Паршек із загартуванням-тренуванням…

Моє це діло. 1982.07. с.12.

 

Іванов П. К.

Паршек  із загартуванням-тренуванням

продовжує свою справу почату

 

1982.02.09 – 1982.04.21

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош.  Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

      1. Я це загартування-тренування знайшов у природі, оточив себе з ним у колючках з гострими голками, до самої крові пірнув. І тут же біля села Пушкіна десь узялось: свині лігвище для себе вирили. Я туди своє тіло дефектне занурив. Ця вода, сонцем нагріта, дала мені такий життєвий спокій. Я в цьому побачив світло. Я пробирався по бездоріжжю, десь килим для цього брався, він мене тягнув туди, куди слід. Я там був, старався своє залишити позаду. Я без чужого пробирався. Мене зустрів собака, він мене такого ось не бачив, а поклала свій хвіст, їм стала виляти – значить є   між нами наша дружба. Природа, вона все зробить, вона мене розбудила, веліла  не спати. А  тепер цей собака – милий друг мій. Він мене такого держить, не допускає до людей. Вони самі найдуть, прийдуть і скажуть свої слова: хто є я для них? Я – їм милий друг через діло наше. Мені діагноз не треба, мені треба чоловік. За мене природа не забувала. Прошу – вона дає. Я просив це місце, вона його дала. А ім’я моє там залишилось на віки віків. 

      2. Я – до нього: «Хлопчик». А він дає знати: виляє хвостом – значить, наша з ним дружба є. Я йшов упевнено й надіявся на природу. Не знав: а що з цього вийде? Ми з ним розуміли мову свою. Я просив його, він усе робив, ні від чого не відмовлявся. Це розумниця в житті така була. Скажу: Хлопчик, – він тут як тут, уже напоготові. Готовий бігти туди, куди я його примушую. Це не моя ідея. Я так подумав, мені зробилось його як собаки жаль. А тут на це таке діло палатка червоноармійська десь узялась. Я – туди із своєю доповіддю офіцеру розказав. Він не пожалів у цьому, дві скибки хліба він дає мені, говорить: «Годуй сам, вона за тобою не піде». Так воно й вийшло. Я – до Хлопчика,  а він чужий мені став, від чого доводилось відмовитись. Моя природа не стала служити другом через мою подачку. Жаліти мені природу не доводилось, вона більше жаліла мене. Дала друга в житті, а я хотів цим збутись. От де були для мене сили дано природою, а я їх своїм учинком не зумів зберегти. Хлопчик не для цього до мене, такого неімущого,  прийшов; він прийшов сили Паршекові в природі підтримати. 

      3. А дороги половини не пройшов Хлопчик, такого діяча не визнав за таку істину. А вона була в Паршека, він  не зберіг це здоров’я. Воно треба усім нам це загартування-тренування. Природа намітила одного в світі чоловіка зустріти по ось цій дорозі, він відмовився від чужого, узяв своє живе тіло, став ним хвалитись. А люди, не знаючи його, сміялись. Він це бачив і чув це. А коли торкнулось це ось діло одержати через собаку  в природі її дари, то Паршек їх недооцінив. Вони давались йому для збереження цього друга, собака правильно вчинив: цьому ділу щоб потребами не задовольнятись. А природа цього хотіла, вона цього собаку не підготувала. Паршек цього діла не знав і не зміг цього зробити. А нагодувати він умів у той час, коли давався по картках хліб. Він у Червоній армії, був доступ, а так тяжко. Але мені  як такому нічим ніде не відмовляли. Мені в усьому йшли назустріч. Я Хлопчика залишив, він сам за мною не пішов. Я його просив – він не став бути моїм другом.

      4. Я зі своїм здоров’ям прийшов на землю не для того, щоб її щорічно орати й класти цю оранку під сніг. Це наша така людська хитрість у житті, щоб природа нам давала вологу. Ми цей час ждемо. Нам природа очистила поля, дала нам можливість до цього місця добратись із своєю технікою й там зробити із землі грядку. І туди кинути зерно вічно розвинутого в житті труда. А труд – це діло, без котрого люди жити не вміють. Їх діло одне – квітку забрати, а лайно розкидати. Це діло їхнього життя.

      Загартування-тренування запасу в себе не має. У нього – азот, повітря, вода й земля. Усе діло – з дороги геть, а квітці, траві цілинній дорога є. Чоловік почав це робити, він і скасує це ось. А раз почате це діло має жити, мене й кинув собака, не захотів помагати. А я цю ідею не кину, вона мені кров’ю дісталась. Я не так ось даремно її без усякого починав. Люди були помічники, вони так даремно не хворіли. Я до них пробирався по чистому полю. Там десь пташка жайворонок себе підняла. 

      5. По цій ось дорозі рідко знайдеться такий чоловік, щоб він згодився з такими умовами, котрі я вибрав, і по путі я зробив те, що доводилось бачити. Я не думаючи залишив у людей свій одяг, а сам пішов у природу. Вона мене такого не ждала, килим для моїх ніг не слала. А я ним пробирався; що хотів у житті, те я робив.  У мене була одна думка зустрітись по цій ось дорозі, де б я тільки не був, що б я не робив. А раз побачив перед собою хворого чоловіка, він мені пожалівся й, не знаючи мене, попросив, щоб я йому поміг; я з душею й серцем у нього спитав як такого, узнавши, чим він мучиться. Але мені його мука не треба,  я заінтересований чоловіком, він відіграє в цьому роль.  

      А я йду та про це саме думаю. Це моя є практика. Мисль мислить, вона фантазує, а коли торкнеться живого факту, то тут робити треба. Я не знав, що хазяйка моя Фекла Ігнатівна  хвора. А коли я прийшов у Новошахтинськ до друга дитинства, мене зустріла його дружина, хвора зовсім. Вона жаліється мені своєю хворобою. Я їй говорю: мені треба ти, я помагаю тобі своїми силами, учу, щоб ти була здорова. Вона мене слухає як Паршека. Я її просив.  

      6. Це загартування-тренування є початок життя вічного характеру. Воно веде нас до безсмертя, чоловік робиться в природі новим, ніколи не вмираючим. Йому - заслуги.

      За ділом є самородок, а джерело всього життя – це загартування-тренування. Трудиться він один на благо всього світу людей. Він учиться в природі, він хвалиться перед світом. Істину говорить про клітину свого тіла. Серце його – молоде, загартоване, здорове – 25-літнього чоловіка. Його вихід – у світлі. Він не боїться ніякого ворога, навіть своєї смерті. Якби в нього цього не було,  він би давно вмер. Він – чоловік землі, дихає сильно, говорить він різко не про якесь чудо. Він говорить про природу, про практичне, про фізичне. Найголовніше – чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Він любить хворого, цілує його, знає душу й серце його, йому хоче помогти. Струмом через руки вбиває біль. Це не слова говорять, а все робиться ділом. Рука пише Володаря дуже справедливо.

      7. А просьба яка? Мене треба просити – будеш здоровий. Кому це не треба буде, юнаку молодому? Та ні. Шановні, це - світове значення. Нам треба матір-природу любити, берегти, її як око. Хвороба не відіграє роль у чоловіка, а відіграє чоловік проти хвороби. Нам треба вчитись у нього, щоб у тюрму не сідати й у лікарню не лягати. На рожен не лізти, вільно жити. Яка буде нам слава, якщо ми голівку низько поклонимо дідусеві, бабусі, дядеві, тьоті й молодому чоловікові – скажемо їм  “здрастуйте”. Серця свої загартуйте, милі мої ви люди. Гляньте ви на сонечко, на своє оздоровлення. Бути таким, як він – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі. 

      Це все зробила природа. Загартування-тренування всьому відчинило ворота до життя. Природу, як матір рідну, треба любити, треба її берегти, а не йти від неї. Вона ж така, як ми є. Паршек іде її дорогою. Він зустрічається з людьми нужденними, хворими, з ними розмовляє, щоб вони його знали. Їм це для чого? Їм здоров’я треба. А що буде завтра з ними? Вони не знають цього.

      8. Я, Паршек, далеко не ходив за загартуванням.  Умерти можна в будь-який час. А от жити треба навчитись у природі. Треба мати заслуги, тоді природа життя збереже так, як я себе для загартування-тренування примушував. Я не боявся залишатись у природі. Вона мене різала до самої крові – вона мене обдаровувала силами своїми. Я йшов по ній роззутим весь час по бездоріжжю, у мене під ногами був килим. Я надіявся на природу, що вона мене не найде такою. Я йшов не красти, я йшов не вбивати й не збагачуватися прибутком. Я – не та експедиція, котра збиралась у дорогу в Арктику. У мене в руках була в природі не зброя, а любов тіла, від чого відмовитися не можна.

      Я прийшов до друга Івана Олексійовича сили природи показати, а він мені сказав свої слова інженера: я, мовляв, вірю техніці, це хороше. У нього колектив працює, він є командир. Це вже адміністративна особа. Якщо чоловік йому не по душі, він його прожене.

      9. Ну що ж, залишайся з технікою. А я, Паршек, зостанусь із загартуванням-тренуванням, з життям вічного характеру. Він мені як другові хотів, щоб я в нього жив, а своє почате кинув. Це ж треба всім, світове значення. Наука загартування-тренування – джерело живого чоловіка. Він учиться в природі.   Їй багато не треба – тіло, дух живий чоловіка. А не хочете любити природу – не треба, здоров’я своє загубите. Це є природа, вона мені цю дорогу показала, щоб я по ній такій пройшов  від хорошого. Уночі в 12 годин кинув і пішов у природу. Мені природа помогла, я вночі прийшов. Хвору Євдокію Панкратівну, вона ногами атрофованими не ходила п’ять літ, своїми силами підняв. Вона вранці вже ходила сапати картоплю. А лікарі місцеві конвоювали як психічно хворого в Сватове, у дім божевільних. Я на ходу поїзда в районі С... кинувся, пішов туди. Загартування-тренування там зі своїми силами не треба.  Учитись треба  нам у великої матері природи. Вона за мій такий створений подвиг послала туди, куди треба.

      10. Я опинився в Луганську в Єлізаветовці, вулиця Луначарського, №2. Там жив Федір Федотович Городовитченко. Він – брат моєї жінки Уляни Федорівни. Я туди пішим ходом. Він мене побачив – злякався. «Що з тобою», - він у мене спитав. Я в нього попросив одяг, і тут же спитав у нього про хворого. Він сказав, що в них негожа хвора на вулиці Первомайській. Знайома. Я звертаюсь до Марії, до дружини його, щоб вона пішла й сказала. А хвора рада цьому ділу, хоч зараз. Я цьому ділу завдяки загартуванню-тренуванню – ділок і мудрець. Приходжу: чоловік негожий. Але ради загартування-тренування це всім людям покажу, що моє тіло заслужило. А мені лікарі в цьому ділі не вірять, міліція людям хворим не помічниця. Мудрість Паршека така. Я її як хвору попросив, щоб вона до ранку не їла й не пила. Таке діло: тільки загартування й тренування Паршека приймала. Я не боявся ніякого голоду, не боявся холоду. Я був такий один у світі, по своїй  дорозі йшов, хворому помагав.

      11. А вчений світ мене зустрів не так. Він своє знання повернув на хворобу. Я розказував правду. Мій метод – це повітря, це вода, це земля, - у чому я загартувався тренуванням. Це хвора. Десь узявся дощ, сніг, на моє таке щастя. Люди бачили, вони не забудуть такий порятунок життя чоловіка. Я тоді в ту хвилину, у ту годину не боявся нікого.

      Загартування-тренування – усього світу всіх людей наука, джерело людського життя. Із цим я не побоявся в Луганський міськвиконком зайти, свою практичну науку запропонувати. Приймав Іванов. Я з ним довго говорив про здорового чоловіка. Йому треба ця ідея. Він – комуніст, пішов назустріч цьому. Міський відділ здоров’я їх закликав. Вони на це все моє згодились, моє здоров’я в лікарню покласти. Я не зміг їм слово не це відповісти, пішов. Як я від цього біг, думав, вони женуться. Федорові кинув його одяг, сам – у дорогу.

      А літаки-кукурузники навчаються літати. Один перед одним вище. Я говорю перед тим, що найвище літає: якщо я правий у цьому ділі, то літак у моїх ногах зробить посадку. Він тут же спустився. Я й цьому не повірив: буває все. Я у водія причину спитав. Він сказав: «Невідомо».

      12. Іду я далі, а дороги дві. Не знаю: чи вправо, чи вліво. А йти треба. Раптом чоловік показався з правої сторони. Я його жду, він підходить. Я вибачився. Скажи, будь ласка, мені як на Синельникове попасти? Він говорить: «Іди по моїх слідах». Я не більше п’яти кроків зробив, як назад глянув – а його не виявилось. Ні кущика, ні ярка, а чоловіка нема. Хто це був? Він, а його такого не стало. Значить, я був правий у цьому всьому.

       Мене недаремно природа загартуванням-тренуванням огородила. Я природу з ворога зробив друга.  Вона на мене в житті не впливає так, як впливає на всіх нас. Я люблю природу, для мене сніг – якась радість, любов моя.  Цим було доведено радянській владі про чоловіка, народженого в природі, щоб для життя загартувати себе від холоду й голоду, щоб жити чоловікові прийшлось вічно. Ми, усі люди, за це діло повинні взятися спільними силами, повинні добитись у природі.

      13. Для цього діла Паршек прийшов, він цьому всьому ватажок. Перший чоловік у житті показав себе живим своїм тілом, щоб люди знали, про це говорили.            

      А хазяїнові, там де одяг залишено, він був схований. Нікому не говорилось про цього ось чоловіка. Він на землю даремно не прийшов, а з метою по цілинній землі йшов, колючками порізався. А водою кров обмив – яка в цьому ділі була красота, ніякої втоми. Не подумайте, що він утопився. Він живий, іде до свого одягу. А в хазяїна до приходу йому двері секретні відчинились. Хазяїн злякався, одяг дружині повіз. Паршек по дорозі зайшов до Євдокії Панкратівни, вона вже валянці оділа, ходить говорить: нам лікарі сповістили: вікна повибивав, ми його відправили. Ось які здібні лікарі цю латку залатати. А Паршек це діло знав, він пробирався до одягу свого. Йому Іван Климович дав п’ять карбованців на дорогу. Він знав: хто це Паршек,  йому низько кланявся. Цього Паршек не бачив, він вважав: це якийсь наплив.  

      14. Природа зжалилась, пішла їм назустріч. Вона мене зустріла, стала питати про живущих людей. Вони в мене так обходяться: їдять досита, одягаються до тепла, а в домі живуть з усіма вигодами. Їм жити б, жити, а вмирають на віки-віків. Вони цим життям незадоволені, що й примусило мене в природі зустрітись із загартуванням-тренуванням. Вона мене як матір рідна під своє шефство взяла, стала вчити, яке треба буде холод приймати. Дозволила роззутим, без одягу бути живим своїм чоловіком.     

      Нас те, що ми маємо, не задовольнило. Негоже нам не треба. Ми – квіти з бур’яном. Наша земля для людей стане жити. Смерть відійде через це, а життя буде введено. Те, що ми в житті робили, ми робити не будемо. А при цій системі жити будемо вічно. Нам у цьому природа поможе, вона ці цяцьки звідси забере. Що може в житті краще бути? Бур’ян, трава, квітка, запах аромату, жучки, бджілка, метелики, змії, жаби, по землі такій повзають павучки. Словом, техніка, усе штучне, хімія щезнуть.

      15. Загартування-тренування задовольнить чоловіка. Він чуже природне залишить позаду. Любов у всьому проявиться. Життя буде нове небувале. Місце знайдено Паршеком, йому є Гімн.

      Люди Господу вірили, як Богові,

      А він сам до нас на землю прийшов.

      Смерть як таку вижене,

      А життя у славу введе.

   Де люди візьмуться на цьому бугрі,  

   Вони гучно скажуть своє слово:

   Це є наше райське місце,

   Чоловікові слава безсмертна.

      Цю дорогу на мені проклала сама природа в людях. Я їм найшов у цій дорозі здоров’я й став разом із природою помагати бідним, хворим людям. А лікарі хотіли моє на мені своїм режимом убити. Я зі своїм здоров’ям уміло рятував сам себе. І хочу сказати спасибі: вона мені в усьому поможе. Я її прошу як таку, щоб вона дала мені життя й моє вчення, щоб я своїм поняттям доказав ученим. Прошу її, щоб вона змилувалась, мою ногу оздоровила. Це найголовніше в житті моєму. Я далеко не збирався в дорогу свою, можна вмерти тут, у цих умовах, вони мене оточили. Я позбавився від них. Моя ідея, вона була, вона є, вона невмираюча, вічно жила й буде в мені жити.

      16. Я зрозумів, що моє, знайдене в природі, спокою не дає, щоб на одному місці сидіти в Червоному Суліні. Мені радянська влада дім дала для життя, а в мене народилась мисль це все залишити, іти в природу до людей себе такого показати. Нехай зі цього тіла посміються. Люди в цьому селі навчились робити те, що їх на білому світі зберігає. Вони природу примусили бути джерелом, їхній труд перед ними. Якщо тільки їхати з двору далі від своєї земельки, йому як хазяїнові їхати нема куди. І для чого йому? Він цю дорогу вивчив так, як хотів. А щоб зробити в своєму житті так, як зробив у природі Паршек! Його оточили умови. Він для цього діла сам себе підготував. Йому вже така в людях оранка не треба, він слухає матір-природу. Вона його так зробила, щоб люди цьому ділу не заперечували. Шість місяців ніде не поступати – ось це життя, зроблене природою. Необхідність примусила залишити сім’ю, дружину й двох дітей. Куди, для чого йти? Мені природа про це нічого не сказала. Я сам вибрав цю бурхливу дорогу, не відходити від людей, а разом із ними відкривати ці природні засоби.

      17. Я з ними примусив до самої крові по гострих голках, як суцільний ніж. Для цього була свідомість. Я цю ось роботу людям показав, для чого це загартування-тренування прийняв. А тепер мисль мені змінила. Того, що я зробив загартуванням-тренуванням, мало. Одяг носять на собі люди - з ним розстатись. Їду поїздом, держусь заходу. У Красному Лучі брат Єгор і дядя Іван Потапович Кобзін, він мене в себе беріг. Він бачив: якщо з’явилось на пальці, видаляв зразу біль. Та, можна сказати, нема тієї хвороби, котра не лікувалась. Я йду, Чистякову проходжу по території, находжу дядю Михайла Георгійовича. Він мене прийняв, я цим не заспокоївся, іду далі. Шахтарськ, а там була балка. У цій балці зустрівся старик у розірваному одязі. Я скинув і йому віддав як нужденному. Сам пішов на Єнакієво. А мене природа оточила своїми умовами. Навколо мене пустились проливні дощі. Моєму тілу природа не дає ходу, щоб я йшов на захід.

      Життя чоловіка хворого характеру одне: тільки встав із постелі, став за собою доглядати. Йому треба мило, йому треба вода.     

      18. Він уже думає про сніданок, а його треба приготувати. Уже в чоловіка бажання поїсти смачну яку-небудь їжу. Його пошуки в природі – уже хвороба. А її заспокоїть те, що є. А нема, так і зоставайся. Я, Паршек, цього не шукав і не хотів цього мати, що мали всі ці ось люди. Їх оточила на нашій землі приватна своя власність. Це було їхнє таке життя, воно діяльність. Вони своє місце так облюбували, його огородили ім’ям своїм, щоб до нього ніхто з чужих не підходив, тільки я - хазяїн один цим користуватись. Ворота йому відчинялись, йому вони зачинялись.  Він у двір віз, що хотів; те він із двора вивозив. Це його таке діло. Він розпоряджався як своєю природою. Він її розводив точно, у себе держав, як за своєю доглядав, годував, напував за своїм потрібним прикладом. Його таке бажання держати в себе те, що треба. Він був у житті любитель цього всього й охочий до всього цього, лише б побачив він у природі. За його таким прикладом робилось у дворі. Йому треба їжа – він її розводив, держав. Свиней відгодовував, овечок розводив, корову мав, молоком живився. 

      19. Він вирощував на бика, щоб плуг мати. Він робив, щоб у нього гриміло хазяйство, воно не поступалось нікому. Є кінь виїзний – він жив на все село. Йому кланявся той, хто його такого багача знав, йому шапку скине й низько головку поклонить. Це він заслужив перед усіма неімущими людьми. Він такий між усіма приватною власністю гордився, як такий був у житті скупий мужик. Роздавати бідному не любив, а себе вважав: він уміє. А так само, як усі решта, пожив та своїм добром у природі сваволив, перед усіма він хвалився. А коли тільки природа зустріла своїми силами, то як такого повалила. Він не став ходити своїми ногами, йому не під силу. Він радий би назад себе вернути до цього діла, але природа йому таких можливостей не давала. Він у своєму такому хазяйстві тане, хиріє. Він засоби в його такому багатстві купив би, але вже пізно. Хвороба, вона така річ болісна, не повертає себе назад, а йде зі своїми силами ближче до смерті. 

      20. Такому чоловікові, який він був між усіма, треба пожити. Така участь не побоялась ні з ким зустрітись. Усі ми такі люди раді покористуватись добром чужим природним. Вона нікому не забороняла це робити. Чоловік сам почав це робити і до сих пір він це діло не перестає. У нього вже зробилось,  стоїть живим фактом. Я йшов, я не став цього в житті робити, скинув із себе все. Природа мене зробила між усіма своїм тілом за те, що я згадав про нашого чоловіка, умерлого давно, і згадую в даний такий час. Ми проводжаємо найкращих й улюблених по роботі й по ділу. Він нам зробив усе, ми його за це нагородили найвищими нагородами. Він у нас такий один, а ми його від природної стихії не зберегли. Вона на нього напала, посадила свою виразку чи грибок. А проти цього всього не найшли в природі засобів і нема в нас чоловіка, щоб ми мали в своєму житті порятунок.  Це все стосується однієї якоїсь особливості, котра одна в цьому ділі нічого не зробила, а всі ми робили спільними силами.

      21. Ми ж є сила, та ще яка велика, вона ніким ніде ніяк не переможна. А тепер ми в природі втрачаємо найкращих любимих на своєму посту людей. Вони більше сюди назад  у це життя не повернуться. Їх на віки-віків не стане. Це ми їх шануємо в славі та залишаємо діло в спогадах, нібито це так у житті треба. Де подівались усі люди? Їх нема. І місце його одноосібне не врятувало його в житті. Ми – технічні безсильні в цьому ділі люди. Нас усіх до одного рядом з іншими покладуть. Це ми всі таку участь одержали, і ми її в будь-якому місці через це все одержимо за чуже діло. Усі ми там однаково  лежимо мовчки, ні слова. Самі ждемо приходу Паршека.  Він місце найшов одне з усіх місць з усіма умовами в житті й усіма можливостями, щоб на цьому місці всякому й кожному чоловікові бути без усякої такої потреби. Це – місце наше райське, слава людського життя безсмертна. Зараз про це Паршек тільки думає, а як це воно здійсниться? Сама природа, вона робила, вона робить і буде вона робити й зробить.

      22. Якби не вона в цьому ось ділі, ми б про це не писали й не говорили, і не бачили. А тепер ми з багатьма зустрічаємось, про це говоримо. А щоб знати, ніхто цього діла не знає й не може знати.

      Я шість місяців проходив, загартувався в тренуванні, після чого прийшов до прокурора області, йому істину склав. Прошу, щоб він мені поміг улаштуватись на роботу. Він це зробив. Робота така мене ждала. Я об’яву прочитав, – до начальника. А він говорить: «Піди пострижись, побрийся». Я на це взяв телефон, попросив, начальник дав. «Прокурор Кузьмін слухає». Це Іванов щодо роботи. Передаю трубку начальнику. «Прийміть негайно».  Це його природа заставляла. Він довго не говорив, як дав свою згоду прийняти. Зарахував у їдальню. Моє взяло, природи місце ждало. Я – кум королю. У мене економіка під руками. Я цю покладену природою роботу ніколи ніде не робив, а тут само прийшло людей хворих приймати, а їх повно. Я день робив те, що треба організації, а  ніч здоров’я давав. Гроші за це не брав,  а продукти давали.    

      23. У мене як по-моєму все йшло – це робила природа. Авторитет був увесь у людях. Вони мене примусили ходити босими ногами по снігу. Я дав перед хворою обітницю: якщо вона піде ногами, то я роззуюсь зимою, по снігу піду.  У мене природне явище це дано для того, щоб люди знали, як загартування-тренування трудом здобувається, щоб чоловік жив у природі, не простуджувався й не хворів, а своє здоров’я іншим передавав. Так воно робилось, воно робиться й буде воно робитися так. Ворога в житті переміг. Будь-яка хвороба не відіграє ролі у чоловіка. Хвороба створює в цьому умови. Захворіли ноги в жінки, вона мені говорить: нібито вона мати червоноармійця, у неї ломили ноги. А після мого прийому їй стало легко, вона одержала здоров’я. Вона сама прийшла сказала: «Я не мати червоноармійця». У неї тут же знову ноги стали боліти. Мене обманювати так не можна. Про це природа не мовчить, вона її ще більше покарала. Вона правильно вчинила? Обманювати не велено.

