались ти своїми силами й не говори ти, що це район твій. Як такого місця свого нема. Ти ж не живеш, а вмираєш. Кому це місце залишаєш? Це не твій район, хоч його будував. А він зі своїм капіталом залишається. Там свого власного нічого нема, крім чужого. А чуже – це є мертве, природне, зроблене руками людей. Район є район. А в ньому є люди, котрим доводиться копатись, шукати в природі якісне й багато. Для всього такого озброєного діла треба буде знаходити багато хорошого. А природа дає мало з жертвами. Ми робимо, ми будемо робити. Наше таке завдання – на одному місці

не стояти, але робити, і сильно буде треба.

     125. Це наш район, він має таке діло. А в цьому на цій землі все людське життя бережеться. Багатьма районами не нахвалимось. Треба бути тому, що треба, а його, найголовніше, нема; біда цю нашу місцевість цим ось оточила. Паршек, він так може жити в цих районах, а вони такі в житті бувають. За них іде людська боротьба, люди живуть по-різному зі своїми ділами.

     Паршек із села Оріхівка, Лутугінського району, Ворошиловградської області - шахтар, робітник, бідний селянин, отця син. Партизан, ешелон козацький спустив під косогір, у Македоновій літак козацький спалив.

      126. За те, що Паршек не пішов козаком служити, його отця побили шомполами. Паршек один з усіх пішов у природу шукати засоби для ображеного, хворого чоловіка. Не подивився ні на що, а вирішив на собі це випробувати. Узнав про це все, що воно корисне, став застосовувати на інших. Це все діло виявилось для життя корисним. Ми стали це все застосовувати. Люди стали це робити на собі, це в них вийшло - здоров’я. Вони стали повертати назад своє здоров’я, чим ми оправдали це діло. Нас оточила наша істина. Ми знайшли істину.

      127. Це в природі людям дає користь. У Паршека руки - золоті, а розум - дорогий.

     Це район, така ось місцевість, вона знаходиться на бугрі, де були зйомки. Знімали художньо, фізика Дроздова, Паршек тут себе показав для всього такого народу. Він повинен бути таким, який він зараз є в природі.  Він не ховається від наших таких ось у природі умов, а вони йдуть рядом один за одним зі своїми рідними силами. А вони один без одного не бувають. Якщо приходить до нас на землю такий ось день, у нього досить повітря, є вода, усе це робиться на землі природою.

      128. Вона нам нове народжує, вона старе в себе не держить, не хоче його так просто впустити. Природа, цим вона хвалиться, їй хочеться нового в себе. Те, що робилось у природі: один у житті в цьому народжувався, а інший рядом тут же вмирав – це не те, що буде треба.

     Паршек створив небувалий у цьому ділі свій написаний гімн. Це слово Паршека, воно звучить по всьому  цьому світу так: Люди Господу вірили як Богові, а Він Сам до нас прийшов. Смерть як таку вижене, а життя у славу введе. Два рази. Де люди візьмуться? На цьому бугрі. Вони гучно скажуть слово: це є наше райське місце, чоловікові слава безсмертна. Два рази.

     129. Паршек співає його щохвилини та щогодини. Один я так сильно про це діло думав. Що ж я в цьому ділі думав, що за своє діло таку кару отримав? Я - боєць у цьому. Паршек у всіх місцях цього білого світу. Я є якийсь мислитель нового характеру й ділок усіх живих людей, котрі стоять на черзі та ждуть свого такого дня. А він приходить у природі один раз із своїми такими силами, вони даремно до людей не приходять. В одну пору дасть великий прибуток, а в другу пору це місце, воно покривається снігом, і в холоді морозному воно лежить без усякого. Воно не пускає туди чоловіка. Він біліший і холодніший від усього.

      130. Це ж є велика природа, вона все це зробила сама, усіх людей цим вона налякала.

     Паршек, йому в цьому ділі дається знати в природі, що будуть люди робити. Вони так не підуть і не будуть про це так мислити, і так ось у природі робити. Паршек - це є єдиний у світі чоловік. Для цього йому доводилось індивідуально так ось лазити по цій ось матері-природі, по цих умовах. Він не боявся таким залишатись ніяк  ніде, щоб цього ось місця боятись.

     131. У природі такі ось умови, такі нехороші. Вони в житті бувають один раз. День такий, він у житті приходить, на землю лягає білий холодний сніг. Він усіх людей, так він їх лякає. Усі люди від нього так ось ідуть, стараються на себе натягнути що-небудь чуже. Воно зроблено так ось людськими руками. Воно в житті так даром не дається. Це є нове, ніколи не було такого винаходу, його придумав чоловік. За це все, зроблене ним, він не боявся просити. Цьому всьому зробленому яка ціна? Йому за це ось не пожаліли дати цю річ, котра була треба. Він її купив за гроші й тут же сказав: ну й річ хороша! Він її на своє тіло одягнув, нею хвалиться, ледве слово своє так не скаже: от, мовляв, спасибі.

     132. У Паршека нема власного місця, оточеного мертвим, бездушним. У людей є вся складена техніка, усе їхнє штучне, уведена хімія. Вони цим ось із природою воюють, вони на шматочки її рвуть, палять, плавлять на метал. Із цього ось усього роблять мотор, машину, усякий рухомий агрегат. Лише б сказали це слово, що нам треба буде те, чого не було в житті, ми цими силами досягаємо.

   133. У природі дні так ідуть, один одного зустрічає й один одного проводжає. Це небувалий такий час, такий потік проходить. Через це все таке діло життя в людях таких виходить. Тільки що зоряниця – на поріг, а інше зовсім воно затихає. Ми з вами так звикли робити те, що нам треба. У нас ця наука не стоїть на одному місці, у нас так ось робиться в житті такому нашому.

     Ми тільки що народились, на білий світ прийшли, а тут як тут десь узялось діло перше в житті. Тебе як такого чоловіка стали ось цьому вчити.

      134. У нас для цього є міста й села, ми цим оточені. Вважаємо, це все наше, нікому в житті не дамо. Для цього ми озброюємось, у нас на цього сусіда є всі можливі штуки вбивати чоловіка. Він для нас чужий, він природний. Він у себе думає на свою сторону. Йому не хочеться, щоб сусід жив добре, мав своє право. Він його духу не хоче, щоб він ним дихав. У нього своя атмосфера, свій хитрий розум. Це люди зовсім чужі. А чужий із чужим, він не в такті. А щоб їм жити, як хоче природа! Цього їм як таким не доводиться так бачити.

     135. Ми народжені ягнятами, але не привчені, щоб у цьому нічого не робити. Такого ми в житті не отримуємо й такими ми в житті не були. Діло нашого життя саме примусило це мати. Їсти-то треба, одягатись треба, а дім житловий теж треба. Історія ця з усього цього діла вийшла. Треба було щось інше так робити. У ній є початок, є кінець усякому ділу. Лише б ти якось намітив це діло робити, історія фізична починається. У цьому ходити починають, копошитися, руками майструвати. А якщо це вже робиться, й обов’язково повинно зробитись.

      136. Чоловік діждався холодної морозної пори, він від неї заховався, пішов із своїм тілом, прийшов до неживого, зовсім мертвого. А щоб він прийшов до того, як це починалось. Ми всю цю ось зиму продумали, наше діло одне – у цьому ось гадати, а чи буде це намічене діло чи ні? Наше діло – ждати це не один день. Цього часу дуже багато й різного. Буває такий час, котрого ніколи не ждали, а він на цю місцевість попав. Це така буває стихія, вона рідко, але проходить. А люди – то живі люди, захищаються. Вони від цього часу пішли, їх діло одне таке ось – ховатись. Живе тіло в мертве треба заховати, бо така в людей є вічно розвинута звичка. Вона робиться ними, вона живе недовго. 

     137. Говорить Паршек із села Оріхівки, Лутугинського району, Ворошиловградської області. Те, що люди мали, Паршек не мав нічого. А інше живе є природного характеру. Природне: повітря, вода і земля – усе це належить  природі, вона цим зберігається для живого нашого чоловіка. Це будуть люди, вони хочуть у цьому жити хороше й тепло. Ми є всьому цьому ділу початок. А кінець? Ми його не знаємо, не бачимо. Ніколи не може бути таким, як це треба. Паршек не хоче бути таким, як ми є в житті своєму: нам треба чуже, а своє не треба, ми його женемо з дороги геть подалі.

     138. Ось що Паршек у цьому ділі такому в житті своєму за сорок шість років. За такий ось час і в такому ділі як воно вийшло? Це історія більшовика. Він проаналізував, це ж саме він на собі випробував 46 років, як один день. Він зустрівся зі мною, а я його як такого зустрів із любов’ю й провів із любов’ю. Вона мене цим оточила. Це ж є людське таке, воно було десь. Неправда, вона багатьох таких ось людей покарала. Вона б мене за це все не пожаліла, узяла й прибрала з дороги цієї. А вона взяла й пожаліла як такого з усіх.

     139. Я це робив для всього світу всіх земних людей.  Я не думав і не робив. Тепер я можу в цьому заявити всім ученим, щоб вони про це діло добре знали. Їх призвали, щоб вони своїм розумом допомагали нашим неграмотним людям, щоб їм доводилось у цьому ділі знати. А вони прийшли зі своїм знанням, із своїм розумом не помагати, а багато разів заважати. У них на арену прийшло нове: народженого чоловіка треба буде по старому ділу вчити. Він від цього вчення не відмовився.

     140. У Паршека нема такої землі, щоб доглядати за нею, її примушувати, про неї думати. У Паршека немає того, щоб час цей ждати. А він  десь був, десь брався, а до нього доводилось довго в цьому ділі готуватись.

     Ми, усі люди, у своєму житті це робимо. Час десь, а ми його так сильно ждемо. Він ледве-ледве так наближається, а в нас із вами в руках наша така ось зброя, вона має зробити те, що треба. Ми про це думаємо, про це говоримо.

