Іванов П. К.

Паршек

 

1981.09.28

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош.  Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

     1. Паршек народився в Україні, Катеринославської губернії, Слав’яносербського повіту, село Оріхівка, руське велике село. У цьому селі жив Іван Тимофійович, у кого було два сина, Федір і Корній. Вони жили разом. Федір по-селянському робив дома, а Корній до людей наймався. У Федора – жінка Гликерія, а в Корнія – жінка Мотря, моя матір, Паршека народила. А тепер історія інша твориться в хуторі Верхній Кондрючий. Валентина Леонтіївна взялась, як за Богом, доглядати. Вона мене годує, поїть, купає, за хворою ногою вона доглядає. Нікому вона не довіряє, а все робить сама. По території цього місця гуляю, ходжу назад, уперед, думаю про те, що це так вийшло? У неї був чоловік, він умер, у мене вмерла жінка. Вона дала своє слово моїй жінці доглядати за мною. Вона для цього побудувала дім. Для цього діла я перейшов до неї жити. Їх було – Марко, Ольга, Настя та вона. П’ятий – я. У нас господарство – дві корови та троє телят. Свій сад: вишні, яблуні, груші, сливи, аґрус, малина, терен. А город: картопля, соняшник, капуста, огірки, помідори, кукурудза й буряк. Усе це робили самі. Мені нічого не давали робити.

      2. Мені від роду всього 82 роки. Я коли устану з постелі, то мені відро води приготовлено для обливання. Я обіллюсь, іду по своїй дорозі. Дивлюсь у природу, як вона починає з квітки жити. Я не кидаю так на це ось дивитись, про це ось ніколи не забуваю. Особливо я думаю про минуле. Уже мова, вона йшла, автор написав, ми прочитали. А тепер можна згадати, адже доріжка, вона одна для мене, такого молодця. Я ж чоловік, ступаю ногою, зупиняюсь, дивлюсь на це все. А сказати про це не зможу. Це є листочок, наймізерніша рослина, вона розташувалась на своєму такому ось місці в атмосфері. Вона ж мовчить, нічого не говорить. А  ось колишеться, ледь тебе такого вона боїться. А сонечко, для всіх таке воно однакове, ні з ким не говорить. Я тільки один ходжу та про це мислю, не про цю ось травку, я дивлюсь на біленьку початкову квіточку. На цій садибі для мене дві дороги: одна лежала в південній стороні, друга – північній. Себе примушував по них ходити не один раз, а декілька разів зроблю…

     Так даром свої лапи не ставив на землю. Я думав: чому це так у житті буває, чоловік не робить такого нічого, щоб із цього вийшло погано, а тільки одне в людях небувале життєве знайдено Паршеком на самому собі? Він займався тренуванням - це його особисте здоров’я, воно треба всім. Паршек для цього діла знайшов чоловікові таке місце, став практику вводити, а йому деякі люди… його не зрозуміли, не дали можливості це мати, послали в ці ось умови ходити по доріжках.

     3. Паршек – дослідник у природі здоров’я. Він цим оточив себе на весь всесвіт, став користуватись один з усіх. Не побоявся ніякого холоду, пішов у природу сам. Вона в хуторі Кондрючий без усякої такої техніки, її мало тут буває. По ділу своєму в хутір машина приходить, а одне стадо корів, та магазин продовольчий, є школа. Люди, кому треба, вони працюють на підприємстві. Є для вмерлих кладовище. Я, як вигнанець від людей, тут моє тіло перебуває. Мені як такому робити нічого не дають. Я не перестаю про це писати. Дивлюсь телевізор, різні історії.

     Їм не так, як усі: на тиждень 72 години не зможу забути, вживаю, 96 годин не їм. Я вам як людям розкажу про природну таїну, вона живе в кожному чоловікові. Він може це ось робити, як ми. Для нас приходить суботній час, ти як чоловік останній раз у п’ятницю ввечері, у шість годин, повечеряв, а тепер не їж усю суботу із самого ранку до вечора, натщесерце лягай спати перед неділею. Ранок прийшов неділі, ти не старайся думати про їжу, бо твоє свідоме в цьому терпіння без їжі бути до 12 годин дня. Ти не вмреш за цей час, протерпиш свідомо, а в 12 годин дня вже готуйся їсти.

     4. Є що їсти - готуйся. Прийшов час – сідай. Їж шість годин. А понеділок весь не їж, вівторок весь їж, середу до четверга не їсти, до 12 годин. У шість годин у п’ятницю їж. Усі такі ось дні живи так, як завжди і я ними користуюсь. А в усьому решта не маю потреби.

     Ходжу по доріжці, між цим усім моє діло одне – про це мислити своєю мислю. Це є чоловік, він там десь у матері-природі зустрівся з бідою, із горем, йому вона на його таке тіло посадила грибок, болячку, з котрим доводилось важко жити. А засобів таких не мали, чоловіка такого не знайшлось, щоб від цього діла позбавитись. На таке в людях захворювання, народжене в житті, нема в природі діяча, щоб йому довелось у природі технічно для цього діла в житті досягти, нема такого діла, крім у житті народженого природою Паршека.

     Він зустрівся з природою на своїй дорозі, вона в нього такого спитала: чому так ось виходить у людей таких ось? Вони в мені живуть, користуються всіма правами в житті, їх умови заставили, вони оточили себе, усе від мене одержують; я їх  одягнула, нагодувала, у домі вони живуть, а самі гублять своє здоров’я, чи мої сили не по душі? Вони мене так ось, як треба буде, не люблять, я ж мати рідна є для них.

     5. А самі хочуть, щоб я їм давала без кінця й краю. Їхнє до мене нехороше ставлення: дай їм, більше нічого.

     Я, Паршек, не так у житті роблю, любов свою проявляю, не жалію сам себе, іду прямо, умов не боюсь подружитись, через це вони стали моїми друзями. Мати моя рідна, прошу в усьому її, вона мою просьбу задовольняє. Вона помагала мені в усьому, а тепер вона заборонила говорити. «Пиши, історія твоя, ти її робиш. Тобі я хочу, щоб ти жив. Твоє діло одне – ходити по цих ось доріжках і те там бачити, що є на ось цій землі. Вона без нічого не буває».

     Я такий один зародився природою, не хочу готуватись так ось, як усі готуються в житті своєму, вони чогось у цьому ждуть. Воно до нас один раз на рік приходить, не таким, як хотілось його бачити. Ми визнавали його, він для нас добрий, ми йому потрібні як ніколи. Він зустрівся з нами, з людьми  такими, як і завжди, з ранку зійшло ясне в променях сонечко, воно нам створило умови всього життя. Ми цим були незадоволені. У нас, у таких людей, створилось мисль така, такий час прийшов до нас таких, діло таке перед нами. Ми стали готуватись до вічно розвинутого людьми: один раз у день треба нам поїсти. Така проходить система в нас. На це діло розум нас примусив вогонь розвести, воду в чомусь, в якійсь посудині, до кип’ятку зігріти, і в цій воді що-небудь із продукту смачне зварити. Це буде наша одноденна їжа. Ми нею як такою живемо й на неї ми надіємось, що це нам дасть у природі життя.

      6. Воно входить у важкий фізичний труд. Він нами визнаний, він нами робиться, ми його шануємо, як основне діло. Де б чоловік так не був і що б він там не робив, за нього знає той чоловік, близький йому. Він про нього думає. А якщо вони разом оточуються, вони один одного не забувають. Їх мисль одна: своє існуюче господарство більшим зробити. У них одна така мета: що-небудь таке в житті в природі зробити, щось таке ось на нашій землі, таке зернятко в такт укинути. Нехай природа, цьому ділу вона помагає, якщо це буде треба.

     Багатство дається чоловікові через прибуток, він дається чоловікові. А людське діло – готувати до цього. Він землю восени оре рано, перед зимою під сніг кладе. Це його таке розвинуте ним добро. Спати лягає він – цю земельку кладе під голову. У самого мисль така узнати: що на цьому місці посіяти? Щоб це місце, так воно не залишалось, його треба ворушити, чоловікові треба робити. Узявся за гуж – говори, ти в цьому дужий. Ця земля дає плоди, земля дає сировину. А завод випускає продукцію, у виробництві люди складають машину, у це втягнуто чоловіка. На ній він катається, душу забавляє, уміє керувати нею, вона – його власність. Це є його гроші – мертвий капітал, ніхто його не відбирає до тих пір, поки в нього є фізичні сили.

     7. Він ними володіє до одного прекрасного дня. Він до нього невидимо прийде, цього чоловіка оточить. Цей чоловік тоне, у нього сил не вистачить обслужити це діло, умре, як і не жив. Це діло перейде іншому так само, як було. Де ці люди подівались, назад подивіться? Паршек показує пальцем, говорить: подивіться ви в природу: які там є умови, хутори, села міста; підприємці, заводчики, шахтовласники викопних надр. Ми не бачимо цих людей, котрі до цього жили: їх немає. А те, що зроблено руками людей, усе стоїть на ногах. Це все держить фундамент, його доводиться ремонтувати. Це продовження життя, у чому люди живуть один раз, у другий раз вони як люди по-своєму вмирають? Цього всього Паршек не хоче в себе бачити. Він для цього діла сам себе примусив зустрітися з природою так ось, як вона хотіла. Їй набридло в себе мертвих людей у праху в землі держати. Вона для цього діла підготувала Паршека, одного з всіх вибрала, довірилась через його любов. Він не побоявся її таку, як визнають люди за їх нехороше діло. Вони землю примушують своїми технічними силами для людей родити врожай. Для них природа готує такі дні, до котрих люди одну пору готуються, роблять техніку, стараються зернятко скоріше в землю вкинути.

     8. Паршек від цього діла відмовився, усе це поламав. Вийшов на арену на бугор,  на незайняту природу, на місце із своїми людьми і для цього прокричав своє «ура». Це була свідомість до життя. А те, що ми всі своє життя проробили й зробили ми, у нас це ось є. Ми ним як таким хвалимось, як своїм надбанням. Це наше є те діло, що ми зробили.

     А природа нам усім говорить: я земля-годувальниця, чого ви до мене лізете? Я й без вас можу бур’яном зарости та квітами зацвісти. Це ж мій буде такий запах. До мене у життєві всі умови з усіх сторін прилетять, почнуть жити, задовольнятись. Це таке ось природне, ніколи ніяк не вмираюче, із виду змінне.

     Сьогодні таке для всіх живущих на білому світі зі своїми сяючими променями, зі своєю теплотою. Кожна квіточка розкрила свій аромат, бадьорість свою вона оточуючому показала. Яких тільки нема в природі живих енергійних рослин! А в цьому всьому ділі десь узявся сіренький зайчик, на своїх ніжках стрибок і стрибок; лисиця з хвостом, хитра, кровожерлива. І також вовк, ведмідь із своїми лапами, він – хазяїн у лісі, ламає, порушує природу, як і вовк, охочий до зайця. Лисиця теж  услід за ним. А чоловік народився між цим, став по-їхньому задовольняти себе так, як вони: стали розпоряджатись природою, особливо ведмедик зробився мисливцем на дуплі бджіл, він – порушник цього ось діла.

     9. А люди поселились, самовільно захопили своє індивідуальне, власне місце. Йому хазяїн, він огорожею огородився, назвав це все «моє». Не підпускає нікого з людей, сусід до сусіда не підходь. У них місце – це означає «моє». А твоє – чуже. Звір фізично озброєний, а чоловік – технічно. Якби Паршек був за це. Своєму ділу історик.

     У нього був син офіцер. Займав посаду ад’ютанта в генерала Цвітаєва, 5-ї ударної армії. Командував наказами командира. Проїжджаючи заміноване поле, мій син їхав разом із генералом. Мій син сидів у задку, а генерал – із шофером.  Міну заділи переднім колесом – вибух  ззаду вийшов. У  мого  сина – струс мозку, він умер. Його похоронили в станиці Чертковській, біля проїжджої дороги. Сам генерал, він заїжджав до мене в дім, узяв сина замість Андрія. А слідом і мати померла. І невістка Валя залишилась, ми із сином удвох.

     Я знаходжусь один у Кондрючому, нікуди не діваюсь, вважаю себе арештованим. Ходжу по своїх доріжках та все думаю: як  би так вийшло по історії, що моє здоров’я залишиться в житті вічно за мою одну з усіх істину. Це небувале в житті діло. Я з ним жив, мене в цьому природа готувала весь час, вона мені помагала в усьому. Я був задоволений і залишився, не кидав ідею держати, від неї не відмовився й не відмовлюсь, іду по дорозі. Ходжу, а сам не кидаю ждати в себе. Те, що було, воно є й буде зі мною.

     10. Горе, горе вам, усім людям живущим на нашій землі, що ви не хочете звертати свою велику увагу за те, що він до нас прийшов зі сходу, нам говорить свої слова:

                                   Люди Господу вірили, як Богові,

                                   А Він Сам до нас на землю прийшов,

                                   Смерть як таку вижене,

                                 А життя у славу введе.

                        Де люди візьмуться? На цьому бугрі,

                        Вони гучно скажуть слово:

                        Це є наше райське місце,

                        Чоловікові слава безсмертна.

     Чоловік розвинув апетит для життя, він став для цього робити діло. А перше діло – це треба приготуватись для того, щоб із чого треба змайструвати для того, щоб наїстися досита. Це робиться в житті не один раз, а багато разів, і не з одного предмета це робилось. Так готувались сьогодні зробити те, що треба. А завтра теж те, що треба, і так це ось увінчалось. Ми знайшли джерело таке, з котрого ми одержали безперервне задоволення. Це діло одержали, у нас виходило, як і завжди. Земля-мати стала давати свій такий урожай. Ми стали від неї одержувати зерно, котрому зробили великий камінь, щоб молоти на муку ось це зерно, а потім пекти хліб і ним як таким живитись. Це все робилось не один час, а багато проходило в житті цього часу. Його люди створювали, вони його цим зробили таке величезне джерело, ми стали цим у цьому ділі жити. У нас цього мало, що ми одержали від природи. Для цього діла дуже багато такого діла робилось і думалось.

      11. І все ж ми до цього діла не прийшли, щоб ми залишились цим ось задоволені. Як був у нас із вами якийсь у житті нестаток, так він і залишився між нами. Ми маємо діло з природою від неї відбирати плоди. Вона нам давала, вона нам дає, цього нам мало, вона й буде давати.

     У нас така є потреба: ми в себе маємо животи, вони потребують у себе поповнення через природу, через нашу дію. Ми відрізали ножом цей шматок хліба. А в тебе в такого прилаштовано що-небудь кусати. Це все допомога всякому чоловікові для того, щоб у роті була машинна робота. Десь бралась для цього слина. Жується й тут же поповнюється повітрям. Лише б тільки намітив, як у колодязь у нас по ковтальному проходить разом із водою й попадає в те місце, де це все переробляється на непридатне для тіла. Це все по каналу проходить природно геть, лише б ти тільки для цього своє таке бажання став мати. Природа такому ділу тут як тут, вона його вже готова у себе прийняти, це все робиться полегшення. Це прибуткове діло, воно робиться щодня так: готуються до столу, чашки наливаються, ложки на стіл кладуться, старається кожний своє місце зайняти. Це така в цьому ділі його індивідуальна робота, один перед одним. Це все так робилось, робиться й буде воно робитись.

     Так люди живуть, люди роблять, вони до цього весь цей такий час готуються.

      12. Люди на самовільно захопленому місці живуть, а думають про свій небувалий цей прибуток, він у них буває за рік один раз. А по-друге, вони знають про цей самий час і про це діло, до нього вони готуються, його до себе тягнуть. І сильно ждуть вони цього одного, котре користі ніякої людям не дає, люди відходять від нього, як від холодного, тікають. Воно їх примушує для себе готувати самозахист, тобто робити в житті одяг, його одягати – така проходить у своєму житті система, звичка. А звичка є в людях така. Сьогодні на землі сніг лежить, морозне діло. Нам, усім людям, дуже холодно. Ми від нього звикли одягатись тепліше, це наше діло так у цьому в усьому жити. Вважаємо, нам дуже важко, набридло від цього всього ховатись. Живемо ми в селі в халупі, а в степ у холодне даремно не підемо. Ходять по снігу мисливці, вони шукають зайчика, вони шукають лисицю, вони шукають вовка, це ось їх теж така звичка, вона їх примушує для цього діла озброюватись.

     Ми всі є люди живущого характеру. Для них ніякий у житті день не приходить, щоб чоловік який-небудь, він до нього зі своїм умінням не озброювався. Він для цього всього живе й так він спритно думає про це. Як йому хочеться в цьому всьому легко прожити, його таке в цьому прагнення. Тільки це все. Як він думає й хоче в природі із цим ділом зустрітися. Це його таке діло прийшло рано цього ранку, ми його так ось у житті ждали. Він до нас таким ось ніколи не приходив, як нам  думалось. Нам, таким ось людям, не хотілось, що прийшло. Ждали одне, а вийшло інше, не таке, як це треба.

      13. Ми побачили, почули в природі холодне, не таку дію. Люди від неї відвернулись, стали образу свою виражати, вона народжувалась для цього природою. Якби цього в житті не було, що ми в цьому ділі мали, ми б у цьому ділі не вмирали.

     Це нам дає природа, чим ми в житті радіємо. Від неї ми прибуток одержуємо, а в прибутку – все життя таке. Завдяки цьому всьому гроші завелися, пішли зайві витрати, діло загуділо, а хазяїн став багатіти. Його розширювання оточило. Робились хазяї від конячки, від корівки та пари бичків; словом, від самого курчати до самого верблюденяти. Усе це не моє таке є – чуже воно є, природне. Я це все на ходу ловив, убивав вогнепальною. Робив я в житті своєму хомут, ярмо надівав, примушував, щоб тварина мене, такого існуючого багача з усіма своїми такими умовами. Я мав віжки, батіг, не жалів їх, бив по заду. Їм як таким доводилось підкорятись, вони для мене робили те, що треба. Я на них землю цю завойовував, по ній катався, грав пісні, танцював, усе робилась мною в житті слава. Я не збирався так ось умирати через  це діло, як умирали всі через це діло.