      24. А тепер я приймаю всіх, хто б ти не був. Зустрічаюсь, говорю, не мовчу, якщо це треба. Мене викликав Ростов. Я їду поїздом Баку-Київ у купе, а зі мною їде головний лікар залізничної лікарні Мінводи Данилов. Я йому не доказував, а ми ділились думками. Він мене розумів. А в нього – ізолятор, хворі лежать, не піддаються їхньому лікуванню. Він мене до себе в лікарню запросив як кустаря-одинака. Я йому дав своє слово відвідати. І от так воно вийшло. Скоро нами як організації довелось у П’ятигорськ їхати зону свою здавати. Мене туди командирують. Я їду ради цього діла, щоб там зробити на цих хворих експеримент. Найшов цього Данилова. Він про це, видно, нікому нічого не говорив. Приводить мене до чергового, йому доповідає це саме, що я вмію помагати. А в нас двоє лежать безпомічних, одна з них паралізована, друга з атрофованими ногами. Вони з мене роблять лікаря, на мене халат білий одягають, нянечку прикріплюють і називають двері. Я туди заходжу, з ними поздоровкався, говорю їм: здрастуйте. Став про це розказувати.

      25. Я – чоловік, загартований тренуванням, людям помагаю. Якщо у вас бажання є це ось прийняти, то давайте свою згоду. Та, котра паралізована, відмовилась. А та, що з хворими ногами, дала згоду. Я спитав. Вона на кушетку лягла обличчям. Я взяв її рукою за голову, а другою  за ноги взяв. Держав до тих пір, до того часу, поки ноги не почули мою руку. А раз почуття появилось, значить ходити буде. З повітрям відбулось усе, поки поставив на ноги. Жінка стала ходити. А нянечка сповістила по палатах хворим. Хворі стали вимагати,  а лікарі вивели тут же. Я їм звільнив це діло. Які нехороші такі лікарі.

      Загартування-тренування прийшло на зміну медицині.  Воно Паршека  оточило так, як треба. Лікарі самі приходили, щоб я їх лікував. Вони теж є люди, та ще які хворі. Їм треба здоров’я – ось що вони хотіли. А їм природа не дає, бере їх карає. Люди хворіють, люди простуджуються й вони вмирають. Вони не заслужили того, що треба. Користуються чужим джерелом, землю вони щорічно орють, готуються, щоб посіяти в землю зерно, щоб маса росла й збільшувалась, чим люди радувались. 

      26. Вони ждали в себе врожай, на це все наявне дивились рік та ще до цього всього фізично готувались, щоб це все природне добро зібрати, це все, як своє, зібрати. Це діло зроблено людьми з хорошого на погане. Ми чисте зерно зібрали, його поклали в засіки, а потім його в мішок та на млин. Ми зробили муку, запустили на хліб, у вогнищі спекли, а потім жерти почали, з чого вийшло (лайно). Ми харкаємо, ми плюємо, робимо неприємності природі з хорошого на погане. Паршек  проти цього всього шукає в природі вихід. Місце для цього діла найшов, умовами він оточив себе,  став мати можливість зоставатись у природі будь-якому чоловікові без усякої такої потреби, щоб це місце оправдати райським, чоловікові слава безсмертна. Це треба людям, щоб вони цього в житті своєму так не робили, а взялись за те, що слід. Чуже кинули геть. Усе наявне показує: воно не дало чоловікові реального. Сьогодні їж стільки, скільки завгодно; і завтра їж. Цьому кінця не видно. А від цього всього треба колись і псуватись, тобто лопатись. Ця зарядка для життя нехороша.

      27. А люди  це діло в процесі всього цього зробили, запас у цьому ось увели, кожному діло приготували, наче це так і треба. Щодня снідати, а потім обідати, а до вечері сідають полуднувати. Це теж так буває, а вечеря тим більше, треба на всю ніч наїстись. Це чуже є не все, у тебе є чуже, одяг, а його люди носять на собі до зносу. Вони хваляться ним так само, як усі. І дім стоїть на арені з матеріалу чужого природного. Будівельні матеріали – усе мертве й чуже, нікуди негоже. Ця історія робилась людьми для людей, і це все діло не задовольнило через смерть людей. Вони в цьому ділі вмирали, вони в цьому ділі вмирають і будуть вони в цьому вмирати.

      А діло Паршека таке. Він піввіку проходив по природі таким, як його народила природа. Вона чуже свідомо видаляє, не вживає в себе й не показує іншим. А в дім не заходить, як у чуже. Говорить: у ньому всі люди живуть з усіма вигодами. Вони так задовольнялись на один час, а потім таке приходить: чоловіка люди самі несуть з дому, у землю закопують, як це робиться.

      28. А в ділі Паршека цього робити не треба.  Він своє загартування не замінить  ні на що  не за які гроші. Він його придбав, самі знаєте, як, не з яким-небудь куском чи якою-небудь ганчіркою, чи з яким-небудь домом. Він про це пише тепер, торкається цього діла. Я від цього добра не відмовлюсь ні в якому разі, а зроблю. Для мене зима – це Дух Святий, повна в тілі еволюція. Поступово, але точно, як це воно й робиться в цих умовах самим Паршеком.  Він не побоїться зостатись при будь-якій такій атмосфері, ради життя це все робить. Він тепер так говорить щодо цього. Не вмієш цього робити - не берись, бо це все чуже, не наше, а природне. Права такого не давав. А якщо вмієш самого себе рятувати, то ти й це можеш робити й зробиш це сам. А коли сам у цьому робиш собі, у тебе нічого такого не виходить. Паршек робив, він робить для людей. Загартування-тренування не йому одному це діло так далось. Хіба нема комусь іншому за це діло взятись, між собою й природою проявити дружню любов. 

      29. Треба полюбити в природі всі існуючі хвороби, а їх для цього всього природа посадила на чоловіка, щоб не дати йому в цьому життя. Чоловік – за своє погане, зроблене в природі. А вона його покарала, його нікому такого не вилікувати, крім одного в цьому ділі Паршека. Він свою любов у цьому проявив своїм учинком до всіх таких захворювань. Він їх усіх обнімає, цілує. Як самого себе, так і чужу природу любить. Це є ворог людського життя,  хвороба нікого з усіх не милує, вона для цього діла до нього прийшла. Це в житті один раз буває в цьому. Це все таке для мене робить сама природа. Вона хоче, щоб я цю роботу зробив у людях, так як вони для мене виявились не такими, як я хотів. Щоб мої люди залишилися для мене, я цього хотів. Як тільки побачив на арені чоловіка з яким-небудь нестатком,  для мене вже оточила хвороба. Він мене не знає, хто я такий у житті. Говорить російською. Я в них є уповноважений, договори укладаю... а в самого така хвороба.

      30. У Тихорєцьку  хазяїн становища. У мене ця робота не йде: у мене на арені стоїть чоловік хворого характеру.  Я більше за нього вболіваю, ніж мені доводиться між усіма. Я начальник, аналізатор м’ясного продукту. Я на своєму місці роблю не для того, щоб мені жити як такому. Мене для цього готує природа. Вона мене вчить для того, щоб чоловік наш у природі не був чужим. Він повинен у природі через своє діло  зробитись своїм. За нашим усім таким висновком, природа не наша, а чужа. Ми її боїмось, як найбільш злого ворога. Ми в ній простуджуємось, нас вона держить у себе своїми силами. Вона нас мучить до тих пір, поки ми не витратимо всі свої сили, і тоді чоловік легко вмирає. Він це зробив у природі сам, для цього діла він нічого не робив, щоб жити й не хворіти, не простуджуватись. На нього – як на чоловіка, непідготовленого в цьому ділі. Він боїться найголовнішого – це природи, її умов: повітря, води, землі. А за ділом Паршека, милі його друзі.

      31. Він хоронитись від неї так, як ми всі, не хорониться. Це  є його любов. А наш усіх – каприз. Ми від цього всього самі захищені чужим технічним, штучним огороджені, хімію ввели. Тому ми – люди безсильного характеру, щоб жити так, як живе для всіх наш Паршек. Це все не його, а наше.

      Ми повинні зробити це все самі. Треба нам, усім людям, робити, щоб ми всі були самородками. Щоб нашим джерелом у житті було загартування-тренування. Воно повинно послужити своїм трудом для всього світу всіх людей. Вони повинні вчитись у природі, цим самим хвалитись перед світом. Вони повинні сказати істинно про самозбереження особисто своєї клітини. Моє або наше всіх серце – молоде, загартоване, здорове – 25-літнього чоловіка. Вихід наш у світлі. Ми не боїмось ніякого ворога, навіть своєї смерті. Якби цього не було в житті, ми б усі до одного лежали в могилі. Проти цього  Паршек. Він про це кричить по природі, нас просить, щоб ми повітрям користувались, вдихом і видихом. А снігове пробудження – миттєве наше оздоровлення. Цього ми з вами в природі доб’ємось перед природою.                    

      32. А природа є природа, вона пустила в хід ці якості на Паршека для того, щоб люди про це діло знали, що природа за їх нехороший учинок на них сажає виразку, грибок. Це діло для всіх людей є пошуки в природі засобів для допомоги їм. Люди поставились до цього всього як до технічної сторони, до штучного й хімії. Усе це є у житті цьому чуже й мертве. А чужим й мертвим ніхто не має права займатись, як на це діло учать люди. Природа такого права не дає, щоб хто-небудь цим ділом займався. Ти, чоловік, у цьому ділі ти сам хворий, тобі треба поміч. А природа своєму живому тілу як такому помагає, а всім – ні. Паршек – вічного характеру в житті. Він буде жити в природі безсмертним. Якби цієї ідеї загартування-тренування, такого діла по природі ніколи не було, чоловік таким ніколи б не зробився, він такої дороги в себе не вибрав. Це дорога така: своє наявне місце життя залишити позаду, а піти в природу, не знаючи, куди й для чого? Надія була на природу. Вона його оточила, йому дала свою зброю мислити по природі. А куди й для чого я сам ішов? Навіть не зміг нікому сказати.

«Експеримент довжиною піввіку».

Сергій Власов. Фото Е. Едінгер.

      Як жити не хворіючи? Про це мріяли покоління й покоління. Але тепер, не дивлячись на приголомшливі успіхи медицини, ми з гіркотою повинні визнати, що хворіти людство менше не стало. Не будемо говорити про складні хвороби, візьмемо елементарну простуду. За статистикою, більше половини всіх захворювань припадає якраз на неї. Багато є різних способів, що допомагають чоловікові бути здоровим. Серед них на першому місці стоїть загартування. Нажаль, вплив холоду на чоловіка науково вивчено ще зовсім мало, але цілющі властивості води відомо давно. І цей досвід народної медицини сьогодні з успіхом у санаторії ім. Кірова. З допомогою зимового купання в морі позбавляються від гіпертонії й невралгії. Механізм благотворного впливу холоду на організм  І. П. Павлов пояснює нервовими клітинами, різкою дією на центральну нервову систему.

      34. Але, як раніше, багато питань залишаються відкритими. Ось чому, на наш погляд, такий цінний експеримент, котрий ось уже майже п’ятдесят років ставить на самому собі житель Ворошиловградської області Порфирій Корнійович Іванов. Він настільки привчив себе до  холоду, що годинами може бути в одних шортах і босим на вулиці. Йому пішов 85-й рік. За піввіку, що він дружить з морозом, ні разу не простуджувався, не хворів, ні ангіною, ні грипом. А раніше хворів, як і всі. Про Порфирія Корнійовича я узнав від письменника В. Г. Черкесова, котрий став першим прихильником простого методу оздоровлення, розробленого Івановим. І не тільки він один у Москві. Тепер десятки інженерів, лікарів, учених є послідовники Іванова. За прикладом Учителя, як усі вони його називають, бігають по снігу босими і дякують долі, що звела їх з Порфирієм Корнійовичем. Ще до поїздки на хутір Верхній Кондрючий, де він живе, про нього в книзі двох лікарів Антонина й Каткова. Резерви нашого організму: «У будь-який мороз він прогулюється босим по снігу, і не відчуває при цьому ніякого холоду». Показалось дивним, невже й справді не відчуває холоду? Це питання було першим, котре я задав Порфирію Корнійовичу.

      35. «Як це не відчуваю холод, - вигукнув він, - та ще сильніше за вас. Тільки ви всі його боїтесь, а я не боюсь. Із вічного ворога людського я зробив друга».  А ви насправді ніколи не хворієте? «Чому ж? Весь час хворію. Хворію в думках, що я вмію, а мені не дають передати своє вміння людям». Говорять, що ви в Бога вірите. «Брешуть. Вірив колись, поки не зрозумів, що Бог є не на небі, а на землі в людях, котрі зуміли отримати перемогу над собою». Інтересна доля цього незвичайного чоловіка. Народився в бідняцькій сім’ї. Як і отець став шахтарем. Уперше спустився в шахту в 15 років. Тут був плитовим і котельником, і зарубником, і відбійником. У 1917 році забрали в армію. До фронту доїхати не встиг, розказує Порфирій Корнійович: царя скинули з путі. Повоювати все-таки довелось у партизанах. Пускав під укіс ешелони інтервентів. Одного разу спалив англійський літак, за що одержав подяку від командування. Після війни відновлював шахти на Донбасі, брав участь у колгоспному русі, керував артіллю місцевих робітників. Тепер, коли йому йде дев’ятий десяток, він дивує сміливістю своєю. Він і завжди був таким – завзятим, сміливим, думаючим.

      36. От так одного разу (це було на Кавказі, стояв він над морем на високій скелі) прийшла йому мисль. Чому люди так улаштовані, що лише половина життя у них проходить благополучно, поки молоді. А досягли зрілості, здавалось би, жити та жити на користь іншим, але не тут-то було. Навалюються на чоловіка хвороби, роблять його неповноцінним, примушують більше думати не про діло, ради котрого він прийшов на землю, а про себе. Хвороби роблять чоловіка егоїстом. Чи не тому багато бід людських виникають від того, що чоловік не вміє перемогти свою неміч. Скільки не кутайся, все рівно це не рятує від недругів. А що, якщо зробити навпаки: не ховатись від природи, а піти їй назустріч, стати ближче до природи, разом із нею?

      І Порфирій Корнійович вирішив доказати спочатку самому собі, що нехороші сили природи (його вираз) можна приручити й повернути собі на користь.

      37. Він став виходити на мороз роздягненим спочатку на декілька секунд, потім на півхвилини. З кожним разом усе більше й більше. Дійшло до того, що в заметіль ішов в одних шортах за околицю й годинами гуляв у полі серед вітрів і холоднечі. Він повертався весь заледенілий, у клубах пару. І селяни не могли надіятись: невже завтра не зляже в постіль з крупозним запаленням легень, а то й чим-небудь гіршим? Але це в минулому. Тепер, коли вийшов на пенсію, Іванов одержимий ідеєю передати свій унікальний досвід загартування людям, ученим. А що вчені? Не спішать поки що. Може, не знають про Іванова?  

      «Я звертаюсь до людей, - говорить Порфирій Корнійович. – Дорогі ви мої, усі ваші хвороби від пестощів ваших, від тепла, від смачної їжі, від спокою. Не бійтесь холоду, він мобілізує, як тепер модно казати, захист організму».

      38. Холод кидає в тіло гормон здоров’я. Нехай кожен покумекає, що йому важливіше – діло чи малі радості. На все повинна бути перемога, чоловік повинен жити в перемозі; якщо її не одержиш, гріш тобі ціна в базарний день. Для чого лікуватись, коли можна й треба хворобу в тіло не пускати. Ще Маркс говорив, що цивілізований чоловік повинен також уміти протистояти природі, як це вміли робити стародавні люди. Порфирій Іванов уміє  протистояти природі, опорою йому в цьому служить його система. Він ішов до неї майже піввіку й майже піввіку її неухильно дотримується. Система  ця, на перший погляд, дивовижно проста, має всього сім правил, деякі з них нібито до оздоровлення організму не стосуються. Робіть висновок самі. Перше правило. Живи з постійним бажанням зробити людям добро, і коли зробив, ніколи не згадуй про це, поспіши зробити ще.

      39. Правило друге. Усе старайся робити тільки  із задоволенням, з радістю. І поки не навчишся діло робити з радістю, вважай, що не вмієш його робити. Здавалось би, це не про здоров’я мова, а, по суті, про найголовніше говорить старець – про здоров’я душі. Без нього хіба можна тіло вилікувати?

      Ось решта його правил: не пий вина, горілки. Один день на тиждень голодуй, а в інший час їж менше м’яса і взагалі їж менше. (А то сьогодні люди просто страждають обжерливістю, їдять удвічі більше, ніж природа їх потребує. Велика кількість їжі голову ясності позбавляє). Ходи цілий рік босим по траві й снігу хоча б декілька хвилин на день. Щоденно вранці й увечері обливатись холодною водою. Нам обом, фотокореспонденту Едуарду Етінгеру й мені, чарівність цього правила довелось випробувати на собі.

      40. Спочатку ми, звісно, навідріз відмовились. Страшно було навіть подумати, тим більше в мене боліло горло й починався нежить. Лише коли ми побачили, як засмутився Порфирій Корнійович. Значить: ви мені не вірите. Вирішили ризикнути ради оздоровлення людства. Коли він вилив нам на голову  й на плечі по відру льодяної води (на вулиці було біля десяти градусів), ми зрозуміли, що таке неземне почуття. Але через півгодини, до речі, від моєї простуди не залишилось і сліду. Обливались ми кожен день, але лише перед кінцем нашого перебування п’ятиденного в домі Порфирія Корнійовича відчули смак до цієї процедури. Ми ніяк, зрозуміло, не закликаємо нікого тут же слідувати нашому прикладу (ми тільки викладаємо факти).

      41. І останнє правило. Частіше бувати на повітрі з відкритим тілом і літом, і зимою (нехай тіло дихає й вчиться брати тепло з холоду). Комусь ця мисль Іванова покажеться абсурдно смішною. Але ось що в зв’язку із цим говорить спеціаліст з області термодинаміки, до речі, один з послідовників Іванова кандидат технічних наук Ігор Хвощевський. У результаті свого великого досвіду П. К. Іванову удалось показати, що в людському організмі в умовах холоду починають проявлятись процеси, зв’язані з постійним утворенням внутрішньої енергії. Це перегукується з геніальною, але поки що переконливо не обґрунтованою гіпотезою К. Е. Ціолковського про повільне й безплатне відбирання енергії від оточуючих холодних тіл. Ми дійсно дуже мало знаємо про чоловіка, про його резервні можливості.

      42. Можливо, у незвичайних екстремальних умовах в організмі відкриваються невідомі нам якості. Поки що ми можемо тільки догадуватись про них. Ось чому так важливий досвід, котрий протягом піввіку проводить на собі Порфирій Корнійович Іванов. Трудно найти інший приклад подібної цілеспрямованості. На хуторі в Іванова багато послідовників. Перша з них – його дружина Валентина Леонтіївна. Колись вона дуже тяжко хворіла, а тепер у свої сімдесят вважає себе цілком здоровою людиною. «Я боюсь, - говорить вона, - зимою пропустити й одного дня, щоб не вийти роздягненою на мороз, не облити себе холодною водою. А раптом знову хвороби нагрянуть, як це було 25 років тому».   

      43. Валентина Леонтіївна так само, як і Порфирій Корнійович, мало їсть, і не дивлячись на те, що весь день у роботі (як і будь-яка селянська жінка) утомляється тепер значно менше, ніж раніше, коли ще не дружила з холодом, не обмежувала себе в їжі. Можливо,  ці два фактори якимсь парадоксальним шляхом пов’язані між собою в одне, помагають. По правді, таємниці організму людини невичерпні! Дорогою в аеропорт заїхали в Свердловськ, у районний центр, райком партії поговорити про Порфирія Іванова. Секретар райкому Надія Костянтинівна Ковальова, до речі, сказала: «На жаль,  у нас нема можливості оцінити по достоїнству цього унікального чоловіка, нема тут для цього спеціаліста.

      44. Та, по правді кажучи, і часу серйозно ним зайнятись не вистачає: район великий і складний,  вугілля все таки добуваємо. От якби ви нам помогли привернути до Іванова увагу громадськості, учених”. Що ми тут і спробували зробити.

      Журнал: Вогник, № 8, 20 лютого 1982 року. Видавництво “Правда”. 

      Ця стаття написана вченими людьми з мого життєвого досвіду. Я його почав робити фізично юнаком. Мені тоді було в житті всього 35 літ. У 1933 році моє початкове свято – 25 квітня. Як трудно й дуже між такими людьми це діло робити. Я це ось діло почав робити сам, без кого-небудь з любов’ю до природи. Я зрозумів, що загартування треба буде нашому молодому чоловікові, живущому на білому світові, юнакові. Мені довелось зустрічатись з усіма технічними людьми. Я їх знав як таких, незадоволених цим.

      45. Я нікого не боявся й не ховався, ішов прямо, моє діло ніхто не хотів робити. А мій обов’язок життєвий вів чоловіка до життя вічного характеру. Я так чинив, щоб люди про це діло знали. Особлива Ворошиловградська залізниця, Ростовський кондукторський резерв, це початок. Їм низько кланяюсь, їм говорю спасибі. Вони мене прозвали Переможцем природи, чим між усіма завоював місцевого характеру авторитет. Я так міг з ними жити, законом кричали за чоловіка. Не було визнано ув’язненого і божевільного, а я був за них. Не треба було їх робити. А їх зробила в процесі всього природа.

      Вона в життя чоловіка ввела.  За своїм ділом, самородок. Його джерело є загартування-тренування. Дослідним шляхом зробив для життя  цього за піввіку експеримент. Він просить увесь світ, усіх людей, щоб вони взялись трудитись у цьому ділі, учились у природі, вони хвалились перед світом. Істинно про це сказали, про самозбереження своєї клітини. Наші серця будуть молоді, здорові, загартовані – 25-літнього чоловіка. Вихід наш у світлі. 

      46. Ми не боїмось ніякого ворога, навіть не боїмось своєї смерті. Якби ми цього не мали, ми б давно  вмерли, як повмирали всі. Паршек  діждався свого, про нього люди через пресу говорять як про невмираючого чоловіка, що вірить у природу. Якби ми, усі люди, живущі на білому світі, цю статтю дослідну «Експеримент відстанню піввіку» читали, розуміли й вважали, що вона нам необхідно треба для нашого життя. Ми в цьому повинні просити в усіх наших бідах, щоб у нас війни не було. А коли ми будемо просити, то в нас буде тиша й спокій. Учитель про це даремно не скаже, усіх нас у цьому, як ніколи, просить. Ви ж, люди, хочете здоровими бути. Треба приїхати за адресом й своє тіло представити для прийому. А коли приймуть, то вже хворіти не станеш. Що може бути краще від цього? Діло йде до цього, щоб люди знали це. Не хвороба відіграє роль у чоловіка, а відіграє роль чоловік. За це все взявся Паршек. Читайте «Мою перемогу».

      47. Сергію, Порфирій Корнійович чув написану вами статтю «Експеримент відстанню піввіку». Це – правда, вона була, вона є і вона буде в житті в природі – загартування-тренування. Їй доводиться природно оточити себе для того, щоб  жити не по-старому, а по-новому. Чоловік один зробив це ось для життя, але не для смерті. Ми з вами багато літ жили й багатіли, у  нас  є усе, ми  не маємо нужди ні в чому, а от нема в нас одного - здоров’я. Ми – бідні в цьому люди, не хочемо й не вміємо робити. За наше все це природа брала й карала своїми силами. Ми для неї – технічні люди, огороджені штучним, з введеною хімією, безсилі жити. На нас на таких саджає природа грибок, виразку. І нема засобів, ми не знайшли їх; і чоловіка нема, щоб поміг. І так чоловік умирає на віки-віків.  Загартування Порфирій не для цього ось знайшов, воно оточило не для того, щоб він так умирав. Воно запобігає простуді й захворюванню. Чого ми, усі люди,  ждемо? Загартування-тренування такого, як воно є і буде в людях. Вони з ним будуть жити радісно. Нікуди ти не дінешся від цієї правди. 

      48. Мої слова – це дорога, вона не призупинилась, а йде прямо до життя. Спасибі тобі за порятунок життя чоловіка, не від мене особисто, а від тих, хто мене знає. І той чоловік низько кланяється, дякує вам за ваше все. 

                    1982 рік 1 березня весни.  Іванов.

      Загартування-тренування є усіх людей наука. Їй  доводиться на місці не стояти, а робити в нашої молоді. Нехай вона загартовується, цього добра в житті вистачить. Здоров’я наше, ми повинні його мати, щоб нас таких природа не непокоїла. Ми повинні природу полюбити. Через це все заслужимо в природі права, щоб не хворіти, не простуджуватись. Якщо ми з вами це діло завоюємо, то нас природа пожаліє, ми завоюємо славу життя. Умирати перестанемо. Нам одного чоловіка ватажка для цього діла, а потім буде все. Бажаю щастя, здоров’я хорошого всім. Сергію, будеш поблизу, не забувай нас.

      1982 рік 1 березня, весна.    Іванов.

      49. Скажіть, будь ласка, про це діло. Для чого ці люди цю статтю написали й для кого? Щоб люди читали, розуміли, що це діло не кожен чоловік зможе зробити. Він у природі чуже не визнає, а своє показує іншим людям. Говорить: це моє тіло, я ним люблю природу, від неї не відхожу, близький до неї, разом з нею нарівні живу. Піввіку в природі прожив так, як ніхто. Робив те, що треба в житті. Засоби для допомоги хворому чоловікові знайшов, йому в цьому ділі помагаю. Хочу, щоб люди зробились в процесі цього всього. Паршек для цього загартувався, у природі навчився, він природу так не боїться, з такої зробив любимого друга, він тепер у всьому йому, як другові, помагає. Паршек просить її як матір, щоб вона його не кинула в образу, щоб він жив у природі, у неї вчився. Що треба буде для цього діла робити нам?     

