1. Це я  буду якраз цієї ось місцевості, тут, в Оріхівці, я народився 1898 року 20 лютого. Мене зустріли зимні дні, останній сніговий струмінь. Не думав це, а довелось почути слова свого батюшки: ім’я моє Порфирій. Батьком не похвалюсь, а люди прозвали мене Паршеком. Якщо вам описати або розказати: в якому місці, яка моя хата була в той час?  Із саману, під землею, називалась землянкою, на городі посередині, біля спільного колодязя. Всі користувались водою, поїли худобу. Колодязь викопав мій дідусь Іван Тимофійович. Коли воду дістав, то до нього приєднались Лосєви, Чувахіни, Сичови, Бочари, Полехіни, ми, Нестерята, і багато інших. Наше село оточували села: Петропавлівка, Голубівка, Успенка, Щотово, Круглик, Ребриково й Македонівка. Усі люди жили за рахунок сільського хліборобства, робили кустарно.

      2. Усе робилось вручну. Село наше велике, сімсот дворів, три великі вулиці та багато провулків було, де переважала біднота. Джерело всіх живущих – це була земля.  Навкруги земля була. Одна частина – за Калмицьким бугром, за витушками, друга сторона – за Хоминками, Шовкове болото, а третя – Мокрий  Лог, за Івкено – ось це наша годувальниця, де моя молодість, у цьому моє дитинство зростало. Я міг бути й користуватись своїм наділом. Моя душа,  мій жереб міг дістатись і під Бузовки, і за Бабаю біля кряжу за Перевалля, за Водолоцькою, куди кожному селянинові доводилось їхати. Особливо він спішив їхати в теплі дні, коли пройдуть засніжені поля, земля зачорніє. Десь візьметься зелена травка, між цим своїм білим цвітом покаже себе первоцвіт або фіалка.

    3. Я був у свого дідуся Івана, він любив мене мене за моє щастя. Я допомагав йому ділом селянському життю. Таке в людей було панське право: свою землю мали, а в пана брали під скупщину. Хочеш, не хочеш, а панові за це все відроби. Мій дідусь був скарбничий, податки збирав, і за це все дім побудував. Цьому ділу люди були, вони такі, підказали. А старшина був обраний із мужиків, а багатий. Наше село сільського правління підпорядковувалось старості, його обирали люди. Він ставав хазяїном села; що хотів, те він робив. Що-небудь не так – уже посадив у холодну, жалітись нема кому. Між собою егоїстично жили, одна вулиця була проти другої. Одних за умовами звали рашками, вони годували в православній церкві прихожан. А другі? Їх дражнили гонтеї, старої віри без священиків, мужики були священиками, що примушувало один на одного наступати, як звірі косились.

     4. Земля тільки зводила до розподілу. Хто й де, йому як хазяїнові дістанеться. Він їде туди, як на свою, туди набирає на весь день, що поїсти й тварині. Тільки в кого було, чого запрягати й у що, у того діло не виходило з рук. У літній час він не сидів дома. Одна нога – у дворі, друга – у полі. Люди знали дні, до них вони готувались. День робили, а рік поїдали, що й робилось цими людьми Оріхівки. Вони були вже щасливі тим, що  такий інтересний хлопчик народився в них. Його тьотя Степанида носила на руках по вулиці, його, як малюка, показувала. У неї люди самі питали: «А чий же це такий хлопчик?» Усі ним інтересувались. Їм Степанида відповідала про батька рідного, його звали Корній Несторенок. Він був пастух, пас на Кубані овечок із Кирилом Чулоком.

      5. Це був мій рідний батько.  Мати моя Мотря була Григорія Милосовського донька. Вони трудились, як усі. А про цей бугор Чувілкін знали літаючі птахи жайворонки. Вони злітали високо в свій такий весняний теплий час, а потім вони сідали відпочивати. А ми дітьми зростали в селі біля своєї руської хати, наші такі всіх умови. Ми рано піднімались за сходом сонечка, як і всі діти, слідом за дорослими: батьками, матерями та дідусями, бабусями. Не старались відірватись від дому, щоб не заблудитись. Ми, діти, є діти. А старі по-старому жили, весь день на ногах проходили. Якщо мало їм цього, вони бігом бігли: хочеться зробити і це, а сонечко не стоїть. Дивишся: а воно вже сідає за землю червоним великим сонцем.

      6. Люди, як домашні кури: де б ти не був, що б ти не робив і як, а спати треба тобі, чекаю твої умови. Людська звичка – щодня три рази їж – сніданок, обід і вечеря. Діло таке: ми рано встаємо, пізно в цьому лягаємо. У нас усі дні є на великому обліку. Неділя проходить не один раз на рік, ми, усі люди, чекаємо  її на цьому місці. Вона приходить до нас так, свої дні нам показує. Спершу йде на арену понеділок, тут же слідом за неділею. До неї всі люди готуються: відпочили, помолились, що хороше поїли, сказали комусь за це спасибі. А сам робив це все, дякував Богові, невидимій особі. А коли доводиться ставати до труда, то тут Боже благословення треба, люди беруться за діло.  

    7. А діло є не в один понеділок, а в усі дні. Я тільки дивився та слав, а розуміти не доводилось. Батька свого Корнія не бачив, він жив у селі, а робив у наймах у хазяїв. Його труд – це улюблена шахта. Він не забував нас, ішов із дому в понеділок, а приходив у суботу: копійку треба добувати й сильно, тобто тяжко, її даром не давали. Мій батько мав руки золоті, ум дорогий. Йому, як такому, дісталась чара народити в себе такого сина Паршека. Він знав, він бачив свого по отцю дідуся Івана Тимофійовича, він любив його, як внука, ввічливо пестив. А що треба було Паршекові? Якщо їдуть на конях, куди треба, Іван Тимофійович бере із собою Паршека, він був йому великим помічником. По дорозі в путі вдвох розмовляють. Паршек старався себе  показати на ногах.

    8. Він пам’ятає: у село приїхав, на дідусеве горе, із Петропавлівської волості за недоїмкою, а її дідусь мав. Я, як унук, уже спав у новому домі. Він прислав десятського Халамиду попередити мого дідуся: бахнув палкою, він сказав: «Гроші треба». А дідусь запряг Білогривчика  в драги, усіх овечок зібрав і мене із собою разом. Нам доводилось їхати через низ біля Крилова вітряка, через Суху їхати на Успінку. 15 верст треба їхати. Базару на це ніякого не було, а треба продати, дідусеві ця історія не по душі. Усім людям був спокій, а дідусь посадив унука у драги, він був йому щасливцем. А на низу нас зустріла маленька собачка, так на нас гавкає – це вона не велить нам продавати, а ми завадили їй. Люди зустрілись із теплими днями,  розсипалися по степу. А ми, коли їхали, нас було двоє в путі – це добре було моєму дідусеві.

    9. Він був хороший мужик, але великий розвиток: він любив чужих жінок, своїх близьких не забував. У нього бабуся була горбатенька, але красива. Вона ніколи не забувала через учинок дідуся, через його любов до мене ніколи, а завжди вона зустрічала, проводжала мене так, як хотіла. У неї був не бич вічно сільського діла, а така ось увічливість. Вона  називала мене ласкаво «внучок» – це для мене і для неї такий дружній момент. Я не йшов і не піду від цього. Дідусь мій рідний  по батькові із своєї голови не старався викидати, а завжди він  стане розказувати мені, як унуку, про що-небудь таке по дорозі.

    10.  Про трьох мужиків селян, котрі жили між людьми нелегальним чином. Вони рішались напасти зі своїм умінням із ризиком на якогось бідного бідняка. А він клав свої сили від самого ранішнього сонечка до самого вечірнього сонця. Цей мужик умів зрізати свій такий урожай  своєю силою, у нього в руках була ручна коса або серп. По жменьці, по снопу складались на цьому загоні копни. Здалека було видно те, що робилось на цьому ось місці. Люди збирали це, спішили, їм допомагав у цьому, присилав такі дні. Трударів це ось радувало, вони теж звикли дивитись у природі й бачити прибуток свій. А люди такі під’їжджали зі своїми силами під це все.

      11. Вони клали ці копни, як свої, у горби і везли їх до себе додому, клали одинки. Цим він ріс, розвивався, видно було здалека. А це робив сам на всю вулицю  Забуга, він мав три пари волів, гарби, держав робітника, цим багатів. А ми жили за недоїмки дідусеві, він побудував нам дім, заборгував державі, а тепер треба платити, треба гроші. А де взяти таке, щоб їх мати? Треба рішатись щось зжити, це вівці, ми везли їх продавати. А базар? У дідуся нема довіри до цього, нема кому довіритись продати. Ми вдвох по дорозі це проговорили та продумали. А дорога була одна, далека, 15 верст ми їхали. Приїхали скоро. Хоч і не зручно, зате нам повезло – щастя моє, Паршека, ми зустріли покупця. На наше народжене в житті щастя, десь узявся покупець.

      12. Дідусь продав своїх овечок, він купив мені фунт цукерок. Я привіз їх, як радість, і всіх пригощав. Це такий день, таке моє щастя: мені довелось відірватись від свого села – це моє таке діло, рідко кому доводилось так у житті. Адже це є таке в усьому житті своє село, у ньому живуть одні темні, нерозвинуті зовсім люди. Вони знають своє це село, дивляться на чотири боки, я був такий само. Це завдяки дідусеві моєму, він був зв’язаний з людьми такими, котрі чекали від нього фізичної допомоги. А село допомагало всім. Пани жили, вони жиди землею своєю власною, це держало їх. Природа давала їм в житті, вона оточила людей панських умов сільськими мужиками – ось тут народився Паршек.

      13. А в селі життя було не таке. При батьку воно було в самодержавних умовах. А він починається від самого Петрограда до першої губернії, до першого повіту, до волості, до сільського управління – це кожної людини, народженої в житті. Ми народилися матір’ю, отцем. Усякі люди так народилися, щоби жити, як хотіли всі люди. Вони старалися зустрітися з предковими людьми, їх, як старих таких людей,  оточувала недовіра. Чоловік Паршек народився разом з організованими людьми політичного характеру. Вони говорили, колись батько стріляв у свого рідного сина. А на цей увесь його вчинок, котрий у житті зроблений, Паршек на печі разом із своїми братами, сестрами.

      14. Це наша бабуся Олександра оточила своїм теплом всіх нас до одного. Вона нам, таким дітям, говорить, що чужий, не наш цар пішов на нашого царя війною – значить після цього всього останній час, кінець життя. Ми питаємо: «А що буде?» Ми всі грішні, Бог покарає нас за наші гріхи. Ми, усі люди, грішні; ми, усі люди, ображені. Я чув ці слова  більше сімдесяти років. Я дивлюсь, як у дзеркало, це ось життя. У цю хвилину я з дідусем возив скошене сіно панові на парі волів. Він за наші всі такі послуги дав нам грошей для того, щоб нам, усім дітям, купили закуски. Я пам’ятаю, як це було. А в цих пряниках дідусь поклав 20 копійок.

      15. Я привіз їх, матері віддав, вона мені купила шарф – красота парубку. У школу готували нас. Останній рік мого дідуся в житті. Він зі мною возив на волах хліб. Ми з ним удвох поїхали за копами. Приїхали на загін, мою гарбу поставили біля копи, а першою під’їхали. Одну копу вкинув, до другої під’їхав, навильник укинув, а за другим десь узявся вихор – він убив мого дідуся, таке нещастя. Я приїхав без хліба порожніми горбами. А в дідуся в тілі природа відібрала сили для того, щоби він відійшов від цього всього. Так і вийшло: дідусь багато хотів розпоряджатись. Він умер на Михайлів день, його не стало. Ми стали жити, як і всі, без рідного мого дідуся. Як важко залишатися без людини.

       16. Я живу так, як живуть усі люди, вони, як ніколи, оточені мертвим і вчать нас мертвому. Сусід Сичов, він церкви одновірців псаломщик. Усі діти нашої вулиці, вони цим оточені. Я теж такий, знаю землю: вона межу має. А для чого треба чужа земля? Нам усім треба обапіл або кряж, а потім є балки, свого ім’я  є балки. Ліс годує своє село дровами. Оріхівська балка, Скиливатська балка, Щетовська, Гапова, Шовкова. Словом, такі місця, на котрих доводиться бути. Ми ходили по цій ось місцевості, а вона є така, а обминути не доводиться. Наше діло таке – устав із постелі, сонечко зійшло, а ми, всі люди, біжимо на вказане місце. Ми є такі люди, у котрих одна думка летить.

      17. Це таке життя проходить у всіх умовах на землі у житті в селі. У місті люди оточені страхом, вони не бачать спокою, стараються жити з ранку до вечора на ногах. Усі люди сильні, саме життя примушує їх це робити. Не жив, а спішить. У самого чоловіка розвивається його життя. На вигоні стоять вітряки, а  на ріках сиділи люди, вони гатили греблі для затримки води. Млин молов муку селянам. Тоді, коли вітру не буває, вода  відіграє роль. У цьому діти все літо. А вода – колдибаня, у ній по жарі доводиться купатись щодня. А до неї доводиться спускатись униз до Луганчан до ставка, до маси, де був млин. Коли достаток води, вона годувала все наше село, ми жили цим все наше життя від найменших літ.

      18. Так ми грали й танцювали дуже. Навколо нашого села багато таких місць, де доводиться бути за всім бажанням, а його доводиться чекати весь рік весь час. Цього дня ми, усі люди, хотіли, щоби нам, таким людям, таким азартним. На це ось щастя люди попадають із самої молодості, вона тебе, як такого, оточила.  Я пішов у школу із семи років, після дідусевої такої смерті. Нас двоє таких пацанів, як ми вдвох виростали. Я вів уперед за ростом, за всім. А коли що-небудь таке, у мене народжувалась сила, щоб образити двоюрідного брата. Якось усе робилось від самої бабусі Олександри, вона була старша за всіх. Вона, як ледь щось таке, криком кричить своїм голосом, мене такого називає, крім мене, не називає нікого, на кого всі спирались, як на великого дурня, так мене звеличали по-сільськи.

      19. Бабуся Олександра – моя бабуся, вона розпоряджалась мною, як унуком. Треба пасти биків – тільки я один. Спирались на мою таку спритність, вона оточувала мене цим. Я був такий один у нашій сім’ї. Вона посилала, куди хотіла. Усе робилось моїм рідним  дядьком Федором, він був хазяїн усього хазяйства. Дядя мене, як свою дитину, куди хотів, туди посилав. Я чекав цього: треба було вчитись у школі. Ми ходили, нас було двоє. Я був у всьому старший. Треба відірвати від усього, це мої були літа. Я був у всьому винуватий. Треба – значить треба.

      20. І от доводиться всім нам таким ось людям, вони вчились, вони робили в житті. А житті такому, яке воно відбувалось тоді, коли мені зрівнялось сім років. Це був якраз 1905 рік, він направив проти царя людей. Вони своїм бадьорим виступом, своєю любов’ю хотіли, щоб люди примусили своїм правом.  Верхи узнали про це, що люди не хочуть, щоб такий режим залишався між людьми. А в цих людей почалась думка у природі, вона так і зосталась бажанням. А це залежить від природи, вона освітила тоді всіх духом таким ось. Ми поділились, одні  пішли в ув’язнення за нове, у заслання. Природа охороняла. З перших днів мого народження на мене нападали як ніколи, на моє тіло. Яків хотів бити – скоро він умер у цьому. А Наум Бочаренок у воді топив, у колдибані, це моє дитяче незабутнє.

      21. Цей хлопчик довго не жив, він умер на віки-віків. А мені  вчитись доводилось в одновірній церковній школі, там учителем був дячок, він багато вводив у те своє слов’янське церковне вчення. Учні чи то хотіли, щоби  руська літературна мова була, а слов’янський заважав. Я теж учився, мене вело малювання. Я мав, чим писати, а на чому – цього не було. А книжка руської мови мала  свої види. А ось до цього не було такого чоловіка, щоб такі ось видики поставив. А малювання, мистецтво не сподобалось. Себе став не хвалити через глупе діло, а ховатись від людей інших. Мені, як молодому такому художникові, стало не те.

      22. Я став ховатись від інших таких ось дітей. А в школу треба йти вранці – це був порок цьому ділу. Скрізь доводилось бути при всякому ділі. Сказали: треба пасти в балках биків, слухатись хлопців – це робилось. Хоч і страшно води набирати, а слухатись треба. А тут вийшло не те, зовсім глупо, я визнав сам це. А от треба йти в школу завтра, а на уроку треба читати, а видики лякали. Ми, двоє нас таких, я  наробив це сам. Ми вдвох сидимо, не читаємо. Учитель замітив нас, нашу вину, вона зроблена мною. Крикнув: «Читайте». А читати неможливо: ми нашкодили. Учитель піднявся, клас зупинив через це все, і до нас, таких шибеників: «Хто це зробив?» Сказав Іван брат: «Це Паршек, він  намалював у мене».

     23. Він показав усім мою шкоду, він  побив мене за це сильно, та ще бив, бив, а потім поставив голими колінами на жужелицю, без штанів, без обіду. А все-таки учитель пожалів, прийшов відпустив. А на моє таке горе й біду,  Писарєв Микита зустрівся, він жив багатше, ніж ми, вони  їли біліший хліб. Він годує мене, він  поїть мене всю зиму весь час за мою доброту. Ми, діти, вчились чотири класи, нам повернутись нема куди. А весна на путі, вона примушує кинути школу, а за сільську роботу треба братись. Рано-вранці доводиться вставати після материнських рук: вони  били мене, тягнули за волосся. Я хотів спати, як дитя.  