      Воно ними робилось не для життя свого, вони це робили в природі на смерть свою. Їх пісні веселили, танці танцювали не для свого цього життя, а для чужої смерті. Усі граючі, усі співаючі, танцюючі люди, вони у праху давно в землі лежать, їх умови держать.

      14. Ми - селяни, хлібороби, робітники, уся інтелігенція, весь аристократичний народ, воїни-вбивці – усі ми робили чуже діло тільки для своєї смерті. Усе в нас усередині є чуже, ми одягаємо чуже, зовнішність уся наша чужа, через що ми помираємо. Це було все природне, воно так і зосталось. А жити так, як ми в цьому живемо, не треба.  

     Нас природа примушує, щоб ми без цього не залишались, завжди людям треба їхній такий прибуток, він давав чоловікові його велике багатство. Він був у цьому ділі розумний, розумна особа, старався із своїм ім’ям бувати в багатьох місцях. Він мав караван своїх верблюдів, старався доставляти товари купцям, вони мали гроші, золото, а із золотом міг бути всюди. Купцям він відомий чоловік, його знають як такого багато, стараються йому руку протягнути й зробитись через це другом. Він своїм учинком випереджав усіх людей. Йому було не пізно бувати там, де він хотів. Він був у цьому ділі сильний. Що він хотів, те він робив. У нього було таке величезне багатство, він ним по всій своїй державі козиряв. Він нікому нічим не кланявся, завжди своє існуюче в себе мав. У нього були коні вершникові, він на них літав вершником, як птиця в повітрі, вона нікому така не заважала нічим.

     15. Села, міста на землі побудовані людьми, а в них жити не довелось, вони там усі, як один, умерли. Усі люди в природі не живуть у житті своєму, а вмирають вічно. Нас примушує природа, щоб ми з вами в ній робили в житті те, що нам шкідливо. Ми трудимось, ми втомляємось, потім відпочиваємо, знову за це діло беремось робити. Без кінця й краю ми все робимо й робимо в цьому ділі. До тих пір ми все робимо, поки в ньому помилимось. Життя людей проходить не з охотою, важко доводиться в природі жити, але нічого не поробиш. Тіло дихає повітрям, умирати не хочеться, а доводиться: вічного ми з вами не заслужили.

     А що є всюди, ми знаходимо: й яблука, і груші. Словом, є вишні, сливи, малина. Не купляти, а продавати можна за гроші. Яка в цьому велика для чоловіка нажива. Ми не знаємо: де, що й як у цьому ось ділі береться? Ми діждались цього часу, прийшов на арену день, як у хорошого, можна сказати, хазяїна, у котрого щастя. Йому ця заслуга випала в своєму житті. Це все наробила сама природа. У ній таке прийшло на арену, котре нам показало. Ми побачили в цьому ось саду на окремому дереві стільки сили, стільки вродило маси. Хазяїн цього ось у житті не знав і не ждав, воно прийшло. Сам він не знає, що робити.

     16. Це буває в житті рік цих ось плодів. Він, як хазяїн, гроші став мати в себе на суму. А яка в нього своя зароджена скупість, він не зміг із нею розстатися. Йому це так здавалось, це люди такі. Вони в себе мали, але не завжди.

     Паршек говорить свої слова: живіть як хочете, але щоб ви своїм надбанням задовольнили себе! Не треба так робити, як ми робимо: зовсім не знаємо його діла, чого він між нами так ось робить. Ми в цьому бідні, нужденні люди, боїмось природи.

     1981 рік перед 22 серпня. Мені як такому сниться сон, щоб я своїм ученим ввів свою пророблену в природі таку пропозицію. Я починаю їм як таким малювати таку картину. У нас, у людей, є в житті дві системи: одна - мертвого характеру, друга - жива.  А мені вчений говорить: «А вони обидві живі». Я дав йому на це свою згоду. Може бути й так. Але ми живі люди, я говорю їм. Ми можемо серед себе одного чоловіка загартувати, щоб він був такий: не боявся холоду й не страшився голоду, жив у природі вічно. Йому треба місце таке, щоб йому приставились усі для нього можливі умови бути без усякої потреби. Цьому чоловікові буде життя безсмертне. Ми спільними силами всього людства зможемо народити такого чоловіка, щоб він у нас був такий загартований. Нехай він свою ідею робить для  життя людського.

      17. Нам не треба смерті. Усе залежить від нашої молоді, їх треба цьому всьому вчити.

                                               Перемога моя.

     За ділом усім, я - самородок, а джерело моє – це загартування-тренування. Я, Паршек, труджусь на благо всіх людей. Учусь у природі, хвалюсь перед світом, говорю істинно за самозбереження своєї клітини. Моє серце молоде, загартоване, здорове – серце 25-літнього чоловіка. А вихід який? Я не боюсь ніякого ворога, навіть не боюсь своєї смерті. Якби цього не було, я б давно вмер. Я – чоловік землі, дихаю сильно, говорю різко не про якесь чудо, а про природу, про фізичне, про практичне явище. Найголовніше – чисте повітря, вдих і видих та снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Люблю, уболіваю за хворого, душу його знаю, серце, хочу допомогти через руки струмом. Це не слова говорять, а робиться ділом. Рука права пише дуже справедливо. Мене треба просити – ти будеш здоровий. Кому це буде не треба, юнаку молодому? Та ні. Шановні, це світового значення. Нам треба любити матір-природу. Не хвороба відіграє проти чоловіка, а відіграє чоловік проти хвороби. Нам треба вчитися в Іванова, щоб у тюрму не сідати, а в лікарню не лягати. Жити вільно, не лізти на рожен. Яка нам буде слава, якщо дідусеві, бабусі, дядеві з  тітонькою, молодому чоловікові скажемо: «Здрастуйте!» Ох, і життя моє таке, зрозумійте своє терпіння, серце загартуйте. Милі ви є люди, гляньте на сонце – побачите правду, своє оздоровлення.

     18.  Бути таким, як я є, – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

                        Люди Господу вірили, як Богові,

                        А Він Сам до нас на землю прийшов,

                        Смерть як таку вижене,

                        А життя у славу введе.

            Де люди візьмуться? На цьому бугрі,

            Вони гучно скажуть слово:

            Це є наше райське місце,

            Чоловікові слава безсмертна.

     Нікому це право таке, щоб на це місце не допустити, щоб на ньому не  бути. Усім людям дозволяється, і кожному чоловікові допустимо в цих умовах бути. Природа, на  це вона багата тебе як такого цим нагородити, ти в ній зробишся заслужений чоловік. За що не візьмешся робити, тобі природа допоможе. Вона тебе в цьому вибрала, довірилась, щоб ти людям ображеного характеру допомагав. Це буде треба людям.

     Вони не однакові є в природі. Люди є зовсім ледарі: не хочуть трудитись, хоч рідко. Але сама природа, вона їх так між людьми народжує. У нього все йде так, як у всіх людей, воно так у житті своєму побудовано. Природа, вона цього не хотіла, щоб у ній такий чоловік, він у житті таким народжувався. У зв’язку із цим ділом люди народжуються. У людях – злодій. Він чужим живе й старається сам себе показати чесним чоловіком. Йому це подобається, ця ідея, він скромно це все робить. Він у цьому ділі професіонал, уміє цю роботу в людях робити.

     19. І коваль у селі народився, кожну річ він кував, йому за це люди гроші платили, дякували за це йому. Він фізично був малограмотним мужиком, у кишеню за словом не лазив, а робив він із заліза те, що було треба. Копійка недаром у руки попадала. Це тверезий мужик. Він не священик села, котрий мертвого хоронить на віки-віків, у землю закопує, говорити йому «вічна пам’ять». А ковалеві неважко зробити сковороду, він у цьому - майстер. Є ще в цьому ділі колісник, він колеса робить чоловікові, у котрого горе. Та ще тесляр до цього, він без дому не залишається. Ці люди живуть за рахунок людей, вони їх берегли копійкою.

     Були й такі люди, зовсім з іншого села. Йому землі не давали, він жив за рахунок тестя його багатством. Він наймався робітником на строк, жив і дітей у себе плодив. Волков Василь, він відносився до бідноти, а багаті люди його наймали. Таких рідко. Були такі хлібороби: літо в сільському господарстві займались, а на зиму ішов у шахту. Говорить Паршек: це мій отець, котрий не захотів мене вивчити на столяра, щоб я жив добре. А пішов дорогою отця, він мене за собою потягнув.

     Я пішов їздовим до пана робити. 67 копійок у день, а на скирті – карбованець. Я два тижні проробив, зробили страйк: не стали робити, у зв’язку з умовами життя, у випадку дощу бути нема де. Ми кинули пана всією артіллю. Хіба тільки я один був такий?

     20. Багато їх було таких у житті трударів, як були в Оріхівці. Половина села в наймах віддавала своє здоров’я за гроші. Було три основні великі вулиці, називались Гора. На ній жили мужики старовіри. Три церкви: старообрядницька, одновірна, без священиків (священиками були мужики). А дві вулиці, Сергушіна та Забугіна - це вони православного приходу. Священик був із вищою освітою, йому земля була царем дана, оброблялась прихожанами. Хто вірив цьому, він молився. Особливо привчали дітей. Кожний річний день святкували торжеством. Усі дні були на обліку, їх не доводилось часом усім людям забувати, як за сорокаденний піст, він починався після прощального дня на масляну. Якраз весною дні теплого характеру, люди в цей час моляться, зустрічають свято Благовіщення, приходить Вербна перед Паскою Ісуса Христа. Люди його із дзвонами зустрічали, проводжали.

     А потім закінчували за землею доглядати. Хвалились: хто що й скільки посіяв. Він Бога просив, щоб його земелька без урожаю не залишалась. Усе літо доводилось не пропускати ні одного дня, щоб на Нього вгору на небо подивитись і подумати: хоч би природа, вона оглянулась на нашу таку бідність, зробила вологу, щоб посіви наші росли, ми через них веселились. А наші торгаші, Сапун та Косенко, усьому селу все везли товари потрібні. Петро Іванович Іванов, він жив своєю фактурною торгівлею в центрі, недалеко від церкви. Коли до нього доходив дзвін дзвона, він скидав шапку й хрестив себе.

     21. Він говорив: йому багато не треба наживи, копієчку на копієчку. Для нього все є багатство. Він великий пасічник, у нього місце звучало за селом. Косенко мав синів. Один – торгаш, другий – мельник парової машини, третій мав вітряк, четвертий – плантацію. Словом, багато хто з мужиків слави своєї заслуговували. Їх мало на рахунку? Бочаров Петро Микитович із братом Олексієм – на все село: сім пар волів, четверо коней, корови, запліднювач, вівці, свині. У салі купався, трудився сам, жив тяжко. Так і всі інші себе показували, теж жили непогано. Середняком жив Родіон Іванович Бочаров, ні в кого такої сім’ї не було, усі сини разом жили, створювали свої умови, слухали отця в усьому. А хіба тільки це відмінність?  Жили своєю сім’єю Луганчата, їх теж церква держала, а отець Наум зберігався за рахунок своєї парафії. У  нього був псаломщик Єгор Стефанович Сичов, він учив дітей до четвертого класу, за це одержував гроші. Сіяв хліб. Збоку жила сім’я Чувахіна, їх дражнили Кобяки, два брата Василь і Федір хліборобством жили. Збоку Хома із своїм сином Максимом теж хліб сіяли.

     Жив Сергій Нестеренок, трьох синів мав: Олексія, Сергія, Артема - усі розділились, жити стали самі. Збоку жив Іван Горюха разом з отцем, теж хліб сіяли. Іван Потапко жив, молився Богу дуже сильно, у нього зять Григорій був, леваду мав. А в Ларіона були дівчата, був безземельник: на них землю не давали. А мужчина одержував.

     22. Артем Тит, сторож одновірної церкви, жив збоку. А внучата з Финосом Дороном та Ілля Бочаронок, багач, із сином Родіоном, його брат Іван, на куті провулка Дарцових жив. Старі робітники жили Кулешови, Зепуни, Спишкени, Бочари. За Тринчаковими – церква одновірна.

     Збоку жили писарята, потім Максим, Куликін і Милахов, тут жив дядя Федор Сичов, проти – церква старовірів, Щербаков Костянтин, …Тихон, швець…, Лисєви, Семен Решета… Трошка Волохов.

     Потапка, брат Іван Потапич, Микита Павло Кивенок, церква без священиків, Кономаха Мишко, Інфалов, Анд Остаха, Остап Полянський і Корольови Павло, Семен …, Прошка Полехін і Антон Зоярник. Полехіна…, Сергій, Яким швець. Ялмиха, КолгановиКочакови, Солодухіни …, Кубаткіни, Макарови, Глазок Петро, німці Акилини, кладовище загальне, Мишин переулок, Харлам, Полехін Григорій. Це вулиця Гора. Вона свою місцевість від Івкиних займала до самого нового місточка, Мокрий Лог, уся земля.

     Ці всі живущі на білому світі, їх держала природа, вони в ній господарювали, хліборобами були. Їх життя вело із своїм розвитком до того, щоб лежати в цій землі та ждати мого такого на землю приходу. Мене як такого ці люди, вони визнають як Паршека для них корисного чоловіка. Він їм скаже, як бідним, нужденним у цьому своєму місці, котре вони займають.

     23. Це їх місце, вони його самовільно захопили в природі, до свого імені це місце присвоїли, назвали місцем своїм. Свого роду приватної власності діло. Вони його як живий факт назвали своїм іменем, стали його робити. Зі самого ранку робили до самої вечірньої пори, їх це діло примусило. Так вони жили, без цього діла не залишались. Лягали спати - у постіль, у м’яку подушку, цю землю, шматочок належної його власності. Він без неї жити не зміг, вона в нього, як джерело, була під головами. Він її так тваринною силою й приладдям восени рано під сніг клав.  Оранка, вона в нього лягала для того, щоб набратись вологи. Про це все чоловік своєю головою мріяв, він ждав часу. Після цієї зими, холодних днів, прийде наша красуня із своїми днями, із своїм ясним у променях сонцем. Воно нам себе так покаже й дасть нам у цьому своє діло. Візьметься вода, нашу землю обмиє, дасть їй свою вологу. А тепер наше діло таке: до неї поближче та з умінням свого діла. Вони до нього всю зиму пролітали та продумали за це все, що їх ждало.

     Вони їхали, везли із собою зернятко для того, щоб його там, на цьому місці, вкинути. Люди знали, що робити. Спішили підготувати це діло, зробити зі цього всього хорошу грядку. Вони весь день протопали на цьому ось місці, не самі особисто, а жива сила, приладдя це все робили, щоб зі цього вийшли хороші зелені сходи. Так робилось, робиться тепер. Землю зробили матір’ю, джерелом, до неї запросили спеціаліста з машиною, стали це все швидко робити. У них на арені стало виходити.

     24. А природа, від цього всього вона терпить. Їй доводиться цим людям необхідне давати. Вони брали, вони цим не були задоволені, шукали інше,  краще. Але природу не обдуриш, вона людей примусила мати своє місце, до нього ніхто не доступний. Це ж є моє таке місце. Я на ньому живу королем, роблю важко, від чого дуже втомлююсь. Не робив би, але умови примушують, наша всіх необхідність. Ми їмо, одягаємось і в домі живемо – це наша турбота це в житті робити.

     Ми дуже в цьому помилились: це місце в природі зайняли самовільно й на ньому стали харкати та плювати, за що нас як таких природа своїми силами й покарала. Вона в нас сили наші відібрала, ввела нам свою хворобу. Ми хворіємо, дуже сильно захворіли. Від такої хвороби в природі засобів нема й чоловіка нема, щоб врятувати.

     Це все починалось чоловіком. Він став робити в природі в житті своєму те, що шкідливо природі: чоловік став технічний, увів у себе штучне, став хімію прищеплювати. А це все йому дало в житті неприємність. Природа, за це саме вона людям пристосувала природне, найлегший початок у житті – посадити виразку чи грибок. Дуже вільний доступ до цього діла. Природа чоловікові все для цього самого віддала, а сама за це ось саме взяла душу й серце. Чоловік у природі завоював смерть.

      25. Він оточив себе в природі приватною власністю, вона його зустріла цим. Чоловік у природі частина є. Вона для природи шкідлива. Те вона йому дає, що треба. Природа чоловіка втягує не на життя, а на смерть.

     Чоловікові треба в житті своєму техніка, йому треба штучне й хімія. А в природі є природне: повітря, вода й земля – найголовніше це в житті, що дає чоловікові все. Він від цього ось усього одержує зброю, із цією зброєю він направляється в Арктику, він летить у космос. Для чого? Сам не знає. Це його є наука в природі це робити. Сьогодні одне, а завтра інше. Такому розвитку в людях не видно кінця. Як народжувався в цьому чоловік, так він і вмер із цим.

     Якби чоловік у природі нічого не робив у житті, він би жив вічно. Його з путі зняла природа за його зроблене діло. Йому права ніхто не давав сваволити, це місце присвоювати до свого імені, тому в цьому захворів. Природа - йому ворог, вона не зброєю стріляє, а природним. Смерть починається від курчати та каченяти, гусеняти, індичка, від теляти, конячки, верблюденяти, від поросяти, ягняти. Ложки, вилки, ножі, тарілки, чашки і т. д. і т. п.; приладдя, в яке запрягають. Це воно належить мертвому чужому, зовсім природному, котре зроблено чоловіком у його нужді. Це, можна сказати, украдене й убите, як живе. Хто тебе за це ось помилує, якщо ти, це чоловік, зробив у природі неприємність, ти оточив себе в ній не своїм, а чужим?