      50. Я дійсно про це все думати став сам, узявся за це діло, побачив у людях нестаток. Люди в природі незадоволені. Природа їх як таких стала ображати, вона їх не стала любити, стала вважати чужими. Це земний покрій, я босою ногою зиму й літо ходив. Вона міняла свою життєву форму: то вона травою зеленою заростала, то на неї сніг білий лягав, укривав землю. Я не боявся й не ховався від цього всього. Духом я в людях огородився. Люди мене бачили, мій такий тяжкий у природі початок. Я його шукав для життя всіх людей. Вони мені в цьому ділі помагали, вважали мене в цьому потрібним.   Я разом з ними всіма говорив. Вони мене за це все назвали Переможцем природи між ними. Так воно й є. Ніхто з моєю думкою не згодився й не дав своє слово мої сили підтримати й слідом за мною таким піти. У них був великий страх, вони бігли від холоду, старались попасти в тепло. Їх це діло таке оточувало.

      51. Вони ждуть це добро й хочуть його мати. А щоб холод полюбити, цього в них нема.

      Неділя. № 7, 1982, 15-21 лютого. Видавництво “Вісті”. Недільний додаток № 7 від 15-21 лютого.

      Зцілення волею. Уривок із статті Олексія Каткова, канд. мед. наук.   

      «Ефективність загартування може бути збільшена, якщо періодичне охолодження сполучати не тільки з настроєм себе на хороше самопочуття, але й так названим дозованим голодуванням. Таку комбінацію протягом півроку використовує 84-літній Порфирій Корнійович Іванов. Цей чоловік по праву може вважатись одним із найбільш загартованих людей. У роки окупації фашисти даремно пробували заморозити його, обливаючи водою й возили голим по морозу. І тепер Іванов може без ризику годинами прогулюватись босим по снігу в одних шортах».

      52. Присвячується нашому дорогому Учителеві

Хай лютий холод, буйний вітер

        Стає іще сильніше,

        Ти все рівно один на світі

        Підеш на подвиг для людей.

      2. Ніхто тебе не призупинить,

        Віддати себе ти людям радий.

        Ніхто не йшов шляхом суворішим,

        В заміну не потребуючи нагород.

Ніхто себе не обмежив

Такою суворою простотою,

Лише ти, наш дорогий Учитель,

        Для всіх людей приклад живий.

       4. Коли встає зоря над нивою

        І світло її голубить зір,

        Я з думою про тебе, щасливий,

        Дивлюсь на сніговий простір.

        5. І знову йду босим снігами 

        Твоїм апробованим шляхом, 

        І холод відчуваючи ногами,

        І внутрішнім зігрітий теплом.

            56.6. Коли Місяць, як шар блискучий

         Пливе, мигаючи в хмарах, 

         Я бачу в небі лице скорботне,

         За людей скорбота в твоїх очах. 

         7. Як не журитись, коли так багато

          Людей утрачених навкруги,

          Вином обмита дорога,

          Приходить горе у їх дім.

          8. Вони утягнуті в багатство

           І блиск радощів пустих,

           Вони не шукають у світі братство

           І не притягує природа їх.

           9. Тобі, наш дорогий Учитель,

            Ми віддаємо свої серця.

            Наш кожен дім – твоя обитель,

            І нема любові до тебе кінця.

            10. З тобою подумки ми рядом

             І в світлий, і в тяжкий час.

             Нам щастя більшого не треба,

             Ніж знати, що ти живеш для нас.

       Я говорю вам про це, що буде все рівно. Видавництво «Правда» написало в «Вогнику» статтю «Експеримент відстанню піввіку» Власова.   

      54. Зцілення волею. В «Вістях». Неділя. Написав кандидат медичних наук Олексій Катков.      

      Я, Паршек, для них друг життя виявився в людях. Він не написав словами, а зробив в природі сам. Йому так це не далось даром. Паршек, так він ходив, так він думав, і все-таки це діло він в людях зробив. Як він став ходити, ніхто з усіх не ходив. Шапку з голови, як чужу, скинув. Взуття з ніг зняв, а потім і все решту. До того ж не став їсти. Ми, всі люди, на це все дивились, и дивувались цьому всьому. Він говорив психіатрам при зустрічі за це ось саме їх не хотіння Паршека тоді визнати. Він їх цим переконував, свої слова на фронті практичні представляв. Вони це все бачили, як йому доводилось. Молодість показував. Він зимою ходив без взуття  і без головного убору, в одних шортах. За те, що йому доводилось природу любити, він з ворога зробив близького невмираючого друга. Вона йому в усьому потрібному допомагала. Він її упросив як таку матір, щоб вона йому дала життя, і навчила в природі на людях корисне так робити.

      55. Він для цього діла з людьми поділився, їхнє їм все зоставив. А своє найдене взяв із собою. Він не боявся ніякого ворога, своєю ввічливістю перемагав. Все те, що він робив, про це все писав, з людьми говорив. Його дорога одна – природа. Він в неї старався попасти. Там він багато думав, і те, що треба, робив. Це його в людях такий обов’язок. Він в цьому всьому великий чоловік, помічник хворому. Він не сам це ось робив, йому допомагала природа.            

      Моє діло – послати чоловіка в природу; він там зробить те, що я йому скажу, - він зробиться здоровий. Я як чоловік повинен за всіма правилами прийняти, це мій обов’язок, і послати цього чоловіка в природу. Паршек не боявся, тоді говорив ученим. Не діагнозу нам треба, допомагати шляхом технічного, штучного, хімії. Треба помагати не хворобі, а чоловікові. Я як ділок цього всього повинен послати. Він або вона повинні зробити, і від цього всього – здоровий чоловік. Мені в цьому не вірили. 

      56. Я піввіку експериментував по природі. Я в цей час початковий 35 літ був гренадером. Непізнаним тоді був, а тепер кому я буду треба? 84 роки мені виповнилось. Я зробив експеримент, я добився від природи такого права. Вона мене осудила своїми силами через журнал «Вогник». Він мені видав на руки диплом. Я Власова послав у природу роззутим, босим він пішов і те він зробив, що Учитель хотів, – десь ділись усякого роду хвороби.  Він у цій статті точно вказав. Я тепер виявився одним з усіх. Перед «Вогником» кланяюсь, прошу як орган. Мені за це все не треба ніяких нагород. А прошу тільки одного хворому чоловікові, що не має за що їхати до села Верхній Кондрючий, щоб він їхав за рахунок держави туди й назад. Моя в цьому буде пильність усіх людей поставити на ноги, починаючи від молоді до дорослих. Лише б одного чоловіка, усі будуть такими, як і Учитель є тепер. Він нікому не відмовляв і не відмовить. А як давав до цього часу? Я брав гроші за це. А тепер по-новому небувалому здоров’я не купляється й не продається, а в любові з природою. 

      57. Вона всьому ділу є мати. Вона нас усіх породила й примусила нас усіх поодинці робити те, що роблять усі люди. Вони всі з природою по своєму вмінню стали для життя робити. У кожного чоловіка – своє. Цьому  кінця не видно.

      А в Паршека народилась мисль не своя особисто, а спільного характеру всіх наших земних людей, що найголовніше в житті треба чоловікові зробити в природі, щоб задовольнити себе, щоб ми жили в цьому легко. Паршек знайшов ці засоби.  Нам треба кинути те, що ми з вами робимо – буде найкраще в житті. Для цього діла треба підготувати себе зробити таким, як треба, щоб собі найти в природі таке місце з усіма умовами, щоб у цьому всьому була така можливість зостатись без усякої потреби, щоб це місце оправдалось на віки-віків безсмертним чоловіком. У природі Паршек це зробив своїм тілом. 50 років проходити та продумати так та проробити це ось діло – не так це ось даром.

      58. Загартування-тренування мною зроблено, щоб люди читали, розуміли, вони робили те, від чого їм буде легко. А ми ж, усі люди, робимо те, чого не треба, а ми його робимо. А ми робили для того, щоб на це дивитись. Люди на цьому ось місці робили з водою, з повітрям. На  землі зробили самі аул і хутір, село, місто. Там нема в житті живого, а все вбивається, робиться мертвим. Це все природа помогла людям робити, вона розкрила зі самого ранку світило, свої промені простерло сонечко, без котрого люди не дивились. Усе це примусило їх робити умови. А перш ніж у себе мати ці умови, а вони робляться один раз у природі. Найголовніше було перед Паршеком: він це все, зроблене людьми, кинув як таке робити. Людям неможливо так, як Паршек примусив себе все наявне залишити позаду.  Він учора не думав про сьогоднішнє. Йому доводилось природу в усьому просити. Вона не жаліла йому давати. 

      59. Він у неї випросив, вона не пожаліла йому ці якості віддати. Це живі засоби. Я так їй сказав, щоб вона доручила в цьому займатись із хворими. Вона мені доручила природу любити, цілувати чоловіка, щоб зняти з нього всі хвороби. Паршек з перших днів цю допомогу став робити, чуже перестав у себе мати. За його бажанням йому природа стала підсилати цих ось хворих.

      Я, Паршек, - на цьому портреті. Це є мій такий початок у житті. Мої кроки, моя мисль робились, робляться  й будуть робитись у природі так, як на цьому портреті. Це моє невмираюче в природі життя. Я його почав сам особисто. Я не теоретичний чоловік,  а фізично оточений практикою. Вона мене примусила робити в житті те, що треба. А треба було, найголовніше, наше всіх людське здоров’я. Воно видне й доступне як ніколи. Я – чоловік такий, як усі живі люди. Ми всі в цьому ділі є люди, але не такі,  як я цю роботу почав. І до сих пір я роблю, що робив тоді.

      60. Мої роки від цього часу пішли, вони як ніколи розвивались. Я тоді по природі ходив, а щоб помислити, що буде треба. Я як такий нічого не знав, а бачити доводилось далеко. Тоді в 1933 році мені було всього  35 літ. Що ми тоді мали? Та нічого. Як ця історія по землі в природі починалась? Вона рухалась удалечінь, у ту сторону, котра не була мною досліджена. Я зміг на цьому ось місці стояти й дивитись. Це місце не пізнане,  тільки мені в цьому доводилось часто думати як про якусь планету. Ми до сих пір знати не можемо, а мені так хочеться знати. Історія – це є історія. Вона робилась людьми. А тоді на мене дивились люди, що віджили, як на юнака, котрий міг поступити зі своїм здоров’ям у будь-який заклад. Він мав у себе таке бажання, щоб на когось учитись. Моя юність примушувала, а в мене було в житті інше, не теоретичне, а було тоді практичне, воно робилось у житті мною.

      61. Спершу робилось це, що треба в житті, а коли  я це діло практично зроблю, то не пізно буде про це все написати. Природу доводилось зустрічати. Це був перший такий ось день, що прийшов у житті. Я його таким зустрічав і проводжав. Вони весь тиждень перед мною це робили. Я в цьому жив, сам про це все думав, а потім я так робив. У мене народилась уся історія моєї ідеї – це загартування-тренування. Воно робилось мною, щоб люди про це знали, вони про це не забували. Час не стояв, а йшов, і доводилось це робити. Моє це життя появилось у лісах, у Кавказьких горах. Ми це бачили, як це робилось на чоловікові після зустрічі з природою. Вона в мене так про людей спитала. Чому так вийшло в житті, що вони так погано жили? Я старалась їм час прислати, поле підготовлю, попрошу, щоб вони не спали, спішили, робили, що треба. Їм треба було це нове, треба була робота. 

      62. Вона говорить. Як вони їдять, як вони одягаються, живуть у домі, роблять те, що треба. Я не скажу, що їм буде треба, а вони в житті незадоволені. А їм треба знайти що треба. Не таке життя, котре треба, а ми його повинні в мені, у природі, знайти, зробити в ній те, що треба.

      А як я тоді виглядав? Яке було моє здоров’я? Я тоді не піднімав велику вагу. А в мене в такої особи народ запитує: «Тобі холодно чи ні?» Я їм говорю: я як такий відчуваю в тисячу разів більше, ніж ви відчуваєте. Ви ж самі захищені, а я ні. У мене до цього є свідомість, вона визначає буття. Я терплю це свідомо. Моя істина оправдує мене. До цього я такий фізично був у пальті, у черевиках, без головного убору. Ішов я по природі ось таким, як ви мене бачите, не так даром, а заради всіх наших земних людей. Я був для природи першим. Вона послала мене. Люди не визнавали, я для них був з усіх самітник.   

      63. Зброї – ніякої, щоби боятися кого-небудь. А в мене була природа, вона примусила  до цього фасону, щоб Паршек  своїм тілом таким був, як піп. А тоді попи не в моді. Через це за відмову від роботи мені заборонили шість місяців поступати на роботу. Вона мені дала, щоб я практику на людях зробив. Я своє взяв із собою, а їм їхнє залишив. Усе це робилось у природі, вона мене продержала в цьому режимі, за що в Бухаринську компанію попав у Моздокське КПЗ. Що я зробив, яка вина? Їду, як завжди їздив, а жінка хвора їхала в шубі літом. Я був у цьому всьому помічник,  перший мій час цього діла. Моя фігура тепер переді мною, їй доводилось по путі. Я тільки починав робити, у мене в моїй голові не було того, що я тоді в природі шукав і що мені було треба. Мені тоді нічого не треба було. Я відходив від чужого, а своє позаду це залишав, не рахувався зі здоров’ям, ішов я далі таким, як бачите. 

      64. А люди навчились на блюдці фарфоровому гадати, воно в них служило, букви алфавіту показувало. Воно ходить і зупиняється на буквах, а потім робиться склад. Я йому говорю свої слова: хто я є такий? Воно мені з трьох букв указало: БОГ. Ця ось фігура, на котру тепер дивлюсь, вона тоді яка  була жива, енергійна, здорового розуму. Я тоді тільки ставав на свої такі ноги. Що хотів, те я робив. У листопаді 25 дня 1936 року упав на землю білий енергійний сніг, а люди, обрані партією, їхали на 8-й Надзвичайний з’їзд як депутати. А я їхав на цей з’їзд як любитель.  Прочитав, хто має право брати участь. А хто не має права? Це божевільні й ув’язнені. Моя ідея цього не робить, щоб ними бути. Я їхав їх своїм ділом захищати. Мене везли головні резерву, я їх запевнив своїм умінням, вони від Ростова до Лихої. А там узявся везти резерв Воронезький. Він мене провіз у Мічурінськ.

      65. А там були люди моєї сторони, їхнє почуття було таке: одного чоловіка везли на з’їзд не ради себе, а ради всіх наших людей. Їм треба здоров’я, вони цього хотіли, а в них не виходило. Вони всі були озброєні технічним, штучним, а хімія введена. Безсильні чужі люди, їх природа в цьому не жаліла, до рук поодинці брала їх і карала, у неї на це всякого роду сили. А щоб вони задумали те, що задумав я із своєю думкою, це було б дуже хороше. Я ж не який-небудь у житті, щоб сказати про себе. У мене нема нічого такого, щоб тілу заважало. Це нескінченна кругла куля лежала в цей час не літом, а зимою. Вона нас усіх примусила бути такими людьми. Вони побоялись залишитися такими, як ви бачите мене. Я визнаю в цьому ділі загартування-тренування. Воно не мені одному треба.

      У зв’язку із цим усім  привезли в Москву на Казанський вокзал. А тут уже моє діло, я пішов у вокзал, де тисячі сиділи. Вони цього зовсім не бачили, а я зайшов зі своєю любов’ю до всіх. А тут на це все десь узялась міліція, вона побачила вперше.

      66. Спитали в мене у такого: звідки я взявся? Я їм сказав: я тільки що з неба звалився. Треба було вірити. А зима є зима, а чоловік опинився в центрі Москви на Червоній площі, дім №3 Рад. Я такий у житті є у природі один, тільки один. Ростов-на-Дону від Москви не один кілометр, а 1960 кілометрів. Ні грошей, ні документів, а я, як бачите, чоловік. Нема таких більше. Це життєві умови всіх людей.

      Це ось фраза мого ім’я. Тіло дало нашій молоді те, чого не було. А тепер ми його маємо – це здоров’я. Це моє органічне тіло, воно нас примушує одержати в природі через загартування-тренування. Воно треба було всім людям для життя в природі. Тіло моє таке, як і в усіх. Подивіться на нього, воно є, у мене стоїть на портреті, воно – живе енергійне. При ньому всі якості. Він таким прийшов у природу шукати в ній істину, щоб не простуджуватись і не хворіти. Це моє таке ось енергійне тіло.

      67. Ми, усі люди, цього в себе не одержали й не одержимо. Ми в природі – технічні люди. Їдемо обраними людьми на цей ось з’їзд, а самі безсильні жити. Ми усі в цьому ділі – люди хворого характеру. У нас нема того, що треба в житті. Нам природа не дає стільки, скільки нам треба. Ми з вами в цьому не заслужили: живемо за рахунок чужого такого добра, за рахунок природи. Її місце спішимо захопити вчасно, за нею доглядаємо, за цією землею-годувальницею. Вона – нас так ось за наш труд. Ми на ній трудимось так,  як це треба. Її як землю глибоко оремо перед  зимою, під сніг кладемо її як таку, щоб ця земля набиралась вологи й дала можливість з неї зробити грядку, щоб у землю посадити зернятко для швидкого сходу. Зерно, коли попаде в сиру землю, швидко хапається за цю землю й робить швидко свої сходи. Зелень покриває своїм видом цю ось площу, а хазяїна цим радує.  

      68. Те, що ми весь рік весь час це робимо, нас не влаштовує. Ми з вами цим життям незадоволені. Щорічно беремо в природі врожай, вона нас своїм годує. Ми в ній живемо, самі на себе покладаємось жити краще від цього, а природі це ось не по душі. Вона не перестає нам давати, жде свого відпочинку. А ми не хочемо цю історію зрозуміти, що вона негожа, примушує природу від неї відбирати наявне. Цьому ділу кінця не видно. Таке діло робиться в природі трудом, чоловік думає, що це робиться ним на користь його життя. Природа не примушувала, не примушує це в житті робити. Вона прислала до людей Паршека на цю ось арену, щоб люди знали. Вони його бачили, як він на з’їзд їхав. І для чого він таким їхав? Ця історія ним робилась для того, щоб люди про це діло знали, що чоловік не просто так робив.

      69. Скільки я цього ось у житті не ждав, а все-таки так даремно не обійшлось у людях. Учені люди мене зробили на початку мого природного появлення. Я таким тілом учених примусив дивитись ненормально, вони помилились. Робити піввіку експеримент я не побоявся такої матері-природи, узявся за неї сміло, своїм цим тілом полюбив її так, що вона змінила на мені свій потік. Він починався мною робитись для життя людей. Я не став визнавати чуже в житті, діло моє не став так робити, бо це діло чуже природне. Вона цього не хоче в себе робити. Паршек говорить. Я батьківською дорогою по-шахтарськи пішов, а тепер після «Вогника» іду природною. Хочу молодому чоловікові помогти. Моя мета одна – у природі добитись одне в житті – Святого Духа. Це еволюція поступового підходу до життя, щоб люди такі злі до сусідів не були, як вони є тепер. Не хочуть дивитись на іншого такого чоловіка, а треба буде так дивитись на чоловіка. 

      70. А якби тільки не природа, я б цього не робив. Вона за мою здібність, за мою сміливість цим ось обдарувала. Я такий ось є один, узяв на себе це все. Ходжу по природі, зустрічаюся з багатьма. Їм як таким це все інтересно, хочеться їм про це ось знати. Він або вона питають про це все моє діло: а як це так у житті могло вийти? Якщо на це все подивитись, а дивитись є, на що. Такого каліцтва на тілі, яке-небудь осудження чи якийсь  був би нестаток у цьому, ти б у цьому всьому збився своїм словом. Я точно йому як такому відповідав. Не віриш мені, моїм словам – вір моїй істині. Вона хоче сказати всім нам про самозбереження особисто моєї клітини. Вона – серце моє виходжене, молоде, загартоване, здорове – 25-літнього чоловіка. Так воно в мене залишилось і береже моє здоров’я.

      Я бачу здалека, як  проти мого такого походу вона своє бурхливе природне навколо збирала й вона так ось робила в себе – це неможлива картина, одна з усіх картин. Я опинився в ній.

      71. Дощ, злива й вітер різав голками. А тепер дивлюсь на цю ось картину, не намилуюсь.  Особливі в моєму ділі ноги мої, вони поки що завжди держать мене, весь мій організм. А він, як в юнака, молодого чоловіка. Мої руки були золоті, вони такими й залишились. А розум у голові дорогий, йому не доводиться такому ось у житті кланятись. Цей ось організм свідомо терпить у всьому.  Він іде своїми ногами в будь-яку пору року роззутим, босим. Йому взуття – це не дай Бог, як чуже на своє одягати. Паршек не проти цього всього. Люди в процесі зробили, вони його примусили від усього цього відмовитись. Це таке тіло, у себе велика свідомість, за собою запас не носив. Таке було терпіння. Не готував так собі до цього часу, котрий себе так міняв. Був дощ, находив, а мені не хотілось – дощик щезнув. Море бушувало – я в нього входив з думкою. Лягав сніг на землю, десь у цьому бралась температура, вона для тіла нехороша. А жити в природі треба, умирати не хотілось. 

      72. Тіло було чутливе, живе – свій організм. Цей чоловік своє право завоює, йому доведеться відмовитися від чужого й мертвого. Він не буде їсти, він не буде одягатись і в домі жити. Його природа прийме як живого, він оточить себе азотом. Це буде повітря, це буде вода, найголовніша буде в усьому земля. Вони, як любимі, невмираючі друзі, цьому живому тілу поможуть своїми силами все це зробити. У ній сну  ніякого, а життя вічного характеру. Паршек займе ім’я своє безсмертного чоловіка, місце своє облюбоване для життя займе й скаже усім нам про прихід його в люди зі своїм тілом. Тіло цього чоловіка визнається, і будуть вони гучно кричати йому славу в цьому ділі. Він від природи одержить те, що треба в житті. Він єством оточить себе без усякої техніки, без усякого штучного він зостанеться, і не буде ніякої хімії. Що скаже, те буде робитись. Ми самі всього цього ось доб’ємось. Чоловік цими силами сам оточить себе. У нього не буде ніякої тюрми, ніякої лікарні. Нами всіма бугор завоюється.

      73. Словом, за Паршеком робиться. Він не кидає й не йде з колії, щоб цього не робити. Ми в природі живемо дуже тяжко. У нас така ось у житті земля облюбована, вона є наше велике джерело. Вона дала своє таке місце. Хазяїн не знає: а що на такому облюбованому місці, щоб усім зі цього діла хвала? Ми, люди цього ось місця, захотіли на ньому поставити дім житлового характеру з усіма належними вигодами. Покрили його, вікна поставили, двері фільончасті зачиняються. Жити б, жити в ньому такому. А на це все наше таке діло мати природа не подивилась, узяла цього хазяїна поклала в ліжко. Словом,  сили відібрала, не дала йому розкішно так жити, як йому в цьому хотілось. Природа не рахується ні з чим таким. Як це дійшло ім’я цього в словах революціонера. Він же є усьому ділу начальник, командир, по теорії ділок і наставник усіх цих людей. Він усього діла пояснювальний всього життя, він  один з усіх чоловік.

      74. Толстой, Достоєвський та інші, такі самі Пушкін, Гоголь, Лермонтов. Словом, вони видатні такі жили в природі, люди їх берегли, природа. До свого часу вони відомі були в ній. А коли до них пробралась зі своїми силами природа, вона ні в кого не спитала: а що треба буде зробити, під час їх смерті зробити? Вони так само, як і всі люди, умерли на віки-віків. Це спомин один з усіх даремно проходить у людях. А люди в природі жили так індивідуально, кожен зі своєю думкою на завтра творив. Він без чужого не залишався, його оточувало мертве. А  з мертвим  жити живому чоловікові зовсім нехороше, погано, не життя. Який би ти не був у житті чоловік, ти ж живий у природі. А сили твої відбираються від тебе. Чужим технічним ти огороджений, своїм штучним. Це діло твоє потребувало від природи хімії, без чого чоловік – ніщо. Він лягає спати в чуже мертве в природне й устає. У природне одягається, їсть апетитно, смачно. Вважає: це його одне ним приготовлене, чому він вірить.

      75. Як чоловік він надіється на життя своє за рахунок цього ось добра. Йому в цьому доводиться жити, він із цим умирати не збирався. У нього на це була віра до життя, де міг помилитись. І в цьому ділі він утомився, можна сказати, упорався, сів відпочити й застиг. Тіло оточило себе нестатком, захворів, застудився, пішов під копил, став у цьому хиріти, через це втратив здоров’я. Тіло без хвороби не вмирає. Спершу природа сили його відбере, і тоді він легко вмирає. Такого чоловіка не народжувалось, щоб він жив вічно. Усі герої вмерли безсильно. Чоловік своїм учинком гордий, сам себе показує. У нього нове чуже є. Усі люди такі в житті не ввічливі, а горді. Їх природа за це ненавидить. Вони її не люблять. Сніг тільки падав на землю, а вони валянці на себе оділи, відійшли від енергійного білого холодного зимового снігу. Я, Паршек,  цим духом оточений, люблю ці ось умови, їх зустрічаю з душею, із серцем.   

      76. Усі люди в природі жили розумно, їх хитрість зробила. Вони легко природу примушували, щоб вона їх берегла в житі. Їм доводилось своїм умінням інших людей учити. Цього вони не знали, що їхнє це вміння – ніщо є у житті. У цьому була їх велика помилка, їхнє діло таке ними створювалось. Вони жити не змогли, без цього залишаючись. Така була їхня наука, вона зі своїм високим знанням вилазила нагору. А коли їм доводилось умирати, вони це все залишали позаду. Їхня історія не пройшла в житті, як проходить життя одного з усіх Паршека. Він відмовив сам собі в цьому, а взявся за невміння якогось діла. Він добре знав про це діло чуже природи. Вона його цим ось утягнула, йому не жаліла віддавати зайве, він це ось брав, він старався його багато накопити. Цьому нема кінця й краю, така жадність. Мало, хочеться ще більше. А в природі є одне. За це в нього відбирає здоров’я, а дає йому хворобу, щоб він сходив з колії.