      24. А вчитися було для чого? Треба допомагати батькові, він  робив у шахті, він колотив гроші. А дяді Федору треба помагати: він сіяв хліб на всю сім’ю, спішив попасти на загін. А їхати доводилось до пана на його землі, там була наша оранка. А залізниця проходила  через Штеровку й Колпаково. Я водив биків, волочив землю. А в цей раз паровоз компаунд будувався, його нам – із маслом, з лісом та з критими вагонами. А дядя сіє зерно, а я волочу оранку, де тут школа. Її відвідували діти-нероби. А я пізно лягаю, а рано встаю. Це таке сільське життя: літом у степу поодинці на своїх таких місцях трудились та думали про те саме діло, котре люди роблять усе літо в степу. А зимою люди улаштовують бійки: вулиця – на вулицю. 

      25. А кулачки робились від жиру, один на одного нападали кулаками – це так робилось у нашому селі. Уже я відривався, їздив кудись у таке інше місце. Я допомагав своїм фізичним умінням, від чого я одержав одне щастя: мені розбили обличчя. А сміялись, ця штука була для мене нехороша. Це все люди  робили в природі. А мій такий цей вік, його дуже багато, вони всі зі своїми силами приготувались наступати  своєю ногою. Роки такі йдуть зі своїми такими дитячими силами, вони так стараються  зайняти те своє місце й узяти своє діло, щоби ним розпоряджатись, узятись робити.

      26. І робити те, що буде треба. Це така дитяча робота: треба слухатись старшого від себе. Слово одне йому сказав, ти, як такий хлопчик, кому треба робити це. Твоє діло одне – треба робити. А в ділі все життя проходить так, як це треба. Мені, такому ось хлопчикові, треба буде слухатись. Я повинен сьогодні рано-вранці гнати в степ волів своїх пасти. Для цього всього таке місце є, де тварина має весь день проходити й себе таку нагодувати. Так ми, усі хлопці або дівчата, кому це треба. Так робиться звичка, вона введена людьми, тобто природою. А в природі чого тільки нема. Люди з людьми зустрічаються зовсім незнайомі. Вони мовчки проходять мимо один одного. Що вони роблять? Не може бути гіршого від цього.

      27. А коли люди роблять людям свою невмираючу ввічливість. Вона робилась, робиться й буде робитись вами. Так низько головкою поклонишся й скажеш свої слова: «Здрастуйте». Моє діло – вам, таким людям усім сказати, а ваше діло – як хочете. Це ви є діло всьому: хочете – смієтесь, хочете – судите, а я проявив вам свою ввічливість, а ви – як хочете. Люди предкового явища мають діло одне – народити живого чоловіка. Його треба зустріти своїм умінням, своєю технікою, штучним і хімією. Його так оточили, він став на ногах повзати, тобто ходити, шукати те, що треба. Нам треба в житті нашому  їжа, одяг, житловий дім – усе це зробилось людьми. Вони знайшли, цим усім оточили себе, і так жили, як у цьому всьому живе наш Паршек.  Йому доводиться так зустрічатись на путі своїй.

      28. Йому вже довелось прожити немало свого дитячого часу, а щоби від природи одержати таку довіру, цього бачити не доводилось. Природа, як хотіла своє діло дати, так робилось у людях  Паршеком. Він через свою сільську роботу не закінчив школу, допомагав дядеві Федору, похвальний лист не одержав.  Усе наробила в процесі цього всього людська звичка, вона робилась людьми. Може, сам не зробив би цього, брат двоюрідний підказав йому своїм учинком. Він зробив це: проліз у лавку до дідуся Єгора, набрав усяких закусок, і мене такого ось дражнить. Сам їсть, а мені не дає. І от він пожалів, сказав мені. Я попросив його, пішли вдвох удень. Відчинили замок і ввійшли в лавку, чого треба набрали. Я взяв гроші – уже заразився.

      29. А тепер це наше діло двох – це вже звичка, вона примусила хворіти. Я, як такий у цьому ділі, піймався. Моя рідна мати сильно била мене, та за волосся.  А літа приходили до труда. А труд перший зустрівся в пана Лебедєва. Він примусив мене  за його гроші доглядати за кіньми, пану став служити слугою. Пан хотів, щоби Паршек залишився в нього прийомним сином. А хлопці нашого села застрайкували, не захотіли в нього робити, застрайкували у зв’язку з нехорошою квартирою. Ми спали в овечому лігвищі, як криси. День робиш фізично пану. А мені, як такому підліткові, ще можна сказати всім людям про це все своє, що я зробив у цього пана. Я прожив у нього два тижні, за це все він заплатив 10 карб. 20 коп., а  хлопцям купив горілки.

      30. Це діло було таке в житті, діло першої допомоги – моїй рідній матері я приніс получку – це батькові моя поміч, вона почалась. А разом із хлопцями ми пішли на рудник змінити роботу, узяти на себе шахтарську роботу, вона  потягнула мене. Я йшов у місці по землі нічиїй, а нас  зустрів черкес, він охороняв. Ми  злякались його, як ніколи, ішли, хотіли попасти до підприємця генерал-майора Мордена. Мені хотілось батьківське життя підмінити. Він робив у шахті, і я прийшов у білому полотняному одязі. А шахтарі всі були замазані, я теж був тому послідовник.  Батько мій рідний Корній Іванович. Мій рідний батько недолюблював мене, він ніколи не давав мені копійки.

      31. А сам любив пити горілочку, брав приклад із прадіда Тимофія. Завжди було в нього, за що випити, так доводилось йому. Він був майстер печі класти. Бувало, схоче сам випити, а хочеться друга мати. Він скаже: «Внук, підемо випити». А внук – мій отець був, слідом за ним, сядуть де-небудь. А він був старий питець: собі наливає, а внука поздоровляє. Внук скаже: «Усього доброго». Щоб йому налити, на це моди не було. І так мій рідний батько залишиться без випивки. Прадід був скупий щодо цього. А батько мій –   такий трудяга. В артілі робити – він був артільним мужиком. Він умів робити  зарубником, він легко придбавав копійку. Запряжка оплачувалась 2 крб.  А моє діло таке: я вугілля точив на решето.

      32. Село росло цим, у ньому жити було нічим. Це добре нашим таким бідним людям: басейн  вугілля відкрили, де люди змогли  заробляти копійку. Вони годували себе, до тепла одягались. Ми знали роботу: то вугілля точили, то породу вибирали. А час ішов, тіло піднімалось, а робота ставала ясніша, і платили дорожче. А нашому братові лише б  були гроші, їх більше. Зимою холодно, а в селі бідні ходили в шахту. Трудно було попасти через знайомство. У мене був друг любимий Ілля Кобяков, він робив на брайзері в шахті. Він із Паршеком зустрівся, став дружити. Знайшлось місце, Ілля запросив Паршека. А в шахту треба спускатись кліттю, як у колодязь. Для цього робилась техніка, штучно робилось. 

      33. У людей це виходило, люди лізли в шахту. А від нашого села багато розташовано сіл зі своїми такими людьми, вони на своєму місці живуть по-власницькому, оточені своєю землею, своя жива сила в них. По природі проходять дні, котрих ми так чекали. Ці люди так чекали, щоби вони приходили такими, як це треба. Люди чекали такими, а вони приходили зовсім несподівано. Чоловік був до цього діла здоровим, а коли прийшов цей ось день, цей час, то в тебе здоров’я не стало таке. А воно народжується таке, якого не було до цього.  Я стою, пишу про це ось. Часто доводилось іти додому через ліси, через балки, круте проходив на простір. А на цьому просторі ми пасли селом коней. А по вузькоколійній легкі поїзди проходили.

      34. А діти є діти, у них є все. Що вони хочуть, те зроблять. Люди  появляються з діла. Я вантажив вагони…

      35. Я бачив, як наші люди цього села самі себе примушували при умовах цієї весни. Вони рано ледь світ піднімались, збирались, спішили на місце попасти, брали із собою потрібну снасть, готували для цього діла живу силу. Усю зиму люди пролежали та продумали про це ось саме, що доведеться на цьому місці посіяти. Хазяїн цього діла не живе без усякої думки, вона держить його завжди напоготові, як треба буде зібратись і з Божою силою туди доїхати. Він обов’язково, коли йому рушати треба із цього місця, у нього є така ось звичка: він нічого не робить без цього слова й без цього Хреста.  Йому треба рушати, йому треба їхати не протоптаною дорогою, нею добиратись тяжко, тому він не забуває просити невидиму особу.

      36. Він вірить, просить цього, як йому хочеться, як йому робиться на цьому ось місці. Ми, усі люди, повиїжджали з двору в степ, кожна людина на своєму такому місці. Вони ходять на ньому вперед, назад весь день весь час. Вони топчуть цю землю, це діло роблять. Усі наші люди стараються зробити на весь попередній рік. Ми просимо його як Бога, щоби він дав нам, таким людям, завзятим азартним любителям цього діла. Це люди роблять у житті своєму, їм хочеться отримати в себе всього того, чого всі люди хочуть. Їм хочеться добитись від природи одного, щоб їх ця робота, котра ними робилась, весною вона закладалась і готувалась, щоб у них зародив урожай і щоби було здоров’я  це все зібрати й зробити чисте зерно.

      37. У кожного чоловіка в голові є одне таке, щоб у моєму дворі була в порядку як жива сила, так і снасть, котра належить до сільського хазяйства. Ми, як хлібороби, стараємось, щоб у нас, таких хазяїв, був першим доказом у куті поставлений дім, та ще який, яка покрівля. На це все люди звертають увагу, особливо на ворота, через які хазяїн заїжджає, чим він хвалиться один перед одним. В одного є упряж кінська та на чому до людей виїхати. Якщо в нього є свій плуг, три пари волів та найнятий робітник – це його така в людях хвальба, він уміє жити, не дрімає, а щось робить. Йому везе у роботі, і багатство йде. А щоби до нього біда з горем прийшли – цієї сторони він не отримує: він народився з щастям.

      38. А коли в нього стало виходити це, коли тільки став мати збиток приватної власності, то десь узялось горе й біда. Коли горе взялось, батько не дасть ради своєму сімейству, у нього народився  великий нестаток у цьому. Його оточила бідність, у нього нема того, чим у природі хвалитись. Він не крав чуже, запасу не зробив: природа не дала йому, указала свою дорогу, котра від самого дому до місця, де можна було самого себе продати в цьому. Багатий чоловік капіталіст має гроші, він  побудував шахту за них і цих людей збанкрутілих запрошує бути йому помічником, це діло продовжувати. Він виділив їм, як людям,  інтерес грошей, за що люди жили й зберігали самих себе, щоб довелось чим-небудь хвалитись.

     39. Шахтаря не визнали людиною. А хотілось, щоби прозвучало ім’я  твоє.  Вулиця в селі, вона є хороша з дитинства. Ми зустрілись двоє з дитинства: я, Паршек,  і ти, Іван. Ми знали місце Михайла провулок, куди вся Гора, дівчата й хлопці, приходили, танцювали під балалайку, і співали пісні – це все робилось дітьми. Вони не були задоволені цим одним місцем. Їх діло – доводилось шукати своєю бистротою по всьому селу таке зручне й улюблене місце. Паршек  не зміг стояти на одному місці й дивитися на що-небудь. Дитинство примушувало його,  бадьорість тодішня нагадувала йому. Він роззутим бігав з одного місця в інше, старався попасти сперш на вулицю Гора, по ній пробігти.

      40. Не один раз, а багато разів так воно робилось. Виходячи з двору, ти вже думаєш про зустріч із своїм другом Іваном. Їх було два на все наше село, воно їх, таких молодців, зустрічало  щодня ввечері. Вони знаходили хвальків і давали їм, як негожим таким людям, котрі не хотіли, щоби нас таких було двоє. Лише б тільки хтось нагадав про що-небудь, про таку ось пропозицію, а її треба робити, то ми мали сміливість і вміння одне з усіх на це, наступали, робили, щоби вийшов злочин когось із всіх образити. Ми робили самі собі вдень, шукали таке вказане місце, там ми самі,  без старших, проводили весь день, весь час. А ввечері – на вулиці, вона тягнула нас до себе.

      41. А в таких ось хлопців є така хватка: вони не сидять на місці. То йому хочеться пробратись із самого села в саму лісову балку, туди дорога одна лежала, у кого є на чому їхати й звідти дров привезти для опалення печі. І це діло буває. А то біжиш по селу, сам не знаєш, куди: чи на вулицю, чи куди-небудь  у чужий  сад. А сад був одновірного священика – це сила сливи. Ми прийшли до них, вони рясні, а за ними Хома обрушився в погоню. Ми побігли під Синю гору в Куліша сад, понад річкою по камінню, понад Каланчевою горою по кам’яному мосту на круту Карпову гору. Самі ніби не боїмось нікого, а в самих така дитяча боязнь. За нами, такими молодцями, Хома женеться. Ми так бігли від нього на круту гору, у нас ноги дрижали.

      42. Ми двоє ніби не були ніде, але свої наміри не забули, сільські пустощі свої з рук своїх не викидали. А ось зимній час, ми йшли гуртом на нову проходку, нас запросив хазяїн цієї нової шахти. Він дав нам три рублі, ми повірили йому як такому. Ми йшли по дорозі, з нами зустрівся старий Трифон, він дав нам своїх випрошених кусків, ми були задоволені цим. Яке наше шахтарське життя було. Ми не знали, куди найматись. Один хазяїн був хороший, другий – ще кращий, а до третього треба йти. Я вважав, Модвинов Павло Васильович був більшим за всіх хазяїном. Він мав не одну шахту, у нього була велика ділянка землі, мав ліс, у нього прикажчики в шахті, артільники.

      43. Управляючий Кузнєцов, артільники Рябов, Поваляєв і Санін, Бочаров Павло був. У цього генерала в шахті робив Паршек.  Він катав у лаві вугілля, він  ганяв вагони по ходу, йому доводилось із верхнього уступу таскати санки по штреку. Він був у цей час щасливець, йому дісталась дворядна гармошка. Він був у цьому щасливець, у житті везло. Я був у цій роботі найперший, робив роботу, мені давалось. Я вже знав село так, як інші села. А я проходив сам по них, старався через кожну хату, зроблену людьми. Вона держалась людьми так, як це треба. У них був двір огороджений, як приватна власність свого роду, ворота зроблені, від вулиці зроблено огорожу, а ззаду садиба засівалась – це живе хазяїн свого місця. Вони хваляться один перед одним своїм добром, вони женуться.

      44. Якби до нього, до такого чоловіка, підійшов і став що-небудь просити, то він би відмовив йому, як чужому зовсім, не своєму. Старий ходить по всіх дворах, він просить у них ради Христа, а йому дають не всі. Тяжко йому доводиться підходити до них. А собаки гавкають, не хочуть його, щоби він просив. А люди роблять людям те, що вони хочуть. У людей є початкове все. А щоби штучного характеру було, у хімії – цього ми раніше не робили. А от тепер ми ввели цю систему в життя. У нас у селі не було прогресу, а раз не було прогресу, то ми жили по-старому. До нас прийшла на зміну всього косарка. Ми  косили косою руками, а тепер ми стали мати  цю машину. Ми, як такі діти всього села, посходились – це було всіх диво. Не мені одному, а багатьом батько мій приговорив, щоби вона покосила наш хліб.

      45. Вона зробила нам те, що нам було треба. Це люди, вони багато думали, а потім зробили люди кочережку. Вони зробили людям не одну ложку, вони змайстрували з глини чашку. Це були їх такі умови, на одному місці не стояти.  Як у шахтах я робив на вугіллі? Точив, носив носилки в бурт, а потім породу в кучу збирав і носилки носив. А потім вантажив у вагон вугілля, перейшов на підземну роботу, вона примусила мене як такого кваліфікуватись. Я скористався сам цим ось місцем. Я роблю в шахті під землею 12 годин без сонячного світла, без чистого повітря. Мене оточило грошовите життя, воно  оточило мене цим.

      46. Один час я треба був цьому хазяїнові, це місце залишалося за мною. Я  був потрібен цьому, це місце за собою залишав. Я вмів робити в хазяїна, він одержував від мого труда свій вишуканий доход. Хазяїн добивався цього в своєму житті, я був цьому всьому помічник. А коли це треба, я кидав усю цю роботу, вона  не була треба мені. Я приходив у село й старався зробити те: від цього діла іншим людям робилось не по душі. Ми робили це в свій час парубками. Наше діло денне – весь час весь день робити те, що тебе примушують. Ти – помічник цьому селу, ти такий само, як усі, що мешкають, що роблять для своєї індивідуальної власності.  Вона чекала в себе весну, із землі проганяла останній сніг.

      47. Цим людям треба була земля, вони думали про неї всю зиму. Це було в усіх людей в селі. Хочу сам себе показати іншим людям, що я вже не кидаю свій рідний дім, іду до  хлопців свого дитинства. Ми сходились для того, щоб зробити в цьому житті таке діло, котрому б інші люди позавидували. Це ми вдвох придумали нашим землемірам, котрі прислані Столипіним приватну власність у селянства землю наділяти. У вечірній час вони робили свою інтелігентну прогулянку, на велосипедах катались. А ми  знайшли вірьовку для цього, нею перев’язали вулицю. Погода місячна, вони їхали з гори. Ми втрьох стояли під хатою тихенько й спостерігали, як вони падали. Ми побачили це, їх катастрофу, старались із цього місця втекти на Кобзова Кирила город, а він не спав, побачив нашу біду, старався їй завадити.