     141. Це наше таке ось природне життя, ми його такого ось діждались. Воно до нас таким із своїм ясним таким сонечком прийшло, освітило нас, ми з вами так стали дивитись. Ми це ось місце побачили, стали на ньому такому своє таке діло робити. Без іншого такого діла не обійшлось. Сюди прийшла сила жива, вона так стала робити своє діло, у неї так хороше виходило, вона цьому ось ділу  помагала, наше діло пішло в цю гору. Те, що ми робили, воно в нас стало показувати свої такі можливі сили.

      142. Ми їх побачили сходами. А хазяїн цьому ділу, дуже він радий, хотів, щоб це в нього швидко прибавлялось щохвилини. Так хоче, щоб цей прибуток був на хазяйській стороні. Він про це діло сам у природі думає, а хоче всім нам сказати. Це ж є наше річне діло, день наш рік годує. Ми, усі люди, за рахунок цього жили й будемо жити. Так люди хочуть жити в природі.

     143. Діждались цього тижня, котрий приходить у житті своєму один раз. Цей семиденний тиждень, він приходить до нас на землю зі своїми днями, як завжди розділяє. У ньому свою чергу, своє місце займає перший день – це понеділок, завжди буває  після неділі. Чи вона починалась, чи може інше, це все робилось людьми. Вони точного такого дня в себе не знали, як це виходило. Чи день, чи ніч починалась? Ніхто з нас із вами про це в житті не знав. А починалось у природі це саме діло, воно жило так, як ніколи. Ми з вами не знаємо про цей день: чи є в цьому ділі початок, чи є кінець? Ми нічого не знаємо.

     144. У Паршека очі правильно в природу дивляться, вони бачать те, що треба. Паршек говорить на своїй простій мові з природою, вона мені так точно говорить про те, що буде робитись у природі. Вона говорить одну з усіх правду, котра живе в ній. Вона треба буде людям, вони живуть і цим користуються як ніколи. Вона присилає йому, як такому чоловіку, його день. А він приходить таким, як і не ждали. А він до нас прийшов, а ми про нього такого зовсім не знали. Його прислали таким.

      145. Який він? Вранці яскраво  сяяло в природі сонечко, воно не саме нам таким показалось. Слідом за цим самим десь узялись зовсім без дощу пусті хмари, вони своїми діями цьому сонечку завадили. Промені сонечка не дали тепла, щоб обігрівати атмосферу. Не те, котре ждали в цьому. Ми ждали сьогодні погоду прекрасну, а воно не те. Десь узявся дощик, став накрапати, а потім сильним пішов, два дні підряд ішов, зробив на землі глибоку грязь. А це дорогу на поле не прикрасило: дуже була грязь.

     146. Це була велика земна волога, вона давала прибуток, але це все робилось у природі не до ладу. То сонце яскраве покажеться, довго воно променями обігріває. Це буває, а потім відходить, як ніколи приходить інше. Ми одне не бачили, а багато що зустрічалось.

     Хотілось, щоб на це все таке звертати увагу. Це буде таке небувале нове. Як ніколи воно прийшло й заступило на своє таке місце. Це було перед усіма тими людьми, котрі жили в цьому в усьому висловленому ділі.

     147. Це так був перший у цьому ось початок. Ми так ось у житті в цьому нашому народились. Нас вона таких невмілих у цьому народила, на свої такі ноги так один поряд одного поставила. Ми для цього ось діла самі стали жити. У нас наш такий важкий розум старався себе оправдати в своєму такому ось у житті в ділі. Ми його знайшли, так довго придумувалось у цьому в усьому нами, такими ось людьми. Як ми його таке ось діло почали? Нас умови такі перші в житті примусили думати. Ми з вами в цьому ділі довго вирішували, щоб це ось діло нам треба було.

     148. Ми всі, як один, без усякої такої потреби в тілі створені. У нас не було в цьому ділі ніякої нужди. Нас із вами таких ось оточувала наша така ось природа, а в природі – найперші й початкові в цьому ділі люди. У них так під своїми такими руками не було ніякої такої зробленої зброї, це був їхній такий у природі важкий час. Вони не знали: за що із цього всього взятись? Їх це мучило, що в них не було нічого. А з нічого такого що будеш, щоб із цього всього було яке-небудь діло?

     Я й до сих пір наважуюсь так ось сказати: що ж у цьому ділі було, якщо в житті нічого не було? А як це в житті вийшло, що стало в цьому в усьому придумане таке діло? Це є сказане одне слово. Воно примусило по природі лазити й шукати по природі таке, щоб обпертися на яке-небудь таке діло.

      149. Звідки й як це вийшло в житті нашому, що в житті своєму - на своїх ногах? Ця історія нам, таким людям, сама себе такою представила, нібито чоловік наш у цьому появився від Бога чи від життєвої тварини мавпа. Словом, ми, усі люди цього потоку, нічого не знаємо, а свої слова в цьому говоримо. Ми з вами не знаємо в нашому такому житті, що ж було в житті тоді, коли не було тьми й світла? Що тоді було, скажіть?  Такі ми були, люди.

      150. А тепер людям є і  буде найголовніше в житті своєму, якщо в них родиться така  мисль одна з усіх про Учителя, як про Бога, і всі будуть його просити як Бога, щоб війни не було. Природа, вона це зробить, такого вбивства людей не буде. Природа - за Бога. Усьому діло є в усьому Бог, він милує, він і карає за ваш учинок. Ви від нього відмовились, не хочете йому як такому вірити. Він війни не хоче.

     Це все роблять самі люди. Вони ненавидять свого ближнього сусіда. Їх адміністративна особа своїх людей держить, щоб вони його режим охороняли. А люди йому як своєму ватажку вірять, вважають його милим своїм чоловіком.

      151. Він же є батюшка-цар, правитель їх. Що він захотів, те над ними він зробив. Він ними гордиться, як своїми людьми. А люди в житті є природа, вона може бути за й може – проти, залежно від того, яка й де сила зможе оточити. За нею люди, вони йдуть, умирати не хочуть, жити всі хочуть.  Тому Бог на землю прийшов для життя людей, смерть як таку вижене, а життя в славу введе. А люди де візьмуться? На цьому бугрі. Вони скажуть слово: це є наше райське місце, чоловікові слава безсмертна. Просіть його ви всі, моліть те, що вам у житті треба. Він за вас заступиться.

   152. Він - за вас, за таких людей. Ви своїм учинком ображені, ви - хворі в цьому люди, хочете інших людей своїм ділом образити. Цього Бог не хоче. У нього одне побажання всім – щастя, здоров’я хорошого. Цього жоден ватажок своїм людям не бажав, він людей жене в бій для свого захисту, для свого здоров’я. Він є чоловік-адміністратор, розпоряджається, примушує. Помогти цьому чоловікові - він безсилий це зробити.

     А Бог помагав, він помагає від цього позбавитись. Заслужений, кого природа намітила. Він залишився таким, як Учитель є. Він - охоронець цього всього.

      153. Адміністратор – це технічний чоловік ученого характеру, теоретик, боїться природи, як вогню. Він проти неї озброюється, думає в цьому врятувати себе, такого грішного чоловіка, на кого дивляться. Адміністратор – він не помічник, а розоритель своїм ділом.  А діло таке: треба в житті своєму воювати з людьми іншими. А Бог говорить: треба від цього ось діла відмовитись. Йому не бути в цьому  царем - слави ніякої. Бог слави ніякої не хоче в цьому, у нього під руками діло таке, яке треба всім.

     154. Бог то Бог, але природа, вона його створила на цьому ось бугрі. Плівка йде із самого Красного Суліна в Свердловськ, хутір Кондрючий. Він примусив, щоб Учитель показав себе на бугрі так, як хотілось зйомникам цього діла. Учитель це діло розвинув для того, щоб усі люди на це діло дивились, і в один голос вони сказали про цю ось істину. Вона робилась для того, щоб у цьому житті не відвернулись і не сказали на це діло: неправда. Фільм це діло зробив у житті для того, щоб не забулось у природі про Учителя.

     155. Багато років він у цьому ділі так проходив та про це він думав, а потім він ці якості знайшов. Ці якості на плівці в фільмі він через учених людям покаже. Усьому діло є живі люди, з котрими Учитель. Він хоче представити це ось діло, воно потрібне нам усім. Ця історія, вона була, вона є, і буде вона вічно жива. Паршеку пише Сашок у письмі, він хоче сказати про діло Дроздова, котре робилось зйомником фільму. Узялись за це діло, у них на це прийшов час. Природа, вона сама за це взялась і доводить до кінця. Край перший, він уже показався.

     156. Ми всі – цього діла уболівальники, уболівали за це діло. Учитель цьому всьому ділу - ініціатор, він цих людей заінтересував. Треба було в житті цьому себе таким на арені показати, а усно вміло це все людям ученим довести. Вони цьому всьому викладеному повірили, погодились, дали своє слово це зробити, щоб залишилась історія. А вона, ця історія, робилась Паршеком, весь час доводилось реально. Це діло робилось для того, щоб там залишилось це місце, на котрому чоловік із своїм здоров’ям залишався б у природі без усяких потреб.

      157. Тут же свої сили розкрив Паршек. Він їх своїм цим ділом довів. А до цього багато довелось. З ким тільки не доводилось зустрічатись, чого тільки про це не говорилось? А щоб зі мною погодитись і від цього  ніколи не відмовитись!

     Ось як це діло відбувалось. Якби не природа сама в цьому ділі, вона ж мене огородила, дала все те, що буде треба. Чоловік – це Паршек, на нього звернула таку увагу, вона заступилась і стала йому в усьому допомагати. Це його любимі невмираючі вічно живущі друзі, вони не забували ніколи про це ось саме, завжди були з ним.

     158. А Паршека  треба буде як такого освітити своєю просьбою, уговорити просьбою, як природу - вона обдаровує спокоєм цього чоловіка.  Він дивився, він бачив, він зустрічав, він проводжав. Йому хотілось бути таким, як він. Паршекові це діло не надокучило в себе таким ось держати, воно не повинно від цього забратись.