      77. Чоловік для своєї сторони – мудрець, він для свого життя думає, свої не роздає. Толстой знав про це ось усе чуже, а наважитись не зміг, усе продав дружині. Так що правди нема й не буде. А в Паршека вона – безгрошова звичка. Перемога буде за ним. Він робить світового значення. Говорить нам усім: ми в цьому всьому винуваті, ми ж з вами робимо те, що шкідливо природі. Вона за це все, зроблене нами,  не полюбила нас. Ми своїм ділом чужі для неї. Вона – своя, чужих не хоче бачити. Їй треба буде своє, мертвого їй не треба, щоб неживе було.  

      Це буде наше живе, ніколи не вмираюче. Ось що Паршек у природі  хоче, у нього одне прагнення до життя, але не смерті. Весь час це діло робилось людьми, вони про це діло думали. Їм доводилось – вони робили. А врешті-решт люди в цьому починають хиріти, їх доводиться в цьому ділі втратити жертвою. Для чого їм ця історія, що прийшла, вона чоловіка примусила на цьому ось місці в житті що-небудь таке, щоб подивитись на це ось діло. Люди не змогли без цього жити.

      78. Ось що доводилось людям бачити. Я даремно на це місце не приходив, мене умови примусили. Люди в природі на білому світі жили, вони міркували на своєму облюбованому такому ось місці, на котрому починали так невміло жити. Ми вчились у цьому, нам природа кожен день давала свої можливості. Від природи брав те, що треба було. Люди жили, огороджувалися та робили те, що треба.

      А щоб життя своє таке завоювати, цього ми в житті своєму не одержали. Ми з вами не задовольнили себе. Народились для життя, а вийшло не те, що треба. Усі умови для цього є, а життя не дала. Що із цього всього? Ми робили як слід. Яким я був начальником, командував людьми, розпоряджався чим хотів. А от щоб мені так жити! А природа це діло не врахувала, відійшла й стала моєму здоров’ю заважати, моєму такому життю своїми силами. Не такий я в цьому ділі став. Я не такий у житті своєму виявився.

      79. Не порахувався я зі своїм здоров’ям, проштрафився. А жити треба було, у цьому ділі робити треба було. Природа потребує, природа не хоче, щоб чоловік чурбаком лежав. А в дні ці, коли треба в них жити, чоловікові доводиться на ногах рухатись. Тілу доводиться що-небудь так робити або з ким-небудь про щось говорити, це теж така робота його або її. Через  це чоловік утомляється, йому треба частковий перепочинок. Він би із цієї постелі й не вставав. Це його як чоловіка тягне в могилу. А робота є у цьому теж така складена в житті штука, вона відбирає частково у тіла здоров’я.     

      Я тепер на ці умови в житті дивлюсь, сам собі так ось не вірю. Який я був тоді в той час сильний, вірив сильно природі. Вона мене так ось оточувала, учила мене, як хотіла. У неї були в цьому свої сили. Вона мені сама говорила, посилала туди, куди це їй хотілось.  

      80. Вона знала, що вона в цьому робила. Їй не хотілось, щоб так тяжко жили її природні люди. Вона цього в житті бачити не хотіла. Смерть зробили в процесі свого життя самі люди, вони нею так оточили себе. Ще здоровий чоловік, він ходить своїми ногами, багато думає, йому як такому чоловікові приходять такі безсильні умови. Він би радий від цього всього здихатись, а природа таких можливостей не дає. У неї лежить вічно невмираюча земля, вона служить людям джерелом. Вона свій час так присилає, їм не дає спати, будить їх рано, жене на фронт у бій для того, щоб там не сидіти. Як ми з вами звикали в житті нічого такого не робити, через це не вміли що-небудь таке робити. Ми з вами не звикли. Не спимо, спішимо це ось у житті робити. Ми його робимо цілий рік. З поля йдемо, коли приходить на арену сніг білого характеру. Він усіх жене в двір, там робити нема чого. Люди приїжджають  у двір, ставлять на місце свою тварину, за нею доглядають як за живою: її годують, її напувають. Вона бережеться людьми, чим живуть люди.

     81. Я є у природі Паршек, хто зміг на самому собі провести експеримент відстанню піввіку, досліднім шляхом доказати своїм живим тілом. Це зробити ніяк неможливо нікому.

      Загартування-тренування є наука всього світу всіх людей. Це джерело чоловіка життя вічного характеру. Не простуджуватись і не хворіти. Що може бути в цьому ділі краще? Скажіть мені ви, будь ласка. Це не фунт родзинок поїдати – на рік не вживати по двісті днів – свідоме терпіння Святого Духу, повна еволюція. Хіба це не подарунок людям таке вчення в природі? Кому це не треба, молоді нашій? Це – здоров’я, воно для нас, усіх людей, від малого до старого всім необхідно треба. Ми його повинні мати, це наша в цьому вся воля. Нам треба в цьому ділі робити, щоб одержати живий факт. Якщо ми як молодь наша вся за це ось візьмемось і почнемо це робити, то в нас це ось вийде. Це не щось таке в житті, а ми доб’ємось безсмертя, вічного життя. Треба вирішити це питання, ми ці якості одержимо. 

      82. Наші вчені про це мовчать. Це загартування їм не для того, щоб у нас розвивалась така ось потреба. Вона свідомо щезне. Найголовніше – це я в життя, все в природі джерело. Мене треба просити як Учителя. Я як Паршек у житті прошу.

      Стаття досвіду мого в журналі «Вогник» – 50 літ мого труда. Що ввожу? Не палити – найголовніше молоді. За просьбою моєю до неї, у житті їй треба буде в цьому братись за загартування-тренування. Воно мною зроблено дослідним шляхом практично в природі. Ніхто не скаже інше, а тільки реальне підтвердять: це є чиста правда в людях.  З багатьма такими зустрічався, їм про це говорив. А що зі цього видно, я не мовчав: не виявилось жодного помічника, щоби було веселіше. А все-таки моє в цьому вийшло істинно, про це не думав, а зробилось як таке правдою. Видавництво написало «Експеримент відстанню піввіку». Які там сказані слова, як це вийшло! Ти від цього нікуди не дінешся. Загартування є загартування-тренування одне з усіх. Воно врятує в цьому все людство.

      83. Вони в природі за таке переживання заслужили таку путь у своєму житті. Їх примушують умови цим ось займатись, не індивідуальним шляхом. Місце для цього діла знайдено, указано, що й як треба буде в цьому робити. Це буде група всіх допущених природою людей. Вони за це діло візьмуться й стануть робити так, як робить наш Паршек. Ми його оточимо, з ним разом підемо, нас природа зустріне як таких, приголубить, як одному свої сили в цьому віддасть, від чого ми не відмовимось, свою любов проявимо. Їй низько головкою поклонимо, скажемо: «Спасибі за твою таку доброту, що ти нас  пожаліла». Ми перестанемо так хворіти, як ми з вами хворіли й простуджувались. У нас залишилась сила через нашу всіх любов, вона з нами разом. Природа зробила героями в ділі нашому. Ми отримали свої серця й душі, однаково проспівали Гімн для цього діла. Тепер це все діло залежить від самих нас. Ми з вами це діло в житті своєму ніяк не кинемо, а тільки ми будемо робити це все, нами почате. Ми це діло не кинемо ніколи.

      84. Це не одним нам руським  таким людям, а всьому світові всіх людей. Вони хочуть життя. Цей ось експеримент піввіку я, Паршек, робив, роблю й буду його так робити не для самого себе, а для всіх наших людей. Я ходжу на своїх таких ногах, дивлюсь очами, вуха чують, дихаю глибоко. Те, що зробив я, нікому цього не зробити. А я не для якої-небудь наживи, а для того, щоб люди жили, процвітали в цьому ділі. А ми як учені люди не хочемо випробувати загартування-тренування на собі й не хочемо в природі відшукувати його. Воно є на нашій землі близько від нас,  за нашими умовами життя в природі. Здоров’я ніде ніяк не продається й ніде ніяк не купляється, тільки воно легко в житті втрачається, у любові до природи зберігається. Від неї відходити не рекомендується, треба з нею нарівні жити. А щоб природу менжувати, цього не треба буде в своєму житті. Такого робити ніхто нікому такого права не давав, щоб рити в землі шахти.

      85. «Вогник» написав статтю «Експеримент відстанню піввіку». Це є одна з усіх чиста правда. Відіграє роль сам Паршек. Він нам говорить як людям живущим на білому такому світі. Ми тут не причому, винувата природа, вона нас таких ось не жаліла, а карала своїм ворожим злом. Ми з вами хворіли, простуджувались, ішли з колії, тобто ми вмирали на віки-віків. А тепер на це все прислала нам для зміни цього діла Паршека з піввіковим своїм життям. Він ці сили завоював у цьому піввіковому досліді, у статті «Експеримент відстанню піввіку», розказав, як йому в цьому довелось із природою зустрічатись, як  цю природу він упросив, щоб вона більше цього не робила. Тепер Паршек – усьому діло в усіх наших бідах.  Ми повинні його як Учителя просити через його таке діло. Вона як мати рідна нас усіх так сильно пожаліє й простить нам усім. Ми за все це в неї заслужимо більше уваги, хворіти, простуджуватись так ми не будемо більше. 

      86. Паршек узнав від природи про життя людей: вони жили тяжко, у труді копались, робили діло для себе. Він із ними поділився; щоб їхнього не було, їм залишив усе наявне, а своє знайдене взяв. Каприз не став брати, а взяв із собою любов. Їх не задовольнило це, тому він пішов у природу шукати чоловіка такого, котрий зостався б задоволений своїм знайденим. Йому як чоловікові довелось оточити себе тим днем, котрий прийшов із своїми силами. У нього нема в себе ніякого такого ось запасу. Він чистий, ніякого діла йому не треба, сировина, деталь чи яка-небудь у цьому машина  йому не треба. Він не збирався їхати на колесах, щоб його хтось возив. Він сам знаходив у цьому засоби, не став техніку в себе робити, від себе штучне прогнав, а хімію не визнавав. Близько став із природою, він її полюбив. Як? Повітрям оточив себе, з водою близьким став, а земля струмом оточила, держати вона на ногах стала. Це три друга, вони через любов їхню стали друзі.  

      87. Паршек визнав себе таким чоловіком. А його ми не стали визнавати, особливо вчені. Він хороми невизначені не робить. У нього є одна з усіх така істина на самому собі – це наше, усіх людей, загартування-тренування – усіх людей наука.  Я як Паршек її зробив, на собі розвинув для всього світу людей. Я не кину робити цю ось невмираючу історію. Вона треба нам усім. Ми повинні жити не по-старому, а по-новому, невмираючому. Ось що Паршек у житті в природі знайшов. Він тепер голосом на весь світ, усе людство кричить. Нам треба життя, а смерть нам не треба. Юпітер, Венера, Місяць не те, що буде треба. А Земля покаже своє таке життєве джерело. Люди за це ось візьмуться. Земля більше не буде тягнути до себе тіло чоловіка, вона відмовить людям це робити. А діло Паршека одне – доводиться всякий день зустрічати з такою любов’ю, різниці ніякої нема. Природа одна лежить цілий рік, тільки атмосфера така інша. Чоловік не живе, як це в житті треба, він на цей час себе сховав. 

      88. Ось що ми, усі люди, маємо – підготовку. Треба жити, а вчені люди цього не хочуть. Їм це нібито так і треба. Це природа так зробила, ударила по його тілу, він цю неприємність відчув. А щоб не піддатись, він цього не зумів. Люди капризно до цього діла ставляться, говорять люди про це діло багато, а щоб що-небудь зробити, у них таких сил не знайшлось. Він завтра скаже, а тепер він звалиться, його природа за це діло стьобане. Ми з вами в цьому ділі не заслужили, щоб людям спокійно в природі жити. Вони природу розоряють, у неї беруть сировину. Для цього всього на землі наробили заводів. Вони випускають залізо, сталь, роблять для якої-небудь машини, пускають у природу організовано експедицію людей, як космонавтів в атмосферу. Вони шукають у природі те, що їм треба. Вони між собою в житті не ладять, при умовах один на одного зляться, учинком ненавидять. Говорять те, що не треба буде слухати. У кожного чоловіка своя власність.

      89. Я, говорить свого місця капіталіст, умру, але не допущу, щоб хто-небудь зайняв і присвоїв до свого такого імені. Це два народжених у природі. Отець-капіталіст своїм учинком створив у людях революцію, посадив на місця Радянську владу – сина свого. Капітал огороджує себе приватною власністю, своїм достоїнством. Йому структура соціалізму негожа. Не змиряться два вороги політичного характеру. Комуніст кров’ю відбирає право, а капіталіст не уступає. В одного - своя зброя, а в другого – своя зброя. Один її робить, а другий теж не відступає. Продаж відбувається в обох сторін. Тягнуть один одного, а чоловік гине. Паршек не дає свою згоду, щоб продавати, або купляти. Йому як загартуванню-тренуванню не треба чуже. Йому треба своє природне, здорове тіло, здоровий дух. Це буде святе діло. Є еволюція, вона не визнає ні отця, ні сина. У неї – Дух Святий. Вона оточила себе загартуванням-тренуванням, кому чуже не треба. У нього свої життєрадісні природні умови – азот, а чоловік, він цьому належить.

      90. Ця ось стаття написана для нашої молоді для її життя. Її треба з увагою читати й розуміти, а потім треба в житті братись і робити. Від цього всього діла щезають усі наявні на чоловікові хвороби, чоловік у природі робиться здоровим. Не фізичною стороною – він робиться в житті своєму розумом. Йому легко доводиться завойовувати в природі новий рубіж, котрого мати-природа чоловікові не давала в житті. А тепер вона піде йому  назустріч і йому вона поможе. Чоловік не буде помилятись, він же не буде хворіти й простуджуватись, буде природне життя здорового характеру. Від нього відійде це чуже, він буде хвалитись своїм добром. Його тіло в природі переможе всякого ворога. Він виходить у природі своє серце, воно буде в нього загартоване, молоде, здорове – 25-літнього чоловіка. Це все буде в житті перемагати. Він буде ввічливий. 

      91. Йому відчиняться ворота на все повсюди. Він доб’ється слави в житті, свого безсмертя. Що тепер у житті в природі? Щоб чоловік не був ніде нічим ображений, він буде робити сам. Чоловік цей ось пройде усно цю школу, його прийме Учитель. Природа їх з’єднає, вони полюблять один одного. Будуть у природі для цього робити, щоб жити вічно. Цього Паршек добивається від природи сам, йому художник намалював портрет – перший початок. Це все для людського життя. Я як Паршек  є такий у житті своєму, не вичитав, а зробив це все сам практично, на собі випробував. Помагала мені природа. Цей ось досвід люди недаремно описали, вони духом огороджені в ній. Треба буде вчитись. Загартування-тренування трудом створено. Чоловікові в житті треба йому кланятись, просити природу. Вона нам усе дасть. Ініціатор у цьому Паршек. Мені як такому від людей пішли листи. Це не щось таке, а здоров’я, а його нам дає природа. Ми від неї одержуємо через діло наше. Ми хочемо, щоб Іванов нам написав у листі, як треба буде оздоровлюватись. Це не думав.

      92. Я не той, про котрого мова в людях іде, а я той, котрого в житті не було.  Я є такий чоловік, про котрого мають знати всі люди. Він прийшов на землю для порятунку всіх людей.

      Я із своїм ділом у міжнародному журналі «Вогник» розказав про те, що я за піввіку зробив. Треба цьому ось вірити. Воно робилось великим трудом, а люди хочуть через лист зробитись здоровими. Це ж є загартування-тренування, воно – людська наука. Нею такою ніхто не хоче займатись. Адже це так буде. А хвороба є у житті така, вона так не піде з тіла.  А коли застосуєш природу, вона чоловіка хворого лякає, це її холод, він хворобу проганяє.  Вона народжує здоров’я. Це чиста така є правда, вона описана в «Вогнику». Я один з усіх не зміг утаїти одного слова про це ось діло, це здоров’я. Воно треба кожному земному чоловікові, хто його в цьому ділі втратив. А щоб його так знайти, ми не навчились і не хочемо самі цього ось у природі робити.

      93. Природа, вона багата матір, з нею треба вміти робити, щоб її в цьому застосувати. Вона ж – мати наша рідна. З нею такою подружив наш руський чоловік, він її упросив своїми словами. Вона зжалилась над ними всіма через тіло Іванова. Вона змінюється, дає йому здоров’я. Він за це ніякі гроші не бере, навіть учить чоловіка неімущого. Прийди до начальника поїзду, скажи про журнал і попроси його, щоб він тебе взяв, щоб приїхати до мене. Усе це зроблять люди. Здоров’я дається природою, і воно не продається, не купляється. За це буде моя просьба, щоб уряд пішов назустріч цьому хворому чоловікові – безплатний доступ до прийому. Цей досвід, ця стаття – життєві для нашої такої молоді. Загартування-тренування – труд наш усіх. Міжнародне таке ось значення. Воно є наука. Нам усім треба в природі вчитись. А в природі – у повітрі, у воді та в землі. Дуже багато дечого навчитись всі в цьому ділі. Є людська любов, вона в житті зробилась другом. Не треба буде чоловікові мати сто карбованців.

      94. Як це ось така одиниця оточила тіло Паршека, указала йому це місце з усіма такими умовами? Їх доводилось кроками виходити на своїх босих ногах. 50 літ думав та розмовляв з людьми про це ось кипуче діло. Щоб хто-небудь узяв та попробував хоч на один день залишився й випробував на собі так, як мені доводилось випробувати в природі та в людях. Особливо розумники, котрі багато розуміють, мені заважали. І тепер вони роблять у житті те, що робити не треба. Паршек говорить: треба кинути курити – це найкраща одиниця. Ще Паршекові прийшла можливість така: у житті треба зоставатись без усякої потреби. Я до цього вже йду. Роль у смерті відіграє їжа, найголовніше, одяг та житловий дім. Це ми в цьому попробували, тисячоліття в цьому ділі провели, нічого не зробили в природі, крім як наробили могил. Усі люди в цьому лежать у праху, ждуть свого в житті часу, коли до них прийде зі своїми силами Паршек. Він вихід у цьому знайде.

      95. Ця стаття примусить усіх людей піднятись на цей штурм. Ми, усі люди, за це ось діло візьмемось, станемо ним так ось займатись, з любов’ю станемо так  ось робити. Це є всіх наше рідне здоров’я, ми повинні його мати. Це наше таке ось щастя через одного чоловіка найти в житті такі ось плоди. Вони треба нашій такій ось молоді. Не треба боятись природи, як ми боялись, вважали її злим ворогом – це наша неправда. Усю роль відіграє в цьому любов. Я чоловік такий, як і всі люди. Вони ставляться до природи капризно, це їхня велика помилка. Ми пішли до неї свій прибуток придбавати, стали від природи відбирати живе, робити стали, на мертве перероблювати, у чому ми втратили здоров’я й упали на віки-віків самі. А природа нам цього не говорить, вона має сили свої, хоче чоловіка примусити, щоб він узявся за загартування-тренування, не став відходити від природи, став любити природу, став з нею близько жити, як це робиться в природі Паршеком. Він пізнав живу свою природу, нею оточив себе, говорить: ти є моя мати, що народила.

      96. Ти мене такого народила, як і всіх. У процесі цього всього не схотіла, щоб я в ній умирав. У зв’язку із цим усім ділом, по-своєму примусила рости так, як і всіх примушувала. Я в тебе 35 років у житті робив те, що ці люди й до сих пір роблять. З природою воюють, у неї як такої відбирають сили, вона їм не дає. А тепер Паршек прийшов на арену, говорить нам усім: воно не треба, а треба нам природного характеру життя. Паршека просьба така до нашої молоді. Є вихід. У житті нашому залежить від нас самих у природі, вона – усьому діло. Що вона схоче, те вона зробить. Весь час ми в цьому ось умирали, не знали, що в цьому ділі робити. У житті нашому не задовольнили себе. Ми як були в цьому бідні люди, так ми й залишились. Ми хворіли, простуджувались, мучились. Ми із цим ділом умирали, умираємо й будемо ми з вами так ось умирати до тих пір, поки ми з вами не візьмемось за таке ось діло Паршека, котре він вносить.   

      97. Воно наше є природне діло. Її не треба примушувати, як ми примушували. Ми ще не піднялись на свої ноги, а кричимо криком. Мовляв, Іване, біжи. А куди, для чого? Ми його не навчили цьому. А скоріше треба? Ми не знаємо, а стараємось це ось зробити. Місце лежить ніким ніяк не зайняте. А ми ним заінтересовані, облюбували, згодились самі. Що схотіли, те ми на ньому й поставили. Ми хочемо, щоб у нас було одне й друге. Ми від природи багато хочемо, у себе хочемо мати. 

      Візьмемо живого чоловіка, зовсім голого. Він у нас зовсім роздягнутий. Ми йому не зможемо повністю до відмови зробити. Йому як такому треба було щось інше таке від цього краще. А цього не хочу, а ось це мені треба. А його нема, а в мене хвороба вже така насідає. Я в цьому хворію, про це все думаю. Сам не зупинюсь, роблю в цьому. Де цю штуку взяти? Розуму не найшлось. А от те, що для життя всіх наших добрих таких людей, я сам для цього діла поставив на вид. У природі мені не треба нічого такого.

      98. Я не хочу зовсім бачити чужого, не нашого, а хочу похвалитись своїм добром. Це буде моє індивідуальне тіло, воно повинно жити за рахунок природи. Воно народилось у природі для того, щоб жити в ній вічно. Ось чого Паршек у житті всім таким добивається. Щоб ми, усі діти, це мали. У вас є ватажок, у будь-яку хвилину готовий це в житті зробити. Але не пуди носити в природі. Краще й легше, ніж це все, свідоме терпіння. Треба живим тілом вийти на чистий холод. Тут не треба ніякої науки, свідоме в усьому терпіння. Ми будемо мати сили Паршека, він нам їх дасть. Це є життєві умови, свідомість визначає буття. Треба робити, треба більше, не менше.

      Стаття в «Вогнику» написана людьми, котрі випробували здоров’я Паршека. Він за піввіку зробив експеримент для чого, як не для життя нашої молоді. Ми повинні це все завоювати. Це дано нашій молоді, щоб ми в цьому ділі так ось жили й оточували самі себе благом.

       99. Ми з вами швидко читаємо, дуже добре розуміємо, але одне – це не хочемо знати. Ми в цьому всьому не хочемо робити так, щоб прийшло до нас загартування та в наші ноги поклонилось і сказало нам, усій молоді, беріться, я саме до вас для цього діла прийшло. А це в нас виявився в цьому ділі вболівальник, не захотів так хворіти, так простуджуватись, як ми це ось весь час одержували. Нас природа в цьому ділі калічила. Це завдяки приходу Паршека на цю землю, він у нас один робить те, що нам треба. Він загартувався, полюбив цю природу своїми серцем, своєю душею. Не хоче, щоб із землі зовсім ішов сніг – його таке ось у цьому любовне бажання. Він один не хоче відкривати поля снігового покрою. Він хоче по-новому, по-небувалому жити в природі. Не те, що було в житті, що до цього діла було. Я люблю таку ось природу, котра лежить вся в снігу у білому виді. Ми своїм розумом не хочемо, щоб він у нас на землі лежав. Це ж життя вічно невмираючого характеру. 

       100. Я до цього діла веду всіх наших малих і старих людей. Не треба  такого технічного чоловіка. Я хочу сказати про розвиток у його тілі фізичних сил. Це все робиться на ньому перше зовсім чуже діло. Він у житті ще так  не жив, а йому приготували люди діло. Це зовсім чуже природне, воно нікому нічого такого не дає, а тільки безсилля. Продовжувати сил нема, а живе дитя за рахунок доглядання. Є люди, учать його, чого треба, начебто мати нужду в їжі, одязі та житловому домі – це є спосіб самозбереження. Люди звикли, люди роблять, у них виходить із смачного найгірше смердюче.  Але нікуди ти від цього діла не  дінешся. Твоє діло ти повинен робити. Такій дитині не треба народжуватись. Але це все зробила похіть, вона для мук чоловіка в життя принесла. Це тільки ми так звикли робити. Ми в цьому ділі втрачаємо здоров’я, але не зберігаємо. Ми ж є люди, звикли, по-своєму  ми робили й так робимо, і будемо робити так, як це треба. Виходить: сильний виживає, а безсильний умирає. Ось що наші люди за звичкою зробили. У загартування цієї звички нема. 

      101. Воно в себе має свідомість у такому ділі терпіти. Дитя вже розуміє, що із себе представляє загартування. Воно знає добре, що із цього всього виходить. Дівчинка купається, вона й по снігу піде, вона – жива дівчинка, вона – показник.

       Ця ось стаття нами написана для того, щоб молодь  усю на ноги підняти в природі робити те, що треба в житті. Спати, потягуватись не треба. Я як такий у житті чоловік із своїм поняттям звертаюсь із просьбою своєю. Ми повинні взятись і зробити в природі те, що треба. А треба молоді перебудувати життя. Від них забрати примушення, а просьбу ввести. Буде від цього легше й краще. Звичка несумісна й нехороша. Усі ми знаємо про це мішане для чоловіка життя, але зробити в цьому ми нічого не зможемо. Легке принесе ідея Паршека. Він для цього піввіку проходив по природі та про це ось він думав, як це треба відібрати діло від нашої молоді, свідомість ввести.     