      48. Закричав: «Караул, держи їх». А ми бігли, відходили. А назустріч нам Павло Кивенок, він хотів перерізати нам дорогу. А в нього в штанах обірвався ґудзик – він зашумів у кущі, а ми були цим урятовані. А потім  теж хлопці зробили таке діло. Пилип Павлович говорить про свого тестя-народного суддю. У нього корова дає багато молока, сметани. А нам це лише б хто-небудь сказав. Уночі в нас дитяча звичка зробити цю штуку. Ми пролізли в погріб, забрали молоко, сметану, а посуд на вулицю поставили. А вранці це діло виявили. Хто як говорив, а ми чуємо, стараємось узнати про це саме. Ми, правду кажучи, придержувались; літом ми пустуємо, а зимою в шахту йдемо: щось треба одягати, жити парубку. А раз парубок – значить  треба в цьому відзначитись чимось.

      49. Це все село робило, посилало свого хлопця. Він жив; що хоче, те зробить, що цьому молодцеві помагало. Я виписував ордер на карбованець, а приходив у магазин виписував уплатити в касу квиток. Палка й підпис одна, я другу палку підставляв до одинадцяти. У мене прибавлялося десять карбованців. А потім розкрили, дівчину піймали, це діло узнали, хотіли мене покарати. А Санін  домовився, усе пішло нанівець. Я робив у шахті, зробився справжнім шахтарем. А в шахті доводилось робити завжди тяжко. Легше було розвиватись у сільському хазяйстві, але в цьому не везло й не вміли це робити. А тут земля не дозволяла, ці люди жили в нестатку. Їм доводилось залишати цю місцевість, котра нас усіх держала, а потім посилала в найми. Своє здоров’я, воно віддавалось у найми, продавалось.

      50. Я старався зробитись учасником цього місця, хазяїн користувався ним. А природа  врятувала мене. Нам, двом відбійникам, було завдання штрек розширити: його направо, наліво зарубали зарубники. А наше діло – по вугіллю бурки пробурити й відбити вугілля. Біда була одна – ішов зверху сланець. Ми  бачили його, побоювались, зверху вниз спускались на хід. Тільки сіли відпочити – сланець шість четвертин завалився. Ми  врятувались цим.

      Скоро мій брат Іван перевів мене із цього рудника у франко-англійсько-російське товариство на завод. Ради Івана Потапича Кобзина я зайняв місце на бігунках старшим апаратником молоти шнедерит, амонал молоти. Я жив там на цій роботі, не може бути краще. Я робив там у війну російсько-німецьку 1914 року.

      51. Війна йшла не на нашу користь, руські програвали. А снаряди треба були. Як добре не жилось на цьому заводі, але дома краще. А молодість потребувала життя. Мені дали барак – живи, як хочеш. Але дівчина була надумана, а в природі було не те. Я не повинен був бути в цьому, моє місце не це, щоб війні допомагати.  Цей завод оточили дощові тучі, вони ввели проливний дощ. Моя зміна  не вийшла через це. Порох, він потребував людей, вони не повиходили, на моє горе. Одна пара дівчат вийшла: руська й полька, з ким мені доводилось вивантажувати. А в цей час директорська комісія прийшла розширяти будову, ці бігунки збільшувати.

      52. Полька набралася сміливості до директора підійти сказати неправду: нібито я  побив її в цьому. Англієць тут же наказав французові мене звільнити. Я отримав горе, біда оточила, залишився без роботи.  Я – бідний, ображений чоловік. Природа була за мене. Вона вигнала – вона заступилась. Вона взяла на службу, і  дівчину мою любиму віддали за іншого. у мене відібрала всі мої сили, у кордегардію посадила. Я був знесилений. За моє все те, що люди посміялись, вони залишилися навіки  в своєму житті ображені природою. Цар забрав на службу – він же поплатився: його люди відсторонили, він уже не цар. А капіталісти летіли зі свого місця, більшовики прогнали їх. Якби це не природа, не життя моє, цього не було б. Батько і син – це є одне. Найголовніше – це Дух Святий, котрого заслуговую.     

      53. Я був заслужений від природи, вона взяла мене такого в шори. Вона послала  мене в люди бачити, слухати, говорити – моя доля.  Моє тіло оточило себе ділом: треба воювати за право  національного життя батька, котре сина примусило стояти на своєму місці, котре облюбоване, захоплене, присвоєно іменем своїм приватного характеру. На нас таких напав своїми силами, а ми, як такі ображені, тому я захищав бідних, старався все зробити. У мене народилось у думках те, що треба було. Я сказав так, як і всі живущі люди. Вони хотіли одержати або голову в кущах, або груди в хрестах. Цар запросив нас, 19-літніх хлопчиків. Ми всі приїхали  із села  в Луганськ до військового начальника.

      54. Ми були вояки, нас доля примусила попасти туди, де нам було треба. А на моє таке щастя, я попав за своїм таким розвинутим зростом у гвардію. Вона вибрала моє тіло таке. Вона схотіла, щоб те місце, з котрого доводилось попасти, це було моє село. Воно  народило такого мене, виховало в дусі всіх історичних доріг. Я був між своїми людьми видним. Як хотіла зробити мені таку зустріч зі своїми селянами! Вони чули мій такий молодий голос, як я їм таким співав своє життя-буття та життя-горе солдатське. Моє ім’я звучало. Паршека взяли служити в Сан-Петербург, де цар був, – мої в цьому заслуги. Я нічого не думав, їхав. Куди? Сам не знав. З ким доведеться в природі зустрічатись? Я сказав свої слова всьому селу: «Тільки ми замиримо цю війну!»

      55. Мої слова, вони ніколи ніде не пропадали. Раз сказав – значить, є правда. Уже проходить по всьому селу Паршек із піснею, слова: життя-буття та життя-горе солдатське. За що доводиться цьому молодому чоловікові служити? Цього царя-батюшку захищати – одне горе солдатське в цьому ділі. Паршекові доводиться бачити незвичайного чоловіка царя, він правив Росією. Вона мала в себе такого солдата, ображеного всією природою, вона його везе. А по цій дорозі жандарми, вони  надокучили мені в цьому селі. А тепер  студенти знімали їх з постів. Царя відсторонили, а тимчасового правителя есера-меншовика поставили люди.

      56. Життя батька змінилось, син входить у силу. Як би не було, але день –  іншого атмосферного явища. З півдня на північ доводилось у Москві. Ми почули голос початку революції, вона вела людей усіх проти старого режиму. Люди в селі стали думати не те. А війна розгоралась. Німці бачили в Росії не те, старались нападати, їм була м’яка земля. А руські, вони були за те, щоб не воювати. У них народилась така ідея. Це партія більшовиків, у ній виявився вождь Ленін. Він – теоретик, не послухався свого рідного батька, став уводити синове право – це нове небувале, воно природою далось у житті. Радянська влада оточила людей своєю економікою, вона ввела свою ідею, хоч і трудно, але завоювала.

      57. А раз партія в підпіллі, то їй необхідно народжуватись. А нове небувале, воно природою зроблене, як потрібне в людях. Ця війна, вона теж зроблена людьми. Вона примусила всіх людей стати на ноги стати й один з одним воювати. А мені, як юнаку 19 років, довелось  аналізувати це все. Люди високого звання вигнали мене, вони зробили мене бідним, ображеним, хворим чоловіком. А тепер вона  примусила мене в людях. Ми залишаємо позаду свою сільську місцевість, залишаємо будинки всі такі близькі, як і все. А наше діло таке – треба з новою місцевістю зустрітись.

      58. А місце інше нове небувале – моя це путь, по котрій уперше їхали, старалися зустрітися з новою місцевістю. Вона зустріла мене як такого чоловіка. Три губернії проїхав, добрались до Москви, а в Москві ввели карантин. Ми стояли на Курському вокзалі. Я хотів бачити початок революції. Ми  стали бігти по місту. А за нами – демонстрація, засада, вони хотіли змінити свою форму – значить зайняти місце своє в уряді. Такі підготовлені люди були і на це діло. Сама природа готувала їх таких.. Цар був батько всьому цьому, а тепер теорія набралась сил своїх, не стала служити рідному батькові, узяла пішла своїм наміром проти нього.

      59. Я любив батька як такого, старався допомогти йому в його шахтарському житті. Його дражнили «Шишкін», а я тоді клав усі сили, щоби він був Корнієм Івановичем. Так це й буде. А придумане необґрунтоване, воно залишиться заплутаним. А ось це треба буде: ті люди, заслужені моєю еволюційною ідеєю, оточені Духом Святим – це є перший початок усього нашого великого життя. Солдат не повинен призиватись, він не повинен служити кому-небудь у цьому ділі. Його в цьому душа добра й серце на це все – бути від цього діла звільненим від усіх законів.

      60. Самі кричать у весь голос: не треба війни, а треба життя. А самі бояться упустити своє місце, бережуть його як таке, вони визнали  його своїм. У людей присвоєно місце як таке. Щоби було своє, цього нема. Ми, усі люди, є за це діло. Нам не треба робити цю зброю, щоб це місце цією зброєю охороняти. Цей чоловік жене нас у бій за це саме місце, за своє, він примушує нас, щоб ми вмирали за нього за такого. А він наказує робити те, від чого робиться нам у цьому ділі погано й холодно. Ми нічого не робимо й не вміємо робити, щоби ми  не застуджувались і не хворіли в житті. 

      61. Ми, усі люди, є цього підпорядкованого характеру; нам сказали – треба буде робити, ми робимо. А раз ми з вами робимо, це діло в нас виходить живим фактом. Ми  недоробили це, умерли на віки віків. Умови примушують нас помирати в цьому ділі. Солдата навчили у цьому, підготували, пихнули в цю війну, щоби він воював. А на війні є дві сторони воюючі, одні стріляють і другі стріляють. Комусь у когось треба попадати. Для цього правитель зробив  війну. Вони хваляться своїм місцем: це ми, мовляв, напали своїми солдатами на правителів. Вони винуваті за їх погрозу. Уряд на уряд нападає зі своїми солдатами.

      62. А солдати несуть у цій війні обов’язок. Солдати розвідники. Солдат  вбиває солдата ні за що, а офіцер командує солдатом. Досить такого права. Треба зняти адміністратора з путі. Людям  не треба розпоряджатися людьми, не треба примушувати, а просити – це буде треба. Люди розумного характеру, а не те, що робиться. Треба відмовитись від цього, якщо прийшов  на арену Сам Бог. Він не їсть того, що треба. Він бореться за ту істину, котра повинна бути в людях: ніякої зброї не треба, ніякої війни за місце не треба, а в людях треба свідома любов, один одному допомагає – ось це буде життя безсмертне. Люди мають любити людей, а не нападати, не вбивати.  Треба буде вчитися жити. 

      63. А ми  захоплюємо місце, а людей примушуємо, щоб вони охороняли тебе зброєю – це безсиле діло. Люди старались зайняти те місце, котре присвоювалось своїм іменем свого діла. А він, як теоретик, повинен бути вождем усього народу, він вводився людьми, як голова всього народного добра. Люди поставили його й сказали про те, що ти будеш вождь усього нашого народу, усіх наших людей. Ленін уже був, а я їхав у Петроград. Мене, як новобранця, зустріли люди, їм здавалось, що ми – це вівці сільського характеру, я був у цій череді. Ми попали в М., нас туди  затиснули офіцери. Перед нами від уряду виступив підпрапорщик, він поздоровив нас меншовиком Керенським.

      64. Ми їхали із села царю-батюшці служити, а виявилось, якомусь мужику. А війна розгоралась, і союзники наші  не допомагали цьому. А більшовики зі своєю партією готувались разом із робітниками, бідними селянами захопити синове право зі зброєю в руках. Так воно робилось у природі: той хазяїн, у кого є зброя сильніша; а сила в того, у  кого є люди. Ленін теж хотів зробити людям непогане. Паршек – солдат-гвардієць. Полк привчався, як обходитися з гвинтівкою й стріляти у ворога. Він був 12 роти, четвертого взводу, першого відділення правофланговий. По його строю ходив взвод. Відділення командира Литвиненка, хто давав йому позачергово наряд… 

      65. Паршекові був  клімат не по душі. Під час стрільб його клали в околодок. А коли змагання було, то Паршек попав у ціль трьома кулями, він був переможець. А фронт цієї війни, ради цього діла всі церкви дзвонили. А Керенський своєю меншовицькою хваткою нібито на фронті кричав про перемогу над ворогом: «Наша бере». Я був настроєний піти для життя свого кого-небудь пограбувати, така думка тоді мене оточувала. Але природа, вона вже охороняла мене, робила мене в цьому щасливим. Я був у караулі в Павловську; із вокзалу виходжу, а портик лежить, у ньому повно грошей. Я зажив тут із цього часу. У міському саду солдати грали в карти, я туди прийшов, обіграв. Мені везло, у мене десь беруться гроші.

      66. Я зшив офіцерський мундирний одяг і додому відіслав. Словом, мені везло в службі. Я не знав: для чого це в житті робилось? Я старався попасти на фронт і там побачити людську бойню. За що вони воюють? Вона робилась через зло самих правителів. Вони хотіли, щоб їхні люди йшли проти інших людей зі своєю технікою, убивали за цю ось землю, на котрій їм доводилось, як баранам, фізично битись. Вони жили там, спали, берегли там свою сторону. Їм хотілось, щоби чужим скористатись. А в руських відбулась революція, вони поділились пополам: одні хотіли війни, інші виступали проти – це більшовики. Вони добивались права, щоб ні з ким не воювати. Таке життя ввів Ленін, саме життя потребувало цього від людей.

      67. Цим більшовики ввели свою ініціативу  в люди, але полководцям офіцерам не по душі таке вчення їхнє. Вони не кидають своє таке сильне вчення. У них солдат призваний для того, щоб він беріг свою Батьківщину, як око. А ми, тактичні вчені люди, із своїм знанням розбираємось, як треба воювати. Без природи ні одна війна не обійшлась. Вона дає солдату бідному, нужденному те, що буде треба у війні: землю розташувала, воду дала, а повітря не почато, – у чому люди роблять усю техніку, котра треба буде воїнові. А люди женуть людей у бій, примушують своїм законом убивати нападаючого. А нападаючий – це бідний, нужденний, хворий у цьому чоловік. Він найнявся служити для цього діла за гроші – це його таке життя.

      68. Він найнявся, він продався – це його таке життя.  А ми, уся радянська влада, теорією оточені, усі вчені люди командують усіма невченими людьми. Їх такий є обов’язок – виконувати наказ самого народу.  Народне це вчення.  Один завойовує успіх, інший  втрачає його. Ми, люди, народжуємось живими, життєрадісними для того, щоб поповнювати ряди свої, а не хочемо утримати цих людей  державою. Вони  є в нас у великій нужді, їх оточило горе, біда в цьому, вони ображені в цьому ділі, у них нема того, чим жити. Батько є безсилий  задовольнити це дитя. Ми, усі діти, перебуваємо на утриманні батьків – це все чуже. У батька зовсім нема. Батько може дати, він може   й не дати.

      69. За історією, батько розпоряджається своїм дитям, воно підкоряється йому. А тепер син увів таке право: батько народив його, але розпоряджатись не має повного права, у нього відібрала революція. Ленін не послухав батька, пішов проти самого самодержавного царя. А цар був у цей час Батько Бог землі. Він що захотів, те йому зробив. А тепер син убив батька  за це саме. Щоб  цього зла, ненависті не було в житті, треба ввести всім оплату, що забезпечить життя – ось це нас урівняє. Ми перестанемо жити так, нас оточить істина. Усі ми в цьому ділі: старі й малі у житті своєму одержимо рівну зарплату. Ми не будемо красти, ми теж не будемо хворіти. Ми отримаємо заслуги від природи.

      70. На землі ми знайдемо людський рай. На цьому місці ми перестанемо так користуватися потребами – це є Чувилкін бугор. Він є там, де я народився, – в Оріхівці Лутугинського району, Ворошиловградської області.  Звідси взяли мене, щоб я, такий юний молодець, захищав свого царя. Питається: за які потреби? Паршек молов шнидирит, а полячка,  вічна месниця, хотіла вбити Паршека. Але вона пішла так, як національні поляки робили над руськими. Вона не знала про Паршекову природну таку силу. Він був щасливий попасти туди, де покоління Романових 300 років проіснувало. А тепер самі приїхали сюди в це Царське Село, а царя нема, він сидить під арештом.

      71. Якби не ця моя заводська робота й не природа, вона оточила такою атмосферою. Її природа людям усім показала: від сходу до заходу був проливний дощ ради Паршека. Він був оточений самодержавством батька; природа не захотіла, щоб Паршек був у цьому учасником. Вона була за нього. За це все, зроблене ними, капіталісти свої чоботи не зберегли, а їх забрав із магазина  Паршек, і сторожа не зберегла. Усім людям вона позав’язувала очі, щоб вони не бачили й не чули. Така дощова дорога була, ми пробрались до залізниці, вона підібрала нас по путі й висадила, де треба.

