Іванов П.К.

Паршек говорить про природу

 

1980.01.20

 

(Витяг з твору Паршек, 1981.09.28, с. 81 – 179. Переписано послідовницею)

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

    81. Зрозумійте ви, добрі такі ось люди: ми з вами сьогодні живемо, завтра помираємо. Гіршого, ніж це, немає. А ми вмирали, вмираємо й будемо вмирати. Це нас примусила природа чуже зробити.  А ми пішли по тій дорозі, котра стала давати чоловікові прибуток, не своє, а природне, зовсім чуже, чим чоловік радувався. Йому як хазяїну, як ділку в цьому, де що взялось у дворі з ножа: курочка чи півник, ягнятко, поросятко. Це все чоловікові дано для життя. А він визнав: це ось – моє це діло. Став цим ось користуватись як таким. Став збирати, став направо, наліво менжувати. Що він хотів, те він над нею зробив. У нього на це – ніж, у нього на це – позбавлення права. Куди хочу, туди я подіну. Мені природа дає, я заводжусь багато чим, багатію, гроші в цьому збираю. Роблюсь у людях чужим, усіх близько я в цьому не визнаю.

Власника, власності в людях нема: усе є природне спільного характеру.

Якби не ми, такі ось люди, ми з вами не найшли того, що в нас є. Це наше діло, ми його почали, робили. Зробили маленьке курча, ягнятко, телятко, конячку, а вийшло зі цього всього курочка, вівця, корова, кінь, не один, а багато.

    82. Це людських рук таке хазяйство, котрому треба людський такий розум. Це все треба зберігати, щоб воно живе жило. Це є зовсім інші люди. Усе краще, що треба собі, ми це робимо, солодке, жирне. У нас це діло виходить, а все зовсім таке, як треба. Ми розпоряджаємось цим усім, нам треба тільки хороше й тепле. А ви, як хочете. Скот перед нами вмирає, дохне. Ми, словом, розпоряджаємось, а він силами служить слугою. Йому ярмо, йому хомут, посторонки, віжки ті, що тягнуть великий вантаж. Це є сила іншої тварини. У неї більше розуму, тільки він у неї так ось не зосереджений, він цього хитрого не має в себе. Якщо це виявилось життям, то для цього діла треба таке місце, де можна брати плоди, чим жити, цей час проводити.

Ми рушили в путь кочову, нам треба одне й інше – хороше й тепле. Ми цим оточили себе, за що сильно зачепились, як за це діло. Ми цим довго кочували, багато нам таким доводилось шукати до тих пір, поки мисль змінилась до одного чоловіка на більш широку сім’ю, багату й трудну в цьому ділі без усякого такого, на іншу дорогу. То люди кочували, а то вони вибрали таке місце й цей час прожили за рахунок свого постійного місця. Люди стали добувати потрібне на облюбованому місці, робили запас річного характеру, жили за рахунок його.

    83. Земля в людях зробилась джерелом прибутку. Цю землю стали вони присвоювати до свого ім’я, на що чужі стали накидатись і в інших своє відібрати. Така ідея пройшла в кочівників, віжки відібрав хитрун. Він продовжив у природі своє багатство. Це місце облюбоване стало місцем розвитку цього життя. Кочівля відійшла, а прийшов свого місця хазяїн. Він - у двір із природи, як охочий до цього добра, котре було непочате. Він ним, як хазяїн, став користуватись. У хід цього діла пустив зброю, зробив приладдя, тварину запряг у цьому, а сам старався виграти, як азартний у карти. А природа його думкам не помогла, а діло зробила. Плем’я недорахувалось, провіанту не вистачило – хоч помирай племені. А жити хотілось. Це ж у цьому ділі є чуже: племені на плем’я напасти, у нього присвоїти. Це буде моє. Я цю землю захопив, своїм добром назвав, ним, як землею, хвалився. Ці люди дивились, їм це здавалось чуже. Воно було першим плем’ям, зупинилось на своєму такому місці. Воно своїм виявилось. А коли йому не вистачило, чим добути те, що треба, плем’я кинулось у полон у природу. А виявилось: у цей час десь узялось плем’я чуже інше. Воно було вперше. Це було так: плем’я накинулось на це чуже плем’я, і в нього відібрало віжки. Цим стали люди нападати в історії на людей безсилих. Вони стали терпіти від сильних. Як такі люди своє упускали цим самим.

    84. Інші національності бачили свого сусіда й старались на нього напасти, у нього відібрати все наявне. А сама держава своїх людей держала у великому режимі. Їх мучив нестаток. Вони жили так бідно, а взяти нема де. Цар своїми підлеглими людьми оточений, вони кріпосних селян мали ображених. Історія говорить про те, що курчатку, гусятку, каченятку треба жити та ще народитись у дворі птицею. Ягнятко, поросятко, козенятко, телятко, конячка – це тварина для чоловіка в житті. Він цим оточив себе, як чужим, на весь свій час став він багатіти, міняти й продавати зайве. На це все як сусід, що знає, як на чуже накидався й собі його за законом присвоював. Як своє наявне продавав за гроші, що сприяло законному розвитку крадіжки. У житті  в природі свого добра не було. Хоча ми з вами селом хвалились, начебто в ньому я народився, у ньому я живу в своєму дворі, вважаюсь для інших людей усіх я чужим. І те, що є в нашому дворі, усе воно чуже, іншого імені. А за цим ось чужим люди зовсім інші полюють будь-якими засобами. Зайчик, він же не ваш. Його природа народила так само, як і всіх життєрадісно народжувала. Хоч курочку ми маємо як свою, зробили їй курятник, там її посадили, вона в нас живе.

    85. А лисиця в лісі, у степу розмножується. Говорить: я теж така тварина, люблю курочок і пролізу через огорожу. Як чужу голову знімати, говорить, хороше. Це теж є така крадіжка - на звіра полювання, рибу ловити. Словом, всюди за що не візьмись, усе таке чуже, не своє, як воно думалось так. А коли стали робити, то став потрібний для цього віл. Його закладали в ярмо не одного, а багатьох. Війцями чіпляли залізний плуг. Це теж чуже, зроблене з надр, воно зроблене людськими руками, хитрістю, умінням підхоплено кимсь. Ця історія, ця дорога була, вона є, вона буде, тільки не чужа, а своя та, котра до цього всього була. Це був перший чоловік Бог. Він до нас на землю прийшов для життя, але не для смерті. Перший чоловік, що не потребує нічого. Він був усьому діло в природі невмираючій, вічно живій на білому світі. Бог тоді один був між повітрям і водою на цій нашій землі. До цього приходу на цю землю ніякого з усіх другого такого чоловіка не було. Він хотів бачити чоловіка в природі такого, як він. Для чого? Він цього не знав. А йому як першому цьому чоловікові на його такий заклик ця природа взяла й послала йому своє задоволення, щоб він на це все подивився й сказав про все це діло, котре зробили в природі люди. Вони цього ніколи не схотіли.

    86. Це все сама природа зробила в людях, щоб вони самі подивилися назад. А що другий, зовсім чужий чоловік, природою прислана жінка, яку користь принесла людям новонародженим? Вона ввела першому чоловікові для всіх людей діло. Тільки що дитя народилось, появилось на білий світ – йому ці люди представили зовсім чуже діло природне, не яке-небудь, а чуже природне - що-небудь узяти проковтнути. Для чого це все робиться? Природа нам, усім людям, говорить: нам треба в наше життя такого чоловіка народити без усякої потреби. А це можемо відкрити на чоловікові. Це є не початок, це життя. Цього не було, його для еволюції треба зробити, для безсмертя людського життя. Паршек сорок сім років проходив уперед, назад, не взутим, а роззутим, своє рідне тіло показував. Ніхто з усіх не пішов слідом і не дав свою згоду, щоб моє тіло так полюбити й згодитися зі мною бути перед природою так, як я зостався. Мені дуже холодно, я ж терплю не для самого себе, а для всіх наших ображених бідних хворих людей, котрі зі своєю думкою стоять на своєму місці в черзі зі своїм чужим ділом. Він хоче зробити, а йому такому природа не дає це одержати. Він не одержує - він у цьому хворий. Він думкою томиться. Він же є в природі чужий чоловік, він для цього чужий. А раз він є в природі чужий, вона його держить у цих умовах до тих пір, поки в нього прийде така мисль, котра визнає свою таку вину, що ти як чоловік живий, а вважаєшся через це все чужий.

    87. Ти своїм чужим хвалишся, сам себе, як чужий, усім ти показуєш. Твоїм цим добром, як хорошим, усі втягуються, ідуть за тобою за таким, чужими робляться. Він чуже хоче пошукати в природі, а вона його жене геть.

   Чужий зовсім чоловік прийшов до першого чоловіка, зовсім не свого. Нав’язала своє створена між ними двома похіть. У другого чоловіка чужий зовсім прибуток вийшов. Вона чужого  чоловіка породила. Чужий із чужим жити не буде – уб’є за це чуже, зроблене ним, він як перша особа цього чужого другого чоловіка. Вона його потягнула, як не свого, стали вони робити. У них вийшов чужий зовсім зародок. Він же не один такий утворився на білому світі, за ним такі ж само люди стали прибавлятись. Їм, як чужим, стала природа давати через це все інше чуже. Чоловік утягнувся в це чуже. Став стадо створювати, землю захоплювати, нею, як джерелом, користуватись, її став орати, доглядати, робити з неї грядку, зерно чуже садити і чуже до чужого придбавати від чужого. Природа своя відмовилась, вона своєю думкою довго шукала свого любимого чоловіка, щоб він зробився таким чоловіком, котрого нема й не було.

    88. Такого живого, свого любимого чоловіка, як виявився один з усіх на всьому світі Паршек. Він зустрівся по путі з природою, вона йому говорить свої слова, щоб Паршек знав це ось чуже діло, котре робили всі живущі на білому світі люди. Вони їли чуже, вони одягались у чуже й жили в домі зовсім чужому. Природа не пожаліла їх, як чужих, узяла простудила; вони захворіли, вони хворі, хочуть бути здоровими людьми. Їх усіх таких поодинці чужими зустріла природа. Вона взяла відібрала в усіх здоров’я, вони вмерли на віки-віків. Чужим усім людям така дорога. Хочеш-не хочеш, а чуже не твоє. Так природа Паршеку говорить. Твоя близька в житті є Валя. Валя мене годує, вона молоком поїть, як усі, у губи цілує. Якби їй далось таке право, вона б проковтнула моє тіло. Я, як Бог усьому цьому ділу, питаю в природи: правильно ми вдвох так робимо й зробили без усякої такої похоті? Наші єсть природа: повітря, вода й земля. Це буде місце Чувілкін бугор, він нас двох прийме. Ми є одне ціле, терпимо від холоду, терпимо від голоду. Це не чуже є, а своє невмираюче. Тут чужого нема, у цьому ділі природна Божа любов. Цим один одного не забувати  своєму чоловікові доступ до живого свого тіла без усякої похоті. Ми від самого курчатка до самого верблюденяти – усе чуже в природі.  А люди самі чужі й чужим розпоряджаються.

    89. Через це все в природі не живуть довго. Чоловік, це найголовніше, у житті є мислитель, творець живого, а злякався найголовнішого – природу. Вона – усьому діло, зберігає в усьому, тільки не в мертвому і не в чужому. Усьому діло – це є тіло живе, воно показалось нам усім. Ми в цьому ділі на нього подивились як на свого чоловіка, на живого. Нас страх оточив. Ми як такі проживаємо на всякому такому місці. Ми на ньому чужі, і так само чуже село, ти в ньому чужий живеш, не свій. На тобі – усе чуже, навіть по чужій доріжці ходиш. Від самої першої букви весь алфавіт чужий. Уся історія всієї теорії чужа, навіть ти думаєш про чуже. Тебе як такого оточує чуже. Так що в житті свого нема. Треба нам, таким людям, у житті навчитись у природи. Я чоловік з усім є між усіма такими людьми чужий. Облюбував це місце. Воно не твоє – чуже. Ти його обгородив зовсім чужим. Дім поставив на цьому місці. Скажеш, цей дім твій? Він з чужого матеріалу весь, із природного зовсім зроблений. Усе чуже – воно не твоє. Ти оточений чужим. Повітря не твоє, а сам маєш мисль свою, вона тобі чужа. Ти нею розпоряджаєшся як такий. Ти є чужий чоловік, з усім чужим живеш.

    90. Це не твоє, а чуже. А ми ось люди такі, котрим треба не відходити від такого діла – погане, холодне. Це життя характерне, живе, пробуджуюче. Воно невмираюче, вічно живе. А тепле, хороше – воно довго не живе й зі своїм добром себе веде до поганого, холодного. Це кінець йому всьому, далі одне ціле, це буде нашому тілу смерть, кінець на віки-віків. Це наше діло. Ми живемо в цьому всьому, нас усіх таких зустрічає природа з чужим. Воно все нами знайдено розумом, зроблено руками, не радується, ми технічні всі люди, оточені штучним, з введеною хімією та самим, що називається чужим, щоб так ось, як своїм, похвалитись. Нехай похвалиться той чоловік у природі, як доводиться хвалитися Паршеку. У цьому ділі вся почата така природа: повітря, вода й цілинна початкова земля. Це – Чувілкін бугор, він усього світу всіх людей, це ось місце. А ми, як свої люди, повинні йому поклонитись і попросити своє в житті здоров’я. Це наше, це перше початкове таке тіло своє, воно ніколи не буде вмирати, буде жити завжди як своє тіло вічно. Старайтесь на нього попасти, бо це живе тіло з усіх. Я всім людям малюю таку картину. Нам треба вчити і показувати всім нам, таким ось людям, котрі стануть на цю ось путь, на таке наставляти, котре нас усіх приведе до одного життєвого діла. Ми будемо жити по ділу Паршека. Він це місце найшов, ним як таким оточив себе.

    91. Ця історія – це така дорога, така путь, від котрої нам усім не піти.

У капіталістів земля чужа й місце чуже, люди чужі, а своїх у природі нема. Так що не живи з чужим, все рівно програш вийде, рятувати нема кому. Так само й у соціалістів, у комуністів нема своєї землі, усі люди чужі. Усе це природне явище. Люди за природою підуть, їх оточить правда. Люди перестануть боятися природи, а  будуть дружити, зробляться близькими друзями. Між ними не буде чужих людей. Не буде народжуватись у людях ворог, будуть вічно невмираючі милі друзі. Ось що Паршек знайшов, одним він оточив себе. Для нього всі люди однакові, любимі, між усіма однаково. Усі люди прийдуть на це місце, на цей ось бугор. Люди йому поклоняться, його попросять і скажуть: прости ти нас усіх грішних, ми сильно в цьому помилились, діло наше примушувало тебе. Ти ж, земля така наша, від нас так ось терпиш. Твоє діло - нам, таким ось людям, сказати свої слова. Чого ви лізете до мене, я й сама бур’яном обросту? Якби не ти, наша така земля, ми б не були чужими людьми. Ти наше є джерело. Вони тобою задовольняються. То одне нам даси, то інше. А найголовніше – ми, усі люди, тобою живемо. Ти є наша всіх земля, а ми для тебе чужі. Ти нас годуєш, ти нас одягаєш і дім житловий нам ставиш.

    92. Це було наше таке ось село Оріхівка Екатеринославської губернії, Славяносербського повіту. Мені, Паршеку, випало, як своєму, народитися між усіма чужими людьми. У кожного чоловіка на нашій землі була протоптана дорога. Сусід сусіда знав як близького, до нього по якійсь нужді ходив. У селі жили всі хазяї свого двора. А їм наділили це місце, у котрому жило нас 700 дворів. Один від одного ховався, не хотів так признаватися за своє щастя на цій землі. А він, такий хазяїн, хто її мав, як багач на все це ось наше село. Усі були чужі, так даром не давав ніхто. Знали його, як чужого, його називали по-вуличному Абрамчата. Лисеї ріднитись не хотіли, така суєта по селу проходила, хто - кого. А по землі люди ногами топали, по вулицях доріжки робили, а ними можна було так попасти, вона прямо до нього приводила. Це жили на самому краю Путакіни з Єрмолаєм, Синякіни з Пуриченами, Крилови з Бірюковими, посередині Сапуни, Сергушкіни. Їх як чужих людей знало все село. Вони спритні в торгівлі. А нас усіх бідних, нужденних у цьому ділі, земля гнала. Ми так думали про час і його ждали, от-от до нас він прийде зовсім інший. Земля як така в людях свою форму змінить через атмосферу.

