Іванов П. К.

Паршек - продовжувач справи

 

1981.04.22

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош.   Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

         1. Оріхівці випало щастя народити цього чоловіка, його свої люди назвали ім’ям Паршек. Це ось село руських людей, посаджених на це українське місце в глибоку балку під час шефства турків над руськими. Наша губернія Курська тоді була. А тепер ми, мужики, поселились в Екатеринославську губернію, Славяносербського повіту. Нашому дідусеві Тимофію з двома синами в XIX віці довелось зайняти місце свого життя. На просторі в садах землянка утворилась. Там я, Паршек, народився в 1898 році, по старому 7 лютого. Із цього часу, із цієї хвилини й дня моє ім’я стало звучати по всій Горі, це наша вулиця старовірів-мужиків, що жили в цей час. Єрмолай, Панкрат, Солодухін, Путикіни, Заярнікова, Носови, Федотка, Пічугіни, Якимка Клим, Савелій, Савка Нікон, Кіндрат, Нестерята, Федотови, Нікита, Петрикій, Федор, Єгорка.

    2. Родіон, Олексій, Мирколай, Григорій Ів, Полехін, Паршек, Гарба, Мишка, Петро, Немикін, Сичов Петро, німий Макар, Давид Кубаткін, Слесарєв, Солодухін, Луганчонок, Якушкін, Коченок, Самоха, Сидір, Колгони, Єкімка священник, Олександр, Платон, Ігнашек, Селок, Барюк, Семен, Константин, Лисеви, Аношка, Сичеви, Нестерята, Чувахи, Хома, дід Єгор, Ловланик, Лопашкіни, Фаника, Дем’ян, Артем, Іван, Меновни, Ларіон, Артем, Филоска, Филюма, Лукрей, Ілюшка, Федька, Алексей, Петро, Павло, Платон, Іван, Архипка, Кушки, Бочари, Кулешов, Єпифан, Павло, Ігнат, Игнат, Антон, Дмитро, Кинович, Корній Іванович, отець Паршека, Ехремка, Костирі, Степан. У цих людей була своя земля навколо, справа й зліва, спереду й ззаду.

    3. Кругом лежала наділена ця земля. До неї треба їхати, за нею доводиться доглядати, вона – годувальниця. Якщо не прозіваєш, своєчасно вкладеш в це діло, природа тебе так не образить. Своєчасно для цього всього вологу зробить у землі, сонечко промені по тихій погоді направить. Яке в полі буде на очах бурхливе діло! Ріст усьому дасть знати. Ми готуємось у цьому, свої сили направляємо. Це все доводиться зібрати, усе робилось руками, возимось худобою, ціпами молотилось, вітер чистоту робив. Це робилось людьми, вони управлялись, себе робили героями в цьому ділі. Богові за здоров’я дякували, вірили йому, ходили в церкву, Богу молились, давали вони копійку на свічку, і про це ось не забували. А дітей маленьких багато мали, до віку вони їх берегли, це була зміна. Вони брались за діло, старались що треба своїм рідним у житті помогти, хоч трохи, але видне в усьому. За це діло зроблене їх схвалювали.

    4. Так дитя завжди було на очах, про нього дехто з чужих доброї волі знали. Паршек до 1912 року треба був дома. Його дід Іван Тимофійович, отець отця, сильно любив. Із собою в усі дороги брав як помічника в усьому. Що б не доводилось Іванові робити, у нього внук витягував із біди. Паршек тоді помагав дідові, а сам любив слухати розповіді діда. Він уже знав село, як багачам давалось у житті своє багатство. Що не багач, він більше всього крав, особливо  мужик Забуга. Під час свята люди Богу моляться, а він три пари волів запрягав та їхав у поле хазяйнувати, скот чужий забирати. А Паршек цю політику взяв за приклад. Збоку жив дідусь Єгор Тимор, він лавкою торгував. А Паршек туди свої руки протягнув, це була його поміч у житті. Паршек скоро втратив любимого діда Івана, його вихор у природі вбив, відібрав у нього сили. Він на Михайла день умер.

    5. Я з дідусем Іваном міг відірватись від свого села. Їхав через село Петропавловку, їздили ми на Білогривчикові в Успенку. Після його смерті мене як такого дядя Федір узяв у свої руки. Він мене називав більше всього «дурнем великим». Ми не довго жили разом, з дядею за ложки не поділились. Я вже на двох конях їздив, у нас їх скоро украли. Я разом з отцем удвох – на шахту робити. На Ярмарській у шахті робили. Уклін, штреки проходили вентиляційні. Два місяці ми проробили, купили пару коней. А перша моя така робота була в наймах. Я пішов до пана Лебедєва, вступив їздовим. Там поїздив тиждень, а на другий тиждень я виліз на скирту кидати вилами сіно, за що одержав получку 10 карбованців. З них хлопцям купив сотку горілки могорич. А щоби вернутись – не довелось. Пану я як хлопчик сподобався, але хотів отцеві слати.

      6. Ця десятка – моя перша помічниця моїм батькам. Яка була в цьому радість! Я в путі свого життя вже такий помічник. Мене хлопці за свого прийняли. Я пішов слідами отця-шахтаря. Як такого прийняли точити вугілля на решето, носилки відносити в бурт. Ця робота відбувалась у підрядчика Бугреєва від шести годин до шести годин вечора, 12 годин робочий день. Тиждень проробиш - у суботу біжиш додому в Оріхівку. Від рудника Мордена 15 верст. Хоч скупаєшся дома. А в неділю – до шахти на роботу. Тут уже платили карбованець. Бачив, як хазяїн Павло Васильович генерал робив із робітниками. Він побачив його, як він з вугіллям обходився. Він був у Мордена з палицею, до нього підходить, його по голові вдарив, він брик - і неживий. Тоді йому води дали, він піднявся. Генерал йому говорить: «Я – хазяїн є цього вугілля, тобі плачу гроші за це. А ти вугілля не жалієш,  я тебе за це б’ю».

     7. Що про це діло можна сказати? Я є Паршек, про це забути не зможу довго, воно живе в моїй голові. Це підприємство переходить у Московське товариство. Я переходжу в шахту на плита на брайзер. Вагони ставлю порожняк, а з вантажем – на хід до відправки, за спеціальностями дозволяло здоров’я в лаві вугілля кидати, потім вагони ганяти слідом за цим, рубати зарубки, а потім я став саночник першого класу, ніхто цього не робив. Мені як саночнику жереб випав виграти гармошку дворядну. Це моя мисль така. А потім мені довелось бути в Саніна відбійником лави. Тут же Паршек – він шахтар, усі спеціальності вручну фізично пройшов.

   А мій дядя Іван Потапич Кобзін - на Штерівському заводі англійсько-франко-російського товариства. Він прислав за мною, я до нього прийшов на завод працювати.

    8. Улаштував старшим апаратником. Робота моя – робити, молоти на бігунках амонал, сіяти на ситах. Робота шкідлива, але мені здоров’я дозволяло. Я був молодий, учитись не вчився, жив так просто по всьому. Ішла війна російсько-німецька. Наші в цьому ділі програвали. На завод багато солдат поранених із фронту поприїжджали. А я ось повинен піти теж на фронт. А  Паршек не знає те, що він робить артилерійський порох. Природа зібралась із силами, оточила весь завод, що розташований у цій місцевості, на моє таке діло. До Паршека прийшло небувале горе: Паршек іде з роботи. Він полячкою вбитий  несправедливо. Вона директору збрехала, що її бив. Пусель дає наказ звільнити Паршека. Він куди не звертався. Навіть інспектор сказав: «Ми віримо більше англійцям, ніж руським».

    9. Але все це вийшло в житті моєму. Я не знав цього діла, а природа вже готувала. Вона з мого  призову  забрала царя, а син, революція, це  своє місце зайняв. Я молодими солдатами був обраний у солдатський комітет. А щоби що-небудь таке знав? Мене по моїй дорозі гнало. Я царя не бачив. А Керенський бив у груди, говорив нам, солдатам, що він міністр. А мене ставили на пост охорони, заставляли стріляти Леніна. Я їм говорю: не знаю його. Скоро я залишив життя в Ленінграді, хоча мені в цьому везло. Солдати програвали гроші. Маршова рота поїхала на фронт. Він – аналізатор цьому всьому. У нього щодо цього народилось в житті щастя не бути в Ленінграді, а йому довелось розстатись, це все мати. По дорозі відбулось вигнання в його житті, цар пішов. Нікому нагороджувати. Він приїхав у Ленінград, його оточила військова ... Вони по дорозі його зробили своїм сільським учинком.

      10. Їм за це все прощалось, а тепер їх, як овечок, гонять. Говорять: ленінградці – бідні діти. А в них – мисль Паршека замирити війну. Або груди – у хрестах, або голова – у кущах. А ви такі на них дивитесь й судите. А їх, усіх новобранців останнього набору, привели в манеж, щоб знали, для чого їх забрали. Перед ними виступив прапорщик, він їх привітав з прибуттям. У Паршека і тепер цей виступ зостався в голові. Він так сказав: «Підете по тих місцях, де ви будете потрібні. Вас почнуть учити, скоро ви зробитесь солдати, вам дадуть гвинтівку, щоби бити ворога». Паршек про себе пише. Він сюди попав не для того, щоб вона була. Паршек народився в селі, а в Ленінграді довелось йому служити. Його в стрій поставили, як гусака. Він життям – «ать, два» безперестанку. Його оточила нова ходьба.

    11. А сміх обдарував не на жарт. За все Паршекові доводилось ставити поза чергою днювальним. Це витівка зроблена: командиром він поставив. А взводний узнав, про це всім говорить: «Відставити по Іванову». Взводу струнко крокувати довелось. Ось що йому  довелось почути. Його це вже заслужений у солдатському строю труд. Він чомусь захворів, йому довелось попасти в ... Він побачив лежачих солдат, у всіх них закриті ніздрі. Паршек заперечив це лікування приймати, пішов прямо. На стрілецьких заняттях три кулі, виявилось через це ми переможці, наша взяла. Після цього стройового вчення учителі хотіли скористатись призовними відпустками, і це Паршек поламав. Новобранці поїхали додому. А Паршек одержав волю в цьому всьому бути всюди по Ленінграду. Він попав у міський сад, там солдати бились у карти на гроші. Йому як гравцю повезло обігрівати всіх.

    12. Я цього діла ніколи не думав, щоб такий достаток у грошах був. Природа, вона мені в цьому помагала. Не треба нічого, як це є в житті, котре Паршек мав. Він у царському селі чув дзвони, дзвонили про липневий наступ. Керенський кричав про перемогу на фронті.

    Я, Паршек, хотів поїхати за кордон, а до Паршека підходить руський чоловік, у мене спитав: «Де ти народився?» Я йому сказав: у Росії. А  він мені відповів: «Зумій у ній умерти». Я зрозумів: цього чоловіка прислала природа. Перед відправкою на фронт гарнізону Царського Села – парад. Робив промову Керенський. Я, як обрана особа в комітет депутатів, стояв біля нього. Він союзників просив, це були капіталісти, вони треба Росії. Паршек цим, що мав, не задовольнив себе. Гроші - хороша річ, коли є здоров’я. Я його мав і старався це все показати. Їду з маршовою.

    13.  Зорін - ротний командир маршовий. Їду на Псков, Мінськ, уже видно смуга фронту. Літак ричав. А наше діло – їхати. Наші стрільці ждали поповнення. Ми під Галичем у полк прийшли. А становище на фронті не увінчалось. Відступ, Галіцію треба здати. Тиждень здавали. А перед кордоном ріка Збруч, вона стала фронтом. Як цю Галіцію наші війська здавали. Три дороги сходились на одну. Кавалерія й артилерія, піхота дали дорогу артилерії. Усі справились пройти. Так сказали вояки фронту: ми через ріку ворога не пропустимо. Так воно й вийшло. Німець хотів піти в наступ – не пішов. Руські обіцяли піти, але не пішли. Паршек попав за своїм зростом у 12 роту, 4 взвод, 4 відділення. Був у резерві, був на першій лінії, сидів у секреті під ракетою. Але щоб ворога бачити – цього не довелось. Скоро наші гвардійські частини зняли й у тил направили смиряти Каледіна на Дону. Ми залишили цей фронт, пішли ходом.

   14. Построївся наш 4-й, його прізвище, полк по ротах і взводах. А треба йти вправо полку, треба командувати «кругом». Тоді-то моя рота, мій взвод, моє відділення виявилось попереду.

      Ми йдемо пішим ходом, а десь взялися дрохви. Летіли три великі птиці. Полк узявся стріляти. А в мене така мисль явилась: «Якщо ми правильно робимо в цьому ділі, то птицю вб’ють, а якщо неправильно, то птиця зостанеться жива». Полк провоював даремно. Так воно до цього діло всіх дій ішло. Із своїм ділом армію гвардійського 2-го корпусу кинули воювати. Їм дали команду своїх смиряти. Дійшли до спиртних заводів. Спирт спустили на воду, а він ішов зверху води. Солдатам скажи – вони стали пити. Зробились хмільні. Стали по-більшовицькому виступати. Арештували їх, прибрали до рук. Дійшли до самого кінця, там спирт у заводі виявили, стали пити, знайшли вхід у котельню. А солдатам мало, їм треба пити. І до того допились: 17 чоловік згоріло в полку.

    15. Загальні були похорони, як у бою, загинули. А в Ленінграді за місце царя лягли спадкоємці. Генерал Корнілов фронт відкрив проти своїх ленінградців. Все ж домовились, не стали битись. А більшовики із своєю ідеєю лізли напролом, їх більшість на установчих зборах. А до них приїжджають представники малювати свою картину, вона по домах робилась. А більшовики дали свій наказ, на площу до церкви зійшлись усі солдати без усякої зброї. Хто й як робив, усі дуже ждали, а він їхав на передку артилериста. Коли приїхав, це жінка Бош. Вона піднялась на трибуну, сказала всім вона: «Здрастуйте». І спитала в нас: «Чого ми зібрались». Ми їй сказали: «Війна». – «Яка війна? Вас ждуть ваші діти, батьки, матері. Коли поїдете додому, гвинтівки не втрачайте, беріть із собою. Вам доведеться воювати з генералами, землю в них відбирати. Вони будуть воювати». Не встигла Бош поїхати, Паршек Бочарову Федору дає наказ печатку ротного командира, на конверті прикладе, а напише Авраам. Я за батальйонного командира розписався.

    16. Це все робилось мною, порада давалась. Ми, четверо чоловік, по цих документах поїхали як у відпустку. Я, Паршек, розписався – Карпов. Вона нам підказала, як кинути воювати, додому приїхати з гвинтівками. Якраз ми своєчасно вийшли в місто, нам природа по путі сніжку підкидувала. На Жмеринку поїзд тут не готувався. Ми сіли, поїхали тією дорогою, котра йшла на Донбас. На другу добу ми були дома. Нам показалось, що це так треба. Ми – вояки з фронту, а війна всім набридла. А ми кинули й пішли. Поставили вимогу від військового начальника полковника, щоб він дав нам демобілізаційні документи.
    Я цьому був перший, це мій є початок. Чим займатись? Став роздобувати сам копійку. Купляв зерно, молов на муку й у Луганську продавав. Цим жив. А війна вся перейшла в центр Росії.

      17. В Україні Петлюра з Гайдамакою, німці лютували. На Дону – Каледін і Корнілов. У Паршека – мисль більшовика та ще партизана, їм Толстоусова загін. Паршекові приходить черга поїзд спустити під косогір. Міст під Македоновою пробуравити, у пробуравлене закласти динаміт – це все зробив я. Поїзд ішов зі станції Македонової – пішов під косогір. Сів на нашій території літак козацький – я теж у цьому учасник. Мого отця за це посадили в Каменські погреби. Отець був засуджений у Донській області жити. Я в нього був старшим сином. Він шахтар, його дражнили Шишкін. Я – йому помічник будувати благополуччя. Олексій Назаров – керівник мій у житті, друг з Іваном Олексійовичем, пропонує вбити Топольського. Для чого, я питаю. «Гроші заберемо».
А гроші кому? Він говорить: «Партії».

        Я відмовився – і не стали мене своїм вважати. Природа говорить: «Ти врятував чоловіка. Їдь, куди хочеш. Я – з тобою, помагати буду я тобі».

    18. Всюди наступаючі війська, а від мене відвернулись. Я став отцеві шахтарю помагати. Я не сидів на місці, старався копійку здобувати. Їздив по містах, для мене війни не було. Я старався пробратись до більшовиків – це мої по життю брати. Що я думав, хотів, усе в житті виходило. Найнявся в Донщині в х. Колодязьному робітником. Пішов з України, не хотів гетьманові служити. А загін український прийшов по боротьбі з дезертирами, мого отця 25 шомполами побили. За мене природа заступилась: усіх білих у морі потопила.

    Стала Радянська влада. А хліб я заробив, батько поїхав за ним, а в нього Констянтинівський продком відібрав, дав документ. Я свій труд нікому не віддав, узяв під копірку і передрукував цей документ як свій. Для мене не було чоловіка, щоб він мене образив.

    А ось ми купою їхали в Таврію, хотіли багато чого купити. А нас зустріли бандити зі зброєю в руках. Хотів чоботи з мене зняти, а я йому – м’ясо, хліб. Він говорить: «Жаль твою таку молодість». Убив старика, а мене залишив. Без природи не обійшлось.

    19. Їздили в Таврію за хлібом. А продзагін Шкуро їздив хліб забирати. Нас теж забрали. Ми мішки з хлібом покидали в хліб. А я прийшов, говорю: «Що ж ви забираєте нас, порожніх?» Він звільняє, дає нам документи. Ми з ними їдемо, нас не задержують. А іншого разу зустрічають, коня хотіли відібрати, а військові захистили. Тоді Павло Олексійович Реба, він так сказав про Паршека: «Він непереможений усіма мужиками».

    Що тільки в путі зі мною не зустрічалось. Ми йшли до більшовиків, нас було п’ятеро. Мені була там гибель. Їздили за хлібом – у криницю повкидали, хліб забрано. Ми їхали слідом за ними. А коли німець займав Україну, доводилось у поїзді їхньому їхати, а Махно зустрічав, клав поїзд на землю, весь пустив. Але що мої друзі щодо меду зробили? Добре обійшлось. А це два друга видали мене такого, я вмер у цьому. Били прикладами, адже злодій я, піймався. А щоб хтось знайшовся, сказав у захист – цього не було. А ось це в усіх людях проявилось, щоб злодіїв показати по селу з танцями.

      20. Що хотіли, те й робили. Це ж люди, вони всі самі злодії. А на мені – таке зло всіх, я ж індивідуально. Словом, така лягла на мене пляма – забути неможливо. Це люди доказали, ніколи цього не було. А природа, вона так говорить: «Тебе треба покарати, щоб люди це знали». А природа назустріч пішла, потушила цей кипучий вогонь: вибрала біднота ходаком. Земля треба була людям, Паршека посилають. Він їде з багачем удвох. Находять ділянку 470 гектарів на 10 дворів. Найбагатші відібрались, узяли на себе повноваження. А хазяїн перед землемірами на нього хвалився. Хутір Іванов дістався після жеребкування. Це йому дався перепочинок. Паршек – сім’янин отець. У нього нема нікого, крім жінки Уляни Федорівни та дітей, та взята з Рашкова сестра Пархоменко, та Городовиченко Герман брат. За мене заміж жодна дівчина не пішла: боялась, бо багато дітей у матері. Я так жив добре, давалось усім жити.

    21. Я процвітав. Спершу пив горілку, і сильно. Часто мене Буланчик привозив на хутір із станції. А потім дружину послухав, кинув. Мені не подобалась ця система життя. Яка б вона не була, її треба робити. Я став на роботу в Лихій чистити паровози, а сам не кидав господарство. Узявся м’ясником на Чурумном, заборгував державі в патенту. Мене осудили, два роки дали виправної колонії. Я лісорубом оправдав себе, одинадцять місяців проробив. Мене наглядова комісія звільнила. Приїхав додому в завод металургійний у транспортний цех ударником проробив. Природа підняла, і з лівого боку 8, 9 ребра перебила. Тут після виходу з лікарні Тарасов виконроб узяв мене на лісний склад завідуючим. А Суязов до себе в радгосп перетягнув. Я, тверезий парубок, боровся за правду. Комісія з Москви мою продукцію зміряла, виявилось, точно. А в бухгалтерії недостача. Я виявився правий. А мене хотіли в тюрму. Спасибі судді Зелінському, він мені порадив поїхати в Кубань. Я його послухав, приїхав в Армавір.

    22. Я роблю в районному споживчому товаристві в Кононова, комбікорм по наряду по всьому Союзу направляю залізницею. Потім перейшов у Лобинський радгосп, там хазяйнував. Перейшов  в Вірмлісбуд, працюю з артілями, матеріал клепку відправляю. Тут по лісах і горах зустрівся на путі всього цього з природою. Вона в мене такого спитала про наших людей, живущих на білому світі. Вона мені довірилась, вона мене в цьому вибрала, доручила своє діло, щоб я робив на людях, їм помагав, давав здоров’я. А мене, такого чоловіка оброслого, не хотіли в себе держати, гнали геть. До того гнали, що дали шість місяців не ставати до роботи, у зв’язку з відмовою від роботи. Це все зробила мати природа, вона мене послала в люди практично це діло робити. Я ставив на ноги хворих, а мене лікарі притискували. Я їм так говорю «біле», а вони говорять «чорне». Я говорю «чорне», а вони говорять «біле». Не дають згоди моєму ділу бути. У них природа – мертва, технічна, штучна, хімічна, бездушного характеру. А в мене природне - живе.