      72. Так вона робила. А тепер молодь вибрала його від новобранців у солдатський комітет за те, що він захищав їх. Це була сила Паршека, він готувався до самозахоплення Зимового палацу. Його діло – розсікти атмосферу фронту, бо генералам було це хвороба: царя нема, а є якийсь Ленін. Він ввів радянську владу й проявив партію. А Паршек сказав слова тільки: «Ми замиримо цю війну». Так воно й вийшло. Більшовики голосували щодо війни, а я був більшовик. Капіталісти образили мене, їм була така біда, їх оточили такі умови, раз уряд арештували. Мені доводилось слухати в гарнізоні Царського Села слова від самого Керенського. Він хотів перемоги над ворогом.

      73. Це було перед маршовою ротою на фронт. Паршек не захотів користуватись таким прибутком, його потягнула війна. Він виграв багато грошей, із котрих послав матері сто карбованців. Його підхопила маршова, як добровольця цього діла. Він їхав туди, щоб не було цієї війни, чого хотіли всі люди. Я не думав про це, воно так робилося саме природою. А Паршек ішов  по всьому фронту на південь, старався почути. Його пробудила Тернопільська станція, він почув стогін поранених. Нам тут уже відчувалась близько війна, були такі вибухи, вони робилися кимсь, але нас, як новачків,  так наближало. Ми пробирались по вузькоколійці. Ось-ось, фронт буде скоро, а його так і не бачили.

      74. Галич. Наша маршова рота  прийшла туди. А частина регулярного нашого полку розташувалась, вона не прийняла нас таких у зв’язку з відступом. Ми, усі воюючі частини, під прикриттям стали здавати цю завойовану Галичину без усякої такої паніки. Ми йшли, як і всі солдати, щоби нам усім було відомо відступ. Ми, як такі, йшли на свою руську територію. Ми  не хотіли їхнього, а на своїй ми станемо грудьми. На річці Збруч доводилось розмовляти багато, торкатись наших руських таких  частин. Ми йшли рядом із підводами місцевого характеру. Це їх діло в цьому, вони не були задоволені нами. Коли доводиться звертатися до нього за чим-небудь, хочеш одержати реальну відповідь від нього, то він злий, нас вважає нехорошими руськими людьми.

      75. А все-таки їдуть, скажуть про свої милі, яка була відстань. Це нам так точно не треба було, ми йшли по ось цій дорозі самі, без усякої команди. Що ми тоді думали? З голови не виходило все сільське дитинство. Ми там були вільні руські козаки, з котрими багато хто рахувався, говорили, як із підростаючим парубком, поважали його за такі заслуги, особливий учинок. Я – чоловік, у мене є руки, ноги, на котрих по землі повзаю,  голова є, у ній розум; багато думаю, особливо роблю практично. Дорога від самого порога. Ти не підеш без усякої зброї і там ти нічого не зробиш.

      76. Тебе підготували, з тобою багато займались, умови створювали. У разі якого-небудь нещасного діла, за тебе весь живущий народ. Твоя вся сім’я забезпечена. Ти їдеш на такому криголамі, котрий усіх як одного експедицією в Арктику доставляє. Ви приїдете туди з хорошою зброєю без мішків – вас не залишать там. Ви маєте для цього все,  можете жити тривало так, як усі експедиції провели своє діло. А ви прибули на землю свідомо вмирати. Ми, усі добрі  люди, одержали від природи, земля прибирала й прибирає нас усіх наших таких ось людей. Вони не пішли з Космосу, у невагомості ми не одержали нового теж.

      77. А от практик свого життя проявив любов свою природну. Вона захотіла народити нового чоловіка без усякої потреби на Чувілкіному бугрі села Оріхівки, Лутугинського району, Ворошиловградської області. Іванов Порфирій Корнійович узяв сам на себе довести діло до кінця через те, що охоронці 15 липня 1975 року перешкодили йому. З 9 липня 1978 року він залишився без усякої потреби, уже сьогодні шостий місяць він залишається без усякої їжі й води – ось це нове в житті робиться чоловіком для його продовження. На чому базується Учитель народу? Він це одержав від природи через свій практичний труд. Це його така турбота в цьому.

     78. Він недаремно ходив по землі. Але спершу нічого не думав і не старався знати, що в людях робиться, і для чого це ось діло, котре ми так почали в цей час. Ми так робимо його, а в нас не виходить так, як це треба. Ми з вами, усі до одного чоловіка, учимось й інших у цьому ділі стараємось учити, щоб ми багато знали й робили в природі технічно, штучно, у хімії. Але щоби нам ходити фізично на ногах для свого власного життя, ми боїмось залишатися в природі босими ногами. Нас тягнуть умови: шеврові чоботи, лаковані черевики, шовковий одяг, жирне, солодке й багато страв, житловий дім з усіма вигодами, – у чому б жити, але природа не дає за наше все.

      79. Ми помиляємось у цьому ділі. Ми, живі люди, опинились у чужому. Нас не задовольнило це все. Ми, люди, такі є в своєму житті: нам дай, ми нічого не знаємо більше від цього. Нас оточує наше незнання, ми хвалимось чужим.  Один мужик цього ось села в своєму домі сідає їсти за свій стіл, як завжди. Він приготував наперед добро, а сьогодні доводиться їсти до відмови стільки, скільки хочеш. А коли ти наїсися досита, то треба одягатись тепліше. А на вулиці зійшлись мужики, своїм добром хваляться, хто чим. А я хвалюсь цим ось чужим. Мало того, що я наївся, одягнувся – усе це чуже.

      80. А в мене заболів живіт, треба лікаря. А він сам такий доходить, він  стоїть на черзі. Це історія все говорить, а природа робить на Паршекові. Ми здали всю Галіцію  без усякого такого бою. А тепер полк прийме їх, йому треба були люди. А коли ми ввійшли в полк, він узяв нас на утримання. Ми зайняли позицію воювати з німцем. Нас ставлять по порядку на чергування то туди, то туди. Бояться свого ворога, а ворог став мати перевагу. Нашим руським солдатам  не треба війна. У руських був Ленін, він увів своє більшовицьке ядро, йому не треба ця капіталістична війна, Ленін був проти.  І так два табори і не за те, і не за інше. А хрести й голова?  Так вона не буде в кущах.  

      81. Хрести так не даються на фронті, солдати одержують їх не часто. Це є дещо таке, тут можна загинути не нажившись. Я отримав лист із дому, через що танцював. Радість моя. А він не від рідних, а від коханої. Нам довго не доводилось сидіти в окопах. Німці хотіли наступати, але не пішли. Руські теж не пішли. А такий наказ від когось надійшов усім гвардійцям у тилу на замирення на Дону генерала Каледіна. Це місце межує з нами. Бідні козаки взялись за батюшку-царя, за годувальника. Донці – віруючі люди, але воюючі; вони Богу вірять, а самі лізуть до іншого в кишеню чужим скористатись. Земля не дана нікому, як козаку кінь його, він воює на ньому.

      82. Ми, як гвардійці, залишили фронт і пішли пішки в тил Росії Каледіна замиряти. А палку геть: по вільній землі доводилось іти.  На це все дрохви десь узялись, три великі птиці. У кожного солдата, як мисливця, з’явилось таке бажання зі своєї рушниці стріляти. Їм усім ніхто не забороняв стріляти, крім одного мене, такого ось солдата, за котрого вже природа заступалась. Вона не хотіла, щоб  у мене блищав хрест на грудях. Вона не дала нікому вбити цю птицю, котра одержала життя своє. Вона довела нам усім: у цьому ми не заслужили  зробити це й не зробили. Бажання залишилося в природі за моєю думкою, воно залишилось у природі силою, я охоронявся нею.

      83. У цей час людям треба було захопити владу в цьому ділі, щоб нею управляти. Люди перестроювались, захоплювали за собою право. То батько розпоряджався своїм сином у своїй сім’ї, був ватажком. А революція перемінила, ввела в життя свого рідного сина – діти узяли верх над батьками. За всім законом стало робитись. Якщо ти батько своїх рідних дітей, бери їх на своє утримання до самих таких літ, як за дітьми доглядають – поять, одягають, їм будують дім. Батько розпоряджався, як своєю дитиною. А тепер така потреба введена перед батьками: ви  народили їх – зумійте забезпечити. У зв’язку із цим люди в природі крали, вони вбивали, старались жити по-своєму. 

       84. У них було введено своє власне  хазяйство, у декого воно було розвинуто. Люди жили по-різному. У селі були багачі, були бідняки, між ними були шахтарі, заводські наймані люди. Паршека батько – шахтар. У нього, як Паршекового батька, питали люди: «Куди дівати будеш Паршека?» Він їм відповідав ще до цієї війни: мовляв, його життя – Чувілкін бугор – це його все в цьому ділі життя. За це Паршека взяли на війну воювати. Він недаремно перебуває тут, його діло живе з нами, він є природою обдарований. Він недаремно попав у гвардію. Природа робила йому так, як зробила цим трьом птицям.

      85. Вони залишилося в живих через одного Паршека. Батько намітив йому ще тоді цей Чувилкин бугор, він не проминув його із спадщиною. А тепер він робить разом з усіма такими похід по природі. Вони не хочуть, як і всі, воювати,  а хтось держить їх. Вони напали на винокурний завод, вони так скористались ним: усі воюючі люди, за чотири роки війни їх не вбили, а тут від спирту загинуло 23 чоловіка з полку. Я свідомо не робив це. А старався почути від солдат: у якому дусі знаходиться фронт і що робиться в Петрограді? Хто там захопив владу? За всім цим порядком сама природа знаходила людей за їх усе те, що вони робили. Їх оточила хвороба, вона  примусила їх іти в бій за правами. Вони із зброєю в руках зробили все, що хотіли.    

      86. Усі ображені люди оволоділи законом, їм допоміг теоретично Ленін. Він оголосив: земля буде ваша; заводи, шахти – ваші. За це ми як такі ухопились життям. Установчі збори робились, усі існуючі люди представили свої партії. Вони більш за все старались попасти до солдата, йому розказати, за що він воює. Сам не знає, за що?  Його красиві слова, їх люди навчились так спритно представляти. Я, Паршек,  їх слухав, але не доводилось це все бачити. Це слова, вони прикрашали людей цим, своє місце залишали за собою. Ми почули таке запрошення: завтра до церкви на площу всьому полку зібратися без усякого строю, приїде делегат більшовик.

      87. Ми, усі солдати як один, такого запрошення не мали, а тепер нас більшовики запрошують. Їде вона, жінка Баш, на артилерійському передку на парі сірих коней, трибуна їй приготовлена. Вона їхала, ми бачили, чекали від неї слова, що вона скаже нам. А в неї одне – з нами такими поздоровкалась. Ми відповіли їй в один голос: здрастуй. Вона  спитала в нас: «Чого ви тут зібрались?» Ми  відповіли їй: мовляв, війна держить. Вона стала говорити. Війна треба генералам, у них земля, у них заводи, шахти. А вас таких чекають ваші сім’ї, батьки, матері, брати, сестри. Вона просить нас, гвинтівки свої держіть у руках, вам доведеться воювати з генералами. Вони не дадуть своє багатство, у них своя капіталістична сила, так даром вони не дадуть. Ми, більшовики, повинні відібрати у них зі зброєю в руках.

      88. Так вона учила нас усіх, а робити не було кому. Паршек сам придумав. Федору Бочарову, він чергував по роті, дав чистих конвертів з паперу для того, щоб він на них приклав печатку. Аврама примусив, як українців примусив фронт для демобілізації війська. Зі свого села нас було четверо. За батальйонного розписався Паршек. Ми із цим поїхали, як сказала Баш. Ми виявились у полку перші. Ми йшли на станцію Жмеринка по впалому білому снігу, він прокладав нам дорогу додому. Ми не хотіли воювати так, як ми  простоювали в тилу, готувались, як треба буде німцю свою Україну здати без усякого бою.

      89. Я їхав додому не без нічого, а з місією. Переді мною були шахта й завод, куди я не пішов, а взявся за приватну власність. Революція загриміла. Паршек виступив, але скоро він вернувся. Йому не подобалась батьківська кличка, його дражнили “Шишкин”. Мене, як сина, заїдало це. Я поставив перед собою таку історію цього добитись від своїх людей. Я їхав, ні про що не думав, крім цього. Не встигли прийти в Жмеринку, уже поїзд на весь Донбас. Це все робилось моєму такому здоров’ю. Щоб я в цьому всьому ділі пристав, природа мене по такому снігу на білий світ. Природа мною рада. Не встиг приїхати в Петроград, царя не стало. Я був обраний у солдатські депутати, а щоб я  розумів щось у цьому. А люди готувались, я не мріяв про це захоплення, не збирався хазяйнувати.  

      90. Я був воїн, але кинув це, пішов із фронту. А от природа, вона женеться за мною слідом. Не встиг доїхати до свого дому, потрібна була між фронтовиками демобілізація. Десь узялась Миколаївська горілка, її брали фронтовики в Луганську, і на це встиг Паршек. Йому як такому не до неї. Люди її пили, а Паршек її готував. Горілка – були гроші. Він ріс цим і піднімався вгору своїм ім’ям, його оточувала батьківська бідність. У батька багато дітей, а женитись буде треба. Хто в таку сім’ю згодиться? Та ніхто, крім однієї бідності. Бути в цьому нежонатим. Сестра Марфуша привезла з Луганська подругу Уляну, з ким я як із чужого села познайомився. Ми з нею полюбились, оженились. Я став жити з нею так, як ніхто з наших не жив.

      91. А я зробився комерсантом. Для цього й природа нас таких звела в житті своєму. А німці в цей час окупували всю Україну. Я був із своєю думкою не за німця. Хоч він взяв мішок зерна в мене в моєму ділі, він зачепився своїм кінним взводом.  Махно зупинив його; як хотів, нападав. А в цей час на більшовиків обрушились, хто звідки хотів; хотіли  більшовикам перешкодити. Вони  помилились цим: вони не знали Паршека. Він  є сам більшовик за ділом, а за нього – природа.  Босого червоноармійця вона посилала в бій, щоб генералу будь-якому дати відсіч. Паршека думка хороша від предкової мови, вона допомагала йому. Особливо Паршек був за Сталіна, він завжди  допомагав партії, Сталін вигравав у всьому. Паршек зустрічався із Сталіном, з Ворошиловим. 

      92. У Паршека народилась така ідея, він  знайшов її в природі: своє установлювати, а іншим не заважати. Тому радянська влада, вона заснована ображеними людьми, нужденними, хворими, а за них стоїть горою Паршек. Йому, як такому, довелось завадити державі своїм власницьким хазяйством, нелегальним своїм ділом. Він був позбавлений волі на два роки за 169 статтею радянським законом. Шахтинським судом осуджений у Каменську тюрму як виправну колонію. Мій труд – Донець, засипаний гравієм. А потім у Холмогорки по річці Низовки, Верхня й Нижня, я був лісорубом. Один з усіх виконував, перевиконував. А присланий начальник хотів убити мене, йому довелось поплатитись за мене – ось де природа не забула про мене.

      93. Якби не матір природа, радянській владі не існувати в таких людях.  Паршек переховувався від козацької влади, він не йшов  служити їх закону  Вони приїхали кінною сотнею, оточили батьків, куди мій батько Корній попав за мене. Його били шомполами, 25 ударів. Він  постраждав за мене. Так що ж ви всі, нападаючі суворого виду генерали, котрі  самі не обійшлись без природи. За них вона не стояла горою, провалились ради тільки Паршека.  Він був у ній заслужений.  Не буду хвалитись, істинно скажу про боротьбу продовольчого комітету. Я, як робітник, фізично заробив зерна, а в мого батька відібрали його, як у спекулянта, дали документ від продовольчого комітету. Я перевів його на папері, усю Донецьку місцевість перевів, на муку перемолов за гроші. Природа охороняла мене від незаможних.

      94. Я залишив Червону Армію, вона захищала мене, як бідняка. Я робив цю власність, тому сам себе я не жалів виправдати в труді. Якби не природа, вона умертвила таких героїв, як я. Позамерзали вони.  Я не знав про це все, що я такий народився у цьому ось для цього діла. За моє таке, зроблене в Холмогорській колонії, я  один був звільнений наглядовою комісією. Я плакав від цього всього радісного, зробленого мною в людях. Я був бригадир у засуджених у шпани, давав їм те, чого хотіли. Вони виправдали мене. Куди діватись після мого покарання? Я вибрав для себе роботу вантажника в транспортному цеху. З Федоровським удвох показали, як треба робити. І тут із-за цього обману природа ламає ребра, що мене такого примусило робити те, від чого став описувати це ось у житті.

      95. Я зроду не був комірником лісу й не знав, що це таке об’єм, кубатура. Моя робота проходила в лісі. Я там підготувався, а тут люди мене запросили. Я  не відмовився, коли треба торгувати м’ясом. І тут природа за мене. Я проходив у такого чоловіка випробування, а мені Сашко Ковальов сказав  на випадок: «Гроші підкинуті, ти не бери їх». Я цим виправдав довіру до себе. За що тільки я не брався й що тільки не брався робити, у цьому люди запрошували. Їм хотілось, щоб я  робив їм. Вони отримували від мене, від такого чоловіка, котрим уже керувала природа. Без неї моя думка не змогла сказати свої слова. Я дочекався цього в житті своєму. До мене приїжджали підводи за лісом, день і ніч не спав, а робив чесно. Директор радгоспу Суязов запросив до себе завгоспом.  Я  прийняв у нього за актом комбікорм для тварин, що належав радгоспу.

