Іванов П. К.

Паршек

 

1983 рік 20 лютого – 85 років

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош. Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

     1. Це мій лютневий день народження в природі. Він поки що є в житті початок, цьому кінця не видно. Я зустрівся по дорозі свого життя із загартуванням-тренуванням, воно мене оточило природою. Я – до неї, а вона – до мене. Для мене день ішов зі своїми силами, він мені помагав у всіх своїх напрямах. Це було моє здоров’я, із чим я прийшов до людей і став їм в їхньому горі помагати. Люди моїм приходом задовольнили себе, стали за це мене любити, за моє хороше, що я не жалів віддати їм своє здоров’я. Вони мені за це дякували, вважали мене за це все моє діло: я був для них Бог.

    По всьому цьому ділу я – самородок. Джерело мого всього життя – загартування-тренування. Я труджусь один на благо всіх наших земних людей. Я вчусь у природи. У світі цим хвалюсь.

    2. Істиною оточив себе для самозбереження своєї клітини. Моє молоде, загартоване, здорове серце – 25-літнього чоловіка. Мій вихід у цьому. Я не боюсь ніякого ворога, не боюсь навіть своєї смерті. Якби цього в житті не було, я б давно вмер. Чоловік я землі, дихаю сильно, а різко говорю не про якесь чудо, а про природу, про фізичне явище, про чисте повітря, про вдих і видих, про снігове пробудження, про миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку. Я люблю хворого, його душу й серце знаю, хочу йому помогти. Через руки струмом убиваю я біль. Це нам не слова говорять, а все робить діло. Рука пише Владика, ніколи про це не забути, дуже справедливо. А просьба яка? Мене треба просити – будеш здоровий. Кому це буде не треба, юнаку молодому? Та ні. Це світове значення.

      3. Природу треба любити, її берегти, як око. Хвороба не відіграє роль проти чоловіка, а відіграє роль чоловік проти хвороби. Нам треба вчитися в Іванова, щоб не сідати в тюрму, не лягати в лікарню. Жити вільно, не лізти на рожен. Яка буде слава нам, якщо ми головку свою низько поклонимо дідусеві, бабусі, дядеві з тьотею та молодому чоловікові, скажемо: «Здрастуйте». Ех і життя моє тяжке. Зрозумійте моє терпіння, свої серця загартуйте. Милі мої ви всі люди, гляньте на сонце, на своє оздоровлення. Бути таким, як я – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

    Ця історія взята із загартування-тренування всім нашим людям. Нехай вони на це все дивляться, нехай вони про це все, зроблене мною, читають, а по всьому розуміють.   

    4. Зроблено їм для того, щоб вони за це брались і з любов’ю робили. Ми з вами за це візьмемось і почнемо ми робити. А раз робити ми будемо, то в нас, у таких людей, утвориться для нашого життя Чувілкін бугор. Йому як такому вже знайшовся в цьому ділі наш руський простий чоловік, він – Паршек. А місце йому приготовлене з усіма такими умовами, де найдеться вся можливість для нашого всякого чоловіка, щоб він у природі як такий залишався без усякої такої потреби. Ним за це люди зберуться на цьому бугрі, проспівають гучно Гімн:

                           Люди Господу вірили, як Богові,

                           А він сам до нас на землю прийшов.

                           Смерть як таку вижене,

                           А життя у славу введе.

                       Де люди візьмуться? На цьому бугрі

                       Вони гучно скажуть слово:

                       Це є наше райське місце.

                       Чоловікові слава безсмертна.

     5. Що в цьому краще, якщо нам усім сказав Паршек? Його слова – це є Бог. Він має прозвучати по всьому світові – мир по всій землі. Чоловік на своєму місці, він радий перед усіма так похвалитись, що він є такий. Він на своєму місці пан, видний перед усіма, а на іншому місці він ніщо, йому поклонів не найдеться. Паршек, він був Паршек зі своїм таким розвитком, він і залишиться перед усіма таким помічником, як і завжди він був у людях, і залишається на віки-віків він у нас всюди таким, як і є. Йому доводиться низько за це кланятись. Він перед нами всіма заслужив, його природа за це нам береже, як око. Вона його так учить природно, сили дає через любов одну. Паршек любить її сильно, а всіма шляхами береже.

      6. Говорить, нам усім як таким указує пальцем: не треба орати землю – це наш великий у цьому гріх – Паршек за це все, зроблене ними, нікому не прощає. Це багатство чоловіка, він за нього воює, убиває чоловік чоловіка. Якби ми цього не робили в житті своєму, то ми б з вами не воювали й воювати ніхто не здумав. Це є істина одна з усіх, вона переможе нам усе. Ми в природі через це все - ніщо. Нас вона так била, нас за це б’є як таких. Через це діло ми в ній – ніщо. Земля наша – є наше багатство, чим ми в цьому багатіємо, за що нас природа простуджує. Ми в цьому хворіємо, похворіємо, а потім на віки віків помираємо. Наш у цьому ділі є великий програш. Не перестанемо цього діла робити – ми всі в житті своєму повмираємо.

    7. Наше життя все залежить від землі, від води й від повітря. Земля нам дає надра, вона родить нам багатий урожай. Ми це все направо-наліво продаємо й ми це купляємо, що нами це введено законом. А по ділу Паршека, цього робити неможливо.

    Паршек був, Паршек буде, Паршек є всюди зі своїм здоров’ям, зі своєю любов’ю в природі для всіх живущих на білому світі людей. Вона його вибрала, він терпить для нас для всіх свідомо, йому в усьому природа помагає. Він у неї випросив. Йому в цьому ділі не треба ні на яке. Йому треба в цьому життя його й природне практичне вчення, щоби без усякої помилки нашим ученим доказати про те, що є в природі таке ім’я одне з усіх нас. Один – для всіх, а всі – для одного. Це - Паршек.

    8. Його місце не зайняте ніким ніде. Такого чоловіка всі люди ждуть, хочуть його бачити. Він у житті корисний для нашого чоловіка. Потік зміниться зі старого на новий. Тоді ми, уся молодь, простуджувались, хворіли, а тепер нас природа пожаліє за наше таке добро. Паршек із собою нам приніс і без усяких грошей він нам дає. Це нам так зробила природа, вона матір наша, така розумниця, у житті пожаліла нас своїми силами так карати. Їй як такій набридло в себе в землі держати. Ми всі в праху лежимо, ждемо приходу Паршека. Він на землю прийшов у люди це зробити. Його діло одне – цього в природі добитись.

    9. Я - чоловік цього значення, мене історія жде. Ворог усякий від чоловіка щезає, це робить природа, вона мені помагає в усьому. Ми з вами як би не жили на своєму місці так ось, у нас є свій нестаток. Ми з вами хворіємо, у нас мисль у цьому робить, вона лазить по природі. Хочеться знайти, а природа не дає, що можна зробити. А того, що треба, нема. А раз цього не знайшли, його нема, то жити нема чим. А коли Паршека просять, як Бога, то тут же природа цього чоловіка обдаровує, він залишається цим задоволеним. А раз чоловік це в житті отримує, то ми спільними силами повинні повірити й усіма силами попросити його, щоб наше життя змінилося у бік хорошого. Це все залежить від неї цілком. Ми так її просимо.

    10. Ми народжуємось людьми через нашу цю похіть, котра примусила нас із цим ділом зустрітись як із розвинутим нашим життям – нам приготували передчасно. Треба жити, а ми зробили вже діло. Сорочку одягнули – чужим оточили себе. Це мале, а бездушне, мертве. А живе з мертвим ніяк жити не зможуть. Це така в цьому розвинута наша смерть, ми в цьому вмираємо. А щоб нам так жити, нам треба народитись у природі без усякої такої потреби. Це нам треба буде Чувілкін бугор. Ми це діло вже пробували практично. Хотіли, щоб ми не вчили його, що треба буде йому робити. А він своїм учинком новим небувалим нас усіх буде так учити.

    11. Ми, люди, його на своїх руках виходимо. Це наше спільне дитя, ми його в матері так ждали як ніколи – на руки взяли й понесли.

    1983 року 6 лютого, неділя. Ми провели на поїзд Волгоград – Дебальцеве студентів Андрія та його товариша. Я, Учитель, їх прийняв. Вони свій обов’язок несуть, вахту: не їсти в суботу до неділі 12 годин. Їх хвала, вони приїхали підкріпитись своїми запитаннями, вони їх мучили. Це обморожування, що з ним робити? Я їм сказав. Це - мороз. Чим обморозив, тим треба повернути своє здоров’я. Це природа цим не карала, а ми самі це безсилля отримали. А природа нагородить, холод лікує всякого роду хвороби. Це одні з усіх ліки - мороз, холод. Вони розказали про лікаря, котрий про це нічого не знає, особливо хірургія. Вона має в себе на це відморожування ніж, більше нічого, а їхнє діло – різати.

      12. А тут не треба нічого. Як природа його покарала, так вона його помилувала – сам чоловік. Їх мучить спільне, сукупне купання. Вони хочуть поодинці. Я їх тут примусив спільне піддержати. Курити не треба, воно хорошого не дає, а погане виходить. Я їм говорю. Треба в житті в природі просити мене. Не чоловіка з путі зняти, а потрібна законна така допомога.

    Якби була в якої-небудь сторони ображеність, то в цій образі можна помагати. А її нема в капіталістів і нема в комуністів, обоє один проти одного озброюються, хочуть перешкодити, через що витікає війна всесвітня. Такої війни в людях не було, а тепер вона неминуче назріває. Таке зрушення в людях відбувається. Даремно продукція не буде так робитись, її роблять люди свідомо.

    13. Війна, вона неминуча. Ось що говорить нам природа. Треба всім просити Паршека – не буде війни. А війна робиться через природу. Землю облюбували, присвоїли в природі. Своє ім’я, воно примусило, чужим виявилось, як воно й є в житті. Свого нема, а чуже не збережеш. Природа не наша є. Вона міняється. Сьогодні моя, а завтра іншого. Женевська нарада робиться людьми, їм не доводиться добитись толку через Карла Маркса діло, через матеріалізм і через Біблію. Один не вірить нікому, такому чоловікові, як Паршек. А другий вірить Богові дуже сильно; а от щоб як Боже виконувати, це дуже тяжко. Краще й легше зовсім не вірити.

      14. Щоб домовитися, нема можливості, Паршекові природа підказує. Це неможливо. Сили обидві рівні, поступитись нікому не можна. Краще вмерти, ніж це зробити в людях? Нами це місце знайдено з усіма умовами, щоби була можливість нашому чоловікові зоставатись у природі без усякої потреби. Люди скажуть гучно: це місце наше райське, чоловікові слава безсмертна.

     Люди не сплять, а все вони думають, хочуть зручності свої мати, їм ця економіка треба. Вони якщо не будуть мати. Вони час ждуть. У них має бути приладдя, техніка як така. Вони готують – це їхнє діло. А коли в них є діло, то в них є життя. Вони роблять усе те, що їм треба. Природа в цьому терпить. Вона їхнім не радується.

      15. За це все бере зі своїми силами природними нападає, це вона в себе має. Ми її не знаємо й не хочемо знати. Ми її не любимо, а капризно ставимось, примушуємо. Ми з нею боремось глибоко під зиму. Ми кладемо оранку під сніг – це наше діло таке. Самі про цей час не забуваємо, думаємо про це все. Нам треба хліб, зерно. Треба трудитись – ми трудимось сильно. Утомляємось, утрачаємо здоров’я. А коли ми його загубимо, знаходити не вміємо. Ми в цьому своїм ділом бідні люди, не знаємо її. А раз не знаємо ми її, не просимо як матір рідну. Вона вважає нас: ми як чужі. А раз відійшли ми від неї, зробилися технічними людьми, а штучним оточили себе, хімію ввели.

    16. Від природи відійшли цілком і повністю, щоби бути близькими. Природа ніколи не відходить, а завжди живе близько до іншого. Весна тягне до себе літо, а літо тягне до себе осінь, а осінь притягує холодну морозну зиму, котра на землі полежала, атмосфера побула. Сонце захотіло – десь узялось тепло. А життя вже інше. Треба в природі прибуток - він дається нею. Вона лягає білим енергійним снігом. А коли теплом оточує, то тут вода появляється, як ніде й не було, через що відбувається ріст зелені, породженого бур’яну. Чому бути, того минути не можна. Одне в природі так ніколи не буває. Тільки що появилось, і тут почало рости.

    17. Сонечко піднімається, воно повільно пливе, це такий у природі буває день, себе так показує, буває такий, як і завжди. А люди по землі своїми ногами ступають, вони спішать туди попасти, їх там жде, у них народжується мисль щось таке знайти, їм ця штука треба. Він опинився у великому лісі, він бачить там те, що йому треба буде. Там треба сокира, чим цю деревину так зрубати треба. Ми цим ось живемо. Лише б захотіли, все можна із цього зробити, усяку обтесану штуку, для чого-небудь держак. А чоловікові ця штука необхідна. Ми маємо коня чи пару волів. Їх привчили в драги запрягати, їм треба ярмо й дишло. Воли це діло на собі на своєму горбу як і звичайно завжди возять, їм тяжко, але везти буде треба.

    18. Люди, живущі на білому світі, та ще в лісах, там де росте всякого роду дерево. Воно не одне таке, а багато є різного. На них пташки сідають і свої такі пісні співають. А люди ходять, бачать і чують їхнє це діло. А в ділі є невидиме діло, з котрим доводиться чоловікові зробити те, що не зробили всі. Ми всі хочемо робити, тільки діло роблять усі. А ми скільки маємо таких діл.

    Місто чиє? Ми в ньому народились, це місто наше. Ми в ньому трудимось, те ми робимо, що треба. Чим ми жили? Це наше діло, у котрому ми сильно помилились, присвоїли до свого імені: це моє. А моє – це приватна власність, індивідуальний капітал. Його ніхто не має права собі присвоювати, щоб назвати своїм ім’ям. Одна природа в силах поділити цього хазяїна добро.

    19. Цьому хазяїнові за це все вона подала його призначену природою смерть. Своє наявне як мертвий капітал, чуже, бездушне за спадщиною передав, із чим чоловік став продовжувати. Це своє місце дало. А чоловік сам не зможе із цього всього зробитись самородком, щоби було джерело для цього всього загартування-тренування. Щоб у ній чоловік трудився на благо всіх земних людей усього світу. Щоб ці люди вчились практично в природі й хвалились перед усім світом. Істинно треба сказати про самозбереження своєї клітини. Моє здорове, загартоване, молоде серце – 25-літнього чоловіка. Мій вихід у цьому. Я не боюсь ніякого ворога, навіть своєї смерті. Якби цього не було в моєму житті, я б давно вмер. Я – чоловік землі, дихаю дуже сильно, а різко говорю не про якесь чудо, а про природу, про фізичне, про практичне явище.

    20. Найголовніше – повітря, вдих і видих. А снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку.

    Це наше таке життя. Ми теж зі цього села, ми народились у ньому. Ми для життя трудимось і робимо цю їжу, шиємо одяг, будуємо дім. Усе в нас є, а от здоров’я, ми його втрачаємо. А засобів таких не маємо, і нема такого чоловіка, щоб від нього отримати допомогу. А допомогу дає чоловікові, якщо ти його знаєш як такого, він нам у будь-який час у будь-якому місці – це Бог. Він із нами живе. А раз ми його знаємо, який він є, і де він є, то проси його. Він завжди тобі в усьому поможе. Ти ж чоловік, тебе оточує природа, вона тебе такого одного в себе держить. Ти в ній завжди перебуваєш у своєму нестатку.

    21. А раз тобі щось у житті треба, а тобі природа не дає, то ти  в ній хворий. Тобі це треба, тому природа нам думку народжує. Ми думаємо, а потім починаємо робити те, що треба. Із цього всього виходить живий факт. Це людський хутір, а ми в ньому народились, а тепер у ньому робимо своє діло, ми через нього так і помираємо. Діло наших рук залишилось позаду, ми це діло не доробили, а вмерли на віки-віків. Нам природа завадила за нашу таку хворобу. Ми її примушуємо, вона від нас так ось терпить як ніколи. Ми від неї теж терпимо смертю. А смерть у людях – гіршого від цього не може бути. Ми ж є люди такі ось, як бачите. Нам жити б у цьому ділі, а ми помилились, умерли на віки-віків. Ось що ми з вами в цьому зробили в житті. Ми зробили в природі смерть.

    22. Ми з вами яке діло не робили, ми сильно в цьому помиляємось. Наше таке діло, ми в ньому втомились. То нам треба відпочити. Ми в природі відпочиваємо, де втрачаємо здоров’я. А перш ніж це, ми це робимо.

    Нам треба зовсім кинути це робити. Ми з вами не навчились без цього залишатись. Паршек проти цього діла. А треба не помилятись, і не треба втомлятись. І місто, і село, і хутір – це бездушне, усе мертве, чуже, не гоже зовсім до життя – через це розвинута смерть. Ні гвинтівка, ні кулемет, ні гармата ніяка, лазерний промінь, ніяка ракета (у літаку й на суші), ні ядерне, ні якесь інше не поможуть у цьому 2-тузовому віці. Це ж сила проти такої сили, котрі поділились пополам у природі – Натовський блок і Варшавський договір. Ми всі в цій продукції необхідно самі згоримо.

    23. Нема ніякого в природі такого захисту, крім мене однієї та мого вибраного в людей сина Порфирія, котрого люди назвали Паршек. За його любов до мене я йому вірю й поможу в усьому всюди. Що він попросить, то йому дам через любов його. Просіть його ви всі. Він правильно між мною й вами робить, війни він не хоче, а щоб ми, усі земні люди, дали своє слово, щоб між собою, людьми, не воювати. Діло – за ним, він до мене звернеться, попросить мене, а я це зроблю. Люди ображені йому, як Богу, вірять індивідуально, а отримують реально. А коли просьба спільна надійде до Паршека, він зробить все в людях.

    Вам «Вогник» точно сказав про силу його й про мудрість. Поки що він один між нами такий.

    24. А прийде такий час – ми, усі люди, визнаємо його як такого, ми зробимось усі, як він. Це є тільки перший початок. Золото зі сріблом не поможуть. Ми помремо, як і не жили. Це те, що ми з вами зробили. Воно наше невмираюче таке діло. З руки на руку, ми його не кидаємо робити. Це наше життя таке. Сьогодні - ми, а завтра буде хтось інший. Не знали нічого про це діло, а в цьому ділі чоловік умирав і буде вмирати. Через це тільки люди й помирають. Ми бідні в цьому всьому. Це діло почато людьми. Вони почали це ось діло робити – вони й кінчать це діло. Ми знаємо добре: з мертвим не будеш жити, мертве є мертве. А ось моє діло. Воно було таке, як і в усіх людей. Я крав з ними. А коли вони мене запросили вбити чоловіка ради партії,  я не пішов слідом за ними.

      25. Тому мене як більшовика не стали вважати учасником цього діла. Мої товариші, з котрими я зростав, вони мене продали. Я не губився, а йшов по своїй дорозі. Я одержав у житті те. За мене взялась природа під опіку свого вчення. Я став учитися писати. Мені виконроб Воронцов підказав, що треба писати в цьому головного, щоби бути письменником. Я його послухав як ученого чоловіка. Букви, весь алфавіт я списав, і цифри, номери. Добивався це все правильно називати словами. Я кинув свідомо пити й курити ради свого здоров’я. Я не був якийсь хворий, щоб мене що-небудь непокоїло. Але став бачити людей, котрим те, що я робити почав свою доброту, воно їм смерділо. Я не переставав своє робити, у природі писати історію, вона мною починалась. Я шукав своїми словами у природі чоловіка такого, як стояв чоловік з горилою у професора Ранке.