     26. Природа, вона ж є для всіх людей мати, вона нас породила для життя, щоб жити. А люди не схотіли, пішли на свій великий злочин: не своє, а чуже брати, до свого імені присвоювати. Це, мовляв, моя земля. Що захотів, над нею зробив.

     Вона без нічого не була, зимою покрита снігом, морозом оточена, лежить так до часу. А коли до неї приходить весна з ясним сонечком, то цей холод із снігом у воду входить, свої ярочки заповнює. До того часу так воно робиться, поки появиться зелена травка, між нею квітка, дихають ароматом. Чому людям цим не нужда?

     Їм треба місце, котре чоловік передчасно підготував, зорав цю землю, зробив її оранкою, щоб від природи вологою набралась. А потім людям треба взятись за це ось діло, із цього всього зробити грядку, у неї посадити зерно. Нехай росте, нехай людям дає їхній прибуток. Люди цьому приходу раді, стараються цю штуку зробити. А це діло робиться день, чим рік годується. Не перший рік це місце обдаровує чоловіка, йому дає великий урожай.

     Йому, як хазяїну, не треба трава, не треба квітка. Йому треба масив, ріст цього зерна, стебло, котре народжує колос, не одним зерном, а з багатьма зернами, що дає врожай, чим залишається чоловік задоволений. Він йому радий, жде зрілості. Ось що люди самі собі зробили. Вони до цього приготувались усе збирати: коси наточили, гробки натягнули. Фізично укосили, сніп зробили, у копну склали, під’їхали гарбою на биках, забрали, привезли в город на тік, уклали одинак, катком помолотили, віялкою очистили, чисте зерно в мішок насипали, повезли на млин молотити муку.

     27. Скільки для цього труда на цьому місці заклали - не полічити.

     А попереду на цьому місці ще більше таких діл, їх нам не переробити. Одні кінчаємо, а інші починаємо робити. Ми це діло робимо не для життя, а для смерті. Це діло недоробимо, а вмремо на віки-віків.

     Паршек, він виступає із своїм. Йому це діло не треба, таке місце теж не треба. Він іде не до цього. Він іде із своїм тілом до природного. Йому це місце не треба. Він іде до повітря, до води й неораної землі, де є азот. Мені не треба ніяке село чи якесь місто. Я в цьому не ділок, тому що цього не повинно бути. Приладдя мені не треба, я зможу без нього обходитись. Я тепер усього 210 днів не їм, а 156 днів їм.

     Прийде такий час, їсти зовсім перестанемо завдяки свідомості, природа все це дасть. Коса, комбайн, мені не потрібно буде таке діло. Зовсім перестануть час дожидати. Такого не буде, щоб ним радіти. Дні до нас не будуть різними приходити, ми їх будемо зустрічати однаково. Боятись не будемо залишатись без їжі, без одягу, без дому. Ми будемо сильні в природі залишатись без цього всього. Нас природа оточить славою. Ми знайдемо місце для цього самого, умови примусять мати можливість без усякої потреби в будь-який день жити. Ми з вами перестанемо ждати того дня, до котрого готуємось: його зустріти з тим, з чим ми зустріли його. Кололи тварину, бенкет у цьому робили, співали пісні, танцювали, говорили: нам хороше. І тому за ним прийшла природа зі своїми силами, щоб його як такого не було в житті. Вона така ні в кого не спиталась, зробила своє.

     28. Паршек, цих днів у себе він не жде. Він говорить: для мене дні всі однакові. Я не боюсь  природи, вона - мій милий друг, я його люблю, зустрічаю, проводжаю з любов’ю. Для мене нема вибору, усі дні однакові. Цього в житті не було, щоб чоловік ждав зиму так, як літо ждали люди. Адже природа для Паршека є любов невмираюча. Вона Паршека оточила райським місцем, де люди не будуть жити свавільно, приватновласницькими, як вони так у цьому ділі жили.

     Вони одне на інше міняли, за гроші продавали, жили, багатіли в своєму важкому труді. Обманювали, любили дівчину, народжували дитину. Вони в себе похіть розвивали. Їм цього життя хотілось, щоб воно в природі було. Люди на людей нападали, їм хотілось чуже відняти. Це їхня така звичка чужим добром торгувати. Це їхня така в житті проходить наука, вони вчаться в цьому. Гордістю вони хвалились, їм хотілось іншу особу обманювати. Він робився багатим, ні на кого він не дивився. Його мучили гроші, за них купляють люди. Вони з розуму сходили, губили своє таке здоров’я, що їм не хотілось отримувати. Вони через це саме починали хворіти, довго вони стогнали, їх це діло не красило, вони в цьому помирали.

     Вони жили в цьому ділі дуже тяжко. Того, що треба, у них не було. Їм доводилось по природі лазити, шукати як таке. А природа, вона їм не давала. Вони в цьому робились психічно хворими. Їх примушувала це робити природа.

     29. Вона йому не давала це місце, він самовільно захопив, ним тепер, як своїм, користується, говорить: «Це моє». А якщо це місце моє, я ним нікому не поступлюсь. Це воно чуже, а присвоєно до себе. Я в ньому живу й розмірковую про те, що є в природі. А в природі є дуже багато такого, що ми не знаємо, а хочеться його таке пізнати. Ми ж є люди та ще які. Цим місцем незадоволені, нам треба інше.

     Ми, люди, цим ось не задовольнили себе. Ви, люди, є особи озброєні. Діло примушує цю ось природу, щоб вона нам така давала. Цього нам мало, ми хочемо від природи одержати багато. Питається: за що, якщо вона, мати, народила нас усіх, щоб ми жили й без цього? А ми пішли із своїм ділом на злочин: ми вбили, зробили це місце своїм місцем. У природі знаходили як чуже, його ловили, з нього робили смачну їжу.

     Ми є обжери, поїдаємо чуже. Ми жили ним, ми ним живемо й будемо так жити. У цьому самому ми вмирали вічно й будемо так умирати. Це наша смерть, вона нами зроблена в приватній такій власності.

     Чоловік прийшов із природи на це місце, ним оволодів, він це все розвинув, у нього стало це хазяйське багатство, чим став розпоряджатись як своїм добром. Це природа, вона стала йому родити все для життя. Він мав живе й мертве. Усе це вона цьому місцю створила. У чоловіка стала робитись смачна їжа, він нею так живиться. Одяг теж спорудив фасонний, одягнувся до тепла. А дім для життя на цьому місці побудував і сказав у природі свої слова: це дім мій. Він його своїми руками створив.      

     30. Це нічого ні від кого не відбереш. Чоловік у цьому в усьому – злодій і вбивця природи.

     Тисячу овечок став мати хазяїн. А чому йому друга тисяча не прийшла? Усі вівці зникли. Так і живущий у цих умовах живе із цим ділом. Він найнявся, він продався, йому хазяїн за це діло платить. Він гроші одержує, ними він живе. Іде в магазин, там природа шматочками, все продається за гроші. Він її купує, робиться над нею хазяїн. Що хоче, те він і зробить. У нього для цього є в кишені гроші, він їх заробив. А щоб їх мати, треба економити.

     У природі знайшли зернятко, знайшли надра, руду, вугілля, поклади нафти; словом, усе те, що треба. А з камінця чавун утворився, потім залізо. Деталь зробив коваль, станок виточив на машину. Пустили по землі, по рейках, по воді погнали на пароплаві, полетів літак. Люди стали в цьому кататись, їм не потрібна була тварина.

     Вони стали посилати експедиції, стали шукати потрібне. Усі стихії в цьому ламали. Вони не жаліли в цьому ділі ніяких засобів. Знаходили такого чоловіка, його в цьому ділі готували, учили його, посилали. Він там те, що треба в житті, шукав, і там він не залишався жити, повертався назад, щоб умерти на землі. Жити там було неможливо, жили люди в мішках, спали. Вони зробили невагомість, застерегли самі себе. Це сторона для людей – технічна, умираюча в цьому ділі.

     31. Щоб так ось жити, як не пробували в цьому люди! Є в природі безсмертні якості для чоловікового тіла, вони є в природі: у повітрі, у воді, у землі - азотом. Таке місце, такі створені умови життя, котрі дають чоловікові можливість бути без усякої такої ось потреби. Це місце є, його знайшов сам Паршек. Це місце своєю експедицією своїм тілом прошукав у природі 48 років, його оточив, не як своїм, а спільним, усього світу всіх людей. На цьому місці люди мають жити в природі вічно – це райське місце. Його повинні оточити люди своїм живим тілом.

     Життя вічного характеру штучно не шукають, а природним шляхом досягається в житті, як робить у природі Паршек. Він по-старому жити не хоче. У нього одне є прагнення: добитись у людях безсмертя. Треба в житті залишити все зроблене руками у природі чуже, а своє живе взяти та з ним почати життя робити.

     Це місце, воно ніким не зайняте. Як воно було, так воно є. Це місце, воно є з умовами такими, котрі мають усю свою цю можливість. Вона повинна чоловікові зробити, щоб у житті бути без усякої потреби. 

     Це чуже, від свого власного тіла воно відійде, його не стане як такого. Це чуже, воно було в людях тимчасово.

      32. Природа, нам по необхідності це все вона давала. Ми ж є люди: це діло потребуємо. Без цього всього нам життя нема. У нас для цього – діло. Воно прийшло із самого ранку, піднялось сяюче сонце, усіх поставило на наші такі ось ноги. Ми з вами пішли те шукати, що треба. Нам треба була в житті одноденна їжа, котру ми в природі стали вирощувати своїм трудом.

     Ми цей час дуже довго ждали, він і до нас прийшов, як і завжди таким. До нього приготувались, це все робилось як таке приготування. У нас на це є зроблена снасть. Ми зробили плуг 8-дюймовий чи 10-дюймовий для того, щоб орати землю. До нього що треба? Це тварина, худоба. Ми для неї хомут змайстрували, ярмо на шию зробили та посторонки ввели.

     Усе це нам зробила наша техніка, наше штучне й хімія. Ми в цьому перейшли на машину, вона нам у житті стала помагати. Ми стали нею робити те, що ми робили худобою. У нас вийшов на землі врожай. Ми стали його в природі одержувати великий, цим стали жити. У нас машина це все робить, ми навчились нею землю орати, робити з неї грядку. Нас умови так ось навчили робити в житті все, що ми тільки придумали своїм розумом. А робити доводилось фізично. Ми, люди, це все робили руками, розумом роздумували. Це наше таке діло, ми його ось таким зробили. Якби не ми, у нас не було б нічого, що в нас є.

     33. Які є ми, такі ось у житті своєму люди, нас у цьому навчили умови. Подивіться на наші поля, на нашу всю сільськогосподарську, на цю ось механізаторську роботу. Як ми з вами до цього всього підготувались, щоб у такий ось час на цьому місці укластись і свою якість в усьому нам, таким людям, показати. Це все наше, ми для цього почали робити, зробили. Подивіться: воно є яке в нашому такому житті.

     Ми живемо в ньому так, як не пробували ще люди. Стіл у нас накритий усякого роду їдою. Чого тільки на ньому такому нема? Ми займаємо це ось своє місце так, як це треба. У нас є цьому всьому довірена особа, котра наглядає за цим порядком. Він чи вона нас, що сидять, годує, поїть, подає. Це чи не сім’я такого зібраного порядку? Вона знаходиться в нас у місці. А коли вона йде по своїх таких доручених місцях, їм там довіряється робити те, що нам треба.

     Ми зміряли цей матеріал для того, щоб із нього покроїти та зшити будь-який одяг будь-якого фасону. На це діло ми навчились, і матеріал до цього діла подали, і до цього діла ми людей таких знайшли. У нас вони роблять це діло самі, ми їм довіряємо. Це наші такі заслужені майстри, вони в нас уміють, роблять, за що тільки не візьмуться.

     Їхнє це діло таке починалось зі шматка хліба. Своїми зубами кусаю - десь береться слина на це діло. Жується до тих пір, до того часу воно. Де взялось на це ось повітря, воно цю саму суміш жене по ковтальному каналу до місця, де все разом збирається й починає горіти – перетворюється в житті з пахучого на вонюче.

      34. Так робиться житловий дім: він на природному місці, з природи його роблять люди. Він по злодійському робиться в цьому ділі, його красивим поставили, а потім негожим стає. Нема того, щоб у житті не мінялось. Те, що садять початковим корінцем. Воно покрасується один час, плоди подає, ними як продуктами покористуєшся. Це дерево сохне, негожим стає. Будь-яке  народжене живе тваринне, воно сперш красується, а потім негожим стає. Одна мати природа, вона міняє сама себе таким видом, від котрого є в житті інше. Земля – землею, а трава якась у житті є прибуток, річна є годівля, це зберігає тварину. Вона живе один раз, інший раз вона сходить із життя. Це є тимчасове явище. Природне явище: повітря, вода й земля – вічне діло.

     Так і робиться таке діло. Воно починається легко, перед кінцем будь-якого діла стає тяжко. Будь-яке відкриття починається радісно, прибуток такий є, а коли воно кінчається, уже є нестаток, нужда. І на своє таке діло є образа: мала добича в цьому. Якщо розум твій у цьому розвинутий, він не перестає одне мислити. Його таке в житті діло – це побудувати там у цьому місці, що-небудь таке в ньому зробити. Це ж усе залишається твоє. Така історія, вона тобою зробилась.

     35. Те нам це все таке ось зробив твій, там сліди босою ногою довелось. Цього в житті ніхто не пробував зробити.  Я теж босим у житті не ходив. А коли природа мені дари дала, своїми силами допомогла в усьому? Це було в Невиномиському районі на станції Овечка, де я був уповноваженим централізованих заготовок. Я там був у цьому хазяїн, але не кидав свою ідею: зустрічався з людьми нужденними, хворими, своїм умінням їм помагав, давав своє здоров’я. І перед цим усім дав природі свою обітницю ради хворої, вона ногами не ходила. Я сказав: якщо тільки вона піде ногами, я піду по снігу роззутим. Так це все вийшло, хвора 17 років не ходила, а потім після мого прийому пішла. Що доводилось робити? Я виходжу в степ сніжного покрою, роззуваюсь, іду по снігу роззутим. Мені дуже холодно, а люди стали сміятись. Це була їхня така воля, що я став робити. Не побоявся снігу, а йшов далі дорогою своєї ідеї.

     Своє знайдене в природі не кидав робити, помагав бідним, нужденним, хворим. Усяке захворювання, воно від мого прийому щезало. Я робив і людей приймав, давав здоров’я.

     А Овечкіне, моя в цьому організована робота. Я там був від Ростова представник, котрому доводилось бути в цьому комерційним чоловіком. Я там грошима, як своїми, розпоряджався. Купляв м’ясо, убивав, робив сало, сам і відправляв залізницею продукт у Ростов. Я цю роботу робив вчасно, а вночі я приймав хворих людей, не рахувався з втомою.

     36. Моє здоров’я – це є все, моя це робота, вона відбувалась із людьми, із хворими. Я їх задовольняв: одних – грошима, інших – здоров’ям. Мені в цьому всьому помагала природа, вона помилку мені в цьому не слала, держала в умовах тих, що будуть треба.

     До мене звернувся чоловік жінки хворої, щоб я прийшов на їх квартиру й подивився на хвору. Вона ногами не ходила 17 років. Я до нього, як отця чергового станції, прийшов із такою обітницею: якщо ця хвора від мого прийому видужає, стане ходити, то я по снігу піду роззутим. Так воно вийшло. Люди мені підказали, говорять: «Ця жінка ходить». Я пішов подивитись: вона одержала від мене здоров’я, стала ходити. Мені необхідно, умови примусили мене це зробити.

     Скоро мене викликає Ростов, я повинен їхати. Їду я київським поїздом, попав у купе, де їхав головлікар Мінвод лікарні Данилов, із ким доводилось дискутувати в галузі науки медицини всіх лікарів. Я йому як лікарю говорю про помилку в їхньому ділі. Їхня перша помилка – це діагноз. Їм чоловік не треба, а їм треба діагноз, вони допомагають йому.  Я, Паршек, проти пологів у мармурі. Він бере першого чоловіка. Де він народився, кому він треба? Він треба природі. А чоловік, він від неї відійшов, став створювати умови технічні, у штучному й хімії. Він природне не визнав, відходить від повітря, води й землі – найголовніше в житті те, чим Паршек оточив себе. Він доказує живим фактом.

     Не ізолятор зобов’язаний лікувати хворого, нужденного чоловіка, а природа, у ній живий чоловік.

      37. Це повітря, це вода, це земля – найголовніше, що нам, таким людям, у житті дало все в мертвому капіталі. Ми маємо село, ми маємо місто, воно нам доставляє необхідне.

     Я не заслужив арешту, а мене посадили, у перукарні побрили, постригли та скоротили з роботи. Що робити? Не знаю. Одне попереду – море. Люди за мою роботу женуть, не хочуть, щоб я в них був такий. Де взялась Азово-Чорноморського краю контрольна комісія. Я туди скаргу послав: неправильно мене скоротили. А господарник Богачов сказав: «Він у нас нічого не робив, писав про якогось чоловіка». Йому тільки доводилось із чужим розстатися перед лицем цієї комісії. Я вирішив увесь одяг скинути із себе, і пішов у природу, в її умови. А вона мене зберегла в цьому, не знаючи, хто я такий у житті.

     Директор дав свою вказівку, щоб я спав у приймальному покої у фельдшера. Він не відмовився від мене, такого загартованого, у трусах. Я там як медичному робітникові про дії Данилова розказав. Він мене запросив у лікарню, щоб я його хворим дав у лікарні допомогу. Фельдшер із моїм ділом згодився.