     23. Повітря, вода  й земля – це мої друзі. Я в них випросив те, що треба. Говорю: «Природа, дай мені життя, моє вчення, щоб я так навчився своєю мовою доказати їхню неправду». Вона живе з нами за гроші, і вони в чужому живуть у природному: їдять, одягаються й у домі живуть з усіма вигодами. Із цим ділом Паршек проходив свої шість місяців строк. Помагав так, як у Луганську в Елізаветовці, вул. Первомайська № 11. Євдокія була жінка розслаблена, каліка, 11 літ не ходила. Після мого такого прийому – люди бачили, знають вони. А не залишив це діло так, прийшов у міськвиконком до інспектора Іванова, йому про це розказав. Він для мене викликав лікарів, знають цю хворобу. Говорять: «Його треба покласти в лікарню». Я ці слова почув – скоріше звідти бігти від такого діла. Старався - додому до одягу. Уже треба за законом працювати.  

      Іду через аеродром, а літаки у висоті літають. Я говорю: якщо моя ідея правильна, то літак у моїх ногах сяде. Так вийшло: кукурузник біля мене спустився й сів. Я причину у водія узнаю.

    24. Він мені говорить: «Невідомо». Іду я далі. Дві дороги виявились. Куди йти? Не знаю. Стою жду кого-небудь. Рівнина, бачу: показався чоловік. Жду, підходить до мене. Я в нього спитав після вибачення. Він мені говорить: «Іди по моїй дорозі». Я пішов, дай же подивлюсь на нього – а його не виявилось. Хто це ось був?

    Я прийшов додому, де мій одяг ждав, він берігся. А в них двері на секреті, відчинялись для мене особисто. Мого приходу вони злякались: мій одяг жінці повезли. Я приходжу до них, вони мені жаліються. Про це діло стали розказувати. Я їм говорю: «Це ваші двері відчинились передчасно мені». А сидіти на місці не доводилось, природа вже готувала мені місце  через прокурора області. Я – у Ростов до нього, він мене вислухав, говорить: «Іди, знайдеш – по телефону дзвони». Як тут місце виявилось у природному місці Невиномиську. Такий мій день для цього діла сама мати природа зробила.

    25. Я був на арені. Вона все робила сама. Не встиг від прокурора відірватись, як на вулиці Енгельса приліплено об’яву: «Росбудорсу треба уповноважений децентралізованої заготівлі з виїздом». Це місце моє, воно давно готувалось, його нікому не зайняти, крім мене одного. І прокурор за мене. Я в операційний труд до начальника, а він дибки став. Говорить про своє таке: «Іди побрийся, а потім говорити будемо». Я прошу телефон, набираю. Прокурор області Кузьмін слухає. Я йому говорю: ось не приймає начальник Соколов. Прокурор – його до телефону. Я йому трубку даю. Він йому наказує Паршека на цю роботу прийняти. Соколову робити нема чого. Він сказав свої слова. Тут же тон свій змінив. Я зрозумів, що я цю роботу ніколи не робив – бути комерсантом. А природа, вона для чого? У неї всі такі сили, вона веде Паршека по путі.

      26. 7 листопада свято. Прапори розвиваються. Люди всі зустрічають його. А в Паршека серце замирає – він теж радянський громадянин, та ще потрібний у всьому. Сказали - треба робити. Уже їм мислями робиться. А про жінок і дітей не забув, ходив, як і всі, так уже голова не носила шапку. Жду дня, жду пори, а вона не появляється. Люди робили, вони зробили, і вони зроблять. Зона районна велика, ніким вона не вивчалась, і ніким вона не робилась. А Паршекові така чара випала це все зробити. Одержав права для цього безплатного проїзду туди й назад. Приїхав у райвиконком до голови, з ним зустрівся, дозвіл одержав в Овечкино зупинитись. Пішла вивчатись зона. Люди з таким чоловіком раді зустрітись, він не проти. Робота – це є природа, у ній – усе. Я в комуні зустрівся з членом її, він знайомитись запрошує Паршека в свій дім. Він тут же рядом стоїть. Я подумав: «Для чого». А в нього природне явищ з’явилось – мати хвора малярією. А це моя робота, мій любимий труд, невмираючий, вічно живий.  

      27. Я цього не знав, як гість небувалого характеру зайшов. Поздоровкався, сказав їм: здрастуйте. А сам замітив на печі живе, питаю: що? Лежала мати його малярійна. Це хороше? До ніг її. А на ногах 10 пар панчіх і не гріють – ось це самозахист так самозахист зроблено людьми. Я ходив у пальті, у черевиках, легко себе показував, а на дворі перший сніжок упав. Я велів невістці холодної води в тазик набрати. А матір із печі підняв, посадив на стілець, ноги помив. Говорю: іди на сніжок, Учителя проси, щоб він дав тобі здоров’я. Ця мати на сніг вийшла - вона воскресла. Приходить говорить: «Синочок, годуй салом цього чоловіка – я вже здорова, мені більше нічого не треба». Це мої плоди. Я вже їм розказую про те, що буде робитись у людях після мого прийому. Я такий ось чоловік із такими якостями. Мені одного поставити на ноги – усі будуть здорові. Я вдень – на роботі, вночі приймаю. Ось що я в цій місцевості робив.

    28. Мені довго  тут не  довелось це  діло робити. Ми цю  зону здаємо, приїжджаємо в Тихорецьк. А проїжджаючи в поїзді, зустрівся з лікарем головним лікарні Мінводи. Він заінтересувався мною, так він назвав Паршека кустарем-одинаком. Він його як практика в цьому вислухав. Йому як ученому лікарю медицини Паршек говорить: технічне в штучному з хімією місце зайняли. Гроші корисне не створюють. Золото із сріблом нічим не помагають, крім тільки мучать чоловіка. А от повітря, вода та земля помогли чоловікові цим оточити себе, щоб у житті самого себе врятувати. Такого місця не знайшли, а воно є, там такі умови й можливість без усякої потреби зоставатись, щоби бути безсмертним чоловіком. Я роблю, я шукаю це ось місце. Ця ось історія примусила ворога з Паршековим ділом згодитись. Лікар Данилов дозволив, вибачився перед Паршеком, і запросив у лікарню помогти хворим.

    29. Від цієї пропозиції Паршек не відмовився, дав слово це діло зробити. Він вибрав час цю лікарню відвідати. Що треба, своє зробив: хворого поставив на ноги. Лікарям це не сподобалось. Паршек доказав, він робить прийом у Тихорецьку. Про Паршека по радіо говорили. Якби люди знали, вони б стали за ним. Паршека посадили, побрили, потім скоротили. Це діло попало в контрольну комісію Азово-чорноморську, пішли на розбір. А господарник сказав: він, мовляв, нічого не робив, про якогось чоловіка писав. Я бачу, що моє тут не пройде. Комісії скинув одяг, опинився зі своїм тілом у Генеральському селі Новочеркаського району. Як безпритульного посилали до дільничного. А потім розібрались: він - наш чоловік. Доставили в Ростов, де Паршек виступив, сказав про радянську владу, а в неї люди нехороші. А Паршекові пришили контрреволюцію. Він і в міліції, він і в ГПУ, скрізь його кидали.

    30. Він - наш робітник ростовського ОРС. Ніяк діло йому не зробили, кинули напризволяще. Він пішов на старий базар, а його як безпритульного в провідного базару в міліцію. Його там ждав одяг, він його одягнув і пішов до Чернова в комісію. А Чернов визвав психіатра Покровського, він з ним вів бесіду всю ніч. А на завтра повинна бути зустріч на вокзалі з трьома обласними світилами: Покровським, доктором Артемовим і професором Каргановим Н. Н. Призвали брата мого Іллю. Я їм говорю як психіатрам: мені холодно, я живу не для себе особисто. Нам треба чоловік, а йому треба таке місце, щоб обходитись без усякої потреби, щоб цей чоловік у цьому одержав безсмертя. А те, що в нас є, ми його маємо – це не наше, а чуже природне. Ми, люди, його поїдаємо, носимо на собі та в домі живемо. Ми хворіємо, потім умираємо на віки-віків. Паршек – проти цього діла. Він – проти потоку старого, щоб він не був. Він – за новий небувалий, щоб нічого не робити.

    31. Як мені доводилось для цього ходити роззутим, або зостатись без їжі й одягу та житлового дома. Я просив як таких, щоб вони в цьому мені помогли. Вони по моїй просьбі не стали робити, пустили моє тіло на чотири сторони. Я взяв напрям на Азовське море. А вченим сказав про свою ідею: помагав я хворому й буду помагати. Засоби мені дала природа, вона мені довірилась, обрала одного з усіх через мою до неї любов. Вона є повітря, вода та земля. Вони – милі мої, невмираючі друзі. Я їх прошу в цьому, вони мені помагають. Це місце, котре в природі, чоловікові шукаю для життя. А вчені про це діло знають хороше, але щоб цьому всьому помогти, вони відмовились. Їм якщо визнати Паршека. А в нього дорога до цього діла одна, ніхто нею не займався і не буде займатись  до тих пір, поки ми з вами за неї не візьмемось. Ми, люди цієї землі, – свого місця хазяї. Ми хочемо – ми з  нею зробимо.

     32. А щоб не присвоювати й не називати його своїм ім’ям – ми в житті загубимось. Ми – люди природні, вона – наша мати чужими робить. Ми один до одного ненависні. Через стіну живемо, а не довіряємо. Своє маємо, а чуже не треба. Я це найшов у природі, це місце для всіх людей рай. Ним треба скористатись, вчені не хочуть. От кинули напризволяще. Я опинився в М’ясницькому районі, мене такого зупинив старик вірменин, він так сказав на моє задумане вірно: «Твоє життя попереду». Я його послухав, повернувся. А за мною – погоня. Люди на конях, на машині міліція. Піймали, одяг поїхали привезли. Я його одягнув, говорю їм: «Тепер везіть, куди хочете». Приїхали в міліцію, там на полу кожух волосатий. Я в чергового спитався дозволу в нього закутатись. І всю ніч не спав – усе думав про це: кому що зробив. До речі, а якби я цього не робив, хто б про це щось знав. Моє таке в цьому все життя склалось на мені.

    33. Я примусив міліцію робити, з ученими я зустрівся. Мене ніхто в цьому не примушував. Сам усе це робив. Зустрівся з природою, у неї випросив це ось у житті діло. Я йду по тій дорозі, де люди ніколи не ходили. А тепер я це освоїв, знайшов у природі друга, він поміг оточити себе, і близько з ним став жити. Я нікому нічим не заважаю, говорю їм: це ваше – вам, а моє – мені, не мертва природа, а жива природа; своє тіло, але не чуже тіло. Міліція мене жене конвоєм у Ростов-на-Дону. А конвою говорю: Ростов нас буде приймати з дощем, грозою, блискавками. А по дорозі люди як арештанту давали рублі, я їх не брав. Я не старець. А коли тільки приїхали в Ростов, десь узялась гроза, блискавки, і дощ сильний спустився ради мене. З міліцією таке діло по Пушкінській у лікарню психіатричну. Я лікаря просив, молив, щоб вони не клали. Вони вкинули в буйне відділення, там люди ненормальні були. Мені ліжко дали голе – ось це була моя зустріч з медициною.

    34. Місяць продержали такого, не найшли. Приїхала жінка Уляна, забрала як такого. А жити-то треба, робити треба, а психіатрія втрутилась, дала на ВТЕК інвалідність по труду I групу, шизофренія. На місяць 138 крб. 50 коп. Хоч на хліб. Але мені організації помагали. Природа мене не робила хворим, вона говорить мені: «Тебе зробили вчені хворим». Я загорював, а природа мені говорить: «Є профкоми, місцевкоми, вони будуть тобі помагати. Ти один такий у нас». Я довго таким не був, а своє це найдене підхопив, став ображених хворих приймати. Мені одного чоловіка прийняти, а потім піде як по маслу. Я для цього маю сили приймати людей і давати їм здоров’я. А в 1936 році був з’їзд 8-й Надзвичайний Рад. Туди могли обиратись божевільні, ув’язнені? Я вирішив по-любительському на нього таким попасти. Ходив поїзд Ростов – Москва, № 75. Я вийшов на Сулінську станцію зустріти головного.

    35. Мене як хворого чоловіка берегли. Я зустрів головного поїзда Ростовського резерву, він не відмовив, узяв із собою, а їхати до Лихої. По дорозі я його обробив, щоб він упросив головного Глубоченського, щоб він узяв із собою Паршека. Як думав, так воно й вийшло на користь Паршекової ідеї, її оточила природа. Єжов і тоді нічого не зробив. Усьому діло були для Паршека психіатри. Говорити, самого себе захистити він умів. Такого чоловіка не було, щоб йому була можливість доказати. Паршек своє, найдене, нікому не зміг віддати – це природні дари. Такого в житті не було й не буде. Він їде поїздом від Ясиноватої до Ростова-на-Дону, а жінка з Моздока, радгосп «Балтійський флот». Вона в шубі літом. Хвора, та ще така, ніхто це не зможе зробити. Вона була в Євпаторії, їй нічого не помогло. А от Паршек скинув шубу. Вона його запросила до себе в радгосп. Якраз проходила компанія БухаринаЗінов’єва. Мене по дорозі міліція Моздока вкинула в цю групу, як диверсанта.

      36. Три місяці просидів, а потім начальник вибачився й дав мені свободу. Я добирався додому, не сидів на місці, шукав те, що для життя треба. Паршек у «Матроській тиші» говорить про діло в житті.

       Ми із самого маленького першого діла в житті своєму помилились, захворіли, застудились. Нас природа подержала в цьому, ми вмерли на віки-віків. А раз ми вмираємо в житті, що може бути гірше в цьому. Ми збагатились, у нас все чуже, хвалимось цим. А жити ми не навчились, у нас сил нема. Які ж ми в цьому ділі люди: ледь щось таке, уже застудився, захворів, хворіє. А жити  хочеться. Де ці люди подівались? Вони в землі лежать. Тому я взявся це робити в житті, робив і буду робити. Я це в житті не кину. Моє це ось життя. Воно примусило мене в цьому ось копатись. Це всім нам треба буде. Нове діло в цьому життєве відкриваємо для людей. Ми цим повинні оточити себе.

    37. А того, що почав робити в житті, доб’юсь, завоюю в природі цей рубіж. Люди будуть жити. І так мої вчені психіатри в «Матроській тиші» 67 діб продержали. Моє в житті прийняти. Спасибі залізниці за її добру волю: вона мене возила безплатно. Я їжджу по всіх містах, приймаю я хворих, даю їм здоров’я.

    Звідки взялась між руськими й німцями така віроломна війна? Фашисти напали без усякого такого своєю технікою, людьми. Я – руський чоловік. Всі евакуюються, відходять – я залишаюсь дома в Суліні. І протитанкові окопи не помогли. Він парашутами робив висадку, так що був його успіх. Він не знав мене, мою ідею, а кричав: «Гут пан». Я їм так у зад говорив: буде вам «гут пан». Я весь час просив природу, щоб вона помогла нашому руському солдатові від цього натиску позбавитись. Моя була просьба така.

    38. А сам пробирався зустрітись з яким-небудь високим начальством. Так зустрівся в штабі Паулюса, він мені передрукував мій практичний документ на свій шрифт, приклав гербову печатку. Мені було легко рухатись по його військах. Я був заслужений цим. Офіцери запросили в Берлін, я їм дав слово поїхати з вербованими дітьми. Я поїхав, німці довезли до Знаменки й зняли, вони передали поліцаям України. Вони спустили в Дніпропетровськ у гестапо. Там мене під 22 листопада 1942 року вони по місту на мотоциклі по фашистах возили. А я терпів від холоду, сам просив природу. Вона відгукнулась на мою таку просьбу, котрою вона зробила: оточила німців під Сталінградом, а під Москвою їх розбила. Це ради мене природа помогла. Успіхів Гітлер більше не мав. Я такого не хотів, щоб із боями це робилось. Я хотів домовленості, щоб Сталін із Гітлером згодились примиритись. З ворога треба зробити в цьому ділі друга.

    39. Ось це треба було зробити між воюючими сторонами. Я це хотів зробити. А Віденський академік психіатр мені сказав: «Нас із тобою посадить Сталін». Так з боями Гітлер не мав успіхів, довелось йому програти свою задуману війну. А я своє продовжував, у мене це природне. Я з інституту імені Сербського попав у психіатричну приймальну по Інститутському, а Євдокія Леонова тільки що поступила нянечкою. Вона згодилась нелегально звідси мене взяти. Знайшла сестру, як брата, вона поцілувала й узяла мене в Москву. Я там бесідував, як хотіли, люди слухали. Люди годували. Я їм день говорив, а ніч приходила – спати лягав. І так я успіхів не мав. Моє знайомство примусило в Мар’їному гаю одну жінку поставити на ноги, із цього діло пішло. Людям я потрібний виявився, став приймати хворих. Люди стали вважати Учителем. А Учителя цього два санітари везуть додому. А він же є чоловік, та ще який він є ввічливий, у житті розуміючий.

    40. За прийом людей держбезпека взяла до рук: три роки 10 місяців у психіатрії пролежав. Яке це було терпіння, а щоб якості витратити, цього не вийшло. Люди всі хворі як ніколи, я їм даю здоров’я. А мене Кіровоградська адміністрація взяла, над моїм здоров’ям шефство, убити як такого хотіла. Судить народним судом як дармоїда. Я з ними не став говорити. Вони - мене в імені Сербського. А там по-своєму так учинили – у лікарню Казанську. Я там примусив учених на мою таку сторону піти, спустили на місцевих лікарів мене в Гукове, Новоровеньки. Я лежав у лікарні; кому треба, тому давав здоров’я. А лікарі не згодились мене піддержати. Через суд свого місця я звільнився, став людей приймати, особливо в Москві. А мене міліція в Гонушкіна умови, там люди мої, так вони звільнили мене. Стало легше після цього.

    41. А що робили зі мною. Прийшов 8-й з’їзд КПРС, я приїхав як любитель, а мене як такого поклали в ліжко в «Матроську тишу» в лікарню. З’їзд закінчився, і я з боєм звільнений. А на XXV з’їзд хотів їхати, мене місцева міліція з поїзда зняла, заховала в Новошахтинськ у психіатричну лікарню. Там ледь не вмер: вільного доступу не дали до холодної води. Я сили втратив, у мене кров узяли з пальця. Я скільки бився, мислив про це, а все ж прийшов до місця того, де я повинен без усякої потреби зостатись. Перш за все в мене родилась мисль: на цьому місці народити дитя. А природа підіслала матір. Вона до мене звернулась, щоб я дав згоду їй зробити аборт, тобто вбити дитя. Я в неї свою згоду попросив, щоби вона згодилась народити так, як ми намітили це дитя народити. Я договорився з головою райвиконкому Лутугинського району. Начебто цьому перешкодити нема кому.

    42. Це ідея народжена Паршеком не для однієї дитини, а для ображеного, хворого. Тут азот, найголовніше в житті, є повітря, вода та земля, незаймані нічим. Струм, магнето. Райське місце, безсмертя, слава чоловікові. Цього в житті не було, і ніхто не шукав. Усе це з мого органічного тіла. Мені в цьому заважати не треба. Я не потребував нічого ніде. Якщо треба такий ось чоловік, то вона мене як природа збереже. Я не якийсь сектант, а трудівник у природі. Ці засоби найшов, ними огородився, хочу людям передати, щоб їм було в житті легко. Не хочу я порушувати самовільно, хочу попросити людей, щоби вони це зрозуміли. Я не такий шкідливий у житті, як усі. Я розумію й у цьому сильно жду свідомість, вона повинна народитись у людях. Отця як такого похоронили, його самодержавство вмерло, на черзі стоїть син революції. Йому за заміну йде еволюція, Дух Святий. Цього люди доб’ються.

    43. Їх у цьому природа пожаліє за все це, зроблене ними. Вони кинуть чужим розпоряджатись, почнуть своє природі показувати. Любов між ними так проявиться. Я прошу: народ щоб не обмежували в цьому. Ми з вами жили в капіталістів, але не задовольнили себе цим. Повмирали багаті й бідні. Так само робиться в сина революції. Умирають усі й умруть. Усі не задовольнили себе. Що можна сказати нашим ученим? Вони те, що треба для життя, не шукали й не шукають. У них для цього діла, котре треба всім, сил таких нема. Перше хороше знає життя чоловіка. Він на землі прикріплений до поверхні кори. Дивиться вдалечінь очима, слухає вухами, самопочуття сховане - неживого характеру. Це зроблено ними, самими людьми. Від природи ми відійшли, від того живого, котре народжено нами, людьми. Ми боїмось природи, так як воно нею робиться в людях.

    44. Ми – люди білого всього світу, капіталістична сторона життя нас не задовольнила. Ми зробили революцію, отця з життя прогнали, а сина ввели. Радянська влада прийшла. Ми стали будувати соціалізм. Запросили для цього діла вчених, стали робить маленьке діло: з природного діла з чужого робити чуже діло. Ми з вами його зробили, ми ним оточили себе, стали користуватись. Чужим розпоряджатись і робити те, що буде треба. У нас є все, що нам їсти, що одягати, у чому жити. Ми ні в чому нужди не маємо. Самі люди людей примушують, щоб вони це діло робили чуже зовсім, воно природне. А своє в житті хоронимо, не хочемо цим ось любити природу. Самі в цьому винуваті: понадівали чуже, чужим наїдаємось і в чужому живемо. Хто ж нас із вами в цьому ділі жаліє, якщо ми природу вбиваємо, природу глитаємо, вона на нас гниє, і вічно стоїть мертвий у землі фундамент?