      102. Ми всі сьогодні психічно хворі люди, нам цього ось мало, ми цим не задоволені, через це помираємо. Я так, як усі живуть. Від себе прогнав цей примус. Я не побоявся природи, одягатись не став, їсти відмовився, дім для життя не треба був. Ось чому моя свідомість визнала своїм терпінням. Для  цього місце є, його слід зайняти. Їжа наша відпаде, одяг щезне, дім не треба буде. Поки що ми маємо сильну техніку, вона в цьому нічого не помагає. Лише б чоловік у цьому захворів, він тут же помирає. Засобів ми не знайшли, і такого чоловіка нема, щоб він помагав. Поки що це ось мертві клітини. Умерле чим піднімеш? Пробудженням.  Що це живі якості холод! Він усі клітини піднімає. Холод - це є найголовніше в житті. Тепло – умираюче діло, а при холоді життя розкривається. Живе тіло ніколи не вмираюче, його треба виховати – ось що треба чоловікові. Не технічне життя в штучному й хімії, а природного характеру, живого. Вічно живі повітря, вода й земля – три тіла, котрі мають у себе азот. 

      103. Ця ось стаття написана не для того, щоб читати й розуміти. Треба робити нам, усім людям, щоб цей рубіж завоювати. Ми повинні цю перемогу отримати. У ній є самородок. А джерело всього життя - загартування-тренування. Воно примусило трудитись на благо всіх наших земних людей. Я вчився в природі, хвалився перед світом. Це правда, вона нас жене в природу за любов’ю до неї. Вона має вирішити сама. Без природи – ні туди ні сюди. А коли за тебе природа, то й життя твоє не дурне. Вона говорить. Я тебе не робила хворим, а тебе зробили вчені – нехай вони й відповідають за це саме. А наше таке діло треба нам робити. Ми повинні це зробити,  щоб вийшов живий факт. Це життя наше невмираюче. Так от, ви шановні люди, раз настав такий час цьому чоловікові бути, про нього пишуть. Він не так до нас на землю прийшов, свої сили він представив. Це діло невмираюче, воно тільки почалось. Зима нам покаже, що зі себе представляє цей чоловік. Він за це саме вмирає.

      104. А Паршек говорить про те, чого не буде. А буде те, що в житті треба. А діло Паршека пішло писатись у газетах. Це моє одне з усіх, коли це ось сказане мною. Я звертався, просив учених, щоб вони це ось знали про здоров’я. Не моє воно буде особисто. А це здоров’я – наше всіх, ми повинні його для всіх нас берегти, щоби була розумна ця ось картина. Як мені моя помічниця Валя завжди говорить: «Так не спішити робити». А я ж знаю добре це діло, що все це лежить на мені.  Я всьому цьому є ініціатор, віха нашої молоді. Вона повинна до мене прийти так, як це ось треба. Я не повинен це ось забути, як дитя своє рідне. Я прийму його так, як усіх, і дам йому своє здоров’я. Це було, це є, це в нас буде. Ми його таким зробимо в наших руках. Ми піввіку проходили й продумали, ми говорили про це. Воно йшло по путі, до нас таким пройшло, ми обрадувались.

      105. А тепер наше всіх діло треба робити нам. Загартування-тренування – життя наше всіх нас. Воно має робитись для всього світу, всіх людей. Я на ногах своїх стою й ці слова пишу нам усім. Ми повинні читати, розуміти, а найголовніше – робити треба. А ми до цього ось прийшли зі своїм, ми спати не прийшли, а от робити ми прийшли. Наше діло – про самих не забувати. Найголовніше – це атмосфера: повітря, вода й земля – три друга любимих, невмираючих. Якщо ми це ось у житті упустимо,  то нам – гріш ціна. Ми ж з вами навіть люди є. Ви думаєте, мені не холодно такому чоловікові? Адже я живий, мені холодніше, ніж вам, у тисячу разів. А якщо це треба, то піду в будь-яку погоду. Це мої друзі є: повітря, вода, земля – вони в житті невмираючі, вічно живуть і будуть вони самі в цьому жити. А ми, такі люди із своїм розвитком із своєю волею, живемо і боїмось природи, ховаємось, відходимо в технічне, штучне. І хімія є між нами.

      106. Я перед цим самим у житті один чоловік із цим напрямком, найшов засоби ці, ними оточив себе. У Москві живе лікар Леонід Ілліч Красов. Цей чоловік декілька років тому отримав дуже тяжку травму перелом хребта з пошкодженням спинного мозку. У результаті параліч обох ніг. Колеги хірурги не надіялись на те, що він буде жити. А він усім смертям на зло вижив, і навіть відновив нерухомість ніг завдяки спеціальним фізичним вправам із загартуванням за методом Порфирія Корнійовича Іванова. Поєднував процедури загартування з періодичним дозованим голодуванням і самонавіюванням нечутливості до холоду. Сам 84-літній Іванов по праву може вважатись одним з найбільш загартованих людей у нашій країні.  Проф. Н. Агаджанян, кан. А Катков.  

      Це історія моя для життя всіх наших людей, щоб вони про це ось знали й приходили до Іванова на його такий прийом. Він у цьому нікому не відмовляв і не відмовить. У нього здоров’я не продається й не купляється, а легко втрачається, тільки в любові зберігається. Ось що Паршек зробив нам. 

      107. Люди не сидять на одному місці, пишуть – значить є, про що говорити. Це правда, вона була, вона є, вона буде. Ми, такі ось люди, прочитали цю ось статтю, вона для нас усіх написана. Ми її зрозуміли, що ця стаття нам поможе позбавитись від найзлішого ворога. Ми своїм ділом зробились у житті новими людьми. А коли ми в природі проявимо любов, то за це все, нами зроблене, нас природа пожаліє, вона нам простить. Ми з вами більше не будемо простуджуватись і не будемо хворіти. Це все зробив для нас Паршек, він цього добився в природі своїм ділом. На нього звернули увагу вчені, стали визнавати його досвід, а він нам усім у житті необхідно треба. Ми зостанемось у природі задоволеними цим. Усе залежить від ватажка, він нам підкаже, як бути в природі, щоб вона нас так ось полюбила й не робила нам свою образу. Ми не будемо ображеними нею людьми, а своїм учинком у ній заслужимо.

      108. А колись тільки побачать люди мене, вони будуть вимагати від мене трибуни слова. Я повинен їм на арені сказати правду, вона їх заінтересує бути моїм послідовником, учнем мого такого тіла. Ви тепер друку повірите. Моє таке здоров’я кому треба, поклоніться й попросіть у цьому Паршека. Він свої засоби застосує до будь-якого чоловіка, а він буде робити, у нього вийде живий факт. Здоров’я те що треба, ми одержимо в будь-який час року. Це наш такий перший у природі початок усього життя. У природі є ці якості, нам треба їх знайти. А ми шукати не вміємо й не хочемо – наша лінь у цьому. Я для цього ось сили витратив піввіку. Людям треба тепло, їм холод не треба.  А сніг лежить на землі неторканий – це зовсім нехороше.

      Стаття цензурою пропущена. А люди її читають, а в житті її не пробують. Як же так відбувається в житті? Чоловік зробив сам для життя свого, а тепер йому не вірять як такому. А чоловік був у цьому майстер.

      109. Чоловік проходив піввіку, він знав, для чого робив. Щоб читали вони, так розуміли, а робити треба. Здоров’я, а в цьому слові все залежить, лише б захотів. А люди всі хочуть, щоб щось таке зробити, а придумати таке ніхто так зробив. Усім хочеться зробитись у природі таким, як ніколи ніхто. А йому хочеться бути в цьому ділі вищим від усіх, а в природі цього ось нема. Вона вчить чоловіка розумного такого, котрого вона хоче. Їй хочеться від чоловіка одержати те, що вона має – це є любов. А в кого, як не в неї, це все є. Вона посилає на арену свою один з усіх день. Він не капризно на землю приходить, а тихо, тихо росою він лягає. А сонечко, що сходить, його почуття піднімає. А де воно дівається? Про це знає сама вона. Спати лягає вона, рано піднімається й усіх до одного людей піднімає. Вона хоче, щоб вони жили легко. А в них є своя така сваволя облюбувати для життя це ось місце. Воно захоплено ним, присвоєно для його такого діла.

      110. А я зі своїм досвідом відпочиваю, жду команду зверху. Якщо буду треба зі своїм, вони мене знайдуть. Що їм треба буде, я їм усе дам. Вони мною народжені, щоб у мене жити, а їм це не сподобалось, вони стали тягнути направо, наліво, як своїм добром розпоряджатись. А ми, усі люди, хотіли це в себе мати, а на все є природа, у неї свої сили. Вона нам не говорить, а все сама робить. Їй як такій ця робоча система вже так набридла.  Люди наші гинуть, як у морі вівці, ні за що йдуть із колії. Їх за зроблене їхнє діло жене природа з колії. А вмерти чоловікові дуже просто, лише б він помилився. Тут як тут десь візьметься ця нехороша хвороба. Вона не мучить, а скоро знімає з життя. Чоловік тепер довго не мучиться, він живо вмирає. Це все робить природа. Вона говорить: я їх таких ось не примушую, вони самі лізуть на рожен. Вони не хочуть жити в природі, чим слід. Паршек недаремно до нас на землю таким прийшов.

      111. У нього для цього є загартування-тренування наше всіх людей. Воно для цього ось усього так трудиться, не сідає, на ногах стоїть, воно пише, ледь нам у цьому не говорить: що ви так ось робите, не хочете зайнятись собою, не хочете так робити, як робить сам Паршек? Він один для всіх трудар трудиться, він учиться в природі. Перед світом він хвалиться: ось я такий є у житті своєму! Люблю хворого, хочу йому помогти, щоб він не помилився. Учитель у дуже важкому положенні. Такому ділу не бути, а воно саме так ось у житті народжується, воно народиться на віки-віків. Жити так не треба в житті, як живемо в процесі цього всього. Ми повинні знати про це. Я бережу себе так, як хоче зробити в цьому природа. Вона вже сказала: якщо мені тебе зняти з путі, то краще  зняти усіх таких живущих. А положення таке між природою й Паршеком. Він прийшов для порятунку в житті чоловіка, він у цьому сам себе показав нам таким, як це в житті нам треба. Ми його таким бачили й будемо бачити його. Я був у цьому.

      112. Можна сказати про цю ось написану статтю в «Вогнику», №8, 1982. «Експеримент відстанню піввіку». Я не один чоловік, хто зробив таку штуку, хто міг глибоко продумати це діло. Його знають багато людей, вони знають цього чоловіка, як він між нами такими ріс, піднімався й не відходив від нас із своїм поняттям цього діла. Це не що-небудь таке придумане, а це є істина. Вона всім треба для збереження своєї клітини, особисто свого серця, щоб воно в тебе було молоде, загартоване, здорове - 25-літнього чоловіка. Твій такий вихід у світлі. Щоб наш чоловік не боявся будь-якого ворога, навіть своєї смерті. Ось що нам, усім людям, треба буде, щоб ми природою не були ображені як такі, а були зі своїм учинком, зі своєю любов’ю в житті задоволені. Це не дається, не даром дається. Для цього всього діла треба працювати над собою, обов’язково любити природу, до неї ближче природним шляхом. Близько до неї, щоб люди дихали чистим тілом, а потім випробували холодну воду, а по землі босими ногами ходили, по траві й по снігу.

      113. Люди повинні бути ввічливі до всіх людей, з усіма здоровкатись, низько клонитись головкою, щоб із душею й серцем. А потім помогти чоловікові. Чоловік своїм добром незадоволений, він шукає в природі свої наявні права. Йому треба це, що він має; йому треба ще більше, ніж це. День йому один прийшов не для того, щоб йому бути задоволеним. Він не залишився ним задоволеним. Він прийшов до нього із здоров’ям. А в здоров’ї цьому є все. Ми вважаємо самі себе хитрунами; розумником себе вважають, а іншого – ні. Я від нього так більше розумію, живу краще. Нікому я не кланяюсь, а що захочу в цьому ділі, те зроблю. Мій виграш у цьому ділі. А коли тільки кинешся, а тобі палка десь узялась під ноги.

      Через що мені довелось перед природою вибачатись? Вона  ж – моя невмируща матір, мені її забути ніяк не можна й нема можливості. Вона всьому цьому є діло в житті, усе моє таке діло. Воно мене так оточує, вона – Дух мій. Я шукаю кращого від цього всього, але мені не дається. А все таки я хочу бачити.

      114. Переді мною зійшло вогняне сонце, воно своїми променями обнімає тіло моє. Як хороше при таких ось обставинах. Такі ось у природі умови, ми їх самі створили. Вони в цьому як ніколи до нас прийшли, а нам більше такого іншого не треба. А от якщо ми такі ось у житті є люди, нас у цьому природа  огородила. Своє місце облюбували, як своє ім’я створили, від чого нам не відмовитись. Я, чоловік, його своїм оточив. Нікого не заставляємо й не хочемо, щоб хто-небудь інший на це, що робилось мною. А коли зробили ми це ось, ми ухопились, тримаємось, як за своє ім’я. Щоб іншому віддати, це таке не виходить. А що-небудь не таке в житті зустрічати ми не звикли. А в природі й це буває, тільки цього не буває в житті, щоб сонечко не сходило. А воно так завжди сходить уранці. Ми є цьому всьому свідки та  ще які живущі на білому світі. Весь день, весь час ми бачимо сонечко, воно від нас іде за нашу таку землю, ми зустрічаємо ніч без усякого сонця при покрові зірок. Вони вдень не видні як такі.

      115. День один проходить такий ясний, теплий, а сьогодні день такий проходить, не зрозумієш: чи то заметіль, чи то сніг. Ногами походити як приємно, хороше від цього всього. Тіло стає Духом оточене так, як це треба.    

      Згадую своє дитинство, воно тепер примушує про це пам’ятати, як це було. Але нічого, тепер стає від цього ось веселіше. Я своє знайшов, тепер учені люди взялись за це, вони побачили на мені цю правду, своєю теоретичною мовою написали. Я їм таким у житті сподобався, вони мене з ніг до голови знімали,  це була їхня така робота. Вони за завданням були командировані, вони це діло зробили для всіх людей усього світу. Нехай люди про це таке діло знають, розуміють. Цього нам мало. Найголовніше в житті цьому – треба нам усім робити, тоді це буде добре. Треба цього чоловіка бачити, він жде команду зверху щодо прийому. Тоді він усякого чоловіка своїм прийомом прийме, у нього є для цього всі сили природи. 

      116. Люди не бачили його таким героєм, а хвалять. Він же вам у житті нічого такого не зробив. Він проходив по природі, він про це думав, йому доводилось робити. А тепер читають, їх поняття одне – я для них багато зробив. А я в житті ще нічого не зробив людям. Хочеться знати те, чого їм хочеться, тоді це питання вирішиться.  А щоб кожні слова були їм ясні, я не зможу цим задовольнити. Ця ось стаття в цей час робилась мною не для мене,  щоб я цим ось сам особисто користувався. Я не сам це робив – зі мною разом  йшла мати-природа. Їй як такій уже ця система... Вона нам, усім людям, створила умови, а вони підготували так учених людей зі своїми діями. Їх примусила так обстановка це ось у природі зробити. Ми, говорять учені, на цей заклик і приїхали самі, найшли цього нового, представленого в житті чоловіка, з ким ми стали вести розмову. Виявилось: у ньому ми найшли користь для життя всіх. 

      117. Це є недурна історія, вона зроблена людьми разом із Паршеком.

Він – цьому всьому ініціатор. Усі свої деньки проходив, а з природою словами проговорив. Це було, не саме прийшло, воно проскочило не на що-небудь таке – це штука золота, вона наша є. Нехай усі її читають, про це ось говорять. До чогось такого вони договоряться. Цим словам нема кінця краю. Хто цей «Вогник» дістав, його прочитав, той це все зрозумів. Тут такого нема, щоб не задумати про це саме. Це ж є наше людське життя та ще яке – вічного характеру. А ми багато різного читаємо, але такого не було в світі. А тепер ми прочитуємо це все, розуміємо. Лежить на нас усіх, це треба робити. Рука Владика, правду написано, вона невмираюча. Мене так треба просити. Коли упросиш, тоді будеш здоровий. Кому це не треба буде, юнакові молодому нашому? Та ні. Шановні ви всі люди, це – світове значення. Ми  не одне, щоб  читати – треба  робити. А те, що ми хочемо знати, - це нам не все є. У нас це ось значення – чоловік,  він нам розкаже. 

      118. Я не зможу такого прийняти, бо він для цього не підготовлений, у нього сил нема тих, котрі треба. А тут пуди не піднімати, а свідоме терпіння. Ось що треба всякому чоловікові – здоров’я. А його в себе має Паршек. Він один у світі такий, хто не жаліє віддати іншому своє здоров’я. А ми можемо його тільки втрачати.

      У нас із вами наш хазяїн головний мозок як ніколи сильно сохне, не живе, а відмирає. Він так не живе, як йому доводиться думати. У нього як чоловіка ця можливість не прибавляється, а відходить. Мозок утрачає свої надії, він через нитки не зможе тіло своє обслуговувати. Ми так закінчуємо своє життя. Він робити перестає, серце зупиняється, кров стигне – чоловік іде з життя. Йому перешкодило все це чуже створіння. Він у це ось втягнувся, йому ця історія не помогла в його житті, а відібрала їх у нього живими.

      119. Ця система відома до самої крайності. Усі живі речовини не в один час на землі відмирають. Чоловік – це розумова така істота. Усе, що він своїми руками зробив, - мертве створіння. Це є його діло, а в ділі нашому – усе життя, котре робимо ми. Це в природі є такий початок усьому людському назначеному такому ділу. Я, говорить наш руський чоловік. Ми діло в поті знайшли, увели потрібним для всього нашого людства. Ми без нього жити не зможемо. Це дається нам у житті один раз, а в другий раз він на чоловікові як і завжди щезає шляхом тяжкого діла, тобто труда. Він нам необхідно треба для життя, це людське діло, за ним женуться в своєму житті. Сам чоловік фізично робить у природі свій труд, він йому в житті необхідно треба: він їсть, він одягається, у домі живе. А раз це дає чоловікові таке життя, воно робиться людьми. Їм треба буде робити.

      120. А раз ми, люди, цим живемо, робимо діла, у нас виходить. Ми в цьому живемо та ще покладаємось, про це все говоримо й будемо говорити про це діло. Його зробив сам Паршек. Він побачив у людей такий нестаток: вони життям цим, що вони роблять, незадоволені. Паршек зрозумів їхню образу в цьому й став ділом відходити. Їхнє їм залишив, а своє, знайдене, із собою взяв. І в цьому  назавжди поділився з ними: їм хороше й тепле залишив, а своє в любові взяв холодне й погане. Ним він оточив себе, 50 літ проходив так, як йому це довелось освоїти в житті. У ньому можна було тисячу разів умерти, а я як такий здержав це. Люди вчені заінтересувались, своєю теорією його на арені показали й у труді, і в його такій чудесній мислі.  Він відіграє роль тут ділом у житті.  Він тут зробив те, що треба. А треба людям їхнє здоров’я, котре знайшов Паршек. Він по снігу, по морозу ходить зимою босими ногами, в одних шортах, не боїться простуди й різних захворювань. Він у цьому гарантований.

      121. Ця стаття упевнено так говорить: треба за це діло всім людям братись і робити. А прочитати й зрозуміти цю статтю може всякий чоловік. Тепер від цього чоловіка зажадали, щоб він на їхнє питання розкрасив їм. Я до цього не підготовлений, не зможу, це – не моє таке діло. А от це зроблю: своє наявне передам практично, що треба людям. Вони цього хочуть, щоб вони одержали. Усе це не щось таке, а життя, воно ніколи не вмираюче. Воно з нами має жити вічно. Люди через це все самі будуть винуваті. Їхнє діло буде одне: про це ось знати та щоб не забувати. Вони до старості своєї притупляються, щось про це ось не знають, а очі просто не бачать, а вуха не чують. Це вже вмираюча одиниця. Чоловік ліз, піднімався вгору, чоловік ріс, він набирався так, як це буде треба. Ось як відбувається діло чоловіка, ми його в природі так робимо. Якщо живе, відкладаємо, а мертве приймаємо. Це було, це є, воно й буде.

      122. Мене такого не треба так хвалити. Я такого не зробив, щоб усіх людей задовольнити. Вони не згодні робити моє те, що я роблю. А моє є таке діло. Те, чим люди задовольняються, не нове. А треба нам усім братись за холод, за погане в житті, це буде нам хороше. А його ми в цьому ось одержимо в себе, ми створимо як таке. Ми ці сили завоюємо, нам природа дасть.    

      Ця стаття не моя особисто, це стаття мною зроблена свідомо в природі для всього світу всіх людей. Її учені написали нам усім, щоб ми її прочитували й розуміли, а найголовніше в житті – це треба робити. У нас є така ось дорога, по котрій іде наш руський простий чоловік Паршек. Він – наша віха, ватажок для здоров’я. Нам не треба бути перед природою капризними й гордими, а треба бути в людях ввічливими. Головку  низько поклони й скажи своє слово їм: «Здрастуйте». Твоє діло – зробити, а їх – вони як хочуть. Це зроблено для нас Паршеком, він це знайшов у природі.

      123. Якщо ми це між собою почнемо робити, у нас вийде те, що треба. Ми завоюємо, наше діло праве. Паршек зараз не прогресує, жде команди зверху, його здоров’я – одне для всіх. Ми повинні його так мати. Ми хочемо жити, але наше невміння й небажання.

      Це мій виступ мого здоров’я, а воно є у природі. Ми, люди, його не маємо й не хочемо відшукувати. Це ми, люди, є усьому діло. Ми зробимо, за що не візьмемось. Весь час ми робили в житті, а тепер ми навчились так ось жити. Беремо ми голову нашого початкового хазяїна, іде він у житті своєму вічно в самозахисті, у шапці. А ми його в цьому роззброїмо. Його технічні сили в голові, а безсильний: від природи ховається. Узяли та надію на шапку видалили геть. Я, Паршек, став не підкорятись цій ось шапці, мати потреби в ній не хотілось. Мені без головного убору стало легко. Я побачив біле світло, моя голова оздоровилась, не стала мати в себе захворювання. А раз мозок сил природних набрався, то внутрішність моя загорілась вогнем.

      124. Холодна сторона відійшла, а привалило тепло, від чого нам, таким людям, не відірватись. Ми з вами так звикли, у нас холод – ворог, ми його боїмось. Це – наша неприємність, котра примусила своєю думкою так розпоряджатись.

      Про наше взуття. Воно зроблено для того, щоб ховатись від холоду й води, найголовніше.  Воно як таке звідки взялось? Це шкіра, вона зроблена з хімією як така – це людське ремесло. Таке діло їм доводилось майструвати, зі цього товару кроїти чоботи, а зі шкіри доводилось усе робити аж до підошви й підбора. Яка красота в цьому ділі, чоловік нарядився в чоботи, а вони багато коштують, великі гроші. Люди за них шили чоботи, робили всякий одяг: сорочки, брюки та піджак – усе це ось добро належало чоловікові. Як багато про це все доводилось думати. Воно без усякого діла не давалось, щоб його на себе одіти. Цей належний одяг шиє чоловік чоловікові. 

      125. Він його одягнув на себе для того, щоб ним хвалитись. А те він не знав, що він належить чужому. А чуже – це не своє. А раз не своє, воно чужим вважається в житті – значить воно належить до мертвого створіння. Воно одівається й тепло забирає в живого тіла енергійного. Як таке воно носиться до самого зносу, а потім інший придбавають, чому нема кінця й краю. Це все в житті  робиться  як таке, ми  повинні його мати, як своє берегти – це є наше око таке. Здоров’я треба нам усім, ми його маємо фізично в технічному порядку, штучним огороджені, і хімія нами введена, чому ми так віримо. Ми ним як таким оточили себе, живемо ми ним. А найголовніше в житті нашому – це є природне, живі речовини. Вони дають нам сировину, ми з неї робимо деталь, котра нам треба для складання машини. Вона нас доставляє в Арктику, вона летить у Космос. Ми робимо такі ось пошуки, ми це ось у природі шукаємо для життя нашого.

      126. А таке найти в житті своєму ми не найшли. Ми не вміємо й не хочемо це знати, а воно є для життя. Люди не одним одягом так задовольняються, їм треба був дім, щоб у ньому жилось із усіма вигодами. А для цього всього треба тварина, скотина. Вона своїм тілом, своїми силами помагала в житті. Якщо зайва знайдеться, хазяїн з нею так розстається, чоловік її продає або ріже на м’ясо. Словом, хитрість у людях. Вони за своїм ділом їх не вчать, як жити, вони не питають, а все робиться так, як їм доведеться від природи. Вона їм не жаліє, а все дає. Вони від неї одержують і його збувають як завжди. По-своєму ми так із цим усім робили й робимо. Найголовніше, стараються в природі жити за рахунок її добра, а його беруть люди в неї, як матері одної. Вона їх береже як ніколи. Найголовніше – це людям треба здоров’я, котре треба нам усім. Природа Паршека прислала на землю, щоб із життя пішла смерть.

      127. Це всіх людей такий у цьому прибуток. Захопити кусок облюбованої землі, за нею доглядати, тобто рано восени зорати, щоб вона була покрита зимою снігом. Вона хоче набрати в себе вологи. Природа таким покроєм покриває цю землю, вона літом зеленіє й квітами цвіте вона. А ми цим ось самим незадоволені були; оремо, хочемо там що-небудь посіяти. Ми цю ось землю заставляємо. Вона нами як доглядалась, так і доглядається. Ми від неї плоди брали, ми їх так беремо. Це наш прибуток. Ми його іншим людям продаємо, а в людей інше купляємо – це є в житті така наша торгівля, введена нами. Ми в себе маємо все що треба, а нам стільки треба. От тільки нікому не треба чоловік у всьому хворий, котрий хворіє дуже сильно.  Іде він по дорозі, а сам дивиться на землю, сам про це думає, щоб хто-небудь тут ось щось загубив, а я такий у цьому ділі знайшов. Цього всі хочуть.