    93. Сонечко зовсім не таке до цього місця прийде. Йому як такому доведеться промені свої направляти на землю впритул. Вона лежала вся в снігу, морозом оточена. Десь узялось тепло, вода тут десь узялась, стала свої рівчаки заповнювати. І стала земля вологи набиратись, людям несла діло. Так готувалось поле, усе прибиралось від снігу. А травичка вже свою зелень пробивала, на що людям доводилось дивитись і цьому радуватись. Це їхній річний прибуток, вона в цьому щохвилини росла як така. Люди на це все таке діло готувались, їх діло гнало в природу в бій. Вона їм діло представила, із снастю морочились, спішили зустрітися з таким ділом. А його треба було робити швидко. Дні приходили, дні проходили, а людям треба було робити зранку до самого вечора. На землі робили грядку, кидали зерно, старалися землю примусити, щоб давала ріст, а в людях через це засіяла така радість. Ми для цього діла народились. Нас це діло чуже оточило. Нам необхідно треба робити це чуже діло. За зеленню доглядали. А земля – природна, вона не наша, чужа, зовсім не наша. Ми її примушуємо, як чуже таке місце. Воно чуже зерно приймає для того, щоби був хороший урожай. А його для життя вирощують люди. Їм не доводиться дрімати, вони рано вставали, пізно лягали, а про це не забували. Їм у цьому не забути. А який до нас день прийшов і що він нам таким приніс? Він без нічого не приходив.

    94. Своє сонечко з променями для людей він так ось представив для того, щоб ці люди дивились, бачили далеко, розбирались, що може в дорозі зустрітись. І для чого це місце саме себе йому таке показало. Люди підготувалися на ньому там бути, а природа несподівано родить і хоче сказати свої такі слова, щоб знали про це діло. Природа є мати, вона радить чоловікові тіло не ховати, а він, навпаки, боїться. Воно живе, розумне, але не підготовлене із цим ділом так наступати. Чоловік близьку ту місцевість добре знає, завжди готовий із своїм наміром бути там. Він про це діло вчора подумав, а зараз він пробрався, йому доводиться робити. А в природі десь узялась змія або інша тварина, блукаюча по цьому місцю. Чоловік часто бачить зайчика або лисицю, вовка, вони не нападають – відходять. А чоловік же живий, він знає про це, у нього вихід такий самого себе берегти. Він через них страхом оточується, усе це було діло. А скільки інших таких діл, котрі були в природі такого дня. І те буває в людях до самого заходу сонця. Ми його проводжали. А десь бралась у людях така стихія, вона природою створювалась. Звідкілясь десь узялись дощові хмари з грозою, блискавкою, із своїм таким розвитком напала на незаслуженого в природі чоловіка. Він цього не думав, він про це не гадав. Від цього всього не пішов.

    95. Його як такого чоловіка вбила природа. Вона грозою вдарила й убила чоловіка. Він у природі загинув. Ця історія робилась, вона завжди робиться й буде це робитись. Вона це не одне зробила чуже. Так воно й вийшло. Стихія не за горами, завжди їй місце в тебе за плечами. Ось яке проходить у людях діло. Вона не жаліла; чим хотіла, тим ображала. У неї в руках камінь, велика палка. Він нею всяку худобу в будь-який гурт заверне. Вона її як таку слухається, де б вона не була. А палка є палка, її всі бояться, а каміння тим більше. Це фізичні такі життєві умови. Весь день, весь час люди весною ходять на ногах, ходять назад і вперед. З голови не виходить думка: а що сьогодні доведеться так ось робити? А сонечко не стоїть на одному такому ось місці, своїми променями в упор теплом гріє. Це все природне багатство йде на користь у житті чоловіка. А він сам себе так примушує цілий день свого такого часу. Він у нього попав, думає про це. У нього таке бажання з’явилось у всіх людей так спитати. Ви цим ось, що робите в природі, задовольняєтеся чи ні? У вас одне є бажання – цю ось штуку треба продовжувати. У вас усіх залишилось ваше діло, воно з вами живе; його скільки не роби, а помилятися буде треба. Ми в цьому ділі самі вмираємо. Нас оточило величезне незнання. Природа так мені сказала про нашу, зроблену нами, історію життя чоловіка: наша, усіх людей, велика така помилка.

    96. Ми помилились, це перше. А друге, нас ображає сама смерть. Ми в цьому вмираємо й будемо в цьому ділі вмирати. Чуже таке ось діло наше – без кінця й краю з природи все робити. Це енергія непочата, а ми її дістали всякими способами, своїм умінням підняли на-гора. Куди це треба, це все визначили. Це горюче єство. Цьому всьому побудували завод, домну поставили. Для цього найшли руду й виплавили чавун. Він у себе випустив продукцію залізо, сталь. А із цього всього люди навчились робити все те, що треба їм у житті. Вони довго про це все думали, і все-таки вони додумались, як треба буде зробити голку. А коли люди зробили голку, то нею навчились шити всякий одяг. Усе це в’язала форму нитка, вона з прядива зроблена, у мочку прядуть кустарю-одинаку на руку. Він склав собі, що йому треба для того, щоби бути в людях кравцем, шевцем. Їм треба їхній початковий інструмент. Кравцеві треба було в цьому, щоб зробити для людей, зшити. Йому треба ножиці, голка й аршин – усе це треба йому. Швецеві – шило з молотком, дерев’яні шпильки та дратва, смола. З людей простих виходили на арену майстри кустарних умов  без усякої теорії. Практика в усьому була початком у житті. Усе це робив для себе в житті чоловік. Він робився в процесі цього всього технікою. Йому вчені люди створювали диплом.

    97. А штучне йому як такому помагало зробитись у природі чим завгодно. До цього всього вводили хімію. У цьому всьому прогресував також розум чоловіка. Він усе це почав робити в природі для свого такого життя. Воно його пхало на це діло, він ішов. Йому це давалось, він починав, у нього це виходило. З дому – інший дім, з курочки – інша і так далі і тому подібно. Сусід до сусіда недаремно прийшов. У нього стала така в злі неймовірна ненависть. Хутір іншими людьми також вважається чужим. Для чого ми йому, якщо ми живемо в своєму такому місті. От ми, усі люди, чужі. Лише б тільки не в нас, не в нашій сім’ї, умер наш чоловік, нам таким ось не боляче. А завтра горе до нас пробралось, біда нас оточила. У нашому домі захворів батько, найстарша особа. У житті це було, це є в житті, воно буде через цей розвиток. Ми це життя розвинули зі самого першого маленького такого пискляти. Його зробили люди, він їх примусив так ось про нього думати, не про одного, а про багатьох. Їм хотілось, щоб не одне таке пискля було. Їм хотілось, щоб у них як у хороших хазяїв було все в дворі не маленьке, а велике. За ним треба був більший такий догляд, і треба утримувати в затишку, накормити досита. Це все робилося людьми. Їм не хотілось, щоб у них за їхній догляд такий не прибавлялось. Вони за цим ось робили свій такий великий догляд. Воно один час прибавлялось, вони цьому радувались.

    98. А коли падало, вони плакали. Природа така, вона все дає до пори. Без кінця не буває, а колись приходить крах. Приватна власність держалась, більше всього вона держалась отцем рідним. Він командував сім’єю, йому підкорялись усі: чи то син, чи то донька. А тепер революція ввела життя, радянська влада перемінила право. Отець не вдержався, став син командувати правами. Отець держався на видуманій особі, вона отця примушувала йому кланятись, його просити. А син цього не визнав, цю істину, вона була в усьому неправдою. А самі всі свої такі ось сили поклали брати без кінця й краю. Капіталісти нападали з Богом, вони вважали: їм Бог поможе за їхню силу таку. Вони ввели в природі перемагати безсилих. А на це у руських народився Бог на землі. Гітлер прорахувався своєю упевненою силою. Бог то Бог, але не будь сам поганим. А Іванов руський, він із своїм поняттям чоловік. Його народила для цього діла показати дії всі на Паршеку. Німець не думав, а запросив без усякого такого візиту до себе в тил у Берлін Паршека. Що він хотів у житті зробити над ним? Але природа виявилась на стороні Паршека. Паршеку цього вона не схотіла, що думав у цей час німець. Вони сумнівались, як і всіх руських, везли. А Паршеку дорогу зробила природа. Вона його кинула у військовий состав до офіцерів.

    99. Потім українські поліцаї. Вони Паршека як такого узнавали практично. Але щоб таїну його, їм не довелось знати. Паршека везуть у Дніпропетровськ разом із офіцерами. Йому їх довелось своїм загартуванням запевняти. Холодно, вони мерзли, а Паршеку було так: він хихотав через це все. Наш руський солдат був на арені усього ображеного народу. А ображеному помагав Паршек. Коли його по Дніпропетровську везли на мотоциклі німці, він терпів і просив природу, щоб вона пішла на його таку просьбу, котра просила природу помогти руському солдатові. Так думав Паршек, так воно в цьому виходило. Німець потерпів у двох напрямах: під Москвою розбили, під Волгоградом оточили – усе це наробив Паршек. Він упросив природу, вона забрала в німців ініціативу. Німець успіхів не мав – це була ініціатива Паршека. Він природою народжений для цього всього. Йому не хотілось, щоб люди з людьми так ось воювали. Це у ватажків така ворожа ініціатива зародилась: убити ворога якогось. Де б він не був, який він не був, ватажки за нього брались, старались його такого обнародувати. Якби не природа, не її таке джерело. Вона озброїла на це діло чоловіка, він узяв свою національну расу німецький народ, підготував його технікою. Він себе вважав законним чоловіком напасти на руських, напасти несподівано. Цього руські не очікували, що такий ворог виявиться. Гітлер силою своєю розбив армію руських.

    100. Але не знав природу, що її не обманеш. Вона була за Бога, а Бог був на стороні руських. Вони не знали, кому вірити. А Паршек був у цьому ініціатор. Він горе з бідою знав. Брався цьому всьому помогти. Він оточив руських. Паршек – руський чоловік, він шукав вихід цьому всьому помогти своїм авторитетом, своєю любов’ю. З природою говорив, і буду говорити всюди про це все. Я запитую в природи: люди цим усім, що вони мають, задоволені? Вона мені сказала: «Ні». А що можна буде сказати людям нашим, мені як Паршеку про це сама природа говорить, я в неї лише б спитав. Вона мені говорить про свою доброту, вона знає, хто ти такий: хороший ти чоловік чи ні; чи правильно говориш ти? Я напишу яку-небудь фразу кому-небудь, у неї спитаю: можна послати? Вона не дає згоди, щоб я туди їхав. А це говорить: «Був такий час, я їздив, а тепер нехай їздять вони сюди». Я в неї запитую: мені цю писанину продовжувати? Говорить: «Пиши». Я в неї запитую: можна не їсти, зовсім нічого не їсти? Вона мені говорить: «Не прийшов такий час». Не можна їсти печений хліб, не їсти м’ясо, рибу, ніякого вареного, ніякої води, навіть чаю. А молочне – це можна їсти, фрукти. Якщо треба буде щось зробити в житті своєму, то я в неї спитаюсь. Вона скаже точно, покаже місце. У нас родилась мисль спільно колодязь вирити. Де? Вона вказала місце.

    101. Ми його вирили, камінням його виклали, кільце поставили, зруб огородили, покрівлю, вороток. Тепер повно води. Усе це вказати помогла природа. Люди, вони москвичі, робили ради Учителя. А Учитель запитує про те, що треба. Якщо чоловік задумав куди-небудь поїхати, у людей дорога одна – з Богом можна було їхати. У нього горе, уся надія на щастя. Це діло є в кожного чоловіка, він про це не знає нічого. Він з ним разом, так він живе. Доведеться йому як чоловікові  жити. Він живе від цього всього, ніхто не має права про це знати, так жити, як живуть усі до одного чоловіка. Його навчила жити сама природа, вона ж є наша мати. Вона нас народжує, поїть, годує. А людям цього мало, весь рік, весь час мислять. Вони самі жили, так ось думали весь день. А таких днів у цьому тижні сім днів різного характеру, назви. А скільки в них таких діл, їх не переробити. Знаєш роботу, а доводиться на якомусь ділі помилитись. А це буває один раз та на вказаному місці. А про це все чоловік не знає, як це так ось у житті виходить. День у тижні приходить на рік один раз. Ніколи про своє таке діло не забуває, у людях своє наявне діло зробить. У ньому сонечко рано-вранці себе показало. А в природі одне не буває, атмосфера себе міняє. То було тихо, стояла тепла така погода, усі люди були цьому раді.

    102. Такий час, вони його зустрічали, а тут як на якийсь гріх десь узялось інше природне таке ось діло. Це, що було, зникло, а інше, не таке, у житті прийшло. Нам, таким людям, доводилось від цього всього тікати. У нас, у таких людей, зроблено умови такі. Ми їх робили в природі з природи – сховище. Ми, такі люди, над ним морочилися. Лише б тільки один чоловік це діло зробив, а інший зробив краще від цього всього. Це нам у житті буде треба. Скажемо ми про перший такий початок нашого облюбованого місця. Воно нами знайдено, ми його зробили з чужого, свій дім або хату поставили. А в природі є все. Лише б тільки чоловік захотів, то він своєю думкою обов’язково від іншого чоловіка доб’ється. В одного хата не одна виявилась, до хати що-небудь інше. У житті хутір себе показав, він із чужого природного зроблений. На землі чужа будова, де тварина перебуває. Двір був свій, а тварина не своя, чужа. А  з чужим чуже не в контакті: це мертве. А чуже, воно є мертве, вони живуть не на рівні. А в природі так воно й робилось і буде робитись. Хата – усьому діло, вона це все зробила в житті. А діло наше таке в житті живе. Мертве тягне до себе живе й робиться таким, як це треба в житті. Діло до діла пришивається.

    103. Раз хата, вийшла інша хата. А з хати – хутір, а з хутора – село або місто. А потім до цього всього – дорога сполучення, щоб ці люди прибували й відбували. Вони цим ось радувались, старались у цьому всьому повчитись і зробитися такими, як усі вони. Ось із чого життя почалось – із цього пискляти, цього верблюденяти. А скільки їх є на білому світі, не верблюденят, а верблюдів та теперішніх машин. Для цього всього зробилась така ось техніка. Такі в ній є хирляві люди. Не встиг зануритись у природу, а вона не з тим, що треба, прийшла. У ній ідуть дні один за одним, стараються встигнути зі своїми новими небувалими силами. Вони прийшли вперше такими ось. У них для цих ось чужих людей чуже таке діло. Цим усім, зробленим нами всіма, ми не задовольнили себе, а робили це діло, не переставали це робити. А смерть за ними гналась, вона наганяла, потім путала ноги, не давала сил, можливості жити. Ми вмирали з таким ділом, ми будемо вмирати. Це наше почате діло – чужих рук діло, чуже діло чужого чоловіка. Їдуть на конях козаки по дорозі, пісні перед рідним отцем співають. Здрастуй, батьку. Здрастуй, мій сину. Розкажи, синочку, про службу свою. Син відповідає: служба, слава Богу. А батько йому про сім’ю сказав. Усе робилось у людях людьми. Люди від людей прибавлялись. А коли люди втрачали здоров’я своє, то все воно збавлялось.

    104. На це ось сльози на очах текли. Люди такі були горем оточені. А кулачки люди на людей робили, це була створена така ось злоба. З дитинства в ненависті чужі люди були, хоч одного села. Їх розділяли віросповідання. Одні кланялися православній церкві, а інші поклонялися церкві старого обряду. А всіх було чотири церкви. Між усіма була православна церква. Вона царем визнавалась, за собою вела більшість людей. Їхній був обряд: вони брились, вони палили, звали їх по-своєму «хантеї». А старовіри були «бородачі». І от одного управління цар-батюшка одному ділу ввів брати податок за землю. Люди між усіма не всі були багаті. У кожного була своя вулиця. У селі нашому було три великі вулиці. Одна була Гора, від усіх відрізнялась, там очолювали Абрамчата, Бочари, Меносовці, Полехіни, Нестерята, Іванови. А дві вулиці розташовувались у низині - Забушкіна й Сергуткіна. На середині села жили Сапуни, лавку вони мали. Були Хоменкови, а по краях жили, були провулки. А в Крилових ветушки та вітряки, джерело було. Уся земля зручна родила людям хліб. Кому що доводилось у себе зробити по своєму такому розуму. Хто як себе примушував. Бути в цьому селі показником сільського хазяйства ні від кого не відбиралось. У кого які були свої прагнення.

    105. Кожному чоловікові давалась своя мудрість. В усьому селі сімсот дворів. Без корови не залишались, коник обов’язково треба цьому хазяїнові. Він на одному місці старався цим людей догнати й цим перегнати. У кого який був розум та які його прагнення. Бідність нікому не була треба. Вона робилась природою. Люди не хотіли цього робити, що робив у селі Абрамченок. Він у себе мав не одну курочку, не одну свиню, були й вівці, запліднювач. Не одна корова або кінь. Були бики, свій плуг, своя земля, не одна десятина, а багато десятин. Про що доводилось не забувати, а думати. Таке величезне хазяйство мати не погано, а добре. Не всім це ось у житті давалось. А хто як, комусь ця історія така якось ішла, йому в цьому ділі везло. Він щасливим на це діло народився. А тут він не звик залишатися без усякого такого діла. Самі умови такі оточили. День для всіх приходив весняний, а ми його тягнули, тільки ми не такі були добрі до нього. В одного було чим зустрічати. А час, як і завжди, так приходив без нічого. У ньому було сяюче сонечко, воно променями всю місцевість охопило, а повітря вітром дуло. Люди в цьому жили, дивились на місцевість на землю, яка вона там була. Їх надія на те, що робилось у житті. Люди спішили, їх примушували умови цього другого дня. А до нього люди приготувались так, як ніколи. Щоб виїхати в степ, їм не дала природа. Дощ для цього всього пішов, і люди не зробили те, що слід.