     А що робиться в ученому світі? Вони самі стараються все для цього зробити. У них є така ось сила, вони нею так розпоряджаються. Вони знають, що в цьому робити? На це все діло залишається сам особисто Паршек, він у житті своєму нікого не боїться, він знає хороше про це саме. За нього - природа, вона зробить те, що буде треба. Кого слід, вона так забере з дороги, як ніколи, він піде з дороги.

     159. Так що до чого тут я, якщо це сама природа. Вона мені говорить про це все потрібне наперед, що в ній таке буде. Вона про стихію всяку точно скаже й про те, що ти хочеш у природі отримати. Я в природі є один з усіх Бог землі, Володар цього всього, вона так говорить: тебе люди визнають у 1989 році, що ти є Бог. Це таке діло буде точно в природі.  За що й про що? А це діло обов’язково буде. Це - життя, воно робиться нею. Вона як така - усіх на цю дорогу, щоб по ній ішли й те ми робили, що треба.

     160. Якщо розібратись, розслідувати, то можна побачити, що треба в житті одна з усіх зразкова правда, вона ставить чоловіка на ноги. Не я  це  все роблю - це все робить у природі вона своїми силами. А вони  знаходяться в Паршека в тілі природного порядку, вони переходять як такі через організм, через здорове загартоване тіло. Воно прийняло природне: повітря, воду й землю, - що нам усім дало все.

     161. Якби ми з вами від цього всього не йшли й так цим не гидували, і не вважали це для всіх людей через їхню боязнь чужим і шкідливим! В усьому його як такого люди бояться, ворогом це все вважається. Воно ніким у житті не вивчалось, ніким воно так ось не любилось. А якщо це ось самі люди, на них це відкрилось у природі – хвороба, простуда. Вона прогресувала, вона не давала такого ось спокою.

     Люди жили, люди мислили про свій прибуток. Він давався нею. Вона так робила: один час дасть, а інший  утримається  дати, які-небудь знайдуться інші причини в цьому.

      162. Вона ж є матір із своїми силами, вони ж природного характеру. Їй як такій атмосфера в деякий час теж заважає. Вона давала те, що не слід. Люди в себе ждали для землі вологу, щоб ріст був, прибутку багато було. А природа брала на себе те, що цієї вологи не було. Вона в себе тримала засуху, більше від усього сонечко своїми променями палило, і від цього всього спасіння ніякого не було. Люди на такий ось учинок, вони клали свою таку образу, вона робилась болісно.

     163. А хвороба ця спільного характеру, вона пролазила в тіло індивідуальне. Чоловік цього не отримував, а в нього воно так виходило, що був характерний нестаток його. Щоб скасувати, такого люди в природі  не знаходили. Це була мука, спокою не було. А якщо цього такого спокою люди самі не отримували, хвороба була. Засобів ми в цьому не знаходили, щоб чоловік із ними зустрівся й став їм так помагати. Це не чоловіка допомога - природа сама взялася за це діло, щоб робити в людях. Люди цього чоловіка, вони від природи дочекались.

     164. Це не наш район у житті, а чужий. У ньому ми, люди, не свої. Поодинці нас швидка допомога позабирає, ми всі опинимось у лікарні, в адміністративному порядку, де немає спокою нервовій центральній частині мозку. Усе там технічне, штучне, хімія введена. Живого такого нема. Скрізь чужі люди. Кому ти, як хворий, треба будеш? Усі люди живуть у цьому районі за гроші, їх умови примушують. У цього району всі люди зовсім чужі, вони своїх людей через гроші свої бояться.

     165. За гроші сусід сусіда вбиває. Хіба це ми свої, це люди, якщо ми віримо мертвому йому, зовсім неживому? Ми одягнуті в бездушне, мертве, і це  в нас усередині кисне, і в цьому живемо – усе це чуже, зовсім мертве, не живе. А ми цьому віримо, та ще надіємось як на спасіння в житті. Які ми свої люди, якщо ми вбиваємо природу? Ми вбивці є, обжери, усе ми пожираємо. Нам треба не вонюче, а пахуче. Живемо ми в своєму районі, за свої гроші живемо, а в чуже втягуємось, за них чоловіка вбиваємо. Хочемо жити в цьому хороше й тепло. Усе це роблять чужі гроші, за них люди.

     166. Хіба це лікарня, якщо там прогресує грошовий капітал? Це чоловікова смерть, умираємо ми від цього в цьому районі. Нас умови наші оточили. Це не наш такий є ось район, у котрому люди не навчились без грошей жити: усе чуже й мертве, купується, продається.

     Ми - люди національні свого району. У нас є ватажок, ми йому віримо, стараємось усі його накази виконати. Йому цього мало, він сусіда в цьому бачить багатшого, старається своїми силами накинутись і чуже це  присвоїти. Не вдачу надбав він, а програв у цьому, як Гітлер.

      167. Це ватажки не наші, котрі жити не вміють. Надіялись на Бога, а він їм не допоміг. Це його старе діло – людей гнати в бій, не знати природу. Вона не говорить про зброю.

     Хто залишиться сильним? Вона говорить про себе, про Учителя: «Він буде сильним зі своєю правдою в усьому світі. Він не за війну, а за мир, у всьому світі мир». Цього природа хоче. Умирати не треба, а ми вмираємо. Паршек - Бог землі, хранитель природи: повітря, води. Це його милі невмирущі вічно живущі друзі. Вони в усьому Паршеку поможуть прогнати адміністративний порядок. Наказувати – це вмирати, тому що женуть у бій для того, щоб за це право вмерти.

     168. Ось що говорить про це Паршек. У природі треба вчитись, як треба буде жити. А коли ти як такий навчишся, то тобі буде в цьому легко жити, ти навмання не будеш робити.  А завжди проси того, хто вміє свого ворога, це незнання, перемагати. Ти ж – хворий, нужденний чоловік. А якщо в тебе нестаток, його треба зжити. Це природа, вона такий подарунок піднесла, вона й покарала. А ось цьому всьому початок: Паршек знайшов цьому чоловікові місце, щоб там без усякої потреби бути. А воно нам таке обов’язково треба, ми повинні його таке знайти й зробити таке, щоб воно в нас було.         

     169. Я довго по цьому місцю так ходив, а скільки я так ось думав! А все ж мені прийшла в мою таку голову практика така: треба буде в цьому ділі потрудитись, цю історію своїм тілом вивчити, таке природне живе місце. Воно нам буде треба не для того, щоб на ньому яке-небудь діло так ось робити. Це місце лежить там, де земля від Адама років нічим ніяк не зайнята, ніякого діла не було. Чоловік про це, як про живе таке місце, не думав.

      170. Тут такого технічного, штучного не робилось, щоб на фундаменті стояло й показувало мертвим капіталом. Тут нема того, що є в селі: якої-небудь збудованої з каміння халупи, покритої соломою. Там у цих умовах живуть люди, вони там плодяться, їм там хороше й тепло. Вони там живуть, сваволять. Це їх таке ось діло там: щось у природі робити, щоб у тебе, у чоловіка, був свій двір для того, щоб у ньому було, за чим доглядати, як за живу істоту. Він там - хазяїн добра. А добро – це живе інше тіло, воно не одне треба хазяїну.

      171. Хазяїн багато цього має для того, щоб ним жити. Це живе життєрадісне. Якась є птиця, є свиня, є овечка, корова, бик, кінь. У хазяїна вона не одна є, цих тварин у нього багато. Треба утримувати, усім треба затишок, треба доглядати як слід, і годувати треба. Усе це даром не дається, на все це закладається труд. І в цьому дворі хазяїн робить, щоби було чим хвалитись. Це все існуюче належить хазяїнові, це все - приватна власність. Це «моє», власне, коли воно живе. Воно живе в природі один раз.

      172. Коли в хазяїна є який-небудь прибуток, він ним радується. Це його таке життя – тимчасове явище. Ми живемо за рахунок цього один раз, а інший ми вмираємо. Це така погана сторона – жити за рахунок чужого добра. Усе це є чуже, природне, розвинуте людьми. Вони це робили, щоби було. Воно є в селі в людей, вони цим зберігаються, живуть у цьому селі, у цих умовах, котрі не водяться на цьому ось бугрі. Там цього нема, там усе природне, живе, що нам дало те, що ми маємо. Це наше село, місто, у котрому ми вмираємо. Ми за гроші тут живемо.

     173. Кавуни білі красного характеру. А люди, вони звикли їсти солодке. Це все зробила для цього наша наука, учені люди. Вони думали, створили.

     А тепер Паршек, він себе привів до цього діла. Він через це все переніс дуже важкі зрушення на правій нозі, вона себе показувала, що це робилось нами. Вона брала приклад із такого діла. Я говорив усім, що мої ноги, вони так служать двом сторонам у житті: капіталістам і соціалістам - внаслідок їхньої помилки. У них тюрми, у них лікарні, вони проводять важке життя своє, через це вмирають.

     174. Паршек не побоявся цього діла, як вона тримала. Я з такою ногою не боявся залишатись. Вона в мене не тяжко хвора, щоб не давала мені по природі ходити. Я в цьому ділі був правий у тому, що я не зміг нічого такого зробити, щоб вона не була такою. Мені козиряти було нічим. А ось люди бачили, говорили мені, не давали в цьому спокою. Я їм усім відповідав так, як треба: це ось одна моя нога, ліва, – соціалістична, а ось друга нога, права, – капіталістична. У них погані умови життя, умирають люди. А я для цього на них ходжу 46 років. У мене мисль не така.

      175. Вона мені все робить, у ній моє життя таке проходить. Я з цією ногою ходити по природі не боявся. Ждав у себе легкого, а легкого такого не видно. Нога, якою була вона, такою й є. Ми її не покидали, а завжди їй робили профілактику, чим-небудь огороджували.