      96. У всьому Звіреве я відповідав за нього. Якби не природа – не повітря, не вода, не земля – я не був би в цьому і не бачив того, із чим у житті зустрівся. Я був близький до того, щоб робити. А коли я прийшов із фронту, то не пішов у найми, не став продавати себе, став шукати в природі те, чим була можливість жити. Мене оточила в природі батьківська бідність. Він народив нас, а щоб жити так, як наші предки без потреби обходились, то Паршекові треба в своєму житті змінити свій сільський у нестатку потік. Йому треба була вільна земля, він хотів зробити свого отця на ній, щоб він був Корній Іванович між людьми.

      97. Це примусило його з директором радгоспу учепитись за свою роботу, котру Паршек ніс у Суязова, він відповідав за неї, як відповідальна особа. Його прямий обов’язок був такий: охороняти соціалістичне добро, як око. Паршек був правий щодо своєї дорученої роботи. Його перевіряли із центру, у нього не знайшли ніякої помилки. Але Суязову хотілось прогнати Паршека, хоча він був правий. А Суязов, він же комерсант, говорить: звільнити мене. Він не хоче, щоб Паршек із ним нарівні робив. Паршек доводив своє, а Суязов вимагав цього вигнання аж до тюрми. Паршека посадили без усякого рішення, він сів у тюрму ні за що.

      98. А раз він сів без прокурорського нагляду, його тут же випустили. Його судили, прийшли сказати Паршекові його правду, але зробити нічого не змогли. Паршек був по-своєму правий. Його діло звучало і в Оріхівці, він був правий. Люди бачили його, виявили, що він злодій, а не посадили в тюрму. Для нього це ніщо. Тоді природа була за Паршека, і тепер вона примусила народного суддю розказати йому правду, щоб Паршек згодився з ним: цю місцевість треба змінити на іншу. Суддя послав сам на Кубань: «Там теж такі люди, ти поживи з ними, там попрацюєш». Він, як суддя, вибачився. А Паршекові треба життя, та ще яке, а йому не дають його. За нього природа, а в природі живуть люди, вони не дають розвернутись Паршекові. Його батька осудили позбавленням свободи на п’ять років висилкою в Архангельськ.   

      99. Він перебуває там, а я, син його, терплю, але він звільнився, він без мене на волі вмер. Ця історія ніким не доведена перед природою. Вона народила мене таким, вона веде так, як це треба в житті. Я вже пишу про неї, я їду на Кубань, люди посилають мене. А моє діло – думати, що я там повинен робити, для мене там яка робота. Природа була за мене, а в ній є люди, вони зустріли мене із своєю роботою в Армавірі в сінному пункті розпоряджатись комбікормом. Успенський млин. У мене є транспорт, весь облік прибутку, збитку – це моє діло, воно робилось. Люди приїжджали, від’їжджали, їм треба корм – залежало від мене. Я це все робив так, як воно є – тверезо, розумно. А люди бачили це, старались  зробити це все. 

      100. Без природи нічого не робилось. Я годував тварин. Мене за моє в природі вона так не забула. Люди зберігали мене, вона  готувала мене з місця в інше, як це треба. Люди кочували в ній, вони зустрічали, вони проводжали. А природа – це найголовніше. Я ще йшов від неї, а більше за все вона вела до себе. Я  багато пишу про це й буду писати: у мене є тільки природа, люди робили в ній,  люди давали дорогу. А раз мені довелось їхати на Кубань, то тут розташований Кавказ, снігові гори, бурхливі ріки, що мене так наближало. Мене як такого запросили в Ярославський радгосп. Я був від радгоспу в Любинському представником. Те, що треба радгоспу людям, я одержував за домовленістю, але довго не довелось працювати там: директору не подобався. 

      101. Він дав розрахувати. Куди діватись? А мене як такого запросили в експерти лісу в Новоросійськ, там я був на прийомі – не пройшов. Тоді я їду назад, мене шукає робота. Я поступив в Армліспромсоюз в Армавірі – ось тут-то із своєю головою, із своєю шевелюрою, люди дуже сильно сміялися з неї. Я почав ходити без головного убору так, як бачив грузина Еліава. Із нього я брав приклад, коли армавірські східні вітри прослідкував на голові. Я, говорить Паршек, пройшов із своїм здоров’ям від самого Адлера, старався попасти в армавірські східні вітри без шапки –усе це робилося мною для загартування. Уся місцевість, вона служила природою, вона просвітила мене.

      102. Я почував по дорозі такій не те, а інше. Я пробирався один по ній, а зі мною зустрілась думка така, котрої не було ніколи, її створила природа через моє волосся.  Я шукав цей початок у цьому ділі, на 35 році мені довелося зустрітись із цим – це моя голова, вона заговорила з природою. Чому це так робиться в людях, вони багато так їдять,  вони одягаються до тепла, вони живуть ц домі з вигодами, а якщо розібратись, вони хворіють і вмирають? Це – їхнє незнання й небажання, щоб у цьому жити.  Я став ритися в цьому ось, знайшов книги професора Ранке про людину, його внутрішності, його зовнішності, його всі клітини, його тіло. Паршек торкався усього йього – це його художня сторона, теорія. Це все наробила природа, вона вела Паршека за ніс.

      103. Вона так ось годувала, поїла, одягала, у дім заводила його, примусила робити те, що буде треба. А все-таки в голову прийшло це саме, від чого й почалось. І до цього діла на моє горе люди десь узялися, бідні, нужденні, хворі, ображені, котрим довелось низько поклонитись і сказати ввічливі слова про це.  Ви, люди, живущі на білому світі, хочете  жити, а самі нічого легкого не робите для цього. У вас нема охоти, щоб зробити те, від чого б стало вам в цьому легко.

      104. Ця штука зроблена  мною в природі, а люди побачили, вони претендували на це все. Вони говорять, показують пальцем: сам навчив себе такого, а нам не треба підказати? Ніби якась образа. Я не ховаюсь і не йду нікуди, а навпаки, усіх вас прошу запам’ятати наступне: це не моє, а ваше всіх – треба робити діло любові. Я послухався природу, вона підказала мені, як людині, щоб я любив її від ніг до голови – це моє таке діло. Я одержав від природи вказівку зустрічати людей, у них питати: а що вони роблять у природі, щоб не хворіти, не застуджуватись? Вони живе так, як усі люди, що стоять на черзі. Вони не впевнені, що завтра не захворіють.  Їх діло одне –  надіятися на щастя.

      105. А якщо сказати про гарантію ту, котру нам, усім людям, Паршек  підносить. У природі нам треба пробуджуватись повітрям, водою, землею – це було вчення природне Паршека. Він не боявся зустрічати всяких людей, з ними говорити про їх хворобу. Паршекові не треба ніяка людська хвороба. Сама природа має повітря, воду, землю. Вони створили  нам для того, щоби люди жили технічно, штучним оточувалися, хімію вводили. Вони фізично  відійшли від усього цього, не задоволені, чужим оточені, вони бояться показати своє, безсилі боротись у своєму житті. Вони потребують в умовах,  природа може прибрати їх у будь-який час. Вона є всьому діло, вона зробить те, що схоче.

      106. Усьому діло – матір. А раз матір народила нас усіх, то вона умертвить нас усіх таких. Ми, люди такі ось, є безсилі в цьому ділі, ми є безсилі жити. ми не навчились жити тут, у цих умовах. Усе це історія. На цій ось землі Паршекові доводилось залишатися без допомоги, вона залежала від природи в цьому ділі. Вона є наші земні люди, вони робили все, вони вводили свій спір щодо цього.  У них вічно народжувався прибуток, їм це все давалось життям, від чого Паршек не відмовився. Йому доводилось узятись за наших земних нужденних, хворих людей. Він знайшов їм ці ось засоби й став вводити їм через свій організм – це його велика в цьому допомога. Паршекові не треба хутір чи село, місто.

      107. Йому не треба мертве бездушне, природа оточила його, вона заклала своє таке, свій такий дух має. Ця картина вийшла в Паршека, його дух у цьому живий невмираючий. Він залишив свою таку роботу, перейшов у місто, став учитись, він багато писав про це. Йому довелось через свою шевелюру йти з роботи. Він довго не держався, він не був священиком, а люди визнали його, що він є священик. Вони написали в райком, а райком написав директорові, нібито я відмовився від роботи. Мені так і треба було. У цій місцевості шість місяців я проходив свою практику, діло, з природою говорив, хотів, щоб людям  було легко від цього. А мені не вірили в цьому і не хотіли, щоб я  робив це.

      108. Хіба можна  забути про це? Це історія, котру створила сама природа, Паршек прожив  і продумав разом з нею на білому світі. Він робив у житті те, що доводилось від природи. Він отримував хороше й погане, його життя проходило разом на щастя. Якщо було добре, він жив добре; якщо йому було погано, він терпів погане. 35 років він жив і робив, як усі люди в свій час. Вони  недоробили, помилились ц ньому. А зробити те, що треба було робити в житті, ми не хотіли й не вміємо – ось тому ми з вами хворіємо й застуджуємось. Ми не гарантовані в цьому ділі.

      109. Ми, всі люди, були хворі, нужденні. Нам дай, ми більше нічого такого не знаємо. Ми радуємося новонародженому, ми робимо банкет – це нам Бог дав. А коли збиток приходить до нас, то ми плачемо, говоримо: нас покарав Бог за це діло. Ми прогрішили в цьому ділі, природа покарала нас у цьому. Ми маємо такий потік, живемо в цьому один раз, а в другий раз ми всі вмираємо. Так жити, як живе в природі наш Паршек! Йому от, от  іде такий могутній для нас час 20 лютого 1979 року, йому виповниться 81 рік. 35 років він жив із нами так, як ми жили, а потім він відмовився через свою думку, з нами такими поділився. Він залишив нам наше життя хороше й тепле, а сам узяв своє погане й холодне.

      110. Сорок сьомий рік пішов у житті. Я був такий, я є такий, і я буду вічно такий: мені холодно, мені погано. Я не приймаю такої їжі, як ви поїдаєте її до бажання випорожнитись. Ви – пожирателі всієї природи, убивці її й злодії. За що вона буде жаліти вас, якщо ви маєте курочку в дворі? Вона несе вам щодня яєчко живе, енергійне. Ви не зробите своєю технікою цього. А ви ловите її, голову рубаєте, пір’я щипаєте, а тіло кладете у чавун у воду, суп варите, а потім це все з апетитом поїдаєте. У вас заболів живіт від цього всього, ви кличете лікаря на поміч. Він же сам такий є бідолаха, ми вчили його для цього діла. Він – технічний чоловік, щоб він згодився з моєю ідеєю.

      111. Він за Паршеком не зуміє, умре як ніколи, жити не буде. А як же Паршек?  Він не вчений, він – практик, природний чоловік, любить її, не йде від неї. Подивіться на нього: він же роззутий ходить зимою, літом. Закликає, просить нас як таких живущих людей. Чувілкін бугор,  він не мій, а всього світу людей. Ідіть, кланяйтесь йому, його ви просіть, як природу, вона прийме через мої руки, водою пробудить, хворіти не станете, застуджуватись не будете – ось де й яке життя наше невмираюче. Його знайшов у природі Паршек у цій колдибані не один, а багато людей. Дивіться, смійтесь із нас, як із дурнів. Паршек приїжджає з нами сюди, він є  вождь, поводир цьому всьому. Він з нами разом.

      112. Ми знаємо його, як чоловіка нашого Оріхівки. Сюди, на цей бугор люди приїжджають з усіх міст, навіть із Москви, із Києва. І вони вже приїхали на цей бугор, перші початкові з Лутугине. Я прийняв їх на бугрі, як і всіх приймаю. Вони скупалися з нами 26 листопада. Паршек прийняв і розцілував їх. Вони теж не вмерли від цього. Мешканці Оріхівки бачили, як я цілував їх після купання перед лицем усіх. Ми бачили це все, старались бути в природі свідками цього. Це правда, із правд правда. Їх примусило хворе життя. Син епілептик, він страждає від припадків. А тепер вони такі життєрадісні, вони приїхали з нами разом на своїй машині на цей Чувілкін  бугор.

      113. Це прибуток із прибутку, він не стоїть, він рухається, і буде рухатися з одного в інше., то одне, то інше. Я, говорить Паршек, потребував практики. А хто мені її дасть? Тільки подумав, а природа людей послала. Вона оточила їх неправдою.  Паршек зроду проти попів, він, за ідеєю, – більшовик, він – далекий від релігії. А люди додумались зробити його священиком через його шевелюру. Тоді в радянському апарату немодно було служити священиком. Йому в людях не довести.  Вони судили, радили, прийшли до одного висновку такого: треба  позбавитись від нього, як від священика.

      114. Райком зробив догану директору ОРС, як комуністу, за те, щоб забрати священика. Я говорю їм одне, а в них – інше. Я не довів  природі, вона дала мені свій режим, ніби я відмовився від своєї роботи. А тоді закон був: шість місяців Паршек повинен не поступати на роботу. А тоді картки були проблемою, вони видавалися строго. А їх зробили так, що сім’ї хоч помирай.  А я сам пішов у природу, вона зустріла мене колючками, я порізався до крові. А Юта-балка допомогла своєю водою. Я ліг в лігвище свиней – біль десь ділась.

      115. Я йду далі по природі через місто Шахти, а люди стояли в черзі за водою. Я поставив таке питання перед ними: якщо вони не дадуть мені води напитись, я йду далі. Я звертаюсь до жінки, вона  сказала мені: погидувала мною як таким. Я йду далі по місту, мене зустріли п’яниці, моєму горю закричали. Я не став ображати їх. Щоб від них випити цю чарку горілки, я не потребував цього, хотів, щоб і вони  не робили цього, але їм не доведеш. А з балконів люди розсміялися з моєї такої появи. Я сам ішов, не знав, куди. Мене вела природа, вона клала дорогу по такій сонячній жарі. Я йшов по пилу роззутим. Нікому я не треба був, крім однієї природи. 

     116. Я не їв їжу, не пив воду, та мені такому не треба була вона. Я не потребував цього. Люди образили мене. Я реалізував їм на вагах рибу, а вони стали вважати мене священиком, але нічого. Я йду далі пішим ходом. А до Новочеркаська я пробрався до вечора до заходу сонечка. Що я бачив по дорозі, це моє залишилось у голові. Я забув і тепер думати про це. Як тяжко в природі брати на себе те, чого не було в житті. Мої руки – золоті, їм доводилось нічого не робити. Я пробирався на вулицю Базарну, 15, там жив Іван Климович Захаров. Він був старого обряду священик. Він не відмовився від мене, прийняв, як свого. Я прийшов до нього з міліціонером. Де він узявся? 

117. Привів йому, як чужакові. Мені від них не треба було нічого, крім одного спокою. Матушка Акулина, як племінниця, моєї матері сестра, усе зробила ждя цього, уклала спати. Де тут сон візьметься, якщо я став розбиратися з долею, як вона оточила мене від самого Кавказу, і тут волі не дає. Думка не дає спокою: чому це діло прийшло робити? Скинув весь одяг до трусів, він їм не треба. 12 годин, я вийшов надвір, а ворота розчинені. Я пішов у місто. Нікого я не зустрічав, тільки одні кішки ричали. Поки пробрався по місту на окраїну, то зоря світила. Солдати робили тривогу, я мимо проходив. А хазяї встали: гостя нема, а одяг лежить увесь. Замки на місці, де дівся?

      118. Ніхто нічого не знає, крім його одного. Він не забув думати  про   сім’ю.  А   люди думають про нього: де він дівся?  Він опинився за містом, через Тузловку пробирається, його оточив туман. А  поверх туману жайворонки піднімаються вгору до сонечка, та так вони розспівують, від чого мені робиться добре. Я звертаюсь до природи, прошу її як таку, щоб вона  показала мені що-небудь з живого. Із-під ніг заєць пригнув, це таке діло буває. А ось собака, друг чоловіка, він пробирався по польовій дорозі. Він мені незнайомий зовсім, а коли я сказав йому «Хлопчик», він зупинився, завиляв хвостом. Тут уже дружба є між людиною і собакою.

      119. А люди заховали одяг, не хотіли шукати пропалого, бояться умов, це міліція. А Паршек зустрівся за просьбою в природі із собакою, він  полюбив його, слідом за ним пішов. Це не бувало, щоб ніколи не бачив такого чоловіка, і став слухатись, як учений. Це борза собака. Куди хочеш, туди посилаєш. Собака обов’язок виконала. Тут велика радість, він допомагав такому ділу Паршека, віру створював у ділі своєму. Я був ображений цим, чоловік ішов, як із другом по природі. Скажу: «Хлопчик». А в «Хлопчика» – уся сила Паршека. Йому схотілось послати «Хлопчика» у своє діло – він біжить із душею, із серцем. Собаці хочеться послужити Паршекові, він  випросив його в природі. 

      120. Він  служив йому, як другу. Це все робилось  на своїх очах у природі нею. Вона хоче,  щоб Паршек був на своєму місці. Він іде до друга дитинства Івана Олексійовича. Він працює на шахті ОГПУ начальником дільниці. Із цього місця я зможу бувати там, звідки й прийшов. Мене прислала сюди природа, я попав сюди, як це треба. Я радий не робити, але воно саме зробилось. Природу не обдуриш. Даремно цього собаку, котрий зустрівся на путі несподівано, – це «Хлопчик». Цього я хотів – і вийшло в цьому від природи задоволення. Що може від цього всього? Я йду з ним, розмовляю, як  із другом.