      45. Ми ж живемо в мертвому капіталі. А Паршек знайшов місце живе, енергійне, невмираюче. Це місце – в Оріхівці, Чувілкін бугор. Він дає життя чоловікові в його здоров’ї. Він не пізнаний. Здоров’я треба нам усім, ми його в своїх умовах утрачаємо. Те, за чим ми женемось, не наше. Є багатство яке-небудь, ти його маєш. У тебе в дворі є корівка, кінь. Як воно робилось чоловіком у його житті? Він жив не так просторо, як багач. У нього був скот, своє керування, плуг. Нікому ніяк він не кланявся в цьому ділі, сам себе забезпечував. Він має в житті гроші, теж у цьому не кланяється. Що треба, купляє. А от бідному жити - гіршого нема на білому світі. У нього наймані руки. Він себе продавав чужому дядеві за те, чого хотів - треба йому підкорятись як такому мужикові. Того, хто продавався, діло одне – слухати та робити.

    46. Треба догодити так, щоб хазяїн був тобою задоволений. У хазяїна я цих людей бачив і знаю хороше. Але погано тому, хто  в житті  своєму тяжко фізично трудиться.

    А робити в житті те, що дає в цьому легке, - спати не треба. Нам треба вчитися жити. Не треба думати про те, від чого можна одержати своє задоволення. Не треба буде так учитись, після чого можна зробитися генералом. Він – учений чоловік, організатор усіх людей. Він знає іншого такого самого генерала, теж думає так, як думають усі люди високого характеру. Між ними – зло й ненависть. Вона жила, вона живе й буде вона жити до тих пір, поки ми свідомо відмовимось це робити, що ми почали. Це все діло нас примушує це все робити, ми це діло робимо. Для чого ми так ось у природі вчимось?

    Я відриваю числовий листок, написаний любителем астрономії. Доктор московського планетарію, він пише.

      47. Я читаю, розумію. Він там не був, а визначає. У нас є Арктика, покрита льодом, а космос-атмосфера, куди добираються люди криголамом і супутником. В Арктиці в мішках живуть, а в космосі – у невагомості. А вмирати прибувають на землю. Це, що ми з вами маємо, – ми це їмо, одягаємо, у домі живемо – не порятунок наший. Від смерті не втечеш і не сховаєшся, а вмреш, як і не був. А ми з вами, усі люди на землі, живемо захищеними, прикрашеними. Ми живемо так, як нам хочеться. На нашій планеті всі люди живуть за рахунок природи, нею користуються.

    Це в своїй ідеї не дозволяє. Він старається робити в житті на своєму місці без усякої потреби. Це місце не мені належить, ним я повинен скористатись, один раз туди зійти так, як я сходив не один, а багато хто. Ми так ось туди не сходили, з нами тоді був на землі Святий Дух. Він є в природі, жде мого одного приходу на землю для того, щоби куди-небудь не віддалятись від наших таких людей, котрі бачили його.

    48. Люди наші якби знали мене: а хто я такий у житті є, і для чого я це місце в природі вибрав? Від людей так я не ховаюсь, а всім людям про це розказую, про це діло. Ми його повинні самі зробити, це буде наше діло, ми його як таке не робили й не думали. А завжди чоловіка так народжували, як і звичайно. Завжди самка від самця схоплювала цей початок. Ніхто про це не знав, крім однієї матері цієї своєї дитини. Вона про нього сама узнала за всіма своїми ознаками. Вона його дев’ять місяців, як один день, берегла й сама в цьому ділі готувалась; що треба було в цьому, вона готувала. Це ось кожна матір робила. Вона повинна народити дитя живе для життя. Його в себе берегла. А він кожен день сам собі ріс і прибавлявся. Мати одне не знала: кого вона родить, чи хлопчик буде, чи дівчинка буде?

    49. А народжувати треба буде, раз намітилось у житті. Ми його народжуємо в умовах, там де всі люди. А тепер до мене звернулась мати за допомогою, щоб я їй дав свою згоду вбити дитя. Я цього не зміг зробити. Я на землю прийшов із своїм ділом, щоби люди жили, а не вмирали. Я в неї своє намічене спитав про це дитя, щоби вона це дитя віддала мені. Ти як мати це дитя нам породиш за умовами нашими. Ти не одна про нього будеш думати, нас багато, будемо його ждати до твоїх вод. А коли води пройдуть, то тут треба народжувати. Цей час нас таких людей не жде. Люди наші про це стали узнавати, Учителеве це діло. Їм хотілось, щоб пологи благополучно пройшли. Люди що весь час від природи ждали? Таке ось Паршекове в житті діло: проходити так, як він. Паршек не взувся чистим тілом. Можна було в цьому його ділі тисячу разів умерти. А він думкою своєю знайшов матір, з ним треба було договоритись. Паршек надіявся, як на себе, надію мав.

      50. А люди його вже зрадили. А тепер тим самим обманув сам голова виконкому району Лутугіна. Він на словах дав згоду свою. А тут води пройшли вранці, а ввечері будуть роди – мати про це нам не сказала. Ми приїхали на такі, як ніколи ніхто, на цей ось Чувілкін бугор. Ми рятували чоловіка в усьому світі людей, щоби чоловік народжувався не на подушках, не в умовах, вічно видуманих, а в чистій матері-природі. Паршек говорить. Я взяв цю ініціативу показати всім живущим на білому світі людям. Нам треба змінити старе, негоже в житті, як ми народжуємо в умовах дитя. Особливо воно народжується в пологовому домі – там душі нема. У нас фельдшером була жінка, спеціаліст друга жінка. Ми його не з добром зустрічали. Я, Паршек, сам на руках повинен до води нести й у цій воді його, як ніколи, скупати. А потім це дитя візьмуть на руки самі люди для виховання.

    51. А на це все наше діло стали телефонувати із сільради в район, а район – в область. Усе село стало на ноги, приїхала «швидка» і прибіг, як звір, голова сільради з кулаками. Ти що, мовляв, на моїй землі робиш? Хотів кулаком ударити. Я йому сказав: «Буде добре, якщо ти мене вдариш, а якщо я, то тоді не ображайся». Ми це місце у вас не беремо й не будемо його брати, а народжувати матір своє дитя має право всюди. А ми практично це діло хочемо попробувати. Це не штука така в мишки грати, а матері народжувати своє дитя. Я взявся це діло зробити в житті в природі. Ми маємо таку домовленість із районом, я так вам робити не стану. Хочеш – поїдемо в район, там це є все. Приїхали, а там особи, з котрою була домовленість, мовляв, нема. А наше все це діло сектою визнали. Я їм говорю: яка тут у житті секта, якщо це любов у природі. Я сам ці якості в природі найшов і ними скористався як ніхто.

    52. Люди в себе розвинули таку в житті похіть, у цьому зробили аборт, на це все пішли назустріч, стали розум чоловіка вбивати. Проти цього всього – своїм ділом Паршек, тільки не заважайте в цьому Паршекові. За нього була й є природа. На нього – уся радянська влада з ученими людьми. Вони всі технічні люди, огороджені штучним, з уведеною хімією. А в Паршека – азот, повітря, вода, земля, не копана від Адама літ. Смерть як таку вижене, а життя своє введе. Де люди візьмуться? На цьому бугрі. Вони скажуть гучно своє слово. Це райське наше місце, чоловікові слава безсмертна. Кому? Та Паршекові. Він за це саме все людьми посаджений у дім свого роду, дивиться 23 лютого 1981 року XXVI з’їзд, як люди всі приїжджали на з’їзд. Чужим у природі хваляться. Це перший у світі чоловік, йому дали своє слово говорити, цього мало. Та ще він хвалився зброєю, що він її має для того, щоби був мир на землі.

      53. Самі продають, самі купляють,  в цьому ділі багатіють. Говорять, хваляться цим. Воно ж – чуже природне. Сьогодні природа дасть – вони радуються. А завтра природа їм не дасть – будуть плакати, як ніколи, у цьому ділі. А без чужого, без природного як таким життя нема. Люди перестануть цим хвалитись і більше не будуть, говорить Паршекові природа. Сказала про неврожай у природі п’ять літ. А війна всесвітнього характеру буде, усі – на радянську владу в 1983 році. Два роки буде продовжуватись. А в перемозі? Не ті, не інші не будуть у перемозі. Паршека всі люди визнають за його здібність, у житті підуть за ним і скажуть в один ось цей голос. Ми це діло давно в житті ждали, ми з тобою разом підемо у воду. Нас із тобою разом природа в нашому житті ніколи не буде так ображати. Ми потік старого типу виженемо зовсім, а новий введемо.

    54. Люди, заінтересовані їхньою стороною, зібрались на свій з’їзд, чужим зовсім добром похвалились та найкращих з усіх нагородити, їм, як чужим людям, сказати «спасибі». А всі люди цим виступом були й залишились незадоволені, як і Паршек зостався цим усім, що ці люди зробили в природі на воді, у повітрі й на землі. А в землі, як один, своє місце вони зайняли, лежать у праху. Без нічого вони так не залишились. Їх діло одне – у цьому вони думають, вони ждуть приходу на землю Паршека. Він із цією думкою в люди прийшов, умирати не буде в природі Паршек. Йому вона дала всі свої такі ось сили, він ними оточив себе. На сьогодні нею ображений, довіру  від неї  вічного життя одержав. Він хороше знає її так, як це треба. Вона йому є любимий у житті й невмираючий, вічно живущий друг. Вона його любить, вона його береже, а не вбиває.

    55. Тому спитайте в того, хто знає Паршека. Коли біда його так оточує, він бачить у себе гибель у цьому. А помічник усьому цьому! Його починає він або вона просити – як легко робиться в цьому. Він просить Паршека – йому Паршек помагає. Чуже їсти, чужим одягатись, у чужому жити – одна біда його мати, як ніколи. Ним хвалитись – одне людське в цьому діло. А партія цим хвалиться. Якби не вона, цього не було б. Розвиток у житті один робиться в природі. Живуть у ній, а самі її, як ворога, бояться: вона їх за своє добро карає. Люди в цьому хворіють, простуджуються, похворіють і вмирають на віки-віків. Ось що робить людям природа. А Паршекові люди помогли ради хвороби це все кинути. Вона говорить: це тебе люди в житті в природі зробили хворим, щоби ти в житті в природі нічого не робив. Ти відмовився від усього, тебе люди відірвали.

    56. По твоєму ділу ти в людях зробився хворим. Щоб робити, тебе умови від цього відірвали. Фізично ти був здоровий. А от мисль моя була шкідлива. Я зустрівся з психіатрами, з ученими, ростовськими світилами: з Покровським, з доктором Артемовим, з Корганом Н. Н. Вони мене підібрали не де-небудь. Я був господарником Ростовської районної ОРС залізниці Ворошилова, уповноважений децентралізованого порядку заготівлі. Сам наладив усю роботу в зоні. А що я робив? Знають про це люди. Я писав дуже багато, цим самим по природі шукав чоловіка, такого чоловіка, котрий не боявся природи, щоби він не простуджувався й не хворів, був над собою лікар, себе лікував природно природою: повітрям, водою, землею. Це був я сам той чоловік. Говорю їм як людям технічним, у штучному, у хімії. Я їх називав за їхнє діло в природі «бідними людьми».

     57. Те, що треба в житті, вони фізично практично нічого не зробили, щоби чоловікові в житті було легко. Він ними примушувався, вони гнали людей у бій у природу. Вона їх зустрічала технічно, оточувала штучно, а хімію вводила. Люди не були цим урятовані, й не задовольнили себе життям. Як умирали вони, так вони  умирають. І будуть вони вмирати до тих пір, поки вони не зрозуміють мене й мою цю ідею. Їй треба чоловік, йому місце й умови з можливістю бути на цьому місці без усякої такої потреби. Чоловіка себе я їм показував, говорив суть. Усьому діло – треба було йому це місце. Воно мною не було підготовлене. Я ходив уже не так, як усі – роззутим по снігу. А бідному, хворому чоловікові, ображеному в природі помагав. Я вчив його, як треба буде від усього цього шкідливого відвернути себе вміло, щоби не простуджуватись і не хворіти. Я їх як учених просив іти слідом за мною, вони були незаслужені в цьому ділі.

    58. Ви робите за гроші – я без копієчки помагаю людям. Своє, знайдене в природі, пропоную вам, а ви безсилі це ось зробити. Ви мене за те, що я роблю, у труді моєму скоротили. А ви із своїм ученням дали мені розвиток особистості параноя, шизофренію. А щоби сказати: ти хворий чоловік через діло своє; роби, ми тебе не будемо так непокоїти. Це моє діло було, за що скоротили. Це було мені хороше. Я написав таку довідку, вона була завірена секретарем виконкому Красного Суліна Коз... Я перед усіма відбивався. Там моя істина написана, кому треба вірити по цій довідці. Тільки я міг нею користуватись. А наш Красносулінський виконком написане мною відібрав. Я писав про те, що є, – людей цього всього такого діла. Я своїм ділом ставив на ноги бідних, нужденних хворих. А в самого були такі дні. Мене клали в інститут імені Сербського, я із своєю підготовкою не боявся туди попадати, туди люди зі злочином попадали. Я лягав за те, що мене визнали вчені хворим.

     59. Я мав на руках акт їхній як психіатрів, ним захищався. Крім хорошого, не робив, а був я завжди помічником хворих. Усі люди хворі, вони стоять на черзі, ждуть завтрашнього дня. А він – і до нас, таких людей, як ми є всі; не зможемо самих себе від найзлішого ворога позбавити. Наша мати така: несподівано на чоловіка зі своїми силами накинеться. Вона ні з ким ніяк не рахується, а бере й валяє, крім одного любимого, обраного одного з усіх нас, еволюційного чоловіка, Духа Святого - Паршека. Він за своє діло в людях був схоплений держбезпекою. Психіатрія мене посадила в Ленінградську психіатричну лікарню № 2. Я був у Луб’янці, мене там держали.  Вони мені не довіряли цим. Амбулаторно вивчали, везли до поїзда. Тут одне, у чому я мав нужду, - своє намічене. Мене займати нікому не можна. Сталін умер. Як умер за Паршека і голова Оріхівської сільради, і (журналу) “Крокодил” Рябов.

     60. Ображати Паршека нікому не треба за його таке ось діло, котре він робить у людях. Ворог людського життя переможений Паршековою ввічливістю. Він чоловіка хворого просить як мученика в його житті, щоби хворий знав і просив Паршека, так як зустрічався з Паршеком чоловік. Паршек для того народився, він примусив себе жаліти природу, оскільки ображені всі люди в ній. Якщо не Паршек із своєю такою хворобою. Його як хворого в армію не брали. Він німців примусив його любити, вони йому вслід кричали «гут пан». Він у всіх людей був і є «гут пан». Для мене не відіграє ролі яка-небудь національність або професіональність, мені треба чоловік живого характеру. А там, де це мертве, бездушне; воно живе в людях вічно, воно вмирає. Я прошу всю нашу таку молодь, щоби вона не робила свою похіть.

    61. Я про себе як про такого чоловіка узнав ще в хуторі через свої руки. Йому ставили своє питання, воно мало букви алфавіту, на котрі вказувалось, читали. Я йому задаю своє питання: хто я такий є в житті? Воно вибрало три букви – Б О Г. Я ж - чоловік, народжений матір’ю, а виховує на це діло сама природа. Вона мене вчить, вона мені помагає в усіх ділах. Я без неї – ні кроку. Вона мене держить у таких ось умовах, не дає ходу тепер. А писати треба буде. Тоді, коли вчені зі мною зустрілись, їм такого чоловіка ніколи ніде не доводилось так зустрічати. Щоби бути таким, вони цього не бачили; і щоби так говорити, вони не чули. А їм брав із життя свого практичного. Мене в цьому ділі вона вже готувала таким бути. Люди мене недаремно людям віддали.

    62. Я в природі народжений так, як і всі. 35 літ я робив   у селі те, що робили всі. А коли тільки втрьох пішли договорились вкрасти мед в Учителя Шеведіна, то я вже почув від інших. Як це вийшло? Того, хто був з нами, упросили люди через мене зізнатись. Він на це пішов, як ми робили, розказував. Спасибі вам, люди, за ваше все, що ви мене так обнародували. Вам не завадило. Як були злодії до Паршека, так вони залишились після Паршека. А за те, що ви такі до цього діло робили й після цього все ви робите як порушники цього діла, будете життям відповідати. Умирали, умирають і будуть умирати за це саме діло. Кого ви видали? Ви його не знаєте, хто він такий є в природі. А ми, всі такі люди, є природного добра злодії. А Паршека за це ось саме поводили. Адміністратори не хотіли його тіло бачити.

    63. А лікарі всієї медицини – проти його ідеї, судять за його пропозицію, за його людську доброту. Паршек так нам говорить: хіба це нам усім буде погано тоді, коли ми з вами так хороше пізнаємо природу й через це все ми не будемо в ній простуджуватись і не будемо хворіти? Ми збагатимось таким знанням, у себе в житті змінимо життєву систему. У нас, таких людей, чоловік народиться в житті нового характеру. Старе відійде, а нове прийде. Потік не буде в житті такий, а потік – інший зовсім, природний. То ми з вами мали місце таке в житті нашому, ми його як таке спочатку облюбували, його хороше огородили й присвоїли до ім’я свого. Сказали в увесь свій голос: це місце буде моє. Як воно в житті робилось, так і буде в людях робитися на цьому ось місці. То одна така хатка на цьому місці появилась, а тепер, коли ми пожили та поробили на ньому, уже в нас прибавилось.

      64. Не одна стала хата, а багато їх. Не один хутір народився, а багато. Стали зі цього двора силою, гужем, у поле так виїжджати й там із приладдям своїм робити зі землі оранку. Для того ми це діло робимо в житті, щоби вона в нас прийняла своїм усім у зимову пору, щоби вона набиралась вологи. А хазяїн цього всього не переставав думати про це, він усю зиму готувався. Не один він, а багато інших, їм у цьому ділі не доводилось відставати. Він був безсилий, у нього мало того, чим зробити це. Це не що-небудь – до нас прийшов із своїм часом день, а він нас рік годує. Ми спішимо зробити скоріше, щоби не спізнитися це зернятко вкинути. А тут на наше таке щастя природа вчасно підкинула дощу змочити землю. Ми цього від неї в житті ждали, тепер усі в цьому наші на це діло успіхи, та ще які вони. Буде врожай – ми цим збагатимось.

    65. Економіка розростається. Це так у житті людьми робилось і робиться, і буде так у природі робитись. Ніякого в цьому нема порятунку. Люди воюють з природою технічно, із штучним, хімією в руках. Кусочками сировину добувають, на-гора доставляють, вантажать у вагони, везуть вугілля, руду вагонами для виробу, який треба буде. Усе це робиться людьми, у цьому люди поступово гинуть, їм у цьому порятунку в житті нема. Смерть обдаровує людей. Що може бути гірше людям у природі? А ми, усі люди, так на білому світі живемо, із життя йдемо, не бачимо, коли. Природа - така мати, вона ні з ким ніяк у цьому не рахується. Якщо вона так не вб’є чим-небудь стихійно, то на чоловіка посадить грибок або виразку. Він у цьому всьому бідним виходить, утрачає сили, знемагає, потім він умирає, як і не жив. Так це робилось людьми, так воно й до сих пір робиться людьми.

    66. А Паршек є чоловік, для цього він по природі проходив, найшов засоби, ними оточив себе, щоби ними чоловік скористався. Це місце йому одному з усіх природа надала. Він у неї довірений, вона його вчить. Він її розуміє, завжди слухає. Говорить мені: якби я тебе карала хворобою, то діло було б інше. Твоє здоров’я мною дано. Ти їм себе таким показуєш, а вони цього лякаються. Їм говориш – вони тебе не розуміють. Ти будеш над ними за це все суддею. Ти в мене не крадеш, ти в мене не вбиваєш, зі мною не воюєш. Люди без зброї в природі – не люди. А зі зброєю вони - вояки, трощать, лякають кого-небудь іншого. На землі два народжених сусіди, один одному не уступить, а своїм учинком ненавидить своїх людей, держить в умовах режиму. А підлеглий їм як був бідним, життям незадоволений, так він у них залишився. Йому в житті легкого нема. Він тяжко в житті так живе.

    67. Живуть люди всі тяжко, вони стихійно отримують у себе хворобу, хворіють, стоять у черзі всі. А який день прийде та з чим?  Ніхто про це ось не знає, і знати йому ніхто не дасть. Адже є такий у житті живий факт: хвороба як така, за висновком Паршека, не відіграє ролі проти чоловіка, а відіграє проти хвороби чоловік. У Паршека не видумана така ось ідея, а в історії написано й сказано про ці слова в житті; ми, усі люди, цього діла свідки. Бог отець був, ми з вами це діло прожили. Нас оточувала приватна власність, індивідуальне своє місце, жити при самодержавному царі-батюшці. На це все люди знайшлись протилежні, урахували це діло, зроблене так людьми. Воно не дало людям ніякої користі. Люди цим не задовольнили себе, повмирали всі, нема ні одного продовжувача.