     Що ми її робили?  У нас була не технічна сторона, ми опирались на природне, на фізичну сторону. Сідати, лягати? Я цього не роблю. Старався більше за все на ногах, роззутим я ходив зиму й літо. Моє було таке діло. Я любив природу, вона мене за це не карала.

      176. Що ми тільки не застосовували? Ми робили те, що самі хотіли. У нас усе природне. Що чоловік запропонує, те ми від себе не відганяли. Шкідливе чи ні, а наше було таке діло: у природі все є. Лише б тільки що-небудь надумав, то тут же підтримуємо й робимо. Хто б не був цей чоловік, ми його ділу віримо, стараємось зробити. Нога моя в житті є, вона в мене така вже багато років лякає своїм змістом. Вона дає таке діло всім: хороше й добре дивитись на чужу хворобу. Вона давала так знати, щоб чоловік про це сильно думав.

     177. Ображені люди - це євреї, котрих умови примушують це робити. Вони в цьому одержують незадоволення. Учні це мої, у цьому ділі помічники всього мого життя, вони знають і роблять по-Учителевому. Вони те роблять у своєму житті.

     Моя така є протилежність, у мене таке діло: я не вірю вченим.  Вони в цьому ділі нічого не зробили, крім одного помилкового діла, котре робилося природою. Люди хворіли, люди простуджувались, вони вмирали, і будуть вони так умирати.

      178. Це є велике їхнє діло таке – приватновласницьке місце, котре названо своїм ім’ям.  Воно облюбоване нами, знайдене, захоплене, присвоєне, огороджене, нікому воно й ніяк не довірене, як двір, що належить імені моєму. Це моє таке в житті діло, воно нами зроблено для того, щоб воно було таким у житті. Як робилось, так  завжди воно ось у цьому буде. Для цього діла є наш такий ось початок у житті. Тільки що ми його почали робити, а десь під руку взялось інше, ми й від цього всього не відмовились жити так. Так ми вміло зробили, так, як треба. Нас за це ось похвалили.

     179. Я, Паршек, села Оріхівка, Лутугінського району, Ворошиловградської області. Таким я тоді не був. Мене такого виховала природа: вона мене з рядів усього народу викинула, чергу мою в людях видалила, зробила мене Переможцем природи. Для цього всього я себе показав на арені всього світу всіх людей: 46 років проходив у такому вигляді. Крім одного хорошого й легкого, нічого не придбав. Мені в цьому ділі допомогла вона, природа, це невмираюче місце. Воно не наше місце, нашого мертвого капіталу. Це - місце природного характеру.

      180. Я його не так, як усі люди, котрі самовільно поселились, присвоїли його до

свого імені, мовляв, це моє місце, індивідуального характеру. Мені його залишили в спадщину. А хто мені це місце дав? Чувілкін бугор – сама природа. Отець рідний, він мені життя подарував. Я його у власність не ввожу, а кажу всім людям: це ось місце - усього світу людей. Сюди чоловік, він має прийти зі своїми силами без усякої потреби. Це буду я, один є такий чоловік. Він там усякого кожного чоловіка приймає для того, щоб він не простуджувався й не хворів, як Паршек. Він для цього діла загартовувався, тепер не боїться ніякого лютого ворога, хто б він не був у цьому. Його ввічливість сильна, він нею просить природу.

      181. Вона є все для нього, навіть може сказати про день твого життя. Останнього дня вона сказала мені про мороз 24 вересня за старим стилем. Так і буде те, що вона мені сказала. Я людям передав як таким. Вони знають про це ось таке діло, воно буде обов’язково. Уже перевірено живим фактом.

     Я, як такий чоловік, вас так прошу, щоб ви звернули увагу на мою просьбу. Не вважайте мене сектантом, а чоловіком загартування. А якщо я такий є в житті, я - для вас один.

     182. Я пишу про минуле, про сучасне і про майбутнє. А нам це буде треба. Вона нам скаже про всяку таку стихію й про всяке в природі лихо. Це дане таке – істина. Без усякого такого діла нічого в житті не виходить. Це перший такий індивідуальний початок приватної власності. Ми це місце так хороше облюбували, з усіх кінців і країв зрозуміли, що на ньому такому робити. Ми там стали це діло спочатку робити, у нас це діло вийшло. Як хороше було нам на це діло так дивитись! А це ж наше таке придумане таке діло, воно нас усіх у це втягнуло.

      183. Ми на цьому місці не старались сидіти, нас умови примушували кидати це місце і просуватись. Ми й до сих пір це все робимо. Ми в природі шукали, шукаємо те, що нам треба. Двір – це ось наше таке власне місце. Воно нами огороджене, як своє. Ми його бережемо, як якесь око, йому в цьому ділі допомагаємо. Те, що треба в житті, волочимо. У природі є, що брати. Ми на це діло багато думаємо, а робити доводилось багато разів і хороше; а хороше дасть чоловікові великий прибуток. А в прибутку - діло, воно робиться в природі один раз. Сьогодні раз зробити, а завтра – два. Усе це треба, ми не перестаємо це робити.

     184. А ми цим місцем незадоволені, і не були задоволені цим, ми шукали таке інше місце, щоб воно щорічно давало велику користь. Земля, ми по ній назад, уперед проходили, хотіли побачити що-небудь таке потрібне в житті, нам для нашого місця в двір воно треба як жива річ. Вона не одна потрібна в цьому місці, особливо птиця, найменша  курочки, котра появилась із самого початку. Це одна з усіх птиця, котра не боїться ніякого такого холоду. Вона ходить, вона криком по-своєму кричить: кококо. А за один день одне яйце знесе.

     185. А щоби про це ось знати, як це ось в житті вийшло, що люди стали всім користуватись. Їм ця курочка не одна така, а багато. І курочка, і качка, і гуска, і індичка. Словом, все це де і як взялось. І не було телятка з конячкою, з поросятком в природі, також ягнятка. А все те, що було в природі від самого початкового дня нашої такої теплої весни. Ми його ждали всю таку зиму. Вона нас таких ось безсилих в цьому ділі так оточила. Ми ній всі як один чоловік забрались в свої такі технічні будинки, і там ми свої зручності творили.    

     186. Нас сніг білий холодний страхав. Ми - до нього як такого, як він перед нами лежав. Він нам як дітям свою таку дорогу прокладав. Ми робили катки для своїх саней. А час був такий у нас, у таких ось хлопців і дівчат, ми по цій ось зимній порі, особливо вечір. Як було приємно по ньому так кататись! Ми про все таке там забували, нас зустрічала ця любов між собою. Діти прокладали свою мисль; вони забували, що їм, дітям, доводилось. Тоді радість їх обіймала, вони не відчували ніякого холоду. Це їм робилось сільським таким покроєм, вони зимою радісно так там проводили такі ось свої дитячі діла.

     187. Ось і наші такі сільські діти із своїми ось улюбленими зимою ділами. Їх не лякало, вони народжували сміливість у себе. Це ж наші народжені для цього діла, їх ми всі цьому порядку навчаємо. Вони наші слова знають, що ця історія, вона народжена нами для наших таких дітей. Ми в цей час як таких не повинні їх примушувати, щоб вони взяли своє почате покинули. Це їх зимові чи весняні такі в дитинстві ігри, вони їх з душею й серцем проводили в дитячому такому своєму житті. Ми тоді не рахувались ні з якими такими ногами, у нас руки були як руки, нас не вчити. Ми за все забували, нас вело до бадьорості однієї. А дитинство, воно ніколи не забувається.

    188. А коли від нас ішла ця стара в снігу зима, ми з путі її гнали, не хотіли її такої ось бачити. Ми, такі ось діти, як ми тоді росли й бачили, як сніг наш робився в цей час водою. Вона пробиралась струмочками, і там вона швидко робила повноводдя, воно нам ходу такого не давало. А ми так само криком кричали, нас бадьорість гнала в цей бій. Наші голоси, як і зараз, вони залишались позаду: це вода наша. Ми її в своїй місцевості не держали, а тепер вона від нас іде. І туди вона попадає, де нас ніколи не буває, це належить морю. Воно з берегів не виходить, а стоїть на своєму такому природному місці. Вона високо угору піднімається й до нас приходить дощем.

      189.  Ця народжена, така ось вона є велика в житті молодь. Вона народилась в природі, щоб так жити, як їх учить своєю ідеєю Учитель. Він говорить їм про те, щоб вони мали свої сили такі, щоб вони природу любили, не йшли від неї – тоді буде в нас здорова слава, у них буде народжуватись у житті своєму мисль істини. Неправда від них, від таких ось, відійде, а оточить їх чиста правда. Вони не будуть так хворіти й простуджуватись. У них родяться такі природні сили, їх ніхто не буде непокоїти - це буде живе.

      190. Паршек багато не так робить. Він малює картинку нам, усім дітям, котрі нижчі за всіх людей. Якщо ми, усі діти, підемо по цій дорозі, то ми одержимо від природи нове, небувале. Ось що нам усім дасть природа. Вона нас за це все полюбить, оточить своїми силами. Ми від неї одержимо те, що хочемо. Ми такі в даний такий ось час діти, нас народили в цьому предки. Ми не для того народжені, щоб нами такими ось розпоряджались, що хотіли, те над нами робили. Було таке в людях право: це дитя могли на строк наймати, щоб дитя робило те, що йому скажуть. Бідність примушувала, вони експлуатувались. Так жили ми: старались своїм невмінням зробити все. У нас діло таке – важкий труд.

     191. Ми для цього всього не сиділи на одному місці. А своє в цьому ми ждали. Усю зиму проколотились у цьому ось холоді. Із самого раннього ранку до самого вечора ми з дому не виходили. Гріли ми хату, а самі боялись на сніг виходити. Це була така холодна зима, вона нашого брата не жаліла. Не дивиться ні на які такі особливості, а просто буде нападати на всякого чоловіка в будь-який такий ось час за наше нехороше таке діло. Ми її дуже боїмось, стараємось у цьому всьому бути. Це наше діло. Усю зиму ми просиділи та продумали. Ми до цього ось дня, до цієї весни готувались із своїми технічними такими ділами. У нас є своє приготовлене приладдя, ми без нього – ніяк нікуди. Це - наша зброя, ми з нею, як один, із своїми руками, з головами. Та хочемо таке хороше зробити.