      121. Я прошу його, як ученого, розуміючого, він виконує все, ледь не скаже мені такому, що його послали для мене в поміч, щоб я знав. А в Паршека народилось інше: цього собаку погодувати. Десь на це все взялась палатка. Сам не їв, і собака не претендував, він допомагав мені в цьому, він теж піддержував, разом не їли ради природи. А Паршек пішов назустріч собаці, узяв звернувся до офіцера, щоб він дав йому хліб. Так воно й вийшло. Офіцер сказав: «Годуй сам, він не піде». Так воно й вийшло, десь ділось – це природа. Собака не пішов. Паршек не встиг від цього відірватись, із-під ніг десь узялась перепілка.

      122. А там гніздо, три яйця – це їжа,  вона прогодувала Паршека. Він ішов до друга, хотів узяти із собою, як ученого чоловіка. Він надіявся на це, а він відмовився від цього. Хто піде на це ось таке діло? Це треба відмовитися від усього мертвого, а взятися за своє живе, щоб не було зовсім чужого. Треба бути близько до природи: повітря, води, землі. Думки не приходили про Чувілкін бугор. Людей посилав, мив їм ноги, вони одержували здоров’я, я давав їм здоров’я.  Дійшло до того, що лікарі узнали про це, з ними доводилось говорити про це все. Невже вони не розуміли? Я не говорив їм, що я – баба з дідом або лікар із знахарем. 

      123. Я  говорив їм, що я є в людях такий Паршек із своїми руками, із своїм розумом. Я знайшов ці засоби в природі, оточив себе ними – це повітря, це вода, це земля. Вони – близькі невмираючі друзі нам. Я упросив їх, щоб вони допомагали мені, як природній людині. Досить бути технічними людьми, штучним оточуватись, хімію вводити – це не своє, а чуже. Природне споживати – треба відмовитися  від цього всього. Моє – це є ваше, усіх людей, живущих на білому світі. Вони повинні одержати від мене спокій. У мене, живого, самі зароджуються струм, електрика, магніт. Моє здоров’я оточене повітрям, водою, землею. 

      124. А ви всі – у мішку, у невагомості. Вас таких ось тягне земля, у вас відбирає ваше наявне тепло. У вас – холод технічний, у вас штучне, хімія. У вас нема єства. Ви вмираєте й будете так умирати. Ваше це не допомагає, а втомлює. Ви – бідні, нужденні, хворі люди. Вам здоров’я дай. Хто ж буде давати вам у житті? Мертве створіння – це все не ваше, а чуже, мертве, умираюче. А Паршек – живий, енергійний, природний. Природою оточує його. Він живе разом із повітрям, водою, землею. А в них – струм, електрика, магніт, невмираюче створіння. Паршек приймає  нас усіх – свої сили він дає струмом через свої руки. Коли цілує нас, усіх хворих людей, тоді знімає із нас хворобу – хвороба щезає. Зумійте одержати йлшо.  

      125. А ми не любимо його, як такого Паршека, вважаємо його: він є, як і всі люди. У нього – Божа душа й серце. Він любить нас усіх, цілує, струмом знімає хворобу із нас, а інші він не допускає, щоб вони були такими. Хвороба наша – це незнання. Ми нічого такого не робили. У нас нема цього, щоб не хворіти, не застуджуватись. Ми – хворі люди, ми не хочемо й не вміємо робити, ми  не будемо робити, що нам вносить Паршек. Він має свою любов до природи.. Йому холодно, йому голод, погано бути без їжі, а він терпить у цьому не ради самого себе, а ради нас усіх, живущих на землі. Усі ми помилились своїм ділом, що стали робити те діло, котре недоробили. Ми взялись за друге діло, і його недоробили, умерли на віки віків. Нас, усіх людей, це діло примусило вмирати.           

      126. Ми з вами не залишаємось без усякого діла. Арктику не вивчили, узялись за Космос – це наша технічна сторона, ми штучно робимо, а хімію вводимо. Це нам у житті нічого хорошого не дало, а як ми жили  технічними людьми, так ми й залишилися такими людьми. Ми живемо в цьому ділі, не доробили це діло, умерли. Не треба так робити. Чому ми боїмось війни? Вона  розоряє нас, знімає з путі життя. А для чого ж ми вчимось, ми озброюємось так? Ми боїмось свого ворога. А ворог наш є природа. Ми не знаємо її, ми  не любимо її. А хто ж дасть нам життя, якщо ми відходимо від неї? А Паршек запрошує Івана, як друга дитинства, а він говорить: «Я вірю техніці, вона зберігає мене». У нього є гроші, він запрошує мене, ніби лакея, щоб я жив у нього . Я пішов від нього вночі, не став слухати його минуле, не став вірити йому, як другу, як не вірю цим лікарям.

      127. Вони всі – технічні, озброєні люди. За них – міліція, охоронці допомагають їм, вони дружать з ними. Якщо є потреба, то міліція йде допомагає, як зброя допомагає теорії. Вони бояться в природі свого місця, особливо людей інших та ще темних, неграмотних. Вони вважається для нього ворогом. Він не знайде їм рятівні моменти; не знає, про що з ними говорити. Він завжди вважався в природі чужим. Він не знаходив слів, щоб з ним про що-небудь поговорити. Люди жили так, як теорія завжди вважала себе. Вона – особа, що гидує, ненавидить, багато думає  про своє, щоб робити що-небудь таке хороше, щоб  їй одній було добре від цього діла.

      128. Для цього всього він хотів  жити сам в умовах своїх. Він даром не дасть своє знайдене, присвоєне. Своє, що ним знайдене й присвоєне, воно не дається без усякого такого. Він – учений чоловік, багато років учився, свого діла є мудрець – це все від нього не відбереш. Він має диплом, своїм знанням сам себе підвищує, він багато думає, у людях технічно створює. Люди темні хвалять його за це, вони говорять про нього, пишуть про нього, як про видатну людину.  Він зробив це, за ним залишається  ця історія. Від нього це все ніхто не відбере, він заслужив це в людях.

      129. Йому повісили героя за це, він заслужив Золоту зірку – це його діло, він звучить своїм ім’ям у людях. Один час він показав, а  потім він, як, і всі люди живущі, обдаровує сам себе через діло своє. Але він, як і всі живущі на білому світі, нічого не робить, живе й надіється на щастя.  Якщо буде добре, він буде жити добре, якщо буде погано, він буде жити погано. А щоб заслужити в цьому! Ми не знаємо, не хочемо знати про це. Діло робиться чоловіком те, що треба  всім – любов  проявляється, а вона робиться нами. Ти ж – людина та ще хвора, тобі треба здоров’я. А його треба знайти в природі  й ним скористатись, щоб воно було в житті. А ми бачимо зовсім не такого чоловіка, не з таким наміром, він у природі не такий, як усі, до нас прийшов.

      130. Розказує Фірс Іванович: «Я зустрів, говорю: одінь брюки. Він же одів, не відмовився, у нас спитав, як ми живемо. Ми не сказали, погано. а сказали, добре. А в самих – захворювань куча. Він спитав у нас: хто-небудь із вас хворіє? Моя жінка жаліється, вона говорить про радикуліт: він мучить мене. «А раз ти хвора, то піди на поріг. Кому ти віриш, того проси. А сама тягни повітря до відмови через гортань». Вона зробила це, прийшла, стала готувати їжу, дякує, вона  називає його Богом – це чудеса з чудес. Цього мало, він говорить їй, людям треба показати більше. Мені треба таких, щоб вона або він не ходили. Вона сказала: «Євдокія Панкратівна є, вона не ходить уже п’ять років».  Вона ж пішла. Він провозився з нею для цього ніч, а на ноги поставив. Ходить Євдокія, вона одержала здоров’я.

      131. А лікарі на це що? Вони сказали: «Це треба відправити в психіатричну лікарню». За їх висновком, це їх таке виправдання відв’язатись від цього діла. Паршек не злякався і цього. Він сплигнув на ходу поїзда, пішов у Кадієвку. Пішим ходом він добрався до Луганська, там поставив на ноги таку жінку, котра була розслаблена 11 років. А Паршек поставив її на ноги, його шурин Федір Федорович назвав Христом за це. А Паршек  не зупинився на цьому, пішов далі в міськвиконком до завідуючого Іванова. Він  добре зрозумів Паршека, викликав лікарів, весь оздоровчий відділ поставив на ноги. А вони: чим помогти? Теж треба покласти в лікарню, від чого доводилось бігти. Так я біг, старався, маючи на меті попасти. А на шляху виявилось дві дороги, а мені треба була одна з них. Чоловік десь узявся, він ішов правою стороною.

      132. Я вибачився перед ним, спитав: а як мені попасти в Синельникове? Він  сказав мені: «Ідіть по моїй дорозі». Це мені належало. Дай гляну назад, що це за чоловік такий є. А його не виявилось – ось це є дорога моя, це моє таке в природі випробування. Вона так проводила мені. В умовах таких я проходив ці шість місяців, побудував таку історію на цих ось хворих, я зустрічав їх, так проводжав. Ці люди годували мене, я жив цим, та ще старався зробити більше від цього. Цього мало людям зробив, я зробив те, що треба. Люди не завадили мені, а більше від усього давали сили зробити. Через це все сам прокурор пішов назустріч мені, я розказав йому істину, він дав мені номер телефону. 

      133. Він сказав мені так: «Іди, знайдеш роботу, улаштуєшся, я допоможу тобі». Я пішов, іду придивляюсь на об’яви. Потрібні на виїзд із Ростова в Невиномиськ. А начальник залізничник згадав прийом Кагановича: небритого послав бритись у перукарню. Так і Соколов хотів, щоб я побрився. А в мене в кишені номер телефону прокурора. Я говорю: дай телефон. Він мені дав, я набираю. «Хто? Прокурор слухає». Йому Паршек говорить: ви обіцяли допомогти моєму горю. «Дай мені його». –    «Соколов слухає вас». – «Прокурор вам пропонує прийняти». Без усякого такого так воно й вийшло. Тепер Паршек одержав призначення, одержав зону в Ставропольському краю.

      134. Це мені дало велике таке випробування через це все своє таке ось діло. В житті своєму я не ходив по снігу роззутим, а коли став робити це, допомагати ображеному, то ради цього всього пішов по снігу. Я зустрівся з головлікарем залізничної лікарні Мінводи. Він не зміг довести Паршекові із цим ученням, що він неправий у своєму ідейному ділі. Паршек – Переможець  природи, він – протилежний будь-якому ворогові, відвертає його. Він доводив. Паршек говорить Данилову. Мені не треба ваша діагностика хвороби, котра посаджена природою. Вона може бути, вона може не бути – це тимчасове явище. Вам треба вона, ви шукаєте її на ньому.. Це робить медична наука.

      135. А раз ви є в науці, то вам треба щось робити, ви вчитесь у цьому. Ви надієтесь на щастя. Буде вдача – це добре, ні – у вас під руками акт списати це все. Це – ваше незнання такого діла. Ви – технічні такі,  як усі люди, як один, на черзі, сидите на своїх місцях у своєму ділі. Ми з вами чекаємо  завтрашнього дня, а він іде до нас таким, котрого ми не знаємо, як він прийде до нас. Він уперше приходить із чим? Ми з вами не знаємо. Ми – хворі люди. Ми не гарантовані не захворіти завтра, та ще якою хворобою. Ми – бідні, нужденні в цьому люди. Нам, таким людям, дай; ми нічого такого не знаємо. У нас – нужда, та ще яка, хочемо добитись, а нам воно не дається.  

      136. Уже я зробився хазяїн в ділі своєї постачальної роботи. Я прийшов  по ділу в комуну, спитав у господарника, члена правління: «Що за така економіка у вас?» А він узнав мої ідейні якості, він запросив у дім ради своєї матері. А я повинен узятися за це ось діло – це буде моя робота моєї ідеї. Я заходжу, бачу становище, що робилось у людях. А його мати лежить від малярії на печі. Це так треба? Я вмію робити це. Я не лікар, а Учитель народу, учу людей, щоб вони не застуджувались. Уже це є гарантія. Якщо вона малярійна, її треба прийняти через мої руки, через холодну воду, через сніг – це є пробудження.

      137. Паршек показав своїми природними силами, він прибрав малярію від матері члена правління. А раз він вилікував цю жінку, то багатьом іншим легко допоміг. Паршек був цим відомий серед тих людей, котрі до нього звертались. Його знали як такого одного, йому дякували, хто чим. Він брав за це продукт, його примусила прорвана дірка, він  залатував її цим. Паршек  управлявся робити свою роботу, а будучи вільним, приймав хворих людей. Цим він і прославився, за це природа допомагала йому в усьому. Вона шукала свій вихід зовсім прибрати Паршека за його таку діяльність.

      138. Він робив у природі те, що неможливо. Він поставив перед природою таке ось діло: зимою по снігу ходити роззутим ради всіх тих хворих, котрі його не знають, але вони його пізнають. Діло йде до того, природа готує, щоб проститися з трудом. Вона дала зустріч із хворими в лікарні, вони всі закричали: «Нам такого лікаря». Не кричіть, цьому бути. Його забере із цієї зони Росрайорс – велика організація. Алімов – директор адміністрації, а Борецький – комерційний. Вони давали укази, що робити. Їхня команда – переходити в Тихорєцьк і в Архангельськ. Робити треба було, і своє не втрачати. Люди всі такі хворі, а Паршек приймає їх, дає їм здоров’я.

      139. Я так робив, але не кидав писати про нашого бідного, хворого трударя, кому я готував у районі продукцію.  І я не забував зустрічатися з хворими людьми, старався помогти їм, щоб вони не мучились. Я вчив їх цьому, вони вчились у мене, робили те, що давало їм легке. Це не подобалось іншим. На це все моє ідейне люди знайшлись, пішли проти, узяли розказали про моє діло по радіо: «Це не уповноважений централізованої заготівлі, а лікар від усіх захворювань». А на цей виступ Ростовська адміністрація ОРС обрушилась, узяла в НКВД, посадила.     

      140. Ніч я не спав, усе думав: за що сиджу? Під приводом цього всього Паршека стрижуть, бриють, звільняють. А природа  говорить мені: у Ростові є Азово-Чорноморська контрольна комісія, ти туди напиши.   За словами я не ліз у кишеню, я вмів писати правду. А вона визвала адміністрацію, котра запросила юриста. Говорять голові Чернову: «Він там нічого не робив, а писав про якогось чоловіка». Я не став доводити їм. Неправда поки що сильна. Я взяв зняв свій одяг, а сам пурхнув у природу. Вона  непогано зустріла мене, я й там хворих знайшов, пастуху овечок розкрив очі;

   141. То він пас їх за гулом, а тепер він  побачив їх. Він дав мені дарунок свій – кусок хліба. А інше на Трійцю було. Дівчата наряджені сказали мені про цю сліпу жінку, у неї повіки не розплющувались. Вона проживала у Вірменському Кошкіне. Я відкрив повіки їй. До мене там поставилися з презирством, я ледь пішов. Куди? У природу на курган. А  трактористи побачили мене. Я показався їм чоловіком. Вони прийшли, у мене питають: а що я за чоловік?  Я сказав їм: «Спаситель світу, шукаю здоров’я для всіх людей. Якщо знайду, похвалюсь; якщо не знайду, умру так, як усі вмирають». Трактористи запросили мене в будку, портрет Сталіна зустрічав. Думаю: це буде добре. Вони нагодували мене кашею пшеничною.

      142. Після чого я заснув. Чую крик: «Хто  давав таке право сюди у виробництво пускати сторонніх осіб?» Я почув це, мене стосувалось це. Я піднімаюсь, іду в природу, вона чекає  мене. А ці люди не пускають мене, ловлять за руку, говорять грубо, нібито я зробив  такі діла. Мене готує до життя природа. У зв’язку із цим усім я повинен зустрітись через міліцію з психіатрами. Моє тіло, воно не залишиться  так без нічого. Це люди є не шкідливі, вони беруть його на своїх місцях. А як же тепер мені бути без усякого труда? Це сама природа веде, вона підняла людей проти мого такого безпритульного вчинку в людях. Я роблю те, говорить Паршек, про що жодна людина не думала  і не гадала. А я роблю те, що за часом треба робити.

      143. Я їду з головою сільради й секретарем парторганізації генерального села. Їдуть, сміються, а Місяць, як ніколи. Вони спитали в мене про небеса, я обмалював їм про землю, що люди робили на ній. А в людей росла економіка, вводилась техніка, вона  розвивались через діло. Везуть мене по селу, а молодь гуляє, як ніколи, по місяцю. Приїхали в конюшню, там де за кіньми доглядали. Я попав туди, а на стіні висіла рушниця. Я  спитав у них: що це таке? Вони говорять: «Рушниця». Я прошу їх: її заберіть, а то вас постріляю. Вони зробили це. Я став розказувати їм: чому я попав до них і за що? Вони  не вірили цьому, а слухали мене. 