    68. Інші, учені, обдумано взялись за своє революційне діло Бога сина. Він ввів своїм знанням людям Радянську владу й своїм режимним умінням учених примусив будувати соціалізм, він веде його до комунізму. Паршек сміло говорить ученим. Ви в ньому жили? Ні. То врахуйте свій початковий розвиток. У вас дурний народжується, а без мислі вмирає. Який же це буде в цьому ділі комунізм, якщо народжується чоловік для смерті. А тут услід небувале нове йде за цим самим, еволюція, свідоме діло Бога Святого Духа. Паршек для цього всього проходив 48 літ, він багато продумав та проробив багато, найшов сам себе, чоловіка невмираючого. Йому місце облюбував природи: повітря, воду, землю. Від Адама літ вона ніким, нічим не займана. На цьому місці умови є, і всі можливості є зостатися будь-якому чоловікові без усякої потреби. Паршек хотів народити дитя без усякої потреби.

    69. Хоча ми були в цьому ділі підготовлені, але природа цього діла не дала, вона прогнала нас. Ми на цьому місці зробили практично з людьми умови, нам була й можливість. Ми для цього початку три рази прокричали: ура-ура-ура. Я перед усіма був найменший чоловік, але в цьому ділі сильний і мудрець. Нікому не заважати, а своє це ставити. Це місце призначене Паршекові одному, з усіх місць місце. А природа туди нікого не допускає без пори. Давайте ми, усі люди, це гарненько обдумаємо. Практично ми випробували два приклади. Щоб задовольнити себе цим, ми не змогли. Нас оточує наше незнання. Що буде завтра? Ми з вами не знаємо. Ми робимо діло таке, котре треба буде, і його недоробили, умерли. Давайте ми цей потік залишимо позаду. Беремося ми робити те, чого ми не знаємо. Нас оточує діло, котре ми не доробили, а взяли й умерли.

    70. Багато інших виступають, розказують про наших героїв у житті, що він чи вона зробили? А розвиток, у котрому вмерли, їх нема. Вони нічого не робили – вони ж умерли, і так само вмруть усі. А хіба ці герої не будуть умирати. Усі люди щось робили, і в них щось у житті виходило й обов’язково це діло вийде. Він через це діло вмре, і повмирають усі ті люди, котрі будуть народжуватись. Нам із вами треба зробити так, щоби ми не вмирали. Ми – люди багатих природних умов, у нас із вами все є, ми не маємо нужди ні в чому, а от у нас нема одного - продовження в житті. Ми вмирали, ми вмираємо, ми й будемо вмирати. Це наше з вами таке в житті незнання. Ми з вами живемо один раз, а іншого разу вмираємо. Паршек на путі цього всього стоїть із своєю ідеєю. Це я один чоловік у житті є, котрому знайдено таке місце. Воно має  свої умови й свою можливість, котра має залишити його  без усякої потреби.

      71. Ця штука така тільки починається в житті на одному чоловікові. Раз вона - на одному чоловікові, то буде й на іншому. Воно так робилось, так буде воно робитись. Природа така щодо цього сильна: одного народжує, а потім народить  вона другого і  так далі і тому подібно. Життя безсмертного чоловіка – такого ми, люди, не очікували, воно саме до нас таким прийшло. Це все народила природа: вона мене такого ось скоротила в житті.

    Шановний ви секретар комуністичної партії Красного Суліна. Ви добре знаєте мене, мою роботу. Я, за ділом цим усім, самородок. Моє джерело – це є загартування-тренування. Я труджусь один на благо всього світу всіх людей. Учусь у природі, хвалюсь перед світом. Істину хочу сказати про самозбереження своєї клітини. Моє серце молоде, загартоване, здорове - 25-літнього чоловіка. Вихід мій на білому світі.

      72. Я не боюсь ворога ніякого, навіть своєї смерті. Якби цього в житті не було, я б давно вмер. Я – чоловік землі, дихаю дуже сильно, а говорю різко не про якесь  чудо – про природу, про фізичну. Найголовніше – це чисте повітря, снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Я люблю й уболіваю за хворого, душу знаю його й серце. Хочу йому помогти через руки струмом. Це не слова говорять, а робиться ділом усе. Рука пише Владики дуже справедливо. А просьба яка? Мене треба просити – будеш ти здоровий. Кому це не треба буде, юнаку нашому молодому? Та ні. Шановні ви, це - світове значення. Нам треба природу любити, берегти, як око. Хвороба не відіграє роль проти чоловіка, чоловік відіграє роль проти хвороби. Нам треба вчитися в Іванова, щоб у тюрму не попадати, у лікарню не лягати.

      73. На рожен не лізти. Яка буде слава, якщо ми дідусеві, бабусі й дядеві з тьотею та молодому чоловікові скажемо: «Здрастуйте». Ех і життя моє таке для всіх тяжке. Зрозумійте ви, усі люди, гляньте на сонце – побачите ви правду, своє оздоровлення. Бути таким, як я – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

    Це буду я чоловік цього діла, для котрого треба буде  йому місце з умовами й можливістю бути без усякої потреби. Це місце я знайшов, оточив себе ним, а доказати нема чим. Була просьба, мною написана людям, щоб вони читали, розуміли, що це я зробив. Секретар Козлов приклав виконкому Красного Суліна печатку і розписався; наш виконком Красного Суліна цю мою просьбу до людей відібрав.

    74. Я вас прошу, щоб ця просьба моя мені була повернута. Від цього всього залежить усе наше життя. Природа покарає нас усіх стихією, ми від неї одержимо нестаток. Я – чоловік хворий, своїм умінням, думкою це місце знайшов для життя вічного характеру. Це місце є в Оріхівці Лутугінського району, Ворошиловградської області. На цьому місці – азот, повітря, вода й земля. Від Адама літ воно ніким не займалось і не буде займатись. А я знайшов природного характеру сили, чоловікові всякому можна буде запобігти простуді й захворюванню. Я його найшов у природі, так я його не присвоюю й не кажу: це моє. Я для цього діла проходив весь час та продумав. Мені мисль підказала про моє таке дитинство. Я в цій колдибані купався. Мій отець Корній Іванович, у нього запитували люди: «Куди будеш Паршека дівати?» Він їм сказав: «На Чувілкіному бугрі». Я під час свого експедиційного діла спом’янув про цю спадщину.

      75. Утягнувся своїм ділом на ньому приймати хворих людей, учити їх здоров’ю. Це, що я хочу зробити, не перешкода, а велика допомога. Люди будуть приходити хворі, а підуть здорові. Я буду цьому всьому ініціатор, найголовніше. Зимою буду давати здоров’я. Це місце може бути в будь-якому місці; таке місце, обрати його. Якщо чоловік доб’ється такого права в житті, він від природи заслужить. Я над цим бугром у цьому ділі всю свою молодість провів, у цій воді прокупався. Якби я про це ось знав, що мене мої роки приведуть до такого діла. Я себе, як і всі наші діти, вони так знали це місце, колдибаню не по поганій погоді. Доводилось їм про це купання згадувати. Коли сонечко свої промені направить у наше таке село, то ти, де б тільки не був із своїм тілом, тебе ці умови тягнуть, ти туди біжиш.

    76. Твоя така молодість, як і тепер. Я про це згадую, хочу сказати: я не помилився вибрати ці умови. Коли тільки мою просьбу прочитають люди, її так зрозуміють, як я її розумію. Людям треба шукати таку дорогу. Вона була, вона є, і вона буде тоді, коли ми за неї так візьмемось. Це місце облюбоване Паршеком. Ми освоювати будемо ним починати з молоді. Якби я знав те, що це місце буде спільного характеру, то я б на ньому своє життя поклав.

    А тепер те, що я бачив, із ким я зустрічався, що робив і що зробив. Це вийшло одне таке на дорозі моїй. Я втомився і не зможу я назад повернутись. Якби я був таким новонародженим, щоби зостатися без усякої потреби, я б людям доказав свою юнацьку правоту. Перше появлення в житті. Люди все це зроблять, як такі всі люди виховають його.

     77. Шановний Бабушкін, ви діяч усього людського життя. Ви коли-небудь народжували дитя так, як моя обдумана мисль народити хотіла. Не так, як ми з тобою народились. Нам наша мати приготувала, у м’яких подушках ми з тобою народились. Ще на білий світ не попали, а в нас сорочка є. Не встиг очі розплющити, як нам сосок мати дає. Хочеш-не хочеш – ковтати треба буде. А це - маленького дитяти початок. А кінець? Цьому розвитку кінця нема. Ми з тобою так народились, тепер живемо, трудимось і заробляємо гроші, за що життя своє  створюємо. А по-моєму, так треба народити дитя в житті. Мати не хотіла народжувати, як це роблять аборт. Вона хотіла вбити дитя. Прийшла за допомогою, щоб я їй дав згоду це зробити. Я перед нею вибачився й попросив це дитя народити, як мене примушувало. Це дитя колектив у матері виходжував весь час в її животі, вона нами готувалась.

      78. Про це діло я вів мову народити не так, як ми весь час народжуємо. Ще не жив, а в нього – приготовлено їжа, одяг і житловий дім. Перший чоловік народився не так, його природа чоловіком створила як індивідуальність без усякої потреби. Ми на це діло матір підготували, їй дитина не було потрібна. Вона хотіла сама жити вбивцею. А ми їй говоримо: дитя ми від тебе відірвемо. Коли воно після води відірветься від усього тіла, я його візьму на руку й понесу в колдибаню скупаю, де я купався. І його живим на руки людям передам для життя. Для такого життя жодна мати дитину не народжувала. Це моя ініціатива хотіла в житті це зробити таку дорогу, котру я створив у людях. Я про це довго в природі так думав, мені вона помагала так у житті зробити. Природі набридло терпіти від мертвих тіл, вони лежать у праху на своєму такому місці. Люди на це все діло розвили в себе таку похіть, вони її роблять.

    79. А ця похіть нам народжує чоловіка для життя. Але ми робимо йому в процесі. Він – розумна особа, щоб його примушувати – неможливо. Від нього такого потребувати – це неможливо нам. Солдата вчимо, від нього точно хочемо одержати. А коли він пішов на завдання, з ним рядом природа, вона найголовнішу роль відіграє в цьому. При дії цього всього ми починаємо його це діло робити, а горе з бідою тут як тут, стихійно нападає в усякому такому ділі. Генерал – висока особа, він організовано створив армію своїм розумом. Хотів піти на сусіда, на такого ж самого генерала, щоб убити ворога. Скільки люди в природі не старались воювати, ми часто й багато воюємо, але щоб його як ворога знищити, цього діла в людей ніколи в житті не виходить. Війни були, війни є в таких живущих людей, так у житті в природі залишиться.

    80. Ворог у природі був, він є, і він буде. Його ніяка така одиниця в житті в природі не перемагала. Паршек із своїм таким наміром, із своїм ідейним ділом, він не генерал або найвищого звання вчений, а простий і звичайний у природі мудрець із своєю думкою. Не зброя чоловікові помагає в житті, а природа. Не технічне з штучним, хімією, котрі зробили люди. Паршек нічого не робив у житті, щоби був живий факт. У Паршека місця ніякого нема, щоб його своїм присвоювати. Свого нема й нема чужого. Одна-єдина мати рідна природа, вона йде по білому світу без кінця й краю. Це є повітря, воно на місці одному не стоїть, його природа міняє щосекунди. Воно оточує воду нашу й нашу матір-землю. Паршек у ньому живе, живим енергійним тілом у воду входить у будь-якому атмосферному ділі, із води виходить без усякого самозахисту.

     81. Я йду з води в будь-який час, не боюсь ніяких умов. Я знаю природу так, як ніхто. Я є в житті не якийсь командир, що жене живого чоловіка в бій. Я не тягну із землі сировину й не роблю якийсь предмет потрібний, іншому не продаю природу як свою. Я не капіталіст, що наживає в себе капітал. Я не той, про котрого ви думаєте. Чужого в мене нема. Я нікого не примушую, а прошу як чоловіка живого: зрозумій ти мене такого одного з усіх. Я люблю природу як близького друга через його умови. У тебе – холод, у тебе – жара й у тебе – це саме голод. Ми його не поважаємо, тобто ми це не любимо. Паршек себе примусив, це все в житті любить усією душею, своїм серцем. Про хворого не забуваю, сильно завжди про нього я думаю, говорю про ці всі муки. Він же хворіє, він же мучиться, його оточила неміч. Він не знає: що треба буде робити.

    82. Ми хворого зустрічаємо, стараємось чим-небудь йому помогти із сторони нашої техніки. Це медична наука, вона говорить у чоловікові. Вона для цього діла має багато різних спеціалістів. Вони навчаються на лікаря, вони пізнають це діло, але самі стоять так само, як і ми, бідні, боїмось природи. Вона з нами не рахується, вона нашому братові бере саджає болячку й грибок, від чого наші вчені засобів не мають. Вони самі хворі, але не вболівальники за цього хворого, хоча хворий у лікарню попадає. Він перший раз як хворий сюди в цей колектив попадає. Ти, адміністратор, - усьому діло; на тобі ця вся матеріальність лежить, ти за все відповідаєш. Ти ж – чоловік ученого характеру, тобі за це все, як хазяїнові, довіряється, у тебе – персонал від сестри до нянечки. Вони не за хворого, а за тебе. Ти їм платиш гроші, вони цим живуть. Якщо хворий що-небудь таке зробить, ви його не оправдовуєте, находите все його так покарати.

      83. Він так хворий, а тут ви із своїм лікарським законом. Лікарня – це є таке ось діло, там усе робиться індивідуальним штучним порядком, процвітає хімія. Про це місце знають усі оточуючі там люди, вони як такі туди попадати не хочуть: там бувають великі помилки – ріжуть людей. А відповідати вони не мають права. Вони свою роботу прекрасно знають, вони так її роблять. Буде хороше хворому - тоді й лікар скаже свої слова: цьому хворому стало хороше. Такі хворі в цьому ділі, надія, можна сказати, Божа. Це стихія рідка в житті буває. Хворий сюди попадає не вмирати, він, як і всі люди, хоче жити. А природа є така мати: намітила його з життя убрати; посадила на нього, на такого чоловіка, свою хворобу. Вона не піддається ніякому лікарському лікуванню. Що роблять лікарі? Відмовляються.

    84. Це хороше всім людям жити на білому світі, щоб ніяк не хворіти. Паршек зустрівся з психіатрією не для того, щоб не було в цьому ділі хороше. З першої такої моєї зустрічі з вами я не змовчав точно сказати про свої сказані слова, що ви не знаєте нічого в цьому. І тепер прямо заявляю вам. Ваше поняття у вас відсутнє про мене. Ваше діло одне – нічого не знати про моє тіло.

    Дівчина молода розбудила. Я став писати про стан наших учених. Вони всі навчаються в погоні зробитися генералом, щоб у себе організувати велику армію. Його діло – думати про ворога. Того в житті ніколи не було, це – наше явище ненависті сусіда до сусіда. Обов’язково треба свої наявні сили використати на іншому за яке-небудь у житті діло, що склалось. Він йому чимось так у цьому завадив, на нього своїми силами напав.

    85. Це, можна сказати, є улюблене діло - один одному під боки надавати. Це так у житті робилось, робиться й буде робитись. Система введена така вона є: сильний – безсильного. Діти прийшли в один клас, а потім своє місце зайняв і побіг від іншого. Не те робиться в житті діло. А скільки їх є в природі. Хто кого так ось примусив у природі робити? Люди своїми силами на барикадах – права в капіталістів, стали будувати спільне надбання соціалізм, кому довірялось це діло робити. Він запросив на це все будівництво вчених. Вони в природі не робили це величезне будівництво – їм довелось це діло робити для людей. Це нове крокуюче по природі. Земля з усіх сторін це терпить, вона б цього не хотіла, але людей цим не зупиниш. Їм дай, вони більше нічого не знають. А одне й друге, і третє.

     86. А вам хочу історію діла минулого підняти. На арені природа була одна без усякого такого живого. А коли появився він – клітина людського життя,  на поміч цьому всьому прийшла вона, не вчитись у нього. Вона стала вчити його. Він був на білому світі, жив без усякої такої потреби. А коли вона прийшла до нього з допомогою своєю їх життя, вона йому сказала про це діло, у котрому вони двоє опинились. Їм треба було яке-небудь спільне діло зробити, вони договорились свою енергійну похіть використати. Їх тіла цим зблизити. Вони визнали це діло в житті таким, що кращого не може бути. Після чого вони стали в природі вживати наше зроблене або плоди як такі, від чого їхнє життя пішло. Скоро появилися діти, вони стали їм у всьому помагати. Із цього місця вони в природу пішли здобувати собі в промислах. Що він знайшов, сюди як у своє притягнув.

    87. А раз ми в цьому ділі проявили свою охоту, то це вже їхнє індивідуальне власницьке діло життя. А природа була непочате джерело, вона їм стала в житті давати ягнятком, поросятком, конячкою, верблюдом. Курочку послала, півника ввела, десь узялась качечка, гусочка, індичка. Словом, на арені жива поміч. І снасть стали робити зі сировини, з надр потягнули на-гора, завод зробили для того, щоби зробити голку, шило, ніж, сокиру, пилку, молоток. Це треба було мати в себе плуг орати землю, у що люди втягнулись. Зробили вогнепальну зброю вбивати в природі життєрадісне, тим вони жили-були. Своє місце не забували розвивати кустарно вручну. Так воно все життя робилось, робиться й буде так робитись. Це люди, ви жили різні. В одного було, а в іншого нема, з чим вони лізли на гору. Робилась у них одна погана історія. Сусід сусіда ненавидів,  мав на нього зло. А через зло народжувалася ненависть. Накидатись, і відібрати, що є в нього, собі присвоювати. Говорить у житті цьому: це моє.

    88. Сильний – у безсильного, так воно й розвивалось село й місто за рахунок людського труда. Він нам створив у житті економіку, політику й тут же розвив на людях смерть. Цього вони не бачили, вважали: це закон у природі, Бог покарав. Ця історія зростала в людях. Люди людьми розпоряджались, між ними був начальник, йому вони кланялись до землі. Він їх примушував так, як хотів. У цей час на це діло вчились, робились  теоретичними  ділками. Нерозумний бачив це, як у селі це діло робилось; імущі в себе копійку вважались близькими панами, у них це було. А бідняк у цьому помирав, діти його залишили, їх природа так до цього всього вела. Вона хотіла, щоби чоловік ніякий не вмирав. Вона хотіла, щоби чоловік  будь-який  жив не як-небудь, а безсмертним. Вона була безсила це зробити. Природа давно шукала такого чоловіка, щоб йому такому це діло довірити. Такого не находилось і не було в цьому.

    89. Він віки в житті проходили. Так воно й робилось у всіх селах, містах: жили мужики за рахунок цього всього діла. Росла наша така експлуататорська царська держава, особливо в ті роки, коли мені доводилось на білий світ народитись. Люди були напружені, дивились удалечінь, вони були цим ображені, незадоволені царським режимом. На це діло вчення приходило, молодь до них приходила, у них народжувалась мисль проти такого ось у людях тяжкого режиму. Розповсюджувався експлуататорський труд. Люди такі трудились багато ні за що. Такому рабству треба кінець покласти, про це нишком говорили студенти. Знаходились учені, політики, вони про це ось писали, вирішували своїм таким знанням помогти. Цензори не хотіли, щоби ця мисль у житті була. Але істину не сховати, вона невмираюча. Мисль даремно в цьому ділі не народжується.

    90. Маркс щодо цього був правий, та й життя саме в цьому ось показувало на цьому місці. А ми такі ось є люди: без цього місця жити не зможемо. Наше таке діло в цьому зустрічатись із такими днями, котрі без нічого в життя не приходили. Їм доводилось бувати не так, як при кочівлі, ми з вами й це провели. Нас не злякало. А тепер десь узявся син революційного діла, нам як таким приніс на арену радянську владу. Вона не чиясь – ними завойована, вона є наше право. Що ми хочемо на нашій землі, те ми там зробимо. Це буде таке діло. Питати нема в кого, ми самі є хазяї. Треба нам житловий дім. Лише була б матеріальність, у нас на це працюють своїм розумом архітектори. Вони будують людям у всіх відношеннях план, а за планом легко все таке робити. Ми на це є майстри; за що не візьмемось, те ми спорудимо. Одне здоров’я наше.

    91. Землю ми оремо тракторами, за землею доглядаємо. Ми машиною косимо, молотимо комбайном. Легко з технікою з усім справлятись. Люди все це роблять технічним шляхом, за що тільки не візьмуться робити. Сировини в нас у достатку. Для цього є заводи, випускають продукти, а деталь точить станок. Усяку машину складає чоловік, він нею один час управляє. Ми є усьому діло. Нам треба в житті, що необхідно чоловікові. Йому треба жити в природі не тяжко, а легко. А в це діло не вклались, чогось у нас не вистачає. А раз його нема в цьому ділі, уже це наша хвороба. І от ми його в житті не маємо й не можемо мати – це є наше в цьому ділі безсилля, велике незнання в цьому ділі. Ми хочемо похвалитися своїм умінням, що ми вміємо, а в нас це не виходить. Пошуки великі ми в природі стали мати, робимо ми самі, але щоби була в цьому ділі користь – цього ми ще не отримуємо й у цьому ділі ми не бачимо.

    92. Якби ми з вами полетіли в Космос і там такі засоби знайшли нашому чоловікові, щоб він у природі не простуджувався, не хворів, - ось це було б у житті нове. У Космос залітаємо в невагомості, а в Арктиці перебуваємо в мішках, а додому на землю приїжджаємо вмирати. Нам не треба в далеку дорогу відправлятись; що потрібно в житті, воно треба тут. Ми завоювали для цього діла владу. Не хвалитись, а діло робити!