 

1979.10.03

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. З копії оригіналу. (1412)

 

    7910.03  Тематичний покажчик 

Учитель історія  1-30,55.67,86,122,126,

179,181

Учитель ідея  35-39,49, 50,66,116,129,

132,158,181

Бог  36,42,43,46,118,150,151,154,160

Визнання Бога   159

Природа  24,76,116,117,167,168

Любов до природи  26

Бугор   36,37,46,50,69,84,85,115,116

119,123,168,180

Перший чоловік  48,49,148,149

Гімн Учителя  128

  52,65,168

Чуже  108,119,124,131,166,172

Партія   53

Народження дітей  57

Народження ЧБП   58

Рай   85

33 рубля  91

Еволюція духа святого   98,118

Комуністи  99,120

Тягнуть дні  112

Своє 119,124

Учені  139

Не ждати часу  140

Адміністратор   153,167

Євреї   177

Учителя нога  173-176

Діти   189    

 

 

 

Іванов П. К.

Вода

 

1979.11.23.

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор –  Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див.: Паршек. 1981.02.26, с. 115, 127)

 

     1. Ти, Паршек, любиш природу, знаєш її добре, а просиш більше. Вона тобі говорить те, що

знає наперед про наше діло, що йде. Ти про нього тільки думав, а робити доводилось тепер, і як у такої природи спитав, як у матері рідної. Чому це так, що люди наші, вони їдять, одягаються, у домах живуть, а самі простуджуються і хворіють? Вона мені говорить: це нелегальність, життя таке мертвого капіталу. Місто, село, хутір, наш він, ми в ньому народились, ми в ньому помремо. Це не наше є, а природна сила. Це все нам дає не погане, а хороше. Ми живемо, хвалимось, як своїм, власним. Говоримо: це місце моє. Таке воно облюбоване, життя ми на ньому робимо, все точно треба. Це таке є в природі тяжке життя, вона нас примушує тяжко робити. Вони ось у цьому живуть один раз, у них у цьому ділі є все. В житті воно є природне, ми його тягнемо, крадемо, вбиваємо, смажимо, варимо, пожираємо як ніколи, цим ми живемо. А чуже не наше. Ось що природа мені такому говорить. 

      2. Я після чого шапку скидаю, і слідом за цим – взуття і все решту. Визнаю, це мені не треба. А треба мені, такому чоловікові, повітря, вода і земля. Це я, природа, а в мене є такого місця дуже багато, на це місце треба такого чоловіка, і йому такі умови. Якби це я не була зі своїми такими словами, щоб з усіх дав свою таку ось згоду на це все піти і те зробити, що зробив ти, Паршек. Мені як такій повірив і дав свою таку згоду таким в житті залишитись. Тут такого нема, одна в природі істина, цьому всьому довіритись, і в ній зостатись назавжди. А це дорога не людей, а Бога. Сорок років так проходити та фізично в цьому зробити між таким хворими людьми. Як я, Паршек, з ними зустрічався? Як з потребуючими здоров’я. Якби не природа: не повітря, не вода і не земля. Це мої, по ідеї, любимі невмираючі, вічно живущі друзі. Вони мені в усьому допомагали. Я їх силам вірив, вважав їх вищими силами, таких сил не було. Вони оточили Паршека для того, щоб у природі зробитись Богом. Не хворобі допомагати, а чоловікові; навчити, що треба в житті своєму, щоб не простуджуватись і не хворіти. Наявні хвороби, які були, від цього діла щезали, а ті нові, що йдуть по природі, безсилі на це тіло напасти. Таким людям природа, вона пішла назустріч і врятувала їх від горя й біди.

      3. Такі засоби знайшов через природу Паршек. Вона для цього діла народила, щоб людям у природі хворим допомагати. Йому за це не треба нічого, Він є природа, заслужив це в людях, він не має нужди в грошах. Його слава є у вас усіх, Він тому Бог є. Він від самого моря почав свою діяльність, свою ідею між людьми показувати, це його тіло, організм. А Паршек, Він є практик, але не лікар. Природа служить для цього діла користю. Вона має струм, електрику, магніт – це найголовніше в житті, є в житті живий факт. Чоловік – це для життя все, має ноги, у нього руки, у нього очі. Він бачить, його чуттєвість чує, він хоче в природі жити і творити чудеса в людях. Вони зі своїм ділом стараються жити в природі хороше і тепло, їх така задача в усіх. Ми про це діло думаємо і хочемо це діло робити, що буде треба. А нам, таким людям, природа не дає цього права. Свої сили вона для нас як така готувала. Самі зробити хотіли, а в природі є інше. Ми зуміли це зробити, у нас родився нестаток, ми в цьому не зміркували, у нас на це розуму не вистачило. Ми в цьому захворіли, і сильно ми хворіємо, а от засобів таких у житті, їх нема, а природа нам не дає, яке горе з бідою. Чоловіка на це діло не знайшлось, крім одного на всіх Паршека. Він у цьому сам так природою оточив себе, вона його навчила, цьому всьому свої сили ввела, прислала потрібного в цьому чоловіка, з ким довелось Паршекові зустрітись. Він вибачився, так своєю ввічливістю попросив допомоги в мене, такого діяча. Я сам це ось вибрав, це любов моя до чоловіка через природу. Вона не пожаліла далі так продовжувати, як воно робилось у житті: люди захворіли, вони хворіли і вмирали на віки віків у своєму житті.  

      4. Це ми до приходу на землю Паршека. Він для цього народився в природі, навчився, як буде треба іншому чоловікові в його горі та біді допомогти. Ми, всі люди, до цього такого діла не бачили.

      Люди Господу вірили, як Богові,

      А Він Сам до нас на землю прийшов.

      Смерть як таку вижене,

      А життя у славу введе.

      Де люди візьмуться? На цьому бугрі.

      Воно гучно скажуть слово.

      Це є наше райське місце.

      Чоловікові слава безсмертна. 

Ми це проспівали самі, всі такі люди на Чувілкіному бугрі. Хто це діло робив, тому слава. За це саме нове народження три рази «ура» прокричали. Це так даремно не пройде, життя буде нове, ми є такі люди, котрі йдуть по своїй дорозі. Самовільно захопили це все в природі, це ось місце, його як своє оточили, стали живим наповнювати, так це треба, але початому ділу кінця не видно. Сьогодні є одне, завтра інше, і до цього ще треба в житті. Так що цьому всьому початому прийде банкротство, не стане його. Воно було, воно є, воно і буде завжди.               

      5. Так Паршек цю ось історію не як-небудь став по природі шукати та думати про це діло, як це буде в людях, що вони своїм життям залишаться позаду. Воно так не буде продовжуватись за золото, за срібло, у такому дусі. Ми звикли чуже брати і ним так ось користуватись, як своїм добром. Таке діло було, а тепер його не стане, воно так щезне, як якась у житті на чоловікові хвороба. Вона його довго мучила, а тепер, у цей час, ця ідея, вона народилась Паршеком. Він недаремно таким на землю прийшов, він старе, гниле вигнав, а нове ввів як таке. Тапер ви, люди, самі в цьому ділі живіть і думайте, як буде краще від усього зробити. Всьому діло – природа, вона нам сама в цьому скаже, нас таких научить, що буде треба зробити, щоб люди жили легко. 

      6. Від Чорного моря, від Адлера поїзди дальнього сполучення ходили. Київ, Ленінград, Москва, я туди прямував. І в моєму костюмі попасти не так це було просто, а я транспорт так на себе примусив служити. З усіх боків я їхав, як із білетом, люди мене везли. Я – як хазяїн, де захочу, там поїзд стане, я злізу і піду. Це таке в житті діло, а потім природа садила, стала теорія так ось жити, вона хотіла мене з дороги зняти, але в них сил таких не вистачило. Вони взялись за правду. А природа любить одну правду, Бога не задражниш, у нього одна є користь у людях. Як би не писали, не говорили про це, а істина все перемогла. Це сонечко, це ось є промені дорогі для одного Паршека. Він з ними в дорозі для того, щоб це ось звершилось. Ми всі до одного чоловіка на білому світі топчемо землю, робимо такі дороги, по котрим назустріч попадає лютий звір. А в нас на це – рушниця, ми його вбиваємо. Хто нам, таким людям, право таке давав? Всю зиму ми в халупі просиділи, а тепер ждемо теплого дня, найпершу квітку. Ми їй життя не даємо. А хто цьому їх учив? Вони діждались часу, на це місце приїхали зі своїм реманентом і з живою силою. Всі дні проходили, та про це ось ми продумали, про цю землю, про це ось місце, де ми зернятко посіяли, сказали: Господу слава. А тепер тобі наше діло таке дивитись на умови в природу, яка буде погода. Нам треба вологу, дощик, щоб наше посіяне росло, зеленіло.    

      7. Яка в хазяїна радість, вона їх людська така мисль. Їм доводиться на це все дивитись, бачити масивну таку штуку, вона піднімалась вгору, як якесь щастя. Вона рухається вперед. За прибуток ми щорічно одержуємо бенкет, у цьому створили запас. За таких сама природа, вона не забувала вчасно якості прислати. Ми просили, він нас почув… Ідеш по дорозі без усякої мислі голим, ткнеться в тебе як чоловіка мисль, запрацює, вона говорить про твою таку бідність. Вони оточили себе цим сільським життям, все літо всі дні весь час проходить, ми їх пропускаємо, а нові, що йдуть, на цій землі зустрічаємо і проводжаємо. Вони лежать до свого часу зеленими, і вони бувають сніговими білими холодними, але приємними, і це все буває. Чоловікові треба жити. Це ось дівчина, що йде по землі, вона не знає кінця свого дитинства, а йому, такому дитинству, кінця не видно. Труд як такий, він незмірна істота, його починають діти, а закінчують старики.