    106. Природа хотіла, те вона й робила. Схотіла, щоб я як Паршек служив, був солдатом, пішов на війну. В окопах був, а ворога не бачив. Зняли частину з позиції, більше не повернулись. А коли приїхав додому демобілізований, за першою статтею був відпущений. Воював, відвоювався. Що робити доводилось? Сам був шахтар більшовицького звання. Не старався за владу воювати, а от життя комерсанта робив. Я на місці не сидів, гроші робили. Гроші тоді – життя молоде, треба батькам помагати. А батько був зроду шахтар, його дражнили Шишкін. А в мене це щось не так виходило. У мене було тіло бадьорого чоловіка, хоч не такий син, як інші в батьків. Батько мій завантажує казенні вагони, і Паршек не  поступався, слідом за ним. Жили в бідності, а Паршека молодість підганяла. Треба було женитись. Люди свої в Корнія Івановича, в отця Паршека: «А куди ти його будеш дівати, коли жениш?» Він їм свої слова сказав: «На Чувілкін бугор». Ось, де зостались на це закладені сказані слова. А життя це, котре в нас на арені було, робилось людьми: йому доводилось бути в селі таким, як люди самі себе представляли. Хто як свій двір з усіма умовами власницьким іменем обгородив. Він по-сільськи своє місце зайняв.

    107. Він для цього діла багато поклав свого труда. У нього було таке облюбоване місце, де він зробив усі зручності для такого життя, котре це село за своїм обрядом робило. Чоловікові індивідуально доводилось це ось місце своєю забудовою заповнювати. У нього як у хорошого хазяїна дім на куті поставлений, а біля комора, погріб, викладений камінням. Та інші сараї для тварин. Колодязь у дворі, виїзні ворота. Земля, що належала цьому селу, лежала навколо цього села, межа проходила. Із чотирьох сторін були хутори, були села й містечко Успенка. Меліковські коксові печі. Був металургійний завод, стояли домни. Розташовані шахти, що куріли. Це таке місце, де можна бідноті рятуватись, копійку можна легко добувати, від нашого села 15 верст. Добиратися можна тільки пішки або на будь-якій підводі. Дорога лежала через Супин і через Круглик на північно-західну сторону. Домна вночі завжди своє яскраве світло вогню давала. На південній стороні за сім верст було село Щетове. Був у ньому пан Умордин Павло Васильович. Мав свій капітал шахти антрациту, куди наші отці ходили в найми на роботу 15 верст через це село. Кожну суботу додому, а в неділю на рудник. На східній стороні була Голубівка, південніше Македонівка й Ребрикове 10 верст. А на заході було село руське Петропавлівка без усякого пана.

    108. А в селах були пани. Кріпосне життя тяжке. Про це хороше говорить Паршек, про свої дії в дитинстві. Ми пасли биків по балках, у нас було стійло Сколоватський бугор. Там ми, діти, жили, харчувались, готували їжу самі; як уміли, так робили. Додому в село доводилось ходити один раз на тиждень. Доводилось свою молодість у балках держати. Словом, літом – за скотом, а зимою – школа. Із чого не виходили. Весною робили в степу для того, щоб сіяти зерно в оранку. Ми його вирощуємо врожаєм, а він нас годує рік. А коли роки дитячі пройшли, стала прибавлятись дорослість, саме становище гнало, кудись треба діватись. По слухах інших таких ось хлопців, вони вже в пана працювали. А чому я як Паршек не зможу бути їздовим на парі коней? Умію хомут на шию надіти, посторонки, запрягати, у руки взяти віжки й батіг. Дорога одна – це економіка панська. Зі степу сіно возили, робили селяни, накладали й кидали в скирту. Твоє діло – уміти поїхати в степ під копну для того, щоб у гарбу накласти. І під скирту теж. Це робота твоя, я її робив, говорить Паршек, весь тиждень. А на другий тиждень мене хлопці свої затягнули на скирту. Їздовий одержував  65 копійок, а на скирті – один карбованець. Скирта не віжки, треба вилами кидати. А в пана - це не дома батько з матір’ю. Та й тут хохол мужик розпоряджається, у пана осавул сказав – зроби. За це ти одержиш.

    109. Жаліти нема кому. Вставав сам, лягав сам. А умови: подушка солом’яна, солома - постіль. Тебе охороняють борзі собаки, черкес у дворі ходить, борзі собаки відпущені, звечора водою запасайся. Словом, це не дома, а в пана. Твоє діло: сонечко піднялось – іди на роботу, сіло сонечко – заходь в умови на всю ніч спати. Увечері сухий хліб водою запивай. А одяг який? Самі знаєте, що гірший. Це ось не свято неділя, а всі дні будні. Їх доводилось робити. Одну годину обідати. Робота не якась – тяжка. Це умови панські на наказах, та скоріше – твоя звичка. А за це все твоє добре діло й хазяїн не відмовиться тебе вважати своїм чоловіком. Ми в нього як найняті робітники весь день, весь час робимо. А в самих із голови не виходить ця селянська така робота. Тепер осінь ясна, тепла погода. Вона йшла зі своїми днями до зимового часу. Може атмосфера інша попасти. А ми які худі, на нас одяг не як одяг. Ми цій погоді не були раді, але самі до цього готувались і думали про інші умови. Це нас ждав рудник Мордин. А на ньому всякого роду будь-якому чоловікові по його фізичному труду. Так що ми цьому належали. Наші отці – шахтарі, і ми, усі ці хлопці, стаємо на ці ось ноги. Ми два тижні в пана проробили, нам у суботу дали получку. Далі не стали продовжувати, нам захотілося життя шахтаря.

    110. У нього не такі ось умови: казарми, нари двоповерхові. В умовах печі заведені. Є клопи, прусаки, блохи. У цьому всьому робітник як перебував? День і ніч на своїй роботі, є баня, можна купатися завжди. А щоб сказати про це все: на цьому місці дуже добре. Тут не на волі, робота відбувалась під землею в шахті. Та ще яка в тебе робота, найголовніше. Зарубник, відбійник, вагонник, саночник – це люди артілі. А Паршеку довелося від вибірки породи з решета носити. Вручну вагони по ходу ганяв. Та ще по воді котив вугілля, санки таскав у відбійника, бурильник. Словом, усі спеціальності пройшов, а потім мені дали можливість у шахту. Я кинув шахтарську роботу й улаштувався на завод російсько-англійсько-французького товариства. Попав на роботу старшим апаратником. Там мене держали умови до тих пір, поки сама природа не зробила. Нашу заводську місцевість, весь завод оточило бурхливими тучами, сильним дощем. Так що мою зміну, котру я очолював, не допустила до роботи природа. А моя це робота, вийшли тільки дві дівчини: руська й полячка. А в цей час ради війни треба був порох шнедерит для збройових снарядів. Бігунки робили, треба робити вивантаження, котре виконувалось декількома людьми парами.

    111. У цей час полячка до комісії зі сльозами, нібито я її бив. Англієць Пуссель, директор, дав наказ французу Емілю Паршека звільнити. Він кинувся вліво, він кинувся вправо. Учився на м’ясника, узявся за патент, на Чурильному руднику робив м’ясником. Там за це отримав два роки позбавлення свободи. Через це попав у лісорозробку. Був звільнений комісією спостереження. Робити доводилось. Після цього всього працював тяжко на металургійному заводі не на життя, а на смерть. За моє все зроблене природа ребра поперебивала. Це моє таке в житті розп’яття. Я пройшов суд народний. Мене природа пустила службовцем. Хотіли вбити чисткою, але природа не дала: більшовиків не чистять. Мені дали таку роботу, де люди за це відповідали. Приймаю по акту й здаю по ньому. А потім дійшло до самої ручки: роботи нема, хоч повертайся назад. Тягне до себе шахта.

    112. А природа говорить. Тобі такому тверезому чоловікові одному з усіх, я тобі підготувала твої промисли в районну споживчу спілку лісової системи. Це артіль, профспілкова система. Вона хотіла, щоб Паршек у цьому всьому поробив по лісах, по Кавказьких горах від Армавіра до Адлера. Сочинський союз й інші близькі як Лазарівка й Туапсе, Апшерон, Майкоп і Лебинська. По цих місцях, по станціях клепка-дошка відвантажувалась. Моя була ініціатива – це вагони були. Я дружив з начальником станції, з диспетчерами. Лише б тільки появився, то тут десь візьмуться ці вагони, лише б дошки були. А сам пишу одне, описую Даховській... Мені давала дорогу природа й скоро вона забрала її. Тільки приймуть, стану працювати, а тут люди десь узялись. Паршек зроду священиком не був. Природа також мені говорить. Батько свого зародка новонародженого. Колись йому хотілось, щоб дитина була хлопчиком. А він не знає, хто ж буде. Йому хочеться хлопчика. Він звернувся із цим питанням до Учителя. «Учителю, скажи мені, будь ласка, а кого мені моя дружина принесе, хлопчика чи дівчинку?» Я запитую в природи, як у матері рідної. Вона довго мовчала, не говорила, а потім вона сказала: «Хлопчик». Так ми будемо ждати, тоді ми скажемо точно. У нас було таке запитання: коли в 1979 році ляже на землю сніг?

    113. Природа сказала, ми його діждались 23 листопада. Запитуємо багато про що, але ще час не прийшов. Якщо тільки це є правда, вона нам говорить про цю історію, котра починалася з пискляти й верблюденяти: «Це неправильний шлях, зроблений людьми». Вони  в цьому ділі сильно помилились. Вважали: природа є джерело, а ми всі є її люди. Вона як така зобов’язана нам давати, що буде треба, начебто люди для неї є утриманці. Вона цього не хотіла, їх цьому не вчила. Вони самовільні, облюбували це місце, стали робити свої умови. Природу вони вважали своїм ворогом, нехорошою до них. Вони із своїм здоров’ям стали відходити. Зробили свій самозахист, одяг зшили. Для цього всього власністю оточили себе. Двір обгородили, поставили на куту свій дім. А до дому кінця не видно. Було треба будова тварині, чим ми жили й цьому всьому вірили, надіялись на це все, що вона нас таких ось врятує. Ми йшли в природу, для цього всього готувались своїм умінням, проти цього всього озброювались. Ми цей час знали, коли цей ось прибуток появиться. Старались це місце зайняти. У нас для цієї зробленої зброї вогнепальної – порох, дріб, куля, точний приціл. Ми його вбиваємо – яка є радість. Це наше діло, ми його зробили в природі, усе чуже. Чужим ми скористались. Чуже на арені. З чужим ми живемо, носимо на собі чуже й у чужому ми живемо. А самі не гарантовані.

    114. На місці стоїмо в черзі, ждемо дня завтра. А він не скаже нам: із чим він прийшов і для чого? У нього сили свої природного характеру, люблячі. А ми ними капризуємо. Повітря боїмось ним дихати. Води холодної теж боїмось, ми землі боїмось. А як же Бог, що прийшов на землю, цього ось не боїться. Він зустрічає холод і проводжає його. Любить природні сили, а природа його любить як такого. На цю любов надіється, живе нею. Вона ніколи не вмираюча, вічно живе з нами. Це ж Бог землі, сама природа про це довго говорить, що не треба йому заважати. Інші люди його бачили, чули його слова. Він нам проспівав свій Гімн:

Люди Господу вірили, як Богові,

А Він Сам до нас на землю прийшов.

Смерть як таку вижене,

А життя у славу введе.

Де люди візьмуться? На цьому бугрі.

Вони гучно скажуть слово:

Це є наше райське місце,

Чоловіку слава безсмертна.

   

    Таке життя нами робиться дуже багато часу при всякій такій ось зустрічі наших людей. Це діло ми починали для всього світу. Цей Гімн створено самим Учителем, щоб ми знали про цей час. Він до нас обов’язково прийде, ми діждемось живого факту. Він свій рубіж розкриє. Це люди, ми гучно скажемо про це. Ми самі це шукали, знайшли, про це ось довго думали. А врешті-решт прийшли стали в одну купочку збиратись, і те ми робили на цьому бугрі.

    115. Нас усіх Учитель прийняв. Ми пішли в колдибаню скупатись. А на бугрі прокричали три рази «ура». Ці дії нами зроблено для життя. Паршек для життя є все наше благо. Ми з вами прожили 1979 років, а наперед нічого не знали, що буде завтра. Паршек передбачив, йому природа сказала про всю стихію п’ять років неврожаю, щоб люди цю стихію знали. За що їх як таких цим неврожаєм покарала? За діло Паршека. Його природа з усіх обрала. Йому ці якості вона доручила – з ворога зробити любимого друга. Щоб люди його вчинок бачили, а він є любов. Паршек любить природу, він любить усіх людей, їх усіх розціловує, їм у всьому помагає, хоче, щоб вони жили вічно в цьому. Це така ідея Паршека. Перемога над природою. Учитель народу. Я – Бог землі, Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Це історія така є. Вона була, вона буде вічно, вона є ніколи не вмираюча.

Я вам як таким людям билицю розкажу. Мене поклали в психіатричну лікарню Новошахтинська. А мої люди, що знають мене: Варя, Дуся й Марія - задумали відвідати мене. Їхня дорога була від Москви до Ворошиловграда, а потім Свердловськ, хутір Кодрючий. Їхали вони на 20 лютого. Вони прийшли в аеропорт 19 числа, була тривога, три дні не було польотів. А потім команда далась першим рейсом.

    116. Людей було багато, а ми втрьох стояли просили дорогого Учителя. А він поміг нам як жінкам, і в нас вийшло. Нас умови примусили, нас природа оточила радістю. Хоч небагато, але побачились, погостювали. Нас таких природа не забула за нашого Учителя, він нас держить як таких за наше все таке діло. Ми всі не забуті. А в Паршека нема нічого, крім одного Святого Духа. А він з ним всюди. Хоче зустрітися з природою, з днем, що йде ніколи не бувало в житті. А він таким до нас на арену прийшов, ми подумали одне, а інше в нас тут же вийшло. Ми про це діло не подумали, що наша така природа тут же в одну хвилину своє інше, зовсім не таке, як воно було. Ми відчули не так, як було до цього. Спершу дуже тепло, хороше було нам, не треба був ніякий самозахист. Ми були раді цим ділом. А нашому цьому всьому природа взяла та інше прислала, зовсім не таке. Ми цим усім перестали радуватись. Нас оточило горе, нам, таким людям, стало погано; зовсім не те, що було треба. Ми відчули в природі свій такий нестаток, біда нас таких оточила. До нас мисль не така ось прийшла. Ми стали лазити по природі по умовах. Нам хочеться, щоб цього не було, а воно ще більше й більше прибавляється, від чого, як стихії, ми тікали.

    117. Природа, це вона нам наробила. У неї є одне, є інше. Хорошому - радість, поганому - сльози. Коли сонечко вранці появилось, усі комахи до нього пробирались. А люди по ось такій погоді спішили що-небудь таке зробити в житті, щоб чоловікові був у цьому ділі величезний прибуток. Не на один день цього вистачало, а на тиждень, на місяць, на весь рік. Таке ми хочемо в житті зробити, стараємось більше за все захопити площу землі, зробити грядку більшої площі. А ця грядка дає багато зернят. Це все робилось людьми. Вони це робили самі, цей запас створювали. Це було в їхньому таке величезне багатство, чим люди один час веселились, цим ось жили в природі хороше й тепло. Але це діло продовжувалось недовго, цій радості прийшов кінець. Люди, вони так один – за одним, їх природа позабирала. Вона для цього народила чоловіка, щоби були в цьому ділі раді. Їм здавалось: добре, а коли він такий у них народився психічно ненормальний, то в природі чужий. Чужим виховувати його тяжко. Він став у них вимагати чого хотів. А його бажання таке: треба буде краще від цього всього. Він живий чоловік, смачне розумів своєю потребою. Примусив йому це все доставляти. Це те, що йому треба й необхідне. Він ним гидує, не хоче цього бачити. Він норовить це все знайти, чим його треба задовольнити.

