Іванов П. К.

Паршек. 1982 р. 20 лютого

 

1982.02.09

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

      1. Паршек зустрівся не так даремно із цим днем, він проходить такий один раз у житті, і сонечко не таке прийшло. А я в своєму такому житті вже зустрів і провів 83 дня. А скільки я зустрічався з іншими, не такими, як цей був день. Я жив у них і вчився. Мене зустріла мати велика природа, вона мене в цьому готувала, із самого першого дня я піднімався на високу таку гору. Люди предкові хотіли, щоб я по їхніх слідах ішов. А природа, вона за мене, за такого ось. Я по цьому селу проходив своєю ногою, обережно ходив, не боявся. Особливо Низ вважався проти Гори. Одні люди понизовці – православні, а Гора – старообрядці. Між ними сіялось зло, ненависть через їхній такий учинок.

    Наша землянка, у котрій я народився. Мотря Полянська через свої руки приймала, вона як усіх дітей зустрічала. Та ще яким і коли? Масляна сьомого лютого, у п’ятницю перед постом. Падав сніг, він, певно, це останній був.

    2. А щоб поїхати з двора, такого путі не було. Мені як такому хлопчику священик єдиновірної церкви Наум давав ім’я Порфирій, це за записом святого дня. А по всьому селу мене звали Паршек. Я був народжений матір’ю, вона мене так ось не кидала, крім тітки Степаниди Григорівни. Вона була за мене: брати на руки й туди нести, де було доступно кому-небудь на Паршека подивитись і в неї спитати: «А чиє це було дитя?» Була відповідь: «Корнія Несторенка».

Хули від усіх не заслуговував, а тільки хороше. Усі ним інтересувались, старались подивитись.    Місцевість цього ось села - Оріхівка, Славяносербського повіту, Катеринославської губернії. Я ці ось дні тижня, сім днів, що приходять у природі. Перший вважався самим початковим у житті, він проходив, його люди зустрічали: скидали шапку, хрестом вони рукою хрестились. Самі говорили: «Господи, благослови цю нашу місцевість оточити». А комусь із усіх, живущих на білому світі, доводилось у перший раз введене починати.

    3. Не встигли цей день понеділок провести, як сонечко за землю. Стало навколо темно, ніч прийшла на арену. Усі люди повкладались спати. І до цього всього зайняв своє місце в умовах Паршек. Йому доводилось це все рахувати по порядку. Другий день другого тижня, як один чоловік, назвали вівторок. Уже легко доводилось на босу ногу по цій ось землі ступати. Говорять про це люди живі. Не встигли роздивитись, як тут десь узялась на наше таке щастя для всіх нас середа. Вона вже із силами своїми прийшла зайняти місце своє. А четвер, він тут десь взявся, потягнув за собою п’ятницю як сторону, що приходить. Був п’ятий день цього ось тижня. І до кінця вона за собою потягнула день шостого порядку суботу. Усі вони були в тяжкому фізичному труді. А раз ми в цьому ділі трудились, то нам природа не забула ввести день відпочинку. Йому ім’я дали самі люди – неділя. Цього дня й Богу в церкву пішли віруючі люди молитись. Вони в цьому ділі вважають себе дуже грішними людьми. Це буде так і треба. Раз ми діждались цього часу, ми кинули свої двори.

    4. Ми всі, як один, у цьому ділі кинулись у поле, взялись  за нашу землю, стали доглядати за нею. Усю свою технічну силу представили, штучним огородились, хімію ввели. Що краще, ніж це, якщо ми з вами організували експедицію людей? Нас таких висадили на льодину Північного полюса. Ми там у мішках належне наукове діло зробили. Ми виконали урядове завдання. Кому слід, повернувся на землю. Їх умови примусили до сімей приїхати. Вони пожили та похвалились, що на їхню долю  довелось криголам Челюскіна залишити, а самі були врятовані. Усе зробила техніка, штучне, людям уведена хімія. А тепер у даний час жоден не врятований, усі вмерли на віки-віків. Може, хтось із усіх зостався, він доходить, ось, ось він умре, як умерли всі. Наука в цьому ділі не виправдала, і не задовольнили себе. Раніше були приватні власники, умерли через це діло, не задовольнили себе. Їх нема. Наука переключилась в атмосферу, у космос. Космонавт Гагарін – початковий чоловік. Гибель не славою стала. Так чи інакше невагомість – не порятунок і не задоволення. Які люди не були, а вмирати було треба.

    5. Паршек народився в природі не для того, щоб у природі так умирати. Він для цього діла своєю експедицією сам, без нікого, чистим енергійним тілом зберіг здоров’я. У нього серце молоде, здорове й загартоване – 25-літнього чоловіка. Мій вихід такий. Я не боюсь ніякого ворога, навіть не боюсь своєї смерті. Якби цього в житті моєму не було, я б давно вмер. Я – чоловік землі, дихаю дуже сильно, а різко говорю не про якесь чудо, а про природу, про фізичне природного порядку. Найголовніше – це чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження – миттєве оздоровлення. Нам треба народити свідомість, недаремно доводиться визнати діло цього місця. Воно днями творилось. З місяців робився рік, а рік складався з 12 місяців, 365 днів, між цими буває день добавляється. І так рік за роком довелось цей час прожити та бачити очами й чути вухами, ноги проносили, а руки проробили все це даремно. Самі в цьому ділі не одержали нічого, крім однієї в цьому всьому смерті. Пройшли ці ось дні й усі тижні з місяцями та пройшов з ними рік.

     6. Як це було воно. Є у природі умови, за котрі люди наші взялись робити. Вони зробили в житті таку зброю, котрої не було на білому світі. Люди в цьому всьому в природі поділились. Отець із сином не поладили. Капіталісти – це старого порядку люди, а комуністи нового порядку люди. Один одного не поважають. Живуть обидва хороше. Крадуть, убивають, тягнуть у свої умови життя. Говорять: «Це моє». Йому цього мало, він хоче багато. А природа на їх заклик бере й не дає – люди плачуть, вони цим незадоволені. Отця із сином не умовити, так само – капіталіста з комуністом. Це в житті два вороги. В одного – блок, а в другого – договір. Один проти одного по злодійському озброюються, погрожують. А природа свою згоду нікому не дає, вона вводить людям еволюцію Святого Духа. А Паршек цим оточив себе, його джерело загартування-тренування – наука всього народу, усіх людей життя безсмертне. Ніякого зла й ненависті, до природи – любов. Це життя вічного характеру. Не ворог природа, а друг у житті, помічник у всьому. Це ми повинні в природі через Паршека одержати, він для цього в цьому ділі народжений. Йому так природа своє передала. Він - спаситель усіх людей. Вони живуть усім чужим.

    7. Їхнє діло одне – робити в житті те, що їм у житті треба. Перше, треба поїсти – це все діло. А потім приготувати уже друге діло. Так само робиться в природі. Перший місяць – січень, у ньому 31 день. А в лютому 28 днів, буває високосний 29 днів. Останній зимовий місяць перед весною. Березень починається, а закінчується через 31 день. Квітень – це розпал весняний, йому 30 днів. Травень, третій місяць весни, має 31 день. А червень, перший місяць літа, - 30 днів. Липень, другий місяць літа, - 31 день. Останній місяць літа – 31 день. Перше вересня – це учнівський місяць осені – 30 днів. А жовтень – 31 день. За ним іде листопад – 30 днів. Перший зимній місяць це грудень – 31 день. Рік повного змісту прийшов на арену Паршекового життя, 1898 рік, він пройшов скоро. За ним ішов слідом 1899, а за ним 1900. У 1905 році – революція. У 1914 – імперіалістична війна з Німеччиною. Я вже робив у шахті. З 1916 року на завод перейшов, на Штеровський. Там робив апаратником. У 1917 році мене капіталісти прогнали. Найголовніше, прийшла молодість, життя легке, а жити не дали. Я був ображеним. За мене заступилася мати природа, вона царя з престолу зняла. Політика пішла в нас, а на фронті інші слова: «Геть війну».

    8. Увінчалось більшовиків: «Нам мир треба». Діло йшло до революції. Син прийшов на місце, став думати про нове. Він як теоретик придумав побудувати в людях соціалізм. Собі на допомогу запросив учених робити те, що треба. Людям став давати освіту, землю джерелом примусив, заводи, шахти ввів; сільське хазяйство оточив технікою. Людей примусив у цьому більше робити. Діло пішло, закрутилось у цьому колесо. А гроші були треба партії. Ленін увів нову економічну політику, примусив селянина рости багатим. Життя своє берегли. Але люди, як вони по своїх місцях огородились, так вони із своєю думкою індивідуально жили. Вони в житті самі робили те, що їм хотілось. У них був основним труд – робити яке-небудь діло. Чоловік без цього не зоставався. У нього було життя введено, 100 років – його життя. Він у цьому жив, він живе, у цьому він помирає. Це така є у природі система, вона в людях проходить: чоловік народився на білий світ для того, щоб умерти. Так воно робилось людьми й буде робитись.

      9. У людей розвинута похіть. Вони цим роблять чоловіка, ставлять його на ноги й учать його, як буде треба в природі по-людському жити. У них мисль одна є – як би легше та краще пожити за рахунок природи. Вона йому все давала й дасть йому. Так воно тепер у житті в природі робиться. Вона мене такого ось прислала. Я й це знав, що в житті людей буде хороша й погана сторона. В одних було чим жити, а в других не було. Пожили, повеселились, а потім із життя пішли. А кому хотілось від хорошого вмирати? Нікому. А повмирали всі, їх нема тепер. Паршек показує в цьому всі їхні нестатки. Він говорить. Ви всі - технічні люди, ви безсильні своїми тілами жити. У вас – усе чуже. Вам природа життя не дає, вона вас за своє добро покладе в могилу. Ви за це діло умрете на віки-віків. А Паршек – із своїм серцем 25-літнього чоловіка. Паршека вихід у світлі. Він не боїться ніякого ворога, навіть своєї смерті. Якби цього в житті не було, я б у цьому вмер. Я - чоловік землі, дихаю сильно, а різко говорю не про якесь чудо, а про природу, про фізичне явище.

      10. Найголовніше – чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження. Миттєве оздоровлення – це живий у житті факт. Як би люди не жили, і що б вони не робили, їх оточує чуже й мертве, з чим живому жити ніяк не можна. Своє – є тіло, воно живе, чим доводиться хвалитись. Воно одне таке в людях виявилось корисним. Люди живуть, вони в природі роблять свої такі пошуки, щоби знайти таке й у цьому для всіх відкривати які-небудь поклади спільного характеру, котрим можна буде торгувати. У нас багато газу, багато нафти, багато вугілля й лісу, різної руди. У нас для цього побудовані заводи, для енергії зроблено на воді станції, струм вони виробляють. Словом, є чим будь-яку деталь виточити. Ми робимо для транспорту машину. Ми – багаті в усьому люди. Направо, наліво торгуємо, створюємо економіку. Усе в нас є. Ми для хорошого маємо заслуги, а за погане, зроблене нами, у нас є тюрма. А природою посаджена виразка або грибок. У нас лікарня, є на все різні спеціалісти. Але щоби врятувати чоловіка від смерті, це в нас, таких людей, не робиться й не робилось.

      11. Люди не запобігають, вони в природі простуджувались, хворіли, хворіють і будуть хворіти до тих пір, поки в них природа сили відбере. Тоді вони на віки-віків умирають. Їм у житті слави нема, а тільки є на них розвинута смерть. У Паршека є Гімн, написаний ним. Він багатьма співається.

              Люди Господу вірили, як Богові,

               А Він Сам до нас на землю прийшов.

              Смерть як таку вижене,

               А життя у славу введе.

         Де люди візьмуться? На цьому бугрі.

          Вони гучно скажуть слово:

         Це є наше місце райське,

          Чоловікові слава безсмертна.

    А в природі це є. Не в Арктиці, не в Космосі, а тут же рядом, у житті мертвого капіталу люди живуть чужим і мертвим, чим живому тілу не жити. Умирало, умирає й буде вмирати. Цим люди оточили себе, вони назад не можуть вернутись, їх тягне Космос. Наука на місці не стоїть, одне – рухається вперед. Сьогодні роблять одне, завтра – друге, цьому кінця не видно. Ворог був, ворог є й буде ворог. Він тебе примушує цю штуку робити. Це не твоє є, а природне, а ти як чоловік цим розпоряджаєшся як своїм добром, у котрому гинеш як ніхто.                         

    12. Ми є усьому ділу хазяї. Вважаємо: земля наша, нікому її не дамо. Оремо, робимо грядку, зерно саджаємо, вирощуємо урожай, годуємо себе, зайве продаємо за гроші. Міняємо, робимось ми багачами, хвалимось, говоримо: от ми так ми. Наїлись, одягнулись, у дім зайшли жити та жити. А тіло в цьому застигло, у цьому захворіло, хворіє, до тих пір його природа держить, поки сили від нього відбере. Тіло вмирає на віки-віків. З перших днів ми це все від природи одержали за наше те, що ми зробили. Це наше діло, у ньому ми помилились. Природа на наш весь початок нам дає те необхідне. Ми збагатимось, зробимо невпізнанними, гордими людьми. Ми забудемо свою бідність. А яка вона була до цього? Ми забули. Нас природа зробить банкрутами. Ми від неї не одержимо те, що треба. Нам дай курчатко, ягнятко, поросятко, телятко, конячку, верблюжа. Це все нам дала для нашого життя природа, вона нам дає, і обов’язково буде давати те, що треба.

    13. Природу не обдуриш, вона тебе скоріше за це все покарає. Ти для нього джерело, він надіється, що в тебе це є. Він живий мисливець, ти ж йому дала розум. Він для цього зробив рушницю вбити тебе. Він своїми кроками для цього пішов, він знав, що це буде. До цього він приготувався. Ти сідаєш за стіл. За чий? Ти скажеш: за свій. А він був у тебе? Ти його сам зробив для цього діла, а тепер сідаєш. Щодня їси не один раз, а багато разів. Це наша така звичка, вона веде нас до смерті. Ми самі це робимо в цьому ділі, умираємо в ньому. Так краще нам цього не робити – буде краще. Устаємо рано-вранці, мисль ранком дає діло. Ти берешся за сніданок, треба вогонь, вода. Усе це чуже природне діло, зовсім не наше. Ми повинні це не робити. А ми так ось у житті робили, ми весь час робимо, і в цьому помиляємось дуже сильно. Невже не доходить ученим, що в житті людьми в природі робиться? Вони для чоловіка свою похіть розвинули, на зміну народили дитя, йому дали своє виховання, оточили чужим, мертвим, ледь не пихнули його в життя.

    14. Він пішов і зачепився за чуже, за мертве. Від всього цього діла захворів, похворів, похворів і вмер. Це технічна сторона його, штучним огородили, хімію ввели, що не помогло й до сих пір. Люди вмирали, умирають і будуть умирати. Тож для людей дуже багато такого добра в природі. Є таке місце для загартованого чоловіка з умовами, вони дадуть можливість зоставатись без усякої потреби для того, щоби чоловікові бути в природі безсмертним. А що вони в житті таке шукають і чого вони хочуть? Італія народила селянина - композитора опери. Його як такого запросив хазяїн театру. Він повинен свій талант показати. У нього була дружина й син чотири роки. Під час його таких дій йому в житті не повезло: він утратив сина. Сам був бідний, не було чим заплатити за квартиру. Він страшенно любив свою дружину, а вона його залишила. При переїзді отця свого донька вмирає. А в нього ця опера не виходить. Він усіма забутий. Йому їсти не дали, хазяїн не дозволив. А він іде по вулиці, там побачив продавщицю каштанів. Він шарф заклав за них, жінка йому так, без усякого, насипала.

    15. Він подякував і пішов. З ним співачка цього театру зустрілась. Вона їхала в кареті, вона просить свого коханця зупинити карету, вона повинна цьому композитору конверт передати. Вона свого добилась, цей конверт усунула в кишеню. Він прийшов у дім своєї квартири після сильного дощу, обтрусився, заліз за хустинкою в кишеню, витягнув цей конверт. Його прочитав. А вона йому написала оперу, котрою його пробудила. Він підняв цим свій талант, його діло пішло вгору, і любов до цієї співачки проявилась. А тесть був проти цього, йому дочка, коли вмирала, дала своє кільце, щоб отець їй як любимій жінці це кільце передавав. Нехай вони живуть і любляться. Цього не хотів тесть, щоб його зять женився на артистці. Вона йому не підходила, він був порядним, і зятя теж таким достойним уважав. Але зять хотів женитись на ній, він любив її, а сам роль велику відігравав. Після смерті своєї сім’ї він цю артистку сильно любив, хотів на ній женитись. А сам цю торгуючу жінку після цього всього найшов уже в новому костюмі. Він їй давав багато грошей, вона його назвала божевільним. Він, за рішенням тестя, женитися на цій артистці не хотів.

      16. Він пішов, пробрався й їй розказав те, що дочка йому залишила. Ця артистка, так він вважав, вона його розуміюча. Артистка пішла тестю назустріч і поїхала в інший край. А композитор за нею уболівав, старався її знайти, усі сили клав на це, а знайти не зміг. Тоді пустив себе тесть, щоб її найти. Він її найшов і перед нею став на коліна, став просити її, щоб вона повернулась до нього. І разом робили до своєї старості, умерли, як і всі повмирали. Цього не діждались, що найшов у природі Паршек. Не радість, а вічно невмираюча скорбота, робити те, що робили всі.  

    А що вони таке в житті робили? Якщо він був коваль, залізо тягнув, робив із нього якусь річ, а за неї брав гроші. Ними користувався один час, а в інший час він своє здоров’я втратив, захирів. Він безсильний умер, його не стало. Так не стало кравця й чоботаря, тесляра й селянина, він весь рік, весь час у полі щось робив. Йому ця зима холодна морозна набридла, йому хотілось діждатись іншого, теплого часу, весни. Сонечко, цей сніг зникне, тоді поле прийде до діла. Люди діждуться свого труда. Треба доглядати землею, робити з неї грядку.

    17. Будь-який художник свого діла, інженер, лікар або винахідник, він недоробив своє діло, у ньому він умер на віки-віків. Це чуже й мертве, з котрим не доводиться живому тілу жити. Подумайте про це ось, ви скажіть слова. А ми багато про все говоримо, але недоговоримо: помираємо. Живемо в житті всі, а поодинці вмираємо ми. Ми розпоряджаємось, ми хвалимось чужим і вмираємо в ньому вічно. За що тільки не візьмись робити, воно є чуже. Ти не маєш ніякого права ним розпоряджатись, воно не твоє. А раз узяв – значить ти злодій і вбивця цього діла, у чому ти й умер. Тебе природа за це все твоє умертвила. Це було, це є, воно й буде в цьому ділі.  Воно чуже, воно мертве, з чим жити не можна. А от своїм можна хвалитись, і можна з холодним жити – це живе, живуще на білому світі вічно. Паршек цю ідею всім людям показав на собі, а люди його тіло зненавиділи, його женуть зі цивілізованості, говорять: «Відійди, нас цим не турбуй; ти не наш, а чужий. Місця тобі нема. Геть із землі». Не дають можливості жити.

    18. Женіть, як хочете. Я й сам звідси не піду. У моєму тілі – природна сила, вона обдарувала мене в хід життя. 1898 року я народився в людях таким, як і всі народжені в природі. Ніяких у всіх змін, усе робив до свого приходу таким на нашу землю із своїм живим тілом. Не побоявся нікого, навіть своєї смерті. Природа, вона за мене як за любимого друга. Люди, з котрими я крав, вони зрадили. Я перед ними виявився злодій. Вони мене своїм судом осудили, по вулиці водили як злодія. Я їм говорив, що я злодій, але не вбивця чоловіка. Мене як такого природа оправдала, вивела із цього села, поселила в свій хутір. І там я не свій виявився. Примусив отця рідного хліб робітникам везти, а мене хутірські з життя хотіли видалити. Я перебрався в Сулін. У робкооп м’ясником улаштувався, і тут чистка Ростовська за мене. А все-таки за моє діло м’ясника суд народний дав два роки виправної колонії. Я був один на всю колону, виконував і перевиконував, за що спостережний комітет достроково звільнив мене. А після цього я в труд тяжкий заклав... Звідти через розбиті ребра, восьме й дев’яте. Природа з вагона об рейку, та в лікарні, потім у лабораторію став ходити. Тут же виконроб Тарасов мене взяв комірником лісу.

    19. Потім завгосп у радгоспі. А потім довелось перебратись на Кубань. Жив в Армавірському районному товаристві в Любинському радгоспі. Після чого Вірмліспромсоюз, тут-то я опинився на північному Кавказі. Моя зона від Армавіра Любинськ, Майкоп, Апшерон, Туапсе, Сочі, Адлер. Це моя робота в артілях – лісопильний матеріал відвантажував, клепку. Тут я писав багато, а це примусило зустрітись із природою. Вона в мене такого спитала: чому це так, що люди в мене живуть тяжко, вони багато їдять, до тепла одягаються, живуть у домі з усіма вигодами, а простуджуються й хворіють? І послала до людей їм у цьому ось помагати. Я не сам себе знімав з роботи – усе робилось природою. Захотів у Армавірському робкоопі експедитор, після чого воєнторг по постачанню. А військовим моя шевелюра не сподобалась. Я залишив цю ось роботу, вернувся в Красний Сулін в ОРС по постачанню. Їздив по колгоспах. У самого був біль за нашого хворого чоловіка, він від мене поміч природну одержував. Я більше був до цього діла прикований, туди в ці умови тягнуло, я хотів йому помагати. І ось був у цьому випадок: в ОРС прийшла риба морожена. Її слід на вагах реалізувати.

      20. Я цю ось роботу зміг робити, а люди мене визнали священиком, «пробрався в ОРС». І подали заяву в райком, що я – священик. Пішло в цьому таке розбирання: підвели мою роботу, ніби я від неї відмовився. Мені дали, за законом, шість місяців ніде не ставати на роботу. Я був не чоловік до труда. Свою спеціальність природне явище, що я знайшов у природі, я на людях сіяв, як це треба помагав. Для мене природа все помагала ставити на ноги людей. Це все природа дала, вона відірвала від труда, цими силами оточила як такого. Усі люди, вони як і були на своїх таких місцях, їх оточила приватна власність. Вона як була в людях, так і до сих пір жива.

    Це не щось у природі таке є моє, а Паршек із своєю такою ідеєю це місце вибрав не своїм особисто. Воно ним знайдено в природі для життя свого з умовами, щоб у себе мати можливість зостатись у природі без усякої такої потреби, щоби чоловікові зостатись у природі безсмертним, що найбільше в житті людям треба.

       21. Вони все своє таке життя не пробували шукати й цього не хотіли. Їх діло – ждати. Чого в житті? Їм, таким ось людям, у халупі, своєму домі, набридло всю зиму сидіти та ждати іншого в природі, не такого холоду, як він є. А всім ця атмосфера набридла, усім людям хочеться мати в себе тепло. Цього діла люди ждуть. А коли це буде, сніг почне танути, з висоти почне сонце промені свої посилати. А людям це буде треба, вони в цьому ділі готувались до цього всього. Вони не переставали думати. Вони на одному місці не звикли сидіти. Вони свою тактику міняють. Їм практика свого діла підказує на живих фактах. Вони пускають для цього свої в природі пошуки. Їм ця система не по душі. Вони цим самим своїм ділом незадоволені. Що для цього самі люди роблять? Зі самого раннього ранку вони так починають думати про своє життя, це початкове діло.

    22. За планом своїм усім, треба воду мати, вогонь розвести і найголовніше – це продукти. Варене, печене – це все знайдено людьми в природі, ніби своє ім’я. Воно дано природою в ділі як чуже. Ми звикли його до свого ім’я присвоювати. Яке б воно в цьому не було таке нове для нас зерно, воно чуже, воно природне. А ми його присвоюємо, говоримо: «Це ось зерно, воно мені належить. Я його своїм називаю». Воно кимсь випадково найшлось, й іншим людям це ось добро передано як своє. А в нас свого добра нема. Ці зерна всі були знайдені людьми, вони цю історію розвинули індивідуально за гроші, за золото цю природу продали. А тепер це все перероблюється на нову, більш високу одиницю. Вона була, вона є і буде вона в людях такою, як вона є. Ми хочемо, ми робимо, у нас це діло в житті процвітає. Ми для цього діла важко трудимось, щоби було в житті що хорошого поїсти, і багато треба досита їсти, а одягатись тепліше, щоб красило це; а в домі ми живемо з усіма вигодами. Здавалось, нам таким у світі жити б, жити, а природа, вона така для нас штука зі своїми такими намірами.

      23. За своє це ось добро вона бере своїми силами саджає на тіло наше виразку або грибок. Для цього всього не знайшлось чоловіка й нема таких ось засобів. Чоловік не здатен на те, щоб здоров’я вернути назад, а більш за все він хиріє й швидко сходить із колії життя. Він умирає на віки-віків. Це природа, вона нашим ученим поставила на свій вид, щоб наші вчені знали про це діло, що вони не можуть цій хворобі в житті помогти. Вони зобов’язані, їх для цього діла вчили. А раз вони не зможуть помагати в цьому ділі, то їм треба від цього всього відмовитись, визнати в цьому себе безсильними. Учені, усякого роду спеціалісти, свою хворобу держать в умовах; їй хоче допомогти, а в нього це не виходить. Як була хвороба на чоловікові, так вона й залишилась на чоловікові болісна, вона мучить більше до тих пір, поки сили впадуть. Ось що природа робить, у цьому вмирає чоловік безслідно. А по Паршеку, треба не хворобі помагати, а треба з молодого життя здорового чоловіка так пробуджувати, учити його загартуванню.

    24. Джерелом треба оточуватись. Природу треба любити. А ми? Мало того, що досита їмо щодня, а спимо до невпізнанності.