    Тільки що на землю впала біла сніжина, вона нас своїм приходом злякала. Ми скоріше з двору біжимо в дім або надіваємо на ноги чоботи. Ми боїмось природи, ми відходимо від неї, вважаємо її: невідомо хто вона є. Якщо вона нас як таких простуджує, ми через неї хворіємо, то вона є для нас уже ворог. Ми з нею так ось рахуємось, знаємо, коли вона така холодна. Вона до нас такою приходить, вона нас усіх поставила на ноги наші. Ми приготувалися до тебе такої для нас нехорошої в житті. Ми те зробили, що пригоже для нас.

      93. Чоботи пошили, а молоток придбали. Хату на своїй землі поставили. Словом, чужим мертвим огородились. А хочемо ми в природі за рахунок цього добра так жити. Ми з вами є в бездушному чужому, мертвому ділі. А чоловікові треба для життя в природі повітря, вода й земля. А хочемо ми так жити в природі, що ми відчуваємо, що до нас доходить? Ми в природі задихаємось. А дім ми ставимо з чого? З мертвого чужого, з природного. Ми землю зорали хороше. Що ми зробили в цьому ділі? Цю оранку поклали під сніг. Це буде наше діло таке. Ми – усьому діло, примусили це діло робити. Вона в цьому ділі терпить. Через це все таке діло ми одержуємо врожай великий. Зайве беремо ми продаємо. А гроші складаємо в кишеню. Туди лізе чоловік рукою, його в цьому ловлять, створюють справу, судом судять, йому дають за це строк. Він там так відбуває. Усе це робиться через нас. Ми викопали шахту, дістали вугілля, його продали, воно спалюється.

    94. Робимо ми завод, палимо вугілля, плавимо чавун, із нього робимо залізо, сталь, а із цього всього – деталь, складаємо машину, вона в нас скрізь робить на паливі, на воді й повітрі – усе це не моє, а чуже. Люди через машин не знають ходьби пішки; для людей служить уже зупинка. Якщо їхати в яке-небудь таке місце – твої гроші. Словом, життя – це є справжня малина, усім хороше. І так цим усім, зробленим людьми, ми не задовольнили себе. Нас природа зустріла стихією, вона всюди така буває. Але зараз вона до людей увалилась. То там вона появиться, то можна її зустріти в будь-якому й кожному місці. Особливо ця стихія визнається нами всіма. Нам, усім людям, природа розкаже: звідки вона береться й для чого до нас вона приходить, хто її примушує, щоб вона до нас приходила? Ми узнаємо її таку. У природи приймуть усе. Ми про це в житті своєму узнали.

    95. Нам природа розкаже в житті нашому всю свою таїну, вона нам треба буде, ми про це знати будемо. Це живий невмираючий сищик, він наперед нам це діло розкриє, люди із цим згодяться, це діло більше не будуть робити. Ми будемо знати про всі засоби, даремно не будемо витрачати потрібне, будемо набувати. Ми в цьому ділі повинні робити для життя. А для смерті ми не будемо так робити. Наше таке діло в житті в природі. Нам треба знати: у кому є хороше, а погане теж треба нам знати. Я від природи  одержав дари, вона мені такому довірилась робити в житті в людях те, що їм пригоже. Люди в процесі їх такого життя, котре вони в цьому робили, утратили своє наявне здоров’я. У них як таких нема в житті жодного чоловіка, щоб їм помогти позбавитися від цих ось мук, крім одного мене, того чоловіка. Вона йому довірилась.

    96. Вона його одного з усіх полюбила, дала на це все свої такі сили. Я, Паршек, став ним так володіти, люди стали оздоровлюватись. За це я не міг брати ні копійки і не брав. А одна старенька за моє все зроблене дає мені 20 копійок. Я в неї питаю: для чого? Вони в тебе останні. Вона мені так сказала: «Я тобі даю душу із серцем». Я їхню цю подачку брав, сам знав, що це не моя така ідея продавати або купляти. Гроші не відіграють тут. Якби вони відігравали роль, то я б на це не народжувався. Ці гроші мою дружину задовольняли в житті моєму. Я на місці одному не сидів, рухався по умовах. Були мої такі зустрічі з людьми. Як одного часу їхав поїздом, мене везли безплатно. Я ходив по вагонах, дивився, скрізь бачив нужденних у моєму особистому здоров’ї. Я завжди стояв на ногах, бачив у людях те, що мені треба було. Я побачив чоловіка, у нього рука ліва висіла на білій хустинці.

    97. Я цю штуку вважав своєю хворобою. Підхожу до нього, із своєю ввічливістю до нього так звернувся як ніхто, і до нього з вибаченням, йому кажу: вибачте, будь ласка, мені за мою турботу вас. У нього запитую: «Що це таке у вас?» А він мені став про свою хворобу розказувати. А я його слухав з увагою. А в самого вже служить у природі просьба, я так ось просив матір природу, щоб вона мені в усьому такому помогла в моєму такому житті. Вона прийшла до таких живущих людей, котрі в своєму всьому ображеними, хворими залишаються. Їх - природа за їхнє діло, зроблене ними. Вона цього чоловіка покарала, у нього палець, він таку хворобу має, йому треба ніж. Ці умови дають самі лікарі, від чого буває одного часу хороше, а іншого часу буває й погано. Таке технічне, штучне буває в нашій лікарні. Вона таких людей в один час приймає, а в інший викидає.

    98. Якщо чоловікові помагають, йому дають дорогу, він іде без усякого такого, надіється на щастя. Буде добре – він буде жити добре. Його ця дорога, ця путь не виправдає: він нічого не робить. Я тільки ці якості, котрі проходять у людях. Якби вони знали природу так, як вона до мене ставиться. Я в неї шукав засоби не так ось, а своїм умілим терпінням. Я в природі їх так відшукав, на їх надіявся. Беру за цей самий момент, котрого доводилось зробити, він навіть це ось не почув, як це вийшло. Він це не думав, а палець як палець став. Так буває в природі миттєво, це діло в житті проходить. Я повинен вам про це діло сказати істинно: де б я не брався за це діло, вони в мене одні – це повітря, це вода й земля – найближчі мої в житті, невмираючі є друзі. Вони мені в усьому помагають, лише б я в них попросив. Вони мені зроблять усе те, що треба нашим людям.

    99. А тоді вже пішов конвеєр. Я їду, стою поглядаю на людей, а люди – на мене, такого молодця. Я такий у житті є на білому світі чоловік, обдарований природою. Цього мало, що люди роблять над мною. Те що я їм роблю корисне! Вони заперли мене в стіни, не дають Паршекові в житті процвітати. На днях із Москви приїхали з телебачення зйомники фільму, щоб мою роботу, мій труд людям показати. На це в зйомників був дозвіл, вони приїхали туди, куди це треба їм – у наш дім спільного характеру. Ми послали їх у район до Чернишова. А Чернишов їх послав у Ворошиловград до Бабушкіна. Вони туди як командировані тільки для цього діла. А їм Бабушкін відкриває папку діла, говорить: «Кому цей фільм, кого будете знімати?» Він моє загартування-тренування назвав довірено, і не дав їм продовжувати це діло зробити, народу показати. Щоб відрядження не пропало, Бабушкін знайшов такого чоловіка, їм дав роботу.

      100. Це було перед XXVI з’їздом КПРС. Я бачу: це  діло не так у житті пахне. Наш Бабушкін помилився, мене пізнаючи. Я знаю добре, ці люди розказали про думку Бабушкіна. Я звертаюсь до природи, як матері рідної, щоби вона мені показала, щоб я бачив таке, котре мені треба. Вона оточила всі дні холодним, морозним. Закінчився з’їзд – мороз відійшов геть. Це мої такі плоди в житті проходять. Я питаю в природи про діло всього з’їзду, їх слова. Вона мені так відповіла: «Ні». Я тепер цього діла жду від неї, вона мені істинно говорить: «І техніка нічим не допоможе». А я чую, бачу по телевізору, як люди виступають. Вони говорять: їм дуже тяжко від цього дихати. Їм як таким природа свої промені не присилає. Вона їм хоче те, що має, цим ось перешкодити. У неї один напрям спитати у вас, у таких хвальків: ви своє в себе майте, своїм похваліться.

    101. А чужим хвалитись не треба. Земля чия? Вода чия? Повітря чиє? Паршек говорить: не людське, а природне. Весь час її ви як таку на кусочки рвали, прибутком задовольняли себе. А тепер на це прийшов Паршек, він із своїм тілом прийшов. Не думайте, так даремно. Зараз ви про нього не знаєте: а хто він такий є? Завтра ви про нього узнаєте, скажете: це він, кого ми ждали. Він з нами вже піввіку живе, а ми його до сих пір не знаємо й не зможемо ми знати. Я ці якості в природу пішов шукати все це не для самого себе особисто – вони мені не треба. Я їх найшов і не присвоїв їх до себе й не назвав їх своїми. І не пожалів їх, щоб віддати іншим. Ці якості не мені одному належать, а всьому нашому народові. Природа наша мати рідна, у ній вони лежать, за ними треба йти самому. Дорога для всіх не закрита лежить, по ній такій кожний усякий чоловік проходить.

    102. Це все вважається спільного характеру надбання. Споминаю я області: одну, другу, третю. Запитую: де ж ваші минулі люди є? А їх уже не стало. Із своїм таким розвитком вони прожили свій такий час та продумали. Їм хотілось жити в природі, щоб ні в чому не терпіти нужду. Вони старались не сидіти на одному місці. Їх діло було одне – дай і дай. Вони в цьому ділі змагались. Вони в житті нічого не знали – їм дай, не мало, а багато. Вони шапку держали на бік. Їх діло було приказувати, а твоє діло – іти в бій у природу. Вона від цього спільного діла так сильно терпіла, не давала. Але люди в цьому ділі хворіли, вони й до сих пір хворіють, ждуть від природи своє оздоровлення. Щось вона їм новенького відмовить. Їх діло треба робити: під лежачий камінь вода не потече.

      103. Усі люди минулого характеру спішили все робити  в природі, їм це було треба. А щоби зробити це діло, ми з вами були не такі люди.

     В історії минулих часів яка була така держава, що з нею було в житті! Ми її берегли, з дубами йшли в бій, оправдовували самі себе. Згадайте революцію Паризьку, ми її бачили на екрані. Вона людьми робилась для спомину, що ми такі-то люди її робили. А щоби зробити, як це нам, усім людям, хотілось, хіба ми проти цього всього. А воно було так, ми цьому всьому свідки, як наш татарин над руським своє шефство мав. Він не знав природу, що вона не любить золота, а татарин на це діло пішов, утягнувся в нього. А руські лицарі цим скористались, їх як таких Димитров розгромив. Так що природа на образу руських людей не пішла, завжди були в цьому в захисті.

      104. Руські люди одержали революцію, руські створили для цього діла свою самодержавну капіталістичну державу. Ніхто не думав про цей момент, що чоловік без усякого такого діла зможе таку величезну штуку зробити. Я, Паршек, цю теорію знаю добре, без мислі вона не сильна, писати про Леніна не стану, бо знати його життя не хочу. А про Сталіна напишу. Він мене посадив у психіатричну лікарню за загартування-тренування, за моє таке життя. Він за це згорів, його нема. А витівка Хрущова довго не жила, тепер політбюро. Люди всього такого життя, у котрому я не борюся з природою, а йду я рядом із нею. Не жду від неї те, що ждуть усі решта люди. Я не виділяюсь. А те, що схоче природа над мною зробити. Мої перед нею будуть такі заслуги. Я роблю те, чого не треба робити, моя пошлість у цьому. Але в природі нас таких двоє, я й Валя. Та 12 учнів, тих людей, котрих нам вона обрала в моєму житті.

    105. Я, Паршек, проводив самодержавного царя нашого батюшку з престолу, а вів у життя людей, народ, під командою Леніна. Він сам себе в цьому всьому об’явив усій Росії Головою. Він об’явив нову економічну політику. Природу не обдуриш. У кому теорія помилилась, мужика своїм умінням покарати. Йому не довелось це діло здійснити, умер на віки-віків Ленін. Його діло підхопив Сталін, він був свавільний убивця всіх людей. Він кував партію, його діло – віра народу, як в отця. На нього кинувся зі своєю ідеєю, із своїм фашист. Віроломно він із Богом пішов на комуністів, хотів їх роздавити. Я, Паршек, був на стороні Сталіна. Ним з’їзд 8-й Надзвичайний був зібраний 1936 року 25 листопада, куди не обирались депутатами ув’язнені й божевільні. Я їх захищав як таких, брав любительське право бути на цьому з’їзді. Ніяких документів, ніяких грошей – одна вміла така терпелива свідомість.

    106. Треба проїхати від Красного Суліна до Москви більше тисячі кілометрів. Я прийшов на станцію Сулін, де поїзд Ростов – Москва, № 75 мав проходити. Він у цей час віз депутатів із  Північнокавказького краю. Я  зустрів головного резерву Ростова, перед ним вибачився, мене як такого він бачив уперше, спитав його дозволу, щоб він провіз свою дільницю. А тоді Ростов видав поїзд пасажирський до Лихої. Це мій перший початок. А він слова мені не сказав, показав тамбур, мовляв, сідай. Сніг надворі перший випав. Я за його командою так і вчинив, це вже мої умови. Я опинився в купе головного одинаком. А в самого така мисль з’явилась: цього головного упросити, щоб він Глубочинського головного упросив, щоб головний взяв із собою свою дільницю провіз. А тут уже час закінчився, головний дає свисток до відправлення. Механік паровоза свистить, тихо состав рушає. Я сам собі говорю: значить ми поїхали. Колеса застукали. Заходить до мене хазяїн поїзда.

    107. Він уже узнав про мене, йому чергові сказали. Він у Паршека спитав: «Куди ж ти їдеш і для чого?» Я себе в цьому підготував перед усяким чоловіком виступати, йому своє доказувати. Я йому говорю те, що він у своєму поїзді бачив. А в його поїзді їхала депутатська обрана делегація на 8-й з’їзд Рад, Сталін збирав. Я головному говорю: я теж делегат, тільки любитель, узяв слово від ув’язнених і божевільних. Ти це розумієш, що я за такий чоловік? Я Учитель, учу людей, щоб вони не попадали в тюрму й не лягали в лікарню. Це моє діло таке; має людьми прислухатися на цьому з’їзді. Я до головного звертаюся з просьбою: якщо ти як такий мене розумієш, я – лікар над собою, а ти будеш моїм першим помічником, щоб цих людей не було. Твоє діло одне – упросити, щоб головний, котрому ти будеш свою роботу здавати, не був проти твоєї пропозиції мене своєю дільницею провезти, як і ти. Я з ним, як із тобою, договорюсь, моє діло праве.

      108. Я – шукач такого чоловіка, котрого не було. Він на це діло згодився, дав своє мене підтримати. Я з ним про діло своє говорю: мені такому треба для цього діла чоловік, щоб він був такий, як ви бачите мене. Я не захищаю сам себе від природи, як ви. Я не простуджуюсь, не хворію. У мене чужого нема, щоб огороджуватись ним. Я, у зв’язку із цим усім ділом, лікар над собою. Я тебе як такого своїм усім полюбив, що ти не відмовився мені в першій дорозі помогти. Я хороше знаю природу, як рідну матір, її прошу, щоб вона мені в усьому помагала, особливо знання дала мені, щоб я зробився в цьому ділі мудрець у всьому ділі будь-якому кожному чоловікові доказати, особливо своїм практичним ділом ученим лікарям. Я для цього діла народився, учусь у природі. Це моє буде таке діло загартування-тренування. При такій нашій розмові, можна сказати за це все спасибі, так сказав головний Кузьмін.

    109. Ми проїхали Черткову на ходу, у Звіреві зупинились. Проїхали роз’їзд Замчалова, ось нам і Лиха. Головний з головним зустрічаються. Той, хто здає, йому малює картину: гість у купе, він їде на з’їзд, він наш чоловік, його треба доставити нам. Слово, він про все сам розкаже. Паршек як думав, так воно й вийшло. Головний узяв це на себе. А його діло було не мовчати. Люди виробництва, робота їх із людьми, але такого експерименту в житті в природі не бачили й не чули, сказав проти цього. Надворі зима, північ попереду. Поїзд іде один час, в інший час він робить зупинку. Говорить головний резерву Глибока, він до цього ставиться здивовано. По-моєму, холодно. І він говорить: холодно, але холод – не наша смерть. Якби природа була мені ворог, вона б мене давно скалічила. Вона мені є любимий друг через любов до неї. Вона мені не заважає, а помагає в усьому. Я її сильно прошу, хвалюсь не чужим, а своїм.

    110. Я йду до чергового, він теж заходить, реально все про це говорить. Моє завдання: з вами до Москви проїхати. Так воно по його такому вийде. Він чоловік такий у всьому світові один. Він – за ображеного, хворого чоловіка. Його ідея веде до одного, щоб на білому світові жити, а не вмирати. Проїхали ми вже Кам’янськ з Глибокинським головним, Глибоку залишили позаду. У Мілерово попали, а тепер їдемо ми в Черткове. Головний сам все для цього діла робить, знайомить мене з Воронізьким головним. Усе йде по закону, так і треба. Ліски залишаємо позаду, спати не доводиться через наші розмови. Периферія мене везе хороше, а от як учинить Москва, сам Сталін? А в нього на стороні Єжов. Нікуди ти не дінешся, як у Луб’янку. З тобою буде займатись Єжов. Проїхали ми Вороніж, попадаємо в Мічурін, ми проїжджаємо Рязань, тут московський головний мене бере привозить на Казанський вокзал.

    111. Я приїхав. Думаю: куди йти? Делегатів запрошують через кімнату, а я ж любитель. Іду у вокзал самого себе багатьом людям показати. Я - туди, а міліціонери тут як тут. Зустріли мене такого, їм хотілось знати: звідки я? Я їм показав небо: тільки спустився. А вони говорять: «Ми таких підбираємо». Ну що ж, беріть мене, я їм говорю, від вас не дінешся, ви – мої помічники. Проводять до чергових того, хто впав з неба. Я їм говорю так, щоб вони зрозуміли: я – любитель з’їзду, хочу на нього попасти. Про себе такого розказав. Черговий слова не сказав, мені говорить: «Іди». Вони узнали від головних про мій весь приїзд. Я, як метеор, по Москві. Зустрічаю москвича: скажи, як на Червону площу попасти? Він мені показав. Я – туди, а там № 3 дім Рад. Язик усе робить. Заходжу, двері відчинені, делегати реєструються, я теж став у черзі. До мене підходить чоловік у пальті, питає в мене, хто я такий є. Я йому відповідаю, як і всім: любитель з’їзду.

     112. А раз любитель, то машина «емочка» жде. Я з ними – туди, ми сіли й поїхали в Луб’янку до Єжова. Він мене такого зустрів. Я з ним так говорити не став, поки не приїхали психіатри «швидкою». Я бачив, я розумів, хто мені мав у цьому помогти. А Єжов спитав: «Чому ти з нами не говорив?»  Я йому говорю: вам треба моє ім’я, по батькові, прізвище – а я це все не визнаю. Я – Учитель народу, йому треба місце й умови треба створити, мати всю можливість для того, щоб зостатись без усякої потреби. Коли чоловік цим оточить себе в природі, він від неї одержить безсмертя. Цього в житті люди наші не бачили й не чули, а тепер Паршек людям вносить свою таку пропозицію. Він ці якості одержав від природи, ними оточив себе, живе на рівні з ними, їх любить, зберігає цим самим себе.

      113. Це природа, вона мене сюди в Москву прислала, щоби про це лікарям «Матроської тиші» розказав, щоб вони знали про мій такий прихід на землю. Я прийшов для того, щоби смерть як таку прогнати, а життя ввести в славу. Лікарі не навчились так із цим розмовляти, їм треба діагноз, вони шукають на чоловікові. А для діагнозу стандарт: таблетки хімії, штучне й ніж. Якщо це не поможе, вони списують актом ВТЕК. А мені це все не треба, мені треба чоловік. Не діагнозу треба помагати, а треба помагати в цьому чоловікові. Хвороба не відіграє ролі проти чоловіка, відіграє роль проти хвороби чоловік. Я помагаю чоловікові, але не хворобі. Паршек питає в лікарів. Чи була така в житті штука перед вами, щоби чоловік з такою думкою в Москву приїжджав? Ні й не може повторятись. Це так даремно нам ніколи не пройде. Я – чоловік, прошу природу, вона мені так помагає. Я, говорить Паршек, все рівно цим ось початком доведу. Я чоловік та ще не такий, як усі люди.

    114. Всюди Паршек костюм не міняє. Я таким у Москву приїхав, ніколи ніхто таким сюди не приїжджав. Своє намічене поставлю, але чужого не візьму. Мені ця ось Москва не треба, а мені треба ті люди, котрим я буду треба. Люди в даний такий час своїм здоров’ям негожі для життя, їм як таким я треба. У мене техніки нема й нема штучного, хімії теж нема, а є в мене природа. Вона мене привезла, вона мене відвезе. 67 діб лежав у «Матроській тиші». Лікар Зайцев за просьбою моєю відправив у свою місцевість із двома провідниками. Як не совісно вченим так чинити, як вони. Тільки говорив, так користувався всіма благами. А щоб якась неприємність у цьому була – ніякої. Вони роблять на свою таку сторону гірше. Їм це не промовчати. Вони мене через психіатричний приймальник із санітарами відправляють.

    115. І так мені Москва зустріч із Сталіним не дала. Я приїхав до жінки додому, вона мене знає так, як Паршека, вважає своїм чоловіком. Щоб вона повірила моєму ділу, цього нема в неї.