      1979 року 5 жовтня було свято тридцятиріччя. Наша делегація в особі Брежнєва, це секретаря, голови ради. Вона його примусила своє до радянської влади, до руських. Він говорив кореспонденту, його виступ неправда, він приховував.

      8. А сама природа, вона Паршека примусила спитати в неї про діло, вона точно сказала про цю неправду.

      Цього року місяця одного, сьомого жовтня, вночі перед неділею капіталісти, комуністи взяли розстрілювати мене, Паршека, за його світову ідею. А потім їм не довелось цього зробити, природа не дала.

      Вона говорить. Як би вони не жили самі й не робили, у цьому ділі їх програш. Вони оточувались весь свій час чужим. Це їх велике таке незнання в усьому. Вони стараються свою зацікавленість пізнати. Йому треба ця сторона, він за це все одержує, він своє індивідуальне перше в житті своєму задумане таке ось початкове людьми діло. Воно їм треба було, це матеріальна частина, котру люди стали мати. Це був початок, він показав нове в природі живим фактом. Це діло робили руки, мозок міркував. А раз це ось зробилось і вийшло живим таким фактом, уже це діло стало робитися завжди на цьому облюбованому такому місці, де люди зі своїм наміром і силами ловили, убивали, тягли як ніколи, як своїм розпоряджались. Я, говорить цього діла хазяїн, у природі якості знайшов, ними як своїми я огородився, присвоїв. Це все говорю: це моє. Так даремно не дам. Воно зробилось своїм добром, а для іншого чоловіка воно чуже.   

      9. Ми в нього втягуємось, самі це не вміємо зробити. Таке ось діло, самі себе так направляємо, цю штуку присвоюємо. Находимо в природі, говоримо: я цьому ділу є хазяїн. Не одному, а багато дечому. Цьому ділу кінця не видно. А от діло треба буде зробити, а раз ми повинні це робити в природі, то із цього всього вийде інше, не життєве. А із цього життя – смертельне. Що нас таке діло оточило, ми, всі люди, такі знаючі в цьому. Завтра іде день, він який буде для нас таких, як ми його ждали. Ми до нього готувались, у нас є все, що поїсти, у що одягтись; є, у чому доводиться жити. А порятунку в цьому нема. Ми стали на черзі, як і всі такі люди, вони не гарантовані. Що буде завтра? А ми ще не жили так, а вже приготувались зі своїм таким апетитом. Це все зроблено людьми в природі таке діло. Ми перш ніж жити, так їмо досита. Вони це зробили. Чужим жити, природа цього, вона ненавидить. Вона за рахунок свого будь-якого іншого карає, у неї свої такі висновки.

      Її сили природні, у неї жива істота: повітря, вода, земля – у котрих є струм, електрика, магніт. Це жива невмираюча сторона, котру я практично в природі знайшов. Не захоплював, не присвоював, і не називав своїм іменем. Це таке місце, котре належить усім нашим земним людям. Вони на це місце прийдуть, самі побачать цього чоловіка, котрий їх спитає: чого ви сюди такі ось на це місце прийшли?  

      10. А вони гучно скажуть: це наше райське місце, чоловікові слава безсмертна. Тоді я їх, як Паршек, прийму і дам їм здоров’я. Вони зробляться такими, як це буде для життя треба. Всі потреби щезнуть, їх не буде, а буде такий чоловік, котрого в житті не було. А він прийшов на землю для того, щоб вигнати смерть і ввести в славу життя. Це буде, і обов’язково буде. Ми ці якості в природі шукаємо, вони є, вони будуть. А раз вони будуть, то чоловік такий буде. Це мислитель, він розбирається з минулою історією, вона в нас була індивідуальна, власністю зростала, вона чоловіка робила хазяїном, він ріс чужим, ловив, стріляв, тягнув у свій дім. А коли в нього таке було, він ним хвалився, а його ця хвала, довго вона не жила. Вона, ця матір природа, так скоро знаходила, брала в свої руки і карала до самого баранячого рога. Це таке в природі було, воно і буде в природі між такими людьми. В нашому селі чи місці, а там є мертве все. А в селі є початок не життя, а смерті. Починає з курочки, кінчає твариною. Це ми є адміністратори, розпоряджаємось всім самі; що хочемо, те ми робимо. У нас це введено для цього діла базари, чоловік з грошима, він потрібне купує, а бідний своє добро продає. 

      11. Він як такий у цьому хворий, його мучить ця копійка, він без неї жити не може, він повинен для себе, що треба по життю. А все те, що трудом придбавається, за гроші продається в природі. Це зробили самі люди, зайве не навчились іншому віддавати, так історія навчила нас усіх у природі брати і цим усім хазяйство поповнювати. У чоловіка одне не буває. Якщо у нього є що-небудь таке, він старається застосувати що-небудь таке інше, у нього на це нема кінця й краю. Якщо він що-небудь починає, то він старається обов’язково до цього одного прибавити. Це його таке діло, воно ним робиться, щоб було, на що дивитись. Чоловік для цього ось народився, щоб жити, а йому в природі його перше діло зашкодила. Він менше жив у ній, ніж думав. Його мисль одна, вона намислила те, що треба в житті зробити.

      12. Чоловік народився в природі без усякого такого діла, і коли він на білому світі появився, то йому показали це перше діло, за котре треба буде братись. А до людського такого життя, воно нами зроблено в процесі. Як це ось починали робити? Спершу тільки народився на білий такий світ, він не претендував на його належну їжу, вона складалась із багатьох таких ось складених речей. Роблять люди це, не за один раз все це зробили, їм доводилось не раз про це ось подумати. А коли це треба, ми це зробили, змайстрували це. На це пройшло дуже багато років. А люди це все змайстрували. Вони літній час проводжали, про осінь таку думали, а зиму люди ждали. Вона для них ішла, не тепле, а холодне в ній. Люди від сильного холодного вітру ховались, вони більше від усього уникали. А про весну таку теплу не забували. У них така була закладена мисль, вона по природі так лізла, хотілось не прорахуватись. А це місце, де лежала земля, вона ждала уболівальника в цьому, йому як такому думати про це ось треба, готуватись, щоб у нього як у такого було хазяйство від маленького такого до самого великого. У нього це все в умі, він про це не забуває, держить, як на віжках, у нього усно це робиться як ніколи. А який довгий у людях проходить рік зі своїми місяцями та тижнями, вони по рядочку йдуть. Нас, таких ось людей, Бог назвав бідними нужденними. Ми є хворі природою. Нас оточили умови, зустрілись із сонечком, з теплими променями, з росою. А люди нас такими народили. Ми ще не жили на білому світі, а воно до нас ледь-ледь прийшло, так природно ми ним оточили себе. Стали в себе через мисль апетит, нас люди технічні в цьому ділі як таких навчили, вони самі зробили з природи цей ось продукт, нас ним нагодували, напоїли, до самого тепла оділи.

      13. А в домі з усіма вигодами так жили. Це все робили предки, вони для цього всього нас таких людей народили. Вони здоровими, не хворими на білий світ прийшли. Їх зустріли умови, тобто процес того діла, в чому ми опинились. Це технічна зроблена людьми сторона, вона робилась для цього нами. У цьому ділі ми всі умирали, і такими і будемо вмирати. Це є людська така звичка, вся в грошах. А гроші, так вони даремно не даються, їх треба фізичним трудом придбавати. Ось що люди в процесі цього діла ввели. Це все наробило в природі технічне, штучне, хімія. Цим люди самі оточили себе, їх зустріла теорія, вона людей примусила з малих літ на це все діло вчитись. Для того вони, люди ці ось, навчаються. В усьому ділі винуваті самі люди. Вони рано встають зі своєї постелі, їм доводиться всю ніч з боку на бік повертатись, та все про життя думати. А життя, воно яке. Якби тільки вони так ось не народжувались: ми з вами ще не жили, а все було приготовлено. Ми так живемо, а діла ми робимо всякі, це така наша ось у природі турбота. Не будь у людях ти гордий, як є інші. По дорозі люди натовпом пробираються, вони без усякої думки не йшли мовчки, їм як таким назустріч вголос із своїми словами так сказав: «Здрастуйте!» Мене навчив наш дорогий Учитель, а всі його голос почули, самі собі мовчки пройшли.         

      14. Це робилось вперше за ідеєю Паршека, а я в цьому всьому був такий зачинатель. Моє діло одне – так сказати, а їх діло – прослухати. Це їх таке діло, вони як хочуть. Я не буду за них, нехай мовчать, їх небажання таке, вони так привчили не любити себе. 

      Жаль, що зійшов сніг з поля. Трава зазеленіла. У кожного чоловіка є своя земля, вона зорана лежить, жде догляду за нею. Ось що ми маємо, одне наше в цьому ділі таке бажання щоденно братися за це. З худобою, реманентом ми ходимо технічними, а за тваринами на посторонках тягнеться борона із залізними кліщами. Вони роблять пух, а потім на колесах саджалка, і з саджалкою вони в землю саджають зернятко, котре попадає у вологу. Це все роблять на землі життєрадісні тварини, воно робиться для людей як таке. Воно сходить швидко, як ніколи, свою масивну зелень у рості показує, чим люди радуються, слідкують за зрілістю, вона час такий веде. А тепер трактор, комбайн, довго урожай не держать, діло за погодою. Сонечко, воно нас жене в цьому. З колії зійшла вся жива сила, кустарно, фізично люди не стали трудитись. Сіли за машину, слухом розуміють, а дефект зупиняє роботу.  