    Мені до цього не було відомо, як сьогодні сказано перед третім листопадом у наві кимсь. Не їсти – одне, а не спати – друге, тоді-то ти вмирати не будеш. Сама природа мені так підказала. Я повинен з першого зимового місяця в це діло включитись. Полюбити самого себе, тоді-то смерть розповсюджуватись ніколи не буде. Це Боже буде в житті діло. Він нічого такого в житті не робить, щоби було від цього діла погане, а тільки буде в людях у природі хороше. Це все зробив у житті своєму Паршек. Він для цього діла народився, щоб робити. Він по землі ходить, а сам не думає. Йому так говорить: він такий у житті є один. Йому природа в цьому помагає, вона хоче, щоб люди від цього розвитку пішли, бо постіль м’якого діла мертвого пера, вона від життя тягне ближче до смерті. Люди не живуть вони так у природі, а як усі вони так помирають. Паршек не прийшов у природу робити те, від чого йому в житті погано.

      25. Він на землю прийшов за собою привів еволюцію й Святий Дух. Він нашого нічого не потребує, а своє нам усім бажає віддати. Це є не моє, а природне, усіх нас. Ми ним повинні скористатись. Це наше є життя, через що ми вмирати не будемо, а жити ми будемо. Усі люди йдуть у природу з нею воювати в бою. Не жаліють самі себе: їдять її, одягаються нею і в ній живуть. А потім вони мають фронт труда, на ньому тяжко роблять, утомляються дуже сильно в цьому. Гроші заробляють, ними живуть. Така історія на арені є у людях. Нікого я не прошу, нікого я не заставляю. Сам я все це діло роблю в житті. Мене за мою ідею вона полюбила як друга в житті. Усе це робиться мною без усяких грошей, за чисту совість, за істину. Ось що має Паршек: життя своє, але невмираюче. А ви живіть по-своєму, як хочете. А я, як такий чоловік землі, буду жити по-природному. Вона за мою любов до неї не кине мене в образі, а поможе. Вона дасть мені своє таке життя, котре мене оточить і я буду цей у цьому вічно.

    26. Я як такий у житті народжений природою й вихований нею. Не їв 42 години в тиждень, потім 96 годин, тепер буду не їсти шість днів. Неділя – це буде день мій, я маю їсти весь цей день. І до того ж я повинен не спати. Ось яке моє в цьому діло. Хочеш жити – живи, ні – умирай. Живіть, як хочете, робіть у житті, а вмирати буде треба. Порятунку – ніякого. А ось Паршек, він це в природі знайшов, ним оточив себе. Природа його рятує в цьому. Він не робить природі, щоб їй було погано. Він не робить те, що не треба, пуди не носить, а свідомо все це терпить. Це є для природи від цього всього хороше, і буде в цьому ділі ще краще від цього всього. Ми повинні за це ось узятись і робити. Від нас природа це жде. Ми повинні за це діло взятись, у нас, у таких ось людей, є ватажок. Він сам це в природі для цього робить, йому природа говорить. Якщо це треба мені робити, вона скаже. Та якщо не треба робити, то вона не хоче навіть дивитись. Її діло позитивної сторони – скаже: так.

    27. А думати або гадати, що буде в цьому? Про це ніхто не знає. А це треба буде обов’язково робити. Я свою експедицію направив прямо до мети. Усе живе залишив позаду, а пішов шукати, сам не знав, що. Шість місяців треба десь прожити, і за що, і в когось. Якщо це буде треба природі, вона тебе збереже. Ти зібрався в дорогу. Куди йдеш? Природа тебе послала, щоб узнав, що робити в таких людях. Я їх залишив, а сам пішов у природу. Вона себе показала гострими колючками, суцільні голки. А я ж ділок усьому цьому, іти треба по цих ось колючках чистим енергійним тілом. Я пішов по цих умовах – це моя кров лилась рікою. Що робити? Сам не знаю. А тут балка Юта. Там свині лігвище вирили. Я – туди, у цю теплу воду. Вона в мене все витягнула. Я встав зціленим, пішов далі. Мене такого місто Шахти зустріло. Було жарко. Я не хотів пити. А люди стояли в черзі, вони ждали набрати відра. А я поставив перед собою питання: “Якщо мені дадуть води пити, я вертаюсь назад; ні, не дадуть – буду своє продовжувати”. Мені жінка не дала, у неї кварти не було. Я із своєю думкою йшов далі, не знав: куди, для чого? А природа – мій такий супутник, на моє таке діло вся опора моя була така: я був найголовніше.

      28. У мене було таке здоров’я, котре треба нам усім.

    Сьогодні понеділок, останній день листопада 30 число. Я почав цей тиждень. Сперш щоб не їсти тиждень ради життя.

    І ради життя прийшов у Новочеркаськ. Мене зустрів священик старого обряду Іван Климович. А в людях дуже багато людей, що потребують здоров’я. Вони такого в житті не бачили. Це одні, можна сказати, небувалі в житті чудеса: ворота зі секретом, а він де дівся? Хазяїн не знає. А одяг лежить ніким неторканий. Що за причина? Він, вони подумали, від такої жари купатись пішов, утопився я і все. А він уже в природі держить путь свою в Новошахтинськ до Івана Олексійовича, до друга. А туман був дуже густий, оточував моє тіло. Іду далі, виходжу з туману. Показалось сонечко. Я побачив простір. Де взявся заєць, біжить від мене. Я природу прошу як матір, щоб вона показала що-небудь таке живе. Десь узявся собака борзий сірий. Він мій голос почув, завиляв хвостом – друг життя. Я – «Мальчик». А він мене жде до себе. Він же не бачив ніколи такого мене, а зараз – друг.

    29. Що ви цим хочете доказати? Ви ж чуже мертве кидаєте в таку далечінь. Нічого у вас такого не вийде: ви всі люди технічного знання, штучним огороджені, увели хімію. Як були в цьому безсильні жити тривало, так цього ви не одержали. У цьому всьому вмирали, і в даний час умираєте, і будете вмирати. А Паршек із своїм загартуванням-тренуванням учився в природі. Він хвалився перед світом. Істинно хотів сказати про самозбереження своєї особистої клітини. Вона має молоде, загартоване, здорове серце 25-літнього чоловіка. Мій вихід – у світлі. Я не боюсь ворога ніякого, навіть своєї смерті. Якби не було цього в мене, я б давно вже вмер. Чоловік я землі, дихаю сильно, а різко говорю не про якесь чудо, а про природу, про фізичне явище. Найголовніше – чисте повітря, снігове пробудження – це миттєве оздоровлення нервової центральної частини мозку. Люблю я, уболіваю за хворого, душу й серце знаю хороше. Йому хочу помогти. Через руки вбиваю біль. Це не слова робляться, а діло робиться. Рука пише Володаря дуже справедливо. А яка є правда! Мене треба просити – завжди будеш здоровий. Кому це не буде треба, юнаку нашому молодому? Та ні.

      30. Шановні, це світове значення. Нам треба природу любити, цінити, берегти її, як матір рідну. Роль не відіграє хвороба проти чоловіка, а відіграє роль чоловік проти хвороби. Нам треба вчитися вчення Іванова, щоб у тюрму не сідати, у лікарню не лягати. Жити вільно, не лізти на рожен. Яка буде слава, якщо ми дідусеві, бабусі, дядеві, тьоті й молодому чоловікові скажемо: «Здрастуйте». Ех, і життя моє тяжке для всіх нас. Милі мої всі люди, загартуйте свої серця. Гляньте на сонце – побачите правду, своє оздоровлення. Бути таким у житті, як я - Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

      Це вам не щось таке є у людях, а свідомість, еволюція Святого Духу, життя. Те, що ми з вами робимо в природі, не треба робити. А те, що знайшов у житті Паршек, - місце з усіма умовами, щоби була можливість у природі зоставатись без усякої потреби, щоб чоловікові завоювати в житті безсмертя! Ось що нам знайшов Паршек у природі – славу нам життя вічного характеру всьому світу всіх людей.

     31. Це те саме, мужик наївся, вдягнувся і раптом захворів. Хворіє, похворів і вмер. Природне – це не своє, а чуже, а люди це присвоїли. Говорять: «Це наше». Ти покажи своє тіло людям, ним перед усіма похвались і скажи: «Це я для усіх роблю, учіться ви в мене. Це життя вічного характеру». Нам треба жити, але не вмирати. Що б ти, такий чоловік, не робив у житті й як би ти не робив це, а все рівно це діло недоробиш, умреш. Де б не находився і як, а вмирати треба. Смерть без діла, не буває вона. А люди діло не кидають робити. У них одна мисль, вона не перестає про це діло думати. Йому як чоловікові прийшло в голову, ніколи він так не мріяв про це думати, а тепер прийшло. Цю непочату штуку по точному своєму розміру він відрізав, а коли став це все ним зроблене складати, у нього щось не так. У нього задумана ним річ не приходить. Він десь у якомусь місці не так одну деталь зробив. Знову йому доводиться за це точне діло братись, а воно в одному місці не так зроблено, як треба. Доводиться знову вертатись назад.

    32. А тут прийшло в голову: готове, уже зроблене кимсь, ця річ у природі, не треба її так носити. А про це немало подумалось, і діло те, що треба, доводилось робити, бо без цього всього життя ніякого нема в природі. Атмосфера по цій місцевості проходить не така, як треба. У людей на цей час зародилась мисль зробити це. Довго йому це не давалось. Йому без цього тяжко жилось, він не зміг бути.

    А я, Паршек, у 1917 році був (направлений) царем на війну російсько-німецьку. Я був за своїм ростом. Мене воєнком направив, щоб я послужив нашому царю. Я їхав не воювати, війну продовжувати, мій рік – останній рік новобранців. Нас, як овечок, брали, гнали нас у бій. Я один перед усіма проводжаючими вийшов на бугор, недалеко від Крилова вітряка. Мої слова так зостались у природі: ми тільки замиримо цю війну. Більше нічого я в цьому ділі не сказав. Не встигли нас посадити у вагончики, нас із Луганська повезли на Мілерово, по путі нам об’явили, що царя нема. Я своє діло в цьому не кинув. Старався попасти туди, куди мене назначили – у гвардію Санкт-Петербурга. А його перейменували на Петроград. Я їхав туди не воювати, а замирити війну.

      33. На сказані мною слова, вони мене туди везли. Я попав у полк, його назва: четвертий стрілецький. Зробили мене солдатом, мішень показали, як ворога стріляти. Я володів гвинтівкою вміло й уміло говорив за своїх новобранців. Їм відпустку захищав, тут мене вибрали в комітет солдатських депутатів. Це ж моє діло в цьому взяло. Три дзвони церкви з ранку до самих вечірньої зорі били, дзвонили в усі дзвони, бадьорість солдатові давали. Міністр Керенський – меншовик на місці не сидів, його агітація була в тилу, як на фронті до перемоги ворога перемагати. А сам маршовій роті Петрограда гарнізону Царського села. Там на параді військ у Царському Селі перед депутатами робив промови, що він думає. Йому в усьому помагали союзники: Франція, Англія. Куди вербував руських солдат. Я, було, туди сам завербувався, а до мене руський підходить, Спитав мене: «Де народився?» Йому сказав: в Росії. «Так зумій в ній вмерти». Я цю вербовку порвав, став думати за положення. Зумів говорити про яке-небудь діло. А що можна говорити про війну? З чого починати? У всіх гвинтівки, їхали на фронт, нікуди більше. Треба комусь доказати. Пишеш: доброволець.

    34. Тягнули солдата умови війни, чоловік чоловіка вбиває. А тут свої генерали маскувались, зраду зробили. А Ленін на це десь узявся, закричав руським словом: «За мир, геть війну». Більшовики, робочі люди за ним пішли. Його заклик вони підтримати схотіли: Ленін їм обіцяв землю, шахти, заводи. Він їх робив вільними господарями в своєму житті. До нього приєднались більшовики - робітники, селяни, хто був близьким.

    Робити революцію, владу в капіталістів відбирати з гвинтівкою в руках – це право усім давалось. Убити чоловіка багатого, у нього забрати маєток, зробити його здобутком народу – від цього всього ніхто не відвертався. Усю владу забрати в руки народу – за що із своїм поняттям ішов Ленін. Він із собою вів Радянську владу, йому хотілось це зробити. Він з робітниками, селянами, солдатами на Зимній палац пішов відібрати віжки в уряду. Керенський утік й інші. А Радянська влада зайняла місце в Зимовому палаці в Петрограді, також у Москві. І на фронті вже лозунг прийшов солдату «Геть війну», котру затіяли між собою капіталісти. Цар не поладив з німцем, таке діло було між руськими й німцями: убивали один одного.

      35. А Ленін увів братання на фронті, і це не помогло. Я вже був на фронті, мені це все не доходило. Я був на фронті, мені це все не доходило. Я дивився вдалечінь, хотілось бачити ворога, а він не показувався. Не бачив я німця, а був в окопах на першій лінії, сидів спостерігачем у секреті, був уночі. Очі ламав, хотілось бачити ворога, а він не появлявся. А в Петрограді такої війни не було, тут воювали за місце вождя. Ленін ініціативу забрав, він сам ставив людей на пост. А наше діло – сиди в окопах, очікуй якогось задуманого наступу. Говорять солдати між собою: німець піде в наступ. Не пішов, щось йому завадило. А потім руські повинні піти в наступ – теж не пішли. А війна, сидимо в окопах, думаємо про село, куди війна не пускає. Це закон, він уведений війною. А потім прийшов наказ: гвардійські частини знімаються з фронту, ідуть у тил для смирення Каледіна на Дону. Ми побули, посиділи в тилу – ось і моя війна закінчилась. Ми пішли зі заходу на схід. У кожного мисль така зародилась, десь взялись на це все три великих птиці дрохви. Нам усьому полку дана команда по них стріляти.

      36. Я тільки один свідомо не стріляв ради того, щоб мої слова збулись. Я себе примусив більше ні з ким не воювати, крім одного партизанства свого села. Козакам давав відсіч: спалив літак і поїзд спустив під косогір. Військові частини свідомо кинув через це. Це все даремно люди служили. Я бачив, як солдати від спирту повмирали. Що доводилось робити? Сама більшовичка депутат Бош сказала. Для цього ми зібрались біля церкви, ждемо її. А ми їй сказали: війна. Вона говорить: «Яка тут війна? Це капіталісти вас примусили, ви їх слухаєте. Більшовики війни не хочуть і вони воювати не хочуть. Усе це зробила буржуазія, цар, а його тепер нема. Ми є народ, розпоряджаємось усім».

    А раз усім, то це ось чуже. Мене створювало своє, готувався природою. Все думав зробитись у людях м’ясником – так і вийшло. До цього діла підготовлений. Куди тільки не доводилось кидатись, що тільки не доводилось так ось у житті робити, з одного місця – в інше. А от щоб там на одному місці доводилось жити – цього я в житті своєму не одержав.

    37. Робити якусь деталь, бути в цьому майстром – я цієї спеціальності не мав, щоб цим хвалитись. Мене готувала природа бути в людях хворих помічником. Я для цього довго ходив по природі, шукав засоби для цього діла, найшов у природі чуже. Я робив у хазяїна шахти, на карбованець ордер виписував, ішов у магазин, у касі чек вибивав. До палички однієї приставляв другу, виходило одинадцять. А один, скорописом написано одинадцять. Одержував десять карбованців, набирав, сам це робив. Узяв дівчині це доручив, вона на цьому піймалась. Мені доводиться відповідати. Санін, артільник, заступився. Усе це було так. Вугілля курне возили в Луганськ. Я брав без грошей, а продавав за гроші. І це ось було, але чоловіка не пішов убивати, хоч гроші були призначені партії. Биків із Дону приганяв, тобто крав, а хліб возив по документу, написаному мною, скільки було завгодно. Я жив у природі для самого себе. Але зате жалів і не ображав я бідних, завжди хотів їм дати підтримку, старався їх захистити: вони із своїм таким розвитком були не винуваті. Любив я людей, з ними жив рівно.

    38. Я людьми був ображений, людьми був оправданий. Не побоявся природи, що я в ній умру, і до сих пір так. Любив природу й до сих пір люблю.

    Для мене в цьому році, 1981, політав, політав, і в один момент щезнув. Я був цьому радий як ніколи. Це моя мисль, я тільки за це діло. Я по ньому ходив своїм тілом як по Духу Святому. Ось що природа зробила для мого дня середи, вона цей сніг із душею й серцем для мого терпіння. Я не вживав їжу. Сніг – більшого нема. Паршек за все це природне явище вдячний. Він відвідував у снах Марка як хворого, нехай він тепер про це діло сам розкаже. Його це буде на весь світ промова й хвала Учителю. Це було, це є у всьому ділі пробудження білою сніговою системою. Люди не хочуть, щоб це було на нашій землі. Усі люди відходять. Я – це один-єдиний у природі такий чоловік, більше таких у житті не народжувалось. Від такого снігу біжать, усі вони самі захищаються від цього всього. А мені природа на таке щастя піднесла його на землю, тихо поклала, не стала ним так бурувати. Такі народжені умови.

    39. Цей у житті випадок робився природою не завжди, воно так виходило, це буває в природі така ось рідкість без усякого шуму. Люди цього в себе ніколи не ждали. Навіть велика чорна птиця грак, і той теж по природі мовчки пролітав і слово своє нікому не промовляв. А людям у їхньому житті це буде треба. По такому сипкому снігу й дорогу на санях не проробиш. А в цього снігу така заслуга була: у домі під подушкою його держати не заважало. Він пролітав не весь даний час. Як тільки сонечко появиться, тут же й земля зачорніла. А коли сніг зі землі іде весною, то тут де бралась зелена трава. А тепер, коли сніг на землі лежав, по ньому, як по килиму, Паршекові приходилось ногою босою ступати. Це був не сніг, а якесь у житті тепле щастя. Я всю глибоку осінь цього ждав, все ж на моє таке ось у житті щастя природа відкликнулась, вибрала такий день, у котрий я свідомо терплю. У мене сили є такі, як це чоловікові треба. Сніг – це не чорна земля або трава чи квітка, що росте. Сніг – це така неописана одиниця.

    40. Сніг – це є зима така, вона глибока, а не своєчасно вона прийшла. У неї дні поспішили. Вона прийшла не сама особисто – моє бажання притягнуло. Це моя мисль це все зробила. Для своєї радості пішла назустріч моєму в природі ділу. Мої ноги захотіли походити по такому чистому біленькому сніжку. Це ось такі мої почуття. У таких умовах побувати – це ванна, вона скупала мене, такого молодця. Спасибі їй, такій матері-природі, за її таку милість. Це неможлива така штука, я її полюбив недаремно, а з великим направленням. Для мене холод – не страх моєму такому тілу. А зима, вона була, вона є і буде вона для всіх така одна  з усіх. Але не буде такого Паршека, котрого народила природа, вона його в усьому таким створила. Це було треба.  А було таке: великі в житті люди народжувались богатирями. Вони свій час пожили, а потім умирали, як і всі. А були в житті хитрі, їх теж не стало. Вони чуже їли досита й чуже одягали, також жили в домі з усіма вигодами. Усі вони повмирали, їх ніяка особливість у цьому житті не врятувала. Усі вони лежать у землі в праху.

    41. А тепер  те, що робилось людьми, призупиняють, говорять: нам не треба це діло робити, а робити було треба життя. Так бідно жилось. А на бідняка дивитись ніхто не бажає, а всі говорять як про незаслуженого в цьому ділі. Птиця летить далеко. А чоловік, він живе в цьому один раз, його рятує в цьому – тільки треба природа. Чистому тілу вона помічниця. Це діло ми не робили й не робимо, ми боїмось природи, особливо дня, що приходить у деякий час до нас. День будь-якого характеру, у ньому як такому є одне єство – це повітря, це вода й земля – вічного характеру життя. 

      Технічне, штучне, хімічне – усе це належить людському труду. Це все самі в ділі створили, їм природа дала. І вказала надра, вони сировину дістали, привезли її на завод, там зробили чавун, залізо, сталь відлили. Тепер енергією на станку роблять усяку деталь для складеної машини, котра живе в природі й слухається людського розуму. Він її примушує, вона йому підкоряється своїм ходом.

    42. У неї – енергія, у неї – вода й вогонь, з повітрям біжить по землі, пливе по воді, піднімається в атмосферу разом із чоловіком. Вона йому в цьому помічниця. Гори знімає, робить з води моря, ставить станцію електричну й по дроту струм, силу посилають. Легко з природою люди справляються, усе в ній роблять. Винахідники все зробили. Машина є усе для життя чоловіка. Він нею володіє. Віл оре землю, збирає весь урожай. Скоро знімає чоловіка з путі, умирає. А щоби продовжити життя – це вона чоловікові не робить. У неї сила вбити його. Стихія, вічна аварія – жертва людського життя. Цього люди не бачать, не хочуть цього зрозуміти.

     А Паршек – проти  цієї системи. Він – за те місце, де всі умови є, щоб мати можливість зостатись у природі будь-якому чоловікові без усякої потреби, щоби через це все в природі добитися безсмертя.

      А що ми своїм учинком, своєю ідеєю, котра робиться людьми? Щоб ми, усі люди, зробили корисне – цього ми нічого не одержали, і ми в цьому не задовольнили себе. Як жили ми, так живемо. Ми вмираємо й будемо ми завжди так умирати.

    43. Ми стараємось багатіти. Економіку створюємо, за рахунок цього всього хочемо жити. Ми народжуємо чоловіка, його робимо. Перш ніж жити, технічним чоловіком учимо його, робимо диплом, роботу довіряємо. Робить – гроші за роботу платимо. Живи – насолоджуйся. А закон життя знай: цивілізованість потребує порядку, уміння твого життя. Ти – учений чоловік. Знаєш, для чого тебе такого вчили. Учення дає розум. Що ти робиш сам у житті? Женився, чужого взяв чоловіка через похіть свою. Ця історія, вона так робиться, щоб тобі в цьому було хороше. А це хороше в житті не кожен з усіх у природі одержує. Люди зійшлись, оженились, стали в цьому всьому своє діло робити, щоб у них, як у всіх, сім’я вийшла ради життя свого. Воно без свинки не буває, її маленьку в себе мають, а потім, як за своїм дитям, доглядають. Його по імені називають, привчають, як свого просять. А коли він підросте, зробиться великим хазяїном, ним, як своїм, розпоряджається. Він у себе будує, на це все свій апетит, завидки в цьому дають йому пропозицію зарізати.

    44. Як чоловіка народжують зовсім нерозумним, а потім учать, ім’я йому дають. Якщо це треба, посилають, з ним говорять, слухають, розуміють. Бачать: він робиться не хорошим, а поганим. У  нього питають: ким ти в житті хочеш бути? Він не скаже: дурнем. А туди дивиться, де живуть багаті. Йому не хочеться в житті багато робити, вважає: це все тяжко. Жоден чоловік не знає: а що з ним буде попереду? Він тільки робить у природі, щоб йому жилось хороше. Він хоче, щоб у нього був завжди прибуток. Він хоче в себе мати, як хороший хазяїн у себе має непогану корівку. Вона йому дає молоко, він за нею доглядає. Хороший хазяїн має коня з упряжкою, він нікому не кланяється. Якщо йому кудись поїхати, він із цим конем може зробити все й на полі, і в дворі. Він цьому всьому є хазяїн. У нього одне таке в житті народжене щастя. Він сам себе примусив чужим, як своїм, розпоряджатись. У нього свого нема, а все від самого живого тіла. Він ним користується. Для цього всього діла зі самого ранку й кожен цей день він старається що-небудь у житті зробити. У нього це кінь, а для нього вуздечка, є хомут, сіделка, віжки. Для нього є драги з дугою, з голоблею.

    45. У це все заводь, станови й у це все запрягай. Супоню кліщі затягуй. Роби як хазяїн, умій за цим конем, як своїм, доглядати. День і ніч про нього ти думаєш, що краще таке даєш, його нагодуєш, водицею напоїш. Він у тебе такий є добрий. З ним ти розмовляєш. Один одного ви розумієте. Якщо це треба що-небудь у житті зробити, помогти комусь, то в нас одна мисль – треба буде зробити. Ми робимо. А якщо ми в цьому всьому собі відмовимо, у нас не буде нічого. Ми те повинні в житті робити, що ми з вами до цього робили. У нас не вийшло: велика в цьому й сильна помилка. Ми зробили це ось діло, але недоробили його, умерли на віки-віків. Знайшлись інші такі люди це діло продовжувати, і все ж вони це діло так, як це слід, не зробили, вони цим не задовольнили себе. Це діло перед ними так і залишилось недороблене. Треба буде робити. Від цього всього діла ми з вами ніякої користі в цьому не одержали. У цьому ділі ми як помирали, так і до сих пір ми помираємо. Ми не навчились у природі, щоб нам жити без усякої смерті. Ми з вами звикли гроші заробляти.

    46. Я тепер, у цей самий час, знаходжусь у маленькому хуторі Верхній Кондрючий. Сам мисль свою розвиваю іти кроками. Для мене, мого тіла, нема ніяких таких ось перешкод. Я думаю не про самого себе особисто, що я повинен у цьому жити. Моє тіло мене веде по цій дорозі до того місця, я його знайшов для всього світу всіх людей, котрі повинні це місце зрозуміти. Воно мною знайдено, там усі умови є життя: є повітря, є вода, є земля – це три найголовніші тіла, котрі покажуть усю можливість зоставатись у природі будь-якому й кожному чоловікові без усякої потреби, щоб на цьому місці добитися для всіх нас безсмертя.

    А ми з вами шукаємо в атмосфері. Ми маємо якості тут рядом із життям. Далеко не треба ходити або щось робити. А ось прийшов день – без усякої такої потреби зоставатись усякому чоловікові. Тут ніякого діла, щоби що-небудь зробити. У себе мати свідоме терпіння, що чоловікові будь-якому дасть у житті свою практичну користь. Ми з вами живемо за рахунок особисто свого розуму.