    Я як такий їду на периферію, стараюсь бачити людей, особливо хворих, мною нужденних. Іду я, як і завжди, поїздом, а в поїзді їде жінка. Літньою порою в шубі – я заінтересувався нею. Питаю: у чому діло? Вона мені стала з кореня про все розказувати. «Я – хвора жінка, - мені вона говорить, - холодна. Я дружина комбайнера. Була в Криму в Євпаторії, і там нічого не зробили». Я їй говорю: я тобі зроблю, шубу носити ти не станеш. Іди в тамбур, відчини двері, а повітря там бурує, ти тягни в себе його й проси мене, як Учителя. Три рази потягни, три рази скажи. А потім приходь сюди. Вона пішла, звідти приходить – шубу свою вона скидає. Говорить: «Вона мені не треба».

    116. Хоче мені за це віддячити. Я в цьому не маю нужди. Був час – брав. Це не моя така ідея, за гроші не купляється й не продається здоров’я. За 67 діб Москву можна оздоровити. Жінка мене запрошує до себе в радгосп «Балтійський флот» Моздоцького району. Я дав їй слово побувати. У мене місця такого нема, щоб люди знали та їхали. Не хочуть, щоб я цим займався. Я не кидав, але робити робив. Цій жінці дав своє слово побувати в неї. Діло йшло, продовжувалось. Після з’їзду Сталін розкрив шкідливу систему Зинов’єва, Бухарина, куди я зі своїм ділом попав. Я – гість цієї жінки за допомогу їй, їду в Моздок, а мене схопила до рук міліція Моздока й посадила в КПЗ. Я попав у цю ось систему, мене зустріли ці люди. Моє діло – це життєве. Я не хотів і не думав у ці умови попадати, але люди в мені дуже сильно помилились. Я про це не буду докладно писати.

    117. А три місяці просидів як ніколи.

    На це прийшов на арену 1941 рік. Гітлер сказився зі своєю величезною технікою. У цьому Господа Бога запросив. Природу не знає, а сколотив народ віроломно напасти на Росію. Вони фашисти – теж люди, агресори, пішли зі своєю ненавистю на комуністів, на нових людей. Вони Бога не знали, сильно йому вірили. Паршек у цій війні, у котрій ворог на Сталіна напав, евакуйовуватись нікуди не став. У нього документ був такий, за котрий усім треба кланятись. Німець був озброєний, гнав руських, ображеного солдата. Паршек це шукав, він хотів Сталіну помогти. Наші руські біжать, а Паршек на цю картину дивився, бачить, його мисль одна – цьому всьому помогти. Німці взяли наше місто Красний Сулін, нашу вулицю мотузкою оточили, не давали ходу руським. Я – туди до цієї мотузки, німець стоїть. «Ком пан», мене повів у штаб Паулюса, він там стояв...

    118. Німець мене такого привів у штаб, там руський німець. Він мене знав, їм про мене розказав, а тут мій документ підтвердив. Я їм як німцям такий руський чоловік сподобався. Паулюс попросив, щоб я йому що-небудь таке в житті розказав. Я йому, як німецькому генералові, про своє, зроблене мною, про загартування-тренування так красиво виклав. Він усміхнувся. «Гут, - сказав він, - пан». Я бачу його до мене таку радість, прошу, щоб він мені мою просьбу своїм шрифтом написав, а гербову печатку приклав. Так він по-моєму зробив. Коли я ці дані одержав, то тут уже виявився над німецькою армією Переможцем. Всюди я не боявся між солдатами німецькими виступати. Я говорив їм те, чому вони залишались у програшу. Я був у цьому упевнений думати про сталінську перемогу. Так воно природою робилось. Мене офіцери запросили в Берлін, я не відмовився, а поїхав з вербованими. Узяв на себе таку силу.

    119. Надіявся тільки на природу, вона була за мене. А в офіцерів одне  народилось. Мою поїздку відмінили, не дали їхати далі. Закрутилось, пішло в нас під копил. Цю ніч  на 22 листопада 1942 року я був підхоплений поліцаями, опинився в Дніпропетровську в гестапо. Перед німецькими солдатами в їдальні говорив так, як мені хотілось. А солдат із гвинтівкою запросив у комендатуру. Я пішов, вони посадили в мотоцикл і всю ніч вони мене провозили по офіцерах. Я тільки просив природу, щоб вона нашого руського солдата пожаліла, не дала так убивати його. Вона почула мій такий голос: під Москвою їх розбили, під Сталінградом їх оточили. Це все зробив я в цьому ділі, ворог зупинився. Гітлер не став мати успіхів. Ми про це узнали, тут же я був, приймався гестапо. Вони в мене питали, щоб я їм сказав: а хто ж у перемозі? Я їм сказав: Сталін. Він утягнув Рузвельта, Черчилля й Деголя. Їхня Потсдамська нарада дала розбити Гітлера.

    120. З упертими боями Гітлер відходив. А я старався попасти додому. Німці шефство взяли наді мною. Я ж не німець – руський чоловік, жив з ними дружно. Моя мета була одна – перешкодити Гітлеру. Я був на стороні Потсдамської постанови. Моє одне є рішення – з ворога зробити улюбленого друга. А коли люди від мене зажадали, щоб я поїхав у Москву й Сталіну запропонував такий мир, я не доїхав до вокзалу Казанського, мене начальник міліції Литвиненко приділив в інститут імені Сербського. А там академік Віденський, я був до нього близький, став вносити пропозицію. А він мені сказав: «Нас із тобою Сталін посаджає». Я місяць полежав, скоро повернувся. Став дома своє продовжувати.

      Моє – це природа, вона мене держить, вона мені сили дає, усі своїм умови й можливості зоставатись без усякої такої ось потреби. Така штука відбувається в Паршека.

    121. П’ята ударна армія прийшла генерала Цвітаєва, мій син Андрій, не дійшовши Красного Суліна, загинув на мінованому полі. Це - моя велика втрата. Я проводжав маршові роти на захід на фронт. Не хотілось мені, щоби були такі бої. Жодної війни не було, щоб мирно зробили між собою лад. Хто давав таке право займатись у житті командуванням, якщо кожен чоловік від роду ліз на це місце сам? У чоловіка така введена мисль – стати над людьми мільйонером. Це народжено в природі так, нікому не хочеться бути в людях нижчим від усіх, якби тільки не було в цьому такого мене. Як я хочу у вашому такому вмілому житті, ви цього не робіть. Як треба буде жити, щоб у тебе це було. А мені треба це ось робити хороше, яка красота в цьому ось ділі. Його треба робити.

    122. Треба кинути те, що ми з вами робили. Це наша перша в житті така помилка. Ми облюбували, самовільно зайняли це місце. Ніколи в житті не стане справедливе те, що ми зробили в природі – це все даремно. Дивишся на все ваше зроблене, як ви в цьому вмираєте. Не встиг очі прикрити, яма готова, музика грає, а лопати закопують. Таке діло робиться нами ось на цьому місці. Я зможу так сказати хороше про таке, можна буде похвалитися перед усіма. Я в цьому колективі є один з усіх чоловік, цього всього вболівальник. Я вболіваю за це все, бачу далеко це ось таке для нас нехороше діло. Я був у своєму житті хлопчик рослого вигляду, мені всього 15 літ від роду. А мене тоді копійка примусила лізти в шахту. Не що-небудь робити, а на плитах бути. А що там робив? Та залізні вагони, їх до нас приганяли дорослі хлопці.

      123. А наше діло – це не пампушки зі сметаною в селі їсти. Цей залізний вагон, у нього вугілля вантажилось 30 пудів. Він по брезберу вниз на наші плити спускався по канату. Ми були тут удвох на ногах із руками. Цю роботу самі робили. Порожняк угору за вугіллям посилали, а завантажені вугіллям вагони ставили по ходу. Це тільки було сказати кому? Зробити доводилось у такому віці тяжко, але життя таке – треба було робити. Гроші тоді берегли мене. Брюки треба суконні, з ними доводилось у селі парубкувати. У цьому все життя проходило. 15 верст від села Оріхівки до рудника Мордена пішки ходили кожну суботу. А тепер всюди автобус, знаєш час і зупинку, до будь-якого міста довезе. Жити б, жити в цих умовах, але нам так природа не дає. Ми, усі люди такі, у житті вмираємо.

    124. Це мої дитячі такі спомини. Я був старшим сином в отця. Якби так треба було в житті, то я ніколи не ждав. У нас було пара невеликих коней, за ними я доглядав, годував, поїв, запрягав. Їхав у Білу возити вугілля в Луганськ. Брав за гроші, продавав теж. А закуску брав білу булку. Життя в труді. Дома так не сидів, вулиця проходила в такому ділі. Так що думати на начальника якого-небудь – ні. А щось у житті було на своїх конях, вони мене годували, мені в цьому сильно везло. А для чого діло таке? Паршек говорить про те життя, котре проходило між ним і природою. Вона не давала довго цього потрібного для всіх людей чоловіка. Я його не бачив і не чув, а потім прийшов такий радісний у житті час, я відчув у самому собі цього чоловіка. Йому треба було його в природі таке місце, і його природа мені підказала, дала знати.

      125. Я його обґрунтував не своїм особисто, а це місце, ніким не зайняте й не використане, воно належить усім людям усього світу. Там є умови такі, котрі зроблять можливість людям без усякої потреби залишатись, щоб завоювати безсмертя. Це Паршек у житті своєму, він одержав це діло цього місця. Воно знаходиться в селі Оріхівці Лутугинського району, Ворошиловградської  області. У цій місцевості Паршек народився й має повне право там сам себе примушувати так жити, як йому природа дала. А ви, адміністративні особи радянської влади, йому як такій особі в цьому всьому не заважайте. Він це місце не присвоює, а говорить: це наше райське місце, чоловікові слава безсмертна. Ніколи це місце Паршекові в житті  своєму  не забути. Він – шукач, він його знайшов у житті своєму і ним повинен скористатись.

    126. Він це місце у вас як таких не просить. Ви ж люди, невже ви не бачите своїми очами, де подівались наші отці, матері й прадіди. Он, їх місце кладовище вічного праху в землі. Відмовтесь від цього всього, ви ж умираєте в цьому, вас природа не хоче держати в себе. Вона має дорогу посилати. Ідіть, як іде тепер Паршек. Він вашому не заважає, а своє знайдене ставить – життя вічного характеру. А смерть із життя проганяє. Ось що нам найшов Паршек. Ура йому! Він так хоче нашу молодь навчити, підказати, показати цю дорогу. Вона була, вона є і буде тоді, коли за неї так візьмемось. Вивчіть мою всю історію, написану мною. Це не одна буква й не одне слово є, а багато фраз, і діл у цьому ділі. Мене природа навчила, показала, дала право це робити. Я не перестаю це все ось робити, а мені деякі нерозуміючі люди заважають.

    127. Паршек говорить про дане життя те, що ми з вами навчились у природі робити. Ми з вами це зробили, у нас це є, ми його маємо. А те, що з вами думаємо мати, це буде наше вміння. А коли втрутились у таке наше діло, то ми в цьому всьому дуже програли. Ми своїми силами всієї техніки, штучного, хімії наступаємо. Ми хочемо, щоб вона про нас таких нужденних ніколи не забувала. Ми в цьому тяжко так трудимось, так хочемо, щоби ти, природа, по нашому такому бажанню все давала. Для цього ми зробили снасть таку, котра не питає: можна чи не можна? Ми надіємось на зброю, усе в цьому вона зробить. Ми нічого не знаємо. Наше діло таке – робити. А що із цього діла вийде? Залежить усе від природи. Вона стоїть на стороні всього діла для Паршека.

     128. Це, що в житті ми бачили, уже пройшло давно. А що буде далі? Ми нічого такого не знаємо й знати ми не зможемо. А ми, усі люди, живущі на білому світі, ждемо завтрашнього дня. А він до нас так даремно в нашому житті не приходить – хоч одного чоловіка із собою забирає. Ми в ньому вмираємо на віки-віків. Нас із вами такими зустрічає наше людське середовище. Ми тільки дух спустили, а вони всі могилу  вирили, гріб зробили, у землю на край села віднесли схоронили. Це почате нами не проблема. Усі ми там будемо, нас природа поодинці всіх візьме в руки. Ми в цьому ділі безсилі жити на білому світі. Стали ми це діло в житті робити – ми з вами помилились, недоробили це ось діло, умерли. Воно є чуже природне. Ми його украли, як своє наявне присвоїли.

    129. За це нас природа й не пожаліла, вона нас усіх до одного візьме в руки. Це не що-небудь із технічного діла, штучного діла, хімії, зроблених людськими руками, а природа: повітря, вода, земля, струм, електрика. Ми з вами вже безсилі ждати від природи цього діла; що нам треба, вона нам не дає. Не хоче нам давати життя, а буде нам у цьому ділі заважати, як ми з вами заважаємо Паршекові в його ідеї. Він її нам несе, це життя наше людське. Ми вмирати не хочемо, а заслуг у цьому не маємо. Нас природа за це, що ми робимо, карає. Бере свої дні не такі, як треба, присилає, нам не в силу їх пережити. Ми до цього всього не приготувались їх, ці дні, зустрічати. Це сторона є не технічне, у штучному й у хімії, зовсім не така, а природна життєва. Повітря, вода й земля духом огороджені.

    130. Ось що вона нам за це діло несе. Це не хтось такий є в житті – Паршек, він є в трьох особах – Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Це є в житті своєму, є сила одна невмираюча. Місце таке вибране в природі є для цього діла, умови й можливість, котрі чоловіка зроблять у житті без усякої такої потреби. Це буде місце наше райське, таке ось ужитті місце, а чоловікові – слава безсмертна. На цьому ось місці сам Бог Духа Святого знаходився зі своїми п’ятдесятьма учнями. Він їх приймав на горі цій і сходив у колдибаню, там він і всі учні купались, не ради свого особистого здоров’я, а ради всього світу всіх наших земних людей, щоби вони також сюди, на це ось місце приходили й своє втрачене здоров’я в житті повертали назад. Їх природа на цьому місці як святому місці відновить.     

      131. Це було не щось, а просте звичайне місце. На ньому лежала всякого роду природа. Це таке місце можна зайняти в будь-який час кожному чоловікові під умови. А це місце призначене отцем Паршекові для його життя. Він його за спадщиною тепер зайняв не своїм, а спільним місцем. Це місце не для індивідуального користування чи життя приватного характеру. Воно повинно бути загальним благом чоловікові нашої  всієї сім’ї на земній кулі. Воно ніким і ніде не повинно займатись. А має послужити чоловікові хворому, з нестатком у його тяжкому житті. Чоловік повинен знати про це таке ось місце, на котре сам Бог приходив і там своє життя визначив, щоб на цьому місці кожному всякому чоловікові було доступно бути.

    132. Це робиться тільки природою, вона не прощає нам. Паршек – не одним людям якоїсь національності, котрі хочуть у природі діждатися такого чоловіка, у його житті місце таке і усю можливість зоставатись без усякої потреби, щоби бути у славі чоловікові безсмертним. Ось чого люди від Паршека в житті діждались – невмираюче вічно. Так учинив Паршек із своїм тілом у природі. Вона йому довірилася своїми силами, розум він розвинув у ній для цього ось діла. Це не технічне діло, не штучне діло, не хімічне діло, а природне; це повітря, це вода, це  земля та, котра  від  Адама літ ніким  іде не зайнята. А Паршек – це місце завдяки своєму рідному отцю Корнію Івановичу, він йому це місце указав.

    133. Природа Паршека спитала: чому це так у природі людьми робиться в житті: вони їдять досита, одягаються до тепла, живуть у домі з усіма вигодами, здавалось би, жити їм, а природа їм не дає? Треба визнати: природа є для людей усіх чужа. Ми його крадемо, ми його тягнемо в двір, хочемо з ним розправитися так, як робилося людьми. Розводили з маленького у велике, цим жили люди. З яєчка робили курку, а потім її вони так різали. А з теля бика робили, цим биком розпоряджались, як собою. Ярмо на шию робили, на ньому їздили, куди хотіли. Вантаж який-небудь клали й везли на ньому, як на рабові в житті. Що хотіли з нього робити, те вони в природі робили: це ж їхній бик. Вони ними будували ярмарок, продавали його, купляли. Як хотіли, так і робили.

    134. Доріжка і та вона моя, по ній ходжу. Я був маленький хлопчик, сільський пацан. А ярмарок був в Іванівці. Ми зі своїм батьком рідним зібрались пару биків продавати після розділу з дядею Федором. Ми задумали жити. Нам дісталась землянка, а хотілось хату сільського типу зробити. Отець із шахти не вилазив, цю копійку колотив. Самі умови примушували це робити. Камінь був навезений із кар’єра, ліс із Іванівки ми доставляли. А биків на це продали. Покрівлю з Колпакового привезли, склали стіни наші односельці. Дядя Іван Потапич усю дерев’яну обстановку зробив, родичі помогли обмазати. Скоро забрались у свою хату, котру отець придбав. Життя продовжувалось дуже натягнуто в цьому всьому. А жити нам хотілось краще від цього всього.

    135. Паршек у всіх питає: для чого ви в природі народились? Для життя. А що вийшло в процесі? Ми народились для життя, а діло залишилось помилкою. Ми стали робити діло перше початкове, котре не треба в житті робити: це діло не наше, а чуже природне. А ми прихитрились його робити, зробили, у нас це діло вийшло в житті. Довго ми збирались, думали про це, і кінці в куту нашого двора дім утворився. А слідом за цим самим – у сусіда, теж він поставив. Не таку, може, від цього дому краще. Ми з вами не зупинились це діло робити. Ми робили, ми робимо й будемо це все робити – це наш у природі такий життєвий розвиток. Хутір  починався з хати, а село - з багатьох домів. Місто робилось майстрами, заводи там будували.

    136. Мене, такого ось Паршека, ображати нікому не можна. Він – ображена така особа. Усі люди оточені чужою матеріальністю. А своє тіло? Їм природа страшна, вони її ворогом вважають. Як ледь щось таке, уже застудився, захворів. Хворіє, стогне в постелі. А раз захворів, хворієш, на це засобів нема, щоб від цього позбавитись. Хвороба нападає на чоловіка, він у цьому гине.

     Паршек примусив себе від цього діла відходити, пішов у природу разом із нами, ученими людьми. Ми йшли по дорозі, перед нами виявився дім, його для життя побудували люди. У ньому – вікна, двері, у котрі треба буде заходити, і найголовніше – труба. Ми, як мандрівники, шукачі чого-небудь новенького, у ці двері заходимо. Направо й наліво – коридор. Ми в одну сторону пішли праву. Двері й надпис. У ці двері можна будь-якому чоловікові заходити, і в цій ось кімнаті можна буде жити так, як наша історія примусила всіх нас.

      137. Ми в ній пожили, сваволили. Як воно робилось, так робиться й буде робитись. Ми вмирали, умираємо й будемо вмирати. Це наша проблема: пожити, а потім треба вмерти. Пішли ми  далі в ліву сторону. Тут теж є двері з надписом: у ці двері теж можна всякому кожному чоловікові заходити, і в цій кімнаті можна жити так: треба буде навчитися так жити, щоб ніколи не вмирати, вічно жити. Не знаю, кого ця кімната заінтересує? А мене вона примусила про це діло думати, сорок вісім літ проходив та продумав. А все-таки я це місце знайшов, хотів це діло практично освоїти. У райвиконком Лутугинський звернувся до голови.

    138. Він мене вислухав, прийняв. Я йому говорю: доволі вмирати, треба вчитися жити. А перш ніж жити на білому світі, треба нам народити нового чоловіка. Не так, як ми дитя народжували: ще не народилось, а ми йому всі потреби зробили. А тепер ми повинні народити в чистій природі, у повітрі. Чувілкін бугор – це місце в Оріхівці, Лутугинського району. Ми ж договорились. Чоловік живий – голова райвиконкому. Треба матір, усі умови підготовлені, діло за водою. Ми з матір’ю. Це – діло міжнародне, без усякої потреби народити чоловіка прийшли. Ми таксі в Свердловці взяли і з людьми поїхали. Медсестра з Москви Подоксик Римма Григорівна. Був Олександр Олександрович Бреженьов, я та інші. А голову сільради не поставили в цьому, він підняв районну міліцію. Та ми самі на таксі поїхали в район, а там того голови не виявилось, він у Луганську. Нас вважали за якусь секту.

    139. Секти – ніякої, а загартування-тренування. Це – находження здоров’я, усе робилося законно. Я – чоловік Паршек цьому ділу й цьому місцю. Не дала міліція народити це дитя. Узяв на себе Паршек це місце, котре знайшов, обнародувати – себе в цьому показати 25 квітня. Ми з людьми хотіли відзначити цей ювілей, з усього Радянського Союзу приїхали люди. Це місце, де будуть умови й уся можливість чоловікові бути без усякої потреби. Це місце є, воно призначено мені. Люди приїхали це діло відзначити. Ми – в Свердловську в організацію в міськком, а нам для цього відмовили автобуси й вислали з Ворошиловграда всю обласну міліцію. Оточили хутір, мій дім і веліли всім роз’їхатись. Так і вчинили. Моє свято вбили. Де ж місце безсмертного чоловіка? Він же – новий невмираючий чоловік, повинен жити вічно. А ми до нього, Паршека, ставимося з презирством, не даємо йому в цьому жити.

    140. Він для цього діла сам без нікого проходив, прошукав у природі це місце. А воно нам треба при всіх умовах і всіх можливостях залишатись у природі без усякої потреби. Ось що нам знайшов у житті нашому в природі Паршек - це діло, воно нам треба всім, безсмертного чоловіка, звідки ми будемо починати, щоб у нас це діло здорового чоловіка вийшло. Паршек ці засоби, це місце знайшов; тепер треба тільки обґрунтувати людьми, це місце обнародувати, щоб на цьому місці хворий чоловік отримав здоров’я. Ми його так легко втрачаємо, а щоби знайти його, ми безсилі. У нас такого чоловіка не знайшлось у житті. Усі ми до одного чоловіка подробились технічними людьми, не вміємо так жити, щоб нам своє життя продовжувати в природі.