     Ми, ОРС м. Ростова, цю зону передали П‘ятигорську. Я туди їздив для здачі, і проїздом Мінводи відвідав Данилова в його лікарні. Він мене прийняв, як це треба, як ми з ним домовились. Він про моє діло нікому слова не сказав, а я його знайшов. Він від мого приїзду не відмовився в свою лікарню допустити як практика. Він думав: це неправда. А коли він мене привів у свою лікарню, тут треба лікарю черговому про це розказати. Лікар черговий не відмовився мене в ізолятор до хворих допустити.

      38. Я роблюсь, за їхнім запрошенням, випробний лікар, що взяв на себе Данилов. Халат білий на мене оділи.

     Це не моя ідея: у халаті ходити, а хворим не помагати. Моя це ідея: прийти до хворого та йому дати здоров’я. А лікарня ця не одна в Мінводах, їх безліч у Радянському Союзі та за кордоном. Такий догляд за хворим – від самої нянечки до сестри, і від неї до лікаря, від лікаря до асистента, від асистента до професора. Їх діло одне – треба знайти на хворому діагноз. А в цьому є стандарт один, записаний в історії. Міняти не доводиться те, що визнано тисячоліттям. Це не природа є хранитель в дусі природного.

     Повітря, вода й земля – три найголовніших в усьому тіла, що нам це дало. Ми одержали всю техніку, усе штучне й хімію. Ложку й ніж. Без цього не обійшлась земля, вони живились водою, а сохла повітрям. Вона оброблялась цим усім природним явищем.

     Паршеку цей діагноз, він у його ділі не знадобився. Він одержує все це, що є в природі. А в ній - незмірний простір, це атмосфера всього життя. Він оберігає воду, він оточує землю, без нього чоловік – ні кроку. Він живиться ним, одягається теж. А в домі без нього жити не зможе. Йому треба вода й чисте повітря. Без нього жодна така одиниця, вона жити в атмосфері не зможе. Повітря не доступає – уже нам робиться мертве.

     Паршек – в ізоляторі, йому нянечку прикріпили. Вона повинна його вказівок слухатись, у неї до цього є розум. Вона слухає Паршека, що він скаже, його слова. Він спитав після того, коли їм сказав «здрастуйте», їм як хворим запропонував своє лікування природного характеру. А паралічна не дала своєї згоди.

      39.  А та, у котрої були ноги атрофовані, погодилась робити те, що їй Учитель скаже. Вона з душею береться за це діло. Я її клав у ліжко, брався рукою за голову й за ноги. Мої сили її атрофоване пробудили, у неї бажання стати на ноги, із вдихом і видихом так воно тут же вийшло. Ця хвора тут же ходити стала.

     Хворі вимагають цього лікаря. Лікарі бачать це, скоріше збутися нього, попросили Паршека з лікарні. Ця історія не забудеться: люди є на це живі, вони ці ось дії підтвердять. Якщо воно вийшло, воно вмирати не зможе. Паршек народився для цього. Він ніч пав у фельдшера, йому це в житті залишив, а сам пішов далі.

     Він дорогою зустрів чоловіка в селі, кому не хотілось по-суспільному жити. Він різав дерезу, робив віники й віз їх у Ростов, ними жив, хліб добував. Я з ним поговорив, його без усякого залишив, а сам іду далі. Була в цей день Трійця. Я прийшов у господарство ОРС, там ставок, у ньому скупався. Після цього довго на одному місці простояв на сонці й пішов далі.

     Я побачив пастуха, котрий пас овечок на дотик: погано бачив. Я йому зір відновив, він мені дав шматок засохлого хліба. Я не погидував, його з’їв. Далі пішов. Побачив дівчат, ради Трійці їх було троє. З ними заговорив, хто я такий для них залишився? Я їм сказав: я спаситель життя, мені доводиться страждати. Вони мені сказали: «У нас є мати, котра не бачила очима, віки не розкривались». Я їм дав свою згоду з ними піти з невісткою Кашкіно подивитись. Приходимо, вона руську мову не розуміє. Мені потрібно був перекладач вірменин, він мені допоміг із нею договоритись. Вона стала бачити, це їй на діло.

     40. А сам продовжую далі. Куди йду? Сам не знаю. А час ішов, сонечко світило, кругом пустота. А хутір до Генерального села розташувався, у нього я зайшов. Кому я там був потрібний? Нікому. Пройшов по ньому, ні одного чоловіка не бачив. Далі я йду, заходжу в поле. Посіяно соняшник, люди його сапали. Коли моє явлення побачили, стали вони кричати, сміятись, їм здавалось дивно. А я вже не знаю, що із цього діла зробив. Кому що зробив? Теж не знаю. Сам іду, дивлюсь на сонечко. Кому воно таке не треба? Виходжу на високий курган, він мене ждав. Я там зупинився, стою, думаю. Хто про мене такого де-небудь подумає? Я ж належу своєю поведінкою до безпритульних людей. Надіюсь на природу, на її умови, вона мене такого в житті вибрала. Я такий кому треба? Та нікому.

     У цей час десь узялись трактористи, вони до мене підійшли як до самітника. Я їм свою історію своєї ідеї повністю розказав. Вони чули про мене, але бачити не бачили. Я це літом, а зимою теж таким залишаюсь: роззутим ходжу по снігу. Вони з моїх слів дивувались, усього цього діла. Їх природа примусила дати мені свій людський спокій. Мої слова були їм інтересні. Вони мене пожаліли, що я такий, - запросили мене в свою тракторну будку. Я їм не відмовив у цій своїй згоді до них піти. І там, на вході в будку, був портрет Сталіна. Він у мене з душею, із серцем залишився.

      41. Я був із ним разом, не забував про нього як вождя.

     Ці трактористи мене нагодували пшеничною кашею. Вони від мене не відмовились викликати голову ради й секретаря осередку. Я вже від утоми сильно заснув, а їх голос закричав: «Хто кому давав таке право в цю будку сторонніх пускати?» Я це почув добре, вони приїхали за мною. Не дали мені, куди це йти вночі? А посадили на лінійку, і повезли в село Генеральне Новочеркаського району.

     Було світло завдяки місяцю. У мене секретар спитав про небесну систему. Він хотів, щоб я їм сказав те, що знаю. Я в карман за словом не ліз, а говорю те, що є на нашій землі. Говорю: ми будуємо соціалізм, у нас колгоспи, у нас радгоспи, і МТС, трактори й комбайни, автомобілі є. Він тоді-то зрозумів, що Паршек не халам-балам. Він надіявся на природу, вона це все робила.

     Ні в яку міліцію, а віддали конюхам у конюшню, де люди доглядали за кіньми. Це люди, котрі були в колгоспі. Я до них зайшов у приміщення, побачив: на стіні висіла рушниця. Я їх просив забрати її: а то я вас постріляю. Вони забрали. Але тепер наша з вами ця ніч, у котру спати не треба, у нас будуть розмови, хто ж я такий в житті є? Я їм говорю, щоб вони знали Паршека, загартованого тренуванням.

     Я не боюсь природи так, як ви її. Вона – мій любимий друг. Де б я не був, в якій клопіт я не попадав, вона – за мене. Я її прошу як матір свою. Вона мені в усьому помагає, за що б я не брався корисне людям робити. Вона мене як друга любить.

     42. А вас усіх таких вона карає своїми силами за те, що ви вкрали в природі. Ви в природі – злодії, убивці добра живого. Хто вам дав таке право в себе мати це ось місце, де ви живете, зайняти? Це все не ваше, а природне. Ви ж у цьому ділі самовільники.

     Де ж ваші люди подівались, вони це діло починали? Їх оточила тоді неправда, вони своїм козиряли. У них свого не було нічого, усі вони жили чужим. Сідали вони за чужий зовсім стіл, своє місце вибирали, свою ложку захоплювали, говорили «мій шматок», борщ гарячого характеру як свій хлебтали. До тих пір, до тих можливостей їли все належне. Це все ваше, ви самі це в природі зробили.

     Ви самі цієї пори діждались, вам її доводилось довго ждати. Вона десь там, за горами, за морями, за лісами була. Ми до неї до такої готувались. У нас на це сила жива була, ми її на прив’язі держали. Для них були посторонки, хомути, ярма. Вони нас із місця в інше возили. Це все нашим визнавалось. До місця ми приїжджали, старались це діло захопити. Ми весь день на ньому протупали.

     Усе своє життя віддали на це. Нам треба було для цього взяти в природі свій зроблений урожай. Одне зернятко ми сіяли у вологу землю, а багато їх брали. У нас для цього все було приготовлено, щоб це діло робити. У процесі цього всього ми сил своїх не жаліли в цьому залишати. Ми колупали камінь, колупаємо по шматочку, а вона - нас природно. Ми нічого не варті в цьому ділі.

     43. Кого ви бережете? Ви самі не знаєте. Ви з ким говорите, вважаєте: таким чоловіком, як ви? А тепер діло таке, воно в житті проходить. Люди людей женуть із землі за його хороше. Я їм говорю: безпритульним зробитись за те, що я зробив, нікому не хотів. А зараз ми - у розмовах із вами, ми не спали ніч. Це вам легке щастя попало в руки ваші: мене ви зустріли.

     Щодня я повинен холодною водою скупатись - це моє життя. Скоро сонечко піднялось, люди повалили на моє діло подивитись.  Я їм хмару показую, котра перед нами зникла. Я бачу: машина під’їхала, і з неї виходить солідний чоловік. Я питаю: чия машина? Мені говорять: «Державна, а я директор МТС, хочу тебе на місце доставити». А я в нього спитав: ти мене знаєш? Він сказав: «Ні». Я таких, як ти, повбивав 50 чоловік. Він пирхнув і поїхав назад. Мене коні з сільради повезли, віз комсомолець. А коли я по плитах гуляв, то до мене юнак ніс у сметані пампушку. Я в нього спитав: хто тобі давав? Він сказав: «Тато». Я йому велів: йому віднеси.

     Ми їхали до дільничного, там мені двері відчинились, я в них зайшов. Це кабінет був дільничного, мене він зустрів нецензурними словами, я цього не ждав. А портрети Сталіна, Ворошилова, Кагановича висіли. Це виховання нашого брата на селі. Він зрозумів, що я не той, кого він ждав. Я йому сказав свою організацію Ростовський районний ОРС, Алімов директор і Берецький. Він же бере телефон, дзвонить агроному, хто не відмовився підтримати.

     44. У це господарство сам дільничний доставив мене, звідти на машині привезли на Енгельса до управління відділення залізниці Ворошилова, де довелось виступати проти поганих людей у Радянській владі, котрі звільнили з роботи. Я за це був підхоплений міліцією першого відділення до начальника, ДПУ забрало до себе. І він моєму горю нічого такого ось не зробив, а пустив у природу, де безпритульність зустріла. Від міліції я не йшов, мене взяли як безпритульного, мене тягнув мій одяг.

     Я зайшов у друге відділення. До мене підходить уповноважений, спитав прізвище. Я йому сказав: Іванов. Він запросив за собою, привів. Одяг мій, я не відмовився, одів його. Він мені говорить: «Іди до Чернова в комісію». А вона була на провулку Семашка. Я туди прийшов, де зустрівся з доктором Покровським, із психіатром. Усе це зробила природа, вона мене вела для того, щоб учені люди зрозуміли Паршека. А погодитись із цим ділом у них сил не вистачило.

     Був запрошений доктор Артемов і професор Н.Н. Корганов. Моя ідея, вона їх примусила на мені помилитись. Такого хворого вони не зустрічали, це в них буде початкове. У цьому ділі – програш.

     Уже досить існувати в природі техніці та штучному з хімією.  Чоловікові треба буде жити. Природа, вона говорить про це. Люди від мене добро відбирали, поїдали досита й одяг до тепла носили. Дім стояв до самого зруйнування. Його хазяїн кріпив, він нашого брата беріг. У цьому жити б жити, а природа не дає.

     45. А Паршек із своєю пропозицією прийшов ученим говорити про свій до них прихід. Я зустрівся недаремно з ученими-психіатрами. Їх діло – це технічне, чуже, штучним огороджені, хімія введена. Як було в усьому життя тяжке, так воно залишилось. Паршек взуття недаремно скинув із ніг, він ходить роззутим, говорить про цього чоловіка. Це я є він, початковий у житті цьому. Мені як такому вчені не дадуть місця в них. Природа, вона за їхній учинок не спитається, усіх візьме в руки, усі підуть у землю прахом.

     Психіатри, світила області, вони мене як такого своїм поняттям  вивчали, їхнє до мене було: «Для чого?» Нехай попробують, зробляться такими, як я ходжу без взуття. Цього мало. Прийде такий час, я не стану носити одяг, він не буде мені треба. Я перестану їжу вживати, і дім мені не треба буде. Вони моєму цьому не вірили. Я їм говорив цю правду. Вони своє придумане мені пришивали. Я їхнє не відбирав, вони були по-своєму сильні все для мене це зробити, вони праві відірвати мене від такого труда. Ця історія зроблена в житті адміністратором недаремно, вона робилась природою.

     Чернов примусив їх зі мною розмовляти. Я в нього в кабінеті одяг скинув правильно, пішов у природу в люди. Вони мене зустріли так, як треба. Я їм поганого не зробив, а хороше залишив: очі двом чоловікам відкрив. Це нехай психіатри, вони зроблять. Їм треба мене берегти.

      46. Мене, Паршека, психіатри оточили недаремно. Так я думав: ці психіатри, вони мені допоможуть.

     Я був за своїм розвитком правий своє їм доказувати. А їхнє діло одне – мені пришити свою історичну хворобу. Вони своє говорили: параноя розвитку особи, шизофренія, ненормальне явище. Вони так подумали. А я їхнього нічого не потребував, місце мені не треба було. Я йшов із своїм у природу. Хай вона мене таким зробить, яким треба.

       Я їх усіх трьох залишив у спокої, перед ними вибачився, пішов пішки прямо на Азовське море, не топитись, а так пірнути, щоб залишитись у живих, своє почате не кидати. Вийшов у поле, подивився, поглядів хороше навколо. Діло було мого життя. Я був підготовлений, хоч зараз дай море. А тоді смітила посуха, дощів не було, одне сонце для мене світило. Люди цього не ждали, а воно так вийшло.

       Я свій одяг зняв із себе, його поклав у портфель і в ярок його улаштував. Так чистим тілом пішов. Попав у Мясницький район на одного старого нацмена-вірменина, він мене зупинив. Я йому розказав, чому я таким став. Він мене зрозумів, сказав: «Вернись, твоє все життя попереду».                 

    Я тільки повернув назад, а за мною погоня на конях, на машині. Я по хлібу, по пшениці, біг до одягу зробитись чоловіком. Мене піймали на конях, привели до машини вони. Це міліція, вона мене ловила, піймала. Тепер я прошу, щоб на коні поїхали, узяли одяг мій. Так вони зробили, привезли мій одяг. Я їм сказав: «Тепер везіть, куди хочете, я нікуди не піду».

      47. Автомашина міліцейська куди, як не в міліцію? Вона робила свій пошук. Піймали не того, кого треба.

      Ми в міліції, у чергового, а в них кожух із великим волоссям. Я спитав: чий це кожух? Мені відповіли: «Наш». Так дозвольте в нього закутатись. Вони не заперечили моєму такому спокою. Я в нього спати не лягав, а думати доводилось. Куди я не кидався, винити нема кого. Давайте ми спишемо за рахунок бідного страждальця. Завтра вранці прийдуть люди, цим ділом займуться. Це карного розшуку уповноважений із Ростовом домовиться, що зробити з Паршеком.

     Паршек був, Паршек є, він Паршеком і залишився: зломити його волю не можна. Він такий чоловік один у житті в природі, другом любові йому природа є.

     «Усі ми в Ростов приїдемо – буде дощ, гроза», - я так сказав міліціонеру. Цього не відбереш. Паршека забули погодувати, цілу паляницю привезли - їж. А Паршек себе не вів до цього, він говорить: ви мене не прогодуєте, я їсти  не хочу. І не брав ні від кого: таке було свідоме терпіння. Це виробив Паршек, він із ним не побоявся йти в море, в Азовське. Кому це треба? Та нікому, крім тільки психіатрів. Вони мене ждали, вони цього хотіли. «Від міліції не втече», - так вирішили психіатри. Так воно вийшло. Мене до поїзда веде міліціонер як затриманого. За що? Не знають.

     Це робив сам хворий. Він наперед знав, що з ним буде, особливо, про дощ та грозу. Ми по Ростов йдемо, нас мочить сильний дощ, гроза була щосили. Нас ждало управління  Азово-чорноморського краю. Ми до нього йшли вдвох, нас зустріли. Кому це треба? Я там не треба був.

     48. Мене повезли по Пушкіна. Я не боявся вже цих учених, що вони мені щось зроблять. Вони були безсилі.

     Я тоді мав вік 35 років - найкращі в природі сили. Вони мене держали так, як усі жили беззахисні в природі. Вони всі до одного чоловіка повмирали, вони всі лежать у землі в своєму праху. А скільки я такий живу та дивлюсь на людей, як вони борються в ній, користуються вони чужим. Їх було багато вождів і всіх командирів, а підлеглих не перелічити, вони щось в цьому робили. Один одного вони знали, перед собою чимось хвалились, а, може, були в якійсь злобі й ненависті. Їм довелось у цьому ділі розстатись: вони загубили своє  здоров‘я, що примусило хиріти. А якщо люди в цьому хиріють, ця історія цього часу мною пишеться. Якраз мені зрівнялось 82 роки.

     Як готували мене із своїм поняттям до ВТЕК, щоб я не думав про цю роботу, котра робилась людьми. Міліція без усякої розмови своїм транспортом доставила лікарям, у них між собою була домовленість, щоб від міліції без усякого брали чоловіка, його клали в умови, вони цим чоловікові помагають. А Паршекові ця допомога, вона треба лише тому, що люди цього хотіли. Він заслуговував від природи.