    47. Це було таке діло перше складене, про яке люди довго мислили. Такий час прийшов, стали вони робити. Підготувались, стали це діло робити. Хоч і трудно довелось, а все ж це діло  в житті здійснилось. Ми нове зерно в цьому одержали. Яка була в цьому радість: багато зернят зібрано. Тепер запас є, на що надіються. Зима ніякого прибутку не дає, а чоловік жити хоче. Йому їсти хочеться не один раз у день. Усе це робиться чоловіком, чому кінця й краю не видно. А потім через все це, зроблене в природі, чоловік захворів, хворіє. Помочі ніякої, та й хто цьому природному ділу такому поможе. Це не що таке, а природа. Вона за своє, втрачене в житті, старається йому показати тим, що слід. Вона за це все не прощає, а карає. Люди в себе ввели помічницю медицину технічного характеру, штучним огородились, хімію ввели для полегшення. І так воно це захворювання було, воно є так, воно залишилось. Люди живуть, вони одержують. Вони хочуть від неї добро одержати, а за добро природа, як за своє, карає.

    48. Люди втратили єство, а взялись за технічне, у штучному й хімії робити. А для природи – не легке, вона від цього діла терпить. Ми її самі примушуємо, щоб вона нам давала. Ми такі є люди, нам дай та ще багато. А коли природа не дасть прибутку, то чоловікові дуже тяжко із цим у житті. Біда людського життя, що в цій біді чоловік не має. Якби можна було жити без нічого, то люди б жили. Без цього жити не зможуть. А в природі є свідоме терпіння, це є правда, вона ніколи не вмираюча. Але ми звикли чуже їсти, тобто споживати. Треба не розвивати цю потребу, а скасовувати її за рахунок світової системи. Чоловік цього ось доб’ється, він примусить природу цього добитись. Зима є зима, а літо є літо. Свідомість визначає буття. Усього можна добитися від природи. Вона мати є всіх нас, пожаліє своїми силами. Це було, воно так ось є у природі, воно й буде, якщо ми, такі ось люди, за це все діло візьмемось. А коли ми почнемо це діло робити, на нас, на таких ось людей, природа зверне свою увагу й усе це перемінить, вона нас таких ось пожаліє.

    49. Ми від неї інше одержимо в житті, нас як таких умови оточать іншим порядком. Ми з вами не будемо старий потік продовжувати, технічними людьми робитись не будемо. Нас оточить свідомість. Ми будемо робити те, що для природи буде треба. Землю ми перестанемо так орати, як ми її весь час орали. Спішили раніше свою пайку зорати. Це наша передчасна турбота, вона від нас відійде. Ми не будемо жити завтра сьогоднішнім днем. У нас мисль інша буде сьогодні. Вони про завтра не будуть думати. А прийшов день, він не прийшов з мішком, щоб у ньому був якийсь запас. Ми звикли щось таке мати, щоб ним скористатись. Це така в цьому наша велика в це є віра. Ми цьому всьому сильно віримо. По двору курочка ходить на своїх двох ніжках. Ко, ко, ко, нам яєчко в день знесе. А ми, усі люди, цього не зробимо, а от ловимо її, голівку зрубаємо, пір’я геть. А м’ясо – у каструлю, варимо з неї суп, їмо ми, як чуже. Ми наїдаємося досита. Вважаємо, це все є наше діло.

    50. Паршек у Бабушкіна питає. Ти комуніст, учений чоловік, розуміючий. Скажи ти мені: для чого ти живеш у природі?  Історію мою ти не знаєш, хто я такий є? А своїм голосом прокричав на весь світ у людях, нібито моя ідея заслуговує бути в людях шкідливим сектантством, я йду проти суспільства, заважаю я своїм учинком. Це буде хороше твоє все, сказане в людях? Я живий чоловік... Тобі сказати про твою таку ось помилку. Ми можемо помилятись, говориш, його ніхто не уповноважував. Хто кого може посилати, якщо люди цим життям не задовольнили себе? А збоку життя лежить непочате. Хто кому може заборонити це діло, щоб його не робити? Життя людей, воно потребує від кожного чоловіка його волі почати це діло робити. Ми добре знаємо про загартування-тренування. Воно є наука всього нашого народу, джерело життя чоловіка. Він має право в природі загартовуватись, щоб не простуджуватись і не хворіти. Цього він добився, а збоку його товариш по життю говорить: як ти, мовляв,  робиш, сам загартувався, знайшов засоби себе берегти, чому мовчиш, не говориш?

    51. Тепер мені скажи. Я повинен це все передати, а він просить мене. Як ти думаєш: якщо я це одержав від природи, навчився в неї, як це передати, то я повинен це робити. Скажи: ти інженер, учений чоловік, спеціаліст цього діла, тебе просять – ти повинен робити чи ні? Скажи, тебе для цього вчили, теорію ввели. А я сам практик, те в природі зробив, я знайшов здоров’я. А здоров’я, воно треба нам усім. Воно в мене є. Я повинен його держати? Я повинен його сіяти, це ж нужда чоловіка. Для чого ти до мене приставав, знайдене в природі забороняв, скажи ти нам усім. Подумай добре, потім про це ось напиши, я прочитаю. Ти як чоловік цьому всьому противник. Я про це знаю: ти в цьому є неправда, вона вмре, жити перестане. Тобі робити не буде чого. Якщо я вмру, мені можна простити. А от ти будеш умирати, у тебе є усе, ти вчений чоловік умираєш. Ти ж повинен зрозуміти про це все: люди не хочуть умирати, а вмирають. Їм це робить безсилля, воно всіх нас примушує вмирати як ніколи. Бабушкін, Бабушкін, як ніколи, ти бідний, пребідний у природі ти чоловік. Якби ти знав природу. А вона така є, як і була. За твою таку неправду вона немає свого страху над собою.

    52. У неї були для цього сили свої, вона їх не пожаліє - прямо в тебе, такого чоловіка. У неї на таку неправду, на таке діло є мале мізерне природного характеру діло. Вона на твоє таке технічне, у штучному й хімії. Це наш у природі є фізичний такий не доказ у природі чужим розпоряджатись. Ви, учений чоловік, знаєте добре, що з будь-якої практики можна побудувати будь-яку теорію. А коли обґрунтується теорія, і практика буде визнана, тоді-то визнається це право Паршека. Він із колії не сходить, жде цього моменту.

    Історія людського життя, вона помилково спочатку людьми зроблена. Хтось цю похіть задумав так робити. Він чи вона, але раз це зробили, зернятко посадили, то матері доводилось це дитя народжувати. Вона його дев’ять місяців виходжувала, народила в умовах. Він не встиг народитись, як йому була приготовлена їжа. Він ще не жив – його нагодували. Не встиг жити – його одягнули й дім йому побудували. Здавалося б жити, а він захворів, похворів і вмер на віки-віків. Люди в цьому не задовольнили себе: живуть на білому світі й умирають. А Паршек поставив перед собою таке завдання: пішов у природу шукати це таке інше, не те, що було в житті.

    53. Для цього всього в природі загартувався, через це діло подружив із природою: повітрям, водою, землею – полюбив це все. З людьми поділився: їм їхнє залишив, а своє знайдене взяв. Я пішов у природу шукати істину, котра виявилась на мені. Це діло, через котре я став самородок. А джерело моє – загартування-тренування. Я один труджусь на благо всіх людей усього світу. Я вчусь у природи, хвалюсь перед світом. Істинно хочу сказати про самозбереження своєї особистої клітини. Моє молоде, загартоване, здорове серце – 25-літнього чоловіка. Мій вихід у світлі. Я не боюсь ніякого ворога, навіть не боюсь своєї близької смерті. Якби цього не було, я б давно вмер. Я – чоловік землі, дихаю сильно, але різко говорю не про яке чудо, а про природу, про фізичне, про практичне явище. Найголовніше – чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Я люблю в житті хворого, хочу йому помогти. Знаю його душу, серце. Через руки струмом убиваю біль. Це не слова говорять, а все робиться ділом. Рука пише Володаря, ніколи про це не забути. Дуже справедливо. Яка є просьба? Мене треба просити – будеш здоровий. Кому це буде не треба, юнаку нашому молодому? Та ні. Шановні, це світове значення.

    54. Нам треба матір-природу цінувати, берегти, як око своє. Хвороба не відіграє проти чоловіка, а відіграє чоловік проти хвороби. Нам треба вчитись учення Іванова, щоб не сідати в тюрму, не лягати в лікарню. Не лізти на рожен, жити вільно. Яка буде слава, якщо ми дідусеві, бабусі, дядеві, тьоті, молодому чоловікові скажемо: «Здрастуйте». Ех, і життя моє тяжке для всіх нас. Свої серця загартуйте. Милі мої всі люди, гляньте на сонце, ви побачите свою правду, своє оздоровлення. Бути таким, як я – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

     Це все зробили люди, вони назвали мене цим ім’ям, за моє діло заслужене вони назвали. Я робив, я роблю, я буду робити людям корисне життєве в природі. А природа – вона мати наша всіх така, котра вчить нас усіх одному. Якщо ви не хочете, щоб я був такий, я роблю свою пропозицію. Нам, людям усім, треба в природі народити такого чоловіка, щоб ми його самі виховали без усякої потреби. Щоб він народився в нас на тому місці, де відкривається атмосфера. Там є повітря, там є вода й земля, котра від Адама літ неходжена. Це дитя, я його зустріну, на свої руки візьму й понесу його я у воду, там його занурю.

      55. Передам його людям на руки, нехай він виходжується на їхніх руках. Він буде наш учитель, буде нас таких учити, щоби ми мали своє здоров’я. Нам дасть природа через мене, моє тіло. Ці сили ми в цьому ділі заслужимо від неї. Вона нам на землю прислала, і ми, люди, Господу вірили як Богу. А він сам до нас на землю прийшов. Смерть як таку вижене, а життя у славу введе. Два рази співати. Де люди вони візьмуться? На цьому бугрі? Гучно скажуть слово: це є наше райське місце. Чоловікові слава безсмертна.

    А так як ми з вами народжуємось у природі для життя, а в процесі всього ми вмираємо, нас природа жене з життя: ми з чужим, з мертвим зустрілись і разом так живемо. А раз мертве й чуже, своєму жити не можливою. Мертве чуже переможе, своєму живе жити не зможе.

    Своє лігвище в чуже лігвище пролазить, своє зернятко кладе, чужий чоловік народжується. Цього чоловіка в череві живим виходжуємо. Він там свій час побув, а потім його природа звідти виштовхнула. Його примусили зробитись технічним чоловіком, безсильним, у цьому вмираючим. Його природа примусила, як буде треба один час пожити.

    56. Природа, вона робить правильно, держить в умовах. Мені для цього діла треба здоров’я, а його в мене нема: моя нога не дає ходу, вона держить в умовах. Мозок мій мислить, про це хоче сказати. Я ж живий чоловік, про це думаю, як би це зробити в природі, самого себе зберегти, щоб тіло моє жило зиму й літо однаково, не боялось умов. Воно жило, воно живе, воно буде жити тоді, коли природу люди пізнають, так її полюблять, її такі якості. Вони будуть жити рівно, вибирати дні не стануть, а підряд вони підуть один за одним, лише б тільки цьому ділу найшлось таке місце початкове перше.

    День із силами приходить недаремно, за нього взявся Паршек. Це природне єство: повітря, вода й земля. У цьому всьому знаходиться все те, що треба чоловікові для життя. Його тут знаходяться всі природні такі потреби, вони будуть робитись будь-яким нашим чоловіком. Він для цього діла в природі народжений, щоби так жити. Ми не будемо з молодості спішити робити в себе цю шкідливу похіть, котра нам народжує в цьому чоловіка психічно хворого. 

      57. Він спішить це робити. А день наш, не для того він на арену прийшов, щоб ми, усі люди, цим займались. Ми не знаємо добре, що наша енергія в цьому вмирає, вона нами робиться психічною. Який ти не був у цьому ділі чоловік, ця похіть, вона тебе потягне. Ти хочеш це в житті робити, ти робиш. Твоє діло – треба народити в себе чоловіка. А от виховати – ти не знайдеш своїх сил. Дівчина й хлопець, моє діло одне – зробити маленького чоловіка й пустити його в хід життя. Нам треба в природі життя, але не смерть. Ми не хочемо вчитись на це. Не встиг вирости, його потягнуло: треба от женитись, лігвище просить робити діло. Я теж такий був у житті чоловік, робив на розпутних цю похіть один час. Народжується в жінки малотямуще дитя від мене, його хотіли підкинути, а природа його умертвила. Я був у цьому не винуватий. Мені вистачало. А ця дівчина, вона ходила з нашими дівчатами. Я був радий цьому з нею пошуткувати. І це діло прищепилось. Хочеш-не хочеш, а батько виявився я, тільки нелегальний. Цим ділом природа заступилась – він умер.

    58. Проти мене всі люди озброїлись, сказали, що я був батьком. Але я тоді природою готувався, вона мене вела по дорозі. Я був шахтар, тоді до цих людей ставились із презирством, а більше тримався хлібороба-селянина, йому пошану як хазяїну посилали. Я це бачив, але не хотів, щоб мій отець був шахтарем. Я цю ось власність старався в себе зберігати. Я не спав, а все думав. Мені в цьому давалось. Я робив не собі, а отцеві помагав. Нехай я крав, робив це, а про це ось діло не знав, що зі мною зустрінеться ця ідея. Вона була, вона є, вона й буде такою. Люди цього діла не хотіли, вони не хочуть це робити в природі, вони бояться холоду. Їх природа не жаліє. Вони чужі є у цьому люди, природу не знають, що вона для них є ворог, вона за своє таке добро їх як таких за це своїми силами карає. Бере їх тіла й нападає, садить на них виразку або грибок. Проти цього ми не знайшли в природі таких засобів, і нема такого ось чоловіка, щоб йому як такому помогти. Чоловік себе оточив чужим створінням.

    59. Я, Паршек, такий на білому світі чоловік, знайшов істину в природі, нею оточив себе. Хочу я сказати про любов свою: для мене холод – це є все. Мені не треба буде тепла пора, щоб доглядати за землею й сіяти в неї зерно, щоб природа дала врожай. Ним усі люди заінтересовані на цьому куску землі. Примушують її, щоб вона нам родила такий урожай. Ми це діло готували сьогодні, а завтра поїдаємо. Ми багато думаємо про це місце. А перш ніж подумати, обов’язково треба зробити. Паршек уже зробив, він це місце сам знайшов, ним оточив себе. А умов ще не має, щоби була можливість зостатись без усякої потреби. Ось чого добився в цьому Паршек, він добре знає, хто він такий. Він – усьому цьому ділу протилежний. Своїм лігвищем в чужому лігвищі зернятко не треба саджати, у матку. Вони зародили маленького чоловіка. Його люди зустріли чужим, йому зробили їжу, досита нагодували, зробили йому одяг, фасонний, теплий, його одягнули. Дім для життя побудували, живи у цьому всьому, ні на що не жалійся. Це все не давалось так, люди це все здобували трудом.

    60. Його як такого примушували робити. Це було треба. Кому хотілось тяжко трудитись? Та нікому. Усіх умови примушували це робити. Так ніхто не дасть, треба в природі заробити. Вона любить, щоб за нею доглядати. Ось що земля хотіла, вона ждала свого часу: а коли хазяїн до неї приїде зі своїм приладдям? Її як таку буде орати на зиму. Уже ми, такі люди, цей кусок примушуємо, оремо, кладемо під зиму. Це наша така звичка про це думати. Примушуємо розум думати, своє тіло примушуємо годувати, одягати, спати укладати. Не просимо природу, а примушуємо, щоби вона те робила, що ми хочемо. Наше діло – дитя народити, а потім ним, як своїм, розпоряджатись. Жаль його, але нічого не поробиш, треба. Так ми звикли один одного примушувати робити чужим чуже. А чуже є мертве. А з мертвим жити не можна. Паршек не за діло, а за життя вічного характеру. Ось що треба нашим людям. Ми від першого початку першого діла стали від похоті вмирати. Це діло нас у цьому ось не оправдало цілком. Ми зостались у цьому ділі в похоті винуваті. Це наш у похоті розвиток у природі.

    61. Ми з вами звикли в процесі цього всього в тяжкому труді гроші заробляти та їх на себе витрачати. Це таке наше життя самого себе комусь іншому чоловікові продавати, тобто найматись, усе своє життя годити, робити йому хороше діло, щоб він був цим задоволений. Свою чесність не розміняє на що-небудь таке. Паршек у природі не спить, а все він думає. Про що? Та про те, що могло бути в природі. У селі є коваль залізо кувати, є тесляр дерево рубати, є кравець шити пальто, є чоботар майструвати чоботи й є хлібороб, цим самим я повинен зробитись для життя. Мене не туди природа готувала, а мене вела природа до еволюції. Отця й сина не визнали, що вони були в природі ділки, робили все, що погано в житті. Люди їхнім не задовольнили себе, умерли на віки-віків. А мене від них індивідуально залишила своїм тілом. Я пішов у люди таким, котрого зненавиділи, прогнали геть з життя. А потім зустрілись учені-психіатри зі своїм поняттям, вони мене зробили «ненормальним», по труду ввели першу групу інвалідності, дали.

      62. Я, було, злякався, а природа мені говорить свої слова: «Я ж, природа, тебе хворим не робила. Зробили вчені тебе, вони й будуть відповідати». Я заспокоївся, став правду розказувати про це діло. Я – чоловік землі, різко говорю, але сильно дихаю. А люди лякаються: я перед ними не такий, як треба. Я просив природу, щоби вона мене обдарувала засобами. Я хворому помагав, а люди всі хворі характерно. А моя ідея така: запобігти чоловікові цьому захворюванню. Коли ми цьому будемо самі запобігати, ми не будемо хворіти. Ось чого ми в житті самі в природі доб’ємось, цього життя, але не смерті. А життя залишається в Паршека. Він це в природі знайшов, оточив себе цим місцем, умовами, одержав можливість зоставатись без усяких потреб, зостатись безсмертним. Умирати Паршек через це не буде, він заслужив у природі Чувілкін бугор. Він має в себе ці свої якості будь-якого чоловіка зберегти. Там для безсмертя – усе: азот, повітря, вода й земля - з котрих ми брали всю техніку, усе штучне, а хімію ми ввели. Жити б нам, але природа не дала, вона нас умертвила.

      63. Ми з вами в селі помираємо, нас люди закопують. Вони самі це в житті робили, роблять і будуть робити. Паршек з нами незгоден. Він говорить: це все нашому розвитку ніяка особливість не поможе: ні Арктика, ні Космос. А як умирав у цьому чоловік, так він і буде вмирати. Це все наш початок зробила похіть. Діти ви мої всі дорогі. Я вас як дітей люблю, хочу щоб ви на білому світі так ось жили та не робили ви свого самовільного: на чуже тіло пускати в хід своє лігвище, котре з кров’ю проходило в життя чужого тіла й там розпоряджалось своїм зерном, саджало його для зародку нового життя. Ми б цього не хотіли, але самі умови наші примушували це діло робити, вони введені нашими предками. Чоловік на це все накидається як на своє й підвладне тіло, воно силою криється, це природна таїна, вона примушує чоловіка в цьому вмирати. А вмирати ніхто не бажає. Це робиться самим чоловіком, він робить це природно, вона ці сили в себе мала й дала чоловікові.

    64. Своє самовілля робити як місце своє, котре він захопив і ним він розпоряджався. Це місце не твоє, ти його захопив, нікому не хочеш віддати. Ти зробився своїй дружині своїм чоловіком це теж така є у житті природи неправда. Вона так само присвоюється своєю, як і місце. У природі такого власного нема – є спільного характеру для всіх однаково. Люди, вони так народжуються всі однаково в крові, а в процесі вони самі заробляють діло. Вони його в природі так знайшли, ним оточили себе, його зробили й сказали: це, мовляв, я сам зумів зробити, за це діло люди мене назвали майстром. Я на своєму такому місці відомий. Ідуть до мене як того, щоб я їм зробив колесо або викував їм якусь із заліза частину. Вона буде в ділі треба. Я цією штукою, як косою, вона буде прилаштована таким кільцем, котре зробила сокира з міцного такого дерева в’язка. Косу в себе мати – це вміле таке штучне діло. Вона на корені густий хліб різала, як бритва, клала його рядком, а потім слідом чоловік його збирав і вузлом в’язав, робив сніп, його клали в копну й возили гарбою по своїх дворах.

    65. Така відбувалась робота в приватній власності, вона на землі робилась людьми й робиться весь час. Тільки скосили цей рослий густий хліб, його доводиться прибрати, доставити його в свій двір, скласти в одинок для самозбереження. А потім його брати так змолотити в чисте зерно. А його треба бити катком, граблями витрушувати, а віяти вітром, щоб зерно було в зерно, сипати в мішок. Це ось не все, його треба змолоти на муку. А мука з водою на дріжджах мішається, робиться в тісто, щоби пекти хліб. А там куди хочеш, його дівай. Зима на арену приходить, усі поля зупиняють, дороги туди нема. Усе життя заїжджає зі своїм приладдям у двір. У кожного чоловіка зосталось у голові те, що ти літом робив. А тепер діло таке в хату пробралось, хоч і не хочеться, а пора така зимня настала. Наш день із своїми умовами прийшов. Люди по такому закону, вони до цього мають довіру, їх досита годувати. Хочеш-не хочеш, а три рази треба за цей ось стіл на своє місце сідати й свою ложку брати. Що буде влито в цю чашку по-сімейному, як треба в полі за роботою не відставати, а за ділом своїм захоплювати. І ложка не повинна пустою носитись.

      66. Люди не дрімають і не сидять, а спішать, як би скоріше це справитись. Ми для цього ось діла живемо. Усе літо на полях своїх по-своєму ми стараємось там не запізнитись уранці з приїздом на це місце. Весь свій час воно нас жде. Ми на ньому спішимо зробити своє таке діло. Хороше знаємо: якщо ми його упустимо, то ми втратимо в цьому здоров’я, до нас пробереться в наше тіло нестаток. А його трудно доводиться по природі відшукувати. Нам як таким довго потрібний час ішов, тягнувся, він не поповнюється, а міняє. Ми в цьому губимось, нас мучить в цьому наш небувалий кінець. У нас наш час розбитий на кусочки, він в році раз на це ось місце приходить і відходить. Хоч він нам прибуток свій приносить, ми ним задовольняємось не на завжди, а один раз. А після цього замовкли. І де він дівся? Його не стало. А людям хотілось, щоб він був збережений, але в нас на це сил не вистачило. До нас зима приходить, своє неприбуткове із собою приносить і за це ми хороше знаємо, зате в нас, у таких людей, є свій приготовлений запас. Ми не ходимо до нашого сусіда й у нього не просимо, будь ласка. А свій такий перед усіма поставимо. Шапку набік здвинемо, ти такий ось із своїм нестатком не підходь.

    67. Якби в нас цього не було, ми б не гордились. Ми мовчки в дві дірочки дихаємо, але знаємо хороше про це діло, готуємось. А якщо тільки з двора у ворота треба їхати, то для цього є віжки, а вони всюди треба. А коли їх хазяїн держить міцно, а коли вони слабшають, у них сили будуть інші, і колеса не закрутяться, і сам не будеш почувати добре. Воно дається сильному. Груша зріє на дереві здоровому. А коли тільки щось не заболить, у житті вже світ не такий. І люди по здоровому швидко ходять. А от гора, вона висока, негожа нікому, навіть птиця орел сідати не побажає. А рівнина чорноземна, вона охоплена посівом. Я, як Паршек, звертаюсь до вчених із своєю практикою, вона мене зобов’язала оточити себе природним порядком. Це є повітря, це є вода, це є земля, без кого ваша теорія не обійшлась. І цим ділом обходитись їм, як таким, треба була сировина з покладів тих, що є у природі. Нам, ученим, це буде треба. У нас для цього побудовані заводи. Робимо залізо й сталь, точимо на станку всяку деталь, котра буде пригожа до будь-якої машини.

    68. Цю машину ми направляємо в Арктику з підготовленими людьми в експедицію. Там відкриваємо в цьому ділі те, що нам треба буде як технічним людям. Там ми в мішках вирішуємо завдання, щоб вернутись на нашу землю й там спокійно вмерти. Цим ми, як теоретики, оточили себе, зробили на самих собі смерть. Хочеш-не хочеш жити, а вмирати треба. Ми освоюємо ще одне – літаємо в Космос. Космонавти в невагомості бувають великий час, а потім вони повертаються назад на землю, і, як усі люди, закінчують своє життя, тобто вмирають на віки-віків. Це історія людського такого життя, у котре він попав. Його багато вчать, робить він багато, але життя він не навчився, як буде треба жити. А вмирає, як і всі вмирають, і всі вмруть, і будуть вони вмирати. Паршек не для того народжений, щоб на це ось учитись. Я з людьми поділився: їм їхнє капризне діло тяжкого труда залишив, а своє легке в природі взяв. Це любов до неї, вона мені друг є через це все. Моя любов – до цього ось діла. За що не візьмусь, те духовне зроблю. Природа, вона відкрила таку дорогу, у цьому показала місце з усіма такими умовами, щоби там була така можливість у природі зоставатись без усякої потреби.

      69. Чоловік повинен зробитись природної сторони: нічого чужого, а повинен похвалитись своїм тілом живим, ніколи не вмираючим. Ось що нам знайшов у природі Паршек. 48 літ він проходив та продумав про це ось діло, і врешті-решт йому природа створила таке ось місце, де чоловік повинен завоювати своє в природі безсмертя. Де він не був, як він не перебував, з ким він не зустрічався, кому свої послуги такі не пропонував для цього діла, щоб із його пропозицією були люди згодні – цього чоловіка в житті не знайшлось. І нема такого чоловіка, щоб його ідею підтримати. Усі люди відвернулись і не стали його вважати чоловіком. А він же наш чоловік та ще обдарований природою, нам усім говорить. Я теж із вами разом таким ось зростав, те я робив, з вами крав, а ви мене як такого зрадили, що ми такі злодії між людьми. Як я з ними такий ось у житті зустрічався, їм про все минуле говорив. Ми ж цього діла не ждали, старались це зробити. У нас це ось, як ніколи, на арені вийшло.