    141. Паршек говорив, говорить і буде він говорити про цю справу. Це є моє начало. Ця дорога, по котрій я там проходив, вона й до сих пір вільна. Ніким не заборонено це ось робити. Грошей – ніяких, затрат нема. Усе робиться фізично на живих босих ногах. Я це все робив, мені помагали в цьому люди. А коли побачив істину в природі: це місце – для всіх наших земних людей користь для того, щоб чоловік на цьому бугрі переробився на нового невмираючого чоловіка. Це буду я, Паршек, належати до такого першого чоловіка. На цій землі – усі свої умови для цього діла й уся можливість є залишитися без усякої потреби. Цей бугор не має нужди самозахисту й якого-небудь продукту. Один азот із повітря, вода, земля. Смерть як така цим учинком виженеться, а життя в славу ввійде.

    142. Де люди візьмуться? На цьому бугрі. Вони гучно скажуть своє слово: це наше є райське місце, чоловікові слава безсмертна. Це місце треба буде нашим дітям, котрі одержать життя безсмертного характеру. Вони від природи сили в себе одержать, не будуть простигати й хворіти, що їх як таких оточить. Люди підуть нові. Цих людей не стане. Я тоді скажу, коли мій голос почують, а він буде всім треба. Паршек, він говорив, він говорить і він буде говорити нам усім, щоби ми, такі живі на білому світі люди, у природі не народжували так чоловіка, щоби він через свою розвинуту похіть у себе втрачав своє власне наявне здоров’я, щоб через це все зроблене діло вони вдвох завоювали між собою таку ось смерть. Вони самі це ось зробили. Удоволення створили – заклали своє зернятко на нового, ніколи не бувалого.

      143. Народили в крові цього чоловіка й стали його по-своєму всьому в житті так ось примушувати. Бути чоловікові в цьому ось загнузданим у технічне, штучне, хімію. Це все зроблено в природі руками чоловіка, розумом, але не мудрістю природою – у житті чоловікові так місце мати, щоби залишитись при умовах таких, щоби була в чоловіка така можливість бути в житті своєму без усякої потреби. Тоді-то в житті своєму чоловік завоює в природі славу, своє безсмертя. Це вже таке діло природної сторони буде, й обов’язково буде життя вічного характеру. Чоловік у цьому ділі доб’ється, йому природа такі якості через це все відпустить. У неї, як матері рідної, є все. Що схоче вона, те зробить. Ні в кого вона не спитається, лише б це життя таке ось безсмертне продовжилось.

      144. Паршек – чоловік, він вибрав таку дорогу, від котрої не відмовиться ні один чоловік. Не треба вчитись у природі, як треба буде вмирати. Треба вчитися нам усім, як треба буде жити. Життя вічного характеру всім дається, тільки ніхто не хоче в цьому залишитись - бояться цього. А життя є, воно буде вічно тоді, коли ми за це діло візьмемось і будемо в цьому ділі робити. Але перша кімната нам усім показала незадовільне таке життя. Ми в ньому прожили та протерпіли тяжко. Як би ми не жили й не веселились, а врешті-решт усі до одного повмирали, лежимо в своїй могилі прахом. Ждемо в цьому чогось у житті іншого новенького. Друга кімната – зовсім інша в своєму ділі, вона чоловіка по-іншому виховує. То ми з вами робили помилково, зробили в цьому нашу незникаючу смерть.

    145. Паршек хоче нам сказати про це діло, воно робиться в природі в житті нашому чоловіком. Я починаю зустрічати дні, що йдуть по порядку в тижні. Перший день – це понеділок, він нам приніс свої такі плоди зі самого нічного часу, у котрому втома. Ти завжди так їв, а тепер тебе оточила твоя така свідомість. За всім законом твого життя, треба буде готуватись, щоби поїсти - у тебе щодо цього навіть нема апетиту. Ти в цьому ділі переміг. Мало того, що їжі не вживаєш і не готуєш. У тебе інше попереду – нелічені дні рядом сидять. Я повинен зустрітися з ними так, як ніколи, без усякого діла. Мені в цьому всьому не треба ніякий хліб, ніяка вода й інші всякі продукти. Тобі не треба в цьому навіть вогонь. Словом, природа прислала такий цей ось понеділок, його такого не було ніколи, а тепер він без усякого всього прийшов.

    146. Вечірній час прийшов, ми приготувалися так ось поїсти. Це система, цей час мій. Я його в природі ради здоров’я проводжу, у понеділок увесь день не їм. Середу до 12 годин четверга не їм. У суботу до 12 годин неділі не їм. Чотири дні не їм. А їм три дні: понеділок – перший день, вівторок – весь день у моєму розпорядку їсти стільки, скільки хочеш. У четвер з 12 годин і всю п’ятницю їм, скільки хочеш. Три дні - у моєму розпорядженні. Це значить - я їм за весь рік 156 днів, а не їм у всьому році 210 днів. Цим самим у природі в житті виграю своє небувале безсмертя. Я буду жити в природі, тільки скільки захоче сама мати-природа. Вона мене держала весь час цей у постелі, я терпів, чого тільки на своєму тілі не випробував. Ворог не спав, він своїми діями робив те, що йому подобалось.

    147. Нога боліла, і до сих пір вона не в порядку – гальмує мою життєву бистроту. Вона доглядається цілком і повністю Валею. Вона – моя супутниця. Вона  за мною так доглядає, як ніхто. Я її за це цілую, їй говорю від усіх людей «спасибі». Вона мені багато підказує, я її слухаю, як ділок у цьому ділі. Вона за мене може виступити, розказати правду, вона нею оточена. Вона – у мене такий помічник, нарівні все на собі так випробує. Природа – за нас за двох. Ми це щастя й здоров’я витягнули на Чувілкін бугор. Про це є фільм, знятий робітниками Дроздова. Він тепер у Наумова, його як такого люди ждуть. Він плівками оточений. Це є наша двох, Учителя й Валентини, правда, вона в природі невмираюча. Жила вічно, живе вічно, і буде жити вічно. Ми цю істину ніколи не забудемо. Про неї так написати. Це є «Неправда»,  котра говорить свої слова.

    148. Неправда. Мені хотілось сильно жити, а от природа не дала. Я раніше робив, а тепер відпочиваю. Учені люди наші помилились на мені, визнали свою хворобу – розвиток особи параноя, шизофренія. Ох, як молодість мою жаліти доводиться. Але зате я хвалюсь, ім’я його ціню. Хороший, розумний чоловік корисним мене зробив. Руки мої – золоті, а розум – дорогий. Якщо знаєш моє тіло, хвались перед усіма. Звертайся до мене, проси сильно: «Учителю дорогий, дай мені здоров’я». Коли мене упросиш із душею, із серцем, ніколи в образі не залишишся, а одержиш те, що слід. Природа – багата матір. Повітря, вода й земля – найближчі рідні мої незабутні друзі. З ними можна вчитись і в них можна навчитися для самого себе й для іншого. Треба буде трудитися загартовуватись у природі, сили волі набиратись, щоби вони були в тебе. А потім це маленьке зернятко сіяти. Ми звикли хворіти й простуджуватись самі. А Учителя нема для того, щоби учити людей, крім одного тільки руського простого чоловіка, хто сили свої перед усіма поставив; не лікаря, не знахаря, а особисто свої загартовані.

      149. Йому хочеться передати всьому народові, ображеному чоловікові, забутому всіма, хворому. Він дуже хоче бути в житті здоровим. Але чоловіка ще не знайшлось, щоби він був такий, щоб уболівати  й про це сильно думати, як треба йому вміло помогти. Він щодня вболіває й сильно думає, страждає в цьому сам, природу просить, щоб відчинила ворота для цього чоловіка повернути назад своє здоров’я. Що найголовніше в житті? Їй сказати спасибі за її турботу, за незалежність свою, котра йому помогла. Чоловік став здоровий, уже хвороби нема, а є життя одне здорове, сильне.

                                1968 рік   18 серпня. Іванов.

      Якби не Валентина, я б тут ніколи не був. Мене до себе вона пригорнула вмінням. Вона мені своєю мислю протистоїть, я був у цьому ділі не таким, за що природа болісно держить у себе, вона не допускає до того місця, до нашого райського місця, де має утворитися слава безсмертного життя чоловіка.

     150. А зараз вона мені так криком кричить: «А для чого тобі ці смертні гроші, котрі всіх у гріб поклали?» Вона мене просить, молить. Говорить: для чого тобі ці ось гроші? Шах, він як  не ховався й не йшов від людей із грошима, умер безслідно. Гроші – не порятунок є в житті, а мертвий капітал у житті є. Вічно смітить у людях смерть. А смерті нема й не буде на Чувілкіному бугрі. Там місце таке, там і умови такі й уся можливість є залишатися чоловікові без усякої потреби, де легко можна буде завоювати безсмертя. Це буде, нам це місце треба. А ми звикли жити в першій тій кімнаті, у котрій всі люди жили, вони боролись у природі за право своє пожити, сваволити в усіх ділах,  потім у цій кімнаті на віки-віків умерти.

     151. Люди підготували самі себе в цьому ділі мою ідею, зроблену в житті, зняти в кадр фільму. Чоловік одержав відрядження для цього діла, а місцеві адміністратори в це діло втрутились, дали зняти на плівку не Учителя, а військового чоловіка. Це все зробив у житті своєму адміністратор. Паршек із ними так зустрічався, він їхню тактику вивчив. Вони мою ідею так не зрозуміли, вважали її нерозумно, необдумано якоюсь сектою. А самі знають хороше, що це все робити неможливо. Паршека ніхто так у житті своєму не примушував і не зміг це діло примусити, бо це все безгрошове. А любов свою проявив сам у природі й випросив у природи. Це ж у житті – усім людям. Вони Паршека в цьому ділі ждали, думали: він до них прийде, а що він буде робити?

    152. А він це діло в природі випросив ради людей, діло доказати їм. Їхнє технічне, штучне й хімія - без цього всього чоловікові хворому. Цим самим доказати: без природи, без умов, без усякої можливості не можна бути без потреби. А природа – така мати, вона народила в цьому ділі Паршека, йому вона так довірилась, свої сили вона йому віддала. Він ними розпоряджається, не боїться по дорозі йти й зустрітися з будь-якими людьми, адже вони не хочуть іти слідом за ним таким. Вони в природі в такій кімнаті, у котрій вони свій вік прожили, сваволили. Хто як у цьому жив і сваволив, а потім такий безсилий час для них прийшов. І всіх людей як технічних поклала в ліжко й держала їх до того часу, поки в них не відібрала сили та їх усіх так умертвила. Вони як і не жили й нічого в цьому ділі не робили.

    153. Паршека зустріли в цьому ділі вчені, вони з ним таким не згодились. У них було одне, що нам показала життєва кімната. Вона нами, усіма людьми, зроблена. Двері – для проходу, щоб у неї заходити. А коли в неї зайдеш, там усі умови є для того діла, щоб у цій кімнаті жити. Денного характеру вікна, усі такі зручності, піч посередині складена. І також стоять на своїх місцях ліжка, вони кожного чоловіка держать; коли йому хочеться перепочити, тоді він у цих ділах спить. Йому сон сниться: яким він має бути в природі багатим. Він усе про це думає. У нього під головами все добро цієї ось кімнати. Вона чоловіка примушує в ній довго не спати. Як ледь щось таке, він підхоплюється, скоріше свій одяг на себе і в путь, у доріженьку в природу по що-небудь таке. Він же мисливець, хлібороб землі.

    154. У себе має своє зроблене приладдя, тваринну силу, за котрою доводить у цьому доглядати. Вона – жива худоба, чоловікові помагає. Це його технічна машина, вона землю оре, вона за землею доглядає, робить на ній урожай. З дому мішок набирає, а з поля возами везе. Цей чоловік оточений горем чи бідою, стихія попереду. Чоловік цим оточений, його держать умови життя. Він про неї думає, старається в себе більше цього мати. Йому природа в цьому все дає. Він у цю кімнату волочить живе, йому цього мало, більше хоче мати. А кімната є в одних умовах, її огороджують великі надійні, міцні стіни. Хазяїн був задоволений, що він їх такими створив. Це його в усьому майбутня сила життя. У нього на це була віра. Він так жив, упевнено говорив про невмираюче. Ніколи він не подумав про нещастя чи яку-небудь біду, а, може, десь візьметься горе.

    155. Якби ми знали про цю нашу кімнату, яка вона є в нас. Ми там похіть свою так розвиваємо, бажаємо нашу сім’ю рідну мати. Це не природне таке діло, ми його зробили самі. У нас появилися діти. А діти наші можуть бути чужими дітьми – це наше горе з бідою. У багатого отця діти розумні гроші мають, лише б тільки вони. Вони від смерті не відкупляться, це мертвий капітал. У людей велика звичка їх збирати, вони заробляють тюрму.

       Моя ідея, вона живе без усяких грошей. Вони не рятують в житті, за них чоловіка вбивають. Я, як у цьому ділі ділок, гроші в житті не визнаю. Моя ідея: їх попалити. Вони помагають смерті, вона через них живе. Якби не гроші в нашому житті, ми з вами не продавались. Гроші в цьому відіграють роль у нас. А той чоловік, котрий їх у себе накопичив, він ними в цьому багатіє.

    156. Гроші здобувають гроші, ними треба вміло керувати. Грішми гроші наживаються. За гроші будують міста. Між цим самим народжується в людях ненависть велика. Один проти одного ворога посилають, щоб інший знав, за що на його люди накидаються. Це все робиться в природі. Для цього діла зброю розум людський зробив, що продукцію, вона має в цьому вжитись: у природі так ось нічого не пропадає, своє намічене, як ніколи, візьме. Природа сама дозволила це все зробити, вона примусила людей у цьому всьому воювати. Це її такі в усьому сили пихнути людей на це таке діло. А коли люди озлоблені, вони підуть проти таких ось людей умирати. Тоді таких людей, щоб утихомирити, не знайдеш. Кров у цьому потече рікою. А на це все буває. Природа тихо не стоїть так, і людям чуже в голову влазить. Він хоче зайняти.

    157. Генерал – це в людях найвища особа в житті в природі. Він сколотив армію, вона ним озброєна для того, щоб іншу таку армію знищити в природі як найлютішого в житті ворога. Він думає теж так само про свого близького сусіда - про генерала як ворога. Вони суперники, один одному своєю хоробрістю не поступляться. Я ж – генерал, на це все довго вчився для того, щоби пізнавати свого ворога близького. Він теж таку теорію проходив, старався досвіду такого набратись, щоб ворога свого перемогти. Чоловік, який би він не був хитрий чи розумний у своєму ділі, старався знищити цього ось ворога. А він у своєму житті був, він і залишився таким і буде таким. Це є природа, люди її живуть для цього в природі, з нею так вони воюють, хочуть їй доказати своїм технічним, штучним і хімією.

    158. Це все – природне чуже. Його скільки не бери в неї, його мало. Чоловік у житті своєму не задовольнив себе. Він із своїми пошуками направляється вдалечінь, готується, збирається в путь-доріженьку. Йому хочеться найти щось таке в житті нове небувале й ним так скористатись. Ми від природи тягнемо в свою цю кімнату живу річ. А з кімнати – наші мертві тіла. Ми там умерли, нас люди в гробах виносять на край хутора в землю, у праху лежимо. Це діло ми самі робимо. Це все робить природа. Вона для цього народила Паршека, він говорить про це діло. Це було наше таке ось діло стояти в черзі. І так довго ми ждали цього ось дня. Він і до нас так рано прийшов із своїми силами, не так даремно, а когось із нас він із собою так забрав несподівано, негадано. А вмер наш такий ось живущий чоловік, котрому довелось у житті проститись.

    159. Це діло хоч рідко, але буває. На рік один раз, а все ж умирає чоловік. Він у природі незаслужений, його вона проганяє. Паршек і до сих пір не кинув просити, молити, щоби вона йому помогла. Вона ж – є милі невмираючі друзі. Я ходив так по природі, мене зустрічали люди так, як хотіла природа. Вона прислала до них моє тіло, щоби вони йшли, як від божевільного. А який був для них з душею й серцем! Любив природу, любив їх усіх. Вона мене вчила одному, щоб їм так помагати. Як довелось зосередитися зі своїми силами їх як хворих людей приймати! Я не жалів самого себе, давав їм здоров’я. Вони стали його через мене одержувати, лише б він чи вона до цього всього поставились як слід. Такого легкого ще в житті не було. Це не в технічному, у штучному й хімії робиться, а в чистому повітрі, у воді, на землі робиться.

    160. Ці засоби якості знайшов Паршек, він ними для цього оточив себе. Ніхто з усіх не може так помагати, як Паршек. Він для цього пішов у природу не таким, як усі люди ходять. І думає він не так, як усі люди думали. У них одне – стояти дивитись і ждати завтрашнього такого дня. А він із собою приносить небувалу таку атмосферу, котра рідко, але приходить. Нею люди не радуються. Вони щоб у житті все хороше одержали. Вони цим ось, що мають, незадоволені. Їм хочеться більше від цього всього. Вони мають міжнародний ринок, їх така народжена заінтересованість мати золото, срібло. Усе багатство їхнє, але ніякого в цьому ділі порятунку – є тільки через це все наявне в нас, що ми маємо в природі.

    161. Це буде неможлива штука така, на котру доводиться своїм оком дивитись. Це ж мертва будова, фундамент у землі стоїть – не життя є чоловіка, а прогресуюча смерть. Усі віка через своє діло почате люди не жили, а вмирали. Як воно робилось до сих пір, так і тепер робиться в житті. І буде воно робитись до тих пір, до того часу, поки не народиться така свідомість, котра не буде це робити й не буде в житті помирати. Потік зміниться, життя інше піде. Ми, люди такі є, у житті своєму не будемо ждати часу, як ми його завжди так ждали. Ми в цьому ділі жити хотіли хороше й тепло, так сильно про це думали, а доводилось не так, як хотілось нам. Ми від неї не отримували, а вона нас таких не жаліла, а карала.

    162. Паршек робив не для самого себе, він був перша особа, по цій дорозі проходив. Йому ця дорога давала блага. Він ішов, а сам не знав, куди й для чого. А коли доходив до місця, мені відчинялись ворота. Я приходив до людей, вони мене зустрічали не так, як треба. А в ділі їхньому я їм був потрібний, вони залишалися мною задоволені. Я до них заходив так, як вони мене бачили. Я таким ніколи не був. А що мене таким примусило до них прийти, що я думав про це? Вони знали, я в них запитував як таких. Вони мені на мої слова так болісно відповідали. Вони мені на своє горе жалілись, біда їх так оточувала. Природа була проти їхньої такої підготовки в їх труді. Вона їм не давала, щоби вони там робили, вона їх своїм бурінням так страшно лякала.

    163. Ламає, кидає, все громить у шахті. А жити людям хочеться. Їх примушують як комуністів це робити, страх їх долав. «А боїмось, не лазимо», - так вони мені малювали картину. А коли я став їм про своє життя-буття малювати, вони не помічники в цьому ділі. Я в них спитав: у вас є хто-небудь такий, щоби він був хворий?

      А сама хазяйка говорить про своє: давно мучить її спина, радикуліт, п’ять літ не розігнутись. Я тоді вже свої сили направив, говорю їй, щоб вона вийшла на поріг свого дому й підняла лице доверху, повітря потягнула й просила в того, кому вона вірить. Я її, як Учитель, учу й посилаю для її здоров’я. Вона мене так послухала й вийшла. Що робила, як вона робила, а приходить назад у хату. І мені свої слова говорить: ти, мовляв, Господь Бог є для мене – хвороба моя десь ділась. Хвороба така болісна.

    164. Це такий мій перший початок. Для всіх сірник запалився. Хазяйка недаремно їсти приготувала. Я бачу: тут не наше таке діло створилось. А тепер моє діло – це моє слово. Для кожного чоловіка й кожної хвороби в мене на арені є природа: повітря, вода й земля. Це ось великі три друга. Вони – це все.

    Приїхав до мене такий ось хлопчик із Москви Павло, він хворий хлопчик. Його як такого прислали умови. Він так палив, його це мучило, він не зміг сам це зробити, йому приходилась сторона така інша. Він тільки переживав, йому було трудно. Він це діло робив, а в нього не виходило. Доводилося йому  так ось помагати. А сил таких нема, їх доводилось знаходити для цього діла в нього. А всьому діло - це повітря, воно розсікає ці ось умови. А ці умови тяжко доводилося зживати.

    165. «Я, - говорить Павло, - так думаю про це діло. Учитель - це є все для життя нашого. Він так робить нам, щоби ми всі були здорові». Нам треба жити, а ми живемо так, як ніколи. Нас умови примушують рано підніматись, а пізно лягати. Усе це наробила природа, вона така мати великого знання. Вона є усьому діло – це є природа. Вона через мене такого діло робить. У неї для цього – усі природні сили, вона має повітря, вона має воду, вона має землю. Це одні з усіх три тіла, котрі чоловікові хворому роблять у його житті поміч. Азот природного характеру, без цього всього життя нема ніякого. А коли це буде на арені, то життя чоловіка буде. Він буде так ось жити, як ніколи, природний, живий.