    118. Через це все люди робляться в природі хворі, нужденні. Він ріс, він піднімався, він бачив, він чув, як про нього інші говорили. Це дитина хвора, нужденна. Йому одне дай, інше не таке. Він завжди в цьому плаче. А люди предкові такі ось є в житті. Вони б йому купили, але не знають: що й якої воно якості є? Між людьми велика різниця. А перші початкові такі люди, вони народжують нових людей для життя. Вони попали в старе таке місце, де рветься в бій життя. Він туди кинувся – як не бувало. Усе таке чуже - воно вкрадене, убите, мертве. Це ж значить є в людях чуже, воно заважає своєму тілу. Виходу нема ніякого в цьому. Чоловік із своїм здоров’ям задихається. А завдяки Паршековому такому ідейному ділу,  його серце виходжується. Воно робиться молодим достатньо та досить живим, енергійним для того, щоб свого життя в природі продовжувати роки. Цю славу  дав Паршеку Чувілкін бугор. Він приймав у себе не одного Паршека, а багатьох таких людей. А вони приходили сюди з Духом Святим. Вони приходили, кланялись йому як такому, його просили, щоб він дав їм збереження сил, щоб вони цим оточили себе і жили в природі так, як їхній Учитель. Його ідея веде своїх не до старого потоку, а до нового, до безсмертя. А він у людях живе й буде жити вічно. Цим Паршек оточений, із цим усім він живе і веде нас усіх до порятунку всього нашого життя.

    119. Він 47-й рік так ось ходить, як не ходив жоден чоловік. А він ходив так, він ходить так, він буде ходити так ради всього світу всіх людей для порятунку їхнього життя. Це Паршек сам у природі знайшов. Він нам усім скаже правду свою, щоб ми, усі люди, знали про це й ним огородились. Це все робиться й буде воно робитися в житті Паршеком. Він поки що один такий, і Валя друга на арені ці слова кричить по всій нашій матері природі. Я в неї як Учитель дорогий запитую про всю    писанину, створену мною: правильно це буде в нашому житті? Вона підтвердила, словами сказала: «Правильно й пиши, продовжуй». У мене люди інші просять мене, щоб я не призупиняв свою цю мисль. Вона пише точно й ясно, цьому бути. Паршек перед людьми відповідав карою за побудову при новій економічній політиці. А коли приїхали покупці на село, Паршек не забув про ідею більшовиків. Він зробив у житті те, що треба. А тепер зустрічаю свого ображеного чоловіка, хворого. Він до цього стояв у черзі, ждав дня завтрашньої пори. А він і до нас небайдужий, зі своїм добром прийшов. У нього інші висновки: нас, таких ображених, покарати. У ньому є добре й багато, воно саме приходить горем, а нам у цьому тяжко. Ми знаємо про це хороше, що це все нас веде до загибелі. Вона нас таких погано оточує. Ми всі такі ось люди до одного чоловіка на білому світі живемо.

    120. Людям треба народжувати нас для життя – умови примушують умирати. Ви, усі люди даного характеру, оточені чужим ділом. Вам дано місце, не своє облюбоване, а ви оточили себе природним, ним як таким огородились. Щоб кого-небудь пустити – це моє вічно живуще, невмираюче.

А я такий чоловік у житті вперше народжений із своїм тілом небувалий. Зустріли люди наші предки. Я народився в природі без усякої потреби. А вони думали, що я без цього діла вмру. Стали застосовувати рідину, а потім дійшло до твердого, до їжі. Стали напихати, дитя стало обжиратись. Тому не сподобалося це все держати, і погнало виділення смороду через задній прохід. Дитині довелось, це необхідно, воно із штучного діла стало сморід гнати. Чоловік цим за раз не задовольнив себе, тільки поїв, йому ще треба була їжа. Це часто – звичка, вона навчила це робити. Сьогодні їж, завтра це треба їсти. А раз їсти, треба колись лопатись. Система введена нами, людьми. Ми це в житті робили самі. Ми тільки встали на свої ноги, як нам треба було взуття. А воно робиться нами із шкіри. А одяг шиють з мануфактури від самої спідньої білизни до самого верхнього піджака. А шапка робиться з якої-небудь шкіри. Діло робиться красотою, фасонно. Він чоловіка прикрашав. Його в цьому всьому посилали до людей, говорили їй як такій дитині, щоб вона була в цьому ділі акуратна.

    121. Йому доводилось берегтись. Він ступав по своїй такій прямій дорозі, вона вела його разом з іншими такими ось дітьми. Це приходив час для них дуже холодний. Вони, як один чоловік, у цьому всьому старались за своїми старими людьми. До нас із ранку приходив такий час, він для нас усіх. Ми таку штуку в природі щорічно зустрічаємо, також ми проводжаємо. А діти так завжди приходили, за парти сідали, брали в руки книжки, їх читали. Люди своїх дітей як таких женуть у бій у природу. Вони хочуть, щоб діти вчились. Вони не хочуть бути безграмотними. Вони робляться технічними. А технічні люди в цьому ділі – це люди, котрим доводиться так бути й від природи своїм ділом терпіти. Вони всі води холодної бояться. Їх як таких людей природа веде дорогою прямо зі своїм цим ось розвитком, із своєю думкою. Вона їх усіх веде до великого збагачення, щоб їхнє таке життя розросталося з маленького початкового діла. Ми його найшли в природі це ось місце кустарного характеру. Про нього ми сильно думали, самі вирішили. Це ось ми в житті зробили - це наша з вами помилка. Ми взялись за це ось величезне діло. Ця історія нами всіма так ось починалась. Це місце обгородили, своїм іменем назвали. Чи своїм іменем ми його огородили? Та чужим природним. Знаємо добре, що це місце не моє, а чуже природне.

    122. А ми про нього думаємо, гадаємо, такий ось час до себе тягнемо. До нього ми готуємось. Це місце дає річний прибуток через наш такий фізичний труд на землі, догляд за нею. Ми про весь рік наперед думаємо, наш розум направлено до тієї мети, котра нас веде до розмноження. Ми це місце облюбували самі, без усякого такого сусіда. Ми старались жити однією сім’єю. Воно давало в своєму житті те, що буде треба. А потім протиріччя десь узялось. Одного цього не стали слухатись, вони свою дорогу вибрали самі, стали жити по-своєму, не по-сусідському. У них стало своє хазяйство, а інше - чуже. Те й інше є природне. Вона стала прибавляти, рядом садовити чужих людей. Усі люди свій одяг мають, а він же є чужий. А раз чоловік оточив себе чужим природним, то й хутір чужий. Він не один такий збоку виявився. Інший – це вже є чужий, він по-своєму це робить. Земля, вона нас таких всіх до одного оточила цим ось чужим. Якесь село, воно чуже. Усі двори природою зроблені в чужому краю, у чужій області, у чужому районі. У чужій національності інша мова, той самий предмет по-різному називається, а діло одне. Руки це ось робили, а розум створив. Люди одні, а діло є інше. Люди всі одного покрою: вони холоду бояться, зробили від цього всього самозахист мертвий, бездушний.

    123. Зробили з природи, як мертвий капітал. Це все є в людях чуже, зроблене людським розумом, споруджено на один час. Воно живе свій час, а потім воно також щезає, в інше переходить. Це все, що робилось людьми, щезне, забереться свідомістю. Ми визнаємо ідею Паршека. Вона протилежна всьому цьому мертвому початку. Це є діло людського розуму. Найперше початкове в житті пискля – це його діло. Інше чуже не зупинялось, а прибавлялось. Чим ми один час радувались? А коли це діло стало одне за одним рости, це наше таке в цьому тисячне економічне багатство. А із цього всього виходить не прибуток, а збиток – одні лише збанкрутілі сльози. Паршек ходив по землі недаремно таким, з думкою такою своєю шукав місце своє. А воно було отцем назначене. До цього часу я був таким, як усі люди. Вони мене між собою побачили не такого. А я освітлений Духом Святим. Ми з людьми прийшли на це місце, на цей бугор. Учитель сказав свої слова три рази: ура, ура, ура. Перемога за нами. Це є слава – райське місце. Слава чоловікові безсмертна. Але люди вчені цього місця злякались. Законники цього діла з моїм висновком, з моєю ідеєю без усякої потреби зоставатись не схотіли. І не дали мені на цей бугор, моєму народові на це місце вийти. Це так і треба буде? Природа це так не залишить, своє, що треба, візьме.

    124. П’ять років підряд урожаю не буде. Ядерна, воднева, вона в 1983 році буде, війна всесвітня. Вона буде за те, що Духу Святому не дали. Це буде визнано всіма людьми в 1989 році. Паршек так нам усім говорить. Умирайте, там місця всім вистачить. А ось, що нам треба всім – жити треба буде навчитись. Ось чому нам всім треба це діло. А те, що було в житті нашому, ми ним не задовольнили себе. Ми з вами як жили? Чужими. А чуже зі своїм жити не зможе. У своєму тілі є струм, є магніт. Вони чуже женуть геть від себе. Своє – живе, невмираюче. А чужому мертвому життя нема, воно щезає геть. Паршек, він по всьому всесвіту кричить, істинно про все людям говорить. Ніхто з чужих у цьому ось ділі своїм озброєнням нічого в житті не виграє. Воно є чуже, воно ж накинеться на своє живе тіло. Воно не хоче, щоб люди з людьми так підвладно воювали. Вас, ватажка вашого, умови женуть у бій. Ви в нього не свої, а чужі. Він вами як своїми людьми розпоряджається, пальцем показує на тих людей, котрі йдуть на вас, чужих. Цього природа не хотіла, що зробили самі люди. Вони проти природи пішли самі зі своїм озброєнням. Стали її так колупати, сировину давали людям. Вони її топили на метал, із чого робили сталь. А із сталі – голку, ніж, сокиру, пилку, чим можливо було це зробити з чужого чуже. Ми для чужого чужим робимо, у цьому ми як чужі помилились.

    125. Нас як чужих людей природа жене геть далі від себе. За це чуже діло вона їм життя не дає. Паршек у вас, як учених, питає. Хто вам давав право робити джерелом надра? І для чого відкривати? Ви самовільні, злодії й убивці, лицеміри, фарисеї. Вам треба золото, брильянти. Що ви хотіли в житті, це не порятунок, а ваша за це діло смерть. Ви гляньте на це ось діло. Це ваша невмираюча смерть, вона вас на всякому й кожному місці оточує горем і бідою. А вам у житті нема кому помогти. Щоб чоловікові від цього всього діла хороше, тепло й легко, ми з вами не отримали. У нас на це нема засобів і нема такого чоловіка, щоб цьому чоловікові помогти. Він у нас такий бідний, нужденний. Він про це завжди думає, завжди тягне це й хоче, щоби було. Якщо це буде, моя в цьому істина. Вона була, вона є, вона й буде. А коли вона введеться, то від цього діла буде всім тим людям, котрі шукають по природі діло своїх рук, хороше й тепле. Природа своїми силами дає. Ми ж є люди технічні, нам у цьому ділі дай. Ми до цього всього готувались. Нас умови так примушують. А раз це треба, у нас у таких людей є все те, що в житті буде треба. Ми почали робити зі цього облюбованого нами свого місця. А воно нами знайдено, облюбовано, зроблено те, що в житті треба.

    126. Ми його таке обгородили. Чуже місце – своїм його визнали. Усіма людьми так ось у природі робилось. Без цього всього ми спати не лягали, а свою думку такого свого діла держали в своєму розумі. Завтра доводилось робити ще. Ми жили й думали про те, що нам доведеться зробити. Наше таке є бажання, а ми його ждали, воно до нас приходило, ми до нього готувались. У нас усе було таке, щоб це зробити. Нам у цьому ділі природа можливості не дала, ми іншим захворіли, стали думати не про це, а про інше, про те, чого ми ще не думали зробити. Які ж ми такі ось люди. У нашому житті робимо одне, а підходить час зовсім інший, ми вже до нього готові щоб зробити. А природа на це діло так сильно прогнівалась, узяла змінила атмосферу на таке явище. Це діло треба було робити, а природа не дала. Ми стали іншим займатись. То ми робили одне потрібне, а тепер придбали інше. Смажимо, варимо, поїдаємо - це теж є таке діло, ми його робимо. У цьому ділі зиму ми зустрічаємо з приготовленою зброєю. Запасаємо природне багатство, такий її продукт ми поїдаємо - це така наша звичка. Ми її так робимо: одяг шиємо, носимо його до зносу. Дім ми будуємо, у ньому живемо з усіма такими вигодами. Це в цьому вся наша така сторона технічна, у штучному життя.

    127. Ми в цьому живемо один раз. Нам природа не дає життя: простуджує, ми хворіємо, що нас таких тяжко мучить. Від цього всього тяжкого ми в природі не знайшли порятунку. А жити нам хочеться, а в природі ці якості є, їх найшов Паршек. А ми не хочемо й не вміємо. Нам – гріш ціна за це. А щоб наше життя таке в цьому продовжувалось, ми від цього всього не огороджені. Ми в природі продались, ми найнялись у цьому. Хочемо за це все, зроблене нами, одержати багато грошей – це наше таке завдання. Ми з вами в природі менжуємо, продаємо, купляємо. Хорошим дорожимо, погане женемо геть. А природа не дає цього робити. У неї є своє. Хочеш-не хочеш, а жити буде треба. Я, говорить Паршек, живу в природі не так, як усі. Я не думаю про прибуток, він мені не треба. Треба природне життя. Природа: повітря, вода й земля – вона нас годує, вона нас цим ось поїть, одягає й учить. Ми робимося спеціалістами, ученими людьми. Нас як таких попросили, ми стали будувати те, що в житті треба нам, як сину рідному, своє ніколи не бувале таке ось хазяйство. Ми по-отчому жити не будемо, щоб чоловіка не вчити. Землю взяли в свої руки, стали за нею, як за своїм наявним добром, доглядати. Вона нам дає сировину. Ми примушуємо її площу вирощувати врожай. Ми для цього всього замінили коня, вола, а пустили в борозну трактор, машину; силу, енергію створили в полі робити оранку.

    128. Ми замінили ручну косу на комбайн. Старались агрегатом посіяти, комбайном зібрати швидко – це була робота наша технічна. Ми робили все для того, щоб наша кукурудза давала нам багатий урожай. Землю орали глибоко, бур’ян різали бритвою, не давали заростати. Це робилось людьми, старались економічно в цьому багатіти. У людей відбувалось за рахунок техніки, росло багатство. Вони жили хороше й тепло. А люди цим, що мали в природі, не задовольнили себе. Це була робота, вона виконувалась тяжко. Один робив, а інший робити не хотів. Отець із сином не вдержались із своїм напрямом. В отця своя стара кустарна така в людях стратегія. Отець синові не поступався своїми такими правами, за котрими він залишився на своєму місці жити. В отця – свої люди, а в сина – свої. Вони між собою поставили живу людську межу не допускати до них своїх людей. В отця свої люди, своїм ділом вони займаються. А в сина свої люди по-історичному живуть. У них між собою така ось ненависть. Вони чужі, натягнуті, один одному не довіряють. Мова не своя – любові між собою нема. Обидва відходять від природи. Самі не жили на білому світі, а самі вже  придбали свою власність, бережуть, щоб вона десь не ділась. А її треба від когось берегти. Ми це діло не уступимо зі своїх рук.

    129. Це все ми держимо, як своє. Як таку природу не обдуриш, вона вся своя. А ми, усі люди, у цьому ділі перебуваємо чужі. На нас – усе чуже природне. Ми глитаємо чуже, йому як такому сильно віримо. На нього ми надіємось. Це все не рятує. Ми будинки житлові маємо, у них ми живемо, вважаємо: це все є порятунок. А ми є діти отця, а в сина є люди, вони чужі зовсім, не свої, озброєні проти природи. Маємо зброю, нею добуваємо, стараємось від землі відібрати. А потрібне послати на переробку, щоб продукцію отримати. Ми її робимо, а з неї деталь робимо, а потім складаємо потрібну машину. Вона нас таких возить, вона нам робить. Ми від неї одержуємо якусь користь. Вона нам, таким людям, помагає. Ми легко це діло робимо, чим живемо один час, цим задовольняємось. У нас у нашому житті є все необхідне, воно в житті треба. Ми ним живемо, смачне поїдаємо, а смердюче викидаємо геть. Куди? Це природа від нашого вчинку отримує усе ненормально. А раз недобре природі, то чому нам буде краще. Ми з вами харкаємо, плюємо на землю. За що вона нас буде жаліти? Це наше є в цьому порушення, зроблене нами. А ми це робили, робимо й будемо робити через наше незнання. Ми з вами чуже собі присвоюємо, говоримо: це наша є земля. Ми її самі оремо, кладемо під сніг. Ми хочемо, щоб вона вологи набиралась. Хочемо обдурити її. А вона й без нас зможе квітами зарости.

    130. Я тебе, такого молодця, народила, але не вчила цього робити. А ми додумалися зробити. Чоловіка народили природного, а він цьому всьому не повірив. І син отцеві не став вірити. А сина як спадкоємця вона тягне до цього всього. Він уже на посту свого діла, хоче своїм умінням зробити. Йому хочеться таке, він лізе на рожен. Яка це є його така турбота, він робить себе таким.