      144. Слухати мене є чого. Від самої Оріхівки, як рушили, і до вашого села. А завтра день буде теж такий день, я примушую їх робити  на себе. Директор хотів повезти до дільничного своєю машиною, я спитав у нього: ти знаєш мене? Він сказав: «Ні». Я  говорю йому, що я вбив таких, як ти, уже 50 чоловік.  Він тут же кинув, поїхав. Маленький хлопчик приніс мені маленьку масляну пампушку. Я відмовився від неї, говорю йому: хто це тобі дав? «Тато», – він сказав. Я сказав йому: так неси назад. Я бачу коней, вони приїхали за мною везти до дільничного. Я  говорю людям, пальцем показую на хмари, як вони щезали переді мною. Я говорив їм про це саме.

      145. І так чого вони  прив’язались до мене? Це я такий був, вони  запідозрили мене. Я ходив таким уперше – так треба забирати? Комсомолець привіз мене. А дільничному діло – це так по-своєму виховувати. Він зустрів мене по небувалому, як і не думалось, грубою лайкою, довго лаявся, він утомився. Я спитав у нього: а це ось хто на  портретах? Сталін, Ворошилов, Каганович, Молотов – свідки, як ви виховуєте людей у селі. Добре сказав, а він  зрозумів це. Ви знаєте хазяйство Рострайорса, директора Алімова й Борецького? Він знає їх. Тоді він бере трубку телефону, питає в агронома: «У вас є Іванов?» Він  відповів йому: «Є». 

      146. Ми з ним подружили через це, пішли в хазяйство. Я був чужий там, мене не хотіли. Я подав скаргу. А одяг у міліції. Бачив, як ув’язнені робили на нас, усіх людей. Одних випустили, інші чекали. Це Ростовська система. Вони підїопили, як контрреволюціонера, я показався їм страшним – ось яка моя сила, усіх призупинила. Я пішов на старий базар сміло, і от тут мене забирають. Я тут як тут, чекав свій одяг, вони оділи мене. Я став громадянин, ображена особа, пішов до Чернова розбиратись. Він викликав психіатра Покровського, він  перевіряв мене від ніг до голови. А щоб він зрозумів, нічого не зрозумів.

      147.  Усю ніч весь час ми проговорили, і так на завтра він приготувався зустрітися з трьома психіатрами, котрі на своєму стояли, не рахувалися з моїм таким здоров’ям. Воно ходило, воно говорило, їм трьом ледь не скаже свої слова: ось, мовляв, ви так живете на білому світі, ви робите в своєму житті те, що роблять усі наші живущі на землі люди.  Я, говорить їм Паршек, ходжу зимою по снігу босими ногами роззутим – це все мені дала природа. Вона так обдарувала мене, що я  живу в ній і не хворію так, як хворієте ви, усі люди в природі в умовах. Якщо вам не дати того, що дає вам природа,  жити вам нічим. У вас – апатія до життя. У вас нема сил, ви є хворі люди.

      148. Ваша звичка введена така: сьогодні їж, не мало, а багато; і завтра їж. А лопатись то треба. Люди зробили звичку. Як тільки ти встав із постелі, уже думка запрацювала, така звичка: по природі шукати ті якості, те звичне діло, без котрого ніяк не можна обходитись. Люди звикли рано лягати в постіль, і вони сплять  весь час довго. Люди не звикли не спати. Вони роблять діло  для цього весь день весь час, вони не залишаються без діла. Завдяки цьому вони живуть у природі. Вони фізично ходять на ногах назад, уперед, думають про діло не погане, а хороше, воно робиться не все хороше – ось які діла проходять у людях, коли ми з вами живемо.

   149.Паршека в природі оточили люди вчені, з ним зустрілися психіатри. Його думка є не по душі їм. Вони бачили, їм доводилось чути від нього: він зробив це. А вчені не хотіли зрозуміти цього, зосередились зробити так, як  природа вела його. Вона готувала його сили, щоб від учених одержати бажання. Якби Паршек знав таїну вчених, він би не кидався своїм тілом у море Азовське і не був у людях голий. Вірменин зупинив його дії. Коли він почув від нього голос волаючий, він сказав йому так: «Вернись, твоє життя все попереду». Тоді Паршек здався й став бігти до свого одягу, кинутого в балці.

      150. Його на конях піймали, як ненормального, як такого провели до міліцейської машини. Охоронці знову прибрався до рук його. Йому тільки доводилось сказати різко своїм голосом на їздового: поїдь, візьми там-то мій одяг. Він   моментально зробив це. Паршек одягнувся і тут же сказав: тепер везіть туди, куди це треба. Це все відбувалось у М’ясницькому районі, у міліцію доставили. Я шукав спокій, а в них лежав на полу кожух. Я просив скористатись ним, вони дозволили. Паршек укутався в нього, усю ніч у ньому проворочався. Одне думав: що ж буде завтра?  А йому про це природа мовчала, йому  нічого не говорила про це. Такий учинок чекала. На вулиці Пушкіна психлікарня є, не більша, не менша.    

      151. Небувала така ніч пройшла. Я кажу черговому, що так солодко не спав. Мені здавалось: я спав у пуху. А чергового лякали умови твої. Йому, як арештанту, думати про все те, чого не бувало.  Він брав життя своє із самого такого початку. Він народився в природі щасливим. Він зустрівся із снігом у природі. Хвороба не непокоїла його, він був хлопчик-красень. Люди говорили тоді про нього, як про народженого Корнія Несторенка. Люди викрили його як злодія в процесі цього всього за його роботу в селі. А ви, люди? Він не заробив тюрми, йому причепили вічне клеймо, люди зробили, він танцював по селу. Його друзі по життю не згодились з ним, вони  відвернулись від нього.

      152. Я був у цьому винуватий. Якби не люди, цього не було б. Хотіли посадити в тюрму, а суддя не згодився: два покарання не буває. Досить цієї однієї великої, вічно не забутньої плями злодій. А злодії – це  ми, усі люди: чужим природним живуть. Це матір природа побачила правду на Паршековіу. За його справедливість, за його засоби, за діло для людей його  посадили в психіатричну лікарню. Він  попав туди за свою скромність: він скинув з ніг чуже природне, він не став носити чоботи, повірив своїм силам, своєму тілу. Він перестав убивати її,  тому він виявився в природі такий у людях. Вчені пришили йому ненормальність, параноя розвиток особи, шизофренію. Через такий висновок від ВТЕК він одержав інваліда труда першої групи.

      153. Йому довелось попасти в ненормальне товариство до тих людей, котрі відірвались від людей. Вони примусили доглядати за ними. Паршек злякався цього діла, йому як такому показалось: це в житті не те. А природа – за нього. Вчені люди зробили тебе хворим. Ти є хворий чоловік, не для того це все робиться, а для всього світу всіх людей. У них є профспілки, усі місцевкоми, ти шукаєш людям у природі здоров’я, тому вони повинні допомагати тобі засобами, ти – їх утриманець. Вони не хочуть твого, ти користуйся ним дома. Я так не ходив, а своє мав. Руки мої – золоті, а розум мій – дорогий. Я взявся за поміч бідному, нужденному, хворому, ув’язненому, божевільному. Серйозно хворі, вони не визнавалися законом, їх не приймала конституція. Я не хотів, щоб вони були в природі.

      154. Паршек не відривався від природи і не йшов від людей, разом робив. І тепер у цю хвилину  все це ось холодне й погане випробовую на собі. Я є один такий ось між ними, одного вони бережуть. Я йду один по путі цій, котра нас веде до життя, але не до смерті. Так проходити, як проходив у місцевкоми за допомогою, то краще не народжуватись. А вони зустрічали мене, вони проводжали добре, але я сам  відмовився від цього, на свій хліб пішов. Я мав своє знайдене, ним користувався. Коли проходив 8-й Надзвичайний з’їзд у Москві, я їхав на нього, як любитель, брав від божевільних і ув’язнених. У Москву я їхав таким, як ніколи – у трусах. А Паршека зустрів Єжов, він визначив моє здоров’я в психічну лікарню. Вона мене продержала 67 діб. Я говорив їм: біле, а вони говорили, чорне.

      155. «Матроська тиша» не має у себе таких лікарів, котрі не знають своїх людей. Паршек, він такий чоловік у житті, не буває таких людей, їх нема. Такої ідейної пропозиції ніхто не вносив. Я хотів, щоб люди не робилися злочинцями і не були хворими – це моя ідея вносить ці якості. Той чоловік, котрий живе по ідеї Учителя, він робить, на нього ніяка особливість не нападе: він огороджений ділом, гарантований. Його діло – це робити. У цьому ділі він гарантований, уже він не буде застуджуватись і хворіти. Тому лікарі не хворіють самі, якщо Учителевим займаються так, як скаже в цьому ділі Учитель.

      156. Лікарі узнали про мене тоді,  коли санітари привезли додому. Жінка Уляна сказала їм про цю правду, що Паршек ходить так, як ніхто не ходив. Він свідомо робить це все, а за ним ідуть слідом усі хворі. Паршек перейшов від допомоги місцевих комітетів на свою, на природну. Вона допомагала  йому в цьому, вона створювала умови, як треба буде жити та діла ці творити, щоб вони були на арені . Паршекові доводилось багато такого зробити в природі, йому доводилось їздити; по поїздах ходив, по вагонах, він зустрічався з багатьма. Він цікавився хворими людьми, хто чим хворів. Він старався допомогти всім, йому або їй –  моє таке діло.

      157. Я бачив дуже багато проїжджаючих хворих, старався допомогти їм. І таке бувало. Їде жінка літом у шубі. Вона дружина комбайнера з Моздока, радгосп «Балтійський флот».   Їде із санаторію з Криму, з Євпаторії. Лікувалась. А щоб допомогло, вона ніде не одержала здоров’я, їй холодно, і дуже. А я ж допомагав у цьому горі чи біді, говорю: я  роздягну тебе. Я посилаю її в тамбур, вона  слухає мене. Я кажу їй: кому ти віриш, проси: мовляв, Учитель, дай здоров’я. Три рази скажеш, повітря потягнеш і приходь. Вона пішла, приходить говорить: «Мені тепло». А раз тепло, скажи спасибі. Вона  говорить мені: «Приїжджай у радгосп. Я живу добре, є, чим віддячити. Я – дружина комбайнера, віддячу».   

Час багатий і такий, коли бухаринців, зінов’євців забирали, садовили. Я  попав туди, як диверсант.

      158. Їм як комуністам я розказую про своє, вони не вірять цьому. Самі їздять по колгоспах, а мені не дають. Я не прошу в них, але вони самі бачать. А щоб дати? Це в них не народжувалось і, певно, не народиться, а Карла Маркса, Леніна всі читали. Своє держали, іншому не давали. Я їхав до них у район, хотілось показати їм своє, а вони не були заінтересовані цим. Мене обливали, випробовували в КПЗ, вони три місяці продержали. Уже мені перевалило за сорок років. Читаю, розбираюсь із міжнародним становищем, дивлюсь, як капіталісти старались оточити своєю хитрістю. Я із своєю ідеєю ніколи не викидав із голови за партію Сталіна. А Молотова забрали перед війною. А я приходив, куди слід, про цю війну говорив, але люди віднікувались. А час наступав, німець готувався, групувався.   

      159. Цього діла не хотілось, але саме воно йшло до цього. Хочеш, не хочеш, а  доводилось робити. Природа не хотіла, але люди нічого не робили в цьому. Вони сиділи на своїх місцях, одне думали – як зберегти самих себе так уміло. Я думав про це, тільки нікому не збирався вірити, не старався менжувати, як менжують усі своїм ділом. Якщо зайве є, віддай, якщо нема, придбавай. Люди з жиру казяться. А ніхто  не думав про це в житті, що війна відбудеться в природі така, як воно вийшло між руськими й німцями. Гітлер не знав, що в Росії  солдат споконвіку був ображений тим, що йому доводилось. Він служив одній Батьківщині.

      160. А для цього в природі є сам Бог живого діла зі своїм ділом. Він – проти цього горя, зробленого німцями. Руському солдатові війна – це біда. Ніхто з усіх не подумав про таке горе: а як же йому допомогти в цьому? Усі тікали, бігли від цього ось варварського нападу. Паршек не старався позбавитися від цього всього. Вина вся ця лежала на правителях, так вони озлились між собою. Гітлер у війні тримав  себе успішно, він погрожував не одному Радянському Союзу. До Сталіна приєднався Рузвельт із своєю американською економічною технікою. До цього всього за Рузвельтом пішов Черчель,  сталінські вояки, вони зробили в Потсдамі  нараду чотирьох.

      161. Вони домовились вбити цього ворога. Сталін  сказав так: «Жаліти в цьому – нікого – це війна». Він не послухав Паршека. Треба було замиритись. Сталін не знав свого природного помічника, його діло в житті. Він народився в природі ради цього діла, природа готувала до цього, стихійно зробленого Гітлером. Він помилився своїми полководцями. Самі були з Богом, а самі убивали українців. Вони хотіли довести цим руським в особі Паршека, тому вони запросили його в Берлін. Для чого його висадили в Знаменці, для чого його привезли в Дніпропетровськ? Усю ніч весь час перед 22 листопада 1942 року вони провозили Паршека на мотоциклі, по дорогах вони возили Паршека  Ради руського солдата Паршек терпів, ради його він говорив руською мовою  з такими  офіцерами.

      162. Їм хотілось знати про діло війни. У них, як в адміністраторів, була така вимога від мене: «Хто буде в перемозі?» Я відповів: Сталін. Не треба було сміятись, мене запрошуючи. Вони знущались, а Паршек терпів. Після цього всього Гітлер  не мав успіху в своїх операціях. Паршекові дали волю, Коли Паршек приїхав додому, німці стали відступати. А до Паршека люди звернулись з просьбою, щоб він поїхав у Москву до Сталіна, щоб замирити війну. І це зробив Паршек, він приїхав у Москву, а його начальник вокзалу Казанського сховав в інститут імені Сербського.

      163. Там довелось лежати. А в самого було: треба просити Сталіна через академіка Віденського. А  що сказав мені  про це Віденський: «Нас із тобою розстріляють». Я знав це діло тяжке, як добитися перемоги. На боці руських стояв Паршек, він був на фронті з кожним солдатом. У нього думка копалась у голові Гітлера, тому Гітлер не мав успіхів. Усе залежало від Паршека, він давав дорогу до завоювання. Війна залишилася за руськими, вони виграли, їм довелось розправлятися з тими людьми, хто вів цю війну. Вони зробили втрату руському народові. Їх  розстріляли, усіх начальників, як ворогів. Паршек не хотів  бачити цього. Цим ми залишили нового ворога, більшого від цього. Капіталісти залишились незадоволені стороною Радянського Союзу. 

   164. Капіталістам треба гроші. А Сталін показав їм жертви, їх це заїло, капіталісти більше з вигодою воюють, вони анексію вводять. Не встигли одне закінчити, як Близький Схід розгорівся. Паршек залишається  на боці ображеного Ізраїлю. Паршека випускає інститут через психіатричну приймальну, він зустрічається з Євдокією Леоновою. Вони випускають його на волю в Москву ходити по снігу босим. Хто це зробить, крім одного Бога? Та ніхто. Він ходить по Москві по снігу роззутим – це його перше завоювання. А користь іншому не  дається. Я прошу, щоб мені привели хвору або хворого. Вона прийшла ненормальна. Я написав їй, що треба буде зробити, щоб вона стала здорова. Вона прочитала – тут же її здоров’я стало хороше – це несподівані дива.

      165. Від цієї Наташі загорілась уся Москва. Люди зрозуміли, що це є якісь чудеса. Ці плоди, ці дари мною знайдені в природі самим. Для того я знайшов їх, щоб нашим людям, нашій науці медичній довести. Вона зроблена людьми технічною стороною, штучним оточена, хімія введена для порятунку життя людського. А як застуджувалися й хворіли наші бідні люди, так вони і досі нічого не роблять у природі, і не хочуть, і не вміють. У них нічого не виходить. Вони у нас умирають і будуть умирати через це все. Ради цього всього я зняв убір із голови, взуття з ніг і весь належний одяг.     

  166. я не побоявся, не посоромився піти від цього діла, а звернувся до своїх природних сил бути без потреби Адамом, зовсім не потребувати. Це все є природне чуже, не наше. Мало нам робити це руками, ми ввели ніж, сокирою рубали, а пилкою пиляли. Ми тягали мішками, і цього нам мало. Ми пожираємо це,  ми – злодії й убивці цього в природі. За що вона пожаліє нас? Ми не зробили, нас треба карати. Це ми так ось зробили, нас за це природа жене із землі. Ми не маємо наміру жити довго. Як ледь щось вплинуло, десь узявся нежить, запалення, уже температура, десь нестаток узявся в тілі, нужда в цьому. Чим допомогти цьому всьому? Ми не знаємо й не відаємо самі. Проти цього засобів нема і людей нема.

      167. Що робити? Лікаря треба в цьому. А він же є бідний чоловік, сам такий, його чекає черга форму розкрити. Природа чекає його, вона чекає його так,  як усіх нас. Вона – наша матір рідна. Вона народила для нашого життя, а ми зіпсували це все, не стали любити, не стали цінити, як своє око, а визнали його покинутим кимсь. Ми прибрали його до своїх рук, назвали своїм ім’ям. Це, мовляв, моє, воно належить мені, власність моя, я  розпоряджаюсь цим. Захочу – міняю, захочу – продаю. Це – моє місце, я облюбував його, живу на ньому, користуюсь ним, як своїм. Я  користуюсь таким: копаю, саджаю, прибуток  збираю, як свій. Точно бережу, зайве збуваю, міняю, продаю, цим наживаюсь, гроші завожу – це наша звичка, вона держить нас.