    26. Його малюнки знаходив, клімат. Цього чоловіка, котрого я шукав по природі, вела природа разом із собою, він ішов, як по конвеєру. Його за практичне вчення не любили адміністративні особи, вони цей дух відчували. Я сам придумував фрази, по природі лазив, а щоб у людях бачити такого чоловіка, цього не доводилось. А сам себе в цьому ділі готував, коли природа мене послала до людей їм так помагати. Це моя така робота над людьми. Я зустрічав усякого роду хворих, старався взятися за них, за будь-яке прогресуюче на них захворювання, яке привилось. Воно від мене десь дівалось. Я просив природу, його керівника. Цього хворого просив.

    27. Його ім’я узнавав. Говорю йому як чоловікові, щоб він звертав свою увагу на мозкову частину. У нього були очі, він ними дивився по тілу своєю увагою. Це була його стрільба. Він у цей час тягнув повітря, яке було сильне в природі.

    Сім’я, вона із самого місця могла гори переставляти, а потім пішла на спад. І отець, і мати вмерли, уся сім’я розорилась. Так іде з життя всяка сім’я. А щоб цей рух зупинити, цього ми з вами не робимо. А щоб його закопати, ми це навчились робити. Це наше є. Ось лежать могили, вічний прах у землі лежить. Це такий приходить у житті час. Людей мертвих ми закопуємо в землю. Жаль це все робити, але нічого ти в цьому ділі не поробиш, смерть із цим не рахується, а бере та збоку кладе іншого по закону.

    28. А щоб урятувати цього чоловіка, у нас таких людей не народжувалось. А от Паршек на це, він такий у житті народився. Його держить в умовах вона, наша мати-природа.

    Я в даний такий час зберігаюсь у домі Валентини завдяки її догляду за мною. Природа попросила як таку, вона дала слово, щоб за мною цей дім був. Охоронець хотів, щоб я зі своїм ідейним ділом із колії зійшов зі своїм розвитком. Вони визнали мою ідею: це вона є якась секта. Я їм сказав: у мене нема ніякої секти. Я – самородок. А джерело моє – це загартування-тренування. Я труджусь на благо всіх земних людей. Це міжнародне здоров’я, а воно всім таке треба. Я його не жалію даром передати. Це ось - моє діло.

    29. А моя ідея веде нас, усіх живущих на білому світі, до життя вічного характеру. Ми їли, ми пили, ми одягались, а в домі жили з усіма вигодами. Навіть народили в себе через це все чоловіка, нам як таким прийшла на це діло зміна в нашому житті. Ми, старі, з життя свого йдемо у вічно лежачий у землі прах. Ми б раді в цьому ділі жити, але наша мати природа цього права не дає жити. Ми не вміємо цього чоловіка, як Господа, просити. А він сам до нас на землю прийшов, щоб смерть як таку вигнати, а життя у славу ввести. Це було перед нами, усіма людьми, хто хоче жити за свідомістю Паршека. Він нас не примушує, а просить своєю такою просьбою. Ми можемо, ми й не можемо це діло робити.

    30. Пуди тут нам не носити, а любов до природи велика нами зроблена, вона в природі. Кому дозволено це робити, він своє слово в житті своєму дотримав. Ми за це саме повинні його розцілувати й сказати йому своє спасибі. Це все моя довіра зробила в природі.

      7-го лютого впав білий сніг по великій території нашого Союзу. Ради цього всього став проводити своє свідоме терпіння. Я не голодую, є що їсти й одягати та в домі жити – це не мода. А треба нам місце як таким, зовсім відмовити самому собі в цьому ділі. А іншого такого я не маю чоловікові зобов’язати: це діло не наше, а чуже природне. Щоб нею так ось розпоряджатись. Ти ж, чоловік, у цьому ділі бідний до невпізнанності. Це не тобі робити.

    31. Я від природи жду для всіх людей благо, щоб вони від цього всього жахнулись. Це для них появиться на цьому домі хрест. Моє таке для людей усіх свідоме терпіння.

    Я перебуваю в тюрмі. Моє слово повинно жити в людях всюди. А мені як такому не дають говорити – ти трохи зі своїм почекай, твоє діло попереду. Це значить буде в житті людям хороше. Цього, що було в житті, його не буде.  Смерть щезне, а народиться в природі життя. Ми так. Генерали, полковники, майори, капітани, лейтенанти, прапорщики, сержанти, солдати, живущі за свої засоби, роблять у себе цю бойню. Відмовтесь і згодьтесь на одне – усім живущим людям одна зарплата буде однакова - 33 карбованці.

    32. Яка буде в людях істина! Вони не будуть умирати ніколи. Знаєте Паршека, він цю ідею підніс. Усі люди цього хочуть.

      Я вийшов до природи на п’ятий день у шість годин ранку. Як я до неї звернувся, її просив, щоб вона мені, як мати рідна, помогла ці два дні прожити. Ти ж усьому діло є, початок такий.

    Ось вам прийшов наш гість по нашому заклику, це наше в цьому ділі велике свято. Ми його цим ділом зустрічаємо цим чоловіком. Він у нас у всьому ділі помічник, він наш слуга, він наш творець цього всього діла, він наш любий у природі чоловік. Він той, котрого ми так ждали. Він жадає цьому всьому з любов’ю нашому всьому недоробленому, нам таким людям помогти.

    33. Що то таке діло, ми бачимо, воно в нас саме робиться. Це наше те, що ми бачили й хочемо зробити. А час такий у нас проходить, адже сьогодні п’ятниця. Іде п’ятий день, число одинадцяте, а завтра буде субота, 12 число. Стільки було учнів Христа.

    Я є Учитель усього народу. По своєму ділу, я – Бог. А йому як такому ніхто не хоче вірити. Він не хоче, щоб люди з людьми за що-небудь сварились. Він не велить: лаятись, палити тютюн, пити вино, ненависним бути, кого-небудь такого іншого примушувати. До чогось такого хорошого прислуховуватись. Хіба це погане таке настановлення? Це ж усе роблять люди.

    Стасика ми прийняли, як усіх я приймаю. А потім водою холодною облили, потім він прийняв таке вчення, що робити.

    34. Перше. Це треба два рази, вранці й увечері, купатись холодною водою. А потім – з людьми здоровкатись, жодного чоловіка не проходити. Твоє діло – їм сказати, а їхнє діло - вони як хочуть. А після цього: треба знайти чоловіка нужденного, йому треба дати 50 копійок; сам скажи: я, мовляв, ці гроші даю за те, щоб мені нічим не хворіти. У п’ятницю в шість годин поїв, лічи години, 42 години. У неділю в 12 годин будеш їсти. Вийди на двір, з висоти (тягни повітря) й говори: «Учителю, дай мені здоров’я». Після цього всього їж, що хочеш і скільки хочеш. Твоє здоров’я - це є все. Не харкай, не плюй на землю, не пали, не пий вина.

    Це твоє законне в цьому діло. Природа, для нас вона одна, кожного з нас зустрічає, вона нас цим проводжає. Не будеш це робити – у тебе реального нічого не вийде. А коли ти це все з душею, із серцем будеш робити, то ти оправдаєш цим усім себе. Це наша така ідея робиться в природі нами.

     35. І ось 11 числа після трьох годин прийшла велика така потреба, потягнуло на воду. Ми з дівчатами втрьох пішли в яр, у балку, до колодязя. Там усі ми по три відра на себе вилили холодної води. Яка в цьому красота цей холодний душ для чоловіка! Я туди йшов по оранці роззутим. Трохи пробудився, ліг у постель, трохи заспокоїв сам себе, мені зробилось хороше. Я встав, почав історію писати. Як це в таких умовах залишитись чоловікові, коли цього не випробувати на собі свідоме таке терпіння. Ми привчили самі себе до чотирьох днів не їсти, давалось легко. Ми звикли в цьому терпіти так.

    36. І це буває, треба буде їсти та ще як треба, апетит вовчий. Схотілось, але природа взяла на це діло не дала, люди згоди не дали, умирати будемо на цьому фронті. А їсти не будемо. Ось які в цьому діла.

      А люди їдуть з усіх кінців. Дві тисячі літ ми їх ждали. Вони до нас нескінченно йдуть зі своїми силами. Вони призупиняють, не дадуть людям далі вірити цій силі. Вона не корисна в житті, а шкідлива. Люди в цьому вмирали й умирають безслідно. А тепер вони цього не будуть у житті отримувати. Життя в цьому зміниться, потік буде інший, потік життєвий. Люди раді щоб умерти, а смерть скасується, її не буде в людях. Люди будуть заслужувати свою увагу в природі, вона нас, таких людей, своїм ділом пожаліє. У неї, як у матері рідної, родиться милість.

    37. А коли між нами, людьми й природою, буде життя вічне, невмираюче, ця милість, нас ніхто не образить.

    Сьомого лютого по моїй мислі. Я так сказав: якщо тільки на землю впаде сніг, ми зібраним колективом повинні здійснити шестиденне свідоме терпіння, зостатись без усякої потреби. Ми за це взялись 9 чоловік, до четверга нам було добре. А п’ять чоловік виявились безсилі цей час продовжувати, вони відійшли, їм природа не дала можливості продовжувати. Ми залишились чотири чоловіка: я як Учитель, моя дружина Валя, Ганна й Настя. Їх Дух освятив не кидати мій такий початок, він перший. Нами легко зробився, нас зустріло після цього молоко, усім було в цьому ділі хороше.

    38. До нас приїхали москвичі: чоловік із жінкою. Їх горе примусило, пухлина живота. Я не побоявся спитати в природи. Вона мені сказала: приймай. Я для цього всього зробив усе те, що треба всім. Це моя для всіх слава. Узнаємо далі. Люди так приїжджають, а з хорошим від’їжджають. Це так у природі треба. Академія, це ріст усьому життєрадісному. Усе це зовсім не те, що зроблено руками, розумом діяча, того чоловіка, хто в природі з живого - на мертве. Ми з вами так робили й тепер ми так ось робимо. У цьому наша велика шкідлива в житті помилка. Чоловікові треба жити й думати про те, від чого було б краще.

    39. Одне все те, що ми робимо в природі. Вона в нас є така розумниця зі своїм ділом, у неї дуже багато хорошого, ми його любимо, а от погане, холодне женемо від себе, вважаємо шкідливим. Вважаємо ми: це все вона нам дає те, чого не треба. Ми ж зробили те, що їй не подобалось. Це наше в житті таке ось надумане чоловіком. Він так довго думає, а найголовніше, у цьому він жде час, що йде, до нього готується зі своїми силами. Як ледь щось таке, уже готовий він робити. Йому не спиться. Його в цьому щось таке штовхає, говорить як чоловікові такому живому. Це не будь-що таке між такими людьми. Вони сьогодні тут, а завтра там, це їхня в цьому всьому турбота така.

    40. Якщо це діло буде нам зробити, у нас на це знайдуться свої такі ось сили. Ми самі в цьому всьому кидаємо це, а беремося за інше. Ми в цьому - люди технічні, нам покажи цю дорогу, щоб там що-небудь таке інтересне в житті було, ми тут як тут зі своїм приладдям, із своєю живою силою. Вона нам таким у всьому помагає, з нами разом по цьому місцю весь цей день, весь час за собою таскає. Не говорить нам, що їй це тяжко, а, як несловесна, вона мовчить, нікому не говорить. Її це таке є в житті терпіння. Ми з вами звикли це ось робити за нею, як за собою. Так у цьому їх годуємо, їх так напуваємо.

    41. Живуть люди своєї національності, вони дружно самі із собою живуть. У них індивідуальна власність, своя улюблена, вона їм дає в житті енний прибуток, так що даремно нічого не робиться в людях. Люди мають таку землю на все, вона їм родить багатий урожай. Їм доводиться за цією землею доглядати, як доглядати за дівчиною, вона виходжена кимсь. Не думали, а воно зроблено так само. А люди, які б не були, а їм треба сонечко. А до сонечка які-небудь в атмосфері зміни, аж до самого снігу, до самого дощу. Це вже їм інше, зовсім не те, що є в цих умовах. Ці люди до інших національних людей такі. Чого не було, а ненависть була. Це ж ненависть така.

    42. А щоб побажати те, чого сам не хочеш. Це Ісуса Христа. Йому як такому сильно вірять, а от виконувати вони не хочуть. Їхнє діло – знати в природі. А вона така мати, котра всіх наша. Ми такі ось на світі люди, добре знаємо про те, але щоб не присвоювати, це не наше діло. Без свого ми так не живемо, маємо, своїм ми його називаємо. Це штука моя, а ось ця штука не моя. Що краще та цікавіше, ми цим раді.

     Дорога наша така, вона відкрита, це живий у природі наш факт, він нами так прокладений. Ми по ній декілька разів тут проїжджали. Як було так удало. Ніхто нікому не зміг у цьому ділі перешкодити.

    43. Це наша така дорога ясна хороша. А по цьому сліду не один чоловік пройшовся, усе було діло таке. Він без думки не залишався, він у житті шукав щось інше. Його не задовольнило це, що він мав. Він не хотів у житті так умирати, як люди своєю смертю повмирали. Їм природа в цьому завадила. Він одне робив, а інше починав. У нього без діла не проходило ніяке таке діло. Він говорив не на користь свого, а все на шкоду він сам робив. А діло таке: хоч трошки, але тяжко. Утомлятись треба. Кров розгорілась, остигнути треба. Ось по цьому всьому ділу вмирати треба. Чоловік є в житті своєму, він своє життя закінчує в своєму розвинутому труді.

   44. Паршек про це діло думає, його діло не допустити цього ось діла. Умирати не треба, а жити в природі треба. Це його вдих і видих.

    Прийшли з війни люди, вони там воювали. Їх природа огородила, живі вони залишились. Вони так розказують: куля вищала, але не попала. Ми виявились у цьому щасливці.

    Ми ось цього села, нас тут народили. Ми пожили та повеселились один час, а інший такий час прийшов до нас - ми вмерли на віки-віків свого життя. Нас тут уже не стало, ми пішли в землю в прах. Паршек прийшов не за цим, він прийшов за життям вічного характеру. Це не життя тимчасового явища, а життя вічного й невмираючого діла.

      45. А сніжок 15 лютого, так він підкинув, свою дорогу повторив. Цьому дню треба поклонитись. А люди від нього так побігли, вони такого часу не ждали. Їм, так здавалось, набридла ця давня зима, холодна зимова пора. Ми такі зими зустрічаємо кожен раз, проводжаємо. А приходить найтепліша пора такої весни, вона нам веде такі дні зі своїми атмосферними явищами. До них чорні птахи шпаки зі своїми піснями, вони їх для людей розспівують, як ніколи, ввічливо, красиво, щоб радувалась природа. Вона цього часу довго не приносила, а тепер вона в усьому цьому прекрасна зі своїми діями. У неї велика така зміна себе приголубити; як сивий сяючий голуб, так вона.

    46. А тепло, кому воно таке не буде треба?

    Діло доходило до бійки. Ці папери були під ковдрою. А коли перевірили це діло, виявилось живим фактом. Чорнило треба було, а знайти нам не довелось. Де тільки не дивились, щоб знайти – нема. А чорнило треба писати букви, слова, фрази. Їм доводилось кінець знайти. А пташка знялась, вона полетіла, щоб місце вибрати певне вміло.

    Нас було всього дев’ять чоловік, узялись за це діло. П’ять чоловік відсіялись, відійшли, не схотіли держатись. Фронт боротьби не відбувся. А чотири чоловіки добились. Треба буде збиратися вечерю зустрічати. Ми до цього приготувались, у нас апетит вовчий. Є на це все здоров’я. А його дає нам природа, вона щодо цього є в житті наша мати.

    47. А надворі такі прекрасні умови, таке небувале повітря з морозцем, як ніколи. Можна про це ось сказати нашому чоловікові, це небувала картина. Ми цього не відчували. Знову скажу. Я – чоловік, і те, що робиться ним у природі, це не те. А що треба? Треба подумати про це. Ніякі особливості не  поможуть тоді, коли ми в себе втратимо своє здоров’я. У нас його нема, ми його втратили. Самі захиріли, довго мучила природа до тих пір, поки в нас сил не стало. А кому безсилий треба? За ним догляд треба. А за безсилими людьми тяжко доглядати. Вони нам не треба. Їх природа гнала з колії. Де наші всі люди подівались? Їх вона народила, як і всіх мати, для життя свого, а виявилось, що їм у житті було потрібно діло.

    48. А в ділі – життя чоловіка. Він став їсти, він став одягатись, для життя побудував дім. Здавалось, жити б цьому чоловікові, а йому не дала життя, накинулась і стала мучити. А ви всі знаєте, що це таке хвороба – болісне діло. До тих пір мучиться в цьому чоловік, поки в нього сил не вистачить. А потім з життя йде на віки-віків. Паршека вибрала вона, природа, йому права ці дала без усякого діла, без усякої потреби залишатись. У людях смерть як таку ми своїм ділом виженемо, а життя у славу введемо. На це люди знайдуться, скажуть слово: це наше райське місце, чоловікові слава безсмертна.

    Для цього в природу прийшов Паршек, він найшов це ось можливе діло жити без нього.

      49. Паршек кричить на весь світ такий голос. Він завжди виправдувався тим, чим люди себе в житті своєму не виправдовувались.

    Я на це був вибраний природою не таким чоловіком, як самі себе примусили люди в природі жити. Вони робили самі діло й недоробили, утратили своє здоров’я, стали хиріти і з тим умерли. Це їм у житті своєму не дало, а в житті мінус. Паршек у люди прийшов для життя, своїм тілом похвалився в природі, що він любить її. Вона ж мати, що народила нас, усіх людей. Ми всьому нашому ділу майстри. Якщо тільки забажають це діло зробити, то ми це обов’язково зробимо. Ми для цього всього народились. Радянської влади не було, її зробили люди.

    50. А тепер люди цього забажають, що знайшов Паршек. Їм природа поступиться. Дух Святий напередодні. Еволюція людська була, вона є, і вона буде після отця й сина. Їй не треба нічого такого, щоб чужим скористатись. Це було, воно й є в людях. Вони це все роблять, а тепер вони перестануть. Ми своїм будемо хвалитись. Якби ми з вами знали й уміли в природі жити, ми б із вами так тяжко не вмирали. Ми з вами живемо за рахунок людей, вони свою довіру тому чоловікові залишають. А в нас іде від початкового командира. А щоб усі люди свого ватажка повинні любити, як самого себе. А в нас над людьми є режимний закон у дисципліні. А він хворому чоловікові адміністративна особа, він цьому ділу хазяїн. По-своєму робить. А по-своєму - це його таке індивідуальне діло.

    51.  ?

    52. ...житті нового не дало нічого. Як старим оточувався отець, був син, змінив отця, а діло як було, так воно й залишилось. Люди це роблять, а це їхня помилка, та ще яка вона. Захворів чоловік, похворів і вмер на віки-віків. Це нам не все. Слідом за цими двома йде еволюційна сторона Духа Святого. Це нове небувале життя безсмертного чоловіка. Він же є для нас усіх Паршек зі своєю просьбою. Він цю ідею в природі випросив для себе це життя, це практичне діло й теоретичне вчення про цього чоловіка. Вона його так зустріла, спитала про життя наших людей, котрі придбавають собі їжу й одяг та житловий дім. А от чому вони залишаються незадоволені? Вони хворіють, простуджуються і врешті-решт умирають на віки-віків. Вони цим ділом незадоволені. Їм би в цьому треба жити так, як слід.