     Вона йому говорить: «Я тебе не роблю хворим чоловіком, ти в мене великий  є друг за твоє зроблене таке діло. Це між тобою та мною, - говорить вона, - є невмираюча любов. Ти від мене не тікаєш, як тікають від мене всі люди.

      49. Я, природа, тебе одного з усіх людей вибрала як такого за твоє, зроблене тобою. Ти любив мене як таку, не вважав мене своїм ворогом, як люди всі вважають, за моє таке ось ставлення. Між собою ми через наше діло не ладимо. Вони хочуть, щоб я їм безперервно давала своє добро. Я їм даю по можливості».

     Вони в цьому трудяться багато. Про це саме думають, не сплять, і до цього діла вони готуються. У них усі дні на обліку, спішать це діло вчасно зробити. У них сила ними готується для того, щоб робити. Це без приладдя не буває. Для коня упряж своя є. На це все хомут є. На одного, запряженого в драгу, хомут із кліщами є. Дуга чіпляється за голоблю, супоню засупонюється через зроблені голоблі на сиділки держатись. А віжки в руки він бере, загнуздує. Це ж кінь - звір теж. А є бричка з дишлом, хомути з нагрудниками, дишло з посторонками. Це буває такий виїзд за будь-яким вантажем. А биків запрягають у ярмо через… Це такий у людей є транспорт, він у житті людям в їхньому ділі помагає, він їм необхідний, треба. Вони на ньому, як на яких-небудь танцях. Вони без нього – ні кроку. Куди тільки за чим-небудь треба поїхати, у тебе на це є коні, будь-яка упряж, є воли, теж помічники в житті.

     50. Останній час це було при новій політиці, коли мужик зробився красним орачем. Їде на базар, коні в нього іржуть, бігти хочуть. А продавати було чого. На це ми були, люди. Нам дай волю – ми все зробимо.

     У нас наша є земля, ми за рахунок неї живемо: вона нас годує, вона нас поїть. Ми на ній так живемо, одягаємось, їмо й у домі живемо. Вважаємо: це наше. А самі в цьому всьому вмираємо.

     Паршек недаремно таку штуку робить, йому неважко попасти в цю психіатричну лікарню на Пушкіна. Вона до себе всіх приймає. А Паршек чергового лікаря просить, він молить, щоб його не клали в ці умови.

     Він природою не скривджений, на ньому помилились учені психіатри. Вони зробили те, що треба Паршеку. Він усій медичній науці є протилежний. Він говорить нам, усім ученим: нам хворого так лікувати не треба, як ми його лікуємо. Природа сама саджає болячку чи грибок для того, щоб лікарям за це діло не братись, бо лікарі, вони безсилі в цьому. Я лягаю до них не з хворобою, а з ідеєю.

       Я їм говорю як психіатрам: для цього діла нам треба один такий чоловік, котрому природа в цьому ділі помагає. Коли ми будемо одного мати, йому в природі знайдемо місце таке при умовах усієї можливості, як це тепер робиться в природі в житті Паршеком. Він у тиждень 72 години їсть, а 94 не їсть. За рік 210 днів не їсть, а 156 днів їсть. Так цьому чоловікові треба бути, він для цього народився.

     А вченим треба його зрозуміти. Він у нас є, ми його в умовах держимо. Він без нас безсилий це зробити. Він уже так робить, а його вчені хочуть убити, його ідею.                       

      51. Його ідея говорить: нам треба навчитись виховувати в дусі здорового чоловіка, нехай він те робить, що Паршек нам вносить. Це його загартування-тренування.

     Я сам для цього роблю, загартовуюсь у природі, цим учусь у природі. Я для цього всього такого початку скинув із ніг взуття. Ніколи цього ось діла в житті не робив. А тепер примусив учених над цим ось задуматись. Їм Паршек говорить про це саме: 35 років у взутті я так проходив, а тепер не вірю техніці, не вірю штучному й хімії. Вона такого не дала в житті.

     Мій отець зробився заможним, мав трудом своїм. А тварину зарізав, за що законом був засланий в Архангельську губернію. А я, як такий син, поїхав і привіз його, як невинного в цьому.

     А тепер мене запровадили в буйне відділення, я отримав ліжко без матраца, такі умови були для вперше прибулих. Я бачив неправду, до санітарів підхожу питаю: хто цим ось розпоряджається? Санітар мені говорить: «Я – хазяїн; що схочу, те й зроблю». Я зрозумів його цю ось роботу, залежить від нього  все це. Я його прошу, щоб він мені допоміг із цих умов вибратися. Він передав про це сестрі, а сестра – лікарю, він тут як тут опинився. Я йому говорю як лікарю: умови не мої, я в них не заслужив бути, ви як лікар  знайдіть вихід. Другий лікар мені спокій у цьому зробив, перевів до свідомих хворих, де ці люди по-людські говорять. Я теж з ними заговорив.

     А лікаря діло – щоранку до тебе як до хворого приходити, у тебе спитати здоров‘я. Хворий радий йому сказати, що йому зараз хороше. Може він як з лікарем говорити. 

      52. А коли до мене підходила Олена Сергіївна, я їй ніколи не казав: мені добре. А говорив їй: «Дуже погано те, що ви зі мною як із таким не погоджуєтесь». Ми помилились у цьому: чоловікові робимо свого роду діагноз. Хвороба ваша, вона придумана, я її як такої не мав, а ви самі мене держите. Я, за їхнім висновком, був психічно хворий: не те, що треба, їм говорю. Якби в мене на це не було шансів, я б не говорив.

     Природу ніхто не обдурить. Вона як була, вона є і буде. А чоловік народився для того,  почав робити діло, недоробив, умер. Спитайте в усіх людей на землі: хто з них хоче вмирати? Таких у житті нема. Усі люди, чужим вони користувались, вони користуються й до сих пір чужим. Через  це вони в цьому вмирали, умирають, і будуть вони вмирати.

     З такою думкою на роботу не йдуть, а тільки треба ВТЕК. Ця комісія визнає твою працездатність? Ти проти всього життєрадісного в людях говориш. Що це нам дає в житті нашому, що ми так усе робимо, у нас це є? Місяць пролежав, проговорив на цю безсмертну тему - лікарі здаватися не хочуть. А за рахунок чужого жити неможливо. Мене прогнали з роботи за це саме, створили ВТЕК в особі лікаря Солнишкіна, дали мені першу групу інвалідності по труду.

      Я загорював, а мені говорить природа: «Чого ти тужиш? Це не я тобі хворобу нав’язала, тобі дали свою хворобу вчені психіатри. Так ти в житті залишився за це саме хворий нешкідливий. Ти пішов із своїм здоров‘ям туди, куди не ходив ніхто. Це хвороба нав’язлива, вона смерті не має, вона жива природна, між нею й Паршеком є любов. Не звинувачую нікого, крім учених, це вони із цим ось учинком не погодились».

     53. Скоро тут же психіатр Покровський умер, його не стало. А Корган був моїм учителем, його доводилось відвідувати в клініці, він мене приймав як свого учня.

     Це було так. Ідемо ми з ним по дорозі. Він - у пальті, а я не мав нічого, крім одних трусів. Я йому говорю зробитись таким, як я був тоді. Він горить: «Умру,  але не піду». Я йому так говорив: умреш, як і не жив. Умер, нема його, він лежить на своєму місці. Мої слова він жде: піднімати буду я, усіх умерлих піднімати. Він мені такому не вірив.

     Я по природі, по її словам, іду в ціль прямо. Говорю профспілкам, щоб вони про це знали, про вчених. Вони зробили мене для показу людям. Їхня думка одна: я повинен своє життя так закінчити, як закінчують своє життя всі живущі люди. Вони в природі живуть один раз, коли їх здоров‘я дозволяє. А коли воно хиріє, то чоловік іде з життя. Мене обдарувала цим природа. Вона вчених примусила на мені помилитись, таку хворобу визнати. Я хворим уважаюсь, а за мною догляду  немає. А я - нешкідливий, я в житті не боюсь; природа зі своїми силами - за мене за такого.

     У Москві Сталін з‘їзд 8-й Надзвичайний збирає, туди жене депутатів, обраних людьми, а лозунг дав. Кому права не давалось участь брати? Це ув’язнений та божевільний, кого природа покарала. А я ж – заступник, із своєю ідеєю прийшов, щоб їх, цих людей,  не народжувалось.

     54. Від них узяв слово виступити на з‘їзді зі своєю такою пропозицією, котра запобігає цьому всьому, щоб ці люди не народжувались.

    В ідеї моїй – безсмертя. Говорити я вмів, моя агітація сильна, винахідливість є. Це – учення в природі. Моя ввічливість одна з усіх. Комуністи їхали на з‘їзд у Москву, із собою везли безпартійних. А я, Паршек, їхав як не всі. Їхали вони в галстуках, у костюмах, у теплих убраннях. Я їхав як любитель, брав слово від ув’язнених і божевільних. Мене везли за домовленістю головні кондуктори, хазяї цього поїзду. Я їм малював картину, одну з усіх картин про мою поїздку.

     Я був усьому зробленому в природі в житті.  Краще було б цього не робити, як ми робимо, а потім нам треба буде вмирати. Я з природою борюсь для всіх людей на землі за життя, смерті не визнаю в цьому.

     Говорю головному першого Ростовського резерву: якщо ти мене в цьому вважаєш чоловіком, що робить це діло, то ти мені допоможи проїхати з вами у вашому купе до Москви. Так воно по-моєму й вийшло. Те, що я думав, воно вийшло. Головний вірив мені як заслуженому в природі. Усе це зробила в людях вона через моє таке енергійне тіло. Воно не боялось зустрічатись ні з ким. Перемога, вона була за мною. Лиха змінювала головного – я залишався. Черткова теж міняла головного – я залишався. У Рязані теж міняли головного. Я залишався до Москви всі зупинки. У цьому поїзді всіх відвідав і спитав у чергового: як ви тут, на цьому місці, живете?

      55. Ось що я в житті в цей час усім на вид поставив. Це арктична була розвідка. Це робити - не присниться нікому. А мені, Паршекові, треба було робити. Узявся за гуж – не говори, не дужий. Мільйон слів відповідав. Якби не правий, мені б сказали, знайшлися сміливці. Усі цього ждали, а він прийшов сам до нас на землю. У Москві треба було у вокзал зайти, де тисячі пасажирів сиділи. Вони побачили мій прихід, усі як один сказали: «Ля». А якщо «ля», то тут і міліція спрожогу теж: «Ля». «Звідки ти такий узявся», – вони спитали. Я їм небо показав: тільки спустився. А вони говорять: «Ми їх підбираємо». Ну що ж, беріть. Мене вони до чергового привели. Черговий знав уже про мій приїзд, йому головний повідомив: «Цього чоловіка не тривожити».

      І Москва моєму такому шефству не відказала, моїй лапі: босою ногою по снігу до Красної площі бігти. Я пробирався в Будинок Рад №3, де депутати стояли в черзі, реєструвались. Вони приїхали на автобусах. А до мене у вільному одязі підійшов робітник цього діла, спитав мене: «А ви хто є?» Я йому став говорити: я – любитель. Він за собою запросив мене, «емочку» вже мені дали, щоб везти в управління Єжова, де двері відчинені. Туди заходять, а звідти чоловік не пускає, просить почекати. Я з ними не говорив, мовчки протерпів, а вони визвали психіатрів. «Білі халати» приїхали, автомашина «Швидка». Я з ними став говорити. У мене співробітник спитав: «Чому ти з нами не говорив?» Я йому говорю: вам треба моя особистість, а я її не маю. Доказувати не в силах, краще мовчи, є золото. Так воно вийшло. Забирала мене лікар Іванова, з одним оком. Привезли в «Матроську тишу», у психіатричну лікарню.

      56. Я хороше знав, що це мій захист. Лікарі, вони бояться дуже холоду, а я їм говорю: боягузи. Хто боїться кулі, той не воїн.

     Промову на з’їзді Сталіна слухав по радіо. Якби він знав, що йому через мене доведеться вмирати, він з Єжовим так не вчинив би. Їх природа обкутала таких, вони вмерли із своєю політикою. Вона перейде в інші руки. Сталін, як і всі, він умре, його не стане. А Паршек про їхнє все буде писати, у нього вистачить сил і можливостей. Він не кине своє існуюче. Тепер у Москві веде життєву розмову, лікарям своє знання залишає. Такого ось поганого не страшиться.

     Паршек у Москві пролежав 67 діб. Що він бачив, із ким зустрічався, про що говорив? А прийшла мисль така: «Треба їхати додому, до жінки й дітей, ця пора прийшла». Головлікар Зайцев. Він звернувся до нього, просить його, щоб він відпустив. Зайцев це зробив, із двома провідниками випроводив. Привезли, здали під розписку, у чому взнали мою справедливість, що я так, як бачать, ходжу зиму, літо.

     А тепер треба своє таке ось робити. Їду поїздом. Моє діло – дивитись на людей, які вони є. Літом жара, а жінка в шубі - вона хвора. Їй треба моя допомога. Ніхто цього не зробить. Вона від «Балтійського флоту» з Моздока, у санаторію Євпаторії була, лікувалась по путівці чоловіка комбайнера. Нічого не помогло. А зараз, після мого прийому, вона шубу скинула, стала почувати, як і всі люди. Говорить: «Приїжджай до мене, я тобі віддячу». Це її слова.

     А я під час компанії Бухаріна, Рикова це здумав відвідати. Сів у поїзд, їду. А моя Донська міліція зустріла, визнала мене диверсантом і привезла в КПЗ. Я сиджу як диверсант. За що, питається? Та за діло хорошої сторони.

      57. Ось, куди я попав, до ярих комуністів. Вони щось таке зробили в житті нехороше. Три місяці віджарив із цим народом, із цими людьми. Тут - від самого рядового до самого наркома. Що хочеш, те в житті узнаєш. Це - служаки народу. Сьогодні Сталін – вас, а завтра на Сталіна - напад. Я між цими людьми як відома особа просидів. А потім викликали, сказали: «Іди, де був. Тебе ніхто ніде не буде за твоє таке добро тривожити, бо ти робиш у житті те, що людям треба».

     Я старався більш за все відвідувати Москву. Мені байдуже, лише б люди були. А в людях, де б вони не були, прогресує хвороба. Їх нестаток, горе з бідою оточує. Я цьому ділу – такий помічник. Мені одного поставити на ноги, то всі конвеєром будуть здорові. А завдяки здоров’ю всі люди живуть. Воно - тобі як такому. Людей багато про це діло узнали, і були на прийомі як такі, їх задовольнила хороша сторона. Вона починалась від самої Москви до області й до самої сільради. Я був у цьому ділі як Учитель у них знаний. Лише б голос підняли до мене – у мене така здібність, вона повинна помогти будь-якому кожному чоловікові. Роль національність і професія – ніяка. Хто б ти не був із твоїм таким знанням, ти теж хочеш бути здоровим. Мені ця картина відома, вона багато робиться для того, щоб люди так не хворіли й не стогнали так вони тяжко. Це я робив, буду робити завжди.

     58. А мені як такому охоронці опираються, не хочуть, щоб я цим ось займався. Я їду в Москву, там люди мене оточують, а владі це не по душі, вони свій режим направили взяти його в руки. Держбезпека за це діло взялась. Вона спізнилась, психіатри поспіли захистити. Їх хвороба не допустила що-небудь таке в житті зробити.

      У Паршека - золоті руки. За це Сталін узявся не на жарт: запер його в Ленінградську лікарню, потім у Казанську перевів, у Чистопольську, де доводилось бувати під вартою. Я там, як є інші, не хворів, але якщо це треба була така стихійна в житті допомога, я її робив у цих умовах і буду це робити. Моє – це є ваше. Сьогодні в Москві, а завтра в хуторі для мене чоловік. А я за чоловіка пролежав три роки десять місяців.

     Як воно вийшло в цьому ділі? Сталін - війну з фашистами, а ролі? Якби не я, він би бідний залишився. Історія, вона розкрила очі. Якби не природа, мої в цьому дії, Гітлер не здався б, він був сильний. Його природа як ворога примусила це зробити. Як вийшло? Сталін мене посадив у психіатричну  лікарню, а сам за ці роки вмер. Заступив Маліновський, хто моєму здоров’ю протягнув руку: я вийшов на свободу.

     Своє не забув робити. А охоронець порядку не заспокоївся, прийняв такі ось заходи, про що вже є написано, є тюрма. Хрущов додержав: не встиг приїхати з Кіровограда, як люди знайшлись, його зняли. Заступили загального діла такі в цьому ось люди, при котрих доводилось із цих умов викручуватись.

     59. Я своїм тілом практично доказав їм правоту. Як би вони не крутились в цьому, їх природа примусила в особі мого здоров’я здатись. Я їх бив прямо по голові загартуванням-тренуванням. Це наша людська наука, вона робиться мною для життя всіх наших людей. Вони через вас таких бояться, як ви боїтесь холоду.  Думаєте: якщо ви підете так у холод, як ходжу в нього я. Це ж є наша природна істина, котра між нами. Вона жила, вона живе й буде вона жити. Як ви думаєте: я між вами яким ходжу? Таким, як ви бачите. А я бачу всю вашу в цьому ділі хворобу.

     Ви всі ждете, не діждетесь ясної, красної весни. Вона нас усіх примушує до неї так готуватись із своїми такими ось днями. Він і до нас таким ось приходить, щоб ми знали його такого. Якщо ми його своїм трудом не пропустимо, то він нас обдарує, весь рік прогодує. Ми вгадаємо: що посіяти й як, і коли. Він у рік такий так нам уродить, ми цим ось збагатимось, ми від природи одержимо багатий урожай. Нам таким доведеться з усім нашим приладдям приготуватись до цього збирального діла. Щоб у нас було здоров’я, а до здоров’я наша така ось у наших руках спритність, щоб вони те, що треба, у цьому ділі зробили. Щоб гостра коса підібралась, і вмів її приготувати, як відбити, підточити й наладити із гробками ряд класти. Це робиться по орному хлібу, по землі рядком кладеться для в’язаря для того, щоб вийшов із цієї роботи зв’язаний сніп. Його треба в копну скласти.