Ми жити по-старому перестанемо, візьмемось за нове. Нас зустріне те, чого не було. А тепер воно є, воно буде як ніколи таким, як треба бути. Мені хочеться зробити краще, ніж отець над своїми людьми. Вони жили, вони живуть, вони будуть жити такими, як вони є. Ми з вами йдемо дорогою, хочемо бачити те, що нам треба. Ми цим заінтересовані, ми цього хочемо. А нам, таким людям, не подобається, ми шукаємо краще від цього. А нам природа таким не дає. Ми в цьому ділі робимось хворі, хворіємо. Нас оточила нужда, нас до цього тягне. Ми живемо один раз, нас оточує це, а іншого разу нас оточує погане. А погане дається природою саме. А хороше відходить через погане, його шукають люди. Його не дає природа, хоче своїми силами перешкодити. Вона не хоче, щоб чоловік жив у природі хороше. Природі дуже тяжко від цього, що хотіли всі люди. Вони природу так примушують, щоб вона їм так давала як ніколи.

    131. Їм цього мало, а люди в себе таку мисль мають, її пускають у хід, одне думають. Це їхня така хвороба. Вона - такого, а це буде треба. Люди для цього ось так живуть, наперед вони нічого не знають. Їхнє діло одне – до цього дня треба буде готуватись. Він нас зустріне зі своїм таким ділом, а ми повинні робити так, як це треба. Ми в цьому ще не жили, а самі вже робимо. Ми це зробили. А раз ми зробили, щось у цьому вийшло. Це історія старого характеру. Отець рідний, він своїх дітей народив і що він хотів, те він з ними зробив. Це його була така воля. А синові ця ось така команда давалась. Не хороше від цього діла, люди терпіли й ждали чого-небудь іншого, ніж це все. А царський порядок яким був, таким він і зостався. А люди так ось народжувались. Вони жили так, як усі люди. Вони простуджувались, хворіли в цьому. Вони хворі довго були, а потім такий час приходив у природі, вони розставалися з білим світом, умирали на віки-віків. Вважали: це все відбувається в людях природним шляхом, це так треба. Чоловік жив до свого часу. Перед ним стояло й до сих пір стоїть щастя, на що він надіється. Буде йому від цього всього хороше, він із цим жив тоді й тепер живе хороше. А буває, історія міняється, вона переходить, чоловік жив тоді й тепер живе погано, чого люди й тоді не хотіли, і тепер не хочуть.

    132. Вони по природі шукали довго, про це вони думали. Вважали винним отця рідного. А тут вина була в житті самого чоловіка. Він узявся за природу, як за свою. Став нею розпоряджатись, як кусочком землі. Дім на ній поставив з усіма вигодами, як своє, огородив. Завів на цьому місці маленьке й велике хазяйство. За ним треба буде доглядати, як за своїм. А це все - природне чуже. Як дитина твоя, вона бачить, не таке хоче. Їй хочеться показати те в житті, чого не було в неї. Ні отець, ні син цього в житті не отримали. Не було кому заступитись і сказати цим людям: що це ви робите зі своїм таким розвитком? Ви чуже самовільно захопили, до свого імені присвоїли. Що хотіли, те ви зробили, ваша це сила. Уся історія усього людського життя, початкового в природі. При отці самодержавстві, царському управлінні, усі люди, живущі на білому світі, які б вони не були, вони всі чужі, приватно власницького характеру, оточили себе своїм облюбованим місцем. Як робилось це вічно людьми в їхньому житті. Вони шукали по природі свою істину. Так вони до сих пір своєю технікою, своїм штучним, хімією розклались по всій нашій землі від Арктики до самого Космосу.

    133. Вони хотіли знайти в природі легке й хороше людям. А знайшли? Саме воно до них прийшло. Самі люди через це ось саме діло, вони стали робити це діло, недоробили його, умерли на віки-віків. Лежать усі люди в праху, у землі. Чого вони ждуть? Мені природа підказує їхнє велике в цьому мовчання. Через це діло, котре вони робили й роблять до сих пір, вони роблять в природі озброєння. Хочуть своїм озброєнням доказати капіталістичній стороні. А нам, як комуністам, на це не промовчати. А спитайте в природи: хто ж із двох буде в природі правильний: чи капіталісти, чи комуністи? А природа не дала такої згоди довіритися кому-небудь із двох. А указала своїм пальцем на Паршека: «Ти залишишся в перемозі». У мене, як у такого в природі, такої зброї нема. Я голий і босий, природного порядку. Сили мої - на Чувілкіному бугрі. Це місце моє природне. Там для життя всіх людей є повітря, вода, земля – мої милі невмираючі друзі такі. Між ними й мною живе любов, істина невмираюча в них. Вона мені говорить те, що треба в житті робити. Я не роблю нічого такого в своєму житті. Моє діло робиться в природі в людях усього світу. Моя ідея за собою веде до безсмертя. Це не село й не місто, там де люди в один час умирають. Паршек із своїм тілом цього не захотів бачити.

    134. Йому природа помогла все це кинути й піти в природу шукати ті засоби, котрі будуть треба для порятунку всіх наших людей. А вони самі йому помогли цю дорогу зайняти й по ній іти. Сім’ю залишив напризволяще. Які перешкоди були, без самої природи не обійшлось. Вона слала для моїх ніг по землі килим із колючок. До самих кривавих ран порізався. А тут у балці в Юті у воді лігвище було, на сонечку нагріта вода. Вона дала порятунок у житті, це одержав. Я, як ніде не був, свою дорогу продовжував, енергійно я йшов по бездоріжжю, попав прямо в місто Шахти. Тут люди самі з водою примусили далі йти. Люди по жарі такій не дали напитись, через це далі пішов. Дорогою зустрічалося те, що не треба. Вино пити запрошували, а я згоди не дав. Потім із балконів сміх лунав через мене. Дорога бита була тваринами, я по ній ішов. А люди їхали на коровах, на бугаях, вугілля везли. А я йшов у Новочеркаськ через Хотунок, утомився. Мене зустрів міліціонер, він мене привів до мого земляка, до Івана Климовича Захарова, хто від мене такого не відмовився. Мене прийняв за свого. Я в цей час не мав потреби ні в чому, навіть залишив одяг свій весь. А сам вийшов із дому, а ворота відчинені в 12 годин ночі. Уночі по місту що я бачив? Кішок, що гуляли, вони бігали одна за одною. Я продовжував путь. Це моя така священна експедиція.

    135. Я не боявся нічого, бачив одну зорю в небі та солдатів, що бігали по тривозі. Усе це відбувалось до сходу сонечка. Тоді люди пішли по своїх ділах. А я брав свою дорогу через Грушовку, прямо через ріку Тузловку. Молочниці, що йшли, з мого тіла сміялись. А я пробирався на ту сторону до Новошахтинська по туману. А пташки жайворонки пробирались крізь гущу туману у висоту, співали пісні. А в цей час вибирався з туману на високий простір. Мене зустріла видимість. Іду й думаю про свого товариша дитинства Івана Олексійовича, він мені друг по селу Оріхівці. Що ми з ним тільки не робили, нам давалось. Хлопці були сільські, ми в них були хазяї. Слово не брали з кишені, так і робилось у житті. А тепер він закінчив інститут, теоретик, немало тепер він знає. Це діло Паршека розкривається природою по цій дорозі. Вона хотіла зробити це в людях: скинути цей ось одяг. Цією дорогою без усякого одягу рухаюсь по бездоріжжю. А в самого така думка прийшла: як би від природи одержати таку допомогу живу. Вона мені зайця показала, він мене злякався, побіг. А потім собака борзий сірий дорогою біжить, ріже мені дорогу. Я до нього зі своїм словом, його називаю «Хлопчик». Він тут же зупинився, дає знати,  хвостом виляє.

    136. А я йому спину гладжу. Він стоїть слухає мою команду. Я його запрошую за мною йти. Він не відмовився, а став так слухатись, як ніколи. Я йому лише б тільки щось сказав, він кулею старався робити. Його було діло. Він мій друг по природі, його мені дала природа. Так він мені помагав, як ніколи в цьому. Що може бути краще, ніж це все. Якщо я прошу природу, вона тут як тут представляє. Я отримую від неї те, що треба. Вона мене веде дорогою. Каже: «Кинь свій одяг». Я кинув його там, де ночував. Це небувале. Мене цим вона освятила. Я є Дух Святий. Лише б щось у природі сказав, мені в природі дається. Я цього собаку пожалів, що він не їв. Десь узялася військова частина, палатка. Я – туди, а там офіцер. Він мені не відмовив дати дві скибки хліба. Щоб я знав, це великий відступ. У природі випросив друга по життю, а залишився в того, у кого був хліб. Це небувале. А мені перепілка два яєчка знесла, я їх з’їв. Ось де жива в природі поміч. Я її знайшов, а удержати не зміг. Вона дала, вона й узяла. Іду я по дорозі далі. А в природі не таке є, а краще, тільки треба походити та придивитись. Природа на все багата. Якщо я зостався в природі голий і босий, для цього я всі сили в природі найшов. Це історія Божа, вона треба людям. Вони всі бідні, нужденні, без здоров’я, вони стоять у черзі й ждуть завтрашнього дня.

    137. А він приходить, нашого брата із собою забирає. Усі люди не гарантовані, усі хворі. Вони нічого не роблять, щоби бути здоровими, щоб не простуджуватись і не хворіти. Цього ми, усі люди, не маємо. Без усякого такого ми в цьому беззахисні, нам як таким місця нема, щоб жити, і ми вмираємо. А раз ми вмираємо, нам - гріш ціна. За Паршеком істина в житті. Він місце в природі найшов, ним як таким оточив себе. Він указав його нам. Дивіться, воно наше, його ми маємо для життя. Старайтесь це місце указати як таке в житті всіх наших людей. Кому він буде треба? Це нам, людям усім: хворим, здоровим, жадаючим у цьому. Таке було, таке воно є, таке воно буде. Це не Паршекова така сторона. Він для цього всього роздягнувся, він став бути таким. Він у людях робив те, від чого робилось легко, тепло й хороше. Це в житті тільки один Паршек знайшов. Він прийшов через це ось, його діло доказує всім зустрічним людям, котрі хотіли мене між собою таким показати. Я хотів, щоб люди мене такого ось зрозуміли й слідом за мною таким пішли. Я хотів свого друга уговорити, йому як ученому про це все розказати. Він дасть свою згоду все кинути, слідом за мною піти так? Ми в дитинстві робили, а тепер діло не те, котре було.

    138. Тоді ми нічого не знали, а тепер ми розумні стали. Між мною й ним велика різниця. Він вірить техніці. А тоді, коли ми в дитинстві були, для нас усі дні були однакові. Ми не боялись так природи, ми бідноту жаліли. А тепер мене як такого жене людям з горем і бідою помагати. Мене природа такого для раю створила. Вона мені доручила зробити в людях те, щоб їм було легко й хороше. Тому треба мені друга рука, поміч Учителеві. А такого свідка нема, щоб він бачив, які я отримаю від природи дари. Я сам пробираюсь по умовах. Іду туди, де є люди. Вони з природою воюють. Їм треба вугілля, вони цим живуть. Колупають у землі, а тягнуть на-гора, заводу посилають. Я й пішов по своїй такій дорозі, сам пробирався в степу. Цю ось картину зробили самі люди, вони мені в цьому ділі помогли, щоб я між ними такими свою ідею протягнув. Це була моя така в людях робота. Я природою був посланий. Уночі кинув живущих на білому світі, вони залишались, а я йшов. Шукав те, що в житті треба було. Іван Олексійович мене бачив такого, а зі мною не згодився. Він жив у достатку, а я приходив до убогості. Йому хотілось, щоб я залишався в нього жити. Але я йому так сказав: це все є чуже, а мого такого не видно.

    139. Природа мене так ось любить за моє все те, що живе є. Це місце є не моє, а тіло є моє, вона пахне ароматом, воно освячене. Я зі своїм запахом був усім їм у цьому потрібний. Природа не відмовилась від мене такого у такому ось житті, котре я в природі робив. Я пройшов уже немалу відстань. Що я бачив у цьому ділі, мені природа давала, я не зміг удержати. А тепер моя така мета: попасти своїм тілом на Привальську землю, де вічно лежить від Адама літ цілина. Вона ніким не зайнята, а всі зручності, це там є: повітря, вода, земля - що мені такому в моїй дорозі помогло в усьому. Я йшов один, у цьому всьому терпів нужду, щоб чоловікові в житті було легко й хороше. Прийшов я немало по природі, але не так, як усі люди. Я йшов навмання, старався попасти на бугор, вийти на високу вершину. Мені десь узялась наймізерніша сіра змія, вона від мого погляду десь ділась. По-моєму, це ворог здався. Я не їв, мені не хотілось їсти. А жара вдень так палила, а мені було так, як це треба. За сонцем доводилось рухатись, а дорога вела прямо на шахту № 12, колишні Голіцина, Шварца. Там мої земляки-односельці. Вони приходу мого так злякались. Дядя Федір Іванович зустрів мене з такими словами, мене попросив брюки одіти, щоб їм було в цьому добре.

    140. Я це все без усякого такого одів. Цієї картини цього моменту ми не мали, а тепер нам природа говорить. Ми проводжаємо як такий цей час, котрий іде до нас. Це небувале, а тоді так воно робилось, давали знати. Я прийшов не знайти місце. Це вже робиться природою за їхнє, зроблене ними. Того, чого вони хотіли, їм природа не давала. Вона їхнє, підготовлене до роботи, бурила – вона людей не допускала робити діло. Я в цей час до них прийшов. Вони такого гостя не ждали. А цей гість був Паршек. Його не знали, чого він хотів. Йому хотілось у них спитати про їхнє нездоров’я, котре їх мучило роками. П’ять літ страждала Фірсиха радикулітом. А коли я послав її в природу, там де йшло по своєму руслу повітря. Він їй сказав, що треба буде зробити для цього початку, щоб цей ворог пішов від неї. Вона туди пішла, і сказала вона свої слова, вона повірила Паршеку, як Богу. Стала його просити, як Бога – хвороба на ній щезла. Вона повернулась із цього місця, говорить йому: «Ти Господь, прийшов до нас». Стала йому готувати, як Богові, їжу. Він сам цьому не повірив, а в нього це вийшло. Він людям робив те, що треба – здоров’я давав. А люди вважають, що це діло його незаконне, йому треба за це діло режим. Він, мовляв, робить не те в житті.

    141. Викликали міліцію. Під конвоєм у божевільний дім. Попробуй цьому всьому доведи. Хоч кричи в увесь голос, доказати нема кому. Паршек в умовах не те бачив, старався його пережити. Він не для самого себе це все робив. Його не те зустрічало. Йому ж сам проводжатий: це не те, а ось це буде те в людях. Я добре знав це, готувався в цьому, що сказати в цьому людям. Не лазив у кишеню за цим словом, я їм як ніколи свої небувалі дії представляв. Хто  може атрофоване тіло привести в живе тіло? Хвора п’ять літ не ходила. Я чоловіка примусив по землі ходити. Тепер мені треба ось цей проводжатий, від нього не втечеш. Це, по-нашому, захід. Він сьогодні всім законом оточений. Уся міліція – за нього. А за мене – розум, уся природа. Я не одному чоловікові дав поміч, від горя й біди врятував. А в цьому ділі всі люди стоять. Їх усіх стихія близько держить до горя й біди, від чого ми не відгороджені, тут же рядом стоїмо. І думку свою так ось розвиваємо мати те, чого ми шукаємо в житті. Це їхнє пройде істину з дороги прибрати. Про це діло довго думалось, і нарешті це діло природа найшла. Вона довірилась цьому чоловікові одному з усіх. Це є Паршек.

    142. Він для цього діла народжений. Він оточив себе нею. Вона його на ці ось усі такі діла освітила, вона йому сили дала цю штуку зробити. А тепер про нього, такого народженого чоловіка, така чутка йде. Він один такий зародився. Він за це ось уболіває. Хоче усім людям свої слова сказати від самого початку про все життя. Ми починали ось це місце облюбовувати, найшли його, оточили, зробили своїм, його огородили. Іншому чоловікові так сказали: ти сусід мій хороший, біля мого двору поселився, але заважати не рекомендується. Треба жити, цьому треба помагати. Це є наше всіх живущих людей. А ось ця ненависть, вона робиться. Кому дається щастя на це діло, у природі в житті небувалий такий прибуток. Чоловік цього життя любитель. Він ішов на полювання, день проходив, а йому природа нічого не дала. Так у сусідському такому житті. Сусідові повезло, який-небудь прибуток у нього появився живий. А сусід цю штуку бачить. А щоб самому це діло зробити, у мене, такого ось сусіда, не виходить. Сама природа цього не дає, чоловік цього не заслужив, йому в цьому не везе. Він щастя не має, а горе з бідою прийшло. Стихія в людях жила, вона живе, вона й буде жити через людський такий учинок. Вони як такі живуть на білому світі горді, ненависні. Вони не вміють, вони не роблять, їх це губить. Вони що роблять? Чого не треба робити. Те, що люди в цьому ділі зробили, це їхнє було таке діло.