    70. Ми всі сільські хлопці були завжди такі. Нам у нашому селі все нажите нашими дідами вважалось нашим кровним ділом. Ми не спали, по всьому селу хазяйнували. Знали: що де воно лежало. Ми туди пробирались, старались це все взяти та й тим похвалитись, що це ми так зробили. Ми по селу є мудреці, у нас у руках ключі, лопати, сокири, а ноги нас не носили. Ми ніким не примушувались, а приходило саме в голову нам. Лише б хтось таке про це діло сказав, ми як тут на своїх ногах приходили і йшли, брали як своє. Таким ділом звичка робилась, як звичайно, нас учила обстановка приватної власності. Люди сусідами жили, через стіну дивились, бачили чуже, старались його таке присвоїти будь-якими засобами. У будь-який час люди вчились і не вчились – вони жити в ділі помилялись і гинули, як ніколи ніхто. Їх за це природа покарала. Приватна така власність, вона із своїми багатствами із своєю славою близько йде до смерті. І революція Радянської влади, від цього вона не пішла зі своїм новим будівництвом. Умирав чоловік, умирає чоловік і буде він умирати.

    71. Його таке мертве місце, де крадуть і присвоюють до свого імені. Що хочуть, те з ним і роблять. Убивають, як смачне поїдають. Життя наше таке в природі тяжке й погане. Ми це все робимо при умовах. Хочеш, не хочеш, а жити треба, трудитись теж треба. А без усякого такого труда ми життя не обґрунтували, а добре в цьому знаємо, що в труді ми втомляємось, нам треба буде відпочинок. А ми його в цьому не маємо, хвалимось, для цього маємо чуже. Воно не наше. Кусок землі давався на кожну живу душу всім однаково, вона давалась суспільством. Чоловік її одержував рано перед осінню, щоб її таку зорати. Це такий у кожного хазяїна був обов’язок – не залишити її на весну незораною. Це наше, усіх людей, - за себе один час турбуватись. Земля чоловіка годує. Він за нею, як за своєю матір’ю, доглядає, щоб як землю раніше глибше свій кусочок зорати та її перед зимою покласти. Нехай холод її оточить. У цьому ділі до землі тягне кожного чоловіка, він її кладе й не забуває про свою: вона була призначена як власність свого імені.

    72. Щоби про це забути – не можна. Особливо про положення цього життя людського. Капіталіст Отець своєї самодержавної держави. Люди живуть власно індивідуально. Як зумів, так і зробив. Його вміння оправдало життя. За це все, зроблене ним, його природа огородила, дала йому право це в себе мати добро. Він живе, за рахунок цього вміння розвивається, він багатіє. У нього росте капітал за рахунок когось. А інші в цьому в бідності залишаються, без усякої такої роботи, вони живуть у цих умовах погано. А щоби що-небудь таке зробити не доводиться. А як вони жили тяжко, так вони й до сих пір живуть у такому розпорядку. А революція пішла своїм синовим устроєм, узяла право своєї соціалістичної власності. Колективно спільно складеними силами будують об’єкт як би початковий по-комуністичному. Уся молодь іде на будь-яке будівництво робити це діло, щоб у ньому жити хороше. Між собою ввели змагання в усьому, що робиться в них. Вони за це патріотично взялись робити в бригаді, один одного нагороджують, роблять його героєм.

    73. Щоб сказати: у них було погано. Вони бригадою все роблять. А бідний, ображений, хворий виходить із колії в своїй бригаді. Це було, це є, це й буде. Життя не в тому, що відбувалось. Воно вмирало, воно вмирає й буде вмирати до того часу, поки не зміниться воно: з технічного, хімічного перейде в живе. Природне тіло, воно доведе свою правоту на факті еволюційності. Сама природа зробить усе без усякої зброї. Хочете, не хочете, а життя таке буде, як його Паршек веде своєю ідеєю. Він говорить нам таким, уже вони прожили, їх оточило незнання. Вони робили те, від чого робилось природі не так добре, як вони думали. Так вони із своїм ім’ям старались робити, вони цим не були так задоволені, їх ображала в цьому всьому смерть. Вони беззавітно вмирали, як і тепер умирають усі ці люди. Паршек – на арені свого життя. За моє, зроблене в ньому, природа від цього всього огородить. Паршек, він умирати більше не буде. Його життя веде до безсмертя: він місце знайшов таке з усіма таким умовами мати свою таку можливість у себе, щоби потреби не було. А потім можна хвалитись безсмертям.

    74. Партія, вона без нікого є партія, вона є природа. У ній люди технічних умов, живуть вони за рахунок чужого добра. Самі бояться природи, холодної сторони. Вона на них нападає, їм наносить нестаток, хворобу, виразку чи грибок, проти котрої люди не знайшли засобів і нема такого чоловіка, щоб у цьому горі або біді помогти... Паршек ці ось засоби знайшов, ними оточив себе. Він визнав цю першу з усіх помилку: зробив сам чоловік, він на зовсім чужого чоловіка заліз і своїм лігвищем прорізав до крові, туди заклав сім’ячко життя чоловіка. Його таким народив і пустив його в білий світ як самовільного в природі чоловіка. Він став у ній так хазяйнувати, як йому це все давалось. Він землю примусив бути йому джерелом, вона стала родити зерно й урожай. Це все зробила на чоловікові така вона в житті – похіть. Чоловік, коли її він спускає, робиться кволим. Це вмираюче таке ось діло є народжене в людях. Вони в любові  це діло, це ось, зробили. Нам не призупинити це таке ось бажання. Воно робилось людьми, воно робиться людьми й воно буде робитися до тих пір, поки родиться в людях своя в ділі свідомість. Люди через смерть свою перестануть це робити.

    75. Ми з вами дитя народили для життя його, а самі виховати не змогли. Йому дали самовілля це місце захопити й присвоїти до свого імені. Жінка не твоя – чужа, і ти для неї – чужий. Місце не твоє. Може, ти це місце придбав, присвоїв, говориш: це місце моє. У житті існують гроші мої, але їм хазяїн є на це все сила й уміння. Гроші все роблять, за них купляють, за них продають. Зміну свого життя може будь-який чоловік зробити. Це ж є гроші – ворог твоєму здоров’ю. Це є уся копійка – іншу заробляє, а карбованець іншого наживає. Ось це є наше похітливе життя. Ми для нього живемо, усі свої плани будуємо тільки з нею. Похіть – щастя, моє життя кується тільки за гроші. Вони тебе вб’ють, вони тебе заріжуть, ти з ними умреш, як і не жив ти.

      А якщо треба буде жити, то треба звичку грошей не мати – і похіть викорениться, а життя воскресне. Люди завоюють життя вічного характеру. Продаватись, куплятись природа більше не буде.

    76. А буде живе, своє, без похоті життя, свідоме. Думати про це не будемо – робити це не станемо. Ось що нам Паршек приніс – життя, але не смерть. Він просить і молить природу, щоб вона йому дозволила жити для всього світу й усіх людей, котрі ставляться до неї капризно. Вони її не хочуть любити, як її любить своїм тілом Паршек. Він від неї не ходить і не робиться в житті своєму технічним, у штучному й хімії чоловіком. Ні від кого ніде не залежний він, живий один з усіх природний чоловік, віддав сам себе. Він зустрічає, він проводжає всі дні однаково, крім одного сну в постелі.

    Пишеться це сьогодні така ось писанина зі самого ранку, не перестає мисль. Вона в цьому шукає в природі таку таїну, про котру треба давно написати. Це ж є у природі ідея Паршека. Вона була, вона є такою, вона такою зостанеться. Природа сьогодні прийшла із своїми такими силами, у ній шкідливого в житті нема.

    77. Вона до нас із мішком не приходить і не носить із собою який-небудь у житті продукт. А ми в ній самі в своєму труді на цій землі, котру ми як джерело цього діло примусили робити. Нам зернятком дала природа. Ми зробили все те, що треба. Стали доглядати за землею, робимо грядку, саджаємо зерно. Багато їх ми одержуємо. Ростемо в цьому самі, животи розвиваємо. Їмо досита, одягаємось до тепла, будуємо дім з усіма вигодами. Жити б, жити нам, таким людям, а природа не дала жити. Узяла показала білий світ, а потім відібрала його. Вічну могилу за це все, зроблене ними, створила. Лежіть усі ви в праху своєму, дожидайте приходу Паршека. Він на землю прийшов, щоби смерті не було, щоб ми, усі люди, завоювали в себе безсмертя. Це залежить усе від нас, якщо ми візьмемось за це ось діло, про котре думає Паршек. Він робить. На сьогодні він знайшов місце з усіма умовами й усією можливістю зостатись у природі без усякої потреби, щоби це місце було наше райське, слава чоловікові безсмертна. Цього ми ждали, ми з вами будемо ждати. Паршек пише нам, він нам так говорить: залежить від нас.

    78. Не за гроші треба нам жити в природі, а із свідомістю еволюційного діла без усяких таких жертв. Тепер, у даний час, народжується дитя для життя своїх батьків. Воно тільки не виховано для того, щоб у природі жити. Їх примушують робити умови. Вони в близьких учились, це предки їхні. Вони живуть так, як їх примушує робити день, що прийшов. Вони Паршека примушують перед ними вибачатись.

      Він не запасається сьогодні, щоб за рахунок цього завтра довелось жити. Паршек рахує ці ось прибуваючі дні, вони із собою приведуть потім  ще більше терпіння свідоме. У тиждень в одну неділю їсти доводилось один місяць, дослідом його треба завоювати. Потім півроку, шість місяців, і слідом за цим самим рік протерпіти, і зовсім проститись із цією їжею. Це буде завоювання для всього світу всіх наших людей безсмертя. Воно робилось і робиться це діло на указаному місці, там де є усі умови мати можливість, щоби без потреби засяяло в людях життя. Смерть як таку ми виженемо. Ми більше так ось умирати не будемо, а жити ми вічно будемо. Це наше буде діло.

    79. Я знаходжусь у Кондрючому в домі всього світу. А сам своєю думкою можу бути повсюди таким, як і є у природі. Якщо хочеш зробити, доб’єшся ти. У тебе така є дорога, по котрій ніхто не проходив. Йому це тяжко зробити. Це ж є люди, живущі на білому такому світі. Вони живуть і думають: як би обманути цю безвинну таку жінку, що робить. Це його в цьому ділі рекорд. Він добився свого того, що йому хотілось. Він зробив у себе найгірше діло, він утратив своє наявне здоров’я, з усіх сторін це справжня в нього близька смерть. Ти ж кінчаєш цю ось умираючу похіть, яким стаєш ти? Ти робишся не чоловіком дії, ти кволий. Я не наполягаю на цьому всьому ділі, але прошу як практик у цьому ділі. Хочеш жити – так ти задайся мети похіть свою зберегти, як твоє око, що бачить. Воно в тебе здорове, і бачиш ти ним, як ніколи, добре. А коли ти його так запорошиш, воно в тебе нездорове, воно хворіє. А око – це все твоє є життя. Ти бачиш ним природу так, як це треба. А коли ти ним не бачиш, то твоє життя мертве.

    80. Ольга Григорівна, вона жінка наша така, як і всі ми, виховані ідеєю Учителя. Вона з нами разом держить свідоме терпіння, зостається без усякої потреби 210 днів, а їсть 156 днів. Вона серйозно захворіла. Це все, що вона робить, не помагає. Я як Учитель бачу на ній ці еволюційні сили, їй даю можливість зоставатись у тиждень шість днів, а сьомий день неділю їж скільки хочеш. Це за рік 52 дні їсти, а 314 днів не їсти. Де ця серйозна хвороба її дівалась. Вона наша жива жінка. Сили мені дає Учитель. Я його прошу в цьому, він мені помагає в усьому. Я весь рік весь час купаюсь, по снігу ходжу роззута. Уважаю себе: я еволюційна перша жінка. 1981 рік саме цей режим зберегти, беру на себе цю ось силу перед природою для наших усіх людей. Вони теж хотіли в себе мати, але в них нема такого Учителя, хто нас цьому повинен учити. Він говорить, нам треба буде вчитись для того, щоб нам у природі жити без усякої такої смерті. Я була на тому місці, де є усі такі умови, є можливість така зоставатись без усякої потреби. Ми зобов’язані це діло робити.

      81. Учитель про це все діло написав, а наше діло всіх – це діло робити. Це ми живемо в природі, так ми робимо, як він нас усіх учить. Спитайте в мого чоловіка Марка, як він хворів і чим він вилікувався? Він живі ці ось засоби покаже, вони в нього зосталися на віки-віків.

    Ми – люди такі само, як усі, те ми робимо, що роблять у житті всі. Ми також у цьому ділі хворіємо. А щоб не хворіти, у нас для цього є природа. Ми віримо їй як джерелу – це повітря є, це вода є і земля, невмираючий азот вічного характеру життя. Якщо ви хочете на ці ось якості подивитись, вони в природі природного характеру на Чувілкіному бугрі. Паршек, це все він відкрив. Це ось сніг – наше багатство в житті. Не треба брати когось із усіх нас, живущих людей.

    На нашій такій землі народжено чоловіка, котрий народився для життя свого, а ми йому як такому своїм ділом, по-перше, завадили. Зовсім не своє, а чуже дали; дали можливість споживати природу. Вона нас усіх примусила цим ось оточити себе. Ми ще не народились, а нам, таким людям, приготували. У нас є те, що доводиться завтра їсти.

    82. Ми з вами думаємо, що до цього дня приготувати. А самі не знаємо: будемо жити чи ні? Ось які відбуваються діла наші. Ми дитя народжуємо, це наше г..., йому треба спокій. А ми його повертаємо, примушуємо, а йому це – ніж під ребро. Краще його попросити. Такий спокій треба буде в житті іншому чоловікові, ввічливість. А каприз не поможе, це сторона нехорошого характеру. Ми це в житті своєму робили, робимо й будемо це робити. Наша в цьому велика помилка – це наша похіть, вона в любові розвивається.

    А ось ця історія цього початкового діла робилась так. 42 години в тиждень чоловік зоставався без усякої потреби, це була правда. А потім ми перейшли на 96 годин в тиждень. Ми це свідомо в природі робимо, терпимо без їжі, не п’ємо води. Найголовніше – усе в труді робимо. Природа за наше таке діло нас так ось карає, своєю хворобою чіпляє. Умирати ніхто в житті не бажає. Особливо я, Ольга Григорівна, усе я роблю, стараюсь по Учителевому ученню робити. А природа говорить мені як такій: раз ти взялась це робити, то ти зробиш. І ця свідомість визначає буття. Ми це робимо в природі свідомо.

    83. А треба для життя їсти. Їсти – це шкода. А лопатись треба. У мене як у чоловіка Учитель питає: а як я почуваю? Я йому говорю: відчуваю слабкість, у цьому так усе проходить, нібито я їм.

    Ось де народжені для цього сили природи. Вона не хоче, щоб чоловік мученицький вмирав. Він жити хоче, а люди цього не хочуть робити. Це діло – зоставатись у природі без усякої потреби. Це нове.

    Я провела на собі сеанс, тиждень не їла – десь ділась хвороба. Я цим сама себе врятувала від смерті.

    Життя чоловіка є не в потребах, а в чистому повітрі, у бурхливій воді, у цілинній землі. Це азот. Ми зі цього всього взяли технічне, штучне, хімію ввели, чим живемо один раз. А вмирати доводиться. Які ми є люди даного часу, ми не хочемо відшукувати це в природі? Воно є, воно й буде вічно. Якщо ми за це ось діло всі візьмемось, не до багатства, а до свідомої бідності, ми безсмертя доб’ємось. Воно нас оточить силою. Це вже ми в природі завоювали, зробили те, що буде нам, усім людям, треба – життя, але не смерть.

       Марко Іванович, він у нас по меду один з усіх, єдиний  такий чоловік у світі.

    84. Він повірив, цього мало, а він зробив. Це є живий факт. А таких ось фактів на білому світі вже дуже багато. Якщо придивитись, і знову буде можливість зробити інше яке-небудь у цьому.

      Я, говорить нам сам Учитель, від малого – до більшого. Якщо буде така ось душа в будь-якого чоловіка, як у Марка з Ольгою, він теж таким буде – тиждень не поїсть. Це рідкість. Воно робиться й буде робитись будь-яким чоловіком. Природа нам сніг на землю недаремно кладе. Ми з вами так не один рік живемо й бачимо білий сніг на землі. А скільки разів він так ось у житті лягає, міняє форму. Це одне в житті ніколи так не буває. Ми знаємо добре: які дні з чим вони приходять і як вони ідуть у природі; буває сьогодні таке, а завтра – інше. І навіть сонечко себе так не покаже через тучі, що йдуть у природі. Де вони беруться такими, один час криють цю ось місцевість без усякого такого дощу; а буває, спуститься обложним. А буває: чисте небо – десь візьмуться граючі тучі, візьметься звідкілясь блискавка й гроза, зі цього всього поллє сильний дощ, зробить на землі повноводдя. А за цим самим іде чисте небо, де візьметься сонечко, своїм теплом обігріє.

    85. Земля висохне, піде в природі зелень і зацвітуть квіточки. А люди на своїх ніжках між цими умовами. Що вони роблять? Одна їх охота, уся така путь, така лежить по землі дорога. Ми по ній назад-уперед проходимо – це наше діло. Ми можемо зустрітись із нехорошими людьми, а вони є і будуть для нас таких. Ми в природі це ось діло заслужили. Нікого в житті не просили, а нас вона покарала.

      Це ж є природа, вона створила війну й зробила мир. Як просив природу, так воно й вийшло. Руський солдат одержав перевагу. Війна пішла з великими боями на захід. Гітлер не мав успіхів тільки через мене. А мене держали в Дніпропетровську. А тепер люди на два табори поділились. Отець із сином не поладили, стали один на одного нападати, доказувати в житті, уводити ненависть. Такої довіри сусіда до сусіда не мали, як зовнішній і внутрішній вороги, один до себе тягне народ, а другий – собі аж до самого війни. Будують між собою фронт, один проти одного озброюються. В одного – зброя, а в другого – ще краще. Ввели атом і водень, і ядерні ракети. Не хочуть миру в себе мати. В одного – Варшавський договір, а в другого є НАТО.

    86. Самі це пустили в хід, щоби домовитись про мир. А самі природу тягнуть з усіх сторін. В одного земля джерелом служить, і також у другого. Ні в одного нема того, що треба в житті. Обидві сторони незадоволені. Їм це не треба, їм треба економіка, гроші. Вони мільйонери. А щоб їм шукати безсмертя! Вони ж самодержавці, революціонери. Бога Отця, Бога Сина, Бога Духа Святого не було в людях. Це еволюція робиться самою природою, вона для цього всього народила на білий світ Паршека, загартувала його своїми силами, полюбила як друга свого, йому в цьому помагає. Без природи ти не чоловік, вона - повітря, вона – вода, вона – земля.

    Сьогодні перший день є на білому світі. Це буде понеділок 21 грудня 1981 року. Ми слідом пішли колективом. Не так просто, ради чогось зостаємось без усякої потреби. Ми це ось у природі так ради Учителевої ідеї. Ми наслідуємо його в цьому. Він нам у всьому так, як нам усім народить маленького такого  чоловіка без усякої такої потреби. Ми цю пропозицію так ось держимо й хочемо його зберегти на віки-віків нашого життя. Вона нами такими людьми практично робиться. Ми ж є люди такі, як і всі ми. У нас родилась така свідомість.

    87. Для цього всього треба буде сніг, холодна така пора, щоб тебе струм по всьому тілу електризував. Ми цю ось другу неділю з душею почали робити, усі взялись за це з любов’ю, це буде треба. Навіть Валентина й та попросила дозволу цю роботу випробовувати на собі без усякої шкоди. Це робиться в житті для того, щоби чоловік знав про те, що вся потреба зроблена не на користь своєму здоров’ю. А якби це неможливо було робити, чоловік би не робив. Легко й хороше. Їжа всяка, вона дається природою для самозбереження самого себе. Якщо тільки в цьому всьому нам розібратись із природою, то це все чуже, воно природне. Вона нам давала, дає й буде давати. Їй у цьому ділі тяжко жити, вона сильно терпить, але зате вона влучно попадає в чоловіка із своїми силами. Вона не їздить, вона не ходить пішки. А в неї вибору нема, у неї однаково все, лише б вона намітила як така. У житті схоче одержати – і це в неї є. А схоче швидко прибрати – їй це все просто. Їх, цих людей, для неї вистачає. Вони для цього стоять у черзі, ждуть.

    88. А вона пробирається на того, на кого треба. А от у ній зародився в цьому Паршек, він через свою таку любов до неї заслужив довіру. Мислить про це. Його веде прямо до цього місця, де лежить азот, безсмертне місце. Там іде безперестанку повітря й зі сходу, і заходу; іде своїм потоком вода, і лежить вічно не орана цілинна земля. Це – райські сили, чоловікові слава безсмертна. Цього люди давно хотіли, але їм воно не давалось. А Паршек цим оточив себе, йому природа, вона довірила, навіть допустила з хворим чоловіком займатись. Паршек не порахувався ні з чим, зустрів, поцілував і прийняв через свої руки. Він для цього – Переможець природи, Учитель народу й Бог землі. Він природою зберігається, з нами живе, та в біді й горі помагає. Його руки – золоті, а розум – дорогий. Він багато так ось пише: а що буде в житті? Тепер люди живуть багато, у них все є, найголовніше – це гроші. А за них процвітає в природі життя. За них купляється те, що треба. Він на це є капіталіст, у нього – гроші, він – хазяїн цьому добру. У нього – заводи, у нього є усяка робота. Ми зможемо до нього найнятись і спокійно робити до тих пір, поки в тебе є своє здоров’я. Ти із своїм таким ось здоров’ям треба повсюди.

    89. Ти – чоловік живий, розуміючий. Що тобі скажуть, те ти робиш. Твоя точність – узяти мітлу й мести це місце, щоб чисто було. А молоток, так спритно в руки він береться, і в дерево гвіздок ним забивається. А сокира гострого характеру, нею будь-яке дерево можна тесати. Рубанком тесляр стругає, а пилкою пиляє. Для кожного діла є свій інструмент. А руки є чоловіка. Невже я не зміг би навчитись шилом шити чоботи? Та невже я не зміг би голкою шити пальто або рубанком стругати яке-небудь таке дерево? Та хіба я не зміг учитись, одержати вищі знання або бути лікарем? Це залежить від мене такого. Я з людьми поділився, їхнє їм залишив, щоб вони своє почате діло продовжували. Їхнє діло – усьому світу залишилась історія від початку до самого кінця. Наука наша, експедиція, вона свої кроки в цьому ділі не призупиняла. І в Арктичному напрямку ми робили, робимо, і будемо ми робити свої пошуки стосовно цього. Ми нове ввели в життя – розвиток в атмосфері. Це буде для нас, таких людей, Космос. Він нами, ученими, робитися почав льотчиками, вони примусили себе в невагомості жити.

    90. Навіть пустили станцію «Юпітер». Хочемо й там показати своє наявне те, що ми з вами зробили на нашій землі. Це історія життя, ми його зробили. Це наше діло не дало такого корисного показати в людях. Через це все діло в нас вийшли гроби з умерлими всіма людьми. Де вони ці люди ділись? Ми повинні сказати: їх місце – могили, лежати в землі прахом. Хіба це наше життя чоловіка? Ми ж, учені люди, робимо свої в цьому ділі пошуки. Ми з вами шукали, шукаємо й будемо шукати те, що було нам треба. Пошуки нам необхідні. Ми взялись за те діло, котре розвивалось нами технічно, штучно, ми робили хімію. У нас це, що думали, воно вийшло. Ми для цього розвинули свою похіть, вона нас усіх поставила на ноги свої, щоб ми своїх дітей від матерів зустрічали зі своєю потребою. Йому треба в житті своєму не одна їжа, не один одяг. У цьому йому треба житловий дім, він власністю оточений і присвоєний до імені свого. Це моє місце власницьке, розвинуте нами. Ми з вами на ньому робили те, що нам треба.

    91. Ми з вами на зміну свого життя народили дитя, воно росло змінити своїм тілом нас, старших. Це введена наша така природна система, де люди таке життя своє ввели. Пожили, повеселились і вмерли на віки-віків через свою похіть. Що ти зробив на чужому такому тілі, пробив до крові лігвище, чуже зовсім? Ти над природою насміявся, зробив те, що було неможливо. Це діло не твоє, а чуже. Ми ним, як своїм, оточуємось, говоримо: це наше. А Паршек говорить: де ж моє? Якщо я чоловік, я якесь право теж маю сказати. Це моє, мовляв, місце знайдено мною, але я його так не присвоюю. Мені на ньому нема чого робити, щоб якийсь прибуток мати й ним, як своїм, розпоряджатись. Усі люди чужі, вони його як своє добро продають, на що завгодно міняють. Словом, робляться повними хазяями. Це єсть у природі такі люди, вони в цьому ділі воїни, завойовники цього діла. Він цих людей полководець, убивця чоловіка. А раз він убив чоловіка, уже він убивця природи. Йому немає від природи ніякої пощади. Вона цих ось людей разом з рештою кладе рядом і закопує в землю в могилу.

      92. Він лежить у праху, жде свого часу: а коли це прийде на землю Паршек із своїми силами? Він напише свій історичний Гімн:

    Люди Господу вірили, як Богу. А він Сам до нас на землю прийшов. Смерть як таку вижене. А життя у славу введе. Де люди візьмуться? На цьому бугрі. Вони гучно скажуть слово. Це є наше райське місце. Чоловікові слава безсмертна.

    Де це місце, буде мати своє життя Паршек. Він нам усім так говорить. Пожили, сваволили, як своїм таким розпоряджались, а тепер від цього всього відмовтесь, і скажіть свої слова Паршеку. Ми, мовляв, помилились. Ти нас прости ради твого такого приходу. Ми робити більше не станемо. Ми цього не знали, а сваволили, самі від цього вмерли на віки-віків. Думали: так, а вийшло в природі інакше. Ти ж на землю прийшов для цього смирення, хочеш урятувати нас від смерті. Ти наш Бог є за це все наше, зроблене нами в природі. А ми її вбиваємо із самих ніг до самої голови. Починаємо з курочки, кінчаємо верблюдом. А тепер ми зробили цю ось машину з металу. Без природи вона не піде. Її мотор рухається за рахунок вогню, води й повітря. Якщо цього не буде, ця машина не машина.