      60. А потім за ним приїхати гарбою на волах і зібрати його. Це робилось людьми один раз у рік. Цей урожай звозили на тік в одинок, а потім на току молотили.

     У цей час Сталін умер, його люди хоронили як вождя. А яке його режимне було діло, як він себе беріг.

     Паршек у Москві, Паршек в Ігарці, Паршек у Лондоні. Паршек у будь-якому національному місті. Паршек у хуторі, в аулі, кишлаку, у чоловіка в душі, серці – протилежний смерті, бореться за життя вічного характеру. Паршекові треба місце з умовами своїми мати можливість бути без усякої потреби у безсмерті. Паршек - протилежний усьому технічному ділу, штучному, хімії. А за природне: за повітря, за воду, за землю – це азот усього життя.

                                   Незабутнє

            Лежав я в затишній і теплій постелі,

            А мислі то грубо, то плавно летіли.

            За темним віконцем заметіль завивала,

            То співала протяжно, то глухо ридала.

            І спом’янув я зустріч з одним чоловіком.

            У січневий ранок у степу, що під снігом.

            Стояв він босий із волоссям, як іній.

            Йому не страшні ні жара і ні хуга.

            Заметіль йому стала любиміша друга.

            А спекотне сонце його лише пестує.

            І як по килиму, він по снігу ступає.

            Пройшли, пролетіли літа молоді.

            Мене з ним зіткнула природи стихія.

            Я знов його стрів у вагоні випадково,

            Хотілось узнати мені:

            Так у чому ж тут таїна?

61.        Спитав у нього я: «Ну, як же ви жили,

Що сили природи вас так загартували?»

Уся сила, синочку, у великому бажанні,

У вчинках розумних, у слові дерзанні.

Капризи, зазнайство й гордість – пороки,

Ти їх подолай в найкоротші строки.

Будь ввічливим всюди із старим і малим,

Все це послужить хорошим початком.

Здоров’я тобі дасть догляд за собою,

Ти маєш бути в дружбі з водою джерельною.

Ти з метою здоров’я роби це.

Побачиш: нема в природі секретів.

Все роби із свідомістю цілі добитись,

Тоді лише з тобою нічого станеться.

Простуду всяку та інші болі –

Ти все подолаєш свідомістю волі.

У свідомому терпінні, у труді – твоя слава.

Вона забезпечить на життя твоє право.

Всіх слабих природа жорстоко карає,

Запам’ятай, що розум завжди перемагає.

А в розумі – сила. Хто нею володіє,

Той з нею в житті  крокує сміло.

З тих пір зберігаю завіт його строго,

І знов він крокує босим по дорозі,

Несе оздоровлення хворим й нещасним

Від страшних недугів, небезпечних.

Навіки затямлю, поки існую,

Як в зимну пору в годину лиху

З одним чоловіком природа зіткнулась,

У борні, переможена ним, поклонилась.

 

                           Учитель Іванов.

             

 Казка. Кажуть, що це було. 

 

Дідусю! Розкажи нам улюблену казку,

Нам хочеться знати скоріше розв’язку.

Ти нам говорив, що порад він давав.

Хворим тяжким помагав.
62. Ну що ж, розкажу, коли сподобалась казка.

Зосталось трохи, і буде розв’язка.

За горами, за лісами,

За широкими морями,

Тепер було чи давно,

Знає сонечко про те.

І ще знає хуга, вітер,

Знають дорослі й діти.

Тільки ранок настає,

А Учитель в путь іде.

З непокритою головою,

Із невзутою ногою,

Тільки трусики на ньому,

Без сорочки, босяком.

Грудьми вітер розсікає,

А заметіль перед ним грає,

Сміло по снігу крокує,

Слід ногами не лишає.

А бувало, в море входить.

Очей з нього ніхто не зводить,

Раптом зник, пішов на дно.

Ждуть, хвилюються давно.

Пройшла година, друга проходить,

Раптом з моря він виходить,

Радий бачити вас, каже.

А народ стоїть, мовчить.

Він на воду спати лягає,

І хропить, солодко спиться.

А хвиля його пестує,

Вітер пісні наспівує,

І колише ледве-ледве,

Як дитину у колисці.

Далі розповідь така, хлоп’ята.

Не прочитаєте це в книжці,

Кажуть, що було таке.

Троє діб злива лила,

Затопила все в окрузі.

Що робилось, жах, друзі.

Плачуть і старі, і діти,

Наче стогне все на світі,

Плачуть всі чоловіки, дружини,

Що робилось, жах, дзвони.

Але Учитель появився,

І народ весь здивувався.

Тільки руку він підняв,

Злива тихше-тихше стала.

Поступово затихала,

Й зовсім раптом перестала.

А іще таке було.

Сонце ясне палило,

Попалити посіви всі хотіло.

А без хліба погано було.

Але Учитель, як прийшов,

Поглядом небо обійшов –

Поплили по небу тучі,

Гримнув дощ на землю з кручі,

Напилась земля досита,

        63. А від пилу все умито.

            Всі Учителя любили,

            На пораду до нього ходили.

            А порада його така:

            Щоби кожен був здоровий,

            Вранці, ввечері мити ніжки,

            Цілий день не їж ні кришки,

            Навіть краплі в рот не брати,

            Щоб недугою не страждати.

            А які були люди!

            Що за сила, м’язи, груди!

            Волею смерть переможена.

            Цим людям життя дано.

            Ох і життя, скажи, яке,

            Що в тій казці золоте.

            Треба дощик для посіву –

            Він один хазяїн неба.

            Тільки руку піднімає,

              Дощик поле поливає.

            Ураган би де піднявся,

              Він один би з ним змагався.

            Тільки рученьку підняв,

            Ураган би перестав.

            Дідусю? Що ж у нього ніхто

            Не спитав, як він природу

            Перед собою перемагав?

            Ну як же, спитали,

            Знайшлись смільчаки.

            Відповів? Відповів.

            Дідусю! Розкажи.

            Нема чудес, сказав, на світі,

            Чоловік за все у відповіді.

              Перед ним земля багата,

            У ній і паливо, і злато

            Тільки треба труд людський,

            Щоби вік був золотий.

            Тільки руки трудові

            Принесуть плоди великі.

            Дар безцінний від природи

            Відкриваю для народу.

            Їх випробуваний в боротьбі,

            Наче золото у вогні.

              Всю неправду геть з дороги,

            Не треба вона в природі.

            Всім заважає вона в світі:

            Старим, юнакам і дітям.

            Породжує білоручок,

            Злочинців, недоучок.

            Жадність до пишності, багатства.

            Геть усе, щоби було братство.

            Загартовуй у боротьбі терпіння,

            Силу розуму в навчанні.

            Чесність, смиренність, поважання.

            Старику віддай шанування.

            А дитині наставляння.

            Буде легко тому, хто в силі,

            Кого природою били.

            Хто пройшов усі випробування.

            Загартувався в дерзанні.

            І хороше знайшов

            Із поганого, що пройшов.

            І узнав, що значить щастя.

            Чоловік він справжній.

        64. Чесний, сміливий та простий,

            кожен має бути такий.

            Життя однією сім’єю буде,

            Хто ж вас тоді осудить?

            Буде ні за що судити.

            Всі у дружбі будуть жити.

            Волею смерть переможена.

            Цим людям життя дано.

 

                        23 серпня 1967 року

                        Учитель Іванов.

   

     Так, як ми живемо в природі індивідуально, ми жити далі не зможемо.

     65. Як своя власність, одна з усіх. А коли ми виберемо місце одне для всіх однаково з умовами, щоб мати можливість бути без потреби всім, ми вмирати не будемо, заслужимо від природи безсмертя. Я, Паршек, не такий, як усі: здороваюсь з усіма вами. А ви - як хочете. А я свою ввічливість ставлю. Мені природа за це дала свою любов.

     Вона говорить мені так. Люди живуть за своїм розвитком: багато, досита їдять, одягаються до тепла, а в домі з усіма вигодами живуть. Здавалось б, жити нам, а ми простуджуємось і хворіємо. Ось що ми в цьому одержали: не життя своє, а смерть чужу. Природа за це все їх покарала. Тому вона вибрала ці сили на Паршекові. Він у ній такій у світі один любить її таку, яка вона є природного характеру, сама себе міняє. Сьогодні така, завтра інша, зовсім не така, як вона має бути для чоловіка. Вона Паршека за це ось його велике терпіння зробила перед усіма. Ніхто з усіх людей всіх національностей від самого сходу до самого заходу для цього не робить. Вони не вміють і не хочуть робити. Природа про їх говорить: помилились вони, їхнє таке незнання. Це йде день завтра, вони стоять на черзі, щоб обов’язково захворіти.

     А природа заступається, вона говорить мені: тебе як такого чоловіка нема чим карати. У тебе сили мої, вони невмираючі. Доступ до повітря й водою пробудження, земля під ногами. Що може бути краще, ніж це? Якщо природа жива, вона мене держить як такого.

     Я в ній – приклад для нового небувалого, щоб люди слідом за мною таким пішли й стали вони робити те, що я, Паршек, весь час робив. Чуже не носив на своєму тілі, чужим не задовольнявся, чуже зовсім не присвоював, своїм перед усіма хвалюсь – це Паршека таке тіло.

     66. Воно в природі так питає: як мені такому бути, учені люди психіатри, вони мене визнали хворим чоловіком, такий діагноз увели: розвиток особи параноя, шизофренія? А мені на це все природа сказала: «Це вчені люди, вони вирішили тебе вбити, твою ідею. А я тебе не карала. А я тебе обдарувала своїми силами. Ти іди по профспілках, по місцевкомах, говори свою викладену правду. Вона тебе виправдає як загартованого чоловіка. Ти простуджуватись так не будеш. Тебе за твою правоту люди назвуть Переможцем природи. Будеш їх цьому вчити. Ти між ними будеш Учитель. А потім за твоє все, тобою зроблене, ти будеш у людях Бог землі. А Богу землі природа, буде вона правду говорити наперед».

     Ми - свідки цьому всьому. 1979 рік – перший початковий рік. Вона мені так після цього всього говорить: «Якщо твій ювілей не дали людям відсвяткувати, то я своїми силами покараю за їхній такий учинок. Вони твоїй ідеї не дали процвітання, вони не хотіли твоєї такої слави. Чим їх цей рік покарати? Вологою». Я в неї питаю: у травні буде дощик? Вона  сказала: «Ні». А в липні буде дощик? Вона сказала: «Буде». Ми цьому всьому  свідки. Недогляділи наш такий у природі нестаток. Урожай, як ми думали, ми його не одержали. Нас природа покарала, ми в цьому ділі терпимо. І я спитав у природи як матері рідної про Брежнєва, чи він буде в 1979 році? «Буде», - вона сказала. А  в 1980 році? Вона мені так сказала: «Ні». Я від неї одержав точні відповіді.

      67. Тепер питаю про політику, що робилось у людях. А Громико із секретарем за мир говорили. Природа мені сказала: «Це все - ніщо».  А потім найголовніше – це економіка, від чого залежить усе життя чоловіка. Це буде в усіх нас урожай? Вона на це сказала: «У 1979 році – перший початок, а в 1980 році не буде врожаю». Я питаю про 1981 рік: буде врожай? Вона мені говорить: «Ні». І в 1982, 1983, 1984 роках не буде врожаю, а в 1985 році врожай буде. Це точне свідчення. Я, Паршек, за це діло вболіваю, хочу знати від природи: коли буде всесвітня війна? Вона не сказала, що війна є зараз чи буде в 1980 році. Вона сказала: «Ні, і в 1981, 1982 роках не буде, а в 1983-му біда буде». Вона почнеться Китаєм, на Індію піде війною. А ми, Радянський Союз, за Індію заступимось, то всі країни нападуть за це все на Радянський Союз.

     Люди роблять на землі все, її як таку орють під зиму, кладуть для вологи. Я в природи питаю: вони це роблять правильно? Вона мені так ось відповідає: «Ні». Брежнєв і Картер у Відні роблять договір СВ-2 заборони гонки озброєння ядерних ракет, щоб їх більше не робили. Природа так говорить: «Те, що про мир говориться, капіталістам - голка в серце. Вони цей договір СВ-2 не ратифікують як такий».

     Син з отцем не поладять, не уживуться, будуть між собою битись до крові. А природа говорить про їхню бійку, хто ж буде в цьому ділі правий? Мені природа дала свою незгоду: ні той, ні другий.

     68. А еволюція прийде на землю Духом Святим. Це Чувілкін бугор, це райське наше місце, чоловікові слава безсмертна, за що природа стоїть горою. Вона тепер, у цей час, не дає свою згоду на це, що воно може бути. І вказала про це діло, воно буде, 1989 року здійсниться, усе прийде на своє місце. Природа, вона за мене правду свою, завжди вона скаже.

     Я в неї як матері рідної спитав про свій хутір Кондрючий (Боги): «Коли буде ядерна війна введена, як вона потривожить?» Вона мені так сказала: «Нікуди не їдь, це твоє ніколи  не вмираюче місце».

       А про Москву сказала: «Вона не буде жити». Так що всім доля – це природа.

     Вона тебе такого ось народила, посадила на облюбоване місце. Тільки вона не сказала одного, чи будеш жити вічно? А вмирати? Ми вмираємо як такі. Це місце, це діло, котре ми з вами в природі в житті стали так обдумано робити. Як скоро ми його зробили. Це був наш перший у цьому ділі початок. А ми в цьому ділі життєвому не зупинились, а надумали до цього діла друге діло. Як це в нас в історії вийшло? Воно ставало з маленького більшим. У нас, у таких людей і любителів, нами створилось у природі індивідуальне власне господарство.

     А в природі для цього всього мінялось атмосферне явище життя, люди за ним стали кочувати. Сьогодні весна, тепло, а завтра осінь, зима, став мороз. Де краще, туди хазяїн цього плем’я, ватажок. Пішли слідом за ним його підлеглі його національного племені. Ця історія, довго вона робилась так до тих пір, поки в цьому не розв’язали в житті питання замінити це життя на інше. Із цього всього виник початок. Отець своїм господарством вирішив зупинитись.

     69. Сам себе в цьому підготував, зробив у цьому ділі запас, він із ним це життя створив. Стали хати. А хатам призупинятись? Зробились хутора, села, королівства, держави виникли в самодержавстві в царя-батюшки. Йому всі люди як слуги служили, кланялись йому, ледь за Бога свого його не визнавали. Не давали йому як такому загинути. А сусіди були. Як вони були, так вони й є. Сусід сусідові не довіряв, через стіну він  заглядав. Як чужий зовсім мужик приглядів, пішов, накинувся.

     Як робилось у людях через отця і сина, так і до сих пір робиться. Люди через це зло й ненависть убивають. Ми це самі зробили. Цю смерть увели за нашу смерть, за її діло, воно завойовується кров’ю. А тепер робиться трудом, а в труді він гине. Чоловік іде в бій у природу, вона йому як такому прибавляє, він цим радіє - таку економіку зробив. Вона жива, нікуди вона не ділась. А де в цьому в усьому подівались ці люди? Їх не стало як таких. Вони всі лежать у землі в праху через це чуже діло. Як отець свого сина розвинув. Вони обидва – на арені, один одному не поступаються, ядерною зброєю загрожують. Одні дуже вірять Богові. А щоб, як це треба, виконувати, у них на це сил немає. Він, Отець, своєму синові що захоче, те він зробить;  йому не жаль розстріляти його. Але інші люди - скептики, цьому всьому вони не вірять. У них в обох одна надія на щастя: буде хороше людям у цьому – вони згодні з цим ділом, ні – вони так залишаться, щоб від цього всього було всім легко й хороше. Ми, обидві сторони, Отець із Сином, цим ось ділом незадоволені.  У нас, у таких людей, не виходить, що ми хочемо.

      70. Ми з вами як жили бідно, так ми залишились. У черзі до сих пір стоїмо, дожидаємо ми завтрашнього дня. Він яким до нас прийде? Він до нас неоднаково до всіх приходить, обов’язково когось із усіх своїми силами він умертвить. Цьому чоловікові не може бути гірше. Цього всього, у що ми віримо, Паршек не знає - дає своє вчення.

     За Паршековим ділом, треба вірити чоловікові живого характеру, тому хто зробив у людях легке й хороше, щоб не простуджуватись і не хворіти, заслужити від природи слави безсмертя. Для цього всього буде чоловікові місце бугор Чувілкін – це райське місце для всіх людей. Життя, а не смерть – ось, що нам треба від природи добитись. Бажаю вам щастя, здоров’я хороше всім. Учитель.

     А ми, усі люди земної кулі, шукаємо таке місце для наших баз, там мають установити ракети й водневі, щоб це знищило людей, чому природа не радіє. А мені про це все говорить природа. Що б ви всі в житті своєму не робили й не творили, не за вас я буду стояти, а за Паршекову ідею, за життя його, але не за вашу смерть.

     Ви пам‘ятаєте ваші перші початкові кроки, як ви на них упирались, падали, піднімались? Хіба хороше було кому-небудь із племені рушати своїми силами? Дорога одна така – робити треба.

     Мені доводилось у природі спитати про одного хлопчика, про Ігоря. А його батько рідний спитав у мене передчасно: «А чи поступить мій син в інститут?» Я за нього природу потривожив: природа, скажи мені про Ігоря. Вона мені сказала: «Так». Це про них вона сказала. А тепер батько про дочку теж хотів знати. А я про Таню спитав. Природа, теж вона сказала: «Так». Вона мені помагає в цьому, якщо це треба. Якщо це треба поїхати, вона відкриє цю дорогу.