     53. Сьогодні субота, 19 лютого. У сні бачив у шубі, а земля була замерзла. Словом колгоспники  відігрівали, хотіли, щоби були сходи. Вони говорили: «Бог». А я їм сказав: Я - Бог ділу. А землю відігрівав, щоб вона була такою, як є. Людям треба сходи, а воно не виходить. А зима стоїть, та люди ждуть весну, а вона погано відчиняє ворота. Холод заважає. А щоб у цьому всьому було хороше! Цього ми не ждали чоловіка такого ось, як воно повинно бути. Це він один з усіх, це перший у житті початок мій.

       20 лютого – день мого народження. Надіслав поздоровлення Сергій Власов. Він це є чоловік, його це є діло. Його діло є в житті. Це його таке діло є з усіх таких діл діло. Воно є в житті всьому нашому.

    54. Я народився в селі Оріхівка в Україні. У ньому жили мужики колишніх умов. Один від одного кам’яною стіною огороджені, введена приватна індивідуальна власність. У себе своє все в дворі. Перше – сад, дерево, а на ньому маленький пуп’янок. Сад такого роду був розташований у селі на околиці завжди зі своїми умовами. Його треба поставити на ноги, щоби було затишно, чисто. Біля кожного дерева треба буде скопати землю, її мають кожен раз сапати. А відросток треба буде обрізати як ніколи. Обрізаний пуп’янок. Він живий – щохвилини свої сили збільшує в рості. Це все, як жива дитина, поки вона своє таке в квітці дасть. А час іде, свої козирі показує. Це надія на все таке, про що можна буде сьогодні сказати, про наших таких ось людей. Ми взялись за кукурудзяні палки.

    55. Ми їх, як сніп, поносили і наносили, стали їх сокирою рубати на маленькі частини для корму. А корм – це одна з усіх потрібна одиниця, вона нами робиться. Сьогодні їдуть у Москву наші гості Митрофан і Дана, Арсеній та Ніна. Вони були тут вісім днів. Погостювали ради 20 лютого 1983 року. Дні стояли як зимою, лежав сніжок тонким шаром. По закону треба вже бути весні, нема кому це все тягнути, як час, що йде по природі. Він робився фізично щоранку, кожен раз чоловіком обдумувалось про це ось таке діло. Зима зі своїми холодними морозами та таким вітром, від котрого було так холодно, від чого доводилося ховатись. Готувалося від ніг до самої голови, усе робилося фасонно, красиво, щоби було хороше й гарно на це все дивитись, як на якогось.

    56. Люди в людях розбирались по його складеному одягу. Звали його за іменем, а по батькові вже прикладали по його таких заслугах. Він жив у селі своєму там, де він народився. Його народили його отець і матір як свою дитину, його по-своєму виховали.

    Йому одяг шили такий, як це треба. Він із найменшого віку сходив, як і всі діти цього села. Їм у хатах у своїх сім’ях. Вони хочуть погуляти та зустрітися з іншими такими само хлопчиками й про що-небудь таке поговорити, що-небудь новенького від нього узнати. Він такий уродився, у когось він удався? Це залежить від матері-природи: вона його такого ось у житті народила. Він це місце сам освоїв, знає своїх близьких товаришів, знає своїх близьких по імені, старається на день декілька разів зустрітись, що-небудь по-дитячому поговорити.

    57. Як його звуть. Він йому кричить: Петро чи Іван. А Петро через свій каприз не став із ним дружити. Йому це не сподобалось, він зайнявся з іншим. І так одне не буває, а за іншим женеться. Так що одне з одним не виходить. Діти як діти гуляють, вони бігають, вони кричать по-дитячому та по-батьківському. Вони звикли так самі робити. У них така бадьорість, у них в цьому ділі в житті дитячому така є запекла звичка. Вона їх довго так учила, брались за це все ноги. Їм доводилось високо піднімати та ними швидко бігати. Діти в цьому не втомлялись, їм доводилось повторяти та показувати. Це наші діти, їм доводилось по цій дорозі по цих умовах не забувати, а просто так по дитячому вмінню робити. Це їхнє таке дитяче невмираюче по-сільському робити.

    58. Діти наші, ми їх для життя народили, і стали жити по-дитячому, по найменшому ніжному ділу. Це є одна наша краса. Ми щасливці в цей час. А воно є в наших таких людях, вони його ждуть. Це треба для того, щоб у ньому робити. Ми, люди, довго цей час ждали, готувались, нам доводилось до цього готуватись.

    Убивця засуджується судом до розстрілу. Він тікає з-під варти. Він сам без усякого такого режиму. Йому по його ділу поводир – це карти. Дорога, жорстоко б’ються, валетом бубнової масті убиває шостаку. Слідом за цим іде валет червовий, він убиває червову шістку. А за цим іде жирової масті валет, він убиває шістку жирову. А за цим іде пікова масть, валет піковий убиває шістку пікову. Це перший початок.

    59. Масть бубнова на дами поширюється. Дама бубнова вбиває шістку. А слідом за цим іде масть жирова, дама вбиває шістку жирову. А за цим іде дама пікова для того, щоб убити шістку пікову. Король зайняв своє таке шахове місце, бубнову шістку король убив. А слідом за цим іде король червовий, шістку король убив. А потім король жировий по путі цього діла прийшов, шістку жирову вбив. А за цим іде піковий король, він прийшов за піковою шісткою. А за королем іде десятка бубнова, вона прийшла на арену, щоб убити шістку бубнову. Слідом за нею іде десятка червова, вона шістку вбиває. За цим самим жирова іде десятка, вона вбила жирову шістку. А за цим іде пікова десятка, вона вбиває шістку пікову. Коли взявся за цим самим у житті зі своєю мастю сам бубновий туз, убив шістку бубнову.

    60. За цим іде червовий туз, він убив шістку червову. Туз жировий прийшов на арену, щоб убити шістку. Залишилось зробити сімці, вона роль стала мати, вона зустрілася з вісімкою на путі.

    Вона як Природа зі своїми силами, вона є світло цьому всьому. А в природі є найголовніше в цьому ділі люди. Вони між собою створили атмосферне явище. Це їм захотілось, щоби була в них перша початкова наша ясна тепла весна. Люди так себе готували, як ніколи. Вони зробили в себе приладдя, воно їм у всьому такому помагає. Люди дні перед собою бачать, вони себе так примусили, щоб так їм довелось жити. У них таке знання, це було їхнє почате діло. Вони багато так у житті думали, їх це примусило далі робити.

    61. Ця історія людьми почалась робитися для того, щоб чоловікові жилось так, як він хотів. Йому хотілось слово кому-небудь сказати. Він цього не вмів, а потім він висловився занадто тяжко, на це все сказав. А раз у нього як у чоловіка появилось таке бажання одне не мовчати, а його таке ось діло - говорити. Він побачив перед собою природу одну й другу. Це є в людях дві такі сторони: одна видна, друга темна. В однієї сторони робилось якесь діло. Ми бачимо, ми стараємось зробити те, що треба. Найголовніше – це перед людьми сяюче в своїх променях сонце. Воно своїм теплом оточує кожну живу істоту. Люди хочуть бути в цьому явищі назавжди. Їм так хочеться жити без усякого такого діла. Це така породжена звичка робити діло, щоб воно було.

    62. Це сонце, воно зорею починає своє показувати. А коли тільки встає на свої ноги цей чоловік, він дає знати комусь, це життя починається. Самого цього разу світло появилось із самої темноти. А дивитися доводилось тяжко. Якось не так у природі робиться, холодно, мороз ударив дуже сильно. Каліфорнія готується до загибелі. Це морози, у Москві 33 градуси нижче нуля, холод у цей час.

    Тим, хто знає Учителя. Але більше тим, хто не знає. Пророкування Великих Учителів Сходу про нову путь, що відкриває Радянська Росія Іваном Стотисячним, котрому довірено сад (журнал “Москва”, № 8, 1982 р.).

    Хтось жде Месію для одного народу – це нерозумно, бо еволюція планети має лише планетарний розмір, саме явище всесвітнє (далі йде рука не Учителя). Має бути засвоєно.

    63. Кров одна тече, і зовнішній світ не буде більше розділений расами. Надія – на порятунок людства, на оновлення світу пов’язується з Радянською Росією, з великим образом Івана Стотисячного, що уособлює її.

    У вогні вже загартувався клинок. Утверджені явища чудесного нового світу. Ярий Іван Стотисячний наближається. Він знає, що йому довірено сад. Сміття ще багато, але попіл ... є колиска клинка. Можна знати всі недосконалості, але ганьба на Івана буде камінням на путі. Ящір лежить ще живий. Кожен клинок має піднятися з попелу. Не осуджуйте Івана, якщо він уміє тільки разити. Хребет ящера закрив для того далекі світи.

    64. Він думає, що ворог закрив вхід у світ світла. Зірки покажуться через щілини хребта. Руський воїн-богатир Іван Стотисячний поразить на смерть страшне чудовисько. Дракон, змій Горинич, Крилатий Ящір – як завгодно можна назвати це чудовисько. Усе залежить від того, яким ім’ям уособлюється сила зла.

    Але ні гніву, ні ненависті нема в Івана Стотисячного. Він виконує свій обов’язок (тяжкий обов’язок), повністю відмовившись від себе в ім’я перемоги істини й життя вічного.

    Трудно руйнується дім старих забобонів. Перш за все запам’ятай, що неможливо задержати народження дозрілого плода.  Оглянемось на сторінки історії: прийшов час звільнення думки, і загорілись вогнища інквізиції, але думка потекла.

      65. Прийшов час народоправства, і загриміли розстріли, але відновилися народи. Прийшов час розвитку техніки, жахнулися ті, що думають по-старому, але зрушила машина, пульсуючи з теплом еволюції. Тепер прийшов час еволюції Святого Духу. Усі інквізитори, реакціонери, , ті. Що думають по-старому, і неуки можуть жахнутись, але можливість нових досягнень людства дозріла в усіх незліченних можливостях могутності. Інквізитори й реакціонери можуть будувати тюрми й божевільні будинки, котрі згодяться для них самих у вигляді робітничих колоній. Але зрілу ступінь еволюції відсунути не можна.

     66. Які ознаки Учителя цінити? Треба віддати перевагу тому Учителеві, котрий іде новими небувалими шляхами. (Журнал “Москва”, № 8, 1982р.) (Далі - рука Учителя). Я цього в своєму житті не ждав, щоб так люди мене до цього діла готували. Їм як Учителям довелось попереду мого приходу мого життя. Вони навіть торкнулися руського Івана, котрому дали ім’я Стотисячний. Він народився в Росії в XIX віці в дев’яностих роках. Ми його зустріли, на землю впав великий білий сніг. Наша така була зустріч, як і всіх нас, живущих на білому світі людей. Я таким само був, як і всі люди, до віку 35 літ. Сім’ю мав, два сина й одну доньку. Від людей не відходив, а разом брався, дрався на високу гору, нічого такого не знав про це все.

    67. Я шукав у писанині чоловіка, одного з усіх такого, як це треба, а його не видно, поки не почав я робити в природі. Для себе робив усе, любив гуляти по-вуличному з хлопцями та дівчатами по молодості. А жили ми між усіма бідно, надіятися нема на кого, щоб гордитись або хвалитись, відходити від іншого. Цього в мене не було, а хотілось. Щоб на рідних образу мати? Це ж є таке діло, а його не було й не може бути. Я цей чоловік, його веде природа, вона йому в цьому сад для життя передала. Він для цього прийшов на землю. Це Месія є чоловік, його ждали всі живущі на білому світі люди, учені Сходу так сказали про цього чоловіка, котрий уже народився в Радянській Росії.

      68. Йому природа довірить сад, щоб він ним як життям так ось розпоряджався, щоб нове небувале в природі прийшло, щоб відновити весь світ усього людства. Руський простий чоловік – це Паршек, а його вчені Сходу подали Іваном Стотисячним чоловіком. Він для цього діла: п’ятдесят літ у цьому проходити та продумати, це місце Паршека представити. А охоронець порядку умов не дав, щоби була можливість нашому чоловікові зостатися без усякої потреби.     

   А людей так порозганяли, їм не дали слово сказати про райське місце й славу чоловіка. Безсмертя має бути в людях, вони хотіли це зробити, а природа не стала ждати, а взяла на себе це все.

    69. Діждались 20 лютого 1983 року, дня мого народження. Він зібрав людей для того, щоб у житті народилась про це все мисль. Так воно й вийшло. Червона Армія, полководець, він сюди приїхав як пацієнт цього ідейного в природі діла, хотів з Учителем щодо цього діла зустрітись. Це для всього світу всіх людей загартування-тренування. За нього зачепився зі своїм здоров’ям Паршек, він загартувався для того. Він це діло зробив, щоб про нього люди в своїх словах писали, про це діло зі сходу. Вони знали про його прихід до людей, що він ради покращання всього життя в новому потоці. Такого ще в людях не народжувалось, а тепер учені Сходу сказали про всю можливість Паршека. Вона не на одному робиться, а роблять це свідоме терпіння багато.

    70. У природі роблять усе це люди, вони своїм ділом відчинили ворота Паршеку. Він – ініціатор цього всього. Якщо моєму загартуванню не треба було появитись у житті, то для чого ж природа мене такого народила? Я виник, як і всі люди на білому світі; зростав, як і всі люди. Мене в цьому ділі фізично природа держала, як такого вона мене вибрала одного з усіх. Я 35 літ свою приватну власність мав, а потім зустрівся з природою. Вона в мене так спитала про людей, котрі жили в ній, трудились. Вони одержали те, від чого їм стало шкідливо. Вони цим не задовольнили себе, їх оточила стихія. А стихійно як таку зжити ніяк не можливо, бо смерть була, вона є, вона й буде як ніколи в людях. Люди вмирали, вони вмирають і будуть вони вмирати.

    71. Паршек вибраний природою, нею посланий до людей для того, щоб знайти істину цьому всьому, не те, що в тобі є, - це твоє, а природне. Це – курчатко, каченятко, гусятко, поросятко, ягнятко, телятко, конячка, верблюжа. Ми його знайшли, виходили як таке, одержали від нього те, що треба в житті. У нас прибуток, хороше життя, котре робилось людьми. Для чого прийшов на арену зі своїм здоров’ям до людей? Він для того до нас прийшов, щоб природу упросити, як матір рідну, за наше, зроблене нами, діло. Воно нами зроблено помилково. Ми помилились, через що застудились і захворіли. Нам гірше не може бути. А хвороба всяка зустрічається з будь-яким чоловіком всюди для того, щоб йому в житті перешкодити. А чоловік тоді хвилюється, думає вже не те, що слід.

    72. Я ждав у житті не те, що зі мною так вийшло. Люди молоді приїхали з Криму, вони вже по системі моєї ідеї займаються. Їх примусив жіночий день, це свято 8 Березня. Ми його прославили за те, що воно нам народило дитя. А наші діти в індивідуальному порядку народжені. Ми так зростали, набралися самі розуму. А розум робив його чоловіком. Він знав про оточуючу сторону, котра в природі росла так само, як і всі такі люди. Їх садила на це місце сама природа, вона нас усіх так однаково ростила й учила, як треба буде життя своє зберегти. Усі такі ось у селі люди без чужого не залишалися ні на одну хвилину.

    73. А в кожного хазяїна свого двора є по історії всього життя, свої сили визначали. Вони стали жити в ній так, як наші діти прожили та бачили в себе в цьому селі першу пташку. Це живуща завжди там сорока, вона дає знати хазяїнові двора наперед: хтось має бути. А птиця, що прилітає щорічно, вона чорного кольору.

    У психіатричній лікарні старий з бородою. Я в нього спитав: за що його взяли? За сказані слова. Як ображений чоловік я пішов, після мого опитування його як ображеного чоловіка скоро звільнили.

      Треба в цьому ділі просити в усіх своїх бідах і горі – усім відкриваються для легкого умови, щоб жити. Це вже прийшло Паршекове таке діло, він своїм свідомим терпінням цього ось діждався. Його це прийшов час.

    74. Люди повинні про це знати й повинні робити те, що треба для порятунку свого в природі життя.

    Просіть у всьому його, Паршека, він у всьому милостивий, доброзичливий. Паршек, він має сили на це. Просіть його, він же чоловік, любить усіх однаково, хоче бачити їхнє між собою добро. Гіршого не може бути. А легке треба, хороше це. Люди пожили, помучились, а тепер час прийшов, треба здихати від цього діла.

    Горобці зимують під дахами, а граки мерзнуть на деревах, з ними разом галки. А вода йшла з джерела з колодязя стільки, скільки треба людям худобу напоїти. Діло йшло до весни. Лід належався на воді, вода забурувала, пішов із поля водою сніг – це була весна. Тепло прийшло на арену цього діла.

    75. З півдня поприлітали всі птахи, що кочують. А листя на деревах зазеленіло, білі квіточки стали цвісти, людям давалось знати наперед: а що буде із цього всього. У цьому відігравала роль природа. Щоранку піднімалось сонце, а тут, як на якийсь гріх, десь узялась атмосфера інша, хмари навіяло, з них пішов сильний дощ. Уже пішла мрячна погода. А якщо в дорогу збиратись їхати на колесах, це ніяк не можливо – природа не дає можливості. Таке діло між цими людьми дуже тяжке, треба було зовсім інше діло. На це все ці хмари прибрати зовсім, а сонечко. Та ще десь узявся такий ось вітер, він своє так добре брав, він на це горе людям. Треба допомога й велика.

    76. Із села виїхали в степ для того, щоб там на цьому місці що-небудь зробити таке. Люди без цього жити не зможуть, це їхня робота, їхнє діло. Вони роблять, вони зроблять, у них вийде. І час такий пішов, а прийшов інший. Ми так і привчились самі робити, так, як воно й вийшло. Це ж природне діло. Його починають робити із самого ранку, зі сходу нашого сонця, воно нас таких людей усіх розбудило. Ми повставали, повмивались, одягнули на себе такий одяг, зробили акуратними себе , дали знати іншому такому чоловікові. Він зустрівся зі мною, і сказав свої слова: «Здрастуй». Я йому теж за звичаєм головку поклонив.

    77. Сказав йому: «Здрастуй». Ми в цьому дуже сильно так спішимо, говорити не довелось. У нього – своє діло, а в мене - своє. А робити було треба, довго залишатися не доводилось.

    Я був один з усіх живущих у цьому селі, можна сказати, з усіх любитель на все й азартний. Якщо щось побачив новенького, то старався його зробити. Поперед мене ніхто із сусідів не встигав і не брався що-небудь таке робити. У мене мій розум, учора лягав, а сам не кидав про це все думати. У мене така є завзята хватка. А по дорозі по такій ідуть дві дівчини, вони, за своїм нарядом, українки, а самі мають у себе красоту. Вони говорять одна з одною про зустріч з молоддю.

    78. Вони шукають у себе на це ось таке щастя. А поруч жили двоє сусідів, вони один одного не любили, старалися зло між собою сіяти. Їх неправда оточувала. А інші є такі ось люди, вони – це мільйонна економіка, вона зростає разом із людьми. Їй хочеться у житті так зробити, як їм хотілось над природою посміятись. Вона ж землею як джерелом оволоділа, стали від неї брати те, що треба для життя. Вони стали робити ложку, їм стала потрібна в себе голка, шило, ніж, сокира, пилка. Вони не переставали в своєму житті це робити, цей інструмент у житті розвивали. І досі їм це все треба. Їхня в цьому така робиться в природі сила, вони нею володіють.        

      79. Їм треба зупинити воду на будь-якій ріці – вони це роблять для затримки в цьому води, щоб там електричну станцію поставити й струм провести по проводах, дати людям енергію. Вони користуються нею як ніколи. Знайшли спосіб такої потреби із землі газ брати й користуватись ним повністю. Ця штука знайдена, їм треба річ не одна, а щоби було дуже багато. Вони вболівальники в цьому. Щоб хто-небудь їх ображав, за це ось зроблене ними ображати, так їх чим-небудь карати, саджати в тюрму, чимось карати – це не мільйонна економіка, котру самі люди в цьому ділі робили. За це все наше таке діло природа нас як ватажків таких суворо покарає. Ми ж у цьому ділі самовільні. Що хочемо над людьми безвинного характеру, те ми над ними зробимо. Це ми є.