      128. А буває й таке діло: весь день, весь час проходиш, а шматка хліба не з’їси. Чоловік на все здібний, але хитрість при ньому зостається.

      За ділом цим усім, я не чоловік землі, а по всьому життю я такий само чоловік, зможу вмерти так, як і всі вмирають, тільки я не буду вмирати завдяки моїй  у мене силі.  Це наш із вами мозок, він нічого не робить, щоб жити, а спокійно сохне, свої сили втрачає, і чоловік умирає. Його нема на білому світі, а життя є. Воно було, воно й буде, якщо ми за нього візьмемось. У нас для цього є віха, ватажок Паршек. Він для цього діла знайшов місце з усіма умовами, щоби була можливість зоставатися усякому й кожному чоловікові без усякої такої потреби. Це буде наше райське місце, чоловікові слава безсмертна. А ці всі наявні можливості треба мати, це є природа, вона все нам зробить, лише б вона захотіла.

      129. У неї є усе живе й мертве. А якщо мати в житті мертве, то краще мати в природі живе. Це залежить від на самих. Ми цього не робили, щоб жити в ньому. Уся дорога веде до смерті, через що ми вмираємо. Нам життя нема.

      Прапор блакитного кольору викину перед усім світом усіх людей. Слова скажу їм про статтю, написану людьми вченого характеру, про загартування-тренування. «Експеримент відстанню піввіку» написали нам. Читайте, розумійте, а найголовніше в нашому житті – нам треба робити. Не поодинці, а спільним злагодженим усім народом, усіма людьми. Ця стаття написана не для нашої смерті, котра жила з нами весь час. Вона нас закопувала в землю вічно. Ми лежимо в праху, ждемо такого часу: а коли прийде на землю Паршек зі своїми силами? Він нас усіх підніме й у нас спитає як таких: чи  будемо ми з вами робити в житті те, що робили, щоби більше так не доводилось умирати? Ми відмовимось від цього діла, а візьмемось робити для життя.

      130. Нам природа відкриє свої очі, усіх нас пожаліє. Ми більше вмирати не станемо. Нас усіх оточить і дасть нам вічне життя. Ми заслужимо у неї. А ми повинні самі це зробити. Ми, усі молоді такі люди та ще комсомольці, читаємо цю потрібну для всіх статтю, її розуміємо, а робити ми не хочемо й не вміємо. А загартування-тренування – наука всього життя чоловіка. Він трудиться на благо всього світу  людей, він учиться в природі, він хвалиться перед світом. Хоче істинно сказати про свою органічну клітину. Його серце молоде, загартоване, здорове – 25-літнього чоловіка. Вихід його у світлі. Він не боїться ніякого ворога, навіть своєї смерті. Якби цього в нього не було, він би давно вмер. Він – чоловік землі. Дихає сильно, а різко говорить не про якесь чудо, а про природу, про фізичну. Найголовніше – чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Любить і вболіває за хворого, знає душу його, серце. Хоче йому помогти, через руки струмом убиває біль. Це не слова говорять, а все робиться ділом. Рука пише  Володаря дуже справедливо.

      131. Яка просьба? Його треба просити – будеш здоровий. А кому це здоров’я не треба, юнаку нашому? Та ні. Шановні, це – світове значення. Нам треба любити природу, як матір рідну. Хвороба не відіграє роль у чоловіка, а відіграє чоловік щодо хвороби. Нам треба вчитись у вчення Іванова у тюрму не сідати, а в лікарню не лягати. Нам треба вільно жити, не лізти на рожен. Яка буде слава, якщо ми головку низько поклонимо дідусеві, бабусі, дядеві та тьоті, молодому чоловікові, скажемо: «Здрастуйте». Ех і життя його тяжке, зрозумійте його терпіння.  Ви милі люди, гляньте на сонце своє: оздоровлення. Бути таким, як він – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

         За ділом цим усім, він не чоловік землі. А по всьому життю, він такий само чоловік. Зможе вмерти так само, як і всі вмирають. Тільки він не буду вмирати завдяки через свою силу.  Це наш головний мозок. Він нічого не робить, щоб жити. А спокійно хиріє, свої сили втрачає, і чоловік умирає. Його нема на білому світі. А життя, воно є. Воно було, воно й буде, якщо ми за нього візьмемось. У нас для цього є віха, ватажок цьому всьому Паршек. Він для цього діла знайшов місце з усіма умовами, щоби була можливість зоставатися всякому й кожному чоловікові без усякої такої потреби. Це буде наше райське місце, чоловікові слава безсмертна.

     132. А ти ось – всі наявні можливості, їх мати. Це є природа, вона нам все дає, лише б захотіла. У неї є живе і мертве. А чим мати в житті мертве, то краще мати в природі живе. Це залежить від нас самих. Мі цього не робимо, щоб жити. У нас усі дороги ведуть до смерті, через це ми вмираємо. Нам життя нема.  Я пишу в житті те, що є на білому світі. Те, що ми робили або робимо, у нас є, воно нашого брата не задовольнило. Ми теоретично багато зробили й робимо те, що є на білому світі. А того, що в житті треба, ми з вами не завоювали.  Природа над нами своїми силами як панувала, так вона й є у житті чоловіка. А він ці можливості з самого початку. Це місце було й тепер воно є. Нам треба його шукати. Ми його знайдемо, воно нам як таке належить з усіма життєвими умовами. Вони поможуть нам мати в себе цю  можливість, котра має в природі бути. Це треба буде всякому кожному чоловікові зоставатись у житті без усякої такої потреби.

      133. А ми, усі теоретики, не хотіли про це подумати, що в нас у такій природі для всіх людей є це місце райське, чоловікові слава безсмертна. Це місце знайшов Паршек, ним як таким оточив себе, він своїм досвідом за піввіку примусив написати своє діло, зроблене мною здоров’я. Кому треба здоров’я? А воно в мене є. Люди цю статтю «Експеримент відстанню піввіку» читають, розуміють як таку, а от робити не хочуть і не вміють. А листами закидали.

      Тоді, коли мені доводилось практично в природі в житті це робити, учені люди помилились на мені: визнали свою хворобу - параноя розвиток  особи, шизофренія.

      Мені природа сказала так: я тебе не ображала, щоб покарати за це діло. Ти в мене один такий. Я тебе бережу для людей, щоб вони знали, хто ти такий. Я став відомий через «Вогник». Люди пишуть свої листи, мене просять як такого, щоб я їм свою таїну розкрив. Вона в них у самих є, вона є природа, люди всієї землі. Я їм знайшов здоров’я. Відповідаю. Моє – це ваше. Я люблю природу та ось, як ви всі її не любите, відходите від неї. Які ж ви є люди? Я – теж чоловік, з вами через це поділився. Вам ваше віддав, а своє знайдене взяв. Тепер ви мене узнали. Мене Порфирієм Корнійовичем величаєте. За що? Моє діло.

      134. Ви природу знаєте як ворога, жити разом із нею не хочете, а примусити вас я не в силах. За моїм висновком, повітря, вода, земля – милі невмираючі друзі. А друзі – не сто карбованців, котрі не помагають, а примушують мати ще сто карбованців. А друзі помагають у всьому живому, мертве вони з колії женуть, а живе у славу вводять. Я для них не одягнув себе, я для них не наївся, мені не треба дім. У мене дім – Чувілкін бугор, райське місце. Воно тягне мене до себе. Я проходив 50 літ, можна сказати, дружив з нею, цією природою. Вона мене зберегла; тисячу разів можна було вмерти, а я жив, живу й буду так жити, як мене навчила природа. Я навчився помагати іншим людям. От і все моє таке діло, воно в усіх є, тільки люди не хочуть і не вміють. Це є їхня пошлість, вони в цьому ледарі, у природі все це є. Я одержую листи серйозного характеру від людей. Вони пишуть не однаково, просять вони всі: як це починати. Ви спитайте в мене. Мені було 35 літ – я цю роботу починав. Я не теоретик, щоб вичитати. Я – практик, за це ось узявся сам, без нікого. А у вас є під руками Іванов, він своїм учинком, своєю любов’ю до природи заслужив. Він усьому цьому ділу - один з усіх ділок, із ділків ділок, мудрець цього прийому. Тепер він, Паршек, є для цього Учитель.

      135. У вас є уся така можливість. Від мене ця ось історія написана для життя, вона для цього багато робилась. Зробив її я сам, без нікого, ніякої допомоги. Я є такий,  як і всі люди живі – у мене чужого нема, я ним не хвалюсь. Говорив, говорю, що мені зимою холодно, а літом жарко, але на мене це не впливає. Чому? Спитайте в природи. Вона вами й мною розпоряджається, вона може в баранячий ріг скрутити. А ми з нею рахуємось, як із маленькою курочкою. Пишуть з військової служби два сержанти. Жінки не хочуть хворіти, їх інтересує моє таке здоров’я. Як це так, що я не простуджуюсь, а вони простуджуються? Вони ходять одітими, як і всі люди. І я не відповідав. А що треба робити в цьому? Треба природу любити, особливо треба зустрічатися з холодом, як ніколи, чистим тілом для того, щоб чоловікові з природою через це ось дружити. А вона не воює, а мирно живе. А раз війни між чоловіком і природою нема, то нема жертви. А чуже не рятує своє. Це було, це є, воно, і буде.   

      136. Вони питають те, що їх інтересує. З чого треба починати? Я тільки думав, але всім неможливо. Я буду всім підряд. Починав із шапки, дійшов до ніг, а потім пальто, сорочку, брюки. А повітря не одне розташовано в атмосфері, його треба прийняти. Це самозахист, чим чоловік живе й надіється на це. Він думає: одяг – це для нього все. А якби люди знали, що одяг не рятує й не обігріває, а навпаки, тепло в тіла відбирає. Його тілу робиться холодно, він у цьому всьому сильно терпить. Ми з вами так звикли, нас держать наші гроші – це теж людська звичка. Вона для всіх тяжка, але нічого ти не поробиш. Так ми звикли їсти й так багато. Я теж такий, як і всі такі люди. Тільки десь узялось сонечко вранішнє, а в тебе як у чоловіка десь узялась думка, ти вже думаєш про ранній сніданок. Він у житті як-небудь не дається, його треба приготувати. Та ще з чого сніданок робиться. Це не обід, його на ходу робить чоловік. Він який би не був у житті, його мисль робить на його особисте здоров’я. Його здоров’я оточено технікою, штучне при ньому, хімія введена. Він у спокої живе.    

      137. Він - з надією, щоб жити так, як він хоче. Але його хотіння слабе, не впевнене, йому природа життя не дає за його сваволю. Він місце захопив, до свого ім’я присвоїв як власник-індивідуаліст. Чоловік огородив себе забором, до нього в цьому не підходь ніхто: він тебе вб’є й правий буде. Такий у житті закон введено людьми. А природа – проти цього, у неї такого права нема. Усе надбання – природне. Люди це порушили, як своїм стали розпоряджатись. Природа в цьому не визнала своїм, як чужого зустрічає та його своїми силами карає. У неї жалості в цьому нема, вона природно нападає, наносить йому його належні хвороби різні. Вона його в процесі цього діла мучить, він хворіє. Його діло – не піддаватись. А природа є природа, вона порушника жене з колії. Вона цього права не любить і не дає їм свого спокою. Чоловік зі своїм здоров’ям  мучиться, вона сильна в цьому, створює на чоловікові смерть, він у ній умирає. Люди йому, неживому, роблять свій обряд. Йому як мертвому чоловікові роблять гріб, купають, одягають у що треба, кладуть у гріб.

      138. Несуть його на могилки, там йому риють у землі могилу та його як усіх таких людей у землю закопують. Йому як мертвому чоловікові така дорога. Ми її  в природі заслужили. Ми самі в цьому винуваті: робимо діло, у ньому помиляємось, недороблюємо. Захворіли, похворіли й умерли як такі на віки-віків. А діло наше залишилось робити іншим, вони теж того в житті заслуговують, їх природа, як і всіх, покарає. Ми – її, а вона нас поодинці всіх за це саме умертвить. Ми в ній не залужили вічного життя. Умирали, умираємо й будемо ми вмирати через це саме діло. Ми його почали, ми його не кінчили й умерли на віки-віків. Паршек цього не робить, він через це з людьми поділився. Їм залишив їхнє мертве, неживе, власницьке, а зі спільним залишився Паршек.  Його земля ніким не зайнята, травою заросла, а квітами цвіте. Діла – ніякого. Повітря, вода   та земля, азот, струм, електрика – невмираюча істота, живе. З усіма такими умовами є всі можливості в житті всякому чоловікові зостатись у природі без усякої потреби.

      139. Це – місце райське, чоловікові слава безсмертна. Це нам, усім людям,  у своїй статті приніс. Вона до нас прийшла, щоб ми її читали й розуміли. Вона нам треба для того, щоб ми робили. Природу знищувати не треба, а треба берегти її, як око своє, тоді ми в природи заслужимо вічне життя. Чому я так живу один-єдиний чоловік? Я природу люблю, з нею не воюю, дружно живу, вона мені помагає, а я помагаю людям, щоб вони так ось не хворіли й не мучили себе. Щоб вони не вмирали – вічно жили.

      Загартування-тренування у «Вогнику» описано в статті «Експеримент відстанню піввіку». Це Паршек його в житті сколотив, дослідом трудився, здоров’я своє накопичив, він ним хвалиться. Говорить нам усім. Треба вчитись, як треба буде жити. А ми жити не хочемо й не вміємо. Нам – гріш ціна в цьому. У природі є ці якості, вони не початі. Їх треба знайти в самого Іванова, він у нас  цьому ділу ініціатор. Найголовніше – йому треба чоловік здорового характеру. Він ділок і любитель цього всього діла, а його треба прийняти, щоб наявні давні хвороби зникли. Ми це вдвох зробимо. 

      140. Це життя власника, воно Паршека оточило. Він не робив цього, що інші зробили, а за їхнє діло довелось так відповідати. Мужики зібрались і сказали: «Це він зробив». А на цей заклик десь узявся урядник, він мене визвав і так бив, як хотів. Ніколи я про це не забуду. А я робив те, що роблять усі. Моя гордість не примушувала мене відходити від них. Я жив так, як усі. Своє здоров’я в цьому віддавав у найми, особливо в шахті бути шахтарем. Копійка примушувала їй так кланятись. Молодість тоді була, треба одягатись, їсти треба було, а також батькам помагати. Сім’я була велика, була бабуся старенька. А дідусь умер, як і всі. А скільки нас таких бідних людей, крім таких нас. Ми були люди обряду. Село що тільки задумало на своїй землі, те ми робили. Один за одним гнались, від форми ми не відставали. Купляли одяг як би краще, ніж у свого товариша.  

      141. Дорога прокладалась одна. Якби не шахта й не завод, ми б сиділи на мілині. Це робилось нами, і буде так ось робитись. У природі такого діла вистачає і воно є. Зимою всі ми сидимо в халупах у теплі, а літом усі ми – у полі.

      У людей народився свій інтерес щодо загартування-тренування – науки всього життя чоловіка, не одного, а всього світу всіх наших людей. Вони оточили себе журналом «Вогник», №8, 20 лютого 1982 р. Стаття «Експеримент відстанню піввіку» Паршеком зроблена для життя людей. Тепер той чоловік попав на цю ось статтю, її прочитав, її зрозумів. А  щоб самому це діло почати, у нього нема сил це зробити. У нього є під руками Порфирій Корнійович. Він пише лист, у чоловіка питає, що йому треба. Він же перед ним є учень, йому хочеться це знати, щоб не помилитись. Порфирію Корнійовичу доводиться їм відповідати, він до цього діла готувався.

      142. Він – практик. Щоб теоретично написати про це все, у нього нема можливості. Це не машина, а чоловік живий і до то ж він хворий чимось. Як же ти не напишеш такому чоловікові. Він пройшов усе в природі, практично в ній щупав, ці ось якості засобами він знайшов, ними оточив себе. Тепер він може своїми силами здорового характеру будь-якого чоловіка навчити, щоб він не простуджувався й не хворів, що найголовніше. А чоловік хворий прочитав статтю, узнав тут правду на Сергію Власову, журналісту «Вогника». Він сам пішов на це все, щоб заради здоров’я себе випробувати, свої всі болячки вигнати, хоч це все було страшно. Чоловік зимою холодною водою надворі скупався, не кожен захоче. А «Вогник»,  це видавництво «Правда», ради  утвореного Радянського Союзу. Держава сама командирувала, щоб правда засяяла. Власов з жалем перед цим говорить: у мене кашель, нежить, у боку коле. А чого ж ви приїхали сюди? Мені не вірите? Кому ж треба вірити? Це ж природа, вона все зробить – сила життя.  

      143. Власов приймається Порфирієм Корнійовичем і водою обливається. А хвороба десь ділась, вона щезла. Тепер найголовніше: його нога мучила, стегно ломило. Я як ділок цьому оглянув його ногу й послав його на сніг роззутим, щоб він там постояв, повітря з висоти потягнув, попросив у цьому мене як Учителя. Нога тут же перестала боліти. Це слова не мої, а «Вогника». І фотограф цим задовольнив себе, у нього травма мозку після аварії. Тому люди пишуть листи. Я їм не відповідаю, а складаю їхні адреси, а просьбу жду, їх просьбу. А вона вирішиться. Так це не пройде, ці адреси в природі не пропадуть. Люди, вони ж хворі, доб’ються свого. Порфирію Корнійовичу це діло дозволять, він буде по-своєму всьому приймати. Ворога як такого не буде, він свої сили показує, його як такого з життя він прожене. Люди зрозуміють, стануть робити, у них це вийде, їх оточить здоров’я, їм Паршек дасть.

      Тепер нехай так учені подумають: за що Паршека назвали Учителем? Він щось зробив їм хороше. Візьміть Леоніда Ілліча Красова, це є один такий. Був хворий – тепер здоровий.

      144. Це все зробила для життя стаття, вона так повинна зробити нам усім, живущим на світі. Ці засоби є в мене, я – ініціатор цьому, чоловік здоров’я. Я, Паршек, такий само, на землю прийшов, смерть як таку вижену, а життя у славу введу. Так і буде. Вони мене як практика в цьому ділі повинні слухати як такого. Людям я повинен сказати. А як це мені довелось зробити, що в людях це вийшло скоро? Ми, усі люди, у природі народились для життя, а умови примусили його як чоловіка вмирати. Він свої сили як такі витратив через чужі умови в природі. Він виявився злодій, він - убивця життя. Не хотів по-природному жити, по своїй дорозі пішов з мішком. Йому доводилось вірити в мертве, у неживе, цьому він сильно вірив і надіявся на це все, що було в нього в запасі, що він буде цим урятований. Це все йому помагало. Він їв, він одягався, він у дім житловий заходив, там жив з усіма такими вигодами.

      145. А раз він став мати це все в себе, то він вважав: у цьому є король життя. Йому не доводилось комусь за щось кланятись, він був усім озброєний. Його діло одне – жити. Як жити? Це діло – його одне бажання. Воно давало можливість жити так, як люди жили. У них на це народжувались сили. Він ні на що не дивився, а йшов прямо, ламав для цього всі стіни, старався мати, щоб у нього було одне й інше. А в природі вистачить, лише б він хотів. Не те, так інше, а йому везло в житті. Особливо розвивалась його така власність, він нею дорожив. Яке це було місце облюбоване, думалось так, а воно не так вийшло. Те, що було в дворі, десь ділось, і сам слідом пішов. Його не стало. Що цьому місцю доводилось робити? Іншому такому розбійнику дістатись. Він це знав, але не бачив, воно саме виходило. Люди самі це робили й зробили таке ж хазяйство. Воно йому треба, він для цього жив і робив те, що треба. У нього виходило.

      146. Це те саме, що в житті було. Воно й є таке, до нього прибавлялось таке ж саме, як і це. Людське це діло. Ми його так робимо. А воно було, воно є і таке буде. Від смерті не пішли, а до життя не звернулись. Жили ми, живемо так і будемо ми жити зі своєю думкою. Вона думає те, що треба. А на те, що треба, у нас сил нема – ми в цьому помираємо. Це таке діло, воно між нами так ось проходить. Це все робить у житті природа, вона в нас нічого не питає, що в цьому робити. Та такого нема, щоб так не виходило чи живе, чи мертве. А щоби був експеримент на повний вік, треба гнатись за Івановим, за практикою. Вона не створена для швидкої смерті. Введена чужими словами яка-небудь фраза для втіхи, її ми розуміємо, читаємо. Щоб робити, нам тяжко, щоб вона як така прививалась. Це неправда, вона написана іншому так, як це треба прочитати.   

      147. Нам треба їхати туди по прямій такій дорозі, а в нас нічого такого не виходило. Ми тоді були вдвох. А як тільки нам доводилось. У нас веселого часу було дуже багато. Як ледь щось таке в цьому,  ми починали мовчати, уже ми з ним так добре наговорились. А в природі завжди стоїть на цьому місці одна тиша. Вона нас як таких примусила один одному щось розказувати. У мене був такий голос, не наслухаєшся. Десь у цьому ділі брались слова. Ти згадаєш про це, а буває саме, як по воді, проходить. Обидва такі любителі про що-небудь таке ось  розказувати. Я знав дуже багато цього добра такого, що треба. Ми якраз приїхали туди, куди треба, на цьому місці зупинились, узялись за те, що треба в житті. Ми розпрягли своїх коней, дали їм корму, а самі вже захотіли їсти. У нас було чим наїстись, ми від цього не страждали. Ми жили добре, нікому не кланялись. А якщо нема чого-небудь, ми здобували.

      148. Де ти, такий чоловік, таку штуку взяв? Я йому говорю: мисливцеві дається все. А як же ви жили там, що ви робили, чи вам треба було це? Таке діло відбувалось. Ми скупались у річці, а грач чорного кольору летів у полі, його діло – шукати поживу. А яєчка з-під голубки маленької. Вони на гілки не сідають. Це ж голуб, мирна птиця.  

      Загартування-тренування – Паршека діло. Він і тепер думає про це: як так, що між природою й чоловіком зав’язалась така ось дружба й любов невмираюча? Я й про це думаю: як же так, усіх природа стьобає, а мене такого ось ні? Я для неї один такий проявив любов, у мене дні, що проходять, однакові, різниці ніякої. Я люблю повітря, я люблю воду, я люблю землю. Усі умови такі є, щоб мати в себе таку можливість. А вона сили такі створить, щоб наш чоловік так зробився в своєму житті, щоб у природі всякий чоловік зміг зостатись у будь-яку хвилину без усякої такої потреби. Він буде в житті новий чоловік.

      149. Це ж є картина, вона мною починалась робитись у 1933 році. Я в житті своєму без головного убору по природі ніколи не ходив. Моя голова дуже сильно боялась особливо холоду, у мене руки мерзли. А щоб роззутим ходити по снігу зимою, це краще вмерти. Та ще без усякого одягу – це неможливо. А коли я тільки скинув свою шапку, я без головного убору ходив по холоду,  це було небувало холодно. Мене, моє тіло, голки різали.

      Я думкою збагачувався, мені вона підказувала: якщо всередині не буде тепла,  то чуже своєму ніякого тепла не дасть. Своє – це природне, воно витікає з природного. Тепло є у самому чоловікові. Я його в природі знайшов, воно мене збагатило. Я пішов прямо в природу. Цей холод людьми вважається ворогом, чого всі люди в житті своєму й тепер бояться як вогню. Це їхня така неправда. Я переміг ці всі такі в природі умови, ніде ніяк не ховався, а йшов прямо. Я в цьому всьому шукав свою славу.

      150. Я по путі свого життя старався зустрітись із кожним чоловіком, живущим на білому світі. Він мене бачив. А тут мене такого чоловіка, народженого природою, лякався. Його як озброєного я мав боятись, а він біг від мене. Я це знав про неправду, вона робилась і робиться самими нами. Я про це знав і йшов, можна сказати, на жертву, а мене такого ось природа зустріла життям. Вона мене пожаліла, вона дала свої сили, ними вона огородила. Вона так сказала: ти в мене такий один, таких у мене більше нема, твоє діло праве в житті, ти в цьому своє виправдав. Твоє діло праве. Де б ти не був й як би ти не знаходився, я тебе такого не забуду. Як мені старик-вірменин сказав: «Твоє життя попереду». Так воно було, так воно й є. Люди за мене такого турбувались, запитували: а як, мовляв, тобі холодно? Що я йому повинен на це сказати? Він мені не вірить. Я йому говорю як такому: я в тисячу разів більше від вас відчуваю цей холод, але він на мене не впливає  так, як на вас. Через це все мене вважали ненормальним чоловіком. А він – нормальний. Чуже – зовсім не своє. На себе одягни й носи до самого зносу.

      151. Це саме діло робилось мною для життя, а люди не розуміють і не хочуть, і не роблять. А в природі є дуже багато діл різних. А все-таки це не все, що про мене написали цю ось істину. Вони того, що треба. Але невже так воно й буде: радість велика, а горе тим більше. Це добро, що ми маємо в житті, - це чуже природне. Ми не маємо розпоряджатися землею, і не можемо на ній будувати. Це таке ось життя, воно ж робить те, що треба. Це природа, вона зробить усе мені.

      Та це все не пройде, люди піднімуться, вони ці ось якості ніколи не забудуть. А хтось і візьметься за це ось саме діло. Я перед ним стану, займу місце трибуни. Вони будуть мене такого слухати. Що я їм не скажу, вони повинні так ось вірити.

      Що ви із цього діла одержали? Ви не хотіли зробити мені таке діло, чим я займався. Це вам не кожен чоловік одержить. Люди всі хочуть, але не кожен з усіх одержує. Це треба в  житті мати заслуги, чоловіка робити діло.