    93. Природа вас за це осудить: ви ж є її й убивці її. Хто ж вам повинен простити, якщо ви всьому ділу винуваті? Паршек, він теж такий був. Ви його осудили самі, а його зрадили. Хотіли, щоб він з вами залишився. Він ваше все кинув, а за своє знайдене взявся. Він не хотів бути таким, як ви: без цього всього  жити не зможете. Ви – злочинці, ви – убивці природи, і злодії всього цього добра ви є, за що саме судить Паршек, для цього прийшов. Він відмовився, з нами зовсім поділився: нам наше все залишив. Живіть по-своєму, але мені в цьому ось не заважайте. Ваше є усе чуже природне. Ви зиму пролежали та продумали про це. Ще сніг зі землі не зійшов, водою взявся, а ви зі своїм приладдям – на колеса, до сходу сонечка приїхали на це місце. Хрестом усього перехрестили та просили в нього дозволу своє діло зробити. А коли хазяїн цього місця справився, він теж з Христом подякував його за зроблене ним. Тепер одна мисль залишилась – у цьому ділі вродити хорошому врожаю, щоби було зайве, котре можна продати іншому ображеному нужденному, бідному чоловікові. Ти – грабіжник. Тобі природа на це ось не давала збитку, і не хотіла тобі в цьому дати.

    94. Це все зробили ці ось люди. Вони цю ось роботу провели. Їх це діло – винайти джерело, примусити землю нам давати свій прибуток. Ось що знайшли в цьому люди. Їм треба чимось харчуватись, їм треба чимось одягатись, їм треба в чомусь жити. Це їм у природі все. А вони в цьому ділі падають, уже їх біда накриває. Вони починають хворіти й простуджуватись. Їм би жити, а їм за це природа не дає, у неї велике незадоволення. Це ж є у ній такі люди, вони кимсь керуються, назначаються, їм ця робота як ученим доручається. Їх діло так, як Обручову довелось узяти на себе все це й організувати людей. З ними разом похід на конях улаштувати. Це так було й раніше, люди шукали, їм хотілось цим збагатитись. А багатство, воно за рахунок прибутку в природі створюється. Природа в їхньому труді їм дає в один час, а в інший час вона від них відбирає. Далі цього  в цьому ділі не дасть свого, що вона до цього давала. Такого чоловіка вона не народжувала, а тепер народився в житті для цього діла Паршек. Він у природі питає про все.

    95. Вона йому говорить про все. Я лише б у неї що-небудь спитав, особливо про цю експедицію, про їх маршрут, їхнє все те, що робилось у путі. Вони туди спустились своїм тілом, своєю добровільною такою підготовкою. Їхнє це невідривно й організовано разом із людьми робилось. Зі славою туди йшли, із собою брали цих коней. Їх такі умови примушували, їм помагали всі в природі. Вони хотіли як геологи знайти викопні ці поклади. Наука не змогла заспокоїти людей цим, що вони мали й що вони в своєму житті робили. Це їхнє було таке ось діло. Ці люди своїм самовіллям облюбували місце для життя вічного характеру, у них була земля як джерело. Вони по ній ходили, зупинились там цілий рік за рахунок того, що вони в цьому ділі знаходили. І самі вони те робили, у них виходило те, що вони хотіли й думали. Вони від цього холоду йшли, їм без усякого такого прибутку не хотілось чогось у природі ждати. Вони не хотіли це бачити. Їм набридло в халупі по цьому холоду валятись.

      96. Їхнє діло було мислити в своєму житті, і ждати доводилось це. А що буде далі? Вони нічого такого не знали. Їх своя була така ось упевнена просьба перед кимсь, він їм невидимо помагав. Вони це діло так діждались, воно до них прийшло неждано. Де це появилось? Природа себе стала міняти. Сніг зі землі став танути у воду, де взялось тепло. А за цим ось самим зазеленіла травою земля, дихається вона фіалкою. Люди брались за своє таке діло. Вони в цьому щорічно готувались. На ноги ставили живий скот, а приладдя точили. Самі себе бадьорили здоров’ям. Спішили в цьому, як би не запізнитись. Вони не ждали сходу сонечка, а вставали вночі, старались зібратись, щоби що-небудь потрібне в роботі не забути. А самі по бездорожніх умовах пробирались. Така погода в природі стояла: усіх до одного підняла на свої довгі пробуджуючі ноги, гнала їх у бій. Місце своє хазяїн знав, старався його обробити вміло. Він робив на все це літо таку хорошу грядку, щоб у неї вкинути чисте відбірне зерно. Нехай воно швидко в землі сходить і цим сходом хазяїна радує.

      97. Нескінченно він це густе зелене бачить, як свою шапку на голові. Йому це здавалось урожаєм. Не хотілось цього в житті бачити: багато в цьому прибутку й великого труда. А його в природі фізично доводилось усякому чоловікові так робити. Така в селі була в людях система, вона ними народжена. Ця його приватна власність росла, і піднімалась вона вгору, ледь вона йому не говорила про це кипуче діло. Це проходить не один рік і не на одному такому азартному хазяїнові. Які вони на білому світі не були, вони готові зробити все своє діло. А природі це не нове, а старе – гіршого нема. Робити доводилось людям тяжко, але робити треба. День цей годує нас весь рік. Ми для цього й трудимось, нас природа примусила в цьому робити. Ми – хворі люди, бачимо свою хворобу далеко, від неї йдемо, але щоб її уникнути – це неможливо. У тебе як чоловіка в цьому ділі великий нестаток, його не поповнити нічим. Його в природі нема, його треба самому зробити, не за один такий день, що приходить, – ти весь рік на це діло звертаєш увагу.

    98. Твоя мисль мислить щохвилини, кожен раз вона мислить. І в другий раз – не так, як мислив у перший раз. Його примусила  йти до сусіда просити. А іншого разу він не пішов просити, а пішов він красти. З просьбою Бога удало зробилось і спритно. А в другий зробив сам і піймався, біда оточила. Красти, просити – гіршого нема на білому світі. А хазяїном бути – не удержатися, збанкрутував він. Так що чоловікові обманути природу ніяк не можна, а любити її можна, вона цих людей не карає, а жаліє й нагороджує дарами. Усі люди на білому світі хочуть, але не одержують через своє вміння й небажання. Це неможливо. А коли ти за це ось візьмешся й будеш робити, то в тебе обов’язково вийде, ти досягнеш. А коли ти цього досягнеш, тебе полюблять люди. Вони його оточують авторитетом, він з ними живе й своє діло він робить, для них усе діло. А якщо їх обманеш тільки один раз, то прощайся ти на віки-віків. Так краще, легше ж буде жити на білому світі без усякої такої смерті. А вмирати нам так ось не треба. Нам треба жити, а ми з вами цього не хотіли так робити.

    99. Це є у природі така правда. Вона жила, вона живе, вона буде жити такою, як вона є. Ми пишемо багато, розуміємо це, але щоби точно, знати ми не знаємо нічого цього. А в природі є такі якості в житті цьому. Ми з вами їх так ось шукаємо, нам вони не даються. Ми своїм учинком цього права не заслужили. У нас велика така ось в житті недовіра є у природі. Вона нас, таких людей, поставила  на свою сторону й веліла нам ждати свого такого часу, він до нас приближався ледь-ледь своїм днем. Він до нас рухався. У нього нема ніякої такої зброї. Він чистий, як сокіл, але енергійний із своєю атмосферою. У нього до цього всього із своїм – не перешкодити, його один є такий намір – як чоловікові в цьому помогти. У нього на все це діло є вода, є повітря, є земля. Він з ними, як із друзями, їх любить, разом із ними близько живе. Вони один одного розуміють, говорять на своїй атмосферній мові. Треба що-небудь повітрю по-своєму в людях зробити – він ні на що не дивиться, а своє робить. Йому простір дає свою таку в житті дорогу, по котрій повітря має право так ось бурувати.

    100. Валентина мені розказує про... Курської області, які вони такі майстри на свої вироби, починаючи від ложки, кінчаючи багато чим. Їх мало, а молоді це діло не прищеплюється. Вони не хочуть, у них не виходить. Фабрики шкіряних виробів показували теж ці хороші вироби. Тут же приходить один мужчина жаліється: він у тапочках, нема чобіт. Одна – у калошах, теж взути нема чого. Словом, показували виделки, ножі, хвалились. Одне вважалось, такого виробу нема ніде. Вона мені говорить про сусідку Закутелиху, вона їй хвалилась: латок у неї дуже багато. Хотіла вмирати - мати жива, діло за матір’ю. А коли мати вмре, то й мені можна вмирати. А через усе наявне й помирати не треба. Жити треба. Жили ми від предків, робили своє діло. При капіталістах нам було дуже тяжко. На це все знайшлись люди теоретичної сторони, пожаліли людей, з ними разом організували революцію. Пішли, віжки відібрали, зробили Радянську владу народною, самі стали доступ мати до природи. Хазяйнувати – це була їх така ось у цьому воля.

    101. Вони завоювали це місце, як своїм, стали розпоряджатись. Що хотіли, те й робили як своїм. Хотіли вбити – убили, украсти – крали. Купити – купували. Це все ми самі зробили, як своїм добром оточили себе. У нас є усе, нам природа дала. Старались більше одержати. Ми мали й будемо мати. Ми трудимось у цьому, робимо діло, а в ділі помиляємось, і в цій помилці помираємо. Ця ось помилка, вона була споконвіку. Ми її робили, робимо й будемо ми її робити. Ми зроду психічно хворі люди. Нам дай, ми нічого не розуміємо. А ми так її робимо, це наше, нами вона зробилась – похіть. Ми в ній умираємо. Хіба це ось погано чужим добром скористатись? Це – чуже тіло, воно в ділі створилось. Це наші такі предки, вони зробили цю ось історію. Нехай вони подивляться назад. Ця історія розвинута нами для того, щоб ми знали, що було це раніше. Це все зробив на собі Паршек, він сам на це пішов – похіть не тратив у житті. Йому не доводилось від цього вмирати. Ця історія, вона була при капіталістах, вона є при комуністах, а це люди природної вмираючої сторони. Вони мали, вони мають і будуть вони так мати. А ось Паршек цю історію розпізнав і зробив свій такий ось висновок: не гожа для життя.

    102. І між людьми викрив, щоби знали люди про це все. Ця система нам не треба: через неї вмирають. Умирають люди всі, але не роблять те, що робить Паршек. Його ідея не проти того, не проти іншого. А раз у Паршека нове небувале – це є еволюція Святого Духа. Він зберігається природою, вона його полюбила за його істину. Він не побоявся холоду і не став іти від поганого, а все це приймав свідомо. Любов свою проявив до життя, але не до смерті. Хочете жити на білому світі – ідіть, ні – умирайте. Там місць усім вистачить. Я цьому ділу є практик, через це пішов у природу. 48 літ проходив та прошукав те, що нам усім треба – здоров’я. А воно в цьому ось є. Ми через це все любимо чужого чоловіка, через цю ось любов пускаємо в хід цю похіть. Люди не знають, що вони так роблять. Для чого чоловіка так бідного ображати хоч чим-небудь і де-небудь? У нього нестаток у цьому, йому треба помогти, а ми в нього відбираємо; не так, як це треба, з ним робимо. Він же чужий чоловік, йому треба своя моральна допомога, а ми цього не робимо. Бачимо на ньому чуже, недобре, стараємось ми його придавити. Це все не наша така сторона, а ми її таку ось у житті маємо.

    103. Це ми не робимо по вільному. А чому Паршек від нас таких не відходить, а говорить нам усім. Я 35 років жив так, як усі, а потім зрозумів, що так можна, але ніякого задоволення не буде, а буде те, що шкідливо природі, тобто самі в цьому ділі вмирають. А раз вони в цьому помирають, то задоволення ніякого не знайшли. Люди стали шукати, щоби це керівництво змінити на більш розумне. Люди робили протести, повстання проти цього всього, шукали хазяїна іншого. А вони думали, вони вирішували, уважали всьому діло – це наука медична. Вона народом зроблена, їй треба точна хвороба чоловіка, для неї є зроблений рецепт. Технічне, штучне, хімія, введене як таке, помагає цій хворобі. Її посадила на природне тіло природа, вона мати цьому народженому місцю. Це місце мучить болем дуже сильно, про цього є стандартні таблетки або укол якоїсь рідини. Усе це зроблено чоловіком. Якщо це не поможе, то на це є хірургія, ніж штучного характеру. Це все чоловіка видумки.

    104. Чоловік природного характеру, а хвороба теж така, вона посаджена за щось. Це зробила природа за твоє діло: ти зробив погану річ. А природа – це мій любимий друг, вона мене послала в люди від цього помагати. Вона мені це діло довірила. Я в ній навчився самого зберігати. Вона мене водила, вона мене вчила, дала свою можливість. Я це ось робив, я просив природу, я молив, як матір свою рідну, щоб вона мені дала своє життя, щоб я це корисне діло в людях робив для життя свого. Я через це все став мати своє особисте здоров’я. Я його не боюсь витрачати, його давав усім, за що мене люди так полюбили. Вони хотіли, щоб я з ними жив. Це їхнє було таке діло. А люди вчені роблять свої пошуки, вони хочуть знайти в природі те, що їм треба. Вони – люди технічні, штучним огороджені, а хімія введена. У людей, щоб їм так жити, таких сил не набереться, вони безсилі це ось у житті робити, їм доводиться хиріти.

    105. Вони в цьому - безсилі й бідні люди. Їм треба лабораторія, їм треба техніка, їм треба штучне, їм треба хімія. Це все мертве, не живе, воно реальності не дасть. Це все не таке є, як треба в житті – чуже й мертве. А Паршекове - це бугор, азот, невмираюче - це людське щастя, здоров’я, хороше, життя безсмертне. Чоловік не буде в природі простуджуватись, хворіти не стане, а буде жити вічно. Це буде й обов’язково буде це. Ми, усі люди, за це діло візьмемось і станемо робити для того, щоб місце це оправдало себе своїми умовами й усією можливістю зостатись нам, усім людям, без потреби, щоб у природі добитися безсмертя. Паршек був Паршек, є Паршек і буде, за ним люди підуть і згодяться вони це діло робити. Це наше, усіх наших людей. Бугор наш – природа наша, вона нас пожаліє, вона нам, таким людям, простить. Ми в ній не будемо так ось умирати, як ми вмираємо. Це буде наш перший початок.

    106. Я за це ось узявся, у тиждень не їв 42 години. Це було, доводилось братися тяжко, але як ватажку робити було треба. А люди приходили, їм треба було здоров’я, а без цього всього не давала нікому. Мало того, що хворого доводилось класти в ліжко як чоловіка з хворобою. Вона мені не треба була. Мені треба був чоловік, я всі сили йому клав, як такому помагав. Я для нього і взагалі для всіх, зі сторони дивитись, загартований чоловік. А людей це ось лякає. Як же так холодно, а він, мовляв, ходить, на нього не нападає хвороба. Це такі йдуть по людях розмови. Я люблю природу, вона – мій друг і мати рідна. Вона мені помагає в усьому, я прошу її як таку. Вона нас народила, ми в ній народились. У кожному домі свої розпорядки, щастя щоби було в нашому домі. А де ж дінеться наше горе з бідою, наше таке в житті нашому нещастя? Воно в нас, у людях, так ось помирає. Ми в цьому зі сльозами плачемо, жаль нам таким розставатись із своїми близькими рідними, вони від нас від таких ідуть на віки-віків.

    107. А от щоби цього в житті не було – ми не зможемо зробити. Стихія народжується природою за наше зроблене таке діло. Ми цим ділом що робимо, зараз своїм життям ми цим задоволені? Ми його почали так ось робити і недоробили. У ньому ми вмерли, через що я залишився цим незадоволений. Я від усього вашого діла, що ви робите, відмовився. Усю техніку, усе штучне й хімію не визнав задоволенням життя чоловіка. Узяв весь одяг скинув, сам пішов у природу, тобто в люди. Я з ними зустрівся не так, як усі люди. Зустріла конюшня. Конюхам я був доручений, вони зі мною говорили. Я їм розказував про свою ідею, яка вона для всіх свідома. Ніхто нікого не примушує. А просьба, вона є, вона й буде, якщо ми за це діло візьмемось і будемо це робити. А мене вранці хотіли машиною підкинути, а вони мене як такого не знають, а самі в міліцію як безпритульного до дільничного. Директор приїхав у машині, я в нього спитав: ви мене такого знаєте? Він сказав: «Ні». Я йому говорю: таких убив 50 чоловік.

    108. Паршек робив, свою роботу вів так як треба, а люди адміністрації не знали, куди свого робітника  діти. Він був такий один, був потрібний. Люди помилились зі самого першого початку, гнали мене, не знали, куди діти. Вони були в цьому безсильні. За 24 години знімати з роботи, це так зробив в Армавірі Нечаєв. А в Суліні Мозилкін дав строк за відмову від роботи. Шість місяців доводилось не працювати. Прокурор області влаштував у Рострайорс залізниці імені Ворошилова по заготівлі в Алімова та Берецького. А ці взяли постригли, побрили й скоротили. Що, по-вашому, робити. Я зробив законно: подав просьбу свою в Азово-Чорноморську контрольну комісію, щоб вона з хазяїнами розібралась. Вона визвала мене, і прийшов Богачов з юристом. Богачов сказав: «Він у нас нічого не робив, а писав про якогось чоловіка, народженого в природі. Він має всіх людей у житті врятувати». Але раз я нічого такого не робив, я їм весь одяг скинув і пішов у природу.

      109. Як безпритульного піймали й держать у конюхів. Я й сам не біжу. А для цього діла прийшов, щоб розібратись. Мене зустріла міліція. Вона не знала, кого лаяла. А коли узнала, вона стала захищати в генеральному селі Новочеркаського району. Я був не винуватий. Мене ідея гнала в бій, а тут природа – за мене. Вона мене вернула з боротьби безпритульних до мого одягу. Коли я одів свій одяг на себе, мені кримінальний розшук сказав, щоб я пішов до голови контрольної комісії, до Чернова. Він мене зустрів й примусив із психіатрами говорити: Покровським, Артемовим, професором Н.Н. Коргановим. Я зустрівся з ними на дві доби в розмовах. Вони мене не зрозуміли і не знають, хто я такий є. Вони мене вважали так, як усіх людей, живущих на білому світі. Поговорили й кинули напризволяще. Він до нас у руки попав через міліцію. Ми його оформили хворобою, крім неї – нічим. Паршекові була дорога одна, лежала прямо в Азовське море. Я з психіатрами розстався, так як вони мене залишили ще більше захворіти.

    110. Паршек нічого такого не одержав. Він кинувся в море. Весь одяг кинув, а сам через М’ясницький район пішов. Його старий вірменин зустрів, кому довелось пожалітись. Він Паршеку так сказав: «Вернись, твоє життя попереду». Паршек тільки що відірвався від нього, а люди в погоні за Паршеком на конях по пшениці. Піймали. А машина ждала міліцейська. А одяг в яру лежав. На коні поїхав вершник, привіз одяг. Я його одягнув, сказав: «Везіть, куди хочете. Я й сам не втечу». Мене умови, люди такі самі мене примусили й вони самі до цього діла приведуть, це їхня така турбота про мене. За це діло взялась міліція, привезли в районну міліцію. Я побачив у них кожух лежав на полу, спитав: чий це кожух? А вони мені сказали: «Наш». Я попросив у них дозволу в нього загорнутись і ліг спати. Я не спав, а ворочався, сам думав: що буде? Злочину ніякого, крім усіх цих ось самих людей.

    111. Вони мене самі приведуть до того, до чого треба. Їм треба історія. За що я такий попав у психлікарню по Пушкіна. Там довго не лежав, місяць один. Мій лікар Олена Сергіївна Єрмакова, вона моє діло вела до ВТЕК. Я нічого такого не одержав від психіатрів, крім інвалідності першої групи труда. Я став у людях не чоловік. А в самого ідея мною робилась, я хворому чоловікові помагав, він від мене одержував здоров’я. Хто ж повірить мені, такому ділку? Я про це все, що робив сам, їм виклав. Вони мені дали свій діагноз: розвиток особи параноя, шизофренія. Я злякався в цьому. Що робити? А мені природа говорить: «Чого ти лякаєшся? Лякатись треба тоді, коли я тебе  зроблю хворим. А лікарі зробили – вони будуть за це відповідати». Вона послала до людей мене, щоб я між ними в природі знайшов істину. Вона була, вона є і вона буде тоді, коли ми, усі люди, за це діло візьмемось і станемо робити те, що робить сам Паршек. Він у світі зробився для цього діла. Його як ватажка природа обдарувала, йому права на це не дала.
    112. Паршек говорить нам, усім людям. Ми з вами в житті робимо те, що шкідливо їй.  Природа говорить: «Я вас не примушувала, щоб ви це робили. Ви це самі ждали, вам природа відкликнулась». Ніхто нікому з учених таких, як виявились учені. Чоловіка зовсім здорового за його загартування-тренування, котре  до свідомості привело: від чужого відмовитись, скинути із себе. Природа пішла йому назустріч і зробила здоров’я йому, він став перемагати своїм тілом ворога. Він – переможець природи став учити людей, щоб вони були здорові. Його за це прозвали Учителем. Він відкрив очі, його жінка за це назвала Богом. Кому   це право не давалось бути таким? А вчені його послухали й вивели свій підсумок, зробили ненормальним. Вина була самих людей: вони прогнали з труда й зробили хворим, зовсім ненормальним. Це в цьому винуваті самі люди. Паршек цього діла не побоявся зоставатись без усякої потреби. Одяг не потрібен, їжа не треба й дім не треба йому. Місце Чувілкін бугор – це його таке місце.

    113. Самі психіатри мене за мою істину звинуватили, стали моєю хворобою заважати. Я свої сили клав, ліз нагору, хотів доказати істину, що я ці ось засоби знайшов, ними оточив себе. Вони за це саме моє здоров’я хотіли вбити. У Новошахтинську психлікарню поклали, дали мені свій нестерпний режим, від чого я ледь не сконав. Ось де й є істина одна з усіх. За цю ось ідею доводилось багато разів звітувати. Я їм говорю: чорне; а вони говорять: біле. Мені не треба нічого, крім чоловіка здорового характеру, щоби він не хворів і не простуджувався. А хворого чоловіка зробили природа, вона посадила грибок, виразку, проти чого ми не знайшли і не зробили ніяких засобів. І нема чоловіка, щоб у цьому горі помогти. Ми так ось проти цього всього озброїлись технічно, штучним, хімією – нічого реально не одержали. Як хворів чоловік, так він хворіє й до сих пір. Він умирав, умирає й буде вмирати. Такі ми з вами в цьому люди, не хочемо цього в природі відшукувати.

    114. Паршек не знайшов у людях у природі задоволення й не знайде, і не зможе задоволення знайти. Через це довелось із людьми поділитись. Я їхнього із собою не взяв і своє залишив їм, пішов у природу із своїм живим тілом. 48 років проходив та продумав: а що мені буде треба в житті моєму, щоби зберегти від цього всього? Мені помогла в цьому природа, вона мого отця Корнія Івановича спадщину залишила. У нього спитали односельці як у такого: «Куди Паршека будеш дівати, тобто відділяти, якщо він жениться?» Він їм указав місце: «Чувілкін бугор». А я його згадав, і вирішив це місце зайняти з усіма умовами й усією можливістю зоставатись без усякої потреби для того, щоб на цьому місці зостатись вічно жити, тобто безсмертним чоловіком. Що я й зробив 25 квітня 1975 року, оформили з людьми це ось райське місце, де люди не будуть вони там умирати, будуть вони вічно жити. Усе це робила природа.

    115. Вона це обов’язково в природі через мене й усіх людей зробить. Є такий Гімн в житті. Яка тут може бути секта, якщо люди хочуть жити, а фактично вмирають? За  48 років можна тисячу разів умерти. Я, Паршек жив, живу й буду жити – це моя істина. Знайшов я її, нею оточив себе на віки-віків. Паршек нам, усім людям, говорить про це ось діло. Люди вмирали в природі на віки-віків, а тепер це діло змінилось на інше.  Умерлі люди встануть, вони в цьому не винуваті: їх примусила помилка. Вони не знали, що робити. А коли вони зробили, то в них вийшов живий факт. Вони народили живого чоловіка, у них на це все виховання десь узялась чужа потреба. Люди чуже знайшли й ним як своїм добром стали задовольнятись. Вони зробили їжу, із природи створили одяг, дім побудували для життя. Цим жити б, але їм за це все не дала своїми силами, відібрала наші сили, примусила хворіти. Чоловік у цьому всьому захворів, похворів і вмер. Його люди в землю зарили, він лежить у праху.

    116. Історія так продовжувалась і робилась людьми до приходу Паршека. Він для того на землю прийшов із своїм умінням, із своїми силами, щоб у природі змінити потік, а новим потоком зайнятись. Він не став продовжувати те, що робили люди. Їх діло не задовольнило: люди не жили, а вмирали в цьому. Із собою Паршек не взяв, а залишив їм їхнє, а своє живе тіло показав природі й усім людям, щоб вони його знали й старались самі це зробити, що робив Паршек. Йому природа свої дари відкрила для життя. Своєю любов’ю до неї Паршек любить своїм тілом і холод, і голод. Вона його через це теж полюбила, свої сили віддала, він не боїться її, вона – друг для того. Зробленому в цьому горі й біді помагає. Це є біда й горе в житті, початок найлютішого ворога. А він нами, людьми, ніяк не переможений, він нас своїм життям так ображає, у його в руках находиться для нашого чоловіка непереможена в природі смерть. А Паршек ці засоби, сили для цього діла знайшов, ними так оточив себе.  