    80. А наше таке ось у цьому діло, ми за це взялись, хочемо обов’язково так ось зробити. Ми всьому цьому є на білому світі люди. За що не візьмемось, ми з вами це діло зробимо. У землі різного виду надра дістаємо, на-гора їх тягнемо, говоримо: це все нам буде треба. Ми цим ось один час живемо. Нам треба пальне, нам треба всяка руда, ми з неї робимо. Ми плавимо чавун, залізо, одержуємо із цього сталь. Що хочемо? Яку-небудь зброю змайструвати або потрібну машину змайструємо. Нам треба завойовувати рубіж Арктики зі своїми умовами. А тепер ми з вами взялися за атмосферу, за Космос. Чого ми від природи добиваємось?  У неї є все те, що буде треба. Там установили небувалого характеру станцію, у ній ми розташувались, живемо один час.

    81. Усе те, що ми з вами в цьому ділі робимо, у нас це в природі виходить шкідливим моментом. Ми з вами в цьому ділі в природі сильно помиляємось. Нас як таких природа силами карає. Ми в ній свої наявні сили легко втрачаємо, ми простуджуємось і хворіємо. Не мало, а багато, а потім приходить у цьому таке безсилля. Ми помираємо, нас у житті не стає. Це не один, а всі ми до одного чоловіка йдемо в землю, нас держить вічно в праху.

    Паршек прослідкував цю історію, котра робилась нами, людьми. Він вивів підсумок цього усього минулого на людях життя. Вони в цьому не задовольнили себе. Їх необхідність примушує це діло робити, щоб у цьому всьому своїм тілом помилитись. Він так захворів, застудився, утратив у цьому своє здоров’я.

    82. А щоб чоловікові знайти, цього нема, а є нездоров’я. Воно тягне не до життя, а до смерті.

      Ніяка машина, ні криголам, ніякий супутник, ні вся  мільйонна економіка чоловіка не врятує в житті. Його врятує тільки людська ідея самородка. А джерело – загартування-тренування. Це для всіх людей усього світу труд Паршека. Він для всіх такий у житті є. Це чесність, вона проста, але справедлива. Це дещо є таке, за що Паршек кричить у весь голос. Йому тільки про це думалось і говорилось про здоров’я. Усе це найголовніше в житті. Ми так думаємо, так робимо. Якщо це буде так. Це люди, та ще які. Вони багато разів про це все. Хто хоче жити, йому за це сама природа помагає.

    83. У неї на це є свої любимі сили оточувати їх. Вони так про це самі думають, їхнє діло таке - від себе відкидати й не визнавати це ось природне неприємне, але живе. Усе це робилось у житті такому людьми, вони своє таке штучне представляли, вони своїм умінням самі робили й роблять своїм штучним. Це є людські руки, вони в них золоті, це їхній розум дорогий. А раз це буде так у своєму житті такому, як вони його роблять. Спочатку вони самі про це все думають. Їхнє таке діло, про котре люди не перестануть думати, їхнє таке ось у житті. Потім вони повинні зробити. Їм доводиться одне – про це думати. Їхнє діло одне не зупиняється.

    84. Що тільки не доводилось, вони одне думають. Вони вмирають у цьому всьому. А самі це все вони роблять, їхнє таке діло. Свого життя вони не кидають. У них, у таких людей, не призупиняється це ось перше й початкове діло наших таких людей. Це перший такий ось у житті наш початок. Вони дуже багато про це все думали. А коли час прийшов, то вони до цього всього діла зі своїм таким умінням, зі своєю любов’ю прийшли й стали з охотою робити. А коли ми з вами приступили це діло робити, у нас, у таких ось людей, родилась така мисль іншого характеру, це все діло треба зробити інакше, щоб інші такі ж само люди про це сказали своїми словами, нам як таким своїм умінням так ласкаво подякували.

    85. Кращого й красивішого, ніж це все, не може бути, так ці наші люди про це діло сказали, нам було приємно про це чути. Ми це самі почали так робити й зробили. Ми про це ось багато роздумували. Вважали самі себе в цьому зобов’язаними. Нас із вами примусило наше таке бажання, котре втягнуло своєю любов’ю. Воно нам сподобалось. Своїми віками ми довго навколо ходили, а про те, що нам треба було, ми якраз і не забували. Підемо та походимо, подивимось на це діло: начебто воно нам треба. Декілька разів ми приміряємо: а що нам у цьому ділі робити? Ми декілька разів пробуємо на цьому ось ділі. Порахували й сказали: це таке діло нам треба робити.

    86. Наше таке добро в житті.

    Ми цю пору всю зиму в постелі пролежали та спали. Своїми очима не дивились, нас умови такі оточували. Ми з вами як не крутились, а без цього діла не обійшлись. Нам була потрібна для їжі ложка, а для шиття – голка. Вони робляться людьми з надр. Їм треба буде, необхідно треба, обов’язково треба. Ми з вами на це діло в житті довго вчились, старались запам’ятати, щоб своє не втратити таке придбане знання. Ми на це вчимось. Спершу беремо в руку гостру лопату, починаємо землю рити. Риємо до самих покладів, до надр. Стараємось фізично все це вміло зробити, свої умови в цьому ділі представити й так, як це треба, технікою доставити на-гора.

    87. Ми ж, люди, про це все думаємо, нас умови так примушують переходити з одного в інше. Це є в природі наше таке природне технічне ненормальне діло обжирати. Ми пожираємо не своє, а чуже. Нам природа це все дає, вона забирає. Те що енергійне треба, наше любиме холодне, воно ніколи не вмираюче. Це – снігова енергійна зима. Усе воно так робилось у природі, як снилось у сні. Це було так, як мені доводилось це бачити: на землі колгоспники паром відігрівали землю. Ми природу не вчимо, як це слід, а мучимо. У нас сьогодні 12 березня, треба б нам весни, а її в нас нема. Діло наше таке проходить. Сніг мухами порхає, вітер сильно себе розвіває.

    88. А люди такі є в житті своєму, зима люта для нас. Діти народились. Сьогодні вони так прекрасно жили в цих умовах, їм доводилось зростати як ніколи швидко та в такому об’ємі, так говориться. Ми прожили в цьому селі дуже багато часу, займались сільським господарством. Отець мій був шахтар, робив у шахті, рубав зарубку. Йому платили за це гроші. Він свою сім’ю утримував цим. На весь тиждень на весь час ішов з дому, а в неділю приходив. Сам себе обмиє водою, дечого з харчів набирав з дому. Гроші беріг, у цьому ділі економіку мав, старався накопичувати в себе гроші, на це була наша мати, берегла, як свої, гроші.

    89. А за гроші все куплялось: живе й мертве. Ось які були наші в цьому ділі діла. Жити б, жити в природі, а вона не давала. Це ж мати наша є, вона нас усіх до одного народила, вона нас усіх до одного прибрала з дороги. Поодинці нас із дому винесли як таких. Ми для цього місце своє маємо, нас усіх туди відносять як таких. Природа в цьому ділі, можна сказати, вона сильна в цьому; кожному чоловікові свою хворобу принесла, його як такого оточила. Йому не дала життя, він своєю умер смертю. Природа йому не дала, щоб він далі дихав, і вона відібрала від нього його такі сили, його безсиллям оточила. Не чоловік собою розпоряджався, а сама природа. Вона йому все таке зробила.

    90. У неї є всі її такі сили, вона це в себе робила. У неї на це вистачало сил природного характеру. Ми – її кусочками потрошечку, та по одному курчатку, та по одному поросятку й ягнятку. Усе це ми самі робимо й ми це ось самі зробимо в природі. Вона є володарка, у неї є все: і хороше, і погане. Коли в чоловіка є здоров’я, то він радіє, він співає й танцює, йому море по коліна. Він вважається чоловіком одним з усіх, може бути до оточуючих гордим і злим. А коли на нього нападає яка-небудь непевна біль, вона йому в житті так заважає. Він від неї, як ніколи, томиться, говорить людям: сам не зрозумію, щось таке набрело, вона мене в цьому сильно так ось мучить. Це неможлива в житті штука.

    91. 13 березня. Якраз перед весною до теплих днів, а мороз насідає, атмосфера давить. У нас люди цього в житті не ждали, а в природі своє, цього люди діждались. Доводиться від цього діла так ось терпіти. Несподівана історія, її дала людям природа. Вона довго так збиралась і до цього вона зі своїми силами прийшла, щоб про це діло люди знали, як в житті в природі користуватися не своїм. Це живе енергійне як ніколи в ній знайшли, до свого імені присвоїли, назвали ці життєрадісні умови: моє. Вони ніколи в житті не були такими, як чоловік присвоїв. В умовах своїх держить він хижого звіра, будиночок йому змайстрував, собаку для цього прив’язав, доручив їй це все належне йому берегти. Хазяїн виявився в цих своїх умовах свого двору.

    92. А в домі такому, у котрому сам жив і беріг від усіх наших неприємностей, вони його оточували. Ось це в домі буває й випадково миша приходить на цей бурхливий час у домі. А кішку хазяїн став мати. Він знехтував: кішка їсть цих мишей, вона їх на ходу вбиває. Чоловікові такого права ніхто не давав. Він сам до цього приходу на це місце, він у цьому всьому – свавільний. Любитель цього шматка землі. Обдумав, охарактеризував, що на цьому місці можна всякому чоловікові облюбувати. І доводиться на ньому весь рік лічити дні, доводилось йому тут робити. Це його огород. Він його так огородив, назвав його своїм ім’ям. До цього місця ніхто з чужих не зможе ногою ступити. Це ж є не індивідуальне, а природне явище.

    До цього всього люди не користувались землею, кочували з місця в інше, їздили на колесах по землі.

    93. Нас годували життєрадісні такі умови. Тоді ми свого такого діла не мали, у нас земля не була джерелом. Ми атмосферу зустрічали, ми її проводжали як таку. Ми в ній сім’ями гинули, як ніколи. Із цим ділом, що люди стараються зробити, у них у житті таке незрозуміле між собою творилось у людській любові. Самі люди розпутно робили, а про це все знали, але щоб комусь сказати, цього вони не робили. Сама природа розправлялась. І люди самі про це все ледь не знали. А по всьому цьому вони знали, а зробити не змогли. Це розумні ж такі всі люди, їхнє таке діло. Вони самі це все робили, а призупинити це вони в житті своєму не змогли. І всі решта такі ж само є люди, вони про це добре знали.

    94. А час такий проходив між усіма, начебто сором нас оточував. А сама природа на це все не дивиться, а бере чоловіка з чоловіком їхню красоту зводить. Це ж статеві зносини в похоті. Ми цю штуку на собі розвинули з дитинства. Здавалось би, цього не треба робити. Адже самі умови найкращої красоти в житті починались, робились, робляться молоддю. Так воно робиться людьми й до сих пір. По-природному, начебто це в житті так і треба. Чоловік начебто для цього народився, він же бачить, він же говорить, йому здається: це діло йому буде належати. Його на це самі народили, він у природі навчився це в житті робити. Самі цілуються, лижуть себе, а самі своє лігвище ставлять, і жене його.

    95. Він думає: це його оточує радість. У цьому самому не один чоловік це починав. Вона сама в цьому живе, так прививається з дитинства, як робиться на виду півнем на курці. Це ж є курка, вона нами породжена. А чоловік – від чоловіка. Він же розуміє, що цього робити так не можна, а все-таки вони для цього всього полюбились. Їхнє живе, так вони психічно беруть, у жаданні так роблять. Хіба в них тоді є совість, чи вони когось із усіх, чогось у житті бояться? Їхнє в цьому самовілля дитяче. Хто з усіх перед ким буде винуватий? Вони ж у цьому - один з усіх наймиліший сік, миле дитяче в похоті діло, із діл є діло. Вони ж, голубочки, про це говорять, цілуються, як ніколи, про це все пісні свої вони вдвох розспівують.

    96. Це ж є їхня в цьому така ароматна радість. Похіть на людях недаремно розвивається. Вони в отця, у матері такі є в житті народжені. Вони ж тільки прихилились, доторкнулись – уже зернятко-зародок, діло робиться. Ця похіть породжується сама. Це в людей є таке неприємне в житті, розвинуто нами, усіма людьми на землі. Ми з вами коли брались за це ось кипуче таке мстиве це діло, у нас у таких головах не складалось, що це так у світі вийде. Ми спершу почали це робити, ніхто з нас, роблячи, не зміг собі подумати: а не вийде із цього ось такої небувалої в житті радості? Ми, роблячи це діло, ніколи не подумали, що нас, таких людей, ця неприємність оточить так, як воно є.

    97. Воно так і є, це природне явище таке й було, воно й буде при такому ділі. Воно нами так радісно для життя нашого робилось і буде воно в природі так робитись. А щоб воно було так для того, щоб люди від цього задовольнили себе! Це людство цим розвитком, наші земні люди, їм ця картина цього діла відома.

    Цей станок у житті чоловіка зроблений, він поставлений на своє місце. Є в капіталістичній стороні сам чоловік, можна сказати, прямо в ціль цього всього діла, туз усієї системи - Рейган зі своїми мільярдами. Він на них держить всю опору. У нього зі своїми мільярдами, він на них держить усю опору. У нього люди за це кошти одержують, живуть у природі прекрасно. Що буде завтра? Їм не до цього: вони живуть сьогодні. Пожили, задовольнялись. Послухаємо: а що робиться в цих людей, їм не страшна смерть?

      98. Вони щодня вмирають. Їхня пропаганда, цим не зупиниш. Стихія – це смерть, ніким вона не переможена в цьому житті. У цьому розвинутому ділі чоловікові доведеться вмирати. Як умирати? Він цього не знає, до нього це не дійшло. Ми добре знаємо Радянський Союз, комуністичну партію, котра під Брежнєвим виховала все людство. Весь світ чув його голос про мир, щоб не бути війни. Усі люди були, як із генієм, згодні; він був ватажок усього світу всіх людей. Тоді його вважали чоловіком одним для всіх. А коли його ноги перестали носити, він умер, невідомо й досі, від чого? Нам про це не сказали. Це хороше нам слухати всім: умер Ілліч, його не стало.

    99. А похорони робили – з усього світу з’їхались. Усі його похорони шанували, а в могилу два чоловіки кинули, як собаку. Весь талант, уся довіра щезла зі землі. А миру як не було видно, так його й нема. Сам Андропов теж узявся за це діло своєю комуністичною системою, котрому не помагає ніяка пропаганда, ніякий з’їзд. Цьому всьому щоб помогти! Це ж діло смертного характеру. Люди ждуть спільного смертного діла включитись у цю бойню, котру жде кожен. Усе людство приготувалось робити це діло. Усі ракети ждуть команди від тузів. Одні бояться займатися цим ділом, бо їм доведеться відповідати.

    Паршек - на арені. Він - за те, щоб не було війни. Ні капіталісти, ні комуністи в цьому ділі виграшу не будуть мати, а виграє в цьому ділі Паршек. Він один для всіх нас просить природу, щоб не допустити цього діла в людях.

    100. Війна – нам усім розруха, вона нас образить, ми в ній умремо. Два чоловіки винуваті, обидва багаті на засоби, погрожують один одному. А над ними стоїть голий, босий Паршек. Ніяке слово не поможе нам, усім людям, як тільки безсмертя. Умре Рейган, умре Андропов, а люди, вони залишаться. Самі вони Паршека знайдуть, безсмертного чоловіка. У нього спитають: «Як же нам бути, що ми повинні тепер робити?» Їм як людям проспіває Гімн свого природного життя, воно нас усіх врятує в житті.

 101. Люди Господу вірили, як Богові,

        А Він Сам до нас прийшов.

        Смерть як таку вижене,

        А життя в славу введе. Два рази співати.

            Де люди візьмуться? На цьому бугрі.

            Вони гучно скажуть слово:

             Це є наше райське місце,

             Чоловікові слава безсмертна.

                                                     Два рази співати.

     102. Природа цим людям покаже Паршека. Вони йому поклоняться й спитають: як же бути, і що нам робити? Паршек їм скаже: ідіть у природу й те ви робіть, що роблю я в житті. Моє діло – на мені. Я – самородок. Говорить їм Паршек. А джерело моє – це загартування-тренування. Я один труджусь на благо всього світу всіх людей. Вони заплачуть і підуть від мене. Стануть вони розмірковувати про природу: яка вона була в цьому ділі? Вітчизняну війну ввела. Люди людей тисячі повбивали. А скільки смерть їх забрала із собою, й яких людей! Був Черчіль, був Рузвельт, був Сталін, а їх уже в цьому житті не стало, і не стане нас усіх, живущих людей.

    103. Паршек нам усім говорить про життя про своє, воно нам усім треба. Це ж загартування-тренування – життя моє для всіх. Воно таке. Я труджусь один для всіх. А вчені приготували матеріал для побудови такого діла, щоб із нього вистрелити – і пішло діло таке, котре почне нас усіх убивати. А я їм говорю: для чого його робити, якщо ми вже це діло зробили? Тільки одне включити й більше не треба нічого. Почнуть рватись бомби, загориться від цього всього земля, повітря. А ми ж - люди, порятунку нам у цьому нема. Ми ж це самі починали робити, хочемо, щоб у нас це діло вийшло. Нас цей засіб спалить, забере нас, як попіл. Ми згоримо, як і не жили ми. Так воно робилось, так воно й робиться, воно й буде робитись. Ми з вами так чи інакше повмираємо. Нам із вами так не жити. Що ж ми за такі ось є люди? Можна нам це діло кинути й не робити.

    104. Удав жабу може й не з’їв би, але вона сама йде до нього в рот, він її з’їдає. Так і ми. Якби ми кинули це діло робити! Ми в ньому помилились, його недоробили й умерли на віки-віків. Так наші ватажки говорять: якщо ми, капіталісти, будемо здаватися комуністам, то нам тоді не жити. А якщо ми не будемо здаватись, будемо озброюватись, то ми будем жити. А вмирати необхідно, ми вмираємо, ця історія неминуча перед усіма нашими людьми. Ти як би так не жив у своєму житті, а вмирати треба. Так ми побудували своє діло в житті, недоробили це діло, а вмерли на віки-віків.

    Як же до цього люди нічого такого не робили в житті. Ми ж і без цього діла жили, але ніякої смерті не було. У процесі цього всього ми самі люди це зробили. Ми ж кочували з місця в інше. Нас ніхто не зупиняв. А потім ми зупинились, стали зимувати зиму на одному місці.

    105. Це наша була така велика помилка, вона нас примусила, на цьому місці ми вмираємо вічно. Нас за це діло природа знімає з путі, зовсім із життя. Ми цього ворога самі породили в природі живим, а в процесі цього всього побоялись, стали робити з природи самозахист – це порятунок у житті своєму. Чоловік повірив цьому всьому, став сам це все робити й недоробив це діло, захворів, похворів і вмер він. Його не стало. Він робить у природі пошуки від цього позбавитись. Чого в нього нема, він старається зробити. Зробить, у ньому живе, а потім умирає. Його як такого це діло в житті мучить. Він народився, щоб жити, а його природа за його діло зняла з путі. Він умер, його не стало. Він у природі в житті своєму не задовольнив себе. А в природі є такі заслуги. Вона зробить чоловіка за його доброту, він буде безсмертним чоловіком. Він же є розумна така істота.

    106. Його діло – треба мислити, треба шукати в природі один з усіх вихід життя. Діло те, котре ми робимо, треба його кинути, зовсім не робити, як не робили до цього. Люди все це зможуть зробити.