      71. Питаю: я поїду? Вона говорить: «Ні». Я не їду. Пишу я історію, у неї питаю: писати? Вона говорить: «Так». Природа, вона - моя.

     Те, що люди роблять, - це не до душі й серця, не людське воно, вчинок людський. Отець є отець, а син є син, вони чужі між собою, а люди в них продані за гроші, їх гроші зберігають. Вони за хорошим підуть усі. А хорошого мало в житті, поганого більше.  Знати в отця можна, тільки треба підкорятись, служити слугою. Так діло обходиться в сина.

     Усіх людей у житті не задовольнило це хороше. Вони пожили, сваволили, потім умерли на віки-віків. Паршек цього не хоче бачити. Він чуже не держить, воно – мертве, бездушне. З ним жити не доводиться, бо мертве – не живе.

     Технічний чоловік – безсилий, він у природі чужий, зовсім чужий незнаючий чоловік. А якщо він тебе не знає, що він може сказати? Це велике незнання. Куди йти й кочувати? Це треба знати про це ось місце, про ці умови. День, він у житті один раз буває, у житті він приходить на рік один раз. Ми з вами не знаємо, чи будемо ми жити? Ми жити можемо й завжди можемо, а вмираємо. У будь-який час ми вмремо, це обов’язково. Так для чого ми, отець із сином, так живемо?

     Отець вірить, але не виконує. Він свого сина за неслухняність убив. А син за це, він не простить. Він для цього діла має своїх людей, вони захищають свого ватажка. Ось що люди, вони зробили, вони все роблять і будуть вони робити. А як вони вмирали, так вони й будуть умирати.

     Паршек не на цій стороні стоїть, він – за новий потік, де люди не повинні вмирати.

      72. Паршек місце знайшов, своє рідне село Оріхівка, там Чувілкін бугор – це райське місце наше. Ми на ньому робимо на новонародженому дитяті експеримент такий, у житті без усякої потреби. Кому доведеш, якщо вченим треба чуже? Вони для того всі народжені, вони свого ворога не знають і не можуть про нього знати. Це все робить природа, а в природі мої милі невмираючі друзі.

     Я, як такий Паршек, - Спаситель усього світу, Переможець природи, Учитель народу, Бог землі. Хто образить людей бідних, хворих, ображайтесь самі на себе. Паршек – за них, як ніколи ніхто. Він підготував сам себе по такій дорозі, по котрій доводилось іти мені.

     Я був ображений, хотів у цьому ділі зізнатись. А природа переді мною поставила такі слова, щоб я в неї спитав як у такої. Це було на аеродромі. Літаки-кукурузники літали один вище за іншого. Я був заінтересований найвищим від усіх літаючих. Питаю в природи: якщо цей літак, він зараз біля моїх ніг сяде, то моя ідея перед усіма засяє. Цей літак, найвищий від усіх, ринувся вниз і тут же став спускатись. Я до нього як такого підхожу, питаю про цю ось причину, а водій мені відповідає: «Причина невідома».

     Я йшов по дорозі, по бездоріжжю, у степу. Я не чув, крім співу одних жайворонків, і не бачив попереду, крім однієї дороги. А по ній пробиралась хортиця, дворовий собака сірий, котрого я ніколи в житті не бачив. Він теж зустрів мене вперше. А я в природи це все випросив. Вона мені зі своєю любов’ю свій  дар показала.

      73. Я з ним говорю: Хлопчик. А він зупинився, голову свою повернув і завиляв хвостом. Значить, друга природа прислала. Я цього хотів, іду до неї, вона жде мого приходу, чим я так радів, друг такий мій життя. Я його величаю: Хлопчик. Він – за мною за таким, наче знає мене.

     А ми такі ось є люди в цьому такому житті, ми приготувались. У нас десь узялась така дворова курочка чи ж півник. Хто з них таких ось прийшов першим у двір? І як це в природі вийшло, що це життя не відмерло, а до цього всього воно прибавилось? Це облюбоване таке місце. Самі себе таким величезним огородили, і для чого? Не було в чому чоловікові жити, нічим. Адже нічого не мав, а жити в цих умовах було треба. Люди зробили цю хату, поставили на куті цей будиночок. До цього до всього перебувало плем’я на колесах, міняли люди в природі свій час. Він і до нас такий приходив і проходив, а ми, такі люди, старались жити, та ще як хотілось нам жити. Не було ні одного, ні другого.

     А як це вийшло? Про це знає сама мати-природа, вона все це робила, їй доводилось народжувати їхній небувалий новий такий прибуток. Він народжувався живий, природного характеру. За курочкою, півником десь узялась овечка, яка більше нам привела, ягнятко. А свиня – поросятко, корова привела телятко, а конячка – конячину. Все це робилось природою для цих ось людей, вони це все створювали на ходу, у них виходило. Життя таке було, його доводилось по дорозі рухати. А який він був по путі? Ми про це не знали. Стихію природа нам у будь-якому місці народжувала, вона заважала в житті. Перш ніж доводилось кочувати, нам треба в себе мати плем’я, а ми тоді стали відходити від природи.

      74. Усе те, що треба: і їсти, і одягатись – усе це робилось нами самими. Ми спали. Ми думали: ми це в житті робили, що треба.

     А природа є природа, схоче – обдарує це плем’я, вона це зробить. У неї є сторона хороша й погана. Хороше самі створили, погане приходить само. Чоловіка похіть, вона зароджувала, а природа сили на це мала, щоб відбирати їх у чоловіка.

     Це життя було, ми його проводили. Бачили отця як розпорядника, творця цього діла. Що захотів, те над сином і дочкою він зробив. Його в цьому діло – продати, купити. Він не рахується ні з яким ділом, його в цьому було право. За нього, як такого отця, заступиться вся юстиція, весь чинний закон такий був. А син – це слуга всіх нас. Природа, вона мовчала, їй доводилось підшукувати в людях такого теоретика, політичного чоловіка. Ми йому як такому своїми фізичними силами створили таку революцію. Є в житті Радянська влада, вона запросила на допомогу собі вчених. А вченими введено технічне, штучне, хімія. Це діло не їх самих, а природи, вона ці якості як ученим залишила. Вони повинні робити як отець, щоб у них вийшов живий факт.

     Вони старались людям зробити їхнє таке задоволення, щоб нашому такому чоловікові було досита поїсти того, що краще, а одягатись красиво, до тепла, а в домі жити з усіма вигодами. У природі природна сторона, ми боїмось природи, як ворога, у цьому в усьому простуджуємось, хворіємо, врешті-решт умираємо на віки-віків від цього. Ми, учені й невчені люди, не пішли. Нас догнала природа, покрутила силами своїми, грибок і виразку на тіло посадила.

      75. А щоб ми знайшли такий засіб від цього діла позбавитись, це ми шукали й не змогли знайти. Чоловік наш, він від цих усіх дій ішов із життя й він іде так ось із життя. 8109-75

     Ми з вами, такі люди, розвивались у природі. Наше діло після кочування – ми облюбували це місце, вивчили його як таке, стали на ньому джерело здобувати. Це земля, котра терпить від нас. Ми ж її копаємо як таку та ще примушуємо, щоб вона нам давала немалий урожай. Цього хочуть люди, вони просять Бога, кому вони вірять. Просять, щоб він їм послав дощ для вологи. А самі не виконують його діло. Вони живуть, надіючись на те, що було в житті їх. Вони на це ось надіються – на щастя. Якщо буде в природі хороше, вони живуть хороше; ні – вони живуть погано. Коли здоров’я в чоловіка є, він усім такий ось треба. А коли він його губить, то йому робити нема чого, він нікому такий не треба, його природа, вона жене з колії. Це все робиться нею, вона як така народила умови життя, а йому піднесла чуже, мертве, бездушне. А мертве з живим ніколи не живе, а своїми силами тягне в могилу.

     Ось що чоловік здоровий зробив у себе: життя не захотів бачити, а погнався за смертю. А люди адміністративні, учені люди йому не дали, за що старий потік знищився, він із своїми силами прорахувався. Голова сільради, він на Паршека з кулаками накинувся, хотів Паршека ударити. Йому сказав Паршек: це тобі добре буде. А коли я тебе ударю, то погано тобі буде. Він за це потерпів смертю. А Паршека за його живе тіло оштрафували на 30 карбованців. Це тіло – здоровий дух. Вони так природі продали себе, за це взяли гроші.

     Це Паршекове здоров’я є на весь всесвіт. Отець із сином, вони не одержать вічного в природі такого життя.

      76. А Паршек, він цим захищений. Паршек, що тільки не спитає, вона йому точно скаже. А Паршек, він цим захищений: він вічне місце знайшов, ним скористався.

     Говорить усім нам, живущим людям: що ви таке робите на своєму місці? Стоїте в черзі вашій, ждете завтрашнього дня. Він який? Ми з вами не знаємо. У нього сили свої, природного характеру. Без смерті ніколи не проходить, а завжди когось із нас таких візьме із собою, він уже не повертається назад. Живе якийсь час і відходить на віки-віків. А чоловік більше хоче сказати, він краще зробить. Його участь така: він пожив, сваволив у цьому ділі, а потім він умирає. Умирайте, місць там вистачить.

     А от жити нам треба навчитись. Ця історія така не народжувалась, але народиться на іншому такому чоловікові. Паршек пропонує з його брати приклад: любить ворога, створює йому хороші умови, хто б він не був із своїм нездоров’ям. Цілую – з нього сили знімаю. А своє здоров’я йому дай.

     Паршек питає в природи про Сулін: як він, залишиться таким, як він був? Вона не дає згоди, щоб у ньому жити, вона так не говорить. Якщо треба, буде потрібно, за все вона мені так точно скаже, це її діло.

     Уся історія життя неправильно починалась робитись. Це розвиток ненормальний, а ми його робимо. Воно чоловікові не треба, це все – чуже, природне. Кожне діло зроблене із сировини. Це в житті хитрун. Йому як такому це ось улізло в голову, що буде треба цьому чоловікові в його такому тяжкому житті. Воно повинно зробитись чоловіком одним. А зараз роблять голку, багато хто нитку пряде з прядива. Щоб вона якісна була, її так перероблюють. Так будь-яке діло в цьому робиться, перероблюється воно декілька разів із хорошого матеріалу, це людям треба.

      77. Вони шукають у природі, зі чого це діло зробити. Діло таке в житті потрібно, а в природі це є. Чоловік цим захворів, мисль йому як такому дається.

     Учитель не побоявся спитати в природи про початок усього такого життя. Вона мені говорить: «Вони – самовільники, це зробили, ні в кого не спитались». А тепер Паршек говорить: ображайтесь на себе. Я вам кричав, говорив, писав вам, а ви, як учені, бутили. Ви вважали, що я збожеволів.

     Природа, нас усіх до одного вона народила, поставила на свої ноги й на облюбоване місце посадила й сказала, щоб ішли й шукали те, що нам треба. А в природі було дві дороги. Люди пішли по тій дорозі, котра давала їм прибуток. Чоловік, він цим радів, старався ним скористатись. Він добре знав: якщо - одне, то буде інше – розвиток на місці не стояв. Хто в цьому був у природі щасливий? Особлива наша земля власного імені. Вона нами оралась, ми сіяли зерно, її примушували, щоб вона нам давала врожай не малий, а великий. Вона нам говорить: «Чого ви до мене лізете, я й без вас бур’яном обросту?» Це наше – неправда. Ми весь час живемо з нею, вона нам цю дорогу показала. Ми по ній довго ходили назад, уперед. Ця ось історія людьми захоплена. І так нею ідуть, і самі вони роблять у путі те, що буде треба.

     Люди не хочуть, щоб ми в ній мали погане й холодне. Ми, усі люди, такі: нам має бути в цьому житті хороше й тепло, котре нам усім дуже близьке. Погане й холодне – чоловік простудився, він захворів, його оточило не те, що було до цього. Люди всі жили хороше, їм було тепло, а де вони такі поділись? Їх не стало. Вони так само, як і всі люди, повмирали. А ці люди, котрі народилися з такою потребою? Вони непогано жили, у них була енергія чужа.

     78. А чуже, нікому воно не помогло. Хіба люди предкові, погано вони жили? У них природа була неорана, у ній усе добро лежало в запасі. Люди із своїм здоров’ям тільки починали - люди із своїм здоров’ям умирали. Вони в цьому ділі дуже помилились. Своїм розумом стали так ось думати, з чужим розбирались, а самі в природі вони крали цю живність, у житті її вбивали. Це була між чоловіком і цією природою смертельна війна. Вона людьми колупалась фізично, вона робилась на це. У них це все діло виходило, ішли в бій природного характеру. Трудились, їм хотілось жити в цьому хороше й тепло. Це їхня була така дорога: пожити в природі та цим ось сваволити, похвалитись, коли було чим. Слова свої так у цьому сказати.

     Я був мужик, своїй жінці підкорявся. Що вона скаже, те доводилось робити.  А ми тільки що народились у цьому в усьому ділі, а перед нами, такими людьми, уже розкрилось людське таке діло. Ми його стали годувати, ми його стали одягати, спати уклали в домі: спи, дитя моє прекрасне. Воно завтра так само, почалось робитись діло, йому не було такого кінця й краю. Це почате діло якось доводилось починати, а кінчати не довелось. Ця історія зроблена нами, такими людьми.

     Ми в цьому дуже помилились тим, що чоловіка передчасно так зустріли. Він у нас не народився, а ми – йому те та інше. А чи буде він жити? Ми про це не знаємо. Природа, вона його народжує – вона його бере на своє утримання. Коли він тільки потрапив у цю вбивчу атмосферу, його стало тривожити – він у цьому закричав.

      79. А ми ж люди та ще які, ми йому отець, мати, хто його пожаліє. Він - наше з вами дитя. І йому треба спокій. А ми його зустріли тим, що було. А йому це не треба, він на наше не претендував. Його природа готувала до життя такого з ділом? З ділом буде жити все своє перебування? Він для цього природою народжувався? А природа його народила без усякої потреби. Це все робили ми, люди, ми пішли по такій дорозі, де умови не такі, як це треба. Це дитя народила природа, то нехай вона його по-своєму виховує. Вона терпить від нас – так нехай потерпить дитя. Йому як такому пуди тут не носити. Ці умови примусили це все на собі перевірити. Треба було від цього всього відмовитись: не робити діло цій дитині. Нехай вона зостається без усякого діла, це його таке життя в цьому всьому без усякої такої потреби, він би жив такий.

     Це наше чуже – нам не спасіння. Уся історія всіх наших дітей, вона не по душі розвинута. Такої історії, не треба такої мати. Вона чоловіка примусила так тяжко в цьому жити. Самі люди, вони кинули самі одне з усіх любиме – це холод, це погане. Дорога така, ніколи не вмираюча, природного характеру. Це не те, що було: люди, такі діти, так вони народжувались із великою потребою. А тепер ми замінимо потік, із старого повернули на новий: тепле, хороше діло залишили позаду, а холодне ми взяли спереду. Нам усім не треба буде вся зроблена техніка: ми прийшли до природного, до природи. Нам не треба голка з шилом і ніж із сокирою.

      80. Нам треба буде життя таке вічно невмираюче. Для цього нам треба таке місце, де райські умови. Повітря, вода і земля - вони його зроблять. Це ванна – найголовніше.

     Ми, ці ось люди, самі народились у природі? Нас вона народила без усякої такої потреби. Ми на це все не претендували. А  нас, усіх новонароджених людей, зустріли наші предкові такі життєрадісні теперішні люди. Вони боялись нашого приходу, а вважали нас не такими сильними. Ми їм показались такими, як не думалось. Стали їх годувати, стали по-своєму одягати. А жили ми – кочували з одного місця в інше. Не одне наше таке плем’я рухалось. Воно дорогу прокладало для того, щоб ми так жили, як ніхто, хороше й тепло. Це така була наша в житті всіх людей задача. Ми всі цю невидиму особу просили. А більше всього надія була. Надія була така: вони надіялись на щастя. Це було, воно є, так воно й буде  в житті. Ми своє не забували і забудемо про те, що робилось людьми в природі.

     Вона їм дала таке сама, щоб робити будь-яке таке діло. Ось перше, а потім треба буде зробити друге. А коли третє зробимо, то тут для цього всього треба фронт життя розмістити. У людей таке початкове є діло, йому нема кінця й краю, щоб його закінчити й сказати: це буде вже доволі. Ми цього ждали, воно до нас саме прийшло. Це ось діло без усякої мислі як зробилось? Природою.

     Паршек, він про це зовсім не міг думати, а йому саме прийшло: «А чому це так, що люди живуть, огороджені технічно, штучно роблять, хімія введена, треба в цьому жити, а вони починають хворіти, хворіють і від цього вони вмирають?» Бідні люди всі, нічого не роблять і не хочуть. Вони, як один, стоять на черзі, як і всі ждуть сьогодні завтрашнього дня такого. А його як такого природа прислала, дала можливість цьому дню розміститись, зайняти своє місце й там напасти, і зробити те, про що ми ніколи не думали. А природа – така мати, вона одному чоловікові своїми силами. У житті своєму чоловік захворів, похворів і вмер.

      (Сторінки 81 – 180, написані не рукою Учителя, надруковані окремо)   

      181. Я думаю сам про це ось діло, що буде далі. Ми прожили ці ось  початкові роки, але в природі ці дні, у котрих нам довелось з ними зустрітись, вони себе нам такі по деяких місцях так невдало показали. Ми їх такими не ждали. Ми готувались не те від них таких отримати. Труд для цього діла, ми його заклали. А думка в цьому ділі була яка? А нам те, що треба, від неї одержати. Ми з вами, такі люди, цього не одержали, нам у цьому ділі в природі не повезло. Ждали одне, а вийшло в житті інше.  На наш весь цей початок у природі день такий не вчасно прийшов, він нам те, що треба, не приніс.