      152. А ось що таке жду від них слово. А в інших людей народилася мисль така: треба його як такого прослухати, що він такого скаже щодо цього. А йому що тільки не задай, у нього в кишені не лежить, він за словом в кишеню не лазить. Його така історія лежить уся на арені. Йому не треба буде робити яке-небудь таке діло. Він знайшов життя таке в природі, з нічого щось робити. Він знайшов у житті таке ніким не зайняте місце від Адамових років. На цьому місці його оточує ніколи не вмираюче повітря. Збоку цього місця з джерельного такого початку вода. Тут для життя є райське наше таке невмираюче діло. Тут нема нічого, крім життя одного. На цьому місці нема ніякого такого мертвого, одне є живе. Тут на цьому місці є життєвий невмираючий момент. Сама природа, вона це місце зберегла для Паршекових умов. Він до нас в наше життя прийшов для того, щоб старий в житті потік змінити на новий потік. Йому не треба буде село, не треба буде хутір або аул. Та для чого йому буде треба місто. Деталь йому не буде для життя треба, техніка чужа для чоловіка.   

      153. Милі мої ви такі ось живущі люди! Ви для життя свого серце з душею загартуйте. Гляньте на сонце – своє оздоровлення. Бути таким чоловіком, як є в житті Паршек. Він для цього діла, як чоловік живого характеру. Він по своєму ділу в людях є самородок. 50 років в своєму житті  віддав сам себе для природи, як за загартування-тренування. Це є наука наших людей, джерело всього життя чоловіка. Він такий один-єдиний у світі чоловік трудиться на благо всіх людей. Він і на сьогодні трудівник, учиться в природі. Перед світом хвалиться. Хоче істинно нам  сказати за самозбереження свого організму, як клітини тіла. Його наявне серце молоде загартоване здорове 25 літ чоловіка. Його вихід в цьому. Він не боїться ніякого ворога в житті своєму, навіть смерті. Якби в нього цього не було, він давно вмер. Він чоловік землі, дихає сильно, а різко говорить не про якесь чудо, а про природу, про практичне, про фізичне явище. Найголовніше – чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження, миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку.

      154. Люблю, й уболіваю за нашим хворим, душу його знаю, серце, йому хочу допомогти, через руки током убиваю біль. Це не слова нам говорять, а все робиться ділом. Рука пише Владика, ніколи про це не забути. Дуже справедливе. А просьба яка? Мене треба просити – будеш здоровий. Кому буде не треба це здоров’я, юнаку молодому? Та ні. Шановні, це світове значення. Нам треба матір природу любити, берегти, як око своє. Над чоловіком хвороба не відіграє роль, а чоловік над хворобою відіграє роль. Нам треба вчитися в учення Іванова, щоб не сідати в тюрму, не лягати в лікарню. Жити вільно, не лізти на рожен. Яка буде слава нам, якщо ми дідусеві, бабусі, дяді, тьоті, молодому чоловікові низько голівкою поклонимось і скажемо: «Здрастуйте». Ех, життя моє таке тяжке. Зрозумійте моє терпіння, свої серця загартуйте. Милі мої ви є люди, гляньте на сонечко своє, ви побачите своє оздоровлення. Бути таким, як я, Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

      Все це було, все це і є.

      155. Я з ним був цю хвилину оточений. Мені в цьому ділі, здається, це ось було. Я зміг все бачити, начебто в живій наві. Я зустрів по дорозі цього всього діла двох найкращих хлопців із Саратова. Вони говорять, що вони чисті, справедливі хлопці. За їхнє нехороше, що вони роблять у житі – не п’ють, не курять. А що треба, то адміністратору говорять правду. Вона їм як таким ніяк не по душі. Правда ними народжена для того, щоб люди інші в природі народжувались, і, найголовніше, читали, розуміли. Це не все, треба нам так ось в житті робити. Це все залежить від нас самих. На це все наше таке діло для нашого людського життя. Природа за наше таке діло, що ми з вами робили, вона врахувала горе наше. Що ми в цьому робили, наша така помилка. Ми її таку повинні в житті своєму змінити. Вона між нами такими весь час проходила своїм потоком: старе робити, а нове залишати позаду. А тепер природа для цього прислала Паршека, йому свої сили ввела.     

      156. Це така ось звичка, вона нашого брата до себе. А тепер приїжджають різного виду люди, молоді комсомольці. Вони не хочуть хворіти, простуджуватися. Їх діло буде одне – у когось треба навчитись, цей досвід перейняти. Ми з вами так учимось, хочемо своє комусь передати. Люди всі технічні, вони штучним огороджені, а введена хімія. Безсильні вони, щоб жити. А жити-то  нам хочеться, а ми цього не навчились, як жити. А от у журналі «Вогник», № 8 за 1982 рік 20 лютого взялася стаття «Експеримент довжиною піввіку». Вона написана людьми теоретичними, ученими, котрі на собі це діло випробували для всіх нас таких ось людей, щоб вони знали за це, що в чоловікові живому є для цього діла все. Але ми з вами стараємося шукати, ми шукаємо, але нам як таким природа, вона не дає. Учені в цьому ділі пробралися до Паршека, до того чоловіка, хто сам на собі в природі це саме знайшов, ним оточив себе. Він ці сили в природі став мати, тепер він ними хвалиться, він не мовчить, про це кричить.    

      157. Якби це була машина, діло інше, а то є чоловік нетехнічного характеру. Деталь не міняється, а щезає, тобто вмирає на віки-віків. Ось що ми в природі чоловіку отримали, не життя, а смерть. Паршек проходив по природі сам не таким, як усі в житті ходять, – в одних шортах. Його досвід 50 років. За цей час можна було вмерти всякому чоловікові тисячу раз, а він жив, він живе. За нього пишуть, як за незвичайного. Я ж є чоловік, та ще такий, як усі люди. Вони цього не хочуть і не вміють робити. А в житті нашому по всій природі ми як один хворі. А щоб не хворіти, ми таких засобів не маємо. У нас нема такого чоловіка, щоб цьому горю або біді допомагати. Як вони хворіли, так вони досі хворіють. А на це горе нам відгукнулась сама природа, у неї десь появилась жалість. Вона взяла та народила такого чоловіка, щоб у цьому ділі зробився таким чоловіком, котрого в житті не було. Він узнав, що природа своїм добром жодного чоловіка не задовольнила. 

      158. Вона їх таких карала. Вони в неї всі до одного стоять, ждуть черги свого дня. А він зі своїми силами обов’язково до них прийде, з ними такими не порахується, а природно нападе і зробить те, що треба. Люди самі від цього всього заслужили, вони від неї в цьому дні одержать, вона не рахується ні з чим. Раз ти такий одержав за це, з тобою не порахувалися ні з чим, а що буде треба в цьому житті, значить одержуй. Чоловік цього не думав, він не ждав, а довелось одержать. Він сильно хворіє, йому не до життя. А він би цього не хотів бачити. Він сам в цьому не зміг знати, з ним з таким, за його таку витівку і таке діло він стихійно одержав.

      Люди всього світу всіх наших земних всіх національностей! Ми всі свій час прожили, та продумали самі про це ось діло, але не знали ми з вами про загартування, про тренування. А я, Паршек, цьому всьому ділу знайшов у природі ці всі потрібні якості.

      159. Цю всю таку можливість, котра стала мені в цьому ясним сонцем, для всіх нас, що живуть на білому світі. Я такий є в природі чоловік, не побоявся ніякого такого лютого ворога, йому як такому протягнув свою руку. Я його полюбив своїм тілом, як друга. Це все зробив в природі, між нею і людьми ввів дружню любов. Холод мене оточив для того, щоб ми в ній так жили, не хворіли, не простуджувались. Ось що нам це загартування з тренуванням в життя принесло. Воно мною таке ось в природі знайдене, дослідом вивчене, введене в життя наше. Паршек – наш чоловік, він прийшов зі своїм тілом зі своєю любов’ю на нашу землю. Для спасіння в житті нас він прийшов з загартуванням-тренуванням, котре повинно робитись нами, всіма людьми, для нашого такого ось здоров’я. А цього в природі так заслужили, вона нам не відмовить, все нам дасть в цьому. Ми як такі люди заслужимо.              

      160. Це наше для всіх загартування, воно тренування, воно до нас прийшло зі своїми силами. Недаремно воно написане у «Вогнику» з такими дослідами з такою любов’ю до природи. Воно зустрілося з ділом. Це все оточило чоловіка такого, хто не побоявся нічого такого, а проявив в цьому свою в дружбі любов. Вона поклонилась матері природі низько, і її так попросила, щоб вона йому в житті допомогла. Не стала його в своєму житті так ось ображати, як вона все своє життя ображала. Люди, цим вони оточили себе, незадоволені. Ми в цьому ділі бідні є люди, у чомусь ми маємо нужду. Хочемо від неї так отримати, а вона така нам таким людям не дала можливості отримати. А раз не дала, ми зостались у своєму нестатку. А в нас не така хвора проходить мисль, вона держить на місці. Тіло таке жити в цьому не зможе. Воно мислить такі в природі пошуки, чим було можливо в природі задовольнити себе. Чоловік по закону всьому так не повинен.    

      161. А робити буде треба. Це наука, вона наша природна, вона всіх людей навчить, що буде треба робити.

      Усі як один ми йдемо в бій цього діла, нас примушують умови нашого життя. Ми діждались цього часу, він до нас так довго не приходив, а потім раптом десь у цьому взявся, як ніколи, свої сили він показав. Сонечко свої промені простягнуло, усіх нас таких людей обігріло, труд свій показало. Ми на цьому місці стали робити те, що треба. Нас оточило це. Ми без діла так не залишились, стали за землею доглядати. З оранки ми робили грядку, щоб у ці умови кинути чисте зернятко. Воно потребувало від чоловіка такого тяжкого труда. Тварина орала землю за будь-яких умов. До цього ось такого тяжкого діла ми звикли. Дуже трудно самого себе примушувати. Наші люди так звикли від самого сходу сонечка. Поки воно за землю не зайде, ми колупаємось: наше таке діло. Не кидати таку ось роботу, котра не дає спокою тобі. Ти як хлібороб у цьому ділі ростеш, твоє діло таке не стоїть.  

      162. Вживав їжу в квітні 11 числа, а тепер доведеться 18 числа на Пасху. Буде введено таке життя, не чуже, а своє. Будуть жити за рахунок свідомості, вона стане буттям. Це терпіння не в голоді, а в здоров’ї. Ми це робимо для життя чоловікові. Це робиться заради хворого з Челябинська, за нього дано обітницю. 

      Похіть життя не створює, а смерть вводить. Розум це все робить у молоді, кому треба спасибі сказати. А діло їх таке.

      Сьогодні, 15 квітня 1982 року, сон.  Визнання мого заслуженого імені як такого безпартійного в природі діяча. Так невідомий комуніст сказав: «Ми його так приймаємо як такого, щоб про це його діло всі люди знали, що його як не комуніста визнали перед Пасхою на чистий четвер». А люди від цього діла так здивувались, вони задумались у цьому ось ділі. Не вірилось у цьому всьому: за що це так у житті відбулось? 

      163. Паршек людьми комуністами визнаний – значить, велике є діло в цьому. Його діло – це є у цьому життя людське, воно продовжується ним. Чоловік захворів, він хворіє багато літ. Його мучить за щось мати-природа. У неї є сили свої його держати в умовах. Він сам сильно в цьому хворіє, його мучить вона до тих пір, поки він не зробиться в житті без сили жити. До нього приходить безсилля, з чим він своє життя закінчує. Він умер на віки-віків. Його люди в цьому всьому готують, як це слід. У воді вже купають, на нього сорочку одівають, проводжають, як це слід, мерця. Яму йому викопують, а самі за ним плачуть. Їм робиться жаль його. Як же, він разом жив, робив він те, що робили вони, всі люди.  А тепер він чи вона відійшов, його нема й не повернеться. А хотілось би, щоб цього в житті не виходило. Проти цього діла або хвороби не знайшлось у житті таких ось засобів або чоловіка.

      164. А все-таки природа свій такий напрям змінила, для цього діла прислала такого чоловіка Паршека, йому ввела свої сили. А ці ось такі сили введені в життя своє.

     Тиждень відходить увесь – від неділі всі шість днів не вживати ніякої їжі й води. Жити доводиться за рахунок однієї неділі. Це такий буде період життя, чоловік завоює все, він буде в цьому переможець. Це такий час настане в житті. А в житті є такий розум, він перемагає все.

       Ми з вами звикли так жити, як раніше самі себе примушували в цьому ділі жити. Ми криком кричали у весь голос: скоріше біжи ти туди, те нам скоро буде треба. Ось які відбувались діла. Наші пани так малювали таку ось картину. Із самого ранку від сходу сонця ти як такий узявся за діло й робиш це ось діло, котре зроблено самим чоловіком. Він думав це зробити, у нього так само вийшло.

      165. Те, що ми робимо, і в нас це є – це не все, а тимчасове явище в житті. Ми з вами прожили весь цей час, у житті не нажили, крім одного – смерті. Усе в нас було та навіть зайве, де ділось? Ніхто цього діла не знає, як згоріло. Ось які діла в природі відбуваються – як не було, але ми хочемо мати. Нам природа все дає, лише б наше бажання на це діло. Якби хтось про це ось діло знав, він був би радий своє слово сказати, що це буде.  Природа вказала своє наявне місце, воно від Адамових часів ніким не було зайняте. А як народилось це місце, воно таким створено, так воно для цього й залишилось. Воно нікому не треба було, крім одного приходу на землю Паршека. Він для цього діла сам прийшов із своєю такою думкою. Він не хоче мати в себе старого потоку, він прийшов у новий небувалий потік. Це ж природне таке місце, він же цьому місцю – один з усіх хазяїн. На ньому які кадрилі робити й для чого?

      166. А коли ми здалека глянемо на це ось давно почате місце, котре облюбували люди. Вони там давно живуть, у них там чого тільки нема.   

      Отримав від Ігоря, він свою душу виклав.

      Це діло я так зробив для життя людського. Я для людей це здоров’я шукав. Довго ходив, довго я по природі шукав, а природа так не давала, вона була права. Чоловікові такому ось, який він є в цьому, мало цього, що ь. Він сьогодні одну свою душу засіяв, йому треба інша душа. Він хоче від цього більше. Він жити хоче не один рік, а більше. Це найголовніше в житті своєму – на одному місці не сидить й одне це не думає. Щоб стояти так на одному такому ось місці, чоловік цього ніколи ніяк. А от саме життя так прогресує, це буде треба. День такий, як завжди, приходить. Це сонечко зі своїми такими ось променями нашу землю.

      167. Ніяка економіка й ніяка політика в людському житті не поможе, щоб у природі знайшовсь який-небудь порятунок. Будь-яка експедиція, будь-яке вчення в труді – усе це не те, що треба в житті чоловікові. Одне-єдине в усьому житті є загартування-тренування. Це діло в природі знайдено Паршеком. Він узнав усіх наших людей, що вони в житті своєму не задовольнили себе у ділі. А раз вони потребували чогось у природі, то вони були бідні люди. Цього Паршек не хотів у них бачити.  Він пішов у природу шукати їм необхідне задоволення. Це їхнє для життя здоров’я. Він через це все взяв із людьми поділився для цього діла: їм залишив їхнє, а своє знайдене із собою взяв. Їхній каприз не визнав, свою любов до хорошого й теплого їм не дав. Із собою взяв холодне й погане. Їм це залишив, вони й до сих пір не люблять природу, їм треба якості тільки хороші й теплі. А погане, холодне?   

      168. А раз природа не по душі зробила, вони її не визнали за життя. Їх оточила неприємність, смерть. Це їхня така помилка, вона їх мучила весь вік. Вони в цьому умирали й умирають, від чого Паршек відійшов, не захотів з ними жити, а пішов тією дорогою, котра відійшла від цієї смерті. Він знайшов життя вічного характеру. Чоловік, це Паршек, він загартувався тренуванням, щоб так у природі жити вічно, умирати не треба. У зв’язку із цим висновком, Паршекові треба було для цього діла таке місце. Він про це діло дуже довго думав: де ж йому так ось зупинитись? А йому коли це отець рідний за спадщиною своєю залишив. Він жив бідно, а Паршекові треба було місце життя. У Корнія питали люди: «Куди будеш дівати Паршека?» Він усім говорив, указував Чувілкін бугор для цього діла. А це діло робилось цими людьми, вони своїм усім помагали Паршекові. Він їх своєю ввічливість зустрічав, він їх спритністю проводжав.

      169. Паршек для життя людей є все. Він правдою так оточив себе, людям став помагати. Йому як такому природа все робить, щоб людям від цього було легко. Це все таке діло, воно в житті через щось на мені зробилося. Я для цього в снігу народився в п’ятницю перед постом. Моє народження було в землянці, якраз біля виритого колодязя, водою з котрого доводилось постачатись. Люди сусіди користувались ним як своїм. Він і до сих пір. До цього часу на отцеві моєму лежить така кличка, його так дражнили «Шишкін». Цей колодязь і до сих пір має назву, люди Оріхівки назвали, історію ввели нам, хто приїжджає на бугор. Ми з народом освоювали це невмираюче місце. Там колдибаня, у котрій ми купались. Вона мені як така змалечку, по жаркій погоді я біг під гору поперед усіх,  у ній так купався, говорив: у цій воді дуже хороше. Я не забув про це ось таке вибране місце.

      170. Я батьківську силу не забув, під час своїх пошуків згадав слова, сказані ним.

      Я був у цьому ділі маленький хлопчик, але в цьому щасливий. Дідусь Іван Тимофійович як унука любив. Я йому як такому помагав у нашій роботі. Дідусь хотів, щоб я йому в усьому помагав, а природа взяла й умертвила його, вихором убила. Я залишився один на полі. Завдяки тільки природі, вона прислала двох пастухів Іванів. Вони помогли вибратись на дорогу з порожніми гарбами. Я, пацан, перейшов у руки дяді Федора, він мною став як племінником розпоряджатись, як великим дурнем. Він уранці брав мене з постелі, віз на загін. А коли ми приїжджали на місце, мені доводилось йому як такому помагати. Він сіяв зерно по оранці, а я волів водив з боронами, словом, волочив оранку. А коли закінчували роботу, то мені доводилось із хлопцями дорослого характеру пасти в балках цих волів. Я був цим ось у житті ображений – завжди пастух. А зимою нас із братом двоюрідним дядя визначив у школу до Єгора Єпіфановича в єдиновірну церковну школу. 

      171. Моє життя проходило так, як у всіх живих людей у приватній власності, в індивідуальному міркуванні. Жили за рахунок земельки, за нею доглядали та робили з неї грядку. Людям хотілось це робити. Вони їли,  вони пили, у цьому оточувались усім чужим. А чуже є чоловікові природне, а в природі все чуже, чим треба жити. Його побудувати, воно таке для чоловіка є. У ній такий час, що йде по землі. Сонце сходить і заходить, а зима свій час веде. Вона нам у житті атмосферу міняє, десь береться на цьому місці скоро тепло. Воно сніг із землі проганяє. Весна життя живе розповсюджує, у неї умови прибуток дають. Ми як люди цього діла цим живемо. Ми піднімаємось на ноги свої, вантажі тяжкого характеру носимо, робимо в цьому запас. Вважаємо: це все належить мені. Чоловік наявне поїдає своїм тілом, він його з пахучого на смердюче перероблює. Він його з природи трудом узяв і відніс його знову силою в природу.

      172. Це все робилось людьми, а тепер Паршек зі своїм прийшов, став робити те, що не кожному доводиться робити. Вони цього бояться, начебто це не можна буде. Як же я не побоявся такої природи, таких ось умов. Я був упевнений з першого дня: мене вона так сильно покарала своїм горем і тут же вона мене помилувала. Я робив свідомо. Я свою сім’ю залишив напризволяще як отець, пішов у природу без усякої зброї. Чистим тілом я йшов шукати не собі, а людям здоров’я. А мені зустрілись суцільні гострі колючки по умовах. Я міг їх обійти як таких, але я був дослідник у природі людям здоров’я, на собі випробував нездоров’я. Свідомо пішов своїм енергійним тілом, а мене суцільні голки зустріли. Вони стали пронизувати до крові, це була голка. Я не повернувся назад, пішов далі, на смерть я пішов. Вийшов – усе в крові живе тіло. А попереду Юта балка з водою, там свині з села Пушкіна приходили й лігвище собі робили. Сонце гріло.

      173. А мене туди в умови потягнула вода, вона мене тут же зцілила. Моє тіло стало бути таким, як воно в мене було. Я пішов бадьоро з упевненістю далі. Дорогою йду розмовляю, люди стоять із відрами, ждуть воду під колонкою. Я перед собою ставлю умови: якщо вони дадуть води напитись, я повертаюсь  назад: мені йти нема для чого. А коли відмовлять, то йти треба. 

      Я звернувся до жінки, котра два відра набрала. Вона мені сказала: «Кружки нема». Мого тіла погидувала. Я тут же подумав: це було так і треба, істина треба. Ішов по пилу по дорозі по Переяновській цілині роззутим. Думав: як же там хворий у постелі хворіє, він жде мене такого. Я його до цього приймав, сестру рідну Дусю. Вона була хвора, прийшла в лікарню. Я запропонував їй свої дослідні, вона згодилась їх прийняти. А щоб повірити цьому? Вона пішла до лікаря, він їй сказав: «У тебе нема хвороби». Вона була здорова. Їй стало перед братом недобре, совість її осяяла. Вона приходить, говорить мені сестра: свасі Мотрі скажи. Вона звернулась до мене за допомогою, я з радістю прийняв. 

      174. Говорю їй як такій: одержиш здоров’я – не мовчи, говори, щоб хвороба йшла від людей. Вона стала здорова, а сама мовчить, боїться: як би хвороба не повернулась назад. Їй хороше, а я до неї: сваха, що ти робиш? Обіцяла, а робити не робиш. Вона мені так сказала: «Спасибі тобі, сваток, я добре почуваю, але боюсь признатись, як би не вернулося назад».  Це мої такі були на людях досліди. А тепер після цього всього багато пройшло в житті, 50 літ моєму ділу. Скільки їх таких у природі було.

      Ми не будемо повертатись назад, підемо вперед, ми з вами цього довго ждали, воно й до нас живим фактом прийшло, про це все фільм Наумова пропустили. Стали люди на це нове небувале дивитись і також не відійшли від теорії. Довелось правду написати. Люди зі своїми хворобами надсилали листи: хворіти нікому не хочеться. А загартування-тренування взяло на себе шефство в цьому всьому, жене від чоловіка холодною водою, що найголовніше в житті є. Паршека за це все люди тепер  називають Порфирієм Корнійовичем.

      175. Цього в житті не було, а тепер є все. Учитель учить нас здоров’ю. Через це ось здоров’я всі будуть кланятись низько, просити ви будете як такого. Він же не лікар, а Учитель. Пишіть як хочете, я від вас не відмовлюсь  як від таких. Приймав і буду вас приймати; учив вас, давав вам здоров’я й буду давати я вам своє наявне здоров’я. Воно було в мене, воно й буде для всіх нас, живущих на землі. Щодо цього жду до себе вчених, щоб вони знали свій такий розвиток. Зробили технічне діло, штучним огородились, увели хімію – це все не живе, а мертве, чуже, воно природне. Вона від нас через це сильно терпить. Ми її примушуємо, хочемо, щоб вона нам давала більше, ніж слід.  Ми знаємо добре її таку матір, вона нас усіх народила, але не хотіла, щоб ми це ось робили. Ми самі навчились це ось робити. Ми це діло в природі знайшли, його ми обдумали, зробили це діло. Воно з нами довго жило до тих пір, поки ми в цьому самі не помилились. Нас за це природа покарала своїми силами.

      176. Не порахувалась із нами такими людьми. Ми з вами є ділки свого діла, багато робили, але недоробили, умерли на віки-віків, від чого я, Паршек, відходжу. Хочу через природу зробити життя. Зараз людям я такий знадобився. Побачили мене, почули, узнали про мене, пишуть. Вони цьому загартуванню були раді, у них проявився інтерес до цього всього. Хіба це не живий такий життєрадісний факт у цій статті «Експеримент відстанню піввіку». Вона загартуванням-тренуванням оточила в житті чоловіка. Усім людям вона ясна й корисна. Особлива для пробудження тіла холодна вода, для вдиху й видиху – чисте повітря. А земля цілинною заросла травою, по ній можна ходити босими ногами, що в природі в житті робити в будь-який час. Це живий струм. До Паршека звертаються  як до ініціатора люди зі своїм поняттям. Він або вона у своїх листах про своє горе розказують. Їй та йому хочеться бути, щоб не простуджуватись і не хворіти; всім людям хочеться це мати. А в Паршека як такого ці якості є.

      177. Вони в нього були, а люди цьому не вірили й не хотіли, щоб зі своїм був Паршек. Він не мовчав про це, перед усіма кричав. Вони зі своєю хворобою держали багато часу, учені ради такого вчинку ставились реально. Їх Паршек уміючи обслуговував, говорив їм те, що треба. Прийде такий час, про мене заговорить теорія. Я малював їм  картину про це так, як треба, що загартування візьме все своє наявне. Воно доведе людям, йому повірять, вони з Паршеком згодяться. Його труд даремно не пройде. Учені його сліди знають, особливо лікарі Ленінградської психіатричної лікарні. Я до снігу, до зими, до холоду біжу – вони ізолятор мені показують. Я їм у своїй молодості роблю те, що в житті треба, а вони – мені безстроковий такий висновок, що мене держав у них. Їхнє таке невміння, вони тоді не вміли  розгадувати й тепер не вміють це все читати. Вони не розуміють до сих пір, для чого це загартування треба людям. Це є у цьому ділі чоловік, він – Паршек.