    Був період до цього діла самодержавного царя-батюшки. Ми цього всього слухались, робили, підкорялись. Він як отець що хотів, те й робив. Це було діло його. Він хотів – він це діло доводив до кінця. А вмирати доводилось, без цього не обійшлось. Треба було примушувати природу. Ми ждали приходу весни, один раз на рік вона до нас приходила, свої дні такі присилала, а ми їх зустрічали, щодня спішили робити на землі. Що ми зробимо за один день, те рік нас годує. Ми природою годувались, нас вона годувала як дітей. А прийшов такий час у житті – люди не захотіли слухатись свого отця рідного.

    107. Узяли пішли проти, не стали його слухатись. А їсти буде треба - вони обрали ватажка. Він став ними розпоряджатись, став їх так примушувати, щоб вони працювали й добре. І на це все пішли, стали це визнавати, що це треба. Жити чимось треба, то необхідність їх примусила. Як їх примусила в цьому всьому хворіти, простуджуватись - це теж діло в природі. Вона людей не жаліла в цьому, накинулась своїм духом на чоловіка, створила умови безсилля, хвороба знімає його з путі. Говоримо йому: доволі жити, нажився, наробився, а тепер іди відпочивай вічно лежати в праху.

      Ось що зробив Дух у природі чоловікові: він не визнав життя чоловіка й не дав йому далі жити. А без Духа життя в природі нема, а є життя чоловіка технічного, не духовного, у штучному й хімії.

    108. Отець і син у житті своєму без Духа жили, їм природа не помагала, а заважала своїми засобами. Вона брала життя чоловіка із собою. А от слідом за двома йде еволюція Духа Святого, вона ніколи не була на білому світі. Що примусить чоловіка відмовитись від усього цього, як чоловік узяв на себе всю ініціативу нашого життя. Вона має в природі жити безсмертним. Це робиться нами, усіма людьми. Якщо ми з вами, усі такі ось люди, за це діло все станемо в житті своєму, то будемо так, як Паршек за це взявся. Він став робити один для всіх нас живущих. Він пішов таким у природу не для того, щоби була для нас смерть. Паршек проганяє від себе цю смерть, щоб вона не була. А життя своє він вводить, щоб воно було так вічно. Йому пішла назустріч природа й не стала його як такого простуджувати.

      109. Він не хворіє. Йому від цього діла стало добре, він заслужив від природи бути самородком. А джерело мого життя – це загартування-тренування. Я такий у природі виявився один, труджусь на благо всіх наших людей усього світу. Я вчусь у природі, хвалюсь перед світом. Істину хочу про це сказати про самозбереження органічної клітини. Паршек говорить: у мене молоде, загартоване, здорове серце 25-літнього чоловіка. А вихід мій - у світлі. Я не боюсь ворога ніякого, навіть своєї смерті. Якби в мене цього не було, то я б давно вже вмер. Я – чоловік землі, дихаю дуже сильно, а різко говорю не про яке-небудь чудо, а про природу, практичне явище. Найголовніше в цьому – чисте повітря, вдих і видих, снігове пробудження – миттєве оздоровлення центральної нервової частини мозку.

    110. Хворого не забуваю, душу й серце знаю, хочу йому помогти, через руки струмом убиваю його біль. Це не слова нам говорять, а все робиться ділом. Рука пише Володаря, про це не забути – дуже справедливо. А просьба моя яка? Мене треба просити – будеш здоровим. Кому це не треба буде, юнаку молодому? Та ні, шановні. Це – світове значення. Нам треба природу, як матір, любити, берегти, як око своє. Не хвороба відіграє роль проти чоловіка, а відіграє роль чоловік проти природи. Нам треба вчитися  вчення Іванова, щоб не сідати в тюрму й не лягати в лікарню. Жити вільно, не лізти на рожен. Яка буде слава, якщо ми, усі люди, низько поклонимось дідусеві, бабусі, дядеві з тітонькою й молодому чоловікові, скажемо: «Здрастуйте». Ех і життя моє тяжке є! Зрозумійте моє терпіння, серця свої загартуйте. Милі мої люди, гляньте на сонце: своє оздоровлення. Бути таким, як я, Паршек, - Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

    111. Ось для чого Паршек пішов у природу й що він там у цьому знайшов? А найголовніше – що із цього всього буде? Якщо ми з вами так ось усі за це діло візьмемось і почнемо робити, ми себе приведемо до одного лише багатства, до здоров’я. Це буде чоловік Паршек, він за це взявся, йому природа відчинила ворота, указала місце. Це місце не отримало в житті чоловікові умови для того, щоб там була така можливість нашому всякому чоловікові в природі залишитись без усякої потреби. Це місце наше райське, чоловікові слава безсмертна. Треба до цього діла приклонитись, а природі треба сказати таке велике спасибі за її  те, що вона нам у цьому всьому зробила.

    112. Хотілось мені сильно жити, але природа не давала. Раніше я працював, а тепер я відпочиваю. Учені наші люди помилились, визнали свою хворобу – шизофренія, розвиток особи параноя. Ох яка моя молодість, жаліти доводиться її. Але зате я хвалюсь, ціню його ім’я. Хороший, розумний він чоловік, зробив мене корисним. Мої руки – золоті, розум – дорогий. Якщо знаєш моє тіло, хвались перед усіма. Звертайся до мене, проси сильно: «Учителю мій дорогий, дай мені моє здоров’я». Коли упросиш мене з душею й серцем, ніколи в образі не зостанешся, а отримаєш те, що слід. Природа-мати багата: повітря, вода, земля – найближчі рідні, милі, незабуті друзі. З ними можна вчитись і можна в них навчитись для самого себе й для інших. Треба буде трудитись, загартовуватись у природі, сили волі набратись, щоб вона була в тебе. А потім маленьке зернятко сіяти.

      113. Ми звикли самі хворіти й простуджуватись, а Учителя нема на це, крім одного тільки руського простого чоловіка Іванова, хто сили свої перед усіма поставив. Не як лікар або знахар, а свої особисті загартовані сили. Він хоче передати нашому народові, своєму ображеному чоловікові, забутому всіма людьми. Адже він сильно хоче бути здоровим у житті, але чоловіка не знайшлось, щоб він був такий, щоб за цим уболівати й сильно думати, як треба вміло йому помогти. Він щоденно вболіває, страждає, за це просить природу сам, щоб вона відчинила ворота для цього самого. Що найголовніше в житті? Природі треба сказати спасибі за її турботу, за незалежність свою, котра помогла йому. Чоловік став здоровий, хвороби вже не буде. Є життя одне здорове й сильне. Вивчайте й розумійте.

      Усе це буде треба нам усім, але не мені одному, хто вболіває.

       А всіх живих і мертвих судити доводиться за нашу помилку. Ми народили чоловіка, а виховати не змогли. Мене виховала природа не таким, як вас, а протилежним, Учителем, Вихователем природи, Самородком. Бажаю всім свого кращого здоров’я, котре маю я.

    114. Ми так прийшли до висновку одного: треба буде жити. Усі люди – ділки, вони робили те, що буде треба в житті для росту цього всього хорошого. А так чи інакше життя чоловіка робиться в погану таку сторону: чоловік не живе, а вмирає.

    У журналі «Техніка – молоді», № 4, 1979 року на першій сторінці показаний герой, котрий не боїться холоду. Але це не так. Сам герой говорить, що 46 літ купається в холодній воді й сильно її боїться, але зате добре знає, що є у воді, у повітрі струм, електрика й магнето, котрі єсть також у чоловікові. Він довго своє діло в природі шукав: ходив, думав та гадав. А починалось воно на Кавказі в Армавірі, звідки відкривається вид на покриті снігом гори.

      115. Там була районна лікарня, у котрій доводилось починати. Я тоді таким героєм не був, як ним усім показав згаданий журнал. Тоді мені було 36 літ. Я тоді таким не ходив, як тепер, а носив осіннє пальто й черевики. Був у відрядженні. А черговий лікар мені не заперечував, прикріпив нянечку, одягнув білий халат – уже я лікар стаціонару. Мені відчиняються двері палати, у котрій лежав оперований хворий. Коли з ним побесідував, то виявилось, що йому тільки вчора зробили операцію. Я йому дав книжку про Пархоменка й залишив у спокої. Потім попав до хворих хронічно. А тут уже про своє знайдене не змовчав, став уводити їм через мозкову систему сили. Нянечка це побачила й здогадалась, що я не той, кого вони ждали. Вона доповіла про це лікареві, а лікар велів мені це діло залишити. Я сірник для практики запалив. Лікарі мене узнали. Нефедов вибачився й попросив їм не заважати.

    116. Він порекомендував поїхати в Москву й там знайдений мною засіб оздоровлення запропонувати. Нефедов пішов до Светухіна та йому докладно виклав. Професор вислухав і мені так сказав: «Якщо ти це будеш робити, то ми тебе загонимо туди, куди Макар телят не ганяв». Якби Паршек злякався, то не зустрівся би під час проїзду від станції Овечкіне до станції Кавказької з лікарем Даниловим. Він мене прийняв за кустаря-одинака, дорогою я йому розказав про себе, про своє корисне для людей діло. Я тоді без взуття по снігу не ходив. А чому босим став ходити? Данилов мені вірив, і я йому розказав про чудеса. Було це в селищі Овечкіне, одна жінка не ходила своїми ногами 20 літ.

    117. Її чоловік звернувся до мене з просьбою їй помогти. Я тоді так собі сказав: якщо ця жінка піде ногами, то тоді я піду по снігу без взуття. Скоро вона пішла своїми ногами, і моя обіцянка виконана була. Я спитав у Данилова, що мені як лікареві довелося б робити? А він мені запропонував іти в його ізолятор, так як хворим медицина не в силах помогти. Він вибачився й сказав: «Я вірю вам як кустарю-одинаку». Він попросив мене й запросив до себе в лікарню цих тяжко хворих підняти. Я від такої пропозиції не відмовився й узявся це робити.

      Я прийшов на землю для того, щоб смерть як таку вигнати, а життя в славу ввести. Цьому здійснитись помогла ця зустріч, потрібна всім людям. Це природа тягнула Паршека вгору.

    118. Скоро я міняю роботу, нам дають інший район діяльності в рідній Ростовській області. Там я був хазяїн, творив чудеса для людей. Іде конюх по дорозі, а в нього рука перев’язана – це моє діло, оскільки він дефектний чоловік. Я йому без медицини поміг. Своїми руками взявся – біль де й ділась. Данилов прийняв мене в лікарню до чергового лікаря. Мене зробили лікарем, халат одягнули, нянечку прикріпили, указали мені ізолятор, у котрому лежали дві жінки, медицина котрим виявилась безсилою помогти. Я спитав у них згоди лікуватись у мене, розказав їм свою історію. Одна з них з атрофованими ногами згодилась, а інша не дали згоди. Учитель оточив хвору своїми руками, струмом викликав її почуття, вона відчула ногами мої руки. Їй з вдихом доводилось кожен крок відвойовувати. Після цього скоро вона стала по підлозі ходити. А лікарі побачили правду й стали кустарю-одинакові дорогу показувати, щоб він їм не заважав.

    119. Це моя була сила, вона й є. Я не зійшов з колії, ще живий і помагаю всім живущим на білому світі. Найголовніше чоловікові в житті – мати здоровий характер. Йому треба запобігти простуді й хворобі. Ось що вносить у життя Паршек. Він, за словами всіх людей, їхній Учитель. Це наш герой, котрого два мільйони чоловік узнали на арені. Він же – руський герой, ходить не так, як усі люди, тобто в красивому й модному одязі. Він від цього відмовився. Він не їсть і води не п’є, як усі люди, тому що вважає це чужим. Ми цим усім чужим задовольняємось, між собою ним хвалимось. Свої животи розпустили, і нам усе мало. Ми цим самі себе умертвляємо. Це ж хімічне, зовсім негоже для життя. Може виявитись, що я неправду говорю. Я живу правдою, мені так холодно, а вам тепло. Мені можна простити: я залишаюсь без усього вашого. Я хвалюсь своїм живим, а ви – мертвим. Ви в чому живете? У бездушному.

    120. Ви не вірите такому чоловікові. Так повірте матері-природі. Вона мені говорить свою правду: хто я такий єсть і що моє місце життя на Чувілкіному бугрі, призначеному всім людям.

    Хто згодиться й скаже, що Паршекові без одягу не холодно? Дуже холодно, але треба терпіти. Узявся за гуж – не кажи, що не дужий. Так Паршекові доводиться робити. Це не папа з мамою залишили свою спадщину, а природа, вона указує свою путь-доріженьку. Не на півдні, а під Москвою в розпалі зимових холодів. Кому хотілось би 46 літ так проходити, про це думати та це робити? А він і досі робить, фізично займається з людьми. Багатьом людям доводилось про це діло чути. А от щоб із цим погодитись, такого чоловіка не знайшлось. Від мене тікали, за мою роботу я був ображений адміністративною особою. Моя шевелюра на голові дуже помагала мені.

    121. Я завдяки цій мислі зняв шапку з голови, черевики на ногах не носив. Усе решту скинув - тіло моє в природі освітилось. А люди своє ставлення до мене перемінили, стали дивитись на це все байдуже. Стали мене визнавати за Переможця природи. Учених примусив на собі помилитись. У них було прагнення до технічного, штучного, вводити хімію в чоловіка. Я був для них практиком. У Паршека все було підготовлено, щоб відповідати реально й точно. Вони мою мисль збили з правильного шляху. Я пішов своїм в Азовське море, а старий нацмен-вірменин зустрів і зупинив, цьому всьому зробився корисним. Він так сказав: “Дитино, твоє життя все попереду”. Я біг по пшениці, а мене ловили на конях. Це все зробили вчені. А природа примусила їх на час від мене відвернутись. Я був для них самітник. Природа взяла сама на себе ці дії. Я тоді думав: за що? А це для історії треба. Вона дала міцність моєму розуму.

      122. За законом, після психіатрів утрутилась у моє діло міліція. Мені доводилось доказувати одягом: я ж, як чужого, скинув. Вони мене законом тягнули, одягнули мене. Тоді люди стали говорити. Я – у природу, а вони – за мною, не відпускають, везуть мене в село до людей. Попав до конюхів, котрі берегли коней, як невідомий для них чоловік. Говорив з ними руською. На стіні рушниця, спитав у них, начебто я не знаю: що це? «Рушниця». Так ви її заберіть, а то вас усіх постріляю. Конюхи це прибрали. Я їм свою історію розказував усю ніч, добре був у цьому підготовлений. Усьому діло були люди. Якби не ці ось конюхи й багато інших людей, то й не було б його.

    Сьогодні Трійця Духів, день це був який любимий. Я по дорозі зустрів сліпого пастуха, йому очі відкрив. А у вірменському хуторі Кошкіне зустрівся з трьома дівчатами, вони мене привели до зовсім сліпої жінки. Я їй відкрив очі й вона побачила цей білий світ. Питаю в них: хто я є? Вони мовчать. Іду зі своїм далі.

     123. Ранок для нас прийшов. Я холодною водою пробудився й пішов на вулицю. А люди стоять. Я їм хмару показував пальцем і говорю, що вона зараз розійдеться - вона тут же щезла. А в інший раз якось приїхала полуторка зробити мені послугу - до дільничного доставити. А з неї виходить видна особа. Я в нього спитав: чия це машина? «Державна». І нею звертаються доставити, куди це треба. А ти мене знаєш? “Не знаю”. Я таких уже повбивав 50 чоловік і тебе вб’ю. Він мене кинув і поїхав. Я бачу, що для мене готують коней. Їх теж не послухав, адже легше і краще дійти пішки. Іду й зустрічаю маленького хлопчика, котрий ніс їжу. Я його спитав: хто тобі дав? Він відповів: «Тато». Йому говорю: ступай, віддай. А мене, молодця, було доручено до дільничного доставити як безпритульного.

    124. З ними тоді велась боротьба. Дільничний мене зустрів як безпритульного. Я питаю: чиї це портрети? Він зрозумів, тон змінив. Я йому розказав про Ростовське ОРС хазяйство. Тут-то дільничний зацікавився моєю рідною стороною. Бере телефонну трубку, питає: чий чоловік Іванов Порфирій Корнійович? А агроном відповідає, що наш. Дільничний вибачився, прорахувався. Потім міліція тягне мене в одязі в Ростов у зв’язку з пошуком чоловіка, котрий виступав з нехорошими словами на Радянську владу. Вона нами завойована, але люди попадаються нехороші. До мене міліція поставилась як до контрреволюціонера, узяло ГПУ. Що тільки не робили зі мною! А в кишені найшли листа Ростовського районного ОРС, вони туди послали запит, але там не відгукнулись. А подержали й випустили, вони помилились.

    Ображений чоловік, за нього природа стоїть. Він тільки що в люди, а його як безпритульного в комендатуру базару. Нас усіх погнали в друге відділення міліції. Мене звідти скоро взяли, одягнули.

    125. Я як чоловік нелегальний згадую про все. Мене направили у справі до голови контрольної комісії Азово-Чорноморського краю Чернова. Тут відбулася зустріч із психіатром Покровським. Він думав, що я - чума. Я підняв усю історію нашого першого початкового чоловіка, його діло. Чоловік почав його робити, але недоробив. Узяв інше і так далі. Він застудився, захворів, похворів і вмер. Його нема. Що ви скажете, шановний лікар, вина чия? Чиє це місце облюбоване, моє? Ні - чуже природне. А тут треба чим жити, чужим? Він мене не зрозумів, а я зрозумів, що він нічого не знає. Так воно й вийшло. На другий день добивались доктор Артемов і професор Корганов. Я перед ними - нове, а вони не згоджуються. Привели моє здоров’я до шизофренії, розвитку особистості параноя. Я від них одержав першу групу інвалідності. Вони зробили мене не чоловіком.

    126. Природа за мене як такого. Ти хворий чий? Тебе зробили хворим учені. А твої помічники профкоми й місцевкоми говорять свою істину. Ти загартований чоловік. Для кого загартовувався? Для людей. А вони не хочуть цього. Так зрозумійте ж мене.

    А те, чому мені природа розказала про це небувале джерело? Моєю ідеєю було помогти людям. Я від цього не відмовився. Я вболівав за те, що люди боялись робити. Я йшов на смерть за це діло, і в мене виходило. Я не простуджувався, не хворів. Я готувався стати в природі в людях корисним чоловіком. На ходу вивчав те, що було треба. Мене природа готувала, вона моє тіло електризувала єством: повітрям, водою й землею. Тому мої руки золоті – струм мого здоров’я, ними робилося це діло.

      127. Люди наші, близькі до мене, поставились до мене начебто я їх ображаю, від них відходжу, сам досяг, а їм не хочу розказати. Я ставлюся з душею й серцем до всіх людей. Вони всі хочуть жити легко, а от знати й любити природу не хочуть; у них до цього діла велика боязнь і недовіра.

      Наша рідна матір-природа нас усіх народила однаково. У цьому брали участь повітря, вода, земля – наші любимі друзі. Ховатись від них не можна, вони є ванна, та ще яка жива, енергійна. Природу треба так просити: ти природа мати моя, дай мені життя й моє вчення, щоб я навчився й інших навчив. Це моя в житті просьба до природи. Я сам усе випросив. Моя дружина Уляна Федорівна мене любила: я старався не відставати від інших людей. Я один з усіх користувався пошаною. Де б я не був, мої сліди вважались почесними. Я зимою в ополонці купався. Як я ходив, так і виходив із води, без утирання. Люди цього страшились, а про мене говорили як про Переможця природи.