    143. У них це не відбере отець своєї сім’ї, він цим ділом розпоряджався один час. За природою слідом ходив, кочував. Крім одного місця облюбованого, він нічого не знайшов. Найшовся один з усіх цих ось людей, він зупинився, до кінця він робив для цього діла. Людьми в природі починалося з наймізернішого діла, а прийшли до одного такого діла, котре нас у цьому вчило, як бути в цьому ділі. Воно робилось у житті для того, щоб нам у цьому ділі було хороше. Ми стали це діло робити. Якщо тільки подумати про це діло. Ми із своїми силами це діло так тяжко робили. Як це робилось нами? Не будемо брати приклад із далеких предків. У цьому ділі наше самодержавство нашого руського царя. Він вводив і визнавав приватну власність у цьому ділі через близького нашого сусіда. Він ховався, вважав: його все надбання йому належить. Хазяїн цього першого початкового діла, ми його так зустріли, наше початкове це було. Якщо тільки розібратись і подивитись, як це було: ми не знаємо, із чого, а діло прийшло в життя, котре починалось і робилось нами. Нема чим, а воно так зробилось. Ми зробили перше діло. А що воно вийшло із цього діла? Сім’я була перша початкова. Це було так. Цьому хазяїнові, цьому ватажкові або ж цьому отцеві, або ж такому чоловікові, хто добре знав природу, вона давала знати свої дії. Вона вчила, вона плем’я вела. Хто як її розумів.

    144. Стояти на місці не доводилось. Їм доводилось свій час знати. Їм як таким доводилось утрачати. Вони дорогою робили не те. Люди не хотіли цього діла від природи, а вона їм своїм ділом заважала, тому в цьому доводилось попадатись. Їх топило, вони топились. А щоб позбавитись від цього діла, не знаходилось таких людей. Люди хотіли іншого, не такого, як їм мучила доля. Вони сьогодні так ось жили, а щоб задовольнити себе, цього в житті вони не одержали. Плем’я своїх таких ватажків, воно рухалось по природі. Воно людей у себе мало як таких, вони цим жили. Їхня біда така – незнання. У них ніяких букв, теорія була відсутня. Ніякої цифри нема. Кому це треба? Люди фізично самі себе розвивали. А щоб вони думали й намагались зустрітись із цим - як такою технікою, штучним і введеною хімією – цього вони не змогли зробити. А даний такий час діло в процесі цього всього кустарно починалось. Робили власність, індивідуальність. Вони стали в природі робити самовільно, облюбовувати. І землю вивчали, примусили, щоб площа нами оброблялась. Доглядали, робили грядку, а в неї сіяли зерно. Воно, зернятко, багато давало зернят, чим люди жили, вони задовольнялись цим трудом.

    145. Я починаю писати так, як ніколи. Так мрію 82-й рік. 1979 рік – це моєї ідеї початок. Мені підказала природа, вона точно сказала, хто ж у цьому початку винуватий? Ми самі. У цьому ділі 365 днів писав. Але щоб забути про нашу смерть не забув. Вона образила цих наших людей, вони в нас чужі. Їх як своїх природа забрала. Така в людях є звичка щорічно стільки людей із собою забирати. Ми повмираємо самі. Так само умремо ми в 1980 році. Нас усіх природа своїми силами прибирає до рук. Вона ж є матір, що народжує, і вона годувальниця. Вона першому чоловікові заклала розум для його такого розвитку. Цього чоловік не думав, він не знав, що вийде зі цього процесу. Раніше коліс не мали з місця в інше тягати. Жили та ще як люди жили, діло за ділом відкривали. А це все відбувалось на чоловікові в процесі. Природа давала це саме діло, котре треба було робити. Це перший початок у всьому цьому житті. Воно починалося з тяжкої сторони, воно нами починалось. Мисль закладалась, а потім прийшли так робити, як ніколи. Скоро люди це зробили, там у них це вийшло. Зробили дім, поставили на куту. Це тоді стали техніку вводити. Коли кинули кочувати, стали землю обробляти, техніку робити. Сировину із землі брати, робити залізо, з неї – сталь, а із сталі робити деталь, а з деталі – машину, тобто зброю для проїзду в далечінь.

    146. Це є початі в житті прилади. Вони зроблені штуками для вживання такого діла. Ми його таке в природі знайшли, ним так хвалимось. Він хворий цим, чоловік із самого цього початку став нужденним. Це вже хворий, у цьому ділі нестаток. А раз нема де взяти, уже це страшна хвороба. Ми багаті до крайності люди. У нас техніка велика, штучне як ніколи, а хімія введена. Здавалось, що ще треба чоловікові в житті труд один, треба буде робити. Ми під землею копаємось у надрах, беремо сировину, виливаємо чавун. А з чавуну робимо залізо, сталь, а зі сталі будь-яку деталь точимо для машини. У цьому ділі нема ніякої нужди. А раз у нас це ось є, ми готові зробити для всього технічну частину. Ми є такі в цьому ділі творці, охочі на всяке і кожне місце облюбоване. Його це ось місце вважається, воно попалось, як це робилось у людях так, лише б знайшлась сила бідного чоловіка образити, його таке добро відібрати. Для цього є зброя, силою своєю накидаються всякими засобами й усе це відбирається у свої руки. Це все робиться тепер і буде робитись до того часу, поки люди не приведуть себе до свідомості. Усі визнають по його життю.

    147. Він оточив себе тим, що в нас у таких людей є. Це, що ми маємо, це наш присвоєний на землі маленький хутір, село велике або місто маленьке й велике. У них люди жили, вони огороджувались індивідуальною власністю у себе, вводили своє ім’я на цьому місці, держались через стіну. Вони говорили: це моє добро. Воно щастям оточувалось, прибутком росло. А коли приходив збиток, то люди за цим плакали. Тяжко доводилось у природі це добро наживати. Природа давала через пальці, люди в цьому ділі трудились. А інші, як риба об лід, бились. У них не було нічого. Таке було в людях життя. Воно зберігалось у щасті, воно жило й не робилось, а в природі воно йшло як завжди. Одному так давалось, дається й буде даватись. Раз еволюція прийшла до цього всього, то тут робити нема чого. Все рівно цьому всьому перешкодить природа. Вона всіх нас держить у себе. Говорить нам таку штуку. Техніка почала себе показувати із самого початку тих років, коли взялась перша початкова буква азбуки. Ось звідки взялась голка і так далі і тому подібно. 1980 років проіснували та проробили це діло. А хто його таке почав, йому таке в житті треба було. Це така в житті потреба. Це його в цьому свавілля. Він огородився такою приватною власністю, місце своє таке оточив, пішов у природу, став добувати, це його промисел.

    148. Він для цього озброївся, став цією зброєю іншого вбивати. Надра відкрив, заводи побудував і став потрібне направо, наліво продавати. Ці гроші примусили в цьому ділі багатіти. Як хочете, мене осудіть, я й сам не втечу. І хочеться на волю, на життя таке. Я своє візьму, як не стану робити. А природа мені говорить: а робити доведеться мені, такому чоловікові, хто прийшов на землю для порятунку всіх людей на землі, щоб люди жили легко й хороше. А вони до цього часу дуже тяжко жили без усякої техніки. У них були фізичні руки, більше всього кустарно все робилось. У цьому всьому вмирав безвісно цей бідняк і не залишався багач. Люди робили чуже таке діло. Чужим ділом він оточувався, чуже глитав, чуже одягав, у чужому жив. А своє боявся природі показати. А раз він ховався, він неї відходив, вона його такого доганяла.  Ні на що таке вона не дивилась, нападала й робила йому в цьому нестаток. На такого чоловіка озброєного нападала, своїми силами чіпляла. У нього температура, він захворів. Для цього всього засобів не було й не було чоловіка. Як хворів цей чоловік, так він хворіє й буде він хворіти так.

    149. Ніяка техніка, ніяке штучне, ніяка хімія не поможе, а тільки перешкодить. З першого разу він захворів, він хворіє тепер і буде він у цьому хворіти. Чужий чоловік, із чужим своє не живе. Вони чужі, беззахисні вмирають на віки-віків. Їх люди свої в землю закопують. Вічно вони там лежать у праху. А в природі так даремно це не пропадає нічого. Лише б мисль народилась, а діло буде. Вони ждуть мого приходу, моєї ідеї. Є люди такі, умирати не хочуть, хочуть жити, а не вміють, умирають – їхня така помилка. А раз вони це діло зробили, його недоробили, умерли. Уже це діло йому завадило. Якщо ви ж вірите мені, як Богові, місце йому підготовлено Чувілкін бугор. Це райське наше місце. Чоловікові слава безсмертна. Тут діл ніяких, щоб чужим наїстись, чуже одягнути й у чужому жити. Мертвого нема. Усе є живе, природного характеру. Діл ніяких. Життя вічно не вмираюче, вічно живе. Ось де Бог  народився, тепер без усякого діла він живе. Його як такого зустріли, бачили, про нього говорила сама природа. Валі говорить матір її рідна. Вона так сказала: «Бог на землі ходить», вона бачила в Дебальцевому. Я по всій місцевості курсував, а люди зустрічались. Я, Паршек, їх проводжав. Вони в мене питали: тобі, мовляв, холодно? А самі в одязі, їм холодно. Йому теж сильно холодно.

    150. А він терпить холод свідомо заради всіх людей усього світу. Вони жили в природі, користувались не своїм ділом, а чужим. Вони брали у природи сировину, її переробляли, а зайве іншому продавали за гроші. Це їхня була до цього своя ненависть між собою. Вони через це жили погано. В одного було, а в іншого не було. А життя таке було вимогливе. Це починалось із самого початку. А з краю не було нічого. А люди жили без цього всього. Як вони так жили, у них не було нічого, один Бог про це знає: їхнє одне є таке свідоме терпіння. Вони пуди в цьому не носили, у чужому не мали потреби. А своє – живе природне таке тіло, у ньому й на ньому чужого не було. А своє природне: струм, магніт, електрика. Як у ванні, жилось легко. А жити доводилось без усякого такого прибутку. Плодів ніяких. Живому енергійному не треба були в цьому ніякі нужди. Життя в цьому квіткою цвіло. Живому тілу не було ніякого холоду. Такого життя в природі не було, щоб вони жили так технічно, штучно, у хімії. Життя бралося з нічого, робилося з природи діло зовсім чуже, інше. Чоловік-самець придбав для себе самку для розвитку людського життя. Раз чоловік у житті своєму прибавився, то прийшла сюди нужда. Треба було по природі якості шукати.

    151. А в природі вони є, їх треба зуміти так узяти. На  це все хитрість породжувалась. Люди це ось самі роблять, беруть у землі надра. Саму землю орють, за нею так доглядають вони. А був такий час, люди по землі кочували, рухались, коли мінявся природний клімат. Розводили тварин, одяг придбавали, їжу робили. Так вони в природі жили. Цим вони не задовольнялись: гинули в цьому сім’ями. А потім став такий період часу. Люди вивчили існування протягом усього року. Стали добувати на облюбованому місці природний продовольчий продукт. Сіно – скоту, а собі сіяли зерно, урожай збирали, годували себе й тварин. Їх різали на м’ясо, поїдали, а із шкіри робили одяг. А потім ввели техніку. А техніка захотіла штучного. А зі штучного ввели хімію. Це все розвинуло в людях смерть, вона звичкою залишилась. Паршек цього не хоче бачити в себе, ці явища. Він за це діло гнаний. Паршеку природа говорить через його живе таке тіло. Ми, усі люди, живущі на білому світі, - бідні, страждаючі в цьому ділі люди. Ми природу примусили своїм умінням, щоб вона нам давала необхідне в житті, щоб ми від неї отримали в житті своєму хороше й тепле через наше діло, зроблене в природі. Вона без усякого нам ці якості віддала, ми ними як джерелом скористались, цим самим живемо один раз. Через це діло ми, усі люди, помилились.

    152. Одне зробили, а інше діло забули: не стали ми любити холодне й погане діло. Воно в природі непочате невмираюче, живе вічно з такими ось людьми, без усякого діла проходить у природі. І накидається на людей озброєного характеру. Від нього своїми силами проганяє його тепле й хороше з тіла, своє холодне і погане вводить. Чоловік безсилий із цим боротись, здається, робиться кволим. Його як такого оточує неміч. Тіло в чоловіка робиться не енергійним. Чоловік у цьому хворіє. Щоб на це все знайшли засоби природні призупинити, чоловіка такого не знайшлось, щоб природу полюбити, щоб вона віддала свої сили для цього. Повітря, вода й земля – усе це мають, хочуть із чоловіком дружити. А чоловік від цього ось відходить. Чужим скористався, став він жити, чуже поїдати, чужим одягатись і в чужому жити. Це все природне, це холодне й погане, що в житті Паршек полюбив. Цим самим живе він. Вона йому як близькому другові в усьому його бажанні помагає. Вона йому про все наперед говорить. Він знає про життя й про смерть. Вона мені правду завжди скаже. Вона мені про Брежнєва сказала: у 1980 році його не стане. Він не буде секретарем. Це точно буде. Природа є друг Паршека в житті. Він дав свою обітницю ради всіх людей усього світу. Бо те, що він для себе таке ось зробив, у них є це все.

    153. Вони економічно збагачені. А як був ворог, так він і залишився в людях через їхнє діло. Вони його самі зробили чужим. У природі всяке кожне діло є чуже. У природі земля є чужа. Її доводиться чужою силою орати, про неї так думати. Вона ж чужа людям, чужим орють, робиться з неї грядка. Чуже зерно саджають. Люди просять Бога, щоб він їм послав для цього діла сильного дощу. Він їхню цю звичку знає, що люди в нього  просять для хорошого врожаю сильного дощу. А він їм не дає. Природа говорить: «Ти ж є Бог землі, хазяїн природи. Земля твоя й вода твоя. Ти ж хліб зовсім не вживаєш, води не п’єш ради цього всього». Хотів у 1979 році відсвяткувати з людьми ради своєї ідеї 25 квітня. А люди Радянського Союзу, адміністративні особи, охоронці порядку не дали. У цьому всьому сильно помилились. Паршека прийняли за сектанта. І як сектанту йому не дали можливості на Чувілкіному бугрі бути Переможцем природи, Учителем народу, Богом землі; залишити своє ім’я безсмертним. За це все, зроблене людьми, їм 1979 - це початок, не дає дощу. Рік попередження, щоб люди про це ось знали, що їх неврожаєм природа п’ять років покарала. У 1980, 1981, 1982, 1983, 1984 році - ніякого врожаю. А в 1983 році світова війна, будуть битись у 1983 році. У 1984 році війна закінчиться. Щоб перемога кого-небудь була, цього не буде.

    154. А буде визнаний я - Бог Паршек. Він жде визнання свого року. А він для цього діла прийшов. Йому призначено в природі місце – це є Чувілкін бугор безсмертного характеру. Паршек для цього діла проходив, про це все він думав, а найголовніше – доводилося робити. Жити треба, а тобі вчені-психіатри дали діагноз «ненормальний». Мені ж робити треба в житті, а хто ж тебе прийме. Я закрутився, завертівся в цьому ділі. Мені як такому природа говорить, щоб я в цьому не тужив. Вона із себе вину знімає. Чого ти горюєш? Я тебе як така своїми силами не карала. Це на тобі велика помилка вчених. А ти із цією помилкою йди в природу в люди по профспілках. Там їм себе показуй, говори чисту правду, а вона в тебе є істина. Ти не бійся мене. Мої дні всі, що йдуть, вони тобі нічого не зроблять. Я ж – усьому діло, народжую це все. Мої сили – у тебе. Ти ж мій любимий у житті друг. Я тебе освітила своїм таким здоров’ям. Я слухався, завжди робив те, що вона мені скаже. Я роблю те, у мене успіхи виходять. Я прошу її, говорю їй: природа ти моя мати рідна, дай мені життя й учення моє, щоб я ученим людям своїм практичним знанням доказав. Вона від цього не відмовилась, свої сили вона дала. Я є той чоловік, у котрого є для всіх нужденних, хворих засоби.

    155. Це було, це є, воно й буде разом із нами. Це наші всі люди, з котрими доводилося зустрічатись, з ким доводилось розставатись, але не на завжди. Люди мають жити, але не вміють. Ось чого ми добиваємось. Хочете чи не хочете мене визнавати за того сильного чоловіка, котрого вибрала в себе природа, вона доручила це йому в житті. Він і до нас прийшов для порятунку всього такого життя. Він до нас прийшов і став робити те, що нам було треба. А нам усім треба здоров’я. А це все доручила йому природа й сказала свої в цьому слова. Вислужуйся в людях, завойовуй авторитет свій. Не будуть близькі тебе, як діяча, за це діло визнавати. Ти для них є не той, кого вони в себе ждали. Він для них не таким має прийти, не з такою формою, не з такою думкою й не з таким ділом. А Паршек у цьому всьому руки не піднімав, гучно не говорив. Він боявся великої матері-природи так само, як усі люди її бояться. Вони не гарантовані, для них день приходить не такий, як вони хотіли. Він даремно до нас не приходить, а когось із нас із собою забере. У нього сили для нас природні, вони нас за наше таке діло ніяк не жаліють. Ми – її кусочками, а вона нас духом проганяє. Не хоче таких, як ми всі є такі люди.