      117. Пізнав природу, як матір свою, нас усіх, від кого залежить усе. Упросив її, щоби вона йому як такому чоловікові простила й у цьому всьому ділі старалась помагати. Вона його вчила: що треба буде йому зробити, щоби цьому ворогу не підкорятись, щоби ворог цієї сторони був безсилий. А природа в цьому ділі навчила Паршека в цьому ділі полюбити, капризно не ставитись до нього як до найлютішого ворога, а своїм живим тілом близько дружити. Це все для себе в природі зробив Паршек. Він не побоявся зоставатись в житті своєму без чужого добра, а із своїм добром пішов хвалитись перед усіма людьми й усією природою. Через це він одержав від неї таку ось довіру цьому ворогу в будь-якому місці давати відсіч, щоб він не зміг у житті це робити ні перед ким. Він як такий у природі пізнаний, його Паршек зустрічає й проводжає як любимого друга, любить його й низько кланяється йому як дню, що прийшов. Йому говорить: ти зможеш мене як такого чоловіка своїми силами образити, на моє тіло так ось напасти й у баранячий ріг скрутити. Мене - нема за що. Я перед тобою свою таку ввічливість показую як ніколи ні перед ким.

    118. Ти де б не був й який би не появлявся на це ось своє місце, щоб ти там побачив таке живе своє тіло. Він хотів би всіх людей попросити, щоб вони послухали його й згодились із ним своє наявне зовсім кинути й відмовитись від свого такого мертвого діла, а знайшли місце з усіма умовами й усією такою можливістю зостатись у природі без усякої потреби, це оправдати раєм і славою чоловіка безсмертного. А в нас місць дуже багато в природі, тільки такого місця нема й не було, щоб отець твій рідний своєму рідному синові указав це місце для його життя, Чувілкін бугор. Ми, учені люди, із цим ділом мого життя, розвинутого в природі, не будемо згодні. Ми, люди всі живущі на землі, - люди смертного характеру. Живемо й огороджуємось приватною власністю свого ім’я. Ми так про нього сильно думаємо, його бережемо як якесь око. Вважаємо, так це й треба. Ми це ось місце самі своїм умом облюбували, його огородили, як своє, огорожею. Ми на ньому, як на своєму місці, що ми схотіли, те ми зробили. Земля як така для нас усіх є джерело всього нашого життя.

    119. Ми за нею як такою навчились доглядати. Зробили це приладдя з природи й ним стали діло робити. Як так землю рили, копали для того, щоб наше це ось діло, зроблене нами, попало під сніг. Ми це діло робимо самі, тому що знаємо добре, що цей сніг перейде  у воду, а вода цьому місцю дасть вологу, а по цьому місцю люди зроблять грядку, щоб у неї вкинути зерно або картоплю. Воно родить багато зернят, із чого виходить урожай. Хазяїн цього всього такого діла діждався, сам посіяв цей кущик, обробляв, давав можливість цьому бути. Хазяїн бачив, до цього діла вів себе як такий, від природи одержував свій такий ось прибуток.

    Я починаю писати про саму початкову весну. Це був теплий початковий час. До нього всі люди піднялись на свої ноги, їм захотілось у полі трудитись, землю свою обробляти. За нею доглядати, щоб з неї грядка вийшла. А потім, як звичайно, у землю саджають маленькі зернятка, вони масивні роблять сходи, вони радують цим хазяїна. А в хазяїна мисль росте, що доводиться йому для цього робити.

      120. Він готується приладдя зробити, щоб косою цей урожай скосити; і з нього пов’язати снопи, з них скласти копни. А потім їх треба у дворі одинок. Це така все літо робиться людьми робота, і це все створює в себе такий прибуток. Вона в себе народжується через невидимий прибуток живої скотини. Вона приходить у рік один раз, а весна приходить теж у рік один раз із своїм початком, із першими теплими днями. Їх зустріли люди своїм трудом у полі. Вони його робили на своїй належній рідній землі. Вона була ними облюбована, і зроблено перед зимою цю оранку. Вона клалась разом із хазяїном, усю зиму про землю не забував. Він готувався, сам із собою говорив, що йому треба буде, щоби цю землю своїм умінням задовольнити. З неї зробити грядку, щоб у цю грядку посадити зерно. Для цього діла чоловік себе приготував із своїм здоров’ям, старався виходити в себе живу силу. Сам жирніше та солодше їв, а водою запивав і тварин годував досита.

    121. А приладдя майстрував, робив його гострим і зручним, щоби легше із землею управлятись. І готував чисте найкраще зерно для посадки. Він це старався, сам спішив він іншого сусіда не відстати. У нього, як у Часника власника, були любительські виходжені коні, їм була приготовлена упряж. Цим усім міг похвалитись і назвати себе хазяїном з усього села. Він брав своє, перед усіма показувався. Це він любитель, до того ж азартний, лише б у сусіда побачив, він рве й метає, старається мати, та ще краще, ніж це. А цьому прикладу кінця не видно. На чому-небудь іншому це робиться нашими батьками, це все життям   перевірено й зроблено так, як проходило віками.

    А тепер воно змінилось на цих людях. Вони стали робити практично. Не користуватись чужим добром, тобто природою: це все є мертве й до того ж чуже, чим чоловік, як своїм добром, досита користується. Він їсть цю їжу смачну й солодку, жирну досита. Не один раз він сідає на своє місце й не раз він їсть у день.

    122. Його, як дитя, самі люди досита годують, він звикає багато їсти. Це не початкове виховання, а хворобливе діло. Отець і мати, вони народили дитя, щоб воно жило, а йому довелось через це все вмерти. А щоб жити – це не вийшло. Люди жили для самого себе, а природа цього не хотіла. Самі люди придумали цю ось штуку: чуже грабувати, собі присвоювати, говорити: це, мовляв, мій синочок або дочечка. Вона чи то ж він – моє. А він же чоловік, та ще який: почни в ньому ритись, він буде воняти – краще його викинути зовсім. А коли ти його держиш, він тебе так не слухає, ставиться до тебе капризно. Треба його по путі пхати, у нього на це сили свої, він виявляється зовсім чужий. Ти – до нього, а він – від тебе. Треба його просити, благати, він зрозуміє твої такі ввічливі слова, за це діло він візьметься, і скаже тобі за це ось спасибі.  Батько чи мати, вони твої рідні, перед тобою поставили таке життєве питання. А ти як дитя моє рідне повинен зрозуміти, просити всякого такого чоловіка. Він повинен зрозуміти й послухатись.

    123. А щоб йому, такому молодцю, сказав свої слова на добре таке ось діло, він цього діла не чув і не бачив. Від цього діла погано не буває. Люди бояться, що їх природа накриє й образить. Вони за це все образи не будуть мати, а сказати скажуть: ми, мовляв, цього батька й матері такі діти. Якщо нам що-небудь у цьому сказали, щоб зробити нам як дітям. Ми чули, як це так у житті виходить  наше таке ось діло. Узялись учитись, нам у цьому везло. Ми старались і добились диплома, одержали місце призначення своєї цієї роботи. Ми тепер не кланяємось, копійка своя, нам за це платять. А життя наше таке проходить. Ми все робимо по-людському. Не встигли на ноги так стати, саме положення на коліна прийшло, женитись треба буде. То ти був дитя. Як воно робиться всіма людьми? Не встиг ти женитись, як тебе оточила твоя рідна сім’я, вона тобою зроблена в житті своєму. Ти це ось життя одержуєш від природи, вона тебе оточує твоїм таким здоров’ям. Ти обдарований щастям, розум твій оправдує тебе. На твоєму тілі висить твій тобою зароблений костюм, твоя це красота.

    124. А женитись - мати свою рідну сім’ю. Як у цьому ділі твоєму піде, сили твої покажуть. Ти проживеш свій такий час, у тебе життя твоє покаже, роки твого життя від твоєї молодості підуть, сили, енергії не стане. А хто тобі такому позавидує? Ти зробишся перед усіма людьми, як і всі, старий. Вона, природа, твою бадьорість забуде. Тяжко тобі в цьому доведеться жити, молодість твоя на тобі так не покажеться. Коли ти був чоловіком, ти не боявся тяжкого труда, ноги твої носили швидко, розум думав хороше, а руки, за що не візьмуться, робили своє діло, очі бачили далеко.

    Я був охочий, дорога була така коротка, і день був невеликий. Лише б тільки що-небудь придумав, обов’язково це здійснював. Поперед мене ніхто не заскочив і не поздоровкався, і не сказав тобі: «Здрастуй». Це я робив. А тепер у мене не така ось мова, багато в цьому я забуваю. Видно із цього всього, життя моє, воно відходить. А жити в природі хотілось, але сил не вистачає, накриває неміч. Згадаєш, яким я був.

    125. Життя своє провів у природі так, як це ніхто не проводив. А я для цього всього провів життя своє, котре примусило про це сильно кричати. Я кричав, говорив, говорю про це наше найперше діло, котре ми почали робити й не змогли доробити, і вмерли на віки-віків. Тепер ми всі лежимо в землі в праху. Що ми там про це діло думаємо? Наше незнання одне. А тепер прийшов на землю із своїми силами Паршек, він про це говорить нам. Треба свій потік життєвий змінити на новий потік життєвий, а він у природі був, він у ній є і буде тоді, коли ми, усі люди, за це незалежне діло візьмемось і станемо робити. Чоловік до цього діла вже підготовлений, він ходить по нашій землі, шукає для цього всього місце з умовами, щоби була там можливість зостатись чоловікові в природі без усякої такої потреби, щоб у цьому всьому народився наш чоловік безсмертного характеру. Цього нам треба в нашому житті добитись. Нам за це все природа дозволить.

    126. А ось наша всіх така є зростаюча молодь, її такою предки народили, їм дали життя. А в цьому ось житті дві дороги. Одна тягне нашого брата до смерті, а друга - ніким не зайняте місце з усіма умовами, жде приходу Паршека на землю. Смерть ніякого діяча не задовольнила своїм недоробленим ділом. Який у житті не був чоловік, свої здібності як би не розвивав, щоб він тільки в цьому не робив – був винахідник або композитор, співак чи якийсь спеціальний ділок – він його недоробив. І в цьому захворів, похворів і вмер на віки-віків. Ніяке таке діло в його житті не врятувало. Він через це все своє діло пішов з життя, через цю незадоволеність. Паршек по природі проходив та продумав про це місце, яке буде треба, і що на ньому доведеться робити. Довго вона йому не відчиняла ці ворота й це місце не показувала, поки природа мислю не огородила Паршека. Він згадав у цьому рідного отця: він Паршека відділив на Чувілкін бугор. Я як такий шукач по природі.

    127. Воно, це місце, мене примусило згадати й звернути увагу: а що воно там дасть, якщо на цьому місці, крім повітря та води й землі, нема нічого? Щоб що-небудь там робити на цьому місці нічого не робилось, усе належало азоту. Якщо сюди дати техніку, усе наявне штучне й увести хімію, то тут же утвориться мертве й чуже діло. Я, Паршек, зайняв це ось місце, це небувале таке місце без усякого діла. Тут нема ніяких ділків різних спеціальностей. Цьому місцю низько поклонився не один, а багато хто. Гучно «ура» закричали цьому райському місцю, а чоловіку безсмертя. Створили фільм. Ось і єсть дві такі дороги. Одна, вона для живущих на білому світі  вмираюча. А по другій дорозі нема ніякої, а життя вічне, невмираюче. На цьому місці треба заслужити. Узяти на себе таку ось ідею, зробитись по своєму ділу самородком. А моє джерело в цьому – загартування-тренування. На білому світі один такий труджусь на благо всіх людей усього світу. Учуся в природі. Я хвалюсь перед світом. Істинно хочу сказати про самозбереження особистої клітини. Моє здорове, загартоване, молоде серце – 25-літнього чоловіка. Вихід мій у світлі. Я не боюсь ворога ніякого, навіть своєї смерті. Якби цього ось не було, я б давно вмер. Чоловік я землі, дихаю сильно, а говорю різко не про якесь чудо, а про природу, про фізичне явище. Найголовніше – чисте повітря, вдих і видих, а снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Люблю я хворого, знаю його душу й серце, йому хочу помогти. Через свої руки струмом убиваю біль. Це не слова говорять, а все робиться ділом. Рука про це пише Володаря дуже справедливо. А просьба яка? Мене треба просити – будеш здоровий. Кому це буде не треба, юнаку нашому молодому? Та ні. Шановні, це - світове значення. Нам треба матір-природу любити, берегти її, як око. Не хвороба відіграє роль проти чоловіка, а відіграє роль чоловік проти хвороби. Нам треба вчитись ідеї Іванова, щоб у тюрму не сідати, а в лікарню не лягати. Жити вільно, не лізти на рожен. Яка буде нам слава, якщо ми свою голівоньку низько поклонимо й скажемо дідусеві, бабусі, дядеві з тьотею та молодому чоловікові: «Здрастуй». Ех і життя моє таке тяжке, зрозумійте моє таке терпіння, свої серця загартуйте.

    129. Милі ви мої всі в природі люди, гляньте ви на сонце – своє оздоровлення. Бути таким, як я – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

    Ось це єсть любимі в природі заслуги. Можемо це місце зайняти з душею, із серцем. Ця атмосфера оточить.

    Починаємо ми з вами так ось розбиратись із історією, котра починалась. Вона яка в житті була? Ми не знаємо точно, але єсть таке припущення нам, таким людям. Як ми були тоді? Ми не починали так робити, нам природа не давала. Наша земля була незаймана, давати вона не давала, і вода з повітрям не витрачались до тих пір, поки чоловікові не прийшла мисль така з природи: треба щось робити. А діл – ніяких, а мисль примусила взятись і те зробити, що нам треба було. Земля джерелом виявилась. Ми стали по кусочку від неї відбирати, і дійшло до того діла, вода стала потрібна й повітря стало потрібне. Ми зі цього всього стали робити діло, нам стала потрібна сперш гостра голка чи стало потрібне шило. Ми зробили ніж.

    130. А потім зробили сокиру, і слідом – пилку, молоток. Із цим самим ми прийшли на фронт. Усе решту нам дала кузня, наш коваль зробив лопату й багато чого іншого, потрібного у виробництві. У труді ми себе примусили це робити, самі ми взялись за це діло, стали робити щодня. Наша така ось у цьому потреба. Ми стали мати прибуток, стали його заводити, сьогодні – одне, а завтра – інше. Жити-то треба. Чим? Ми цим і добували по кусочку, по камінцю. Зробилась стіна, її обмазали. Для цього всього треба було повітря, вода, земля. Надра дали життя, труд стали мати, сила втягнула в це людей. Вони сьогодні діждались такого ранку. Це сонечко не сходило, як до цього куска землі приїхав хазяїн. Він говорить: це моє, його треба робити. Усе приладдя привіз і ним робив, зробив, заклав сюди зернятка. А потім йому доводилось ждати та думати про це: який він буде й як буде, і чим? Про все треба подумати, і найголовніше – треба в цьому ділі зробити. А ми починаємо робити тяжко, а коли кінчаємо, нам робиться легко. Ми від цього всього ждемо прибутку. Це наша перша хатинка цього села, вона до себе притягнула багато таких будинків, утворилась велика місцевість цього нашого такого села. Ми в ньому живемо й своє діло ми робимо.

    131. Ця історія труда поділилась пополам. Одна проходила все літо в полі, а зимою робила шахта. Вона з середини давала вугілля, це паливо треба було нам. Ми таку роботу робили щорічно, кожен раз вона давала користь усім людям. Ми на це ось історію розвинули в природі, щоб село було своє, воно таке є. А в селі все власницьке індивідуальне життя людей за рахунок землі. Крім цього, були в людей вітряки та водяні млини, і були навіть вітушки. Усе це давало людям життя для продовження. Вони дороги не мали далі як до базару що-небудь зайвого повезти продати за гроші. Цим люди жили. Їх діло було одне – зі самого ранку чоловік піднімається  з постелі, він бере себе в шори. Що треба, на себе він одягає. А якщо це треба, що-небудь поїсть. Він від цього місця відривається, його ще там якесь назначене діло. У цьому він даремно свої руки там не буде ламати. Це місце, якщо він угадає, на ньому вчасно це зробить, воно рік годує.

    132. Ось що нас жде в цьому наше діло. Ми про нього думаємо й хочемо зробити невідривно весь день, весь час. З іншою силою, із приладдям спішимо цю роботу закінчити. Це таке в нього не одного проходить, а в багатьох. Йому треба, а завтра інше жде, його необхідно робити. Сидіти ми просиділи в хаті зимою та продумали. А тепер прийшло на наше таке здоров’я, лише б не забував про те, там треба робити вчасно. А діл у природі дуже багато непочатих, їх треба буде робити. Зерна посадили, картоплю теж, усю належну роботу закінчили. Переходимо до просапування. Сходи зійшли, сапати буде треба й соняшник, і баштан з кукурудзою. А потім хліб підходить, треба готуватись до збирання. Весь рік, весь час днів не вистачає, а робота тебе такого ось тягне. У господарстві не один такий от цей труд, його такого у селі не перерахуєш. Особливо є любитель на хороше, він не жаліє в цьому ділі нічого такого. Йому як хазяїнові подобається, він для цього живе, він на це все не жаліє копійку. Він цим заробляє більше, ніж має. У нього одної масті сірого кольору коні.

    133. Це його найбіліший у житті спечений хліб. А яка в нього упряж, парні хомути зі шлеями, посторонки, нагрудники, шліц – усе це належить до брички з ящиком. Один для цього хазяїн, він же цьому всьому є кучер, догляд робить сам. У нього свій для цього плуг орати землю, свої борони робити, з оранки грядку, свої сівалки. Для цього всього ходові горби, він возить ними хліб. Яке в цьому його таке хліборобське діло. Він котками молотить на полову, віялкою віє. Говорить: нелегко в житті це зерно дається, я – хазяїн цьому добру. Ніхто не скаже поганого, а тільки позавидує й скаже: мені б таке діло. А є такі люди: їм у цьому ніяк не везе, не водиться жива сила, нема. Є і такі ось люди: сім’я в непорядку, стихія сильно цьому всьому заважає. Якщо тільки розібратись у кожного чоловіка свій нестаток. Він хоче й багато хоче. А в природи свій такий намір, вона говорить: я, якщо захочу щось у житті зробити, то мені ніяка особливість нічого не зробить. Я своїми силами в баранячий ріг скручу. А чоловік проти чоловіка свою мисль поширює, своєю зробленою зброєю хоче йому в цьому ділі доказати.

    134. Живемо ми в одному такому селі, близько до сусіда не приходимо й не питаємо: як ти, сусіде, у своєму домі поживаєш? Для чого це тобі? Я через стіну дивлюсь, усе по-старому робиться. Я цьому був радий, що в сусіда прибутку нема. Через це все запрягаю свого коня в драги й лечу на ньому в поле, у степ робити. Мене зло розібрало тому, що ми однаково живемо: у мене не прибавилось і в сусіда – теж. А коли пролечу, сам із собою поговорю, мені стане легше, нібито щось я в природі зробив. Моя мисль така, вона зі цього всього не дала користі. Село наше по-старому живе. А щоб одному все помагати – цього не робилось. Боялись, що він зробиться багатше за них. А ворожнеча між ними посилювалась. Був Низ і Гора, різного напрямку віросповідання. Були православні, були старовіри, були одновірці, були без священиків. Одні перед іншими Богу молились, робили свій режим. А місіонери приїжджали, перед людьми своє доказували. Один говорить дуже багато, а другий – ще більше. Хто був у цьому правий? Ніхто в цьому ділі не доказав.

     135. Велике зло в цьому підсипали: край – на край, Низ – на Гору, а Гора – на Низ; до вбивства бились кулаками. А в людях є таке життя в природі. Одне – дуже хороше, прибуткове й багате, багато добра. Чоловік має це, його така ось турбота, він без цього жити не зможе. Він про це думає й хоче це робити. Це діло йому дає прибуток, чим люди один час живуть. Їхнє це діло – це все. Люди бачать, вони знають, їм доводиться ждати. Вони до цього всього готувались, щоби швидко й уміло зробити, щоб за це саме довелось пожити добре, тобто легко. Так люди робили, так вони роблять, і вони будуть так робити до тих пір, до того часу, поки в тебе твоє здоров’я живе. Люди стараються в житті це робити. Ми це діло робимо для нашого життя. Ми живемо, ми так думаємо в житті що-небудь такого зробити. Ми, люди, міркуємо, на місці не сидимо. Сьогодні пошуки пускали в Арктику не з порожніми руками. Летимо завтра в Космос з апаратами.

      136. Наша мета така: там, у природі, побувати та пощупати, щоб для нашого життя потрібне що-небудь знайти й застосувати для наших людей, щоб вони в своєму житті одержали задоволення. Ми з вами у своєму ділі, що ми робимо, одним оточили себе – нас із вами зустріла стихія, несподівана смерть. Ми далі жити в цьому ділі не змогли, на нас напала своїми силами природа. Вона напала на наші людські тіла, посадила виразку, грибок. А засобів таких нема, ми в природі не знайшли, щоби позбавитись від цього; і нема такого чоловіка, щоб він у цьому горі поміг. У нас на це діло розвинута наука медична зі своєю технікою, із штучним, із хімією. Усі сили кладуть на фронті, вони помагають діагнозу, а чоловік зостається безслідно. Хвороба всяка може бути й може не бути, вона природного характеру. Природа хворобу посадила, вона може зняти. Це є природна сторона. Природа мені говорить: цю хворобу на чоловікові ніхто не має права технічно лікувати, як тільки я – природа. Цьому всьому сама поможу через чоловіка здорового, загартованого мною. Він не простуджується й не хворіє, він чистим тілом любить мене.

    137. Йому за це ось заслуги сама природа дала. Він без мене, моїх сил – ніщо. Я – його мати, народила його таким. Він любить мене, просить мене, щоб я йому життя дала й учення. Він про це все пише, що йому дала в житті його природа. Він для цього всього 48 літ проходив та продумав, що буде треба зробити, щоб у природі зостатись на віки-віків живим чоловіком. Цього чоловіка доводилось у природі шукати. А найголовніше в житті – є наука загартування-тренування. Нема такої любові, як чоловіка тіло до природи, до холоду, до голоду. Паршек говорить для всіх. Природа служить для людей через їх діло ворогів. Я знайшов таке місце з усіма умовами, щоби була вся можливість на цьому місці без усякої потреби зостатись. Це наше місце райське, слава чоловікові безсмертна. Ось вам живий факт. Хочете-не хочете, а життя моє – у природі. А раз я такий є у житті, то будете всі такі. Природа недаремно народжує цього чоловіка, це вона схвалює. Природа мене обдарувала силами своїми, вона послала в люди хворим помагати шляхом загартування-тренування. А хвороба є хвороба, її посадила на чоловіка природа.

    138. Її лікують лікарі технічно, штучним, хімією. Вони безсильні це діло зробити. У них зовсім не те, що треба в житті. Їх хвороба садовить, запирає в тюрмі, а природа цього не хоче. У неї – воля. Це робить сама природа, вона бачить на людях їх незадоволеність. А тепер люди зробились більш цивілізовані. Треба їм свідомістю оточити себе, ввічливим бути, а в нас шалена така озброєність. Сусід проти сусіда має ненависть. За що? Ніхто не знає. Якби тепер Отця не було, то й сина б не було. А то син порядок отця ненавидів, вважав його недоброзичливим, ставився не так, як це слід. Індивідуальну власність уводив. Кому, а сину отцева струнка не по душі. Він довго думав, усякі повстання робив; до тих пір цей гніт смітив, поки отець свої сили здав. Його як експлуататора, поневолювача природа опутала, віжки в руського царя відібрала. Син із своїм народом оволодів цим ось місцем. Став уводити народне. Колективно стали грабувати цю природу. Вона стала більше терпіти від кожного діла.

    139. Нібито в усьому своїм режимом робилось людьми. Їхнє діло було спільне. За що не візьмуться, у них під руками горить. Вони бригадою робили, у них процвітало змагання. Вони гроші добували, їм хотілось жити краще, ніж жив їхній отець. Вони – два неприємних діячі в житті. Один одного хотіли взяти в шори. Але як був отець, так він із своїм таким багатством огороджений, так він і залишився в капіталізмі. А син – із своїм соціалізмом. Найголовніше – люди, вони були партійні й безпартійні. Комуністам більше давалось довіри в усьому. Комуніст є у пошані, він – за кермом. А безпартійний, він – не нашим, не вашим. Говорять: треба. Куди ти дінешся, якщо все життя складається в тяжкому труді? Треба буде робити. А на роботу беруть скрізь. Усіх у труді право одне - тільки роби. Діл у житті вистачає. А ми, люди, отцеві підкорялись; своє діло робив, недоробив, умер на віки-віків. Така сама й у сина система, своє діло він недоробив, умер на віки-віків. Що в цьому вони між собою так ось не поділили? В одного є зброя. Свої винахідники, цьому ділу ділки. В одного є зло, а  другий ще більше відраховує засобів на воєнні дії. Погрози великі, вони не вмовкають, а розвиваються.

    140. Самі мають свій народ, ним козиряють. Вони роль свою мають. Це є люди-вівці. Діло їм скажи: є такий закон – свій чужого б’є, виганяє із землі. Природа людей чужих посадовила, ними, як своїми, розпоряджається. Ми є люди технічних умов у житті. Ми з вами, що тільки побачимо, скоріше беремося зробити. Це  таке в нас є діло, до котрого ми, усі люди, підходимо, про це все подумаємо, після чого почнемо робити. Є такі спільно складені колективні роботи, а є індивідуального порядку. Словом, у житті стільки є робіт, їх не перелічити. Це ось писати по буквочці – складається слово одне. А коли друге слово не таке, а красивіше та звучніше, ніж це слово, їх набереться ціла така фраза. Вона примусила про якесь таке діло читати. Я довго про це ось діло читав, воно говорить про життя чоловіка, як йому в цьому хочеться жити. Він же був із початку своїх молодих років не такий, як тепер його оточила старість через своє незнання.