      128. Коли мені треба було кудись проїхати, то давався безплатно транспорт. Моя життєва система – любити людей, а люди люблять мене. Узнали мене багато, стали з моєю системою рахуватись. Щоб відмовитись від цього, ніхто собі не дозволяв. Я скоро цю просьбу перемінив на улюблену роботу фізично з людьми займатись. Це було моє основне діло, від котрого я не зміг відмовитись. Люди в себе всі хвороби мали, це їхня нужда, котра в природі. А задовольнити чим, якщо не мудрець? Це давалось тільки Паршеку, котрий пішов на це з любов’ю. А коли ти любиш природу, то що може бути краще, ніж це. А на твою любов багато людей відгукнуться, вони про тебе іншим розкажуть усе, потрібне їм.

      129. Хвороби не припиняються, а розвиваються. Я їм потрібен був, потрібен був мій організм, у природі загартований. Я ним хвалюсь. Бідні ви люди. Як їм хочеться жити. Якщо будете жити по-своєму, як ви живете, то безслідно вмрете. Коли серед людей ходив по снігу роззутим та людям користь робив, їм здавалось: це неможливо. Я це робив свідомо під виглядом психічно хворого, а в самого проходило без усякої шкідливої помилки. Це робилася в людях не технічна сторона, а робилось самою природою, природним шляхом без усяких аварій. Мене за це все, що робила природа, учені держали в психіатричних лікарнях. Я з ними не спорив. Говорив їм: біле, а вони: чорне. Від цього сильно терпів і ждав часу. Дуже тяжко було, але витерпів. Охоронці зі своїми силами оточували: що хотіли, те й робили зі мною. Беруть мене саджають, говорять, що пострижуть. А я спитав: а у вас сокира є? «Для чого?» Голову відрубати. «Ми такі люди, котрі не рубають».

      130. Без мене цінності знайшли, їх дала мені Сухаревська Валентина, сама передала людям. А чоловік про це узнав. Прокурор спитав у Сухаревської: «Чиї ці гроші?» А вона відповіла: «Якщо Іванов мені скаже, щоб я йому побудувала дім, то я йому зобов’язана за його діло». Вона розказала прокурору про свою хворобу. Прокурор санкцію не наклав. Паршека в Бобренцях Кіровоградської області забрали, у спеціальну приймальну кладуть. А в самих думка зароджується: його вбити. Не порахувалися з моїм таким незвичайним здоров’ям. В Одеську тюрму мене замкнули, ізолятор № 14 психіатрії. Там мене постригли. Усе це наробила прокуратура Кіровограда, у неї була мета зробити мене здоровим чоловіком, хоч я й не був хворим. Моє здоров’я було таке, якого не було ні в кого в світі. Алла Павлівна, завідуюча ізолятором № 14, усім ученим дала знати, щоб вони не помилялись. Я був радий і їй дякував. Вона мене суду народному представила, як дармоїда.

    131. Я й на це пішов. Вони одягнули, взули – зробили опудалом мене. Суду я сам сказав, бо з ученими про це говорити марно, що моя хвороба не входить у поняття вчених. Моє діло виграло. Суд вирішив мене направити в психіатричний інститут імені Сербського. Я й туди не побоявся їхати. У цих умовах написано мною «Мою перемогу» і багато іншого. Три роки 10 місяців я свідомо терпів у цих психіатричних умовах та розказував про свою істину. У мене досі нога залишалась не така, як інша, – це мені умови психіатричні створили. Практикою в місцевій лікарні доказав усьому колективу лікарів, що я є чоловік корисний. Знову суд і прокуратура. Мене випустили як повноцінного чоловіка. Ох і життя моє тяжке! Ви, такі люди, його зрозумійте, серце своє загартуйте. Милі ви люди, гляньте на сонечко - своє оздоровлення. Бути таким, як я – Переможець природи, Учитель народу, Бог землі.

    Дуже багато пишу, написав працю «Загартування і люди», вирішив послати у видавництво «Знання». Відповіли: у мене нова думка, а її треба починати обнародувати в Ростовській області.

    132. Своєю працею я виступив на захист нашого земного чоловіка за збереження його здоров’я. Він його губив у житті своїм помилковим учинком, а змушують його робити умови. Відійти від цього він шляхів не знайшов. У нього здоров’я бурувало, він не знаходив місця й не знав, як його витратити. Чоловік старався що-небудь удало знайти, присвоїти. Чоловік власністю оточив себе; що хотів, те й робив. Його була воля. Чоловік не відповідав за присвоєне, котре вважалось його добром. А де ж природне? Природа від цього діла терпіла, але вона давала чоловікові, особливо для життя. Він думав, находив, старався в себе мати, це його індивідуальне діло. Він так у природі став придбавати. Він хотів, а йому природа не давала: він не по душі робив – серце життя вбивав.

    133. За це все він умирав і буде вмирати. За моїм висновком, легше й краще нічого подібного не робити, а свідомо терпіти без усякого чужого. Це все людське належить не нам, а природі-матері рідній. А ми цим ділом ловимо й убиваємо як своє, за що й будемо відповідати. Люди самі зробили в природі своїй діло, а тому я, Бог землі, не хочу, щоб люди в цьому ділі помирали. Вони вмирають, самі не знають, від чого. Їм не треба робити те, що вони в своєму житті розвинули, – мертве, убите ними. За що мати рідна буде їх жаліти, якщо вони в неї вбивці, злодії й грабіжники? За це все їх природа вмертвляла й буде вмертвляти. Паршек недаремно взявся за Чувілкін бугор. А йому адміністратори заперечили, не дали продовжувати.

    134. Він нікого з людей не примушує й не жене в бій. Він заклинає, щоб люди гарненько дивились і розуміли, що із цього діла вийде. Тільки сам Паршек робив для життя всіх людей усього світу. Бугор – це природа: повітря, вода, земля. А Паршек у ній, як на війні, зимою й літом. Ця історія була, є, і буде завжди. А вчені не розуміють, що істинно моє вчення в житті невмираючому. Я, Паршек, від неї нічого не беру й нічим не заважаю, а тільки сам себе примушую все робити для цього. Я зі своїм ученням не прагну назад, а на круту високу гору збираюсь. Усім кричу, щоб люди опам’ятались, самі собі сказали: що ми робимо, що із цього всього вийшло, що ми розвинули в природі? Ми залишаємось бідними, нас, таких хазяїв, природа покарає. Природа-мати, що зберігає своїми силами, - молода, але від нашого діла робиться стара.

    135. Що ми в ній робимо? Бику – ярмо на шию, а коню – хомут, словом, ніж – під серце. Паршек не велить такими ставати. Краще давайте будемо жити, ніж умирати, як ми вмираємо.

      На все це звернув увагу фізик, котрий на основі мого вчення написав дві статті. Я їх направив уряду, щоб наші вчені від цього діла проснулись і стали робити по-природному. Ми з вами робимо, але наша велика помилка, що ми не досягаємо мети. У нас із вами як була смерть, так вона й залишилась. Ніякі особливості людям не помагають, а заважали, заважають і будуть заважати. Паршек говорить, що 1979 літ умирали люди, а тепер вони не будуть так умирати. Це нам відкрив Паршек на Чувілкіному бугрі. Просить нас, усіх живущих на білому світі, що нове нам треба робити це діло. А ми робимо те, від чого нам стає в природі шкідливо.

    136. Ми знаємо Паршека як такого. А хто він є? Він з нами живе на одній землі, але не користується правами однаково з усіма. Усі ходять взуті, а Паршек ходить без взуття. Він говорить не те, що всі. Йому природа наперед усе говорить, що він її спитає. Ви, шановні вчені люди, думаєте: я даремно перед вами 46 літ так проходив, так думав, так робив, усе робив. Це вам так даремно не пройде. Я живу разом із природою, котра нам усім не дає того, чого ми хочемо. Я питаю в неї, а вона мені говорить, що люди не отримають того, що думають отримати. Таке буває в історії. Спочатку багатий чоловік мав тисячу овечок, але йому цього було мало, і він захотів мати дві тисячі овечок, але вони стали убувати одна за одною. І так пішла тисяча, як і не було.

    137. Ми самі винуваті перед Паршеком. Він, крім добра, нічого нікому не давав, але в свято його йому не дали зробити те, чого треба було людям, що приїхали відзначати це свято. Мені ніде не дається місце, навіть у Москву не пускають. Я не маю ніякого права де-небудь показуватись із своїм тілом. Я перебуваю тільки в домі, котрий побудовано для всіх людей.

    Що буде з людьми? Їм сьогодні треба волога, а її нема й нема, а тільки засуха, нікому не потрібна. А це все дає природа. Вона не хоче псувати ідею Паршека. Він у нас такий, як усі, тільки не хоче, щоб люди так помирали. Їх так вона для того, щоб Паршек своє місце зайняв без усяких перешкод. І це буде. Люди мають свій напрямок, особливо молодь, завдяки своєму вченню забули зовсім Бога. Який він з ними був?

    138. Паршек просить як таких учених. Нам не треба буде така робота. Арктика – це в мішках таке діло. І також не треба Космос, бо невагомість чоловікові не дає ніякого розвитку. Треба нам брати поріг. Він нам показує дорогу не таку, як ми робили завжди – збирались і не одне із собою ми брали, що треба. Ми до цього всього озброювались, говорили природі, як матері рідній. Вона не хотіла цього, щоб ми від неї так відходили. Не треба було. Ми їли не мало, а багато; не один раз, а сідали декілька разів на день. А днів попереду не перелічити. Цього мало. А буде багато тоді, коли береш із собою одяг, не свій, а чужий, без котрого ми жити так не зможемо, що нам необхідно в нашу дорогу.

      139. І житловий дім – це все в природі знаходимо. Для цього ми в дорогу робимо експедицію всякого значення, на котру природа не дивиться так, як це треба заступитись.

    Мені уві сні сниться. Просять мене вчені комсомольці, щоб я після роботи хоч трохи ради свого отця випив. А я не дав їм згоди й дуже сильно плакав.

    Ми цю дорогу від самого порога повинні так освоїти й піти прямо туди, куди це треба. Ми в цьому знайдемо своє благо, не будемо ми з вами природою ображені. Вона нас, таких людей, так люб’язно зустріне хорошим. Нас вона проведе. Ми там будемо жити, як не жили. Нас дари природи, як ніколи, зустрінуть, за що нам доведеться сказати своє спасибі.

    140. Це нас веде по путі Паршек, він піввіку проходив у житті в природі, те для людей придбав. Для цього чоловіка поставив на ноги, він у нас такий є. Ми його між людьми знайшли, він у нас між нами живе, для нас він засоби знайшов, щоб легке отримати. А от місце вже найшов, оточив себе. А от умов нема, можливості нема нашому всякому чоловікові зостатись у природі без усякої потреби. Це місце наше райське, чоловікові слава безсмертна. Ми з вами це шукали по природі, найшли. Нам усім Паршек зробив це все діло, на собі особисто дослідами випробував як таке. Його як любителя азартного в цьому ділі люди полюбили. За його все, що він зробив у людях, йому люди дали ім’я Учитель.

      141. Він це в себе заслужив. Він від природи отримав довіру: він не став хворіти, простуджуватись. Став учити цьому людей. Вони самі ним задоволені. А раз задоволені вони, стали дякувати Паршекові. З тим зостались задоволені. Це є його така розвинута робота. Він до цього всього став у природі практично добиватися, краще задовольняти став. Я, такий чоловік, нікому не був треба, крім однієї природи. Мої є друзі в житті, я їх полюбив, - це повітря, це вода, це земля. Для наших людей - джерело, воно давало їм у житті все. Ми землю орали плугом, рили фундамент, ставили хату. Рили шахту, діставали ми надра, цим топили, палили руду.

    142. А мої це ось є великі друзі в житті. Вони мені в усіх моїх бідах помагали. Я від них нічого такого не брав, старався без них обходитись. А якщо треба мені від них яка-небудь допомога, у мене до них як друзів є просьба, щоб вони мені так помагали, особливо держали в моєму тілі здоров’я. У мене дні були для мене всі однакові. Я старався їх не розрізняти. Я не готувався зі своїм таким наміром, щоб до мене атмосфера присилала для мене свої любимі для життя дні. У мене вибору нема. Ми, усі люди, такі на білому світі залишились, крім мене одного. Я вибрав життя одне для всіх нас. Весну як такої ми не ждали, вона нам не треба була. Ми не мали потреби в літі. Я по землі ходив без усякого взуття. Мені дорога на те не треба.

    143. Я не готувався зустрітися з хорошими днями. Моє життя – це є велика матір-природа. Що вона мені дала, те я від неї отримав, особливо вранішню зорю перед сходом сонечка. Я не збирався, щоб мені від цього було хороше. Я не одягав на себе чуже й не хвалився перед іншими, а завжди й однаково сам. А природа ніколи не заважала Паршекові своїм килимом, своєю тихою порою сніг лягав, як ніколи він тихо. Одна була втіха.

    Іду я по дорозі по своїй складеній, а попереду калюжа води, вона обходиться людьми. І я пішов – а мене за це ось саме ударила природа під бік. Я тут же догадався, вернувся й пішов прямо через цю калюжу – де що від цього ділось. Мені так природа сказала, щоб я в цьому ділі помагав людям, давав своє їм здоров’я.

    144. А в здоров’ї для чоловіка є все. Треба робити. Я люблю природу – вона любить мене за це. Я що не попрошу, те вона мені дає. Іде чоловік своєю такою дорогою, а в нього щось не так, його оточила якась така неприємність, він чимось захворів, йому стало погано. Він побачив мене як такого чоловіка, знає його як помічника в цьому, звертається з такою просьбою, мене просить як такого, щоб я йому в його біді й горі поміг. Я не повинен відмовитись від такого діла. Це є хвороба, вона природою посаджена, природа його так покарала. А тепер треба, щоб у нього цієї хвороби не було. Мої руки для цього – золоті, вони повинні цього чоловіка прийняти своїми розумово розвинутими силами. Я, як ініціатор у цьому ділі, говорю цьому чоловікові. Він у нас такий один, йому треба природна допомога, а вона є в мене. Це ж є природа: струм, електрика – і це є в чоловіка.

      145. Ми, люди такі, хочемо жити так, як живуть усі наші такі люди. Це ж є такий початок. А в селі, селищі, місті є технічні умови. А в умовах таких є як ніколи мертве чуже. А щоби було таке, як його робить сам Паршек! Учитель просить, молить цю природу, щоб вона йому помогла. У Паршека є для цього все. Ми цього не робили, що я. Із колії в житті не виходив, моя путь така від свого такого порога проходила, а йшла туди, де люди проживали. Вони були такими, як і завжди в них було чуже.

    146. А от я між ними був у живому тілі, не просив у них ради Христа. А між ними так вийшло. По дорозі в лісі йде старий напівроздягнутий. Я перед ним вибачився, став його примушувати, щоб він свій розірваний одяг скинув, а свій я на нього одів. І з тим ми розійшлись. Я пішов у природу в люди без усякого одягу. Мене природа оточила дощем, і гроза з блискавками була. Я йшов на Єнакієве, мені дощ не давав ходу, щоб я йшов далі. Я вирішив вернутись назад, мені природа, - десь узялось сонце таке тепле, де прийшлось обсохнути. Я зайшов у міську раду, там зробив, що треба. Я втомився. Мені довелось на східцях. Я схилився, сон мене так міцно оточив.

    147. А в цей самий час до мого діла підійшов, це був агроном, він був заінтересований. Я йому сказав. Я ходжу не для самого себе, а для всіх наших людей. Я шукав для самого себе таке місце, котрому треба будуть такі умови, котрі дадуть нам можливість, які нашого чоловіка примусять зостатися в природі без усякої потреби. Це все робилося природою. Вона підіслала цього чоловіка. Він мій одяг узяв. Я проходив, там у цьому селі про цього чоловіка питав – його не виявилось там. Хто він був? Про це знати ніхто не міг. За мене, за того чоловіка, так природа стояла. Я в ній таким був один.

    Розбирався з історією, вона робилась чоловіком. Спершу бралась у себе мисль.

    148. Він складав словами цю ось таку фразу цьому всьому такому початку, чим йому доводилось це діло робити. У нього в руках був такий спосіб, без котрого це діло не робилось. Якщо рити який-небудь фундамент під яку-небудь таку будову або одержати ручку якусь. Для цього треба сокира, а її робив у кузні коваль. Нею зрубав, сучки обрубав, зробив держак. Фізично  став цю роботу робити. Потім навозив каменів, став класти камінь на камінь, стіну круглого характеру з кутами городив, поробив на це вікна, двері, залишив. Стало видно хату, він її змайстрував. А потім зробив розчин, це все змазав, потім це все висохло. Верх поставив.

    149. А коли роблять чоловікові добре, то чоловік твою доброту не забуває. Він навколо тебе ходить, а за твоє таке, зроблене тобою, ти в нього в боргу. Завжди це таке діло в житті своєму ніколи ніким не забувається.

    Це на базар сьогодні. Він так розташувався за рахунок грошей. Кому треба продати це хороше, він говорить: мені треба гроші, тому я так хочу цю річ продати. А покупця нема, тому я через це все хворію. У мене щодо цього такого щастя в природі не народжувалось. А от сусідові моєму, як із гори котиться, йому так у своєму житті, як на долоні чисто золото пливе. Я живу збоку його,  через стіну завжди дивлюсь, завидую, говорю про це, ніколи про це не забуваю. Хочу його так швидко догнати, а сил нема, нічого не знаю.

    150. У самого в голову не входить. Я бачу, але так поробити не зможу. Можна вирішити тільки одним, на це час такий приходить. Я починаю це робити із самого поля з першого початкового дня. Цього часу ми так діждались, усю зиму весь час думали про це все. Ми з вами для цього діла так готувались. У нас була орана земля, покладена під сніг перед зимою. Вона вологи набирається. Сніг зі землі – ми з вами тут як тут зі своїм приладдям. У нас із вами підготовлена жива скотина. Є для цього борони волочити, орати, а зерно чисте підготовлене є. Ми в цьому, мужики-хлібороби, ніколи в житті про ці дні не забуваємо.

    151. У собі всередині завжди держимо Бога, його ми просимо як такого. Коли нас із вами накриває в природі яке-небудь горе або якась біда, ми ж є такі люди предкового явища, нас не вчити. Ми в кишеню за словом не лазимо, розум наш робить це все. Ми Бога як такого просимо, щоб він нас у цьому ділі простив і за це все нас таких у цьому ділі помилував. Хто в цьому ділі правий, він задовольняється. А хто із цим горем, він помирає. Чоловік є по ділу своєму трудар, його ніхто так ось не примушує. Він сам зустрічає весну, жене свою всю зброю, із землею він бореться. Йому хочеться вгадати, це все добре посіяти, щоб сходи так зелено посходили.

    152. Мужик-хлібороб цим радується. Люди, мужики-хлібороби, мали свою власну землю, з нею спали, на ліжку держали. Її орали, волочили, зерно клали в неї, з нею на відстані розмовляли, від неї ждали врожай. Бога в цьому просили, говорили, щоб у них погода стояла волога, їм як таким урожай родила. Вони його зберегли по спілості, косами скошували під самий корінець, рядочками клали хліб. А потім складали й робили руками, в’язали сніп. А потім у копу складався, гарбою підвозився й брали на себе ці снопи, везли на свій тік. Там з них клали одинки й на току розстеляли для молотьби. Цей хліб били до чистого зерна.   

     153. Полова складалась. Віялась на віялці чисто таке зерно, котре набирали в засіки. Ми його берегли, це наше золото було, наше всіх. Ми його мололи, робили муку, пекли хліб і реалізували його на людях. Цим ми жили й робились на один час багатими. Власність у нас росла в кожного індивідуального чоловіка. Він її беріг у природі, як око своє. Це було отче таке в житті в природі діло. Жив він один час, у природи наявне відбирав, ставав хазяїном цього всього добра. А потім ця власність збанкрутувала, не стала прибувати, а стала убувати. Чоловік губився на цьому всьому сильно, він хворів і йшов під копил, хирів своїм здоров’ям, сили відходили, він умирав на віки-віків. Це був їхній програш.