      168. На білому світі ми  живемо так, для цього трудимось, копаємось, здобуваємо, робимо запас, говоримо: це місце моє, я живу за рахунок його. Я зробив його, я користуюсь ним, воно  створює мені гроші в цьому. Така вона звичка: якщо зайве є, збуваємо; якщо його нема, здобуваємо, хочемо отримати. В людях є така звичка, вона примушує нас мати в себе те, що треба. А нам треба одне, нам треба друге й третє. Ми копаємося у цьому день і ніч.  Нам хочеться  мати в себе – це наше діло. Для цього ми не перестаємо все робити – така ось звичка. Ми починаємо одне, за друге беремось, а про третє думаємо – це вчених наше таке діло. Арктика в мішках не дала такого, ми взялись за Космос, за простір.

      169. Кому ви доводите, практиці? Вона ж є  фізична  сторона, природна: повітря, вода,  земля – три основних тіла, котрі нам  дали все в житті, що ми маємо в мертвому капіталі. Ми  живемо в ньому, цим усім оточені. У нас є продукт харчування, у нас є одяг теплий і житловий дім, у котрому ми хворіємо. І похворіємо, похворіємо,  умираємо на віки-віків – наша така звичка. Ми жили б, але природа не дала. Вона посадила виразне чи грибок за наше хороше й тепле, що ми з вами зробили. Ми не знайшли засобів, щоб від цього позбавитись. Ми, усі люди, є хворі, потребуємо в цьому. Природа не дає нам закінчити. Великі діла ми робимо, а не одержали користі для людей.  

      170. Вони як жили, так вони й живуть. Вони робили самі в цьому своє діло, але щоб його доробили й одержали від нього в людях таку допомогу, котра дала всім людям таке діло, від котрого наші люди не застуджувалися й не хворіли. А ця можливість була, ця можливість є, ця можливість буде тоді, коли ми  візьмемось за неї й будемо робити це.  Ми з вами  не повинні втомлятись, повинні бути енергійними. Ми з вами повинні не боятися холодної води, у ній купатися вранці й увечері. З людьми з усіма зустрічатись, з ними ввічливо здороватись. Мовляв, здрастуйте, дідусю, бабуся, тітонька, дядя й молодий чоловік.  

      171. Яка буде в цьому слава! Ех, і життя  моє таке з усіх одне є тяжке. Зрозумійте моє таке ось терпіння, ви загартуйте свої серця в цьому всьому. Милі мої всі такі люди, подивіться на сонечко – ви побачите правду, своє оздоровлення. Бути таким, як я, Паршек, – Переможець природи, Учитель народу, Бог Землі.  

      Шукай бідного нужденного чоловіка, йому треба дати 50 копійок, сказати собі, що ти даєш цьому чоловікові за те,  щоб тобі нічим не хворіти в житті. І віддай їх без усякого такого. Приходить субота, ти в суботу не їж, не пий до самої неділі. А коли треба, це моя така ось є в цьому велика просьба.

      172. Мене треба буде просити, завжди будеш здоровий. Нам не треба харкати, плювати на нашу землю, не треба пити вино і палити. Це тільки така ідея Паршека, вона є в кожної людини, тільки нею треба буде займатись. Вона природна, у ній є повітря, вода, земля. Чужого  нема тут. Усе є живе, щоб поганого такого не було в житті. Спокій робиться в природі. Золото проганяю з життя, шкідливе не ввожу. Ми не приймаємо таке, щоб  було шкідливе в житті. Душа моя йде до життя, і серце моє переходить до всіх таким здоровим моментом.

      173. Це дещо таке в такому житті, воно зустрічає нас, воно і втягує нас – це матір природа, у ній можливості не такі. У ній є два напрямки в людях. Може, вони не хотіли цього бачити, але воно прийшло саме з великою радістю й великим очікуванням. Це наші всі сяючі сонячні промені теплого характеру, вони оточили нас із вами таких уперше, цього не бувало. Людям  проститься це все за їх такий учинок, за таку живу природну штуку. Вона примусила маленьку комашку пролізти сюди, у це місце. Прилетіла сюди наша трудяща бджола, їй не до цього – вона  почула запах. Аромат пронісся. І чоловік низько поклонився такій землі, різким своїм голосом  сказав: здрастуй.

      174. Він говорить: довго чекав  тебе таку після бурхливого морозного снігу. Ти яка була, така залишилася, ґрунтова, обмита водою, ти волочиш до себе. Ми не забули про тебе, готувались на полі твоєму. Це пишеться про нашу матір природу. Треба писати про чоловіка, про Паршека, про такого чоловіка, хто прийшов на місце наше, створене людьми, на котрому ніхто ніколи не бачив Бога. Його як такого привели умови всього людського життя. Якби не люди, йому не бути. Якби не сама природа, він  не здержав би в цьому всьому бути таким Богом.

      175. Він зробив діло в людях, вони зробили його, він є Бог між людьми. Я, як чоловік, є перед усіма людьми такий само, як і всі живущі люди. У мене була матір, вона  народила мене. Весь час вона хотіла, щоб я  був, як люди інші. Вона не хотіла, щоб я працював у шахті. Вона хотіла бачити мене таким чоловіком, котрого в житті не було, а їй довелось побачити мене так і йти рядом зі мною. Їй стало жаль. Вона говорить мені: «Якби я знала, що ти залишишся  таким у житті, я вбила б тебе маленького». А я  сказав їй: ти народила, а виховати не зуміла. Весь час я слухав тебе, як матір, а потім прийшла природа, вона сказала мені про все життя людей: чому це так робили люди, що вони жили, самовільно захоплювали, у них було, що їсти й що одягнути, дім житловий був, а доводилось їм застуджуватись, хворіти й умирати.   

      176. Я, як такий чоловік, послухався її, став розбиратись їз цим. Визнав, матір правильно говорить: чуже  є не своє. Ось чому Микола Миколайович Корганов правий щодо своїх учнів: «Вони будуть зустрічатись із тобою, ти заслужений своєю хворобою, котра в тебе є».  Ми з вами, такі ось люди в житті: лише б захотіли, уже до цього готуємось. Ми підбираємось, хочемо жити, уже підготовлено експедиції, можемо ставати за це діло. А Паршекові влізло в голову саме, і непогано від цього. Коли люди хочуть, а в них не виходить – уже це хвороба.   

      177. До Паршека придрався адміністратор правитель Сталін. Ради його ідеї його, як параноя розвитку особу, хвору на шизофренію, він поклав у Ленінградську психічну лікарню. Це треба було, щоб Паршек зустрівся з ученими. Вони теж сиділи там за указом Сталіна. Паршек хвалиться загартуванням  перед усіма, а йому приписали політику.  Тому в ці роки Сталін згорів, умер. Тоді Паршек повернувся додому, він знову став допомагати людям хворим. Дійшло до того, що йому довелось їздити по містах і селах. Стало звучати вчення Учителя,  природного практика. Хрущов був при владі, він теж не вдержався, полетів.   

      178. Паршека взяли в шори вчені-психіатри. Вони збились, самі себе заплутали: то його по-своєму вважали психічно хворим, не входить у рамки вчених. Лише б шкідливого не робив, а за корисне не осудять. Паршека ловлять за лікування у Кіровограді, садять у тюрму. А тюрма не держить хіорого. Тоді розумні люди не стали рахуватись із Паршековою ідеєю, пішли осудити його народним судом. А хвороба не дає народу судити його. Учені закрутились у моїй голові. Я почав робити свою роботу між людьми практично фізично – це найшкідливіше захворювання. А коли психіатри в Одесі стали виводити висновок, виявилось, його істина, у нього не знайшли хвороби. Паршек від радості не знав, що робити.     

      179. А лікарі бачили цю правду, вони хотіли його вбити, як дармоїда, не дали йому волю, послали в суд судити його. А він хотів виступити із своєю природною практикою, щоб суду довести свою природну істину. Та адвокат знав мене, за мене стояв, сказав, щоб я не розмовляв з ними, як учений. Я так і зробив, на суду сказав слова адвоката: «Я вчений». Не став говорити з ними. Моє виграло в цьому. Я поїхав із конвоєм у Москву до вчених, вони мене по тюрмах проводили, як хворого. Я в кожній тюрмі запитував: «У вас була така нарада, щоб ваше все реалізувати?» Вони не хотіли говорити зі мною. Я такий прогресував у конвої. Коли їхав у Москву, мене просили ув’язнені, щоб я прижав Хрущова. Я не доїхав до Москви,  Хрущов… Мене такого не треба чіпати.    

      180. А я доведу сам фізично практично в цьому, бо за мене природа. Вона народила нас усіх і вчить, як треба буде жити. Це моя є поява в цьому. Я взявся за того чоловіка, котрого не знав і не думав знати, а він  знайшов мене, звернувся, попросив, щоб я прийняв його такого. Я ввів сили йому в тіло через свої руки. А потім водою пробудити, щоб його тіло не застуджувалось і не хворіло. Через це все існуючі хвороби щезнуть, а інші, котрі по природі йдуть, вони безсилі залишаться. Так за це саме Паршек повинен постраждати? За що? Учені згодились з ідеєю Паршека, від його думки не відмовились, стали допомагати йому в цьому, не допустили, щоб суд судив його.      

      181. Вони поклали в ліжко, щоб Паршек відпочивав. Його тіло заслуговувало бути таким, як говориться в «Моїй Перемозі» про істину одну. Моє серце є молоде, здорове, загартоване, як 25-авчної людини. Мій вихід – у цьому. Я не боюсь ніякого ворога, навіть своєї смерті. Це все мені знаходило й давало лікарняне ліжечко, воно так не покидало. У мене розум  був дорогий, а руки – золоті. Папір був, на чому писати, є, чим писати, і що писати. Я прийшов цим слідом, цією дорогою, став розбиратися з повітрям, з водою. Знайшов слід цього всього, він привів мене, зупинив якраз на цьому місці – це виявився Чувілкін бугор.    

      182. Я довго шукав, чимало думав, а все-таки я так ось знайшов це місце, не в Москві, не в Ленінграді, не в Ростові, не у Ворошиловграді, а в моєму рідному селі. Я знайшов не там, де є техніка або розташоване штучне, а хімія введена, котрі за свій час у житті людям не створили нічого такого корисного, щоб не застуджуватись, не хворіти.   А це була така можливість, від часів Адама воно  лежало, ніким не було захоплене, ніхто не інтересувався ним. А це місце має повітря, воду, землю, а там струм, електрика, магніт є, невмираюче створіння. Його знайшов людям для життя Паршек, він хоче, щоб наші люди прийняли його здоров’ям.     

      183. Скажіть мені такому, будь ласка, кому в житті здоров’я не треба? А його знайшов на цьому місці Паршек, добре знає про всіх нас, бідних, хворих, нужденних людей, котрі нічого такого не роблять, щоб у своєму житті не хворіти, не застуджуватись. Їм, як таким, Паршек вносить, говорить: треба буде робити те, що потрібно. Ми з вами йдемо по землі зовсім роззутими, босими. Я, як такий, передаю через руки свої всяким людям здоров’я, повітрям задовольняємось, а потім спускаємось до води, ми купаємось у холодній воді, пробуджуємось. Неминуче здоров’я – у цьому ось ділі. Нам нічого не буде потрібно так, як це – ось це діло знайдено в природі для порятунку в житті.    

      184. Ми з вами учимось з дитинства багато років, робимось ученими. Наша мета в цьому ділі така – бути організованими, людьми командувати, тобто, наказувати їм за всім цим законом. Він є наш начальник у цьому ділі, ми є його підлеглі. Його діло – сказати, а наше діло – робити за наказом. Наші науки не стоять  на місці, вони отримали зверху завдання цим ось людям підготовленим робити. Їх діло одне – робити. А в ділі – техніка всякого роду, зброя, пристрої, апарати копатись, ритись у живому природного характеру. Ми – люди мертвого характеру, з живим жити ніяк не можливо. Усякого роду техніка іржавіє, – штучне рук людських. А хімія – це не природа.   

      185. А природою можна назвати тільки Чувілкин бугор. Він є живий, істотний, він оточений повітрям, а вода навколо джерельна, що й треба людям у природі. На ньому  нема техніки, штучного, хімія не існує. Що в житті може бути краще від цього? Паршек пізнав його і застосував на самому собі. Його тіло терпить не для того, щоб йому робилось добре в цьому. Він виробив у себе таку свідомість через буття, йому холодно, і дуже. Він же сам не захищений. Чисте, енергійне тіло – цього ось мало. Він не їсть ради всього світу всіх людей. Це він робить, щоб люди знали про першу початкову помилку.     

      186. Паршека народили в сім’ї середняка. Батько був найманий чабан, пас вівці із Кирилом Гусаком. А життя продовжувалось у великих нестатках. Хліб  вирощували самі. А велике кустарництво. було Люди ходили в  зовсім нехорошому одязі. Діти гуляли по селу, як хотіли. Згадує про самого себе. Батько став шахтарем, любив горілочку пити, йому не до дітей. А в Паршека залишилась жалість батьківська. Чому мій батько такий? Ми росли,, горнулись до кучі. Можна сказати, нами займалась матір-трудівниця: пряла, ткала, вона одягала нас своїми руками. Ми, діти, носили полотняні штани. Таке життя продовжувалось.

      187. А пам’ятається, як це було тепер. А ми були сільські діти. Чужий чоловік не приходь. Очі швидкі, побачив, до нього прийшов. Слухаю. А він такий чоловік: сам нічого не знає, а хочеться знати більше за всіх. Ми росли всю зиму на печі, на своїх спинах. Сонечко сходило з двору, а заходило від вулиці. Воно приходило й ішло, ми  й не бачили його. Навколо села лежала хліборобська земля. Люди жили по селах і хуторах. Наше село є велике, сімсот дворів. Цю місцевість знали, її називали Хоминка. А на західній стороні був яр, там людські левади. «Куди йдеш?» – у нього або в неї спитаєш. А вона або він скаже: «Під гору». Тут річечка бралася з джерельної води, набирала ставки.   

      188. А тепер нам доводиться  цей весь минулий час, він примушує нас жити дуже тяжко. А тепер Паршек знайшов для цього в природі такі природні засоби. Людям доводиться оточити ними себе, як це робиться Паршеком. Він думкою не чекає цей час, котрого люди всі чекають, вони готуються  до нього. У них є для цього всього приготовлене. Ми його маємо як таке. Ще не жили, а за рахунок цього стараємось прожити. Ми  віримо цьому, вважаємо: це все є порятунок у нашому житті. А де ж люди поділись ті, котрі були такими? Їх же не стало через це, вони вмерли. Чому ж буде вмирати в цьому ділі Паршек, якщо він не чекає так час, він не готується до нього?   

      189. У нього нема такого запасу, а в нього є для цього свідоме терпіння таке, вироблене ним. Він добре знає природу, живе з нею нарівні, її любить так сильно. Він просить її ради того, щоб вона берегла його в житті. Він уболіває за своїх людей. Його бажання одне – людей зберегти в їхньому такому житті. Вони мають одержати від Паршека струмом здоров’я, з котрим люди не будуть так застуджуватись, і вони не будуть хворіти. Учитель навчить їх, що треба буде робити. Ми з вами будемо робити – у нас буде це ось, таке вийде в нас. Люди зробляться через це все молодими, загартованими, із здоровими серцями. Ми з  ним прийдемо до своєї небувалої молодості. Ми не станемо так старіти. У нас буде серце 25-літньої людини. Природа не буде  нападати на нас, буде нас берегти, як око.  

      190. Цього всього Паршек  доб’ється на бугрі. Йому допоможе природа, вона дасть йому дорогу. Він не побоїться піти у волу в будь-який час. Він одержить легкий зонт від природи. Через це все зроблене він буде ходити по воді, буде літати вільно в повітрі.     А тепер йому не вірять, як і всім людям умираючим, що він є Бог за його зроблене діло. Він сказав: не буде війни з Радянським Союзом, не застосується нейтронна бомба, усьому цьому перешкодить Паршек. Він – за солдата, за ображену особу. Його, як практика, вчені теоретики піймали, прив’язали до стовпа, і що хотіли, те вони робили над ним. Учили його пізнавати ворога, учили, як солдата вбивати; учили не доброму, а поганому ділу.   

      191. А в солдата руського є душа й серце до життя, а йому не дають. Він у нас прив’язаний законом до залізного стовпа. Офіцер  розпоряджається ним, як своїм; що він схоче, те зробить над ним. В офіцера переваг є більше, ніж у солдата. Примушувати, пхати,  куди схоче – такого права ніхто нікому не давав. Це свавілля зробила теорія, вона не зможе жити без цього підкорення. Місце захоплювалось титулом, необдумано розпоряджались живими людьми. Природа, самі люди не хочуть цього.  Війна починається через місце, а життя вводиться  через  любов.     

1978 рік 7 грудня. Учитель Іванов  Набір – Ош.

7812.07   Тематичний покажчик

Народження Паршека отець Корній Несторенок 4

Еволюція воля  62

Отець син  69,83

33 рубля   68

Учитель, терпіння 6 місяців 77

Бугор спадщина отця  84

Учитель радянська влада  92,93

Пробудження  105

Релігія  113  

Учитель жінку поставив на ноги

за це назвали Христом  131

Самовілля заставляти пхати 191