      15. Машина потребує ремонту, треба заміна частини. Якщо вона є в запасі, легко ліквідується ця аварія. Деталі нема – із ладу виходить ця машина. Роботу робить здорова машина, чим чоловік радується. Він знає, що йому для цього потрібно, щоб його ця машина в його ділі виявилась здоровою. Їй треба пальне, їй треба вода й повітря, тоді-то водій пісні в цьому співає і говорить з нею на своїй мові. Вона йому думала, належала, стала робити доручене. Сказали, треба цю ось площу зорати. Водію треба погода, його навчили володіти. Йому треба так зробити цю роботу за агротехнікою, щоб ця земля вчасно лягла під сніг. І там вона набралась вологи, щоб зерну зачепитись і зробити швидко сходи, чому не один водій радується. На це все багато дехто дивиться, говорять, як краще буде. А прийшла в природі атмосфера, не така вона стала. Неспокійний чоловік, став топати на тварину, кричати голосом, лякати, жалібно ричати. Стало інше в цьому ділі. Треба було вогонь, треба вода, все це давало водію знать. А коли знає водій, це йому спати не доводиться. Він слідкує за нею, як за своєю душею і серцем вона йому робить на весь спільний колектив усіх наших людей. Вони перестали тварин так своїм ділом непокоїти, тварині хомут не стали одягати, ярмо на шиї не носиться. Став водій кермом управляти.     

      16. Таке технічне діло в такому житті пішло, стала природа вогнем допомагати, і водою та повітрям, стали все робити. Землю орють глибоко, а пальне пішло в поле, вода закипіла, а повітря стало поступати  скрізь. Це робить їй природа. Люди живі, вони не хочуть робити, для життя їм це треба. Вони знайшли джерело це місце, котре призначено людям. Вони його як таке облюбували, своїм іменем назвали. Труд заклали, глибоко зорали, перед зимою під сніг поклали. Щоб забути це місце, ми не змогли цього зробити. У нас на цьому місці не стояла мисль, то зустрічали, то вони цей час проводжали. Одне не було, то тепло, то холодно. Одне хотіли, інше гнали далі. Ми її косили, ми її молотили, везли чисте таке ось зерно, а його так засипали, берегли, як своє добро. Зерно таке вважалось золотом, ми ним так жили один час, а другий такий ось час насипали в мішок, привозили на млин, робили муку, а потім з муки розводили тісто. Воно підходило, ми пекли хліб, його старались реалізувати тому чоловікові, хто його потребував. А хліб, боротьба на все була. Було на це виробництво, робітників держав хазяїн капіталіст. 

      17. Так він їм гроші платив, вони в нього працювали, вони давали таку продукцію. Вона була треба тому чоловікові, хто із цього робив машину або робив який-небудь у цьому об’єкт. Він був треба, він цю будівлю ставив на фундамент, вона людям була треба, у чому жити. А за життя і бій, за це все беруть гроші. У цьому всьому в людях росла і розросталась наша економіка, вона росла за рахунок мертвого капіталу. Він брався з місця, з котрого треба було починати робити це діло. Копали землю, кидали зернятко, воно стало швидко підніматись. От вам такого, як було, нема, а є якійсь газ, відходи від пального. Нікому таке не треба. Все це робиться машиною. Ми не пасемо биків і не годуємо конячку. Від цього діла відійшли, а до залізного трактора прибули. Косу не клепаємо, не потребуємо, і не треба гробки. На колесах техніка, комбайн косить, він же молотить, і тут же віє, а зерно чисте іде на елеватор. Діло залишилося за мукою, за печеним хлібом. Людям це треба, потреба така, без цього хліба життя нема. Така ось у природі звичка, вона чоловіка своїм ділом жене в бій. Іди в природу, місце для цього діла шукай, старайся його так спритно вивчити, зрозуміти, і до цього самого себе привчити. А що тобі це місце дає? Ти його огородив, знаєш його добре, що воно тобі дає великий такий прибуток.  

      18. Він тобі в рік один раз дає такий ось урожай. До нас наш день такий, він не приходить з шматком хліба, щоб із собою який-небудь кілограм печеного хліба приніс, це в нього таке ось у житті ніколи не народжувалось. А от це ось у нього було, природного характеру: повітря, вода і земля – що і невідривно все, як у ванні. Люди до цього лізли, це їх було таке джерело, що вічно лежить у природі, про котре чоловік щоденно думав, він не забував. Особливо по природі час, що йде, він до нас однаково таким не приходив. Восени почався в атмосфері холод, до зими готуються. А зима така сторона, вона нікому зі своїм приходом. Вони цим радувались, як завжди раді люди весні, теплому сонячному такому дню. Вона своїми променями розвертає в зеленій траві всяку квіточку, від котрої пахне аромат, це є в житті одна з усіх краса, на ці умови дивитись і ними так ось задовольнятись. Для всіх людей на цьому білому світі це теплота або ж таке в променях сонечко, воно спокій на землі дає, через нього атмосферу природа міняє, свої якості, котрих всі люди бояться, відходять. А земля така, вона є складна, щоб на неї не лягав.    

      19. Вона є складна, вона цьому матір, що народжує. Вона в себе має площу рівнини, по ній течуть ріки, розташовані ліси, і високі сніжні є гори. Все це послужить початком розуму чоловіка, він у цьому ділі служить охотою. Він для цього діла живе, він учиться робити зброю, іде в природу, нападає на сіренького маленького беззахисного зайчика. Він, бідняга, не знає, куди від чоловіка бігти. А вслід його він стріляє дріб, убиває не одного зайця. Достається від чоловіка лисиці, вовку, ведмедю. У чоловіка на це є рушниця одноствольна і двоствольна. 

        Я вболіваю не за одну націю, а за всіх наших у світі людей. Вони без ватажка або адміністратора жодного кроку, ці викладені умови залежать від них. Вони своїх людей ведуть у бій, хочуть, щоб жилось їм хороше і тепло. А в них ворог невідомого характеру, люди на людей нападають. Все це робиться ватажком. Вони хазяї своїх людей, а чужим людям технічним вони вороги. Їх діло одне – треба напасти і в них відібрати добро. Це така ненависть сусіда до сусіда. У нього є, а в мене нема. А свого власного в природі нема, все спільного характеру. Ми в цьому поділились, своє вважаємо, а чуже ні. Свого нема і чужого нема, є спільне. Ми сьогодні живемо, а завтра ні. Усі ми не гарантовані, стоїмо на черзі, ждемо завтрашнього дня. А який він має до нас прийти, ми про це ось не знаємо.

      20. У ньому порятунку нашому чоловікові нема. Він для нас усіх, технічних людей, є природного характеру. 

      А ми в 9-й студії зійшлись з оглядачем Зоріним. На цю тему так малюємо, говоримо; по-всякому підходили, а вини в цьому не знайшли. А хотіли так своїми висновками сказати про це ось діло. Ми вважаємо себе в цьому правими, а НАТО – самовільний, він проти Радянського Союзу військові сили розвинув. А щоб зробити в світі безпеку, начебто ми диктуємо. Це добре сказав у Берліні Брежнєв, він капіталістам сує в серце голку. Вона нехороша штука для людей, війна, та ще яка, світова, і говорити доводиться багато про це діло, начебто винні капіталісти. Один одному не уступають, а ричать, як звір, хочуть довести свою правоту.

      Вина всіх ватажків, котрі противляться, не хочуть уступити своє облюбоване в природі це місце, воно ними присвоєно. Обидві сторони, вони говорять: це місце таке наше чи моє. І от я як Учитель усіх ображених людей, котрі не знають природу, вони слухають теоретиків, учених, адміністративних людей. Вони хворі своїм ділом, всі як один чоловік стоять на черзі, вони не гарантовані, щоб не захворіти завтра. Ми технічні, у штучному і хімії люди, ворога свого не знаємо, а який він для нас є. А ми робимо те, чого не треба робити в житті.    

      21. Це наше перше діло, ми в природі їмо досита, а одягаємось до тепла, а в домі з усіма вигодами живемо. Один час ми так живемо, сваволимо в цьому всьому, до нас приходить таке, не може бути. Завтра ми з вами захворіли, застудились, наше діло – хворіти. Ми, всі люди, цим хворі, а щоб оздоровілись, у нас на це нема засобів, і нема такого чоловіка, щоб від цього врятувати. Роль відіграє хвороба, її посадила природа, вона в цьому сильна заважати чоловікові. Як умирав чоловік, так він і вмирає тепер. Люди з ненавистю, із злом жили, сусід сусіда боявся, боїться й досі. Коли сплять, вони запираються на всю ніч. Так робиться між національностями. Вони не довіряють, стараються напасти, як і завжди робилось, робиться, і буде воно робитись у цей час. Воно було між людьми, так воно і залишилось. Люди людей бояться і будуть боятись. А тепер ватажок з ватажками, вони людьми розпоряджаються. Яке вони право мають? Вони хазяї, вони ділки, хранителі в цьому ділі. Що захотіли, це вони зроблять. Їх закон примушує чоловіка, щоб він робив те, що йому в усьому шкідливо. Він іде в природу в бій для того, щоб жити в ній хороше і тепло, а хороше і тепле веде по дорозі до поганого і холодного.  

      22. Приватна власність, це облюбоване власне своє місце, воно ніколи не дає нікому порятунку. А як умирав чоловік у своєму такому житті, умирає чоловік, він так і буде вмирати. Паршек не воює з природою, любить її, щоб вона врятувала в житті тим, що робить у цьому Паршек. Він один час виступав, Леніну так сказав: всього світоглядного діла хазяїном буде Паршек.

      Йому, як такому, не треба буде економіка, він не зацікавлений золотом, він відкриває в житті в людях їх безсмертя. Це місце, котре відкрито ним для чоловіка без усякої потреби бути в природі. Це Чувілкін бугор, це місце зайняв сам Паршек, він на ньому оточив себе для всього світу всіх людей здоров’ям. Там на цьому бугрі люди не втрачають своє здоров’я, а навпаки, його знаходять. Вони будуть там жити вічно, смерті там не існує, а життя в славу введене. Люди зі своїм Учителем оточили себе, зробили для цього всього невмираючий гімн і проспівали.