      141. Це такі були мої роки. Я тоді був молодий. Робити не робив, а проходив по природі, вивчав її, розумів її. Вона вчила мене своїм таким учинком. Я люблю природу, вона вчить мене, що робити для життя свого в природі, щоби жити в природі живим. Вона мене вибрала такого одного показати всім живе тіло, як воно свідомо терпить при холоді, при голоді. Це буде так робитись при еволюції.

    Сергій, редактор «Вогника», він же фейлетоніст, разом з Едиком, що знімає, хочуть здоров’я моє людям показати як загартування-тренування - науку народу, котра веде нас до вічно невмираючого життя. Вічно вона повинна жити в природі як така. Ми, усі люди, цьому ділу низько поклонимось і скажемо їм за їхню роботу спасибі. Учитель, діти, один раз це робить у житті. Щастя, здоров’я хороше можна одержати в природі, вона любить свого чоловіка, він любить її як таку. Вона сильна, вона його любить як ніколи.

    142. Сьогодні ця робота не робилась. Люди поїхали додому, вони зробили те, що буде треба. Атмосфера стала в людях інша. Чоловік став мислити зовсім не те, у нього появився дух, радується від цього. У природі дорога стала, проїзду права в людях не було. Природа в людях знайшла з усіх три особи, вони виявились шукачами цього добра, оточили себе здоров’ям. Водою облились, повітрям поживились, снігом пробудились. Такими вони зробились, без усякої зброї право ввели своїм умінням, таким учинком, умілою такою добротою. Люди повернули путь туди, куди це слід, до життя. Самі повернули. Свобода буде людям у житті. А життя яке! Треба в природі не вмирати, для цього діла сили треба мати в природі. Вона нам дає здоров’я, а ми, такі люди, не хочемо любити природу. Вона ж найголовніша в цьому житті. Вона цього хоче, щоб люди такі були між собою. Це є велика наша природа.

    143. Вона за це діло сама все зробить, у неї є такі люди, вони роблять все для цього діла. Їм легко своє слово про це сказати. Були хлопці з Москви кореспонденти, журналісти «Вогника». Вони приїхали знайти в природі правду, котра в людях повинна жити за своє, зроблене нею, без усякої смерті. Він є чоловік, у цьому всьому загартувався тренуванням, на  собі він робить, холодною водою при будь-якій атмосфері купається. Він любить природу, не простуджується й не хворіє. Його здоров’я – це природа, вона все зможе зробити, у баранячий ріг скрутити, це її діло. Якщо вона кого-небудь полюбить своїми силами, вона його збереже, дасть свої сили, щоб йому жити в природі вічно через своє діло. Він помагає своїм здоров’ям їм, повертає назад здоров’я, йому в цьому всьому помагає природа. Вона йому в житті – милий любимий друг. А друг життя – це не гроші. Любов у всьому своєму ділі помагає, вона в одному чоловікові зародилась у житті так, як природа його народила.

    144. Він у людях виявися не таким, як усі. На його люди дивились, лякались. Це неможлива одиниця по землі проходила, а він зустрічався з ображеним, хворим  чоловіком, котрому доводилось помогти. Він цьому ділу помагав, за це йому дякували, він заслуговував у цьому своє «спасибі». Це було в житті в природі так вперше, воно хорошим скоро прищеплювалось на цих ось людях. Чоловік своїм таким для нас учинком завойовував славу вічно невмираючого життя. А він є у цьому ділі перший і початковий цьому ось місцю, це спадщина його. На цьому місці його тіло як живого чоловіка загартовується, електризується струмом, для здоров’я робиться на цьому місці. У цих умовах чоловік робиться предковим.  У цього чоловіка природа не знаходить своєї вини. Він там чужим не живе й не краде, а як природна істота у себе береже. До свого ім’я не присвоює, не говорить: це моє.

    145. А раз воно має бути спільного характеру природи, то це вже слава тому, що робиться в житті – це Святий Дух Святої справи. Ми ще цього діла не мали, а тепер ми це діло пробуємо. Такого експерименту ми не робили. Хоча багато хто в цьому заперечують, але все це даремно. А коли природа на це все відкликнеться й зробить цю пробу. Ми з вами свідомо по снігу роззутими не ходили, природу, як такого холоду, не любили, боялись, як ворога, природу. А тепер ми природу переробили на любимого друга в своєму такому житті. А життя наше таке: природу треба так любити, берегти як око своє таке ось життя в природі. А вона із своїми ділами велика. У ній народився чоловік для життя свого. А це життя було в селі, там де люди із сусідами близько живуть, вони один одного ненавидять своїм учинком. Їм тісно жити й один одного так любити. У них смітило зло, велика ненависть.

    146. Я людьми був запрошений на кулачний бій. Битка доводилося зустріти як передовика, йому нанести пошкодження, збити. Він упав, йому сили відірвали люди, і це вони бачили. А герой став правий у цьому всьому. Він по-своєму вийшов на трибуну й сказав свої слова: ви, усі люди, нічого не знаєте й не хочете знати. А своє природа не кинула в грязь, вона вибрала всім селом, ходаком мене біднота послала. А природа 470 гектарів указала нам ділянку. Ми, десять дворів, його зайняли. Я вибраний уповноваженим хутору Іванов. Люди цього не хотіли. Мене вибрала партія кандидатом. Я це одержав за продаж хліба на селі, що мене примусило спуститись із хутору в Сулін. М’ясником я став робити, продавати м’ясо. А вина приватного діла не забулась, рука моя така замазана залишилась. Я державі заборгував. Мене суд осудив на два роки виправної колонії. Я там себе показав у своєму труді лісорубом перед усіма людьми. Я був ударник один з усіх цих людей. Мене одного вважали таким там.

    147. Я на всю таку колонію в Холмогорках. Нам відвели ділянку роботи, барак на Верхній Низовці, куди  я прийшов з любов’ю. Ніякого не треба було Петлюри, я був туди доставлений як чоловік вільної душі. Мені була доручена пилка, сокира й пильник для заточки пилки. Я багато біля себе не збирав, узяв князя Низовкіна із собою, як лісоруба. Уже прийшов такий робочий вранішній час, треба збиратись - у руки сокиру, пилку. На двох поляна дається, чоловік указує. Ми, лісоруби, підходимо на указане місце, де стоять будівельні й небудівельні хлисти, ліс різного виду. Ти, лісоруб, як на фронті. Свою роботу займаємо, робимо сперш сокирою, потім пиляємо пилкою. Кладеш один на один хлисти із рубленого лісу. Робиш, ставиш знак, що тут лежить деревина, вона має братись їздовими. Наше діло таке – рубати, поодинці класти в штабелі, робити знак. Так ми цю роботу скоро освоїли, стали ми її робити.

    148. У нас як прилавком стала робота відбуватись, вона робилася нами. Це все, що ми заготовляли, воно вивозиться кіньми по снігу до ріки на сплав, і там я робив. А з ріки, сплаву ліс ішов на переробку, на баланс. На експорт, на руське будівництво. Дрова робили людьми і відправлялось поїздами для паперу. А на папері писати, закони творити. Усе це робилось руками, думалось розумом для життя. Сила в цьому природи, вона починалась із ранку, вона тягнулась до самого вечора. Була ніч, а люди в цей час спали, їх сон оточував, їм робилось від цього сну так приємно й хороше. А все-таки сонечко всіх нас розбудило, а природа не держала на прив’язі людей. Вони що хотіли, те робили. Ми  зі цього всього робимо все те, що треба. А найголовніше – це є для нас усіх струм, електрика, привод, що з деталі все роблять. Це буде треба. Людей примусили це вчені люди. Їм тяжко доводилось це діло починати, це фізична така робота. Вона вводила людям своє змагання.

    149. Кожна шахта своїх таких людей підбирала й ставила на ноги для того, щоб  у них вийшло зрушення. Ученим треба сировина, щоб заводи робили, їм як таким треба цяцька. Вони цим інтересувались, старались, сили свої клали на фронті, щоби славу завоювати. Їм споконвіків цього бажалось. Вони організували таких людей, посилали, говорили нам: це так треба, ми повинні там це щастя знайти. У нас таке в цьому ділі життя. Якщо ми знайдемо ці поклади, то ними збагатимось. Ми людей примусили в цьому ділі творити чудеса. У нас на це буде таке ось діло, усе приготовлено, у нас у руках така зброя. Ми з вами, усі люди, такі в цьому ділі. А діло – людських рук. А рукам мисль подає, як таке треба робити. Ми ж є люди та ще які, робимо в природі такі пошуки, хочемо в цьому знайти такі багатства, котрими була б можливість огородитись і жити так, як люди не пробували жити.

      150. У природі робимо для цього діла все. Але одного не зрозуміли всі люди, живущі на білому світі: ми живі є люди в природі, але чужим огороджені. Усе в нас є і багато. Це не порятунок в житті. А ми стараємось добитись, щоби було в нас це чуже природне. Через це терпить вона, а ми її не жаліємо. Своїм умінням грабуємо, для неї є злодії й убивці її здоров’я. А про це ми не знаємо. Ми з вами незадоволені й у цьому не можемо задовольнити себе. Ми всі такі є живі на білому світі люди, без чужого такого добра не зробимо ніякого діла. Усе залежить від цього облюбованого нами місця. А ми з вами дорогу прокладаємо туди, куди намітили. Із самого ранку стали прокладати. Іде, сам собі думає: а що я повинен зробити, адже я не старець із своїм здоров’ям? А воно в мене таке, його можна будь-якому чоловікові запродати. Люди не однаково живуть у своїй такій місцевості.

    151. Я маю в себе не дурне, а хороше господарство. У мене є коні, пара їздових. Є воли, дві пари, свій плуг. А я сам один, треба в цьому ось фізична стороння допомога. Десь узявся цей чоловік, послуги свої він запропонував на строк нашої з ним такої роботи. Я – хазяїн, а він - робітник. Я ходжу за плугом сам, а він погонич. Нам ці тварини підкоряються, ми їх примушуємо. «Цоб» – борозного, під рукою - «цабе» – це мають такі клички. Вони нас слухати як людей. Ми на них оремо землю весь день, весь час. А сонечко сідає - ми цю роботу кидаємо й з усім табором їдемо в село додому, відпочиваємо самі й тварина. Це наша двох така робота. Назавтра готуємось знову, ми скот годуємо, за ним доглядаємо, щоб завтра на цій худобі, на цьому приладді зробити більше, ніж учора зробили. Про наше все, говорить хазяїн рабу, інші скажуть, а нам це ось не треба буде слухати. А ми про це діло самі хороше знаємо, а людям про це не говоримо. Живий факт.

    152. Про це все знає й держить сама наша велика мати природа, вона в нас найголовніша в житті, усім нам дає жити своєю такою силою, своїми змінами. Десь береться сонечко із своїми променями, десь так береться зі снігу вода, а землі в цьому є волога. Вона зеленню обсипає як таку. А нам, таким людям, котрі ждали такий час? Ми до нього готувались, у нас для цього є приладдя повно, у цьому всьому зброя. Із землею ми справляємось як це слід, нас цьому не доводиться вчити. Ми знаємо хороше ярмо. Словом, легко доводиться із цим ділом управлятись практично. Ми себе примушуємо, щоб віл був запряжений у ярмо, а їх доводиться мати на три пари. Ворота в дворі відчинились, їхати доводилось у степ, робота наша жде. Ми, як і завжди, приготувались робити. Вона нашого брата весь рік годує, а ми за це все живе наше діло одне вранці з двору в степ їдемо, а ввечері зі степу – у двір. Це відбувається весь тиждень.

    153. Це така селянська робота, вона так щодня відбувається. Усе літо ми знаходимось у полі. Ми там робимо те, що в житті буде треба. Нас у цьому природа жене через це в бій, щоб ми там жили зі своїм таким розвитком. Ми для цього діла самі озброюємось на цій ось місцевості в таких умовах. Ми сусід із сусідом живемо погано, а зробити нічого не зможемо. У нас велике зло й у національності. Люди стараються перебратись через кордон і там що-небудь таке зробити. У людей є своє те, що вони на цьому місці мають. Він початковий в житті чоловік, живе в природі за рахунок землі, хлібороб. Він доглядає за нею, старається це місце глибоко орати, це його така в житті підготовка. Вона ними робилась у рік один раз у хорошу погоду. Це ми в природі робимо під зиму під сніг. Ця оранка кладеться, про неї хазяїн не забуває, а все про це ось думає. Він з життя сніг видаляє, а весну теж літо до себе тягне. Йому треба в житті інше, не таке, як було.

    154. Усю зиму з халупи люди не вилазили, а в халупі сиділи, боялись природи. Одягались до тепла, а їли досита. Це всіх не зберегло. Природа для них була невідома. Коли народжувала чоловіка, то вона мати, а коли він умирав, то це нехороша сторона, біда, ворог всьому цьому. Між людьми й природою - незадоволена стихія, а із стихією тяжко боротись, вона сильна в цьому. Люди зимою вмирають, люди літом умирають – їх не жаліє природа. Вона нас усіх по цих ось облюбованих місцях населила, дала свій розум для того, щоб із цього діла вийшов живий факт. Ми для цього діла розвинули людську похіть. Вона так даремно до нас не прийшла. Для цього люди починали робити все. Лише б що-небудь у житті своєму він намітив, це діло він повинен зробити. Його бажання, він спершу про це думає, а потім приступає до цього діла його так робити. Нам треба втомитись після такого тривалого діла, ми починаємо вночі спати. А після цього ми починаємо так вставати.

    155. Як би ми так не жили, нас за наше все таке діло не любила. А ми для неї є чужі із своїм озброєнням. Люди від мене як такої матері ідуть. На своє тіло моє добро понадівають. І те, що вони їдять, є моє живе єство. Вони його вбивають, ним досита наїдаються. А з матеріалу дім побудували для життя свого з вигодами. Жити б, жити. А це ж усе моє, я від цього всього терплю. У мене, як у матері рідної, цього всього вистачає. А я за це все ніколи не прощу. У мене на це діло – природної сторони сили. Я їх поодинці приберу з дороги як таких. Нехай вони про це хороше подумають і скажуть у весь свій голос: ми в цьому ділі зовсім не винуваті. Я вас нікого з усіх людей не примушувала, щоб ви сваволили, мою рідну землю до свого імені присвоювали, говорили: «Це місце моє». А самі це місце парканом оточили, і в двір нікого так не пускаєте. А самі як такі люди зібрались із своїми силами, пішли в путь шукати в житті. Я, мовляв, є мисливець на зайця.

    156. А в людях є моя природна слава. Мужик наївся досита і до тепла вдягнувся, став мужиком, природним добром хвалиться. От, мовляв, я такий у житті є, подивіться. А не нове, а минуле. Було воно, є і буде. Він такий захворів, похворів і як усі умер він на віки-віків. Хвалитися у природі цим добром не слід, а краще жити так, як учить нас Паршек. Він багато часу в році зостається в природі без усякої потреби. Це велика поміч в економіці, і також здоров’я зостається при чоловікові. Ми повинні це все для життя. Легке робиться природою, вона жаліє й прощає йому за все, зроблене ним. Вони від природи мають образу, вона їх ображає.

    Я був за своє діло виконкомом Ворошиловградським на час арештований. Лежав у постелі. Два роки був не приписаний. Завдяки людям - вони звернулися в уряд, усе це зробили самі люди - приписали, а режим залишився. Для чого? Від «Вогника» приїхали, він це діло сколихнув.

    157. А вже завдяки «Вогника», Власову зняли цей арешт. У них на це широкі права договоритись, зробити свободу. Свобода дається людьми. Вони це робили, вони це зроблять, їх примусили умови це зробити. Із самого такого початку ми з вами так ось стали робити, і ми його так зробили. Вони розумом своїм це стали робити, у них вийшов живий такий факт, від чого в людях пішла ненависть. Вони не стали любити природу, стали від неї відходити, зробили з природи свій самозахист. Якби Паршек про це чуже не знав, він би не вирішив з людьми поділитись, їм їхнє залишити як своє. А моє знайдено в природі, я ним оточив себе, не як своїм, а природним. Усіх наших людей усього світу це місце з усіма потрібними умовами, щоби була можливість зостатись у природі кожному чоловікові без усякої потреби, щоби це місце було наше райське, чоловікові слава безсмертна.

    158. У Паршека чужого нема, усе є природне, воно для людей призначено, береже його, як око своє. Узявся за це діло – бережи, цінуй, щоб воно було живе. Убивати, красти – це право нікому не давалось. Узявся за це діло сам Паршек, один-єдиний чоловік у світі. Він народжений для життя нас, усіх людей. Йому природа підказала, що буде треба зробити в ній. Жоден чоловік із цим ділом не згодився, ні за які гроші слідом не пішов. А Паршек, він на це ось зважився. Він не залишив свою дорогу, а пішов нею прямо до мети, туди, куди це треба. Люди цього хочуть, вони цього ось хотіли. Ніхто з усіх людей так ось не хотів умирати, а всі до одного чоловіка фактично повмирали. Це не заслуги є чоловіка в природі, а їх такий програш у цьому ділі. Виграє в житті в природі найбільш ображений чоловік. Він хворіє, його природа за щось уже покарала. Дві хвороби не дає природа, два рази природа не обдаровує. Вона один раз приходить й один раз вона йде назавжди. Вона йде так удало, її такі робляться почуття.

    159. Сонечко все літо своїми променями так палило. Ми з ним прожили й живемо як ніколи розв’язано, з ним ми спокійно так проводимо. Але знаємо хороше, у житті йде інше. Як би чоловік не держав себе своїм здоров’ям, він буває й хорошим, а буває й поганим. Таке діло проходить, в атмосфері міняється.

    1982 року 25 січня в 16 годин п’ять хвилин помер Михайло Андрійович Суслов. Похорони відбулись 29 січня на Красній площі. Його зарили в землю люди. Це тоді було, коли Штірліц із своїм ділом їхав із Швейцарії в Берлін, а руські війська його бомбили. Він вийшов із машини, сів на обочині, думає: куди йому такому ділку їхати? Він був хазяїн Німеччини, а тепер йому місця в житті нема. Він же робив у людях діло, а тепер це місце скасоване. Він би поїхав до тата з мамою, але їх, як і всіх глядачів цих серій, не стане в житті. Вони так, як і всі живі люди, повмирають на віки-віків. Їх тільки будуть хоронити не так, як показали Суслова. Його хоронив сам уряд. А щоб жити чоловікові в його умовах – чоловік у природі таких прав не заслужив.

      160. А скільки їх не було на білому світі, вони жили, користувались чужим добром, вони крали, вони вбивали, продавали, купували. Що хотіли, те вони робили. А тепер кожен на своєму місці лежить у землі прахом. Він жде, на землю прийде зі своїми силами Паршек. Він прийшов на землю для того, щоб змінити потік. Старий потік – на новий потік. Цього люди всі не хочуть, щоби це вийшло. Умирати – значить не жити. А ми з вами весь час умирали, умираємо й будемо ми умирати. Тільки один з усіх він – це Паршек своє здоров’я вносить у життя, щоби жити вічно в природі. Він для цього діла сам не покладає рук. Він так не жде, як ми з вами ждемо. Воно до нас приходить недаремно, ми до нього готуємось, щоб не залишитися з порожніми руками. У нас має бути готове таке в житті приладдя, тобто зброя. Повинно бути таке здоров’я, яке ніколи не було. Зброя робить у природі діло.

    161. Його для цього всього зробили люди, вони цього діждались і стали самі робити, щоб у них це вийшло. Вони зі самого зернятка, а з одного цього зернятка виростає багато зернят. Це все робить нам, людям, природа, вона прийняла, це дала вона. Чоловік одержує від природи своє невмираюче здоров’я. Це ось від природи одержав своє здоров’я Паршек. Він його має, він його не жаліє передати іншому чоловікові своїм умінням. Він це вміння не перестає робити в природі. Він її діло це робить. Вона сама й буде це робити. Це є природа, вона одне таке ось залишає позаду, а нове, ніколи не бувале сюди на це місце вона приносить. Це після холодної зими, після морозів десь узялось у природі таке ось тепло. Це прийшла наша весна із сонячними променями, вона їх розкидала по ось цьому місцю, де зелена трава цю землю покрила. А квітка себе нам розкрила. Ми, усі люди, це бачили й старались цим духмяним подихати. Це був наш такий у житті аромат. Рідко це буває, але один раз на рік воно приходить.

    162. Цьому приходу наші люди раді. Після такого діла в природі нас зустріли такі стихійні в житті умови, атмосфера інша до нас у ноги прийшла своїми навислими бурхливими тучами, сонечко накрило, промені не далось на землю прокласти. Це все духмяне пішло. А по такій неприємній погоді свої сили припинила природа, на свій такий час ріст усього зупинився. Це була не зима, а гірше, ніж зима. Люди від цих ось умов зовсім тікали, їх примусила це на собі зробити природа. Скільки ми живемо, до нас таке літо не приходило. А зараз холод оточив. Це такі цикли. Ми з вами й це пережили діло наших таких рук. Ми старались усе робити, щоб наше сяюче в теплому вигляді сонце знову свої промені простягнуло обігрівати кожну травинку. Десь узялася на цей час ця духмяна квітка, вона нам вернула минуле це життя, котре до сих пір. Воно відходило, воно знову ж приходило так, як і було. Щоби була в цьому ділі яка-небудь втрата, цього ми не одержали. Природа своїми плодами нас обдарувала.

      163. Люди зимні плаття роздягнули, від цього тепла бігли у воду купатись. Вони труд свій у просторі робили, що належало одержати від природи. Вона про нас не забувала. Треба їй зібратись із своїми атмосферними силами – десь для цього взялась граюча туча. Вона давала нам знати: ось скоро з неї блисне блискавка й ударить грім. Пол’ється каплями вода, і почне нашу землю мочити. І цього ми від неї діждались. Нам від такого сильного дощу довелось усім бігти. Це було недовго, така штука проходила, туча ця пішла, на арені сонце появилось. Таке тепло прийшло, хоч знову у воду лізь. Дерева садів розпустили свої листя, а плоди старались себе показати. Нам приходилось на це все дивитись і ждати їх такої солодкої зрілості. Вони довго не висіли й не ждали, щоб ми рвали їх, а падали на землю. Ми нагинались, їх піднімали, скоріше в рот посилали. Говорили про їх смак: це була одна з усіх у природі небувала плодова річ. Такі діла природа сама так робила й зробить у будь-яку хвилину. Ми так дихали, так ми жили, без їжі не залишались. А за цим усім росли всякі фрукти.

    164. Мене звинувачують у тому, що нібито так людям сказав, що вони нічого в житті не зробили. Я це не так виразився. Я істинно сказав, скажу: дуже багато зробили, у них є, але жоден чоловік у житті в природі не задовольнив себе. Він як умирав, так він і вмирає, і буде вмирати. Це так говорить Паршек. Це істина є у природі. Через це все, зроблене нами, у нас розвинута в природі смерть. Вона на нас введена через це діло. Ми хотіли зробити це діло, а з нього робився чоловік, живий факт. Він народився в житті не для того, щоб він цим ось людям, котрі його народили для життя свого, став своїм учинком заважати. Вони це бачили на ньому, але зробити не змогли: їхнє дитя, жаль його карати. Він сам до цього всього прийде, його умови примусять на собі це все одержати. Він би цього не хотів бачити, а його природа так оточила, йому нанесла таку в цьому ділі хворобу. Він захворів, похворів і вмер. Йому з людей ніхто в житті не знайшовся це зробити. Цьому чоловік не вчився.

    165. А раз він цього не хотів у житті зробити, він не вчився цьому. І не хотів, і не вмів, і зробити те не слід. Йому як такому не треба похіть робити. У кому він умирав, коли його випускав із себе? А що це тебе примусило? Твоя дур. Предки довго думали, сиділи за вогнем, хорошого вони не надумали, а прийшли з висновками: треба буде закурити що-небудь, послати всередину. Тютюн знайшли, плантацію стали мати. А в природі було свідоме терпіння, еволюційність. Вона не сказала чоловікові, щоб він ішов так умирати, як він ходив на своїх ногах, а про діло все він думав. Став робити, недоробив, умер. Плантація велика, її треба обробити, за нею треба доглянути, щоб вона нам дала свій ріст тютюну, щоб він запах мав. А люди його таким сушили, на свою зручність робили. Він пахнув. Вони його різали, у пачки складали, а цигарку набивали, щоби чоловікові приємно було закурити. Він не курить тютюн, а все це спричиняє повітря. Без повітря ні одна одиниця не живе. Усьому діло – це повітря. Ми його в хлібу запікаємо, він там умирає сам без усякого такого.

    166. Перша моя намічена мисль, вона мене зупинила одного на цьому місці. Я біля нього ходив багато часу, усе я про це думав. А все ж мисль моя привела до спадщини мого рідного отця, котрий не мав куди мене такого діти. Він усім сказав: «Чувілкін бугор». Це моє вічне в природі є життя. Я його тут знайшов за сорок вісім років, по природі проходив та продумав. Мені природа це підказала, зрозумів про це ось діло. Ми по природі багато людей відправляємо в експедиції. Туди їдемо озброєними для того, щоби поповнити тим, що треба буде в житті. А раз ми це, потрібне в житті, звідти доставляємо, то нам за це все люди скажуть «дякую». Це було діло таке моє, про що доводилось пізнати в людях, живущих на білому світі. Їх це все в житті, що вони мають, не задовольнило. Вони народжувались у природі так ось радісно. А коли вони пожили, утягнутими зробились, побачили свій такий для них нестаток, хорошого не одержали, із сльозами стали закінчувати життя. Вони б це все кинули й пішли геть.

    167. А куди й для чого ти підеш, якщо твоє життя на цьому місці? Твоє все присвоєне тобою, ти більше не вмієш робити. Таке діло не народжувалось і не робилось у житті чоловіка. Він дивиться, він бачить, він учиться, а потім він починає робити. Це його практичне діло, він приступає до цього діла, починає робити. Чоловік у житті своєму є професіонал. Він у діла вчиться, старається зробити краще, ніж це діло. А за його хорошу зроблену  роботу й люди скажуть хороше. Це діло або така є у житті своя робота, вона робиться чоловіком повсюди, нею хвалять. Хорошому можна завжди позавидувати. Чоловік зробив собі для сокири держак, ніхто не скаже: він поганий. У хазяїна хорошого все приладдя таке: можна цьому всьому позавидувати й сказати про це все зроблене як любителям у всьому. Він хазяїн цьому добру, він для цього діла живе, щоб йому перед усіма людьми цим усім похвалитись, сказати: я вмію жити.