    154. Таке діло зустрічається з кожним чоловіком. Він у житті в природі сам цим не задовольнив себе. З нами зустрілась революція, син оволодів цим ділом, став у життя в природі вводити колективний такий труд, спільне благо. Економіка тепер спільними силами розростається. Земля сильна, вона нам дає поклади, ми ними користуємось як такими. Знімаємо щорічно врожай – це наш є хліб, ми його їмо. А одяг робимо на станку. Ми рубаємо сокирою, пилкою для наших потреб. Ми в цьому всьому, що ми з вами робимо в житті своєму, - це наша індивідуальна сторона. Ми її самовільно облюбували, захопили, обгородили, присвоїли до свого ім’я: це мовляв, моє. У природі як у такій свого нема, а є спільне благо всіх наших людей. Не зношувати й не пожирати, а треба свідомо в цьому ділі терпіти – це всім людям треба.

    155. Раніше, щоб люди своє місце мали – їх оточувало кочове діло. Вони жили за рахунок місця атмосферного такого явища. Вони по зірках дивились, рахувались на колесах. Це було їхнє таке в природі діло. Ми зі своїми всіма вченими діями взялися за цю картину цих пошуків. Ми в природі шукаємо те, чого самі не знаємо. У нас є, чим похвалитись. Це ж наявні ті умови, котрі чоловік сам зробив і застосував за рахунок природи це все робити. Ми з вами старались удало це зробити. А по Паршековому ділу, не треба буде так робити, природи ображати не треба, її примушувати не треба.  А ось це. Треба поріг свого захищеного життя залишити. Треба в дорогу із собою нічого такого не брати, ти повинен.

    156. А коли ти із собою нічого не візьмеш, то ти - свій, але не чужий. Ідеш собою в природу, вона тебе зустріне, приголубить, як око твоє. Ти узнав про це сам, робити так у житті не треба. Так Паршек нам усім говорить. Ми звикли самі. Цей час десь, а до нас прийшов; як і де він узявся? Ми його зустріли, як і всі на землі люди. Вони до землі підійшли, зі своїм умінням поклонились і себе перехрестили, сказали своє слово так: Господи, благослови. З ним робили це в природі, почате нами. Сьогодні ті ж сказали йому, як Богу: слава тобі. Це все проходило по природі звичайно в людях так, як треба було від них. Вони своїм уставанням примушували себе так своїми очима дивитись на наше таке сяюче в променях сонечко. Воно в нас таким ось, як і завжди, від землі піднімалось, як входило в море.

    157. Це було атмосферне таке, воно нас усіх не примушувало, щоб так зробили. А ми в цьому ділі примушували технічно робити. Це ми своїм штучним свою хімію ввели. Це є маленьке в природі діло в людях. Вони ходять по землі, вони думають про це, але коли настане час, вони не питають ні в кого, а беруться за це діло й роблять. У них є розум на це, руки золоті. Ні в кого не спитали, самі по практичному явищу. Ти чого ж такий мовчиш, нічого не говориш? А ти нічого не знаєш. Ми ж є всі такі люди. Нам показали цю дорогу – ми її протопчемо, вона в нас буде. А тоді ми з вами будемо жити. Ми будемо знати, що ми повинні в житті робити. Ми за це діло всі як один візьмемось. Ми після цього.

    158. Якщо Паршек сам над собою це зробив, то чому ми цього не зможемо зробити? Ми народились у природі однаково, нас у природі зустріли: водою слід промили, а повітрям виштовхнули, а земля прийняла повзати. Ми в життя всі до одного так прийшли. З нами прийшов Паршек, він з нами прожив так, огороджувався, як і ми, а потім він дописався до того, що сам себе примусив узятися загартовуватись, став по-своєму жити, не визнав нас усіх.

    Ми жили в природі чужим добром, він не захотів цього робити. Вирішив піти в природу, не так, як ми капризно поставились, боялись природи, відходили від неї, самі захищали себе, робили їжу, робили одяг, дім стали, що з нами один час так і Паршек робив. А коли він полюбив природу, займатися став, загартовуватись, то його природа стала вчити.

    159. Він не простуджується й не хворіє, він у цьому від природи отримав. Ми його таким бачили. А чому нам не взятись за це? Ми теж такі є люди зі своїм тілом живим. Чуже нам не треба, нам треба своє живе невмираюче. У Паршека теж своє тіло, він чуже не визнає, а своїм хвалиться. Говорить: кому це життя наше належить у природі? Нам, ми його повинні самі зробити, як зробив нам усім Паршек. Він ні в кого не вчився, і не було в кого вчитись: усі бояться природи. Він не побоявся, пішов у природу шукати істину. Він її знайшов, на собі став її робити сам.

    По ділу він самородок. А життя його - це загартування-тренування. Паршек – трудівник для всього народу всіх людей. Він учиться в природі, і до сих пір своїм таким умінням робить у людях. Він помагав, він помагає й буде їм помагати. Він за це діло вболіває.

    160. А тепер він добився в природі, вона йому місце вказала, де можна йому, такому чоловікові, знаходитись. Він такий є один, його природа вибрала для цього, він робить для нас усіх, щоб ми його знали й самі брались за це саме. Цьому місцю умови треба, щоби була можливість усякому й кожному чоловікові в природі зоставатися без усякої потреби. Ось яке буде місце райське, чоловікові слава безсмертна.

    Я, Паршек, тепер у домі, там де мене бережуть від усяких нападу, від неприємностей. Я маю ногу хвору, вона мене держить. А в самого мисль одна: як би це ось місце освоїти, щоб нікому в цьому не перешкодити, а те, що треба, зробити. Я готовий уже зі своїм наміром, зі своєю любов’ю, з ділом до людей, щоб вони кинули своє наявне, а взялися за нове, за небувале в житті.

    161. А в самого так мисль: на цьому Чувілкіному бугрі й нога буде жити, як вона жила до цього дня. Я нікому зі своїм не заважаю й не хочу заважати. Я живу для ображеного, хворого чоловіка. Він повинен мене знайти своєю нуждою. Я йому буду потрібний у його житті. А тепер такого в житті не буде. Ти для чого сюди приїхав? Твоя дорога не сюди. А прийде твоє таке – ти  будеш займатись. Бути таким, нехороше твоє діло кинеш дивитись удалечінь. Заричали, у путь полетіли літаки. Можна так сказати, сьогодні будемо. Він і до нас приходить. Ми його зустріли. Завтра в школу. Так легко доводилось. Цього в житті не було. Биків пару запрягли, кучер їхав ними весело. Федір гучно закричав, а слуху не було зовсім. Місце чисте, воно лежало просто так у ньому.   

      162. Річку на цьому виді освітлювало. Без такого світла наша мудрість усім звучала так приємно й весело. Учився студент на факультеті, знав дівчину одну. Але в тесляра таке просто бачиш не те. Я сьогодні рано справився приїхати з базару. Наш такий день підсобний. Люди це все так садили по порядку хороше. Нам назустріч попадався з бородою старий. Ми в цьому ділі прослужили так ... не довелось. А ось бричка заторохтіла. Ми доїхали втрьох, як хотілось скоро нам добратись. Давати цього листа всі вчені заперечили цьому всьому. Так воно було й буде воно так. Дзвонили добре в дзвони, а гуділи далеко. Ти для чого прийшов у цю школу? Я вчитись захотів. Буква мною написана, а читати кому довелось. Сад зелений розклався. Між ним біле світло.

    163. І кожен, і глибоко так рили, але дістати ніяк не змогли. Повний був табун коней, їх чоловік один пас, сам газету розкладає, щоб удало прочитати. Наша дільниця так проходить, її треба вивчити. Усі стовпи телефонні рядом як один стоять. А в цій річці багато риби, нам це не перелічити. Земля - планета велика, атмосферою оточена. Ловлять рибу рибаки. Вони словом засміялись. Три підряд стояли дерева одної масті. Ми біля них тихо так пройшли, начебто не бачили: у гріб клали чоловіка зовсім мертвого. Але нічого тут не зробиш, як тільки треба згодитись. Між людьми й це буває, не поправиш це все. Годинник дванадцять бив, так за рахунком було. А ранком нам воно починалось, ми з вами зібрались у степ.

    164. Наші коні іржали, їм удержу нема. Це така картина починалась перед нами, не доїжджаючи цієї місцевості, нас із вами запах убив. Цілина від Адама літ лежала. Словом, таке треба нам. Ми кричали сильно, але дивуватись не довелось. Як якась метушня починалась. Це було в людях усе. Ми з вами так бідно прожили, а багатства не бачили. Нас зустріла їхня нужда така, скоро це вже пройшло. Грім ударив здалека – значить так буде треба. Заморився сильно той мужик, йому нелегко довелось.

    Сьогодні буде робитися ванна в шість годин вечора. Нам і цей час прийде, ми відмовитись не зможемо. Як хотілось поїхати в Москву, але умови не пускають. Яка тепла погода стоїть на дворі. Ми курей усіх жовтих стали мати, а несуться половина, їх треба порізати та в суп. Яка буде така їжа нам!

    А для чого попала сюди ця собачка?

    165. Нам хотілось, щоб природа щорічно давала врожай, а вона ставиться капризно. Усі на цьому фронті раді поборотися та сильно прокричати.

       Ядерна зброя – це є продукція людського життя, вона має застосовуватись. Ніякі уговори це не зроблять, а тільки була війна між людьми, вона є така, і буде вона. А тепер війну готують світову на злі, ненависті. Паршек говорить нам усім, хто цю війну готує, він хоче випробувати на собі це. Хіба можна такою зброєю воювати? Нам треба навчитись, як треба буде жити, а ми вчились у школах, як треба буде воювати. Армія складається з генералів, полковників, капітанів, майорів до самого солдата.

    Хрест на хаті показався, видно, хто це. Кінь копитом бив. Дощик зверху лив – значить погода така була. Треба їхати в степ.

    166. Ручка в дверей відірвалась, нема за що взятись. Це корабель плив по воді. Сонце сяяло, а красива дівчинка різко говорила нам: не скоро заміж виходить. Такий час був. Кучер їхав на коні, а собачка рядом бігла. Ми проїхали цей яр, а тут рядом рівнина. Це все лежало негоже, словом, не видно. А потім пісні ми так гучно заспівали. Знову почули, як такого ось наша є розмальована картинка, їй зносу не видно. Заєць вибіг з лісу, а за ним слідом - лисиця. Орел - великий птах, він накинувся на овечку. Криком жаба билась, а удав її тягнув. Сонце вранці сходило, назустріч вітер дув.

    Учені всі – такі добрі люди, знали про мене, їм було відомо це діло, але кроїли їхній порядок. Цей чоловік був видний.

    167. А по приїзду це все не треба дивитись. Це було сьогодні. Вугілля в ніч вносили, а воду у ванну напускав. Треба сідати купатись. А Марко корів напував. Атмосфера холодна. Нога моя мінялась у болі, хотілось, щоб вона не боліла. Пошти довго не було, хотілось почитати. У цьому ділі є якийсь секрет. Довго не було весни, а сонце ясно налило, тепла зовсім не було, а холодний струмінь продовжувався. Шпаки поприлітали.

    Устав з постелі сильно, тут же став писати. Нам трохи всього дісталось нашому такому кінцю. Це було таке діло. Як бурувала вода, тучі гуркотом ходили. А в колясці таким став хліб насущний прокотився. Ногою цією ходив, слава Богу, проходило.

    168. Як півень бив по стінці, це було так. Ліс рубали, половина, словом, так пройшла, нижче нашого нуля. Прорвалась вишка, тут не просто так. А коза промекала як якась сама. Соловейко в кущі забрався, свої пісні співав. Уся така молодь зібралась у цьому хуторі, так пісні співали, танцювали, на ногах ходили так. Це вулиця така, вона довга з усіх. Тут і малі історії взялись. Хто як запалив цигарку. Пролежав на боку. Що зробиш. Промукав бик – хлопці скочили на ноги. Це так просто, милі ви мої діти. Вам хочеться про це діло узнати, скільки хочеш напитися води. А розкажуть про це наші люди. Хоч і сильно тяжко, але зробити не змогли раніше й тепер. Це слово так розвивалось.

    169. Це так воно було. Ледь не скажуть. Це до мене раз угору так піднялось, стало тихо співати, молилась, просилась; просто це так було.

     Писанина проходила. Це просто так. Люди нашого покрою, вони хочуть робити. Ми брались лише за це ось все таке діло. Це ось дрібниці ... покотилось по рівному, як вода. Були тучі, їх навіяло. Просто це так. А в таку цю пору стане холодати, літо жарке приходить. Десь узялись мухи білі, сніг на землю так лягав. Він був білим струменем. Нам здавалось, це простіше, ніж народився чоловік, не якась проста штука була. А сказати про це ось тяжко. Розстелилась ця мисль, вона проста була. Нам те було просто. Появилось щось таке, підходяща є картинка, вона робилась нашими такими людьми, живе таке щастя, але ніхто в світі таким не був.

    170. Кров за це лилась нами. Карл Маркс записав як комедію, його люди цензури перевіряли так, як це слід. Він попав у ті умови, де не ждали. Паршек, він лежить із життям, хворий зі своєю ідеєю. Його знають по «Вогнику», пишуть йому листи. Він це починав у природі сам і не страшився, і не відходив від людей. Любив для цього діла природу, ішов зі своїм тілом прямо до неї, щоб вона його вчила по-своєму, по-природному жити. Сили йому свої природні залишала. Говорила вона йому: «Ти в мене для цього обраний мною один. За твою щирість, твою таку любов я тебе в цьому не забуду. Ти – зі мною». Вона мені говорить, як рідна мати. Вона мою любов мого діла не забувала, що завжди разом зі мною.

    171. Паршекові 35 літ зрівнялось тоді, коли пішов у природу для того, щоб люди знали про його пошуки в природі істини для людей. Життя те, котре треба було нам усім; ми ним повинні оточити себе усі до одного чоловіка. Це діло буде. Воно спочатку як таке випробується на собі особисто в ній. Старався випробувати, зробити те, що буде треба. А чоловікові, нам усім, треба невмираюче життя, вічно живуще на білому світі. А ми народжуємось для життя свого, а фактично живемо, сваволимо, а потім нападає на нас природа. У нас діло є негоже до життя, наш чоловік у цьому хиріє й приходить зовсім безсилий, потребує здоров’я, а його в чоловіка (нема).

      172. Так робить, і вона чоловіка з путі його життя знімає. Паршек ні з чим не порахувався, ішов і завойовував усе те для того, щоб від природи одержати добро. Я, Паршек, для цього пішов у природу, щоб ці якості – їх засобами. Вони врятують у цьому будь-якого нашого чоловіка, це є загартування-тренування. Воно мною в цей час у природі знайдено, випробував я на собі, а потім ці умови людям передав. Нехай вони ними володіють як такими. Тут здоров’я в природі не купляється й ніде не продається, а легко самим чоловіком втрачається. Щоб його знайти в цих умовах, це ніяк не можливо. Треба від природи мати заслуги.

    173. Володя з Москви, інженер, він кінофільм готує для того, щоб його люди дивилися про його приїзд до мене. А його приїзд до мене, як і всіх людей, котрі їдуть за своєю допомогою. У нього здоров’я погане. Я всіх, як одного, приймаю, мені не треба його розвинута на ньому хвороба. Мені треба він сам, чоловік, живе тіло. Скидаю з нього весь одяг, хто б він не був у житті своєму, жінка чи мужчина. Моя команда одна – до трусів, кушетка. Я вже його прошу як любимого чоловіка, щоб він на це місце доверху животом лягав. Моя просьба перед природою така: йому як такому треба здоров’я. Воно ніде не продається й не купляється, а легко капризно воно втрачається.

      174. А я, Паршек, у природі пізнав, на це діло придбав засобами. Мені природа для цього ввела свої сили, щоб я це здоров’я так легко через свої руки передав людям усім, будь-якому чоловікові. Він переді мною лежить, по швах руки. Я його тіло оточую своїм органічним загартованим тілом, Духом Святим. Ця природна сила попадає йому всередину через вдих і видих. Я йому почуття даю через його пальці ніг і рук. Вдих і видих він робить ротом сам. Потім ставлю на ноги його, так само його мозком керую, щоб він пальцями ніг і рук повертав, дивився на своє серце сам, у легені, у живіт, ним треба повернути справа наліво. Потім повітря тягни до відказу.

    175. У цьому це все твоє здоров’я. Ти йдеш на атмосферне явище, яке воно є в природі, під холодну воду. Говори в думках своїх: «Учителю, дай мені здоров’я». Щоб ти це усно знав і весь час просив Учителя. А тепер підемо під воду холодну, там я, як ініціатор цього всього, водою холодною обіллю. У кімнату пройдемо - я повинен тебе взяти за твої руки й тебе вчити, що ти повинен робити в твоєму житті вдома. Перше – це будеш купатись у воді холодній два рази, зрозумів? А потім – з людьми здоровкатись; твоє діло – сказати їм: «Здрастуй». А їхнє діло – як хочуть. Потім, треба знайти чоловіка такого, щоб йому дати 50 копійок. Коли будеш давати ці гроші, сам собі скажи: я даю ці гроші за те, щоб мені нічим не хворіти. А в суботу треба не їсти й не пити води до неділі до 12 годин дня. Треба сідати їсти – ти повинен вийти надвір, піднімай голову вверх і тягни повітря в себе. Проси Учителя, щоб він дав твоє здоров’я.

    176. Три рази зроби. Потім сідай їсти після цього всього. Не харкай, не плюй на землю, не пали, не пий. Це усно ти повинен знати й робити це.

    Я з вами разом робив, а сам шукав у природі інше. Зі мною зустрілось загартування-тренування. Воно було в природі весь свій час. У мене, як такого молодця, питає про наших живущих людей, про ображених, про хворих людей, чому вони так у природі живуть, вони цим незадоволені? Я їм даю хліб, одяг і житловий дім. Здавалось, для них у їхньому житті жити б, жити, але їм природа не дала. У цьому вони хворіють і дуже сильно, умирають на віки-віків. Я став від них відходити, між ними став показувати не те, що було.

    177. Мене природа озброїла своїми силами. Я кинув чуже, а за своє взявся, став хвалитися своїм. Люди за моє все зроблене визнали, що я є піп, вони помилились, я ніколи ним не був. А як хотіла природа зробити, щоб я свою дорогу між ними показав практично. Я далеко не ходив, робити доводилось у своїх людях. З ними поділився в природі, залишив їм їхнє, а своє поклав у портфель, свій належний одяг. Сам пішов у природу. А в природі дорога лежала по бездоріжжю. Я взяв манівець прямо на місто Шахти. Куди я йшов, вела мене природа. Я зі своїм тілом енергійним попав на лан суцільної колючки, обходити не став. Була можливість ці умови обійти, але я пішов прямо по колючках, по голках.

    178. Себе вважав сильним. Я цього не побоявся, а щоб знати природу. Я тоді не мав ніякого діла, ішов, сам не знав, куди й для чого я йшов? А йти треба, люди примусили цією дорогою оточити себе. Це природа, а їй треба вірити. Вона послала – вона дасть усе те, чого я в житті побажаю. Це все моє робилось мною. Я із цих колючок вийшов весь у крові – свідоме терпіння. Тут же рядом балка Юта, вона вся порита свинями, лігвищами. Я в ці умови, як у ванну, занурився – у тілі бадьорість зразу піднялась, наче ніде не був, а сил більше став мати. Охота йти далі по бездоріжжю, наче як килим лежав. Іду далі, заходжу в місто Шахти, а люди стоять у черзі за водою. А в мене думка зародилась, говорю: якщо мені води дадуть напитись, то я повертаюсь назад, а якщо не дадуть, піду далі.