      178. Він як любитель цього ось діла своїм ділом знайшов ученого математика й фізика, йому своє передав. Нехай він міркує над цим ділом. Він у цьому воскрес із мертвих, яким він тоді був. Паршек говорить: якби не вона, я нічого не зробив би. Мені доводилось зустрітись із головним лікарем Мінвод залізниці Даниловим. Я йому доказував, як лікувати треба умовами. Не хворобі треба помагати, а чоловікові. Він зрозумів Паршека як кустаря-одинака, що Паршек    у нього в лікарні це зробить. Він Паршека запросив у свою лікарню хворих підняти. Я для показання до нього прийшов, хвору поставив на ноги, що змусило хворих у себе такого лікаря мати. Усій медицині через це все – ганьба. І в Армавірській районній лікарні довелось своє вміння показати. Головний лікар Нефедов прямо сказав: «Якщо маєш такі якості, нам не заважай, їдь у Москву й там доказуй». Я й це проробив. Приїжджаю в Москву з периферії, зустрічаюсь із лікарем Жуковим. Він мене слухав, а потім мені сказав. Я його ніколи не забував і не забуду, він так мені говорив: «Якщо ти цим ось будеш займатись за твоїми такими словами, ми тебе загонимо туди, куди Макар не ганяв телят». 

      179. Я це зустрічав від охоронця порядку, мене за моє все оточила держбезпека. Вона вела це діло, куди втрутились лікарі Віденського. Був акт, його ніхто не змінив. Три роки десять місяців за це саме пролежав та проговорив з лікарями. Вони мене запитували, чому я їх так величаю. Я їм говорю: ви такого нічого не зробили, ви не вмієте робити. Ваша мета: ви хочете зробити, але не так, як це треба. Вам треба хвороба, а ролі вона не відіграє. Треба чоловікові помагати – ось тоді буде в житті живий факт. Як я помагаю  людям? Через свій організм струмом убиваю біль. Будь-яка хвороба щезає через це саме. А мене, такого здорового чоловіка, як хворого в себе держать, хіба це всій медицині такій не ганьба? Вони – проти цього всього. Хірургія 50 % залишає в живих, а 50% умертвляють, вони їх ріжуть. А в моїй ідеї – конвеєром. Лише б одного прийняв, йому дав здоров’я, тоді всі підуть, як ніколи, здоровими людьми.

      180. Візьміть діло в Бобренцях, воно ж на мені проходило. Уся юстиція про цю справу знає, їм хотілось убити Паршека. Медицина не дурна визнати Паршека здоровим чоловіком. А в суді дармоїдом кому доведеш? Сам не знаю, що робилось у людях, що такого робив я в житті? Я не був усьому цьому проти, я виявився в житті всіх людей хворих помічник; помагаю ображеному, хворому, щоб він не хворів. Та до чого тут я, якщо мені прийшлось полюбити так природу. Ніхто не любив так, як я. Кому доведеш, якщо це зробила сама природа; вона оточила Паршека загартуванням.  Він від неї не відмовився, з нею зустрічається з холодом і її проводжає, як свою матір. Для Паршека сніг – Святий Дух, це одна еволюція. Не хочете вірити як такому Паршекові, то повірте природі. Вона нашим цим не радується й не хоче, щоб ми це мали. Паршек усьому нашому – протилежний.  Він говорить нам усім. Не треба хворіти, не треба простуджуватись. Так нам загартування говорить: у нас є таке життя.

      181. Ми із загартуванням-тренуванням перестанемо вмирати. Найдіть хоч одного чоловіка, щоб він  дав свою згоду вмерти.

      Мене – у Знаменку в КПЗ. Перед прокурором області, перед начальником міліції Бобренців я заплакав. Бачив на них цю неправду, вона тепер нами визнана, вони помилились на мені. Треба буде загартовуватись і бути корисним для життя. А охоронець порядку Кіровограда обрушився неправдою, хотів мої сили природи вбити. Я не побоявся лягти в ліжко як хворий чоловік. Суд Бобренецький  постановив послати в інститут імені Сербського. Судити нема за що – нехай відпочине. Конвоєм гнали через Харківську тюрму, де довелось потурбувати начальство: думали вони про реалізацію цього всього? Попав у Бутирки, центральна тюрма, мене як такого вона в трусах пропустила. Я попав другий раз до Алмаза Розаєвича Дербаєва, у нього моя вся історія залишилась. Він давав своє слово про мою хворобу так написати. Я боявся лікарів тих, котрі були проти мого. Інтересно тепер зустрітись. Що б вони на це сказали, як це воно вийшло?

      182. Із ненормальності довелось Паршекові виплутатись. Він ішов до цього сам своїм здоров’ям. Якби не було цього духу, мене як такого убрали б із цієї дороги. Мені природа підказала свої наміри. Я, говорить вона, тебе не робила таким хворим, а це вчені самі зробили твоє здоров’я. Я – сама природа. Вона ні з ким не рахується, усім заявляє: у баранячий ріг скручу. Ось що нам природа сказала, вона говорить: цього, що було в нас, тепер не буде. Усі – у погоні за здоров’ям.

      Виходжу я з лікарні, мене, як і всіх, закон зустрів зі своїм ділом. Мені не було чого втрачати, у мого загартування засоби одні: повітря, вода, земля. Найголовніше – це ініціатор.

      Я чоловіка ображеного, хворого через свої руки приймаю. Беру його за лоб однією рукою, а другою рукою - за пальці ніг. Його мозковою системою думкою управляю своїм струмом.

      183. Потім переходжу, щоб він думкою володів: на своє серце, на свої легені та в живіт, ним треба повертати зліва направо. А потім із вдихом і видихом підніматись на ноги для того, щоб пальцями ніг поворушити, пальцями рук; на серце, легені та живіт, ним треба повернути зліва направо. Потім після профілактики волі – під воду.   Це для чоловіка весь прийом, більше нічого не треба після його усного вчення. Учитель учить: удома два рази треба обливатись. Запам’ятати усно. Здороватись із усіма людьми: з дідусем, бабусею, дядею, тітонькою й молодим чоловіком. Знайти нужденного чоловіка, йому дати п’ятдесят копійок, уперед сказати: я, мовляв, даю ці гроші для того, щоб мені було хороше. У суботу й неділю 42 години не їсти, після цього треба вийти надвір,  підняти лице вгору й потягнути через гортань повітря до відмови. Не пити, не палити, не плювати, не харкати. Це заслуги в природі, треба їх мати. 

      Я місце знайшов, де знаходиться чоловікові безсмертна сторона, крім його – ніде. Обґрунтував районом, а мені моїй мислі завадив охоронець порядку. Загартування-тренування перебільшив до шкідливої секти.

      184. Особливо пропагандист релігії Бабушкін, він усіх приїжджих гнав від цього Паршека. А  «Вогник» він проморгав, його обійшли, він залишився не при чому. Природа – велика мати, вона зробить діло таке, як треба. З перемогою зостався на арені Паршек. «Вогник» своєю статтею угадав розумників, котрі зі своїм поняттям ричали. Вони хотіли природі своїм ділом доказати, це рвалась наперед їхня неправда. Вона багато літ управляла, була пані над природою. А тепер природа помилувала чоловіка в цьому, вона не стала так нападати своїм горем і бідою.

      Хіба це в житті в природі таке діло буде погане, якщо я не їм уже третій день? Мені не погано, мій мозок свідомо  це все робить. У нього своє є таке пробудження й сильне. Це терпіння не для чого-небудь, а для свого небувалого такого здоров’я. Мій мозок – моя сила, це від мене не відходить. Вона мною  попереджається, їй умирати не доведеться. Вона шукає вихід у житті, порятунок той, котрий треба. Це тиждень, шість днів моїх.           

      185. 25 квітня – ювілей, свято всього нашого сяючого в житті дня. Він мене тягне зі своїми днями свідомого терпіння. Я їх роблю не для себе особисто. Я роблю це все людям. Вони спитають у мене, у такого мудреця, а новенького їм не знайшов. Вони мені скажуть: що ж за такий в цьому житті ділок. Я їм мовчати не стану, а скажу, як це вийшло, що я взяв ці шість днів в обіг. Це все зробив мій сон, він мене примусив це робити ради свого ювілею.

      Моє життя не веде мене до смерті, а веде до життя. Я йду разом з мозком, не даю йому спокою, він мною пробуджується щохвилини і кожен раз. Вся моя на це надія. Це мій спаситель в житті є. Він свої сили направляє в свій нестаток. Це шлунок… місця. Я йому знайшов задоволення. Він не сильний переді мною. Я цього діла не зміг кинути. А в мене закладається інше. Якщо потягне до їжі, у мене на це є хазяїн мозок, він мені в усьому допомагає. Ворог мною переможений. Лише б я так захотів, він тут як тут з допомогою своєю.      

      186. Це його діло таке. Журнал популярний центрального видавництва «Правда», невже він не попав у руки тих людей, котрі були цьому всьому проти? Вони цю статтю читають. Як вона примушує до цього всього ставитись. Вони знають про це все положення: вона треба нам усім живущим на білому світі людям для їхнього життя. Це загартування-тренування, у ньому – усі потрібні засоби, люди повинні ними задовольнити себе. Люди повинні цими робитись. Ця ось стаття написана тими людьми, котрі це діло на собі самі випробували. Вони пішли назустріч усьому світові, усім людям, щоб ми за це ось діло взялись і стали це діло робити. Це – діло наше. Його знайшов Паршек, вводить це все в життя вічного характеру.

      187. Ми повинні на це все мати чоловіка одного. Для цього віху поставити, вожака. Він у нас є. Ми йому маємо в природі знайти таке місце, йому дати всі такі умови, щоб там отримати всю можливість в природі любому кожному чоловікові зоставатись в житті своєму без усякої потреби. Це ось місце, воно буде райське, в ньому буде слава чоловіку безсмертна. Це нас веде туди ця стаття. Ми їй повинні поклонитись і сказати їй спасибі, що люди такі знайшлись і написали за це все. Наше буде діло – робити його. А в природі місць таких вистачить, лише б ми захотіли. Ми зараз умремо, не підемо по цій дорозі. Як же ми з вами кинули капіталістів, а пішли в соціалізм. Ми ж комуністи, знаємо добре. Це наше не все, що ми маємо. В природі є еволюційне, Святого Духа життя, ми повинні це все у себе отримати. Це все в природі знайшов Паршек. Він своїм тілом цю статтю нам створив. Тепер треба нам це все робити, щоб нам усім таким, як Паршек, зробитись.  

      188. Паршек – це є ми, усі люди всього світу. Ми цю статтю написали, тепер читаємо, наше діло – розуміти, а найголовніше – це нам робити. Це все зробить природа. Вона зараз у ліжку держить Паршека, щоб він про це все писав. Нехай історія за рахунок його живе, він не відмовляє нікому ніяк.

      У Паршека цей тиждень – це терпіння. Він держить його для нас усіх живущих людей на білому світові. Це буде перший початковий тиждень, свідоме терпіння не для якої-небудь мети, а ради здоров’я всіх, котре треба нам усім людям усього світу. Паршек – завойовник усього цього, він - перший чоловік за любов у природі, за мир з нею. Паршек не примушує, а ввічливо просить усіх за це взятись. Ця стаття хіба чужа чи вона шкідлива? Вона ж наша й корисного духу життя. Паршек це місце виявив сам собою, щоб це місце було початковим місцем для нашого життя. Ми доб’ємось, ми зробимо це все для життя нашого. Якби це терпіння не було правдою, то моє тіло не отримало б того, що треба.

      189. Спасибі тобі, моя рідна матінко-природа. Ти – усіх мати, народила нас, як одного, живими, енергійними. Але ми самі в процесі не побажали цього бачити, цю любов, котрою оточив себе сам Паршек.  Він ходить своїми цими ногами босими, говорить: легко так бути, як воно робиться. Це наше райське місце, чоловікові слава безсмертна – за це все стоїть Паршек. Як хочеться бути на цьому ось місці! Це ж моє рідне село, де я там народився – це місце Чувілкін бугор. 25 квітні 1982 року я на ньому з людьми, це місце обґрунтував. Ми прокричали, за що довелось попасти в міліцію як секті. Я був нашим природним чоловіком для того, щоб її полюбити своїм тілом.

      Тепер люди пишуть свої листи, шановним називають, вони хочуть зробити мене чужим чоловіком. Я буду мати таке велике ім’я, воно не визнає їх як таких. Я буду від них вище. Що скажу їм, вони будуть вірити. Це не я до цього всього йду. Мене такого, як вони роблять, природа не допустить, забере мене з дороги. За це я в природі так умру, як і не жив у цьому. Я не буду таким, як вони хочуть. Я буду таким, як хоче сама природа.

      190. Вона мене знайшла – вона мене збереже. Я буду треба людям через мою їм користь, я їм помагаю, вони від мене отримують здоров’я одне з усіх. Ми, усі люди, цим задоволені.  

      Ми живемо цим, нас природа охороняє як ніколи. Ось чому 18250 днів довелось від цього всього огородитись, бути в атмосфері чистим тілом. Це було випробування одне з усіх, ми це бачили. А треба по путі, по дорозі зустрітись із тими людьми, котрі цим усім були незадоволені, їх мучила неправда в житті, їм хотілось перешкодити як такому загартуванню. Мало того, що чоловік собі помагав. Його доводилось за це цінити, особливо така річ будь-кому, щоб чоловік за його прикладом робив. У нього є своя природна сторона, і холод застосовують люди, що робить воду холодною в жарке сонце. А от сніг був для всіх страшний. Паршек, це його сільське таке ім’я, він ніяк не побоявся цього всього після того, коли пройшов цілину одну Перияновську й Провальську.

      191. Струмом зимовим живе тіло охопило. Це була його необхідна сила волі, вона давалась у цьому природою. Я хотів: було б дуже добре в цьому ділі, щоб люди від природи стали отримувати в своєму тілі здоров’я. Для цього діла є мною знайдене таке природне місце Чувілкін бугор. На ньому повинен чоловік як такий мною прийнятись. Я йому сили передам, він їх так ось одержить і з ними буде енергійно жити. Це там є така сила, вона чоловіка будь-якого оточить і він буде з нею легко жити. На це треба від усіх людей така ось довіра, котра дала право робити те, що буде треба. Я на це місце затратив п’ятдесят років. Ніде, а тільки тут, на цьому місці має маленький чоловік матір’ю народитись, і там за бажанням її люди мають взяти його на руки свої для виховання та його в цьому ділі ростити без усякої такої ось потреби. Він має жити в людях за рахунок природи.

      192. Цього мало дала нам стаття в «Вогнику». Нам треба від природи на цьому місці через ініціативу живого, енергійного, здорового чоловіка. А він у нас є, його ім’я Паршек. Він для цього діла в природі загартовувався, став таким, як ми його бачимо. Його місце для життя свого – Чувілкін бугор, там усі його такі умови, щоб мати свою можливість нашому будь-якому кожному чоловікові зоставатись у природі без усякої такої потреби, щоб на цьому місці був рай, щоб чоловікові була слава безсмертна. Діло залишилось протерпіти до неділі 25 квітня 1982 року, тоді ми про це ось діло скажемо. А зараз вам усім я як Учитель побажаю щастя, здоров’я хорошого.

 

1982 року 21 квітня

Учитель Іванов

 

Набор – Ош. Набір з копії оригіналу. 2010.12. (в1412)

 

    8204.21   Тематический указатель

Наука  6,7,9,11,44,81,131,153,161

Задоволення  9,27.53,74,107,122

Незадоволення  157

Дух святий  28,113,180

Що робити  31

Паршек безсмертний  32

Просити Учителя  17,82,85

Робити за Учителем  68

Оздоровлення порада  120

Як умирає чоловік 75

Загартування врятує людство  82,167,181

Група допущених природних людей 148,183

Терпіння  71,81

Здоровя  84,93,106,132,133

Еволюція  180

Пробудження холод  102

Погане хороше  119

Любов природи  132

Холод  158

Добро чуже  148

Учитель трибуну займе  151

Похіть  100,153,162

Шестиденне терпіння  164

Народження ЧБП  72,191

Послідовники  105

Слово  105

Учителя просьба  101 

Мозок сохне  118,123,124,128,184,185

Загартування  82, 105,167,181

Стаття  93,107,121.122,188,

Молодь  101

Дух  113,115,180

Хвороба, смерть   75

Прапор голубий викину 129

Учитель трибуна слова  108

Холодне погане хороше тепле 122

Учитель 189

Тепло внутрішнього характеру 149   

Чуже  125,136

Природа  134-137,150

Бугор  169,192

 

 

Іванов П. К.

Моє це діло є

 

Редактор – Ош. Переклад – Ош.

 

     1. Моє це діло є ваше діло. Хочеш бути в природі здоровим – у тебе є близькі твої друзі: повітря, вода, земля. Найближчі, ніколи вони не вмираючі друзі. Не мають початку, і нема кінця. Так це робиться в природі людьми. Вони народжені для життя, щоб в ній пробуджуватись. Тобто повітрям задовольнятись, а водою купатись, по землі ходити ногою босою. Це милі й незабутні, вічно живуть в природі друзі. Вони на місці не стоять, а підвищуються і знижуються без кінця і краю.

    2. Ось з ким ми подружили. Ми любимо їх. А вони нас пожаліли, не стали нас ображати, хвороби не стало на нас і простуди теж, що люди від Учителя дорогого отримали. Тепер ми користуємось, це наше є людське життя. Вона нас примусила визнати його по ділу Богом землі. Він і до нас прийшов, і хоче цими силами спасти нас, всіх людей. Ми це діло зробимо самі люди, в природі доб’ємося від неї. Вона нас пожаліє, і зробить нас всіх людьми безсмертними. Ось до чого наша ідея веде. Ми ж є люди, та ще які.

    3. У нас з вами є віха сонечко. Це ми є, всі люди. Не буде у нас, сонечко не буде треба. Найголовніше – це є люди. А в людях вся сила. Вони роблять у себе героя. А він був, він є, і він буде між нами. Ми, всі люди, оточили себе. Нас, таких людей, природа очікувала, і нам свої сили представила. Ледве словом, людським голосом не сказала: я не хочу вашого, зробленого вами з живого і мертвого.  Ми взялися за сировину, і послали в заводи, теж перетопили, і з цього залізо, сталь злили. А із всього цього руки змайстрували деталь, а з деталей склали машину. Вона покотилась на колесах, а мотор заричав, пальне запалили, а водою охолодили, маслом підмастили, працюй…             

    4. Хай він сам подумає, та нею покомандує. А мертве живому не служить. Ми у себе ввели в життя своє транспорт, зробили для себе з усіма зручностями. Ми зайняли м’які свої місця, сидимо ми на них, як наші королі, як царі нашого минулого життя. До нас заходить Іванов зі своїм живим природним тілом. Для нас ця історія незвичайна. Йому холодно зимою і погано, для нас красоти нема. А є у нього красиві слова. Який він є зі своєю ввічливістю. Всім нам головкою поклонився, і свої слова сказав, усьому нашому колективу: «Здрастуйте». Він місцем не нуждається, у нього довільні ноги, вони його по цих умовах носять, і в холодний час самі себе обігрівають.

    5. Не буде в них тепла – не буде життя. А потім він у нас спитав, як ми тут поживаємо. Ми йому сказали: ми живемо добре, і нам тепло. А він нам говорить: а мені дуже холодно, живу я так один. А ви живете не так, як я. У вас є, що їсти, і в що одягатись. Ви їдете додому. А я їду за запрошенням тих людей, котрих зустріла стихія. Вони захворіли, лежать у ліжках, стогнуть. Їм нема засобів, і нема чоловіка, щоб їм допомогти. А я такий зароджений в природі чоловік, я знайшов ці засоби, чим людям бідним, хворим допомагаю. Хочу щоб ви, такі люди, за це взялись, і зробились такими, як я, корисними в людях. А ми з вами живемо для самих себе. Для чого нам хтось? Якщо ми стоїмо на черзі, ждемо завтрашнього дня, ми в ньому самі захворіємо.

    6. Лежимо и думаємо, як би нам найти в цьому такого чоловіка, щоб він нам допоміг. Ось так ми з вами живемо, надіємося на когось, а його між нами нема. Ми, всі люди, такі є. Нам мало того, що є. Ми думаємо про інше, як би його мати. А його нам люди не представили. Ми цим хворіємо, у нас цього нема. А раз цього у нас нема, значить ми хворіємо. Для цієї хвороби є наші люди, вони думають про нас, нам готують за наші гроші. Ми у них купляємо хвалене, а воно нам за наші гроші. Купили це приготовлене ними. А наше діло – це все на нас реалізувати. Ми його купили для свого здоров’я. У нас є на це апетит, смак. Ми робимо, потім  це все зроблене руками стараємось убрати за призначенням. Ми це робимо в житті своєму, і в ньому ж захворіємо. Хворіємо, і вмираємо на віки віків. Це діло відбувається не в одних нас ось цієї місцевості, або ж в нашої національності. Ця штука відбувається всюди. Ми з вами здоров’я купуємо.

    7. А люди наші нам продають, теж своє добро хвалять, а самі хочуть гроші. Якби не було грошей у людей, то не було життя. Вони людей втягнули, за гроші зробили діло. А яке діло, самі не знаємо. Думаємо, за рахунок цього жити. А нам природа не дала. Всьому діло є природа: повітря, вода і земля, в чому ми знайшли все для нашого життя. Природа дає нам їжу, одяг і дім житлового характеру. Це наше необхідне життя. Ми люди технічного характеру, залежні від неї. Живемо нелегально, чужим хвалимось. Говоримо: це є моє. А коли присвоюємо до себе це все, це вже неправда є. Воно не твоє, а природне. А ми, такі люди, навчились робити те, що нам шкідливо. Ми їмо досита, одягаємось до самого тепла. А в домі живемо з усіма вигодами, в чому ми помираємо.

    8. Нас це не спасло, ми вмерли. Це не людське діло, а просто незнання нас, таких людей.  

    Мілерова люди запросили як таких. Учитель дав свою згоду бути у них 31 липня в суботу. Там скільки буде людей, їх, як ображених природою, хворих, маємо без всякого такого прийняти по своєму ідейному, по природному. Здоров’я купляти, продавати, ніхто не має повного права робити. А тільки має право здоров’я губити легко. Учитель наш дорогий у природі знайшов свої засоби, в природі сили, їх чоловікові любому передає. Легко люди їх в цьому всьому одержують. 

    9. Якщо їм від цього всього буде легко і добре, це все зроблене в людях діло вони тоді самі спільними силами обсудять. А якщо це треба буде Учителеві, йому тоді зроблять свою людську подяку. Люди всі земні, що живуть на білому світі, вони борються з природою. Люди на неї наступають із зброєю в руках, штучно заставляють її, щоб вона їм давала багато свого добра. А людям цього мало. Вони хочуть більше і краще від цього діла. А природа нам таким не дає. Ми, все люди, через цей нестаток робимося хворими. У нас є фізичний нестаток. А раз нема нашого задоволення, значить, ми думаємо. Ми шукаємо по природі в людях такого чоловіка, хто б нашому горю, або нашій біді допоміг.

    10. Для цього всього народився в природі в умовах своїх Порфирій Корнійович Іванов. Він по всьому світу, про всій природі сіє свої в зернятку сили, котрі треба нам усім. Ми їх знайшли в місті Красний Сулін, Ростовської області. Живе він по вулиці Перша Кузнечна, 12. Всі люди ображені, хворі їдуть з усіх кінців і країв. Він їх зустрічає своїм поцілунком, питає: чого ви до мене приїхали? Люди йому говорять: «За здоров’ям». Він добре знає, що люди нічого не роблять для того, щоби бути здоровими людьми. А я такий зароджений чоловік, котрий за них вболіваю. Хочу, щоб вони приїжджали до мене. Я їх прошу, і дам своє здоров’я. Люди робляться від мого прийому, з перших хвилин йому або їй легко і добре. А потім ми, відвідувачі цього всього, попросили Учителя, щоб він до нас в Мілерове приїхав. У нас багато є хворих. А Учитель від цього всього не відмовився, а дав своє любиме приїхати. Тільки пише лист: просіть Учителя як такого.

    11. Учитель, він для цього народився, для цього створився на білому світі, щоб нам, всім добрим і недобрим людям, хворим допомагати. Я знаю, говорить Учитель, про це, що люди всі земні, що живуть на білому світі, стоять на черзі, ждуть завтрашнього дня. Вони в ньому мають захворіти. Куди? В лікарню до лікаря. Він сам бідний такий, на котрого дивиться природа погано. Він бідний, як і всі люди хворі. Він теж хворий, нічого не робить в житті своєму. А Учитель наш наше сонечко, що обігріває нас всіх. Ми від нього сили отримуємо природні, ними володіємо, і тоді хоч в море іди сам. І роби те, що робить Учитель. Він сам купається у воді холодній зимою, задовольняється повітрям, просить природу. Це повітря, вода і земля. Милі мої незабутні друзі, і ніколи вони не вмираючі. Як ви думаєте самі, всі люди, допоможе цим Учитель? Він говорить. Любіть мене так, як я люблю природу. І просіть мене так, як я з душею і серцем прошу природу, щоб вона мене зберегла.

    12. І навчила мене, щоб я навчився цьому всьому, щоб сили природні залишились при мені. Я просив її, прошу її, і буду просити її завжди. І кожен раз любив її, люблю, і буду любити її. А про всіх людей ніколи не забуваю, завжди готовий допомогти. Я їх всіх до одного цілую. Говорю. Ви мої є в житті друзі, робили шкідливе, тепер не робіть. А робіть те, що учить нас усіх Учитель. Він не краде наше, і не вбиває нас. А як учив нас хорошому, легкому, так він учить.                 

1982 рік липень

Іванов

 Набір – Ош. З копії оригіналу. 2014.11. (в1412)

 

    8207 Тематичний покажчик

Учителя любити, просити 11,12