   156. А Паршеку  вона говорить: хто  він такий є в людях, і що він від них одержить? Вона йому давно сказала: усіх покладу в могилу за їхнє діло, ними зроблене. Вони в цьому помилились і на віки-віків умерли. Як же я тебе так буду карати, якщо ти в мене один-єдиний, хто з усіх не побоявся любити. А я ж холодна, я ж погана для всіх людей. Твій отець шахтар зародив тебе як Бога, йому місце указав Чувілкін бугор. А ми, усі люди, цьому всьому заперечили. Не дали йому своєю ногою поступати. Я як мати рідна усіх вас народила, усіх вас нагодувала, а тепер вашому всьому буду заважати. Урожаю я як така вам не дам п’ять літ. І в цьому всьому війну введу. Ви своєю зброєю самі себе повбиваєте. Ви не знаєте свого ворога, що йде: він звідки прийде й який він є? Паршека, як такого, – люди за те, що самі робили в природі. Люди в людей крали чуже, до чужого присвоювали, а своє в чужому зберігали. А Паршека за це все били, сміялись із його такого тіла, примушували. Він був перед усіма ображена особа. Його природа послала разом із людьми це робити, такі ж само люди його продали. Він став винуватий. Це добре, природа на стороні була. Природа – зрушення, людей збила, вони в цьому розсіялись. А Паршек був вояком, він і залишився. Його таке діло свідоме своєму отцеві шахтарю помагати.

    157. Він узявся за селянство, таку приватну власність вводити. Паршек хотів жити, як усі люди, по-приватновласницькому. Вони індивідуально жили та й тепер вони без усякої крадіжки не залишаються. А Паршек на це був здібний. Він знав, як предки жили, чужим добром багатіли і до сих пір вони цим добром багатіють. Але цьому всьому приходить кінець. Чуже скасується, його зовсім не буде. А буде життя одне з усіх живе, енергійне, вічно живуще, без кінця й краю. Його принесе на собі Паршек. Щоб це все простити, тут Паршек у цьому ролі ніякої не має - зроблено все природою. Вона нам говорить: моє діло – це було вибрати в людях одного чоловіка для початку. Я, як природа бачила, на вас вашу правду: ви робили чуже діло. А щоб вам заборонити, я не змогла так зробити. А перший початок є; перше діло тільки закінчували, а інше обдумували, як його починати. А раз на це діло бажання є, то природа це не заперечує. Поки є в людях звичка, люди по дорозі так ходять, а на діло своє натикаються. Може бути, і не став би цього робити, а час такий до нас на арену прийшов. Сьогодні несподівано такий день, краще не може бути. Вранці сонечко показалось на тобі, хмарок зовсім не було. А діло в землі лежало, як небувале діло.

    158. У руках лопата, а потім санки, ти робиш на цьому місці хорошу м’яку грядку для всякого зернятка. А вона робиться людьми на весь рік. Ми копаємось у цій зелені, що росте, річ вирощуємо. Вона в нас появляється ягідкою. Ми її зустрічаємо, стараємося нею скористатися на всякий смак. Свіжа така, породжена в природі, нами вона обґрунтована. Ми стараємось її як смачну штуку проковтнути. У нас такі ось у роті зуби, ми ними кусаємо, стараємося жувати із слиною. Вважається: це все наше таке добро. Ми його виходили як таке в природі, довго його тягнули, поки воно не виросте й стане нас своєю квіткою втягувати. Ми її як таку берегли до пори. Ми цими плодами починали живитись. Вони нас таких годують. Ми цим живемо, стараємось у цьому ділі зробити все для того, щоб ці фрукти зберегти й ними скористатись, наїстися досита. А природа є яка? Вона до пори одна нас облагороджує, щодня свої сили нам дає. Ми їх в яке-небудь місце як такі складаємо, робимо на всю зиму запас. У нас усі дні на обліку, ми їх ждемо. У нас одне – діло робимо, щоб хороше поїсти та тепліше одягнутись, красоту цю показати. Нехай люди на тебе такого ось подивляться й скажуть про тебе своє хороше. Чому ти маєш сам про себе сказати? Це твоє таке діло, воно робилось тобою. Ми, такі ось люди, знали діло добре.

    159. По всьому цьому висновку мого такого діла, у всіх зоологічних парках усіх звірів треба від такої науки звільнити давно. Це буде в людях така велика просьба. Вони не винуваті в такому безумстві. Так будуть разом із чоловіком гинути. За це легке одержимо в природі. Вона чоловікові своєю справою зробила все, щоби бути озброєним у людях. Вони зробили це безумство. Безумство це зроблено в природі людьми, таке діло вони зробили проти наступаючого ворога в природі. Вона обдарувала чоловіка своїм для цього діла. Люди бідні в цьому ділі, хочуть удержати, а сил таких не мають. Вони шукають по природі те, що треба. Чужі національні люди в цьому за своє діло зляться. Між собою такі торгують, вони купляють, вони продають наявне. Вони хваляться, хороше держать у руках. А погане їм для чого? А природа від цього, вона тут, у техніці, має образу свою на це. Вона робить усе те, що треба. Паршек у природі народжений у людях правильно для порятунку цього ось діла. Ми, такі люди, самі зробили, щоб нам було хороше, а вийшло погано. Нам зробила це сама природа. Що може бути гірше, ніж це, якщо чоловік так жив, а потім він умер на віки-віків?

    160. А раз це ось робиться людьми в житті, тут нічого не поробиш. Введено це життя природою. Вона не захотіла, щоб люди довго жили без свого діла, а його робили самі люди. Їхнє діло одне – це діло робити. У них одна надія на щастя. Це їхня звичка: так вони в природі жили, так вони живуть у цьому. Живе чоловік хороше – він цим радується, живе погано – він плаче. Це діло в житті буває. Для цього діла народжується він або вона. Чоловік своїм ділом займається. Це діло робиться завжди, так воно буде робитися в людях. Ми без цього ось жити не зможемо. У нас така в цьому дорога, по котрій ми ступаємо зі зброєю в руках. Нас примусили такі умови. Якби не ці умови! Наше буде таке діло – устати зі свого такого ось місця. А ти на ньому спав усю ніч. Тобі приснились сни, а в сні, як у наві. Особливо чоловіку в своєму цьому житті в національності. Жити бідно не збирався, а хотів, щоб він у сні пожив у достатку, багато. У нього повний двір худоби, земля своя, робітники. А щоб пообідати, йому не довелось. Він був у гостях. Коли проснувся, його зустріла колишня бідність. Кому це ось таке діло подобається? Ця система проходить у житті, через свої сили робиться в природі управителем національності, їх присвоює, по-своєму вчить без усякого діла не залишатись, жити на своєму місці, котре ми з вами спільними силами робимо.

    161. Ми всі живемо на одній планеті, робимо для всіх життя, а потім лягаємо спати. Просипаємо своє здоров’я. Хто як на якусь хворобу хворіє. Так краще нам, усім живущим на білому світі людям, так жити. Треба відповідати один за одного, а всім – за всіх. Звертаюсь до вас усіх, живущих на білому світі людей, щоб ви згодилися з моєю думкою, котра вас як таких просить, щоб ви на це все запрошення прийшли й прийнялись моїм тілом для того, щоб я вам свої людські сили передав. А потім ваше тіло пробудив, щоб нервова частина мозку вашого спокійна була, щоб у природі в будь-який час жили й не простуджувались, не хворіли. Щоб ми, усі такі люди, як один, усе це робили. Ми від природи самі цього доб’ємось. Через це діло ми не будемо вмирати так, як ми раніше вмирали через наше таке в природі незнання. Що ми з вами робили? Ми ж чужим у природі так ось оточили себе. Чуже брали, їли, ним наїдались, і в чуже одягались, носили його, ним хвалились. Це люди, вони роблять людям погане діло, його примушують, як безсильного ображеного в цьому. Хворому треба помогти, а ми цього не робимо. Його ж природа образила, а ми з нього так сміялись, йому неприємну кличку дали, його по-своєму дражнимо. Це вже йому робиться через нас у природі погано. Такому чоловікові в житті краще не народжуватись. А його народила природа для того, щоб люди знали про це діло, що в них у житті така штука буде.

    162. Це все робиться в природі в людях. Вона має одне й друге. Одне в житті – хороше, а друге буде погане. Коли люди народжуються, вони від цього радуються, а коли вмирають, вони так плачуть. І так життя таке ось проходить, а інше, котре треба, залишається позаду. А попереду всі люди, що йдуть по землі, вони шукають небувале. А коли вони знайдуть, будуть учити, зрозуміють, почнуть робити із цього всього те, що треба в житті нашим людям. Вони між собою ведуть торгівлю. Хто як і за що торгував – це лад. Спочатку ладить, а потім кидають і починають не ладити. Усе буває в житті. Продає, ним хвалиться, за це гроші бере. Усе побудовано на грошах, а гроші створюють їм багатство. А багатство приймається усною копійкою. Люди кланяються (грошам), вони хочуть їх від нього одержати. А це чи буде? Погана зі цього такого ось слава. Коли Никодим прийшов узнати: «Чи ти Бог є в житті?» Я йому сказав: це є він, кого ти в житті шукав. Він, лежачи в постелі, Никодиму відповідав на його слова. Йому хотілось Бога повернути в сторону свою. Але Бог є Бог. Він не пізнаний так, як ніколи. У Бога тіло одне, котре хоче жити. Він і самому й іншому хоче життя. Усі такі ось люди, що прибули, хотіли нас слухати. Никодим своєю думкою шукав, хотів Бога побачити. Його істина привела. Никодима прислала природа за своїм таким ділом. Він його найшов. Їм це він по ділу оточив себе.

    163. Держіться, кричіть, як хочете, але природа своє візьме. Вона для цього людям народила, для того, щоб звали його Богом. Уся сила перейшла для того, щоби бути таким чоловіком, як Паршек. Він став відомий у колах учених таким чоловіком, котрого в людях не народжувалось. А тепер у цей кипучий, напружений такий час, котрий поділився пополам, хочуть своєю економікою між собою доказати. Люди всієї планети свою сторону, своє добро держать у своїх таких руках. Їм доводиться берегтися від нападаючого такого чоловіка, хто несе цю ненависть. Образа – за образу, гнів – проти гніву. Люди жити бідно ніхто не хоче. У кожного чоловіка народилась мисль така в житті помогти людям від цього всього. Вони проти самих себе через ненависне діло ватажків. Людям спокою нема. Природа через їхнє зло не дає своєї згоди обом сторонам, щоб комусь із двох довелось залишитись у перемозі. Природа не хоче, щоб за ними виграш був у цьому. На це природа згоди не дає, щоб люди людям підкорялись. Низько кланяйтесь і просіть усіх людей. Здоровкайтесь з усіма людьми. Це сама природа в житті без усякої зброї зробить. Учитель своє зробив у людях. Вони його за це діло зроблене прославили Богом. У цьому всьому треба людям помогти, щоб цього не було в людях.

    164. Паршек просить, благає людей із своєю просьбою. Нам усім кричить в один голос: киньте підкорятись управителям. Нехай вони поживуть самі без нас. У житті все є. Вона даремно не скаже про це діло, що буде з вами так. Це ж мати рідна. Вона нас усіх до одного народила. Ми в ній учимось і те ми так робимо. Ми робимо й будемо робити те, що ми з вами в житті робили. Це було, це є, і буде це. Ми так усе робимо для іншого чоловіка, іншої особи, а він між нами живе. Ми його таким бачимо, від нього хочемо здоров’я отримати. Він для цього діла сили свої має. Він на це діло шукав сам у людях цього чоловіка в його такому тяжкому житті. Це такий у природі в усіх умовах ворог. А він був у людях, він є в людях, він і буде в людях до приходу самого Бога, такого чоловіка в житті як Паршек. Він народився в природі цього ворога відвернути. Цього ворога люди не мають наміру бачити в себе. Він для цього діла розум  такий саджає. Він  не на хорошу сторону діло своє робить. Усі люди цього самозахисту хочуть. Їм така ідея Паршека в житті не по душі. Ученим людям треба їхній прибуток, а прибутку таке життя, воно ними робиться в природі людьми своїми. А чужі люди не свої, їм треба діло чужого характеру. Раз їм захотілось, вони ж цього діла хазяї, вони без цього діла не люди. Їм хочеться й  сильно їсти й красиво одягатись, жити в своїх національних домах. Ми це добро бережемо, як своє око. Ми живемо в своїй національній сім’ї. Чужі не лізьте. А чуже є чуже.

    165. Чоловік живого характеру не огороджений чужим. А своє він показує, він хвалиться тілом своїм та ще не літом, а зимою. Ось чому треба не відходити від людей, а близько до них звертатись, що вчить нашого такого чоловіка. Він цього доб’ється й буде він так робити в природі. Вона це робить у природі, вона цьому всьому помагає як така. А людям це буде треба. Ми робили, а щоб у цьому так вийти цього в нас не вийшло. А от це є, котре приходить. Ми його як таке прийняли, ми діждались. Він у цьому році один раз свою атмосферу розкрив. Один буває час, у котрому сонечко свої сяючі промені розповсюджує. Це все робилося нами. Його такому приходу люди зрадіють. Вони гучно скажуть: це ми такі ось люди, з ким не одне сонечко зустрілось. Ми відчули в цьому інше, нас оточило зовсім не таке. Десь узялись густі суцільні тучі. Через них сонечко сховалось. Через це все таке діло ми відчули зовсім не те, що було до цього. Звідкілясь узявся холодний вітер, він подув. А нам доводилось у цьому самих себе захищати, що-небудь одягати. Не легко було в цьому, а тяжко, але жити так чи інакше треба. Таких діл такого ось дня як ми з вами  стараємось діждатись. Він із нами має зустрітись, як наш Паршек. Усіх приймає, з усіма однаково зустрічається. Усіх, як одного, він любить, який би він не був.

    166. День, що прийшов у життя, Паршек йому низько кланяється, йому говорить, як милому другові. Ти ж є природного характеру, від кого Паршек із своїм тілом не відходить, а близько він ступає, не так, як усі люди такі, живущі на білому світі. Нічого про це діло не знають і не роблять, а робити можна буде. Усе це день, та ще він який. А ми хотіли бачити його не таким, як він до нас прийшов. Це він тепер образив своїм приходом. А він без усякого вибору взяв тих людей, котрі самі собою з життя пішли. Цього Паршек не хотів бачити. На цьому місці несподівано він умер. А смерть робиться дуже багато часу, готувались у цьому ділі. Таке ось життя на цьому ось місці. Він готує це для того, щоб у житті вмерти. Ми нічого не робимо й не вміємо ми робити. Через це незнання наше, через це діло ми в цьому гинули в житті. Чоловіка оточила невдача, та невдача, котра створює свою стихію. Вона нам у цьому всьому заважає. Ми в цьому успіху не отримуємо. А от від того, що ми робимо, отримується смерть. Паршек оточив себе тим, що треба. Усі люди думають про це не так, як Паршек. Це ж є такі люди, їх зустрічає природа, вона хлиснула по їхніх тілах. Вони в житті не такі, як це буде треба.

    167. Пишу цю історію, котра говорить про життя наше. Нема нічого такого в житті нашому. Це тіло живе належить життю нашому. Воно може жити, а в житті це є, що невмираюче. Воно живе життям вічно. Це повітря, вода й земля - що нам дає в житті все. Починай від маленького й до більшого. Ми починаємо жити в природі так, як наше сонечко, що сходить. Вона нами зі самого ранку створюється й весь день, весь час під наші ноги ці, що ступають, котрими ми повзаємо на землі, і думаємо ми про те, що буде треба в житті. Ми для цього діла, що ми робимо. Ми завдяки ньому так ось на цьому місці живемо. Воно наше, ми його облюбували, на ньому зупинились, щоб жити так, як ми характеризувалися своїм таким у природі добром. Воно нами самовільно облюбоване, присвоєне до свого такого імені. Воно було, воно є, воно буде. Це буде наше діло, котре робиться нами. Ми своїм ділом підняли все на білому світі людство. Не треба нам командувати. Цього, що було в природі, більше не буде. Це буде природа, вона через Учителя пожаліла всіх ображених людей. Вони примушуються, їх учені багаті за гроші купляють, женуть їх у бій для самозахисту в своєму житті. Це було, це є, це більше не буде. Ми, як учені, проти чужих озброюємось. І будуть вони озброюватись проти людей. А вони так хочуть жити. А життя нікому не дається. Його треба буде зробити. А природа говорить: краще й легше не робити.