    168. У нього й двір не такий, як  у всіх, і коні не такі, як у всіх. Масть ним підібрана, як одна, і бричка як бричка. І в іншого хазяїна є чим похвалитись, але не таке, а іншого виду. У нього молочна корова й птиця дворова. Він молочко попиває та м’ясо поїдає. Люди не однаково між собою такими живуть. Приватна власність чуже, помагає хитрість, уміння. Зайве в прибутку мають. Що тільки в цьому сама природа чоловікові дає, йому щастя. А коли в нього це діло буде жити багато чим, йому місця повсюди вистачає. Хазяїн цим ось живе, поглядає на природу, він Бога так просить, щоби прибуток у нього ріс. Він уже про цю просьбу забув, що треба просити. А в нього воно далі не лізе й не прибавляється як на якийсь гріх. Горе десь узялось із бідою точно, у хазяїна живе впало. А прибутку нема, а є у хазяїна збиток. Починав розвиватись, і до того дійшло, що десь усе подівалось. Він зробився в своєму житті невпізнаний. Від нього й люди інші такі відвернулись.

    169. А на заводі живе й робить чоловік, він ні на що так не надіється, як на своє здоров’я. У нього є люди, котрі думають про його умови, він на це діло навчається, себе для цього готує. Вони закінчують вищий навчальний заклад. Він агроном, він директор усього хазяйства, він же хазяїн. Він, як такий чоловік та ще комуніст, член партії, за все відповідає. Його діло – це технічне. Йому як такому партія довіряє, він нею живе, а партія таких людей у цьому ділі держить. Це приклад іншим; що ми схотіли, зробили й зробимо. Але це ще не все діло ми зробили в житті. У нас ученим людям завжди лежить їхня дорога, у них на руках дипломи. Вони є теоретики. Вони для нашого людського життя взяли від приватного капіталістичного розвитку, щоб від темноти відійти й навчитись знати більше, ніж інші. У вчених людей – технічне знання. Він за словом у кишеню не лізе і зможе чоловікові відповісти, він же для цього вчився, він же не перестає в своєму житті вчитись.

    170. Не треба мені в житті нічого, крім одного здоров’я, котре в цьому ділі було. Воно мені в цьому так говорило й говорить, і буде говорити своєю мислю про це діло. Чоловіку нашому треба таке місце, котре в себе створило всі умови в цьому, щоби чоловік став мати можливість зостатись у природі без усякої потреби. Цьому місцю райська слава чоловіка безсмертного. А щоби зробити це, треба буде природні сили природного характеру загартування-тренування, щоби труд був для всього нашого діла всіх людей усього світу. Їм треба така дорога, по котрій треба ступати для їхнього життя. Смерть як таку цей чоловік прожене, а життя введеться в славу. Де візьмуться люди на цьому бугрі. Вони скажуть про це своє слово. Це буде наше райське місце, чоловікові слава безсмертна. Я про це пишу впевнено, це діло обов’язково в житті в людях буде.

    171. Білішого, холоднішого, як сніг, нема нічого в житті. А ми, усі люди, його зроду боїмось, як ворога з усіх. Це ж людська така природа, вона листочками одяг, не плодами, він огороджений. А люди за цим ось женуться, хочуть у житті скористатись як своїм таким добром. Вона без відмови це їм дає, це їхнє бажання. А загартування-тренування є народна, усіх людей, наука. Тільки її ніхто з усіх не знайшов, крім мене одного. Я в себе проявив на це діло любов своїм умінням, своєю любов’ю до холоду й голоду. Моє свідоме таке ось терпіння. Для мене це велика в цьому прийшла в природі радість. Усі від цього діла біжать, як від неприємності, а я цей час жду, ніяк не діждуся, щоб у ньому, як у ванні, покупатись, по снігу босою ногою походити. У цьому ділі це моє знайдене – моє джерело всього в природі життя.

      172. Я в природі вчусь, хвалюсь перед світом. Нікому я ці дари не віддам. Ученим людям говорю: це моє діло, я з ним іду прямо до мети до безсмертя. Для цього всього знайшов таке місце, ним оточив себе, як природою. Вона мене примусила зустрічатись із своїм ділом з ученими. Їм інтересно знати про це, як це вийшло: усі люди так живуть, а от ти живеш не так, як усі люди живуть у природі. Вони не люблять природу, а від неї одержують плоди. За нею так доглядають, зі землі роблять грядку, щоби туди вкинути зерно. Люди природу примушують, щоб вона їм родила врожай не малий, а великий. Їм хочеться від неї одержати прибуток. Вони для цього ждуть час, до нього як такого готуються. У них для цього є зброя, така сила, вона їм у цьому помагає, усе робить. Вони для збирання хліба мають комбайн, він сам косить, він молотить, чисте зерно в машину сипле. Транспорт везе на елеватор, де зберігається це державне зерно. Воно використовується все по плану. Його охороняють від комах.

    173. Із цим хлібом люди возяться весь рік, весь час. Їх діло одне – зустрічати тепло сонячне в променях. Дні прийшли. Люди про них знають, що треба буде з технікою виїжджати в степ і там робити свою таку роботу. Вона робиться для цього діла весь рік, весь час, у цьому вони копаються. Зима приходить із своїм морозним снігом. Ми, такі люди, до нього вже приготувались свою машину поставити й робити те, що буде треба. Ми в цьому ось ділі так трудимось, у сільському господарстві відпочинку нема. Сьогодні зліз сніг, машина пішла робити в степ, земля її жде. Вона оре, вона робить усе, що хочеш. Нею управляє чоловік, він на ній зранку до самого вечора, не злазить, нею так управляє. Люди є для цього діла, так вони думають, а потім приходить такий час, вони своє діло знають хороше, їм доводиться бути командирами. Командир – висока особа над людьми. Це його обов’язок усієї роботи. Де тільки тяжко жити доводиться в житті, так тільки на землі та на своїх ногах. Чоловік спішить, він спершу про це подумає, а потім він приступає до роботи.

    174. Він же чоловік, та ще який. Йому в ділі ніяк не хочеться робити, а умови в ньому є, треба робити й обов’язково треба робити. А коли ти робити будеш, де б ти робив і як не робив, тобі будуть платити. А коли тобі будуть платити гроші, то ти сам зумій купити продукт і годуй себе. Це буде твоє пряме задоволення. Зумієш це зробити – будеш сам у цьому жити. Так як чужого годувати не стануть. Просити їсти – у житті таке не прийнято. Давати нема кому, говорять люди. Посилають робити. І так діло дійшло до того: така професія між людьми є, якщо зумієш ти красти, щоб не пійматись. За це погано не живеш до тих пір, поки ти не піймаєшся. Твоє таке в цьому ось життя. Бідному чоловікові хоч умирай. Невчений живе, як дикун. Але природа така мати, вона твоє таке страждання врахує. Ти на своє місце як живий чоловік попадеш, якщо будеш так ось прагнути.

    175. Тебе природа в цьому народила, вона тебе береже всякими шляхами. Якщо ти із своїм тілом пахнеш, ти такий у житті є один чоловік, котрому ми всі повинні поклонитись. Ми з вами всі звичайні, такі прості люди, живемо на білому світі один раз, у все ми втягуємось. Нам треба одне, нам треба друге й третє треба. Цяцьок наробили з природи для знищення ворога, а самі до сих пір не знайшли й не пізнали його як такого. А він є. Ми, капіталісти, - це рідний отець революції, вона в природі створила Радянську владу. Це є народ самовільний це діло робити. Лише б тільки захотів зробити діло маленьке, це діло робиться для хорошого життя в природі. Ми самі це діло намітили в людях зробити, ми в ньому вмирали. У цьому ділі раз почали, значить треба зробити. Ми, люди, повинні цим ось гордитись? Наше таке ось є у природі діло, воно нас веде до життя, щоб у ньому пожити один такий час, а потім умерти.

    176. Це наше всіх людське діло – не переставати одне робити це діло. Ми на місці не сидимо, шукаємо в природі те, що треба буде. А в самих є мисль така: якби вміло жити тривало в природі. Хворіти не хочемо, стараємось жити без хвороби. Самі вчимось ми на лікаря, технічними робимось людьми, штучним ми огороджені, хімія введена. Ми з вами на чоловікові відшукуємо причину, діагноз. Він у нас відомий. У нас є стандарт, чим його зупиняти, щоб він далі не ліз. Ми знайшли в природі спосіб видалити з чоловіка, але поки що в нас так не виходить. У житті чоловік умирає. Йому треба в природі найти не спосіб, як це робиться лікарями, - треба нам оточити себе ділом Паршека. Це треба не лікувати хворого, а треба здоровому чоловікові запобігти простуді й захворюванню, щоб він знав своє таке місце. Воно є з усіма такими умовами, щоб там була така можливість будь-якому й кожному чоловікові зостатись без усякої такої потреби, щоб на цьому місці чоловік оправдав себе славою безсмертною.

    177. Це місце вже знайшлось Паршеком із людьми разом на Чувілкіному бугрі, де Гімн прозвучав. Ура цьому ділу.

    А діла в нас такі проходять  у житті в природі. Скільки їх як у природі, стільки нема ніде. Нам, усім людям, їх не переробити. Одне ми закінчуємо, друге починаємо. Цьому кінця не видно.

    А Паршека таке діло. Якщо нам у цьому ділі доводиться вмирати, то краще зовсім не робити, адже ми не зупиняємо цю хворобу. А чоловік живе в нужді, йому природа не так скоро відкриває очі, він же своїм ділом незадоволений. Тому в такому житті робить у себе зброю. Вона зроблена руками чоловіка: він так боїться близького сусіда. Він через стіну так от дивиться, він бачить і знає, що там у нього робиться. Сусід йому такому не довіряється. Він погано про сусіда думає. У нього велика ненависть до сусіда. Які б вони не були близькі, але їхній дух чужий.

    178. Така велика Америка із своїм таким капіталом не близька до Радянського Союзу. Це є обман. Два близьких рідних ворога, вони через капітал не змиряться ніколи ніяк. Зброю люди самі роблять, вони до цього діла готуються, без чого не обійтись. Це ж продукція, вона для війни зроблена, колись люди це все пустять у хід.  Це ж є живі мислячі такі люди, їх ніхто з усіх не примушує. Вони самі це ось у житті робили, роблять і будуть робити. Лише тому все життя в цьому твориться, люди бояться своє місце, ними захоплене, втратити. Отець свого сина може в будь-який час образити. Щоб його помилувати як сина свого, він же отця рідного не послухався. Пішов проти, йому сказав: досить, щоб ти мною таким ось розпоряджався. Ти мій отець рідний, що хотів, те зі мною ти зробив. За гроші чужі ти мене продавав. Я так слухався, хотів тобі цим ділом помогти, але в мене, такого чоловіка, їх не вистачало.

      179. А в природі своє здоров’я через це втратив. А щоб його знайти, таких засобів не знайшов. І чоловіка такого не знайшлось, щоб мені в цьому поміг. А твоє таке ось діло: ти над мною мав бич. Навчив сам себе примушувати. Я – твій рідний син, про це думав, але зробити не зміг. Природа на твоїй стороні була, до тих пір я був слухняним. Багато людей режимом твоїм оточені політично, відбували, сиділи роки в засланні. Але природа готувала в цьому ділі теорію, вона людьми писалась, але ніхто цьому не придавав значення, що це писалась, ніхто цьому не давав значення, що це писалась людьми правда, за котру взявся Паршек. Він не бачив ні отця, ні сина, щоб вони цим задовольнили себе. Я пишу правду, що люди й раніше, і тепер, вони своїм поняттям у житті, їх бажання: не хотіли в природі через це діло вмирати. Він не одне таке діло робив, узявся за діло інше, теж став робити, і недоробив це діло, захворів. Природа взяла й посадила йому на тіло виразку, грибок. Уся медична наука не змогла цього зробити.

      180. Ці люди, котрі одержали замовлення, за це все вони одержали великі гроші, а ті, хто винайшов, за це одержали нагороди. А тепер це все доводиться в хід пускати. Ця продукція, у житті зроблена, шкідлива. Люди проти людей розлючено ставляться, один на одного зводять наклепи. За що? Самі не знають. За це діло, їм доводиться робити. А в хід пускати цю ось зброю на людях. Ми самі не знаємо, що ми з вами в житті робимо. Цілий фронт розставили зброї. А її люди з радістю зробили, у них появилась охота до цього діла. А тепер вони б усе зробили, але вже було пізно. Природа цього не хотіла б робити, але самі люди за це все взялись. Вони свій такий розрахунок утратили, вони в цьому ділі сильно помилились. Їх діло довело зробити для цього чоловіка свою придуману зброю. І треба було козиряти, що ми такі ось люди своїм умінням не дамо жити.

 Через це все діло робиться між нами всіма смерть, ми через це все

вмирали. Скажи кому-небудь про це все, він не буде із цим згоден. Учені добра нічого не зробили, а шкоду зробили. З природою не воювати, як ми в цьому ділі воюємо. Ми ж технічні є люди, штучним огороджені, а хімія введена. Які ми є люди? А от природно яйце не зробили. А що ми з вами навчились робити, те ми з вами зробили. У нас воно таке є. І хочеться що-небудь таке зробити, а в нас, у таких людей, не виходить. Ми звикли в природі робити. Наше таке ось діло обов’язково треба в людях зробити. Без пори не буває в році, чотири рази вона приходить, чотири рази вона відходить. Ми її ждемо, про неї таку ось думаємо, до неї так у цьому ділі готуємось, про неї говоримо. Як хочеться зі цього холоду піти.

    182. А коли холод насідає, ми до нього із своїм ділом приготувались. Як тільки на поріг прийшов, де він узявся цей холод, а ми до нього як такого приготувались. Ще не холодно було, а час показував, так як воно завжди в житті в природі робилось нами. Ми боїмось, як ніколи, природи. Треба чи не треба, а валянці валяємо, хоч і нема на арені зими, так є з чого валяти валянці або шити який-небудь одяг. Не буде засобів – не буде сил, можливостей. Вона живе з кожним чоловіком, а з нею як із такою треба вміло жити. Якщо ти за чим-небудь прийшов, хочеш що-небудь зробити в житті, зробити людям хороше, то твоє це надумане діло тебе не образить ні в якому разі. Це таке робиться в природі діло, без котрого жити не будеш. Тебе природа народила живим чоловіком, руки, ноги створила; очами бачать, вухами чують; твої ці всі почуття тебе так оточують. А ти від цього діла пішов, на себе одів одяг - самозахист такий у тебе відбирає твоє наявне здоров’я.

    183. А от жити – доводиться захищатись. А як люди в цьому ділі так ось жили? Їм доводилось жити з усіма своїми неприємностями. Народитись треба, а жити теж треба, утягуватись теж треба. Одне тільки не треба чоловікові – хворіти не треба. Умирати не треба, нам треба в цьому жити.

    У Паршека запитують учені: як це вийшло? Свідомість привела до цього діла, довелось зустрітися з природою. Вона говорить про людей, котрі живуть: вони їдять багато, вони одягаються до самого тепла, а в домі живуть з усіма вигодами. Здавалось, у цьому всьому жити б, жити, а вони вмирають на віки-віків. Для чого так жити? Треба поставити за мету піти в природу пошукати для цього ось життя.

    Є для цього всього в природі загартування-тренування . Воно в природі в людях жило й є воно в житті. Її правами треба скористатись. Любити доводиться природу. Не треба боятись холоду, особливо повітря, води й також не треба боятися землі.

    184. А треба шукати в природі зовсім інше. Я в природі знайшов для життя наших усіх людей це загартування-тренування. Воно всім людям треба. Це людська є наука, тільки нею треба займатись між людьми. Йому хороше, він не простуджується й не хворіє, це йому хороше. А загартування, воно нам треба всім, це наше здоров’я, воно необхідно, а ми його втрачаємо в процесі свого життя. А Паршек його не жаліє будь-якому чоловікові передати всякими засобами. А іншому воно треба, він хотів, щоб Паршек його навчив, що буде треба зробити, щоб здоров’я не втрачати. У Паршека – любов, він природу любить. Йому холод, сніг – це найголовніше в житті є, своє здоров’я. Воно треба всім, а ми боїмось холоду як такого. Ще його нема, а ми готуємось із своїми силами, збираємось і ліземо в теплі умови, там ми його робимо шляхом уміння. Ми його зробили для цього всього, нас це ось у житті рятує. У нас є спосіб, він по погоді для цього діла зроблений. Ми в цих умовах свій такий час проводимо, нас як таких рятує це.

    185. А природа, вона не така є, як наші люди. А в людях – усе наше таке життя. Воно спочатку в першому ділі починалось, а кінцем кінчалось.

    А життя чоловіка – це Паршека діло. Він через своє діло кинув сім’ю й дім рідний. Іду в природу. Зі мною зустрілись гострі колючки по путі. Я порізав тіло своє до крові, не знав, що робити. А Юта балка попереду мого проходу, там свині порили лігвище, у ньому була вода, сонцем нагріта. Я туди – як у ванну, полежав, поперевертався – і в мене ці скабки десь ділись. Здоров’я моє попереднє стало. Я далі пішов. Іду, дивлюсь, а вовки грають. Я на них подивився, вони - на мене. Слова нікому не сказали, розійшлись. Я пішов своєю дорогою, а вони залишились ззаду. Мені довелось попасти в місто Шахти. А там люди стояли в черзі за водою. Жарко було, пити не хотілось, а перевірити було треба їх доброту: вони мені дадуть напитись води? Якщо дадуть води, то я далі путь свою припиню - мені йти нема куди. Я жінці говорю, щоб напитись води. Вона подивилась на мене, говорить мені: «Кружки нема».

      186. Ось тут-то народилась переді мною невмираюча є правда. Я ж щодо цього хворий чоловік – шукач у людях істини. Вони не знали мене, мого тіла погидували. Треба дати води, а вони не дали. Значить, історія не зупинялась, а пішла робитись. Чоловік це діло почав у природі на людях творити. Іду я далі. П’яниці сидять гуртом, вони побачили мене, теж помилились, і до них не пішов, а «спасибі» їм сказав за їхню чуйність. Вони думали не те, а вийшло інше. Із балконів побачили мене, своїм сміхом оточили. Я це бачив хороше. А йти треба по кам’яному, а там по шляху на цегляну Персияновську землю, де доводилась струмом набратись від цілинної землі. Це була зарядка для життя вічного чоловіка, вона мене так загартовувала, підготовляла тіло моє, котрим доводилось іншому чоловікові здоров’я відновити. Він його втратив, а втрачене знаходити тяжко. Тільки мені, Паршекові, довелось оточити себе цими дарами, із водою й землею все вийшло в мене.

    187. Я цілком і повністю огородився силами, узяв їх у природі. А природа, вона всіх нас примусила жити по своєму наміру. Я йшов та приглядався, як у той час люди жили. Їх копійка примушувала. У драгах вона тварину гнала, у ярмо – бика чи корову. Для себе вугілля в Новочеркаськ везли продавати. А я в той час певного місця не мав. Куди, для чого? Під руками ніякого діла не було. А природа вела, розум давала в путі мого проходу. У Новочеркаську був родич Іван Климович Захаров. Він жив по Базарній, 15. Священик старого обряду, я про нього як односельця згадав, вирішив до нього зайти спати. Ніч була літня, а я по місту пробирався. До мене міліціонер прив’язався, у мене адресу питає, я йому точно дав, а він тоді відв’язався. Вони від мене не відмовились, запросили. Яка там їжа, якщо я прийшов на землю для чого? А в мене дорогі дари, я мав природні засоби, але не зміг їх використати.

    188. Природа мені не підказала, до часу я ждав, вони десь себе відкриють, дадуть волю мені. Я буду жити за рахунок цього добра, за рахунок цього діла. Мені матушка постелила постіль, я ліг у неї. Де тут сон візьметься, якщо життя нема, а жити-то треба? Люди своїм учинком не дали, на роботі “пришили” попа. Я – піп, а попу життя нема: він не наш, а чужий. Я як чужинець і блукаю по природі. Вона мені підказала: «Для чого ти вдягнувся в цей ось одяг, котрий чужим виявився. Він – не твій, він – мій, а ти ним хвалишся. Говориш: він хороший». Сам не знаю, звідки він до мене прийшов? Чи я його купив, чи сам зробив.

    Спав, не спав, а 12 годин пробило – треба було вставати, іти в дорогу. А ніч темна була, хазяї сплять. Я кинув цей чужий одяг, мені відчинились ці секретні ворота. Я як заходив вільно, так і вийшов. Мені не подумаєш, а двері були відчинені. Це все зробила велика мати-природа без участі хазяїв. Вони сплять, їм не до того, хто прийшов, для чого прийшов? Паршек їм не сказав, зразу спати з дороги уклався. Він думав, він гадав: куди йому діватись?

      189. Із роботою не в порядку, як чужого його викинули. Кому він такий у цьому буде треба, якщо йому дали строк не ставити шість місяців? За що, про що? Говорять: «Відмовився від своєї роботи, а тепер ходи по своїх людях». Це добре знаю, а вночі йду. Їх діло не по душі. Сьогодні йди, завтра йди, а колись треба спотикатись. А коли впадеш, то довго, тяжко треба підніматись. Краще зовсім не падати. Я тільки починаю, друга доба пішла, як із дому. Грошей – ні копійки, у сумці - ні куска, і їжа не надокучає, нібито в цьому без усього так звик. А час іде, одне відходить, а інше приходить. Що за така це причина, що на мою долю випало робити, без усякого такого технічного самозахисту доводиться йти в природу? Вона завжди любила до невпізнанності одягати, вона годувала, вона поїла, ставила на ноги. Очі були, чим дивитись. А почуття було погане. Воно із своїми силами не доходило. Це таку штуку ми самі зробили – побоялись природи, її таких ось сил. Вона не питає в тебе, який ти є і що ти в житті можеш робити?

    190. Вона героїв у себе ніяких не має. Раз за це ось узявся, боятись не треба. А чуже не бери. Бери своє живе, рухоме. Не старайся чужим жити. Я, говорить Паршек, устав із постелі спокійно, ніколи так не ходив. Сили став мати: поганого людям не робити, а помагати. Усі свої сили мав, мені природа призначила. Я не годував, я не поїв, а вчив усіх одному. Люди слова слухають і роблять моє діло. Воно не фізичне, щоби було тяжко.  Від мого всього легко й хороше. Якщо в тебе болить, ломить щось таке, нікуди не дивись – своїми очами, думкою туди сили направляй, а сам через горло повітря тягни до відказу. Краще й легше берись за моє тіло й проси мене. Я – твій Учитель. Ти говори з душею, із серцем – будеш здоровий. Найголовніше – це буду я для тебе. Чоловік здорового характеру відіграє роль у цьому. А я одержав від природи такі ось дари, з котрими не гріх зустрічатися з будь-яким і кожним хворим чоловіком.

      Я йду по умовах міста. Здавалось би, у цьому програш. А коли придивишся, то я один у світі, ображений людьми, я – «невиліковний є хворий чоловік». Для мене ця картина є не початкова в житті такому.

    191. Хвороба є хвороба, вона посаджена природою болісно, особливо є радикуліт. Це неможлива така одиниця їй. Мало людей є таких, щоб від прийому одного легко стало й добре. Це може зробити в житті чоловіка тільки загартування-тренування. Воно робиться природою. А раз природа її посадила, то вона її візьме  - це є істина одна з усіх. Якщо ви цьому не вірите, то давайте ми зробимо живий факт на будь-якому чоловікові живому.

    Іду я вночі по місту, усі люди цієї місцевості у подушках, у перинах сплять. Мені теж такі умови створювались, а мене штовхає природа, говорить: «Ти для чого до мене прийшов, спати? Твоє діло – зі мною рядом». А то спали, тепер доводиться жити. Твоє діло тепер таке. По путі складеному проси мене ти, що хочеш. Перед собою побачиш цю ось місцевість. Знаєш, колись по станиці Грушевці проходив. А тепер твоє таке діло, треба через ріку Тузловку перебрести на ту сторону, щоби була можливість така.

    192. У полі один без нікого, крім атмосфери однієї. А коли я пробирався по станиці, молочниці побачили мене такого. Уже сонечко піднялось, вони вдвох також сміялись. А я своє діло прокладав, пробирався через Тузловку. А в природі десь узявся густий, як молоко, туман. Він мене оточив, я не бачив нічого, крім угорі пташок жайворонків, котрі співали свої пісеньки. Це її був такий час. А я держав себе на північ, знизу піднявся на височину, туман зостався на землі. Мені доводилось іти по природі. Вона мені такому кидала під ноги коників і маленьких літаючих жучків, вони мені дорогу давали. Я далі пробирався, ішов у Новошахтинськ до Івана Олексійовича, до друга по дитинству. Він інженер горничних робіт, гроші заробляє, живе хороше. Я піднявся до дороги від Переянова до Родіонова, вона тягнулась. Крім одного зайчика сіренького, не бачив, але хотілось побачити що-небудь, щоби природа мені показала. Я так її просив. Вона, недовго думаючи, своє діло показала. Я по цій дорозі побачив борзого кольору собаку, що пробігав. Це були мої в природі дари. Вона мені це все піднесла. Я цій собаці говорю: «Хлопчик». Він мій голос почув.

 

1982 року 9 лютого

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. З копії оригіналу. 2013.02. (в1412)

   

8202.09   Тематичний покажчик

Учитель історія   1,9,110,147,186

Чуже  13,150

Терпіння  78,156

Терпіння, хвороба   137,177,181,190

Новий потік, нова раса 160

Незадоволення  164,166

Бугор безсмертя  170

Загартування  171,184

Війна  178

Отець і син  138,139