    179. І ось жінка з відрами, вона відходить з водою. Я до неї, як до матері рідної, вибачився, питаю, щоб напитися води, а вона говорить: «Кружки нема». І так мені вода не треба була. Я пішов по місту далі, а з мене з балконів нових будинків сміх лунав. Я йшов, а п’яниці сиділи, пили, раді дати мені горілку. Я відмовився, сказав їм: «Спасибі». На каменоломню попав, Переяновську землю цілинну перейшов, попав у Хитунок, річку Тузловку переплив, у Новочеркаськ попав. А в ньому жив наш Іван Климович Захаров, священик церкви старого обряду. Він жив на Базарній, 15, огороджений секретними воротами так, як це треба. Не зайдеш, не вийдеш. Я до них прийшов з міліціонером, він до мене прив’язався. У них спитав: «Це ваш буде чоловік?» Йому відповіли: «Так, наш». Він пішов. А ми, як свої, у розмовах. Їжу запропонували, просять, щоб я сідав їсти. Я їм говорю: поїдати - це не моя ідея. Моя ідея така – перепочити. Матушка була мені троюрідна тьотя.

    180. Вона тут же постелила. Я від такої втоми ліг не спати, а про це думати. Мисль багата: усім я зі своїм здоров’ям треба. Я вже помагав людям, давав здоров’я. Тільки нема кому. А здоров’я всім треба. Вирішив усе залишити й уночі піти. А ворота на секреті, я цього не знав. О 12 годині пробило, треба було підніматись, дорога моя прийшла. Усе чуже скинув, а сам пішов. А надворі все в порядку – ворота відчинені. Я в природу пішов уночі. Люди спали, одні кішки вільно гуляли. Я по місту Новочеркаську один у цей час пройшов. А на краю солдати вже робили тривогу, на мене напали. З міста я вийшов, сонечко піднялось, стало видно. Люди по землі повзли, котрі пробирались на базар з молоком, вони сильно сміялись. Я держався станиці Грушевської. Офіцер їхав на конику.

    181. Скоро перейшов через станицю, переплив через ріку, а потім по низу по туману, як по молоку, йшов. Сонце вгорі сяяло, а пташки жайворонки пісні свої співали. Я піднявся нагору, а мене сонце освітило. Десь узявся зайчик, він тікав від мене. А я йому вслід говорю: чого ти мене боїшся, я йду сам без нічого, хочу провідати свого друга по дитинству Івана Олексійовича. Може, він згодиться, піде слідом. Я звертаюсь до природи, прошу її, щоб вона мені в житті показала живий факт. Я ждав, а природа тут же вона – мені. По дорозі в Родіонове йшов. Борзий сірий біг собака, мій був вічно незабутній улюблений друг. Я його назвав Хлопчик. Він зупинився й став виляти хвостом. Я – до нього, він мене жде до себе. Я підійшов, його погладив по спині, сказав йому: Хлопчик, підемо зі мною.

    182. Я його, як Хлопчика, прошу, він мене слухався. Я його такого примушував на будь-який шерех кожного літаючого жайворонка. Він його прожене з місця, сам до мене повертається. Це був мені в путі помічник, він мене, як друга, слухався й любив. Десь узялась червоноармійська палатка. Я – туди, там офіцер, йому розказував картину, вона йому була вперше, він зі мною був згоден погодувати цього собаку. Він відрізав дві скибки, сам мені говорить, щоб я його годував сам. Це щастя через це втратив. Собака проковтнула, а слідом далі не пішов. Я як Паршек задумане втратив. Самому довелось іти. Тільки пройшов три кроки, як із-під ніг перепілка вилетіла, а там яєчка три – це моя їжа. Я їх випив, далі пішов у Новошахтинськ, де був мій друг. Шахта ОГПУ. Мене зустріла його жінка Феклуша, вона хвора.

    183. Їм доводилось звернутися до мене за допомогою. Я їй здоров’я передав. Вона дзвонить чоловікові на 11-у дільницю, його називає: «Ваня, - говорить, - гість у нас є, Паршек». А коли прийшов, невпізнанно це було, не те. Говорить Паршекові, що я вірю техніці. Не дав згоди моїм ділом займатись. Я від нього пішов. Опинився в Провальському степу, там простоював на ногах днями, набирався від землі електризації. І на шахту № 12, колишній Голіцин, Свердловського р-ну, прийшов. А мене зустрів наш односелець Фірс Іванович Носов, він мені брюки від сорому виніс, а потім я ввійшов у його дім. Спитав: як ви поживаєте? Вони мені сказали: «Погано, у шахті палі підготовлені сідають, а нас як таких женуть комуністи, щоб ми лізли в шахту й задержували це».

    184. А як же я живу? Свою сім’ю залишив, і пішов вам, людям хворим, помагати. У вас є хто-небудь хворий? А тітка Дуня говорить: «Я зі спиною мучусь, радикуліт». Тому я прийшов, говорю, вийди на поріг і там тягни повітря, проси мене. Якщо знаєш, хто я такий, з образою не підеш. Це такий  початок у людей є. Лише б згодився моїм добром займатись, будь-яка хвороба щезає. Це моє таке вміння. Я там на ноги поставив багатьох. Але люди пішли в районний відділ охорони здоров’я, про це доклали, посвятили в істину цього діла, воно помогло так цьому хворому. Сказали: нехай Паршек зі своїм розвитком звернеться до лікарів у поліклініку. Ця картина робилась не на користь того, щоб діло помогло хворим. Вони як були в природі, так вони залишились. Паршека в міліцію під конвоєм забрали.

    185. Зупинились перед людьми ображеними. Він від них забраний як психічно хворий. Він ученими був указаний, нібито він у поліклініці повибивав вікна. Кого вони обманули, якщо Паршек цього не робив? Вони не знали природу, цього вона на ньому не робила, це все наробили лікарі, їм заважав Паршек своїми силами. Він у міліції, він у дворі знаходиться, його готують у дім у Сватове. Там годують, у костюм брезентовий одягають – цього моя ідея не заслуговує. Природа не допустить. Вона його людям показала, як хворого чоловіка, його везе проводир мужик, йому як такому вірять, він безсилий чоловік. А Паршек сам себе готує в цьому. Дебальцеве не дало нічого, щоб піти з такого діла. А піти було так треба, у вагоні був я один, себе підготував. А ось лісок, біля Серге ми призупинились – мене не удержати.

    186. А я на східцях, сплигнув, і на землі опинився, вийшло, як ніде. Думав тільки про Луганськ, там був мій шурин Федір Федорович Городовитченко, брат моєї жінки. Він у мене на дорозі, я про це тільки думав. Ніхто, крім мене, 60 кілометрів, це моя така прогулянка, за мене так природа. У мене було здоров’я одне з усіх. У Серге ларьок хлібний дав мені півкіло хліба. Я його проковтнув, як торт, без води. А йти треба пішки. Я, можна сказати, у природі один такий чоловік, образив закон. Лікарям я не до душі, вони хочуть зробити мене в цьому всьому хворим. Їхній це козир. Але я надіявся на умови природи. Вона мене берегла в усьому. Дорогою зустрічалися люди, я їм як таким жалівся.

    187. Брав на себе свою силу волі доказувати, ішов сміло, бадьоро, але мене захищала природа, ніхто мене такого не зачепить. Я один свідомо це діло роблю для того, щоб люди жадаючі знали мене й були на стороні моїй. Я цю дорогу здійснив так, як хотів, з людьми. Від Родакового до Луганська поїзд мене підкинув, у Єлізаветовці перед семафором став. Я зійшов і пішов вулицю Луначарського шукати, № 2. Там жив Городовитченко, він у цей час шив чоботи. Він побачив мене – злякався; мене в дім упустив. Я розумів, своєю сміливістю попросив у нього одяг. Я одягнувся, у нього спитав: є хто-небудь із хворих? А він мені говорить: «Є, Первомайська, 12, одна жінка Євдокія зовсім розслаблена, не ходить ногами й руками не робить».

    188. Це моя хвора. Марусю жінку посилаю до неї, щоб вона пішла до хворої на догляд, щоб вона знала про мене, діло. Було тепло. Вона пішла, домовилась, приходить, говорить, щоб я туди до неї йшов. Я пішов, їй  сказав, щоб вона не їла до приходу мого. Це вже пішло через мене усне лікування. Вона ждала, а я лазив по її нутрощах. Їй було вже легко, вона вже відчувала в себе хороше. Я сам себе  в цьому ділі підготував, я йшов до неї вже з надією на це, що вона буде здорова. Десь узявся сніг з дощем. Я з нею став, як з усіма. Я фізично по грязі на дворі ходив, її водив, з повітрям дихав. Вона думкою дивилась усередину свого тіла, вона робила вдих і видих у себе – це найголовніше. Вона стала повноцінна жінка.

    189. Я цьому сам не вірив, а прийшов, примушував Федора, щоб він пішов і перевірив. Від цього він не відмовився, пішов узнав, приходить, говорить: «Такого чоловіка поставити на ноги! Ти, - він так сказав, - Христос». Я йому говорю: я - чоловік, котрого в житті не було. Сам пішов у міський виконавчий комітет до Іванова, з ним про це говорив, він мене зрозумів і викликав лікарів. З ними став говорити, а вони в лікарню збираються покласти. Я від них пішов, залишив шурину одяг. Сам пішов до свого одягу, він у Новочеркаську.

    А я вийшов з Луганська на аеродром, «кукурузники» літають. Найвищий літаючий. Я поставив перед собою: якщо цей літак сяде біля моїх ніг, то моя ідея процвітає. І ось тобі – цей літак сідає біля моїх ніг. Я підхожу, у водія спитав причину цього всього. Він говорить: «Невідомо». Я пішов далі. Іду далі, знаю місцевість, тільки дві дороги трапились.

    190. Я закрутився. Мені все те, що я бажав, не давало знати, куди йти. А потім десь узявся чоловік, він правою стороною йшов. Я його діждався, він від мене почув моє вибачення. Я перед ним вибачився, спитав: а як мені попасти в Синельникове? Він сказав: «Іди по моїй дорозі». Я пішов, п’ять кроків пройшов, оглянувся: а його нема, він десь дівся. Ні ярка, ні кущика, а чоловіка нема. Хто був? Це самі подумайте. А я бачив його чоловіком. Він мені мою дорогу показав. Я її повинен зберегти, цю ідею, для всіх наших добрих людей, хто хоче жити в природі тільки із задовільним. Я повинен цією статтею «Вогника», 1982, «Експеримент відстанню у піввіку» сказати. Її треба всім людям читати, розуміти, а найголовніше – робити те, що робить Паршек.

    191. Паршек, він всюди зі своїм тілом. Він, Паршек, прийшов на землю сам, щоб смерть як таку вигнати, а життя в славу ввести. Це треба будь-якому чоловікові, якщо він знайде в житті таке місце, де нема ніякої техніки, ніякого штучного, нема хімії. Одне духовне життя, котре дало наблизитися до цього такого діла. Приватна власність від людей зі своїм запахом відійшла, люди не стали її зберігати, вона виявилась чужою. Паршек шукає в природі не те, що було в людях. Він знайшов у природі своє наявне тіло, його показав усім, заручився своїм загартуванням. Це його життя для всіх наших людей. Ми його бачимо тільки одного з усіх трудівника. Він для всього світу всіх людей трудиться. Хоче вчитись у природі, щоб похвалитись перед усім світом. Він хоче істинно сказати про самозбереження своєї органічної клітини. Моє серце молоде, здорове, загартоване – серце 25-літнього чоловіка. Паршек живе ним. Він усім бажає щастя, здоров’я хорошого.

 

1983 року 29 березня

Учитель Іванов

 

Набір – Ош. З копії оригіналу. 1302. (в1412)

 

    8303.29  Тематичний покажчик

Загартування  5,82,158

Новий поток, раса  9,20,23,29.74

Просити Учителя  9,20,23, 29, 74

Народження ЧБП   11

Оздоровлення  12,27,34

Війна  14,102,165

Привласнення    18

Учитель історія   25,177,189

33 рубля  32

Учитель, Бог  33,34

Еволюція  23,50

Незадоволення  81

Природа  87

Історія людей  93

Похіть  96

Дух  108

Прийом   175 

 

 

Іванов П. К.

Моя ідейна дорога

 

1983.03.29 – 1983.04.10

Учитель Іванов

 

Переклад – Ош. Редактор – Ош.  Редагується з благословення Іванова П. К. (Див. Паршек. 1981.02.26, с.115, 127)

 

     1.  І це треба буде підніматись і їхати в путь-доріженьку, котру люди бачать, але зрозуміти не хочуть. Значить, моя дорога Божа: я по ній пішов у Новочеркаськ, туди де лежав одяг мій, а в них ворота на мій прихід відчинились. Вони мій одяг повезли в Сулін.

      Це що я людям давав здоров’я. Лікарі сказали, що я в поліклініці шибки повибивав, за це його відправили в Сватове в дім як хворого. Він на ходу пішов від проводжатого, свою дорогу направив у Красний Луч до Івана Потаповича. Він справляється з будь-якою хворобою в Чистяковому, там знайшов дядю Михайла Єгоровича, у нього розкрив своє здоров’я. Я там довго не був, свою дорогу проклав, ішов далі на Єнакієве. Там зустрів напівроздягнутого чоловіка, йому одяг віддав, а сам залишився в трусах.

      2. Мене природа своїм розвитком, вона оточила, не дала далі ходу. Дощ і гроза з блискавками. А коли повернувся назад, десь ці умови ділись. Я зрозумів: мені не треба нікуди діватись. Цього чоловіка шукав – не знайшов. А сам весь час був до кінця свого строку не де-небудь. Іду в прокуратуру області, йому розказав, що треба. А природа – на моєму боці, вона мене підготувала, де мені довелось працювати. Я в Невиномиському районі підняв на ноги всіх хворих людей. Для мене нема того, що в житті треба. Я свою сім’ю не забув. А своє те, що треба, я давав, даю й буду давати – здоров’я. Воно нас оточило. Це є таке в житті діло для всіх нас, котре в атмосфері так вічно вдень і вночі, і так воно робиться чоловіком. Він дорогою йде, ступає, а в самого мисль інша.

      3. Я, чоловік живущий на білому світі, бачу, чую, дивлюсь, а от розуміти не зможу.

      Неприємна така картина – це така струмина, що йде в одне місце. Вітер, холод - небувалі умови для такого часу або такого діла. Нам неприємно в цьому так перебувати в своїй практиці. А ми від цього ховаємось, нам це все треба. Ми повинні це знати, а найголовніше – це робити.

      Купатись обов’язково треба, а води треба налити. Купати буде Валентина, вона весь час купала. А Настя готує ванну для того, щоб скупатись. Це була звичка купатися на тиждень два рази, у середу й суботу.

      Устав рано, у цьому ділі став розбиратися з історією, життям. Воно починалось із нічого, а утворилось величезне таке необдумане суспільство, де можна знайти таке незрозуміле в житті, начебто  ми народжуємось так, як треба.

      4. І їсти все є, й одягатись є, в що. Для життя дім є з усіма вигодами. Здавалось, треба жити, а тобі природа не дала. Узяла й відібрала  твоє здоров’я, а ти залишайся як хочеш. За що й про що? Чоловік не по тій дорозі повалив. Йому не треба в себе власністю займатись, своєю штукою називати. Продавати, купувати – цього права ніхто  нікому не давав. Це є природне добро, у житті його треба буде жаліти як око свого життя. Природа є наша мати, вона нас народила без усякого такого, на білий світ піднесла, щоб  ми жили за рахунок того діла, котре ми обдумали, зробили своїми руками. Ми його знайшли в природі потрібним, для того ми його знайшли.

      5. Обміркували: треба було, необхідно треба, для задоволення чоловікові треба було. Він попробував, узяв на зуби – йому смак показався. Одягнув на себе – цим теж став сам захищати себе, у цьому оточив себе. Став робити для себе дім, у ньому всі вигоди. Став мати з першого початкового діла. Ми з вами почали робити те, що буде треба. А людям таким, як вони себе показали, їм мало. Вони в природі шукали щось інше й багато, щоб інтересне й потрібне в житті, щоби було на що дивитись. Це життя інше таке, а воно залежне в чоловіка. Це теж природа, вона збережеться атмосферою в приватній власності, що зробив сам чоловік. Він це надумав і зробив у себе технічно, штучним, хімією те, що треба людям.

      6. Воно в нього є, і буде при індивідуальній приватній власності. Це місце перше облюбоване, самовільно захоплено чоловіком. І там зробив це діло, недоробив, умер на віки-віків. А те, що треба буде робити, за спадщиною переходить іншим людям. Це діло, котре робиться одними руками, воно було на тому місці й до цього часу. Воно було, воно є, воно й буде. А от чоловіка, кому давалось цим займатись, природа як такого прибрала з життя за його порушення в житті. Це було зроблено ним для того, щоб про це все знали як про природне добро. А його не повинен ніяк тривожити в своє ім’я, не треба присвоювати ніякого ніяк. Воно було, воно є, воно й буде таким. А чоловіка самого першого не стане, а також не стане того, що йде в його житті. Чоловік втягнувся в це через те, що почав це саме діло робити.

      7. Він помилився й сильно, але зробити нічого не зміг. За це всі вмирали, вмирають і будуть вони вмирати через це чуже. Це не своє є, а чуже. Та найголовніше – це природне. А ми це саме порушили, зробили діло. Це все зробила в житті похіть. Сам себе він погубив. Він на все життєве найголовніше накивувався, пробував і це робив не на життя своє, а на смерть свою. Через це чоловік і вмер. Він за все брався й старався робити, він це діло сам зробив, сам  за це все відповів життям. Їх це все не задовольнило, а тільки впали духом; смерть як таку ввели, а життя скасували. Це ж наше таке діло, ми його таким самі зробили, це наше з вами перше в житті діло.

      8. Я, чоловік на білому світі, почав про це мислити. Я свою мисль направив прямо до мети, вона мною створена для такого ось життя. А життя моє проходило на своїх ногах. Я по землі довго рухався між людьми. Люди – це є в житті все. Якщо вони забажають це ось у житті зробити, вони все зроблять, їхнє це діло. Вони мислителі, вони ділки, у них мудрість. Слово таке їм сказати в такт, а потім вони після цього всього приступають робити. У них це ось виходить, вони на це вчились, практику вони проходили, а тепер їм не по чому. Їхня сила направлена в цьому ділі. А щоб нічого не робити в людях, вони так загинуть. А коли вони що-небудь роблять, вони в процесі цього всього поодинці відмирають. Це в них проходить таке законне явище, вони так ось у житті привчили себе.

      9. Живе чоловік у цьому всьому ділі, йому хороше, а коли чоловік хворіє на що-небудь, у нього таке велике в цьому ділі горе. Він бідує, стогне, йому в цьому життя нема. А наше діло одне – роби. Люди для цього всього так ось народились. Їм треба діло та ще яке, його треба зробити. А коли його почнуть, роблять як таке. Це людське початкове діло. Воно всіма нами такими людьми починалось, із самого першого початку люди самі стали це робити. Ця історія видалась їм легкою. Вони про це багато мислили, скільки разів застосовували, про це діло говорили. Їм здавалось: це все для них така дрібниця. А в процесі цього всього виявилось: їм важко. Вони сплохували. У них не вистачило одного й іншого матеріалу.

 

1983 року 10 квітня

Учитель Іванов

Останні написані слова.

Дякуємо. Учителеві слава безсмертна!!!

 

Набір – Ош. З копії оригіналу. (1302)