    166. Якби не було в природі цього, що найголовніше, потрібне нам усім. Це в житті живі істоти, вони нам дали в цьому розум. Зі цього всього робиться потрібна деталь, а потім з багатьох цих деталей складається складний автомобіль будь-якого характеру. Ми із цього всього сировину отримуємо із землі. У вогонь направляємо, робимо метал, продукт залізо, сталь. Це робиться величезна стіна, діюча з повітрям, водою. Треба вогонь, що й силу таку це все створює. Струм, електрика – усе живе. Через руки чоловіка вони все роблять. Без повітря не обійшлось і без води теж не обійшлось. У надрах землі є камінь міцного характеру, з котрого стіни високі кладуться. А глиною з піском мажеться, робиться грань у всіх відношеннях з водою, сохне.

    167. На все це треба людські руки. Колупати, пальцями схоплювати, а на ногах доводиться все носити. Очі так дивляться, а вуха далеко так чують. Тіло все сховане, воно такого почуття для життя не мало. Тяжко ходити по природі таким озброєним чоловіком, котрий не живе в житті легко, а він живе в природі дуже тяжко. Доводиться по землі своїми кроками ступати. А коли ти по землі крокуєш, яке б у житті не було живе тіло, то для тебе робиться ця вся чужа істота. Ти, як такий чоловік, виявляєшся цьому всьому ділу мертвий, у тебе цей ось самозахист, він мертвий, він не живий, а цілком і повністю є чужий, створює в себе одяг цим усім. Ось які відбуваються діла.

    168. Паршек і без цього ось усього може обходитись, у нього сил вистачить. У нього є не що-небудь таке, а є природа. А в природі дорога одна до цього діла: треба буде цього місця лякатись. Це є великий природний страх. Ми з вами не знаємо, куди й для чого ми так ось ідемо? Ми щось у цьому ділі шукаємо, воно нам таке не дається. Хотілось нам за що-небудь таке зачепитись. Життя нашого тіла відбувається в умовах невагомості, усе йде шляхом невагомості. Від самого заправного діла фізичне діло чоловіка. Люди живі в такому технічному одягають належний костюм. Тіло цим самим заряджається. Він це діло знає. Він у цьому на час цього польоту готується, у нього закладається строк.

    169. Мисль закладається для цього діла. Він не летить туди щось у цьому фізично робити.

    Приїжджала на днях мати Павла, дійсно хвора, у неї велике безсоння. З людьми не зустрічається. Її прислав чоловік для того, щоби вона одержала від мене здоров’я. Я його як такого не маю, а беру чоловіка, нічого не думаючого в цьому ділі. Тому їй доводиться так ось хворіти. Таку хворобу на ній ніхто не має права, це – тільки від природи. Вона заслужить і візьметься за це діло. Так вона одержує від Учителя його вчення, а воно зв’язано з природою: повітрям, водою й землею. Вона панування над цим ось стала мати, як чоловік таке горе став мати. Вона посадила грибок або виразку. А тепер чоловіка такого нема, щоб цю хворобу з життя видалити. Засобів на це не знайшлось.

    170. А діло таке ж саме, у цьому ділі чоловік, хто б він такий не був у житті, його діло одне – треба буде жити так, як живуть у цьому ділі всі добрі люди. Цей час, цей день, що йде, атмосфера збирається під руки їм попасти умовами тепла. Сонечко промені розкидає по землі, вони гріють для того, щоби кожне місце зігрівати. Новонароджена травка або квіточка запах дає, аромат, і ріст виду своєму. Він показує: це є прибуток, такий у житті потрібний. Готується він тварині. Її скошують, сушать, складають у валки. А потім із цього всього кладуть у копу, а вже копи кладуть у горбу, складають, і в скиртах вони зберігаються.

    171. Людям треба трава, треба буде годувати живий скот. Це його їжа найголовніша, чим він живе й сил своїх набирається. Хазяїн доглядає за  нею, як за своєю, її годує, поїть. У неї з-під ніг вичищає. Говорить: вона мені так треба. Коли діждемося погоди, котра нас усіх примушує, свої двори ми кидаємо, а самі разом з твариною, худобою. Її в ярмо, хомути запрягаємо, по бездоріжжю в степ ми їдемо для цього діла, щоби підготовлену землю зорати. Її треба зробити приладдям грядкою, робимо ми це разом із твариною. Скородимо для посіву зерна, щоби сходи вийшли для майбутнього врожаю. Ми на цій ось такій землі все літо кожний день і ніч буваємо. Ми на це діло дивимось, як воно своєю силою лізе вгору. Воно нам свою силу так показує.

    172. Це людьми робиться для їхнього такого життя. Вони цю землю оточили. Вічно ними розвинуто знання думати про це діло. У їхній місцевості зима-матінка землю снігом покривала, усі поля в цьому. Не дає туди нічий нозі босій ступити. А доводиться ждати весь час цю теплу весну, ясне в променях сонечко. Воно своїми силами весь сніг у всіх умовах зробить водою. Вона зашумить, загримить ця енергійна така в ярках вода, вона бачила це все там у морі, про ці ось умови вона розкаже. Це ж є природна вода, вона це діло всю землю насичує вологою. Вона живить усю нашу землю для того, щоб родив для людей урожай. Вони ним користуються, як ніколи, щорічно кожен раз. Це ось природне в житті всіх людей, вони це все так ось роблять. Їхня це така турбота: щорічно треба готуватись.

    173. 5 квітня 1981 року приїхав представник міськкому. Він мою історію так ось підніме. Хто такий я є в своєму житті? Я на сьогодні ніде ніяк не приписаний. Мене вважають не таким чоловіком у житті. Я не так у природу пішов. Шукав у людях, що чоловікові треба для його життя вічного характеру – це місце. Я його знайшов, ніким нічим воно не зайняте від Адама літ. До цього місця треба нам прибавити умови, щоб ним так скористатись. Це чоловіка є таке діло, він повинен у природі так ось робити, щоб за це діло ні перед ким ніяк не відповідати. Воно знайдене в природі мною засобами, щоб вони нашому бідному чоловікові, що утратив своє особисте здоров’я, його повернули назад, щоби він був здоровий.

    174. Люди мене такого ось у світі знали. Я дехто такий є в житті нашому. Ми це місце, ці умови повинні зберегти, вони всю можливість зроблять на цьому ось місці зостатися чоловікові без усякої потреби, щоби від природи заслужити слави безсмертної. Ось що Паршек у природі найшов, хоче тепер це діло теорії подати, щоб вона цим самим займалась. Учені сильно в природі – у мішку в Арктиці, а в космосі вони в невагомості. А щоби вони на землі, у воді, у повітрі фізично живим тілом без усякої потреби залишились, це робить сам Паршек. Він це місце виявив, умови створив, воно тепер оточене думкою. Іде мова про Паршека. Це він один такий чоловік у житті в природі не боїться нікого.

    175. Він виходив своє серце 25-літнього чоловіка. Що може бути краще від цього, якщо серце твоє таке, як треба? Це ж твоє тіло. Не треба ніякої техніки, не треба ніякого штучного, не треба ніякої хімії – одне мати таке серце. Воно народжено таким ось і воно таким буде жити. Природа – за нього за такого. Що є в житті від цього всього краще? Це ж природа, а в ній є ключ від усього цього діла, є початок у житті найкращого. Сонечко зі своїми розташованими сяючими променями зігріває все маленьке живе. Вони ним так залишаються задоволені, цим ось учинком. Це таке є атмосферне явище, проходить у природі, не однаково по всій такій місцевості проходить. Буває зовсім не таке, зовсім інше, таке в житті погане.

    176. Про те, що робиться в цьому житті. Люди не однаково живуть. Шановні ви є в цьому люди на білому світі! Ви на ньому живете один раз, а в інший раз ви в цьому вмираєте безслідно на віки-віків. Вам заслуг у цьому ділі – ніяких. Ви жити не навчились у природі в умовах; ви робите в житті своєму те, від чого вам у цьому шкідливо. Ви ж є люди даного часу, подивіться ви назад на свою історію, вона вами робилась так, як ви бачили. Це було ваше таке діло: із природою вам доводилось воювати. Ви – озброєні всі люди, у вас для цього діла є величезна техніка, штучне й ваша хімія. Від цього нічого такого корисного не одержуєте, а тільки шкоду. Між людьми робиться цей учинок – природа ненавидить, вона за це ось діло бере як таких карає.

    177. Без вибору садить своє горе: яку-небудь несподівану хворобу, виразку або грибок. Ось це згубне наше діло, воно з нами так живе. Ми не в силах від цього ось позбавитись, бо самі це діло заслужили, зробили в природі. Вона нас усіх до одного держить в умовах землі, ми там лежимо в праху живими тілами. У природі так от даремно ніколи ніяк не пропадає. На це діло прийде чоловік сам Паршек, він відчинить ворота на це й скаже слова свої: встаньте ви, живі й мертві, щоби прославити ім’я моє. Я прийшов на землю смерть вигнати, а життя у славу ввести. Це буде й обов’язково це діло буде в житті. Мої ці ось пошуки в природі були для того, щоб найти людям те, що треба в житті. А людям треба буде одне з усіх найкраще – це здоров’я.

    178. Говорить про радянську науку, що вона в процесі всього цього зробила й у ній на арені є, і що вони в цьому думають цим усім зробити?  Учені упевнені в усьому своєму наявному, вони цим своїм таким ось розвитком залишилися в житті незадоволеними. Вони природу не знають так, як слід її знати, і від неї одержать не те, що треба. Ми, учений світ, робимо в цьому нові свої пошуки, хочемо в природі найти те, що нам треба в своєму такому розвитку. Наша наука нашого такого діла на своєму місці не стоїть, свої щупальці простилає в цьому ось ділі, вважає: це нам треба. А це все належне – не наше діло, а природне. Ми до неї прокладаємось, напролом ліземо, хочемо, щоби вона нам так давала, як мавпам. На це діло ми своїм розвитком мислимо.

    179. А чужим, не своїм, хвалитися не треба. А ми поїдемо куди-небудь у чужу зовсім місцевість, де люди живуть багато, самі трудитися тяжко не хочуть. А ти туди попав через бідність, грошей хотів заробити, найнявся до мужика на строк у робітники. Він робив те, що скаже йому хазяїн. Його діло – кінське: скільки не клади, а везти треба. І відробив свій строк, одержав на руки гроші, приїхав у своє село, пішов у лавку, купив мануфактури на сорочку й брюки, пошив їх. Прийшло свято – він це надів на себе. Він цим усім хвалиться, от, мовляв, я так я, що в житті зробив. Хоч поробив, але заробив гроші, справився, як чоловік став, прикрасив сам себе цим фасоном. На мене, на такого, дивляться люди, так вони завидують, говорять про мене такого: ось, у житті чоловік, хто зумів сам собі так красиво справити.

    180. Це все примусили його такі умови, він між усіма зробився чоловік, котрий може між іншими людьми похвалитись. Багато людей говорить і так завидують цьому чоловікові. Він у нас такий є між нами один, у нього таке родилось щастя. Йому природа не жаліє своє добро давати, він цим оточив себе. Чого тільки в нього нема? Одне за одним прибавляється. Уже декого завидки беруть. А в іншого такого чоловіка народжується в цьому ділі ненависне зло. Він не знав: що йому таке зробити. Це в людях так народжується чужим.  Не треба завидувати і через це все не треба зло заводити, бо це є в житті природна хвороба. Треба самому це діло так робити. Для цього є всі такі можливості в житті такому зробитись більшим і багатшим від цього всього. Дорога є на це все. Треба задатись великої волі в цьому ділі чоловікові робити й робити.

    181. Природа всіх однаково народжувала, усі люди живі появились, а от у житті своєму вони чужим добром не однаково оточили себе. Через їхнє діло, зроблене ними в природі, вона їх обдарувала. Усі люди в природі – злодії, вони вбили природу, примусили її родити те, що їм треба було. Земля їм говорить як людям, що мають нужду в ній: чого ви до мене лізете? Я без вас проживу. Я – ваша в усьому є мати: годую, пою й одягаю. Ви живете в мене, як у матері рідної. Я вас прийняла, вашими ногами прикріпила, ви по мені такими повзаєте. Бачите, що на мені в житті робиться. А я така у вас ваша мати: струмом своїм уб’ю. Це такі в мене мої сили є, а ви зі мною такою не рахуєтесь. У вас – своє робити. Ями рити, шахти; вугілля їм треба для вогню, руда – для заліза. Усе вам треба, ви без цього самі жити не зможете. Ви озброюєтеся проти мене такої ось.

     182. Хочете зі мною воювати. Зі мною такою скільки не воюй, скільки не бери, у мене, як у матері вашої, вистачить. А от ви такі самі себе губите. Ми ж так тяжко в цьому трудимось, як ніколи. А я лежу, сама нікому не заважаю й не примушую я вас, щоби ви йшли до мене. А ви самі примусили цей час ждати, як ніколи. Ви спішите, у вас цього часу мало. До сходу сонечка піднімаєте самі себе.

    Павло так сказав про діло, зроблене самим Учителем: «Учителеві не тут бути в цих умовах, йому треба дати простір у його житті такому, щоби він приймав це діло вільно». Павло за своїм висновком правильно сказав. А вчені люди його так ось не зрозуміють своїм таким поняттям. Це ж наших таких людей, вони це багато літ ждали, їм це вже так набридло вмирати.

    183. А от жити ми так не брались і не хотіли так жити. Нас мучило наше таке незнання. Я в житті нашому знайшов благо для людей, а вони на мені розвили диверсію, якусь секту.

    Попробуйте таким у житті залишитись, а потім скажете: це, мовляв, погане діло. Ви розумієте: у цьому мені холодно. Я знаю хороше, але йду, це мені так треба. Скільки в людях це ось робилось в житті, а все-таки зробилось те, що треба. А хочуть люди це зробити, а в них це діло не виходить, їм дуже тяжко. Чоловік народився на білий світ, як і всі такі ось люди, для того, щоб обов’язково в природі жити. А умови такі ось його примусили й оточили так нездоров’ям. Він у житті здався, став хиріти, його сили стали падати. Він так ось захворів, хворіє.

    184. Куди він із своїм напрямком не кинеться сам, йому природа як така своєю палкою в ногах заважає. Він би радий усьому цьому помогти, а йому робиться в житті своєму погано. Він і так, він і сяк, а здоров’я від цього всього втрачається. Він у цьому безсилий, його оточила неміч. Він не наступає вперед, а відступає. Йому це діло не в силу. Він би багато чого в житті зробив, але мозок його так ось не робить, руки його в цьому ділі самі йому відмовили, мисль його так перестала мислити. Він забув про те, що він один час так ось робив. Його оточило в цьому ділі незнання. Життя в нього так припинилось. Він букви не знає, як їх рядочком поставити, або цифри для складання зробити. У нього відсутня література й нема математичного...

    185. Це все ми робили для того, щоб у нас це все було. Ми цим самим були сильно раді. Як же так у нас це ось таке діло в житті вийшло? Було одне, а до цього всього прибавилось інше. Ріст примусив це ось робити, природа цьому розвитку не відмовила для цього всього давати. Мисль починала, мисль оточила й робила число більше. А раз вийшло в цьому ділі не мале число, а велике число, природа на це діло своє так чоловіка навчила як любителя, як охочого до цього діла. Вона йому, як такому азартному, дала свою пам’ять не розгубитися зі своїми такими днями, вони народжували в себе в такому ділі. Прийшов час, коли зайчику  треба в снігу ховатись. Це наша зима, що йде по природі, з холодними, морозними умовами.

    186. У цей час ховається не один зайчик, слідом за ним разом рядом вони не тікали від кровожерливого вовка. Він не рахувався ні з чим, для нього заєць є, як якесь смажене на сковороді м’ясо. Він ним не на весь свій час запасається. Цим самим живе хитра лисиця, що народжена в природі. Вона на велику відстань своїм носом чує й туди через свої умови пробирається. Нею все робиться на ногах, вона під землею будує умови життя, тим вона себе до пори береже. Вона робить своє це діло вільно в лісі, коли стає на свої пружні ноги, свій ніс направляє в яке-небудь таке розорене, добре не огороджені умови. Вона туди зібралась пробратись, покрівлю курятника розірвати й там по-своєму потрохи похазяйнувати. І що-небудь таке зробити курям вона здібна.

      187. А вовк – у кошарі. Кров  одна  тече в  цьому  від цих  кровожерливих. Я, говорить їм заєць, це не роблю, кров не проливаю. А ось цим сильно дерева, яблуні молоді, підгризаю, це мої зуби так у цьому роблять. А курочка розводиться з курчатка, з яєчка. Хазяїн береже це все, як своє око. Але від мене, від такої розбійної, удень не збережеться півень. Я його схоплю й гайда в ліс хазяйнувати. Там пір’я відлітають, а м’ясом живлюсь. Так робилось, робиться в нашому такому житті. Мужик на це все із своїм розвитком абияк змайстрував вогнепальну рушницю, наробив зарядів пороху, капсуль зробив. Спритність у цьому ділі була. Лише б її чи його мені побачити, мої такі ось руки, до прицілу я готовий. Потрібно вміння, раз готовий. Тільки курок нажимається, капсуль розсікається курком, вогонь запалює порох.

    188. І від цього всього лисиця не збережеться, заєць теж. Дріб буває на вовка, мисливець і це робить у природі. От я мужик цього ось села із своїм таким придбаним наявним хазяйством. Ніч не сплю, одне думаю про цю нашу матір рідну землю, вона в мене – таке в житті джерело. Про це ось я не забув. Восени рано по ясній погоді скопав. Сказав природі: слава тобі, Господи. Лежи, чекай до себе свого брата – снігове покриття. Він тебе одіне, на все життя своєю вологою напоїть. Я ж, мужик, таке діло не забув про це саме одне з усіх, що як  хитріше на цій земельці  посіяти, у Бога попросити, щоб уродив хороший урожай. А тут щоб здоров’я було таке зібрати це все, що вродило. Чисте зерно – це найголовніше в житті. У засіки засипати чисте зерно – це є життя наше. Робиться в житті це діло. Мужик кладе на нього всі сили.

      189. Учитель був оточений у природі так, він адміністративно ображений, знав хороше, йому природа говорить найголовніше. Не бажав нікому. Так усе робиться людьми. Вони як такому не вірять, що ти один такий у природі є. Вважають тебе, як і всіх, джерелом. Я робив у природі пошуки.   Шукав у природі чоловіка такого, котрого треба в житті – безсмертного чоловіка. Для цього всього природа зупинилась на мені на такому. Вона мене одного з усіх обрала для цього діла, свої сили мені такому довірила  й доручила мені робити в людях те, у чому вони в своєму житті мають нужду. Їх у житті мучило одне – їх нездоров’я. Вони по путі своїй це здоров’я втрачали. А щоби його найти, цього у них не було.

    190. А Паршек поділився з ними. Їхню дорогу віддав їм, а свою взяв із собою. А коли цим ось оточив себе, тоді йому прийшла в голову одна небувала мисль: безсмертному чоловікові треба найти місце з умовами, він доб’ється можливості, щоби зостатись у природі без усякої потреби. А тоді можна одержати в природі безсмертя.  Паршек знайшов це місце у Ворошиловградськійц області, Лутугінського району, село Оріхівка. Вона мене там народила. Воно мені за спадщиною від отця рідного дісталось. Він мене туди відділив жити. У нього питали мужики: «А куди будеш Паршека дівати?» А він їм говорив: «На Чувілкін бугор». Я ці слова, сказані ним, згадав, і вирішив це все діло, мені довірене, зайняти. Я не для самого себе, а для загального такого блага. Я це місце практично 25 квітня зайняв, не сам особисто, а було багато людей.

    191 Усе не робилось так, а за домовленістю з районом. Я хотів на цьому місці народити без усякої потреби дитя. Знайшов матір, котра дала згоду на цьому місці. Ця мати не схотіла своє дитя в себе народжувати, а звернулася вона до мене, щоб я їй дав свою згоду зробити аборт. Я зрозумів це діло, що вона не матір своєї дитини. Зробив я свою таку обдуману пропозицію, щоб вона згодилась народити нам свою дитину. Вона від цього діла не відмовилась, дала свою таку згоду не по-своєму народити дитя, а по-нашому. Ми – цій дитині отці й матері, узяли на себе, на спільне діло народити це дитя в своїх таких умовах не так, як люди народжували своїх дітей. Вони народжувались в умовах, у постелі м’якій. Ми взялись його народити у чистих відкритих умовах на бугрі, хотіли без усякої зустріти потреби.

      192. Ми це дитя в себе берегли спільним колективом. Усно в нас таке діло розвивалось. Здавалось, ми це діло робити починали в природі вперше. Цього діла ніколи не було ніде. Учитель ідею проводив і він хоче, щоб у природі це так вийшло. Воно так би й вийшло. Хіба матір не має права народити своє дитя? Воно нами народжувалося для того, щоб умерти, як і виховувалось. А тепер ми народжуємо для вічного життя, ми будемо його на руках виховувати. Так це ось робилось діло.

                      Бажаю щастя всім, здоров’я хороше.

 

1981 рік 22 квітня

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. З копії оригіналу. 2013.02. (в1412).

 

    8104.22   Тематичний покажчик 

Учитель історія  8,9,97,104-120,163

Війна 41г.  10-17

Еволюція  42

Народження  ЧБП  50,78,139,192

Безсмертя, бугор  57,125,131,173

Учитель  60,61,130,189

Бог отець, Бог син, Бог Дух Святий 68,69

Чуже, не хвалитись  101

Терпіння без їжі  146

Валентина  149

Життя без грошей   155,156

Нова раса 191