      А тепер люди вчені, ватажки, адміністратори, так вони себе примусили людей бідних, підвладних. Ними розпоряджаються, пхають у всі умови, щоб їм у природі жилось хороше і тепло. Вони жили однобоко, знали одну сторону, а друга їм не подобалась.       

      23. Їх діло – свою національність так вести, як їм хотілось. А бажання чоловіка навчати друг на дружку нападати і його добро відбирати. Це таке в людях законне право чужим користуватись і присвоювати, його називати своїм. Цього права ми не заслужили, ми з вами вмираємо, це місце передається іншому, ми залишаємо все наявне, а самі йдемо в землю в прах. Так це не обійдеться, у природі нічого не пропадає. Що це ось саме думає Паршек, він все старе позаду залишає, а нове в життя вводить. Ми звикли вбивати, красти і присвоювати. Це не наші люди, ми їх завоювали. Це природне чуже діло, воно на одному місці не стоїть, а сьогодні – наше, завтра – їх. Так люди озлоблені й ненависні друг другу за своє все. Знаємо одне, а коли зробимо, отримуємо інше. Приватна власність розвивалась за рахунок рідного отця, створеного самодержавства. Не задовольнили себе цим люди, на це все знайшлись революціонери, завоювали радянську владу з політикою народів, куди влились учені, адміністратори командувати наказом. Люди попали в оточення підкорятися. Люди розуму підкорялись, бо теорія є наука. А слідом за цим іде зі своїм наміром еволюція зі Святим Духом. Здорове тіло – здоровий дух, Боже діло. Всякого ворога в його ділі в житті він струмом убиває, Бог це все робить у житті.             

      24. Природа, вона його народила для порятунку всього світу всіх людей. Їй самій тяжко від цього діла терпіти, вона хоче змінити смерть на життя. Люди самі в цьому ділі винуваті. Робили хороше в цьому житті, а вийшло погане. Думали зробити те, чого в житті не було, а вийшов атом, нова ядерна зброя на того чоловіка, хто задумає напасти. Він, агресор, не придумав такого в житті порятунку, як придумав у житті в природі Паршек. Він своєю ідеєю розбиває всі наявні науки, вони в людях ніякої користі не зробили. Це все, що роблять люди в їх житті, велика помилка. Вони стали їсти для чого? Вони не знають, для чого ця звичка, та ще яка. І також одягатися до тепла теж звичка. І в домі жити з усіма вигодами – це є обов’язково звичка. А без цього всього люди не знають нічого, як тільки всі стоять на черзі. Вони своєю думкою і будуть стояти. Їх примушують умови це отримувати, чоловік жде завтрашнього дня. У ньому є струм, електрика, магніт; ці дії нікому так ось точно не зрозумілі. Якби не було в житті нашому такої ось черги, ми її так ось створили, вона нами робиться. Якщо ми від неї так відходимо, вона нам таким за наше все, зроблене нами хороше, наносить удар, вводить захворювання.  

      25. Ми самі не хворіємо, на нас нападає природа. Без природи нічого не робиться, вона чоловікові ум вкладає, він без неї ні кроку. Для чого уми розвинули таке ось озброєння? Вони бояться ворога близького в природі, а природа все вона зробить, лише б ти захотів, твою задуману силу не зупинити.

      Ідея отця не задовольнила нікого, і також ідея сина нікому не зробила корисного, крім одного Святого Духу – найголовніше, він людство рятує в житті. Отець із сином нічого в житті своєму не дали в мертвому капіталі. А еволюція святого Духу, вона знайшла для всіх людей таке місце, ніколи ніяк не вмираюче, вічно живуще. В людях усіх ватажків треба зігнати з місць, треба довіритися одному земному Богові, який зберігає всіх земних людей. Ні капіталісти, ні комуністи в перемозі через несправедливість свою не будуть.

      Їм доводиться обманювати природу, вони її менжують, один час хвалять, продають, за це великі гроші беруть. Говорять: ми вміємо через це жити добре, у нас цього добра в сировині вистачає. Ваше золото, гроші, а наше в цьому є таке добро. Ми його як таке для цього придбаваємо своїм людським трудом, у нас на це є комерція, ми робимо такий договір, у цьому гроші виграє, а інший у цьому програє, і це буває. У природі через це все люди на людей, вони ненавистю нападають.     

      26. Їм треба це ось добро, а грошей, щоб купляти, вони в себе не мають. А із силою цією законною, із цим рахуються, кому подобається життя сусіда душею і серцем. Це ж є все чуже, воно не своє близьке, воно не треба мені.

      В НАТО входять капіталістичні держави, а у Варшавський договір – соціалістичні, ті держави, котрих окупував Радянський Союз. Один проти другого зі зброєю в руках, і той не правий, і другий не правий. А правий буде Паршек без усякої зброї, він за весь світ, за все людство. Не капризувати в природі треба, її вчинки любити, не відвертатись, і не відходити. Ось тоді буде така велика правда. Нам, таким людям, не треба жити нам самоті. Самі себе ми в цьому ось вважаємо як таких, а інших – ні. За це все природа нас таких поодинці до себе тягне, вона з нами ніяк не рахується, своїми силами хвалиться, говорить нам, таким ось хвалькам свого місця. Пожив, сваволив, а потім зійшов з колії. У природі ображений чоловік, ображений людьми ученими, адміністраторами і всіма такими ось людьми. Він його так охороняє, як ніколи, його вибрала, він у ній такий обраний на віки віків. Щоб за це їх зроблене ними на ньому по природному вислову осудити, не дати їм один час плодів за те, що вони над моєю ідеєю насміялись. Вони моїм міжнародним святом 1979 року 25 Квітня не дали можливості скористатись, це їх пряма вина.     

      27. Вони визнали мене сектантом, за це природа всіх людей покарає, не побоїться нікого. А заступиться за заслужених у природі людей, вона їх відділить як таких, збереже від усього цього. Ми знаємо добре ідею Паршека, вона прийшла для порятунку всього світу всіх людей. Це наробила в цьому ділі сама природа. Ніхто не зможе нічого в цьому ділі зробити, крім одного в житті Паршека, він для цього діла народився.

      Живуть люди в місті, в селі, вони відмовились повністю від Бога, вважають, це все є ніщо таке. У них така вся надія на одне – на щастя. Буде добре – люди живуть добре, а буде погано – у них і це буває. З бідою, з горем вони зустрічаються, а щоб на це ось знайшли засоби, цього їм не дає природа, і чоловіка нема такого. Як люди жили в цьому? Бідними, нужденними. Вони технічні люди, штучним огороджені, а хімія введена. Це люди в природі чужі, їм природа як таким не допомагає, а заважає своїми силами. У неї є виразка, грибок, вона йому, такому чоловікові, на тіло саджає, не дає йому спокою. Він болісно в природі відмирає. За нього, як такого, природа не заступиться, вона йому в житті не довіряється, жене його з колії за його таке чуже. Треба буде хвалитися живому чоловікові своїм тілом.   

      28. А мертве не люблять, чуже не держать, все прибирають до рук, закопують у землю, держать все це в праху. А про нього ніхто з усіх так не думає. Як було треба примусити людей тих, котрі їх закопують. Вони повинні своє діло зробити, розкопати, щоб він був живий. Це б вони від цього діла живими піднялись. Природа, якщо вона взялась за це діло, вона до кінця доведе. Змінить чоловік життя, він весь час умирав, а тепер люди умирати не будуть через ідею Паршека. Він своє в природі зробив, 46 років прожив таким, босими ногами по землі  літом і зимою по холоду проходив у шортах. Узнала про це молодь усього світу, про систему Паршека, як треба не боятись холоду. Люди бояться холоду всі. Ця ідея, вона була до цього, і є вона тепер, і буде вона тоді, коли люди цим займуться й будуть робити. Я як Учитель приймав дівчину Світлану в Талін, вона все це робить, учиться по моїй просьбі. У неї Учитель запитує: чому люди інші не хочуть і не вміють цього робити? А тим, хто знає мене як Учителя, в усьому ділі допомагаю. Навіть цим людям дається право мене бачити в Яві в природі.     

      29. А уві сні вони зі мною розмовляють. А раз це їм дається, вони мені, моєму ділу вірять, у них істина виходить. Цього мало, що вони Учителеві як такому вірять, вони роблять те, що буде треба. Я вам про Олексія розкажу. Він зібрався до мене їхати, а прийшов на станцію брати квиток, а квитків нема, не дають. Він звертається зі своїм голосом до Учителя: «Учителю, я хочу тебе бачити, а квитків нема, допоможи дістати квиток». Десь узявся перукар, знайома особа, він спитав: «Ти чого?» Я йому кажу: квиток треба до Красного Суліна. А він пішов, узнав, приходить, говорить: «Дай гроші». Він дістав квиток. Я приїхав, розказав Учителеві про це. Тепер інше. Я був у Свердловську. Треба Учителя бачити, щоб він мене прийняв, дав своє здоров’я. Я прийшов на хутір Кондрючий, Учитель мене як такого прийняв. Якщо захворієш, то приходь. Не прийшов. Що за причина, не знаю? А продовжую писати. Мій належний дім, у нього – чоловік. Якщо тільки в нього чоловік хворий, потребуючий здоров’я, він звідти повертається здоровий. Треба тільки робити. А робити не будеш, то краще не берись. Моє – це є наше, всіх людей. Вони це хочуть – через мене це все отримують. Треба для цього заслужити таку увагу в людях і в природі. Вона є повітря, вона є вода, вона є земля – що нам дало в житті…

 

1979.11.

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. 2010. З тексту. (в1412).

 

    7911   Тематичний покажчик

Своє і спільне   19

Присвоєне місце війна  20

Хвороба і природа  21

Хороше погане  21

Ідея Паршека  22

Еволюція Духа Святого  23

Науки   24

Причини хвороби – нападає природа  25

Довіритися одному Богу   25

Еволюція хто закопав той відкопає  28