    Ми ждали до себе для тіла якогось Наумова, він мене як такого в фільмі показує, усю мою ідею. Про загартування-тренування людям розказує,  усю мою таку систему. Він знає її характерно, особливо про Паршека. Він у своєму житті між людьми так проходив як ніхто, про природу говорить як  матір рідну. Вона нас усіх однаково так народила, по-своєму вона нас виховала. Що хотіла над чоловіком, те вона в його житті робила. Він народився для життя так жити, як йому хотілось. Він у ній шукав те, що треба. Знайшов місце, його облюбував, огородив це все, забором огородив, присвоїв до імені свого, назвав як власність.

      182. Це все - природне, чуже. А зараз це діло змінилось зовсім не в ту сторону, не такий потік. Про це Наумов із своїм поняттям хотів від Паршека знати.

     Паршек – усьому цьому протилежний. Він говорить: те, що ми в житті ждемо, воно не повинно бути. Це робиться Паршеком не для смерті, а для життя.  Він його показує небувало в фільмі. Цього мало, що люди на це ось дивляться; це не все в Паршека. Він на сьогодні таїною в природі огороджений. Лише б у природи він спитав, вона йому не промовчить, за десятки років скаже вона. А Наумов це хотів знати, йому природа не дозволила про це діло навіть так подумати.

     Це все робив Паршек на самому собі. Він для цього самого знайшов за цей час собі місце, якому треба будуть умови такі, щоб від цього всього була така можливість бути без усякої потреби. А якщо так, воно в природі вийшло через Паршека появлення людям. Він на землю прийшов. Його природа прислала для того, щоб смерть як таку вигнати з життя, а життя в славу ввести. Це все люди, вони так зроблять, вони гучно скажуть слово: це є наше райське місце, чоловікові слава безсмертна.

     Куди ти поїдеш, що кому скажеш, якщо природа прислала одного з усіх чоловіка? Він нам про це малює картину, про цю справу. Те, що було в житті, його більше не буде, а буде нове небувале життя.

      183. Люди візьмуться за загартування, тренування, за те, чого в житті не було. Своє тіло людям покажуть, а чуже з життя проженуть. Доволі хвалитись чужим.

      Час такий ми ждали, він і до нас таким приходив. Як ми до нього готувались? Щоб у нас для цього діла було приладдя хороше. Ми з ним так швидко старались до цього свого місця попасти, наше було таке діло. Ми не рахувались із своїм здоров’ям, примушували себе в цьому ділі підніматися з постелі. Спішили туди попасти вчасно. У нас для цього сила жива, ми нею старались це все зробити. Ми доглядали за землею, із неї робили грядку, вона перед зимою оралась, клалась під сніг для вологи. А зараз ми скородили, у цю землю сіяли зерно для швидкого раннього сходу, щоб у цьому хазяїн був такому сходу радий. Таке життя, воно робилось усіма. Усе літо цей урожай ростили, бачили в себе природний прибуток, він нами так робився. Думки великі були в кожного з нас. Ми ради нього все так робили. Ще не дозріла ця маса, ми до нього готувались із своїм ручним здоров’ям. У нас була коса, гробки. Хліб був рослий, він ждав своє селянське фізичне збирання. Його треба скосити, а потім у снопи  зв’язати, у копни скласти, а потім гарбами під’їхати, і це все забрати, привезти, скласти в одинак. І глянути на навколишню погоду, яка вона є?

      184. А це не що таке, природа, вона нам дає все. Наш у ній є тяжкий труд, його робили люди цілий рік.

     Якби не ці люди, не було б у нас весни й не було б осені. Ми це зустрічаємо, ми це проводжаємо. Наша мисль за собою тягне. Час не стоїть на місці, а рухається. Сьогодні одне йде, завтра – інше. Наша початкова весна, вона нами, усіма людьми, зроблена. Ми про це багато думали, щоб цей урожай зібрати в зерно, а  зерно змолотити на муку, із чого хліб пекти.

     До цього діла йшла осінь із холодними зимовими днями. Їх люди зустрічали з великим запасом, на що доводилось, як на гору, надіятись. Люди говорять, що їм доводиться за рахунок цього жити. Вони впевнені в це. Якщо є, що їсти, воду п’ють.  Це вважається їхнє життя все. Вони не бояться смерті. Їхнє діло – треба їм жити, вони віру на це велику мали. А діло не в тому, що ти цим багатий, у тебе є все.

     Природа, із цим вона не рахується, на це все має свої такі природні сили. Вона робить не за вибором, вона за своє таке добро нападає, болячку, грибок свій саджає. І більше цьому чоловікові нема вороття, він умирає на віки-віків у будь-який час року. Ніякі особливості цьому чоловікові не помагають у його такому хваленому житті. Смерть як така, ніким вона  не переможена.

      185. Вона як була розвинута на чоловікові, так вона й до сих пір панує над тілом чоловіка. Він зустрічає, він проводжає, йому доводиться жити один час, а потім приходить такий тяжкий час, чоловікові жити доводиться в цьому. Він занедужав, хворіє. Похворів, похворів, і вмер, його не стало. Він не діждався весни, зимою вмер. Умирає й літом чоловік.

      А тепер не те, що було до цього часу. Весна, не цікаво її такою зустрічати. Ми цей потік на інший потік змінили. Більше від всього ждали холодну таку зимову пору. Кому ми так? Їй низько поклоняємось. Просимо природу, щоб нас як таких у себе зберегла без усякої такої потреби.  Ми цьому чоловікові місце з умовами знайшли, щоби була можливість бути без усякої потреби. Це буде райське місце, чоловікові слава безсмертна. Усе це зробить у цьому  природа, вона  нас огородить зимою холодом, ми жити в ньому будемо - умирати не будемо. Усе це зробить нам природа, вона Паршека для цього підносить. Паршек не за оранку, котра робиться восени, і кладеться під сніг для вологи. Він – проти цієї мислі, котра мислить про цей посів, про це зерно, котре несе із собою прибуток, воно збагачує нашого брата.

     До Паршека звернулись люди, що знають про все життя. Говорять учені люди, вони запропонували: ніби в Америці є такі умови, є місце Каліфорда, вона має зануритися в океан.

      185. До мене такі слова надійшли, щоб я їм, як мільярдерам, про це сказав. Я підготував сам себе в цьому ділі перед природою, у неї, як матері рідної, питаю: чи правильно, що Каліфорда буде занурюватись в океан? А вона сказала: «Так». Я про це узнав як про таке діло. Тепер я питаю: а коли? 1981 року вона зануриться?  «Ні». А в 1982 році зануриться? Вона мені сказала: «Ні».  А в 1984 році?  «Ні».  А в 1985 році?  «Теж ні». У 1986 році?  Вона сказала: «Ні». А в 1987 році зануриться Каліфорда в океан. Точно можу сказати, точно місяць, день, навіть число. Це все зробить сама природа через моє тіло.

     Хіба тільки про це говорить природа? Вона багато чого сказала. 1979 рік – попереджувальний рік. Вона сказала про травень місяць: «Не буде дощу». І про червень. А про липень вона сказала: «Буде дощ». То я спитав у природи за 1980 рік: буде врожай? Вона сказала: «Ні». 1981 – теж ні, і в 1982 теж не буде врожаю, і в 1983 році теж не буде врожаю, і в 1984 році не буде урожаю, а в 1985 році буде врожай. За ці ось роки: у 1983 році всесвітня війна. Це наробить Китай з Індією, а всі нападуть на нас.

     Зазнають крах усі великі міста, згорять. Продукція, зроблена людьми, вона на це ось використається. Люди це діло самі зробили, від природи далеко вони пішли, бояться її як такої. Простудою, вона вражає цим їх, вони в цьому хворіють.

      187. Це все вийшло, сьогодні я про це ось діло узнав, хочу сказати всім людям живущим на білому світі. Про все пишу я точно. Хочу попросити. Цьому всьому, сказаному природою, вірите, не вірите, а це правда є в природі, вона мені говорить сама. Вона мене калічить, вона мене карає за те, що я даю синові гроші. Я це в природі неправильно роблю, як люди вчинили з природою.

     Паршек – він усьому ділу протилежний. Він – не за гроші, що зробили економіку. Живе в нього – найголовніше, природи природне. Білішого, ніж сніг, нема, і холоднішого нема, енергійнішого для тіла чоловікового нема, у житті кращого. Він падає з висоти так тихо як ніколи. Я, Паршек, жду цей ось час, для мене нема нічого в природі кращого, ніж це. Ця атмосфера жива снігом лягає на землю, а водою береться.

     Це все робить у житті природа такий час, від котрого люди, так вони ховаються, бояться її умов. Вони роблять для себе хороше, міцне взуття, роблять теплий, хороший одяг, роблять головний убір. Чоловік у формі знаходиться, йому це все є спасіння в житті. Чоловік на це ось усе більш за все  надіється, він це все охороняє, як своє око. Це все, як матеріал, купується за гроші готівкою. Майстер це все шиє на замовлення за гроші теж. Усе це лежить матеріалом мертвого діла, ми його охороняємо, щоб його ніхто не вкрав.

     188. Усіх наше таке діло. Ми цю зиму на всій землі покроєм зустрічаємо, він лягає. На всю глибоку зиму люди із своїм приладдям з поля зовсім переїжджають у двір і там зимою хороняться зі своєю живою силою. Годують вони, напувають, доглядають як за потрібною. Без цього люди брались, беруться й будуть братись. Вони свою таку мисль направили в ту сторону, котру вони ждали. Їм хотілось, щоби такий час перед ними був. Природа, вона цей час у себе мала й на їхнє таке ось бажання відчинила ворота із своїм теплом.

     Зі своїм ділом люди це місце облюбували, присвоїли, ім’ям своїм назвали. Його передчасно перед зимою під сніг це все зорали. А в самих було закладено таку мисль у мозку: діждатись теплих таких днів, котрі ці холодні дні з путі свого розвитку заберуть, а на цьому ось місці зі снігу візьметься вода із сонячними променями. Поля покажуть чисту чорну землю, за котрою будуть люди своїм  приладдям доглядати.

    Це була їхня така робота. Вони на цьому місці зробили грядку, туди вкинули зернятка. Це зерно зійшло, дало свій ріст. Стебло, воно утворило колосок, де зробилось безліч зерна. Одержали зі цього всього врожай. Діло йшло до осені, холодна пора приходила. Люди тікали, запасались продуктом, мали один свій такий напрямок. Сходить зимове ясне сонечко, усі люди - на ногах, вони сидять заперті в домі. Їхнє діло одне – не прозівати своїм апетитом сніданок і обід, і вечеря треба.

      189. Цього люди не забувають, до цього готуються. У них  у домі – грубка, піч, де доводиться вогонь розводити, варити їжу, чим люди задовольнялись.

     Їхнє діло зимове. А зима найбільш збиткова, вона потребує свій запас. Вона не може зберігати живого чоловіка. Він у ній – технічний чоловік, йому треба внутрішнього порядку їжа, він завдяки неї живе. А зовнішнє – це його є одяг, він його одягає, носить на собі, як захист свого здоров‘я. А дім побудовано для того, щоб у ньому жити з усіма своїми вигодами. Чоловік цим живе, йому треба для цього діло.

    На землі як такій тяжко трудитись. Земля потребує за нею догляд, її орють, вона кладеться під сніг для вологи, щоб зимою набратись. Для того щоб ці зернятка учепились своїм живим ростком, робили в природі стебло, а стебло дає колос. Цей колос зберігає багато зернят, він зріє. Тепер як такого доводиться косити, молотити. Особливо тепер робить комбайн, він є машина, дає людям чисте зерно. А зерно доставляється на завод, котрий виробляє муку, а мука доставляється в пекарню, де випікаються всякого роду вироби. Люди мають для цього ось засоби, за них ідуть у певне місце, де можна купити кілограм печеного хліба й ним живитись.

     Це введений  людьми такий закон, люди цим розвитком живуть. Є здоров’я – підеш наймешся, грошей заробиш, будеш жити. Не будеш у цьому робити – життя ніякого.  Будеш робити – прийде такий час, у цьому всьому вмреш.

     190. Таке життя складено в природі: за її рахунок жити. Усі люди так живуть нелегально: крадуть, убивають. Чия атмосфера є повітря, вода, земля? Природна. А ми є люди природні, своїми руками, ногами зробили, принесли, потрудились. Нас за це все природа нагородила своїм прибутковим ділом. Ми потрудились на цій землі, одержали прибуток, ми вміло зробили цей урожай. До нас на наш труд природа поставилась своїм добром, вона з одного зернятка уродила багато зернят. Ми за цим ось урожаєм доглядали весь рік увесь час. Ми все це діло робили, зробили, одержали, самі поїли. Якби не цей ось у житті тяжкий труд, ми б себе так ось у житті не зношували. Ми в ньому втомляємось, наше тіло зношується, приходить у непридатність. Ми через нього захиріли, наше тіло безсиле стало жити.

     Паршек говорить: заберіть ви із собою вашу теплу красну в сонці весну, котра вам розкриває всі свої поля й уводить вам весь ваш труд, котрим люди займаються з першого дня. Ми з вами взялись за землю, так ми за нею стали доглядати: так хороше із самої осені її як таку глибоко зорали. Зробили це місце оранкою, поклали під сніг з думкою. Говоримо: «Ти наша рідна є земля, ми без тебе жити ніяк не зможемо». Ти нас таких примушуєш так жити з тобою разом. Ми лягаємо спати в м’яку постіль, у подушку, а тебе таку кладемо під голову, щоби про тебе думати.

      191. Як ми мисль не кинемо на тебе таку: а що ми на тебе на таку повинні посіяти, щоб не було в цьому ділі помилки? Наш день рік годує. Ми угадали, що посіяти, під рік уродило. І це буває: посіємо, а воно не вродить. Жити-то треба, а його нема. Нема, за що жити.

     Земля є природа, повітря є природа, і вода є природа. Вона людям створює своє улюблене діло, а чоловік на це все є охочий і любитель усього цього. А чоловік жене від себе найкращі в житті якості, особливо сніг білий пухнастий. Він лягає на землю й тут же створює вологу землі. Так що ці три тіла створили все: технічне, штучне й хімію. Вони створили деталь, склали машину.  Вона тепер оре землю,  вона скородить, вона сіє зерно й вирощує його до самої стиглої зрілості. Машина все робить: вона косить, вона молотить, вона віє й зсипає в один мішок. Конвеєр посилає зерно, доставляє до вальців, звідки посипається мука, а з муки випікається хліб. Як нам це все не поможе дати наш зроблений урожай? До цього йдуть роки, їх записала історія всього життя.

     Без повітря, води та землі врожаю ніякого, це робиться природою. Вона Паршекові своїми силами помагає за те, що люди вченого характеру його ідею перекручують. Вони не знають природу. Вона є Паршекові  любимий і невмираючий великий друг, усім у цьому всьому Паршекові помагає.

      192. Якщо він що-небудь таке в житті просить, вона йде йому назустріч. Він хороше знає про її діло в людях. А діло таке в житті: треба природу любити як матір, холодну й енергійну, її берегти. Вона мене зберегла завдяки моїй такій просьбі. Я її просив, щоб вона мені дала життя моє й навчила мене, щоб я доказав своїм ученням свою ідею. Вона – загартування, вона – тренування, дух святий, я його таким ось знайшов у природі на Чувілкіному бугрі в природному порядку. Це – місце райське, де чоловік завоює своє безсмертя. Діло таке в житті, усі люди цьому ділу поклоняться.

     Я прошу так природу, щоб вона як така звернула свою увагу на те діло, котре буде для їхнього життя горем і бідою. Щоб вони це діло знали, на кого вони піднялись із своєю міліцією, кому вони не дали справити ювілей 25 квітня. На Чувілкіному бугрі було підготовлено всього світу свято, а вони в цьому визнали незвичайну секту. Вона Паршеком не робиться. У нього ідея - загартування, тренування – джерело життя чоловіка, він нею так володіє своїм тілом.

     А сьогодні, 28 вересня, понеділок. На дворі стоїть погода тепла, дні осінні по природі проходять. А розум у мене для цього. Останні рядки приходять до кінця. Писати можна буде, і є що. Люди тепер готуються зустріти осінній час. Так не хотілось кожному чоловікові це в себе зустрічати. Земля себе готує на таке, щоб на неї  лягав білий холодний сніг. Він, як завжди, легко накриває місце, а людям треба готуватись цей холод бачити.

      193. Для життя чоловіка є в природі тепло, воно за рік проходить один раз у великому труді. А тепер це діло відходить, а будемо ми жити в природі без усякого такого діла, нас усіх природа, як ніколи, оточить без усякої потреби. Ми доб’ємось від неї вічно невмираючого життя. Це буде, й обов’язково буде.

 

1981 рік 28 вересня

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. З оригіналу. 2013.02. (в1412).

   

    8109.28   Тематичний покажчик

Паршек народився в Україні   1

Терпіння 27,50

Незадоволення  11,69,71

Причина смерті  13.14,24,42,52

Чуже  18,25,31,75,81,82

Задоволення  16

Безсмертя 13,14,16,25,31,65,80

Бог  72

Бугор  18,31,68,80

Учитель діло  28,53,70

Учитель історія:

До 33г.  19,20,35-50

После 33г.  55,58

Здоровє  51

Природа  24,42,70,80,85-92

Майбутнє 27,182.183

Народження ЧБП  36,78,79,80

Новый поток  185

Перший чоловік  36,73-75

Медицина  50

Колективність  65

Еволюція  68

Москва не буде жити  68

Віра  70

Отець і син  71

Хороше і погане  72