    169. Чоловік повинен бути таким. Як він робить у дану хвилину. Якби він не розумів, він цього не робив. Ми б йому такому простили. А коли на це все дивитись, то тобі здається: так це й треба. А коли ми прийшли й упевнились у цьому ділі: а ми його зробили самі. Хтось це діло починав, а ми, така вся решта людей, підтримали. Ми в цьому рили фундамент, по всьому цьому ділу виявився фундамент. Туди ми почали закидати бетон і каміння. Це закладка житлового дому не з одним під’їздом і не з одним поверхом. А скільки в цьому домі квартир! Нам у такому багатоповерховому домі доводилось поодинці так, як я, чоловік маленького характеру, від своєї рідної матері й отця утворився на білому світі. А ми, такі ось люди, життя своє в ньому в цьому ділі побудували. Від самого порога лежить наша протоптана така дорога. Вона нас усіх туди веде. Ми туди приходимо й починаємо спішити. А в нас цих діл дуже багато різних. Вони чоловіка організували зосередитись у спеціальний колектив, котрий зібрався в природі своїм ділом, робиться бригадою. Ми, учені люди, у цьому ділі зі самого першого класу. Ми сім літ провчились, десять класів закінчили. Але не всі попали в інститут. У зв’язку із цим зробленим ділом, люди звідси виходять, їхні тіла із цих умов виходять, як ховрашки.

    170. Їм доводиться дивитись, хто як себе бачить, що він на своє тіло одягне. Це все люди людям готують. Вони в цих домах міркують, як самих себе показати при зустрічі на цій дорозі. Він або вона існують. Через становище в життя вводяться знаки для всіх, вони за них самі себе в своєму ділі примушують, роблять усяке діло. Він майстер на це, ділок у всьому робити яку-небудь деталь. Таким людям доводиться все робити. Він робить за станом, його розум примушує, щоб за ним гнатись. А є фізичні такі люди, їм треба лопата, молоток. А розумові такі люди, вони нам свою майстерність, свою роботу залишають позаду. Ми ось це в наших будинках робимо, ми з вами як такі люди хочемо те зробити. Це наше таке діло, а воно починалось від самого порога до самого Космосу. Ми, усі люди цієї однієї держави, про таку роботу довго думали. Це діло організували разом із технікою, штучним огородились, а хімію ввели. Усе це зробили самі люди. А їм треба в житті не те, що тепер роблять у цьому всьому. Люди хваляться вченням, свою гордість показують між усіма. Це їхнє, можна сказати, шалене озброєння в людях. Люди на людей таких дивляться, а як вони там думають. Це їхнє діло таке, воно між нами проходить.

    171. Ми вважаємось у них за чужих. Вони нас таких не визнають за своїх. Це не є люди, котрі себе визнають у цьому ділі й не хочуть людей іншої сторони. Вони теж такі мислителі й ділки. Такі ми, усі люди, так ідемо по дорозі. А хутір лежить. Скільки домів? Ми не знаємо. У нас є такі люди, вони без усякої такої ось науки. Нам треба буква, нам треба номер. Ми це все за історією пишемо, а все підряд рахуємо. У нас є прибуток і збиток. Це залежить від нашої матері-природи. Вона їх примушує все робити від самого цього ось місця, облюбованого нами. Ми його облюбували, як своє власне огородили, своїм місцем назвали, стали умови такі робити. Нам треба був житловий дім, ми його створювали дуже багато часу. Це робилося з каменю, мазали все глиною. Це все було в дворі. Наше діло, що є, берегти. Воно ж є все по ділу наше. Ми з вами бачимо, ми це чуємо, але щоб це зрозуміти, цього в нас нема. Наш хлопчик – це діло. Він у нас таким ось народжений, від матері відірваний, від самого того ж живого тіла чоловіка. Він занурився у ванну, там де атмосфера лежить вічно невмираюча. А ми, люди технічного характеру, це ось діло побачили – його істина на ньому, котрий сюди попав уперше. І він чи вона від цієї несподіваної такої зустрічі в нас закричав.

    171. Йому здавалось: він попав у невдале явище. Люди ці ось огороджені неправдою, їх оточило чуже, воно вбите, украдене, як своє, присвоєне. Він на це не претендував, а його стали годувати, його стали одягати, він став жити в домі. Це все є природне. Вона цього в житті не хотіла, а люди силою стали робити. Дитина повернула слідом за ними. Вони стали цим задоволені. А робили бенкет, не знаючи, який він є. А він батьками робився помилково. Вони не знали, кого вони народжували. Їм хотілось, щоб їхня дитина була одна з усіх розумна й розвинута. Кожні батьки цього хочуть, але не в кожного це виходить. У нас на це є мати-природа, вона всіх живими народжувала для життя. А вийшло не те, не пішов, за собою потягнув потік. А потік у житті не один, у цьому ще є процес. А процес люди створюють. У них є своє місце, свої будинки й пороги свої такі, як треба. Чоловік від цих умов тікав зі своєю думкою, як і раніше: він за нею біжить. Йому хочеться це ось діло в природі зробити. А перешкодити цьому всьому може наша мати-природа. У неї для цього є все, лише б чоловік захотів. Його бажання – це зробити. У нього є що. Природа – багата мати: і надра, і ліси, і ріки, озера та земля рівнинна. Вона нас жде.

    172. А коли до неї чоловік прийде зі своїм приладдям, зі своїм озброєнням, у нього не один плуг, не одна борона, не одні війці або хомут. А жива сила: кінь або віл, не одні вони, а багато є. За ними треба розум та око дивитися та думати. Це сила чия? Та чоловіка. Вона робиться нами. Вони стояли та ждали цього часу такого, як вони хочуть. Якби сонечко та з теплими такими променями, з таким ділом він увесь день, увесь час на своїх ногах простояв та проходив уперед та назад. Ми самі не ходимо, з ними разом ходить не порожні коні. Воли тягають за собою належне приладдя. То вони плуг за собою тягнуть, то вони борону тягнуть, роблять із землі грядку. Це дане явище в природі діло, воно робиться для життя, а через це виходить нестаток. Люди в природі через це все хворіють. У них нема того, що треба. Їм природа не дає. Вони б хотіла в цьому отримати й зробитися такими, як Паршек. Це його діло. Він першим вийшов на цей Чувілкін бугор, він сказав про це діло: це є наше райське місце, чоловікові слава безсмертна. Якщо хочете, це ось діло перевірте. Це місце ніким не зайняте, а жило з нами, з людьми. Він усьому цьому є свідок. Він бачив, як це село себе розвивало. Він бачив, як люди звідкілясь появлялись і що їм доводилось робити. Вони робили, вони творили, а потім з життя сходили.

    173. Паршеку доводилось оволодіти силою Бога всього діла. Він став у цьому ділі помічником. Це зробилось одного часу, щоб люди знали про цю матір-природу. Вона людей у цьому образила. У неї такі атмосферні сили, вони стали впливати на людей. Вона ці засоби не дала, людям доводилось їх відшукувати. А хто ж тобі їх дасть, якщо ти в цьому капризуєш, ти не любиш умови, а від них усе залежить. Вони цього чоловіка не зачеплять. Ці якості є в природі, у чоловікові, вони разом живуть. Ніхто ні від кого не відходить, а близько один з одним вони живуть. Це не сусіди свого двора свого добра – це найгірше. Самі собі робимо  своїм, а ти - чужий, коротше кажучи, не наш. Це нас природа поділила. Вона нам дала своєму тілу свої природні умови. Ми захопили це ось облюбоване місце, своїм його визнали. Чуже стали з природи тягнути, присвоювати, нікому його не давати. Це було, це є. А бережуть, як око. У тебе росло, піднімалось і розвивалось від маленького до більшого. Чоловікові доводилось знати та, як за своїм, доглядати, чим є можливість. Ми самі чуже їмо, чужим оточуємось, а своїм не хочемо ми хвалитись, не вміємо. Це все природне, воно нами знайдено. Ми його маємо, як своє, хочемо ним задовольнити себе. А воно не своє є, а чуже. Воно своєму не помагає. Своє з чужим мирно не живуть.

    174. Наше таке завдання – своїх близьких захищати, а на чужих нападати. Це буде діло для нас, усіх таких людей. Ми в цьому самі привчились це робити, щодня те ж саме. Це наша щоденна їжа. Ми звикли щоранку снідати що-небудь таке на нашому ходу зі смаженого, що в цьому краще, без другої. А коли приходить 12 годин, спільного блага обід. У нас на це діло є чоловік, котрому довіряється все в себе мати. Він розпоряджається всіма продуктами, він майструє їжу. Йому доводиться всяку таку ось страву за смаком робити. А наше діло таке – думати, яку ж їжу доводиться в цей час поїсти. Ми апетит тут же розвиваємо. У нас шлунок здоровий, зуби є, ними кусаємо, жуємо. А раз ми руками це діло беремо, ми це діло робимо. У нас є в цьому процес. Він на одному місці не стоїть. Сьогодні робиться одна їжа, завтра інша робиться. Люди її собі готують та її поїдають. Ця ж їжа – природна, зовсім чужа, яка-небудь інша. Її люди піймали, зарізали як живу, по шматочку зварили, засмажили, вкусили зубами, прожували зі слиною, а глитали з повітрям. Без нього не пожуєш і не проковтнеш. Усьому діло - це воно. Якби не природа, у нас цього нічого не вийшло. Ягідка зачервонілась, вона нас грішних у цьому втягнула, вона запах дала, красоту показала, нас примусила своїми діями.

    175. Вона нас усіх примусила звернути увагу. Вона де така взялась? Природа, вона своїм зір оточила. Це ж природне таке явище. Що ми раніше мали, коли були живі? У нас технічного не було. Усе ми починали робити з нічого, а зробили щось. У нас вийшло діло та ще яке. Ми стали одягатись. Ми ж є люди, котрі самі себе так любимо. Вони самі зберігались, відходили від неї. Вона за ними так гналась, доганяла, своїми силами оточувала, давала такий ущерб. Він чи вона залишилися цим усім незадоволені. Природа їх цим покарала. Вони цим ось оточили себе, їм стало в цьому ділі погано. Він або вона своє все втратили, що мислили. А щоб знайти, ми цього не зможемо. На нас найшла неміч. Ось що нам природа чинить. Ми для неї є такі люди, котрих нам у ній не знайти. Ми зібрались спільними організованими силами. Це наша така експедиція, вона склалася з таких ось підготовлених людей. Вони самі дали згоду в цьому ділі. Ми задумали, у цьому всьому з’явилося наше таке бажання того, що робили в житті. Нам природа свою сировину не пожаліла передати. Що ми зробили в ній? Це заводи. Вони своє литво створили, метал зробили, пустили в хід, деталь зробили, склали машину. А зі цього можна буде на путі цього всього знайти таких ось людей, як вони так народжувались.

    176. У них на це десь бралась така людська сміливість. Вони свої сили кидали напризволяще. Їх щось примушувало це зробити в житті. Їм доводилось як таким людям залишати позаду цю нашу матір-землю, котра тобі як чоловікові дала життя. Ти за неї учепився, ти по ній повзав, хотів жити хороше й тепло. Але тобі цього мало. Наш такий дитячий час. Хочеш гратись – грайся; ні – іди, куди хочеш. А життя, воно таке між нами проходило. Хочеться  в житті щоб побачити або цього попробувати. У тебе на це є все твоє бажання. Воно оточило тебе так, як ти цього захотів. Слідом за твоїми друзями, за тими людьми, котрі дали свою згоду там побувати та який час там пожити. Ми, люди, до цього діла підготовлені. Дали своє таке слово - це треба в житті зробити та ще не так ось даром. Ця задача пророблена вченими людьми. Треба узнати, що ж за така місцевість - лід вічного характеру. Ми на це готувались. Яка зустріч там буде, про це історія нашого життя скаже. А зараз нам дали для експедиції криголам «Челюскін». Ми не їхали без усякої зброї, нас озброїли. Ми без мішка в дорогу ніколи не збирались і не їхали. У нас повний мішок того, що треба. А коли є в мішку, то буде в животі.

    177. Коли чоловік здоровий, збирається їхати в експедицію в Арктику, землю рідну кидає напризволяще. Земля такої рентабельності не дала людям. Вона нас примушує день і ніч думати про неї. Трудимось від самої весни до самої осені, за землею доглядали. Ми це зерно чисте з урожаю робили. Ми в землю зернятко садили для швидкого сходу. А ріст давався при умовах сильного дощу, він давав вологу, щоб ріс хліб. Ми це робили, самі вирощували цей урожай. За зрілістю дивились, вчасно його косили, у погоду молотили, віяли, без полови чисте зерно отримували. А хлопці з дівчатами зиму зустрічають як завжди. У них тіло не підготовлене. А чогось вони страхались, відходили від цього діла. Сніг – це холодна одиниця. Це людська така звичка від нього такого відходити. Не те що малі діти, а й усі старі люди, не зможуть бути таким, як він. На це діло нікому не давали такого права. Я, Паршек, ці якості не сам придбав. Я так від предків народжений для цього життя, природою зростав у цьому ділі. Я не сам пішов у найми до пана, а через бідність отця-шахтаря. Вона в природі це зробила. Вона Федора Мойсеєва, близького сусіда, підіслала. У 15 років пішов у це турботливе, складене кимсь. Воно мною робилось і буде воно мною робитися для того, щоб люди не сказали про це діло.

    178. Сам разом з вами, з такими ось людьми, котрі разом зі мною кидали свій дім, своїх рідних. У чому тільки не доводилось іти пішки відстань від села Оріхівки. За селом Картушине була Лебедівська економія. Ми, односельці, до неї пробирались. На плечах ми несли мішки з хлібом - на весь  цей тиждень запас. А більше нічого не було. Із холодною водою, без приварка жили, та ще від сонця до сонця. У пана їздовим на конях їздив. Що це берегло нас, таких ось хлопців? Без чогось не обходились, жити було треба. Але так жити, як ми жили тоді? Що нас тоді зберігало? А які умови тоді в нас були. Я – як і всі. Наше сховище – у кошарах овечок, тільки солома. Воду брали в балках. А вночі ніякого гуляння, собака борзий бігав по хазяйству. А щоб по двору пройтись, цього не було можливості. А погода стояла ясна ці дні. Ми два тижні проробили, навіть довелось на скирті поробити. Це було моє таке в труді діло. За два тижні всього цього ось труда. За це все я одержав десять карбованців, це всього. Вони мені, моїй матері, помогли мати в себе цю зайву копійку. Вона примусила свій отчий дім забувати.

    179. Ми, усі люди, такі само трударі у цьому чужому ділі. Ми з вами трудились: нам треба буде жити. Ми себе в цьому всьому не жаліли. Одне зі своїм здоров’ям, ми його кидали. Це було в цьому погано.  Він чи вона старалися від цього всього відмовитись. Ми шукали кращого від цього. Мені або їй доводилось цю чужу роботу кинути. А нам хотілось зустрітися з іншим, якимсь кращим або, може, гіршим, але не таким, а іншим. Він не посадить за цей стіл. Його діло одне – у нього будувати. Як чоловік працюючий,  він – трудар. Не тут, так там, а робити буде треба. А хазяїн хорошому робітникові старається всі послуги зробити добре. Я, Паршек, не бігав по виробництвах. Хазяїн був один, у нього роботи для нас таких вистачає. Одне треба - таке вміння, така спритність цю саму роботу робити. Моє вміння – це шахта. Вона хотіла, щоб я там робив. А природа взяла відчинила ворота моєму здоров’ю. Завод військового характеру під час війни 1917 року імперіалістичної. Вона в мене не відігравала ніякої ролі. Я не мав права цю продукцію робити. У мене була природна ідея за все таке братись. Паршек у житті своєму міняв умови. То він сидів у темній шахті, завжди міг зустрітися зі стихією, вона висіла на одному. Він зобов’язаний як така особа. Не держала на своєму тому місці, це природа брала на себе те, що в житті хотіла. Подержала, подивилась і прогнала. Тут же своє діло Паршек робив.

 

1980 рік 20 січня

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. (в1412). Із зошита Іванова.

  

 8001.20  Тематичний покажчик 

Власності нема, все спільного характеру  81

Кочове життя  82. 83

Перший чоловік  85,87,150,175

Народження ЧБП  85-87

Похіть 87,88

Валентина Леонтієвна  88

Чуже  89,113,122-124,129

Погане хороше  90,130

Бугор  90,91,106123,149

Учитель історія:

Шахта, завод  122

Село  92, 104,178

Дитинство  108

Історія життя 33г.  134

Війна  124,98-100,153

Помилка людей   95,113

Незадоволення  100

Не підкорятися  104

Бог  136,145,149,150,163

Спасіння Учителя  118,119

Перемога Учителя  133

Дух святий  116,123,136,145

Безсмертя  149

Звільнити звірів  159

Прийом, здоровя  161